Тоня Білоус 21. 05. 2011

Вид материала

Документы

Содержание Україномовний молитовник

Подобный материал:

• Удк 330 Шпак Н. О., к е. н., доцент, Білоус Н. Б., аспірант, 136.58kb.
• Законність у діяльності податкової І митної служби, 1624.58kb.
• Реферат на тему, 121.89kb.
• Робоча програма з курсу "Філософія". Фізичний факультет (курс 4, семестр 1) на 2007, 217.18kb.
• Реферат з української літератури, 76.53kb.
• Західно-європейський інститут, 80.72kb.
• Білоуса Андрія Борисовича, 52.36kb.
• Київський національний економічний університет факультет маркетингу Кафедра політології, 353.07kb.
• Жемчужины Адриатики 13 дней (поезд-автобус) Стоимость: 595, 42.06kb.
• Республика Беларусь, г. Минск, ул. К. Маркса, 40-32, 49.41kb.

Єресь

З Ігорем Каганцем, Юрієм Збірнєвим та Олегом Ємцем сперечатись важко. Вони представляють собою приклади класичних войовничих єретиків православної віри.

Відкинувши боговдохновенне, а тому істинне вчення Святих Отців, увірувавши у власні розумові здібності, оперуючи чималими масивами інформації, а у випадку Степовика, вступаючи в контакт з паранормальними силами, вони взялись маніпулювати людською свідомістю і навіть замахнулись повчати людство.

Як не сказати про них: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині – хижі вовки.» (Матвія 7, 15)

Оголошуючи себе новою професійною й непідкупною елітою і обіцяючи стати «локомотивом» людства і встановити в світі новий справедливий лад, вони нагадують собою історичні постаті, розум і душі яких були затьмарені гріховною гординею- гіперманією та завищеною самооцінкою. Згадується народний вислів, який бачиться тут особливо до місця: «Добрими намірами дорога в пекло вимощена».

Переходівці впевнені, як і комуністи, що принесуть своєму народові нову життєдайну ідеологію і масово розповсюдять її по світу. Такою ідеологією являється їх псевдохристиянська єресь про багаторазове втілення Логоса, яке начебто було потрібне людству як духовна допомога, щоб підніматись з нижчого психо-інформаційного рівня розвитку на вищий, де кульмінацію нового способу життя стане четвертий перехід.

Хоча про неможливість і нереальність, бо у світі панує зло, «повноцінної реалізації і масового тиражування» праведності і святості, які мають стати повсякденною нормою життя, попереджав сам Христос. «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, - і нею багато-хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, - і мало таких, що знаходять її!» (Матвія 7: 13, 14).

А про те, що Христос прийде не тоді, коли розплодиться «нова раса» праведності, а тоді, коли буде повне духовне зіпсуття й запустіння, при яких буде приведений до влади збоченим до маківки людством псевдомесія Антихрист, говорять ось такі слова Спасителя: «Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?» (Від Люки 18, 8)

Щодо багаторазових втілень Сина Божого, Логоса, то варто сказати, що цим принижується роль Спасителя-Бога, який прийшов не для того, щоб допомогти людям перейти на черговий недосконалий психоінформаційний рівень, а Cвоєю жертвою на хресті і Воскресінням відновити смертну природу людського тіла і зачати нове людство.

Отже мова може йти серйозно не про чотири рівні людського розвитку, а про два: людство до Христа, погрязле в гріхах і розпусті і людство після Христа, яке почало «тиражуватись» через сонми святих і мучеників, відомих і невідомих, і ними були не «окремі праведники і святі», як стверджує пан Каганець, а мільйони Божих праведників, серед яких і прості миряни, які ще на землі почали формувати боголюдство, бо обрали путь хреста і правди, а не суєтність впалого світу.

Про цей плодовитий період сказав Христос своїм учням: «Жниво справді велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав» (Від Матвія 10:37,38)

А тому, заперечуючи в свою чергу і Олегу Ємцю, треба сказати, що мова може йти не про дві породи людей, які живуть з давніх давен на землі українській, серед яких одна так звана слабка, бо «треба ж комусь і на городах рачки стояти», а інша сильна й благородна, до якої причисляють себе без ніякого сумніву переходівці і сам Олег.

