Geum.ru

Світова література І культура

Вид материалаДокументы

Содержание


Віктор гюго
Михайло юрійович лермонтов
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   42

ВІКТОР ГЮГО

(18051855)


Віктор Гюго – син наполеонівського генерала, глава прогресивних романтиків, пер Франції, великий гуманіст, один із учасників і правдивих істориків бурхливих і стрімких подій XIX століття. Шлях Гюго-поета, драматурга, прозаїка, теоретика романтизму і суспільного діяча охоплює більш, ніж півстоліття, і дотепер надихає на справедливі і розумні справи. Його мистецтво насичене такими думками, що вічно хвилюють душу людини і манять серце.


Віктор Гюго був переконаний у величезному виховному значенні літератури, прагнув до того, щоб його твори про народ, про його долі були також творами для народу, для освіти і повчання. Письменник свідомо звертається до минулого: розкриваючи світ історичних подій, він прагнув захопити уяву читача, виховати його свідомість і з минулого винести уроки для сьогодення і майбутнього. Будь-який історичний роман французького прозаїка заснований на ідеї справедливості та вищої моральності.

Так, у "Знедолених" суперечка між Жаном Вальжаном і Жавером набуває філософського значення: перемагає не юридичний закон, якому служив Жавер, а моральний — ідея перемоги добра і справедливості.

Не стільки зміні історичних епох, скільки процесу становлення людської свідомості присвячений роман "Собор Паризької Богоматері" (1831).

Людська душа, що звільняється від середньовічної моралі і прагне до відродження, — така головна думка першого значного твору В. Гюго. "Собор..." — твір, що відображає минуле крізь призму поглядів письменника-гуманіста XIX століття, який прагнув підкреслити ті особливості минулого, котрі повчальні для сучасності. В основі роману — історичні події XV століття у Франції, епоха переходу від середніх віків до Відродження. В основі сюжету — мелодраматична історія циганки Есмеральди. Історія пробудження і загибелі кохання розгортається на тлі середньовічного Парижа. Символом середньовіччя є сам собор. Слід сказати, що всі образи роману символічні. Клод Фролло уособлює середньовіччя, Есмеральда — Відродження, Квазимодо — сам процес переходу: за зовнішнім потворним виглядом дзвонаря криється ангельська душа.

Кохання облагороджує Квазимодо, для Клода воно згубне, тому що він не здатний відчувати щире земне людське почуття.

Саме в соборі — цитаделі середньовіччя — панує сум'яття Жах і страх відчуває служитель вівтаря перед світлом, яке випромінює друкарський верстат Гуттенберга. Фролло заявляє: "Книга вб'є будівлю." Церковна кафедра, усне слово і слово рукописне били тривогу в страху перед друкованим словом. Історична специфіка епохи передана саме в описі побуту, у своєрідності звичаїв, традицій, обрядів, забобонів.

Колись цільне життя, зосереджене в соборі і довкола нього, тепер перетворилось на камінь, чужий сучасній епосі. Однак саме тому собор постає не тільки як архітектурна споруда, але і як середньовічний епос, книга, у якій зберігся скороплинущий час.

"Собор Паризької Богоматері" — твір романтичний за стилем і методом.

У романі є і перебільшення, і контрасти, і велика кількість виняткових, мелодраматичних положень. Сутність образу розкривається не стільки на основі розвитку характеру, скільки в протиставленні його іншому контрастному образу.

Але внутрішня логіка романтичного мистецтва приводить Гюго до того, що взаємовідношення між різко контрастними героями здобувають винятковий, перебільшений характер, який сприяє виникненню тих ефектів, що прийнято називати мелодраматичними. Так, Есмеральда у своїй красі й легкості протиставлена похмурому фанатику Клоду Фролло, з одного боку, і потворному Квазимодо — з іншого. Контраст поглиблюється, коли справа доходить до взаємин, до самої дії: Фролло, перейнятий богословською вченістю, відчужений від світу, від плоті, виявляється одержимим шаленою, тваринною пристрастю до Есмеральди, а забитий, потворний Квазимодо весь осяяний безкорисливою і відданою закоханістю в неї. На тому ж контрасті засновані і взаємини між Есмеральдою і Фебом. Тільки протиставлені тут не фізично прекрасне і фізично потворне, а прекрасне і потворне душевного світу героїв: глибина кохання, ніжність і тонкість почуттів у Есмеральди — і убогість, вульгарність фатуватого дворянина Феба.