А «пород» знову ж таки дві: грішників і праведників, - тих, що не прийняли Христа й тих, що вважають Його своїм Учителем і Царем.

А багаторазових втілень Божого Сина на нижчих рівнях людського розвитку не може бути в принципі через саму природу Бога. Бо Син Божий -Логос - друга Іпостась Пресвятої Трійці – досконала Сутність, а отже і місія Його унікальна в своєму роді і тіло, яке Він отримав безпристрасним від Богородиці є досконалим.

А припущення Ігоря Каганця про багаторазове втілення Логоса в недосконалі тіла і психіку нижчих рівнів людини, а особливо в мавпо-людину, видаються якщо не нахабними й блюзнірськими, то недоумкуватими й притягнутими за вуха.

Проти ключової складової каганцевої псевдоправославної теорії з феноменом реінкарнації говорять наступні слова Ісуса: «Коли праве око твоє спокушає тебе, - його вибери, і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєни все тіло твоє було вкинене.» (Від Матвія 5, 29) Тут говориться про конкретні органи конкретного тіла, які грішать, і що саме його чекає, якщо гріх не виправити.

На інші чисельні хибні, часом курйозні погляди ідеологів так званого Великого Переходу і часу витрачати не хочеться, адже вони відкинули вчення й досвід Святих Отців і горделиво взялись переосмислити Святе Письмо, дійшовши до висновку про українське, а не юдейське походження Месії, Діви Марії та Його учнів. Неонацистське горделиве припущення, закумуфльоване під благородне месіанство і патріотизм!

Дуже б не хотілось, щоб ці слова Спасителя були про ідеологів Переходу: «Від спокус горе світові, - бо мусять спокуси прийти; надто горе людині, що від неї приходить спокуса!» (Від Матвія 18, 7)

Гарні слова є у Олега Ємця в його «Еліті», в якій він застерігає від сектантства. Власне цією повістю Тоня виконала одну з його настанов, де він говорить про таку розбудову організації, де від найперших своїх кроків члени організації повинні бути максимально відкритими для суспільства. Вони не повинні мати «двох правд» — для внутрішнього і зовнішнього вжитку. Адже люди мають право знати, Що, Для чого і Як вони роблять. Це необхідно для того, щоб перемогти чужий світогляд.

Гарні слова та «по їхніх плодам ви пізнаєте їх» (Від Матвія 7, 16). А плоди цих чергових лжеспасителів світу – духовні гнилиці і розпочати очищувати від них слід найперше власні душі, а все інше, гляди, і додасться.


Україномовний молитовник

Не байдуже Тоні, на якій мові молитись. Її душа перебуває в досконалій гармонії з рідною говіркою. ЇЇ молитва на ній поєднує розум і серце, а тому злітає вона до Бога щирішою й правдивішою.

Як не подякувати за православний молитовник і Житія Святих, укладений та виданий Київським Патріархатом Української Православної Церкви. Життя українського слова в молитві очищує й розмовну мову віруючого, збагачуючи її словниковий запас словами високого стилю й духовності.

Тоня є парохіянкою Православної Церкви Константинопольського Патріархату міста Гент в Східній Фландрії, де є багаторічним свідком гарної традиції стосовно використання мов богослужіння, де нідерландська, залишаючись основною мовою служби, чергується з грецькою, румунською, російською, французькою, англійською та іншими, демонструючи багатонаціональність Слова Божого.

А щоб закінчити цю повість на гарному слові й мажорному акорді, то прочитаймо спільно фрагмент з молитви за живих:

«Тих, що від православної віри відступили, погибельними єресями засліплені, і від Церкви нашої відкололися, - світлом Твого пізнання просвіти й до Святої Твоєї Соборної і Апостольської Церкви знову приєднай.» Амінь.

Післямова

Авторка повісті «Прєлєсть. Хроніка божевілля» в жодному разі не ставила собі на меті цією оповіддю засудити чи навіть відомстити комусь з її героїв, бо щиро сповідує принцип Христа, який викладений Його апостолом Лукою в Євангелії: «Також не судіть, щоб не суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осуджено; прощайте, то простять і вам.»( Від Луки 6, 37).

Справжньою її метою було показати на живому життєвому матеріалі, як насправді щирі люди, які бажають щастя своєму народові, обираючи відповідальний шлях служіння своїй нації через публічну політику в ролі її лідерів, можуть до абсурду спотворити істинний шлях спасіння і відбудови, вказаний єдино правдивим Лідером-Спасителем всього людства Ісусом Христом, і завести свій народ в невилазні хащі духовних блукань і поневірянь. Та на духовному болоті стабільної держави ніколи не розбудувати.


2010-2011

Sleidingе-Gent


-II-

Що залишилось за кадром

Задум другої частини повісті, який розрахований перш за все на доскіпливого читача, якому цікаво в витончених деталях проаналізувати феномен прєлєсті, давно мене муляв мов цвяшок у серце вбитий.

Взагалі, коли я закінчила оповідь «Прєлєсть», то видихнула з неабияким полегшенням: «Збулася халепи.Тепер можна спинитись прокручувати до безкінця в голові цю історію, докопуючись до її причин і наслідків.»

Таки вдалося якомога стисло окреслити своє розуміння і бачення трагедії заблукалої, спокушеної душі і повернутись з безодні прєлєсті-омани до Православ’я, яке стало для мене психо-духовною опорою, моєю світоглядною «операційною системою», і яке принесло в душу рівновагу і ясність щодо розуміння смислу і завдань життя.

На деякий час залягла було на дно, проводячи час в простих житейських клопотах: Церква і побут, осягання сили молитви та вчення Св.Отців і латання продірявленого сімейного гнізда.

Але вбитий цвяшок відчуття незакінченності оповіді час від часу про себе нагадував: за її екраном залишилось багато чого цікавого, а саме, сама «кухня» психотичних проявів прєлєсті: з їх складною логікою, галюцінаторною симптоматикою, опором та пручаннями мозку та серця бісівщині, припливами та відпливами океану відчаю – все це захотілось зафіксувати як безцінний духовний матеріал.

І знову ж таки, в першу чергу, для себе і для дітей, а потім вже для інших допитливих шукачів істини.

В цій частині герої повісті виступають знову під своїми власними іменами, що пояснюється їх вибором шляху публічної політики повчати і вести за собою інших, а отже вони повинні бути максимально відкритими для суспільства, яке має довіряти своїм лідерам.

Моє ключове запитання, поставлене в повісті, можна сформулювати як наступне- а чи були ці активісти-невмираки насправді достойними грати роль лідерів-ідеологів свого народу, а тим більше нових вчителів людства, ким вони себе виставили в матеріалах і діяльності «Переходу-IV»?

Ось на це питання і спробуємо дати відповідь в другій частині. Почнемо з мого батька Василя Білоуса. В молодості захопився ідеями комунізму і став партійцем. Таке захоплення пояснюється просто: він, бувши за складом характеру романтиком, сприйняв щиро і на віру комуністичні лозунги про світле майбутнє з щасливою гордою людиною. І вступив свідомо до лав КПРС, щоб будувати цей рай на землі.

Працював самовіддано й був оцінений КП. Закінчив стаціонарно Київську Академію сільського господарства і отримав диплом інженера-механіка, а пізніше заочно здолав Педагогічний інститут і пішов працювати в технікум Механізації викладачем технічних дисциплін.

Там він усвідомив, що викладання предметів російською мовою для сільських україномовних студентів - це політика неприродньої ворожої русифікації, яка, по-перше, заважає якісно засвоювати технічні предмети через відмінність термінології, яку діти вивчили в українській школі, а, по-друге, кидає тінь на авторитет потенціалу рідної мови, як не спроможної відображати «свідомість» технічного розвитку української держави.

І батько повстав проти такої політики сміливо, гаряче й принципово, чого йому партія не простила і запроторила його за ґрати.