Фінал роману нагадує кінець трагедії Шекспіра "Ромео і Джульєтта": тіло Есмеральди кинуте в підземелля, туди пробирається Квазімодо і вмирає, обіймаючи її. Герої Гюго, як і герої Шекспіра, гинуть, але епоха гуманізму, що виправдовує земні людські почуття і засуджує аскетизм, на думку автора, невблаганно наближається.

МИХАЙЛО ЮРІЙОВИЧ ЛЕРМОНТОВ

(1814–1841)


М. Лермонтов народився в Москві. По батьківській лінії він є нащадком шотландського роду Георга Лермонта, по материнській – столипінського. Вихованням поета займалась бабуся Є. Арсеньєва. Позбавлений материнської і батьківської любові, він у світі був самотнім мандрівником. Тому так часто в його поезії зустрічається "выхожу один я на дорогу", "один, как прежде". Коротке лермонтовське життя обірвалося в 1841 р., він був убитий на дуелі. Похований у родовому маєтку Тархани, Пензенської губернії.


Сама назва твору "Герой нашего времени" відразу ж визначає тему розповіді: "герой" і "час". Мета визначена в передмові до "Журнала Печорина" – розкрити "история души человеческой". Дослідження проводять "добрий малий" Максим Максимич ("Бэла"), психолог-аналітик сам автор ("Максим Максимыч"), самопізнанням власної душі займається Печорін, намагаючись з'ясувати – "зачем я жил? для какой цели яродился?..." ("Тамань", "Княжна Мэри", "Фаталист").

Пізнання особистості – психологічний аспект роману, але герой живе у часі конкретно-історичному, епосі лихоліття, "миколаївської реакції", що наступила після 14 грудня 1825 року, – так виникає соціальний аспект дослідження душі як продукта суспільства.

Печорін намагається пояснити собі сенс власного призначення, поняття щастя, визначити свої життєві принципи, дійти до істини – що й становить філософську канву твору.

Отже, перед нами соціально-психологічний, філософський роман-роздум про сучасника "нашего времени" М. Лермонтова.

Слід звернути увагу на жанрову форму оповіді. Твір складається з п'яти самостійних повістей, об'єднаних головним героєм. Як відзначав В. Бєлінський, "нет, это не собрание повестей и рассказов — это роман, в котором один герой и одна основная идея, художественно развитая", це "система повестей".

Наступний етап роботи над романом – осмислення сюжету і композиції твору. Як було згадано вище, ціль усієї "системы повестей" – розкриття характеру головного героя. Як же сама композиція "працює на образ"?

Місце дії роману – Кавказ. Чому? М. Лермонтов добре знав життя і побут горців; Кавказ був місцем заслання неблагонадійних людей Росії; літературна традиція романтизму: герой у незвичайному для себе середовищі.

Послідовність викладу подій навмисне порушена. Герой доведений до розпачу, він метається в пошуках сенсу життя.

У героя немає мети в житті, тому і немає послідовного викладу подій. Композиційний прийом спрямований на розгадування характеру Печоріна, забезпечуючи постійний інтерес читача до головного образу, Лермонтов створює загадку, "таємниче обличчя", акцентуючи увагу на дивацтві Печоріна. Але тільки щоденник-сповідь головного героя розкриває таємницю цієї неабиякої особистості.