Він гідний називатись героєм, який доклав зусиль для захисту української мови і розбудови самостійної держави Україна!

Але чи все так однозначно в його житті: здається, з політикою й героїкою все гаразд. Він щиро боровся за незалежність свого народу, писав безкомпромісні статті в газети й журнали, де паплюжив комуністів, як головних винуватців нещастя українців, критикував ураїнофобів різних гатунків, зросійщених українців, новоспечених олігархів – бувших комсомольців, які через любов до влади в часи совітів грали в прихильників комуністичної ідеї, але при нагоді її зрадили, і як хамелеони змінили червоний колір революції на жовто-блакитний колір незалежності і стали капіталістами.

Але чи може незалежна Україна спати спокійно з такими новоспеченими бізнесменами, від яких завжди можна чекати повернення під крило Росії, з якою вони себе політично продовжують ідентифікувати?

Чи можу я сумніватися в щирості любові батька до українців і рідної землі? Ні, жодних сумнівів. Він любить свій народ і українську мову. Але проблема в тому, що його любов є в певному сенсі куцою, обмеженою, неповноцінною.

Він любить хороших, свідомих українців, таких як він сам. А зросійщених українців, або хохлів, він називає худобою. Він їх зневажає, а то і ненавидить. Є в нього і конкретні вороги України – росіяни, поляки і євреї.

Фактично мій батько - націоналіст-соціаліст, бо вирішення проблеми страждань України він бачить в фізичному знищенні противника. Воно в словах Кобзаря: «Поховайте та вставайте, кайдини порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!»

Я довго розмислювала над духовними спотиканнями нашої заполітизованої сім’ї: мого батька, власних моїх і брата, пізніше матері, які були копією батькового національно-визвольного шляху і йому подібних, де ненависть до хохлів, кацапів, пшеків та жидів превалювала над іншими причинами народних поневірянь.

Власне цією повістю я взялася проаналізувати свій духовний шлях від вузького батьківського націоналістичного екстремізму до універсального Христового «люби ближнього, як самого себе.»

Через митарства своєї духовної хвороби я усвідомила, що не лише українцям, але й всьому людству не вистачає чистої Христової любові, без жодного домішка ненависті.

Трагедією всього мого життя були ворожі стосунки між рідними по крові батьком і дідом, між матір’ю і батьком, між батьком і братом.

Тяжко травмували мою дитячу душу презирство батька до малограмотності дружини, бійки з матір’ю і сином, зневага до малоросів і нерозуміння ним головної причини протистояння між людьми – їхньої духовної обідненості у відході від Бога й Церкви, втраті почуття справжньої любові до ближнього, яка не засуджує, а виправдовує, яка не мстить, а прощає.

Така любов просвітлює розуміння, що все людство – це один організм, в якому коли хворіє якийсь індивід, то це відображається на стані всього тіла, коли грішить якийсь із членів, то болить весь Адам.

А тому таким як мій батько треба лікувати насамперед свою душу любов’ю до ближнього через любов до Бога, і тоді причинно-наслідкові закономірності ворожості поміж людьми виявлять найголовнішу проблему душі, що причину нещастя людини треба шукати не в інших людях, а найперше, в самому собі, в своїй духовній обідненості на Божу Благодать, спразі та голоді за Істиною.

А тому ненависть до іншого можна знищити лише стяжанням любові від Бога і до Бога. Світ без Бога-Любові приречений на вимирання і самознищення.

В моїй душевній хворобі як у дзеркалі в гіперболізованому вигляді відбилися головні проблеми сучасного стану і прагнень душ так званої патріотично налаштованої частини населення посткомуністичної України.

А тому мова не лише про мене, як рідкісний виняток із діючих в цілому позитивних правил, а навпаки, як згусток-детонатор негативу, накопиченого спільною хворобою суспільства з його викривленими правилами, який у випадку зі мною досяг свого епогею і вибухнув.

Я не народознавець, який може відслідкувати традиції родинного життя українців. В родині мого батька і матері було за правило бити й принижувати жінку, чим закріплювалось її другорядне місце в сім’ї і страх перед чоловіком.

Тоді як в Православ’ї чоловік має жінку любити, а не лупцювати чи залякувати, а вона його слухатись, тобто поважати. Такі стосунки будуються за прикладом любові Христа до Церкви і слухняністю й відданістю Церкви у виконанні заповітів Спасителя.

Хоч мій батько бив матір і брата, але мене він боготворив. Я повністю відповідала його чаянням: була самостійною, сміливою і допитливою. Він не соромився виказувати свою ніжність до мене: пестив і потурав моїм забаганкам.

Не знаходячи взаєморозуміння з жінкою і сином, він відкривав свій чуттєво-мисельний світ переді мною, дівчинкою-пацаням. Стосовно любові до України і української мови у нас з ним була повна гармонія. А в розумінні звідки ростуть ноги українських проблем, і хто є ворогами рідної землі, я батька несвідомо копіювала. Мої власні погляди сформувались лише після навернення до Бога в лиці Православ’я.

Ми з батьком були подібні: жертовність і войовничість були найголовнішими рисами нашого характеру. За політичну основу розбудови незалежної України ми бачили природну українізацію її суспільно-економічного життя. Але не поступову, а революційну: кацапів – в Росію, жидів - в Ізраїль, молоросів примусити вивчити українську мову, а не захочуть – вигнати в ту ж саму Росію, ну а комуняків – на гиляку.

В багатообіцяючі 90-ті націонал-патріоти накричались «Ганьба!», порозмахували прапорами, потовклися на мітингах і установчих зборах, а невдовзі порозбігалися по міні-партіях і рухах і почали один одного смикати за чуби, в той час як політичні противники оговтались і, користуючись братовбивчою гризотнею, прийшли до влади.

Однією з причин мого психотичного розладу був відчай від багаточисельних непорозумінь в політичному таборі так званих українських патріотів. Невже не можна було об’єднатись на базових принципах національного державотворення: розвиток української мови і мистецтва, м’яка податкова політика для малого і середнього бізнесу та боротьба з корупцією?

Та патріотична верхівка зайнялась і посьогодні займається поділом шкури неубитого ведмедя курам на сміх.

Для мене стало очевидним, що проблема сварок проукраїнських сил акумулюється не в зовнішньому джерелі, а є породженням внутрішньої духовної дисгармонії її суб’єктів: взаємними непоступливістю, недовір’ям, егоїзмом та впертістю в середовищі націонал-патріотів – що насправді є дифіцитом на істинну Христову Любов як до ближнього так і до ворога.

Після зовнішньої поразки своєї політичної боротьби в зароджуваних лавах «Переходу-IV», коли я черговий раз щиро і довірливо купилась на привабливі лозунги псевдохристиянського вчення Ігоря Каганця, від якого чекала об’єднання найпринциповішої частини українства в боротьбі за щастя народу, яке закінчилось божевіллям і божевільнею на довгі роки, я мала за іронією долі чи по мудрій милості Божій час, щоб порозмислювати, чи те, чому присвятив своє життя мій батько, брат, його побратими і я, істинне чи помилкове.

Чи правильно ми розуміємо, що є щастям для людини? Чи є ворогами ті, за кого ми їх уважаємо? Який шлях боротьби є праведним і угодним Богу, і чи ми вірно тлумачимо, що є правда?

Коли мені до рук потрапили журнали «Переходу-IV», я зовсім не розумілась на догматах Православ'я. До переїзду в Бельгію, я декілька разів читала Чотириєвангеліє, загалом приймаючи його духовний зміст і принципи і дуже сумувала за долю розіп'ятого Христа.

В моменти житейських негараздів я ходила до Церкви і молилась простою мовою до ікон, і як мені здавалось, допомога від Спасителя завжди надходила.

Але віра в Христа не заважала мені потрапляти під вплив інших релігійних вчень чи систем. Взагалі, потрібно наголосити, що я дуже вірила в кожне надруковане слово. Як це в книжці чи журналі може бути брехня? Таке в голову не вкладалось.