Другорядні персонажі висвітлюють відтінки характеру головного героя. Портрет, складений із пороків усього покоління, у романі переконливий і заснований на порівняльний характеристиці (Казбич, Азамат, сліпий хлопчик, Грушницький, Вернер, Максим Максимич, Бела, кнзівна Мері, Віра). Печорін, стикаючись з іншими життями, виявляє себе як руйнівне начало: загинула Бела, загинув Грушницький, залишився на березі сліпий хлопчик зовсім один, нещаслива Віра, трагічно завершується кохання князівни Мері, пригнічений Максим Максимич. З ким би не зустрічався Печорін, він нікому не приніс радість спілкування і щастя. Дійсно, якийсь демон у людському обличчі. Демон за своєю природою сіє у світі зло і сумнів. Сам він намагається шляхом духовного переродження (любов Демона до Тамари) відродитися до добра. Подібне відбувається з Печоріним. Наведена нижче цитата переконує нас у цьому: "Когда я увидел Бэлу в своем доме, когда в первый раз, держа ее на коленях, целовал ее черные локоны, я, глупец, подумал, что она ангел, посланный мне сострадальной судьбой...". Слід зауважити, что саме любовні колізії роману дозволили Лермонтову порушити питання про моральну відповідальність особистості за свої вчинки.

Але трагедія Печоріна саме і полягає в тім, що душа його "зіпсована світом", і змінити він уже нічого не може.

Печорін – велике соціальне узагальнення, герой одного з тих романів,

В которых отразился век,

И современный человек

Изображен довольно верно.

С его болезненной душой,

Себялюбивой и сухой,

Мечтанью преданный безмерно,

С его озлобленным умом,

Кишащим в действии пустом.

Так народжується поняття історико-літературного типу. І якщо Онєгін – породження 20-х років XIX століття, – пори райдужних надій, то Печорін – продукт епохи краху ідеалів, що пережив песимізм, розпач, що знаходиться в стані безвір'я.

Поведінка головного героя психологічно виправдана. Мотивація вчинків Печоріна очевидна: він не боїться смерті, але, як потопаючий хапається за соломину, так і він ганяється за життям, щоб чимось наситити, наповнити себе.

Чому? Відповідь знаходимо одну: мотивація вчинків – у безвір'ї, у цьому і трагізм печорінської долі, це розуміє і сам герой.

Читач приходить до думки про те, що безвір'я – ось філософське джерело страждань Печоріна, що виявився "розумною непотрібністю, зайвою людиною". Цим і пояснюється поведінка героя:

"если я причина нечастий других, то и сам не менее несчастлив";

"я стал читать, учиться — науки также надоели; я видел что ни слава, ни счастье от них не зависит нисколько; потому что самые счастливые люди — невежды, а слава — удача". (А "ловчить" аристократу Печоріну не з руки.);

"во мне душа испорчена светом, воображение беспокойное, серце ненасытное".

Лермонтовський герой "так само дуже гідний жалю". Суспільство не мало потреби в розумній і талановитій людині і зробило її індивідуалістом, егоїстом і егоцентристом. Печорін зайнятий тільки собою, своїми внутрішніми переживаннями і відчуттями.

"Счастье для него – это насыщенная гордость", у дружбі – "всегда один раб другого", "да и какое мне дело до радостей и бедствий человеческих" – такий індивідуалістичний кодекс Печоріна. Світ зосередився на самому собі, і герой страждає від власного егоїзму. Єдине позитивне, що можна винести з індивідуалізму Печоріна, – це небажання стати юрбою. Грушницький став, підлість для аристократа принизлива. Дуель Печоріна і Грушницького висвітлює шляхетність героя роману.

"Гіркі ліки, яскраві істини" – пожива для розуму не занадто приємна. Герой мужній, хоча б тому, что виставляє напоказ свої пороки, він не кокетує, він щиро переживає трагедію своєї душі, він має дійсне знання людської природи. По В. Бєлінському, "осознание своей греховности есть первий шаг к спасению", до якого приходиш через страждання. "Душа Печорина — не каменистая почва, но засохшая от зноя пламенной жизни земля". Так, дійсно, „она произрастит из себя пышные, роскошные цветы”. Якими б не були мізерними й аморальними вчинки Печоріна, його "демонізм", у них є гордість переконання. Він не принижує свої принципи лицемірством і відступництвом, він завжди готовий відповідати за них перед усім світом. Для нього життя – дійсний пошук істини, що складає духовний досвід людства. Історією своєї душі з нещадною відвертістю і граничною щирістю він указав шлях до істини.