А так як моя душа найактивніше шукала саме духовної поживи, то книжки на релігійну чи світоглядну тематику привертали особливо мою увагу.

Моя мати завжди боялась людського поголосу, її дуже турбувало, що скажуть люди, я ж від батька успадкувала свободомисля.

І ось коли до моїх рук потрапила книга Ошо (Бхагва́на Шрі Раджниіша), одного з індійських гуру, в якій одним із роздекларованих ним принципів було розкріпачення від умовностей світу та застарілої моралі, де не потрібно опікуватись про думку інших, а вести себе природньо і спонтанно, я і вчинила так, як учив Ошо: я плюнула на думку інших, в тому числі і своїх батьків, і закрутила роман з жонатим чоловіком, від якого народила сина.

З приводу цього хочеться згадати один сон. Виховувати сина без чоловічої допомоги дуже важко. І мене частенько навідували моменти відчаю. І ось в один із таких моментів, коли я зрозуміла, що вирощувати сина, який маленьким дуже часто й тяжко хворів, мені одній не під силу, і що я - у безвиході, мене і навідав у сні Ісус Христос.

Він підійшов до мене, і я відчула незрівнянне полегшення й Його доброту і лагідність. Він поклав свою руку мені на голову і сказав, що все буде гаразд.

Після цього видива, до мене повернулись сили, і я більше ніколи на протязі свого баламутного життя не жалкувала, що народила сина без батька. А в тяжкі хвилини я просто згадувала цей сон і вірила, що Господь нас з сином не полишить.

Під час чергового випробування, коли я потрапила піді вплив духовно заблудлої Людмили, яка за її словами, по ночам записувала вірші про Бога, які їй диктував сам Архангел Гавриїл, я від свого товариша, практикуючого православного Сергія почула про феномен прєлєсті, про який дуже застерігають віруючих і особливо монахів Св.Отці.

Стан прєлєсті супроводжується незвичайними відчуттями й переживаннями радості, близької до екзальтації, ба, навіть галюцінаціями, які насилаються бісівськими сутностями на загорділих подвижників, яким здається, що своїми духовними подвигами вони заслужили особливої милості Святого Духа, який Себе їм являє в різних чудесах чи відвідує спокушених в образах Святих, а то і самого Христа чи Діви-Марії.

Віруючі ж, які добровільно підпадають піді вплив нечисті, як правило, божеволіють або закінчують життя самогубством.

Але на те, яким у мене було перше Причастя Святих Таїн, до цих пір у мене немає однозначної відповіді. Під час однієї тяжкої хвороби, коли від запалення лицевого нерву, моє лице перекосилось в один бік і спотворилось паралічем, я усвідомила гріховність свого суєтного життя.

На мій подив в лікарні була зібрана бібліотечка православної літератури, переглядаючи яку, я познайомилась з основними церковними таїнствами, прочитала про небезпеку сект і про основні правила до сповіді і причастя.

За порадою вцерковленого друга Сергія я вирішила сповідатись і причаститись. Я перерахувала щиросердо на папері всі свої гріхи, які усвідомила і згадала, пропостилась три дні і чергової неділі зранку вже була в Покровському монастирі на сповіді.

Сповідатись було дуже соромно, бо серед гріхів блуд був найчастішим, але священник, прочитавши весь список пристрастей, спитав лише, чому так пізно похрестилась, на що я відповіла, що батько був комуністом.

Потому священник відпустив гріхи, і я стала в чергу до Причастя. Тоді одна з монахинь докорила мені, що я одягнута в штани-спідницю, але до Причастя допустила.

І ось добре пам'ятаю цей момент, коли я прийняла Тіло і Кров Христа. По тілу розлилось особливе приємне тепло, від якого мене захитало, і я ледь втрималась на ногах, щоб не втратити свідомість.

«Так ось воно яке це Причастя, справжнє чудо, спробуй після нього в Бога не вірити,»- радісно забилась думка в голові, і я поспішила сповістити про свої незвичайні і приємні відчуття Сергію, який на це дуже здивувався і сказав, що у нього після Причастя ніяких особливих відчуттів не трапилось, і що він перший раз чує, щоб хтось так реагував на Святі Таїнства.

Я тоді зовсім не була горделивою і не приписувала таке Причастя якимось своїм духовним заслугам перед Богом, а знаючи, яка я грішна в своїх блудних митарствах, подумала, що, видно, Господь хоче мене підтримати у моїй хворобі і підсилити у вірі.

Але після такого чудодійного Причастя і швидкого після нього одужання від лицевого параліча сказала собі, щоб не трапилось в моєму житті, які б не були спокуси, ніколи не зраджу Православну Церкву, бо Христос – мій Спаситель. І з тих пір я стала по мірі своїх сил практикуючою православною.

Так ось, коли я познайомилась з редактором журналу «Перехід-IV» Ігорем Каганцем і прочитала декілька його статей, з одного боку, я зраділа, що з’явилась нова безкомпромісна еліта з «чистими руками», до якої можна долучитись і продовжити боротьбу за щастя українського народу, з іншого боку, мені сподобалось, що на сторінках журналу згадується вчення Христа.

Але, вадою мого характеру була властивість закохуватись в розумних чоловіків. Ідеал чобовіка, до якого я прагнула, мав бути фізично сильним, не обов’язково гарним на обличчя, але обов’язково розумним і найголовніше - борцем за долю України і її народу.

Коли я почала приймати участь у політичному форумі «Переходу-IV», я закохалась майже у всіх учасників чоловічої статі: всі вони, як на підбір, були інтелектуалами, які вболівали душею за Україну.

Як пояснити цей феномен? Певно, духовно я прагнула до чоловіків з високими духовними чеснотами, якими для мене є мужність і ніжність, розум і любов до України.

А так як фізично по плоті я була палкою і ненаситною жінкою, не хочеться говорити, розбещеною, бо я ніколи окремо не шукала задоволення для тіла, то наявність сильного інтелектуального рівня у чоловіка міцної тілобудови обіцяла задовольнити мої як духовні, так і тілесні забаганки.

Знаю, що якби зустріла таки свій ідеал чоловіка, то ніколи б йому не зраджувала і наплодила б від нього зграйку дітлахів.

Але життя склалось інакше. Мій бельгійський чоловік не став тим ідеальним мужчиною, якого я шукала, але по багатьом параметрам був достойною людиною: з ним було цікаво, бо був начитаним і любив класичну музику, а тим, що цілував жінкам руки і дарував квіти, приваблював до себе слабку стать.

І все було б нічого, сім’я як сім’я, зі звичайними турботами та розвагами, якби на моєму шляху не стрілась найбільша спокуса в образі форумчан Степовика та ідеолога нової раси Ігоря Каганця.

Стосовно першого, то його «Еліта» і «Українське євангеліє», дискусії на різних форумах подали моєму серцю і тілу потужний сигнал, що стрівся той чоловік, якого я чекала все життя, не лише інтелектуально, але і фізично.

Оглядаючись назад, я не можу пояснити «хімії» цієї віртуальної пристрасті, яка фактично знищила мою сім’ю і довела мене до божевільні.

Але передумови до цього трагічного зв’язку були присутні в моєму характері: довірливість до гарних слів, християнське невігластво й віра в забобони, тілесна невгамовність, ідеалізація україномовного чоловіка.

Степовик відповідав усим цим параметрам: він гарно говорив про кохання до мене, як до єдиної жінки у вічності, він розсипався в щирих, але не солодко-приторних компліментах, оцінюючи мою сміливість, незалежність, веселість норову, правність до слова. Він славив Христа, ганьбив продажних слабаків та пристосуванців і обіцяв безкомпромісну боротьбу проти ворогів України і, накінець, зголошувався навести в країні лад.

І почалися терзання. Боротьба зберегти цноту подружнього життя чи скочити в гречку зі справжнім мужчиною, хоч і жонатим.

Варто зауважити, що хоча на момент зустрічі зі Степовиком я щиро сповідала свої блудливі зальоти, і ми з чоловіком-бельгійцем освятили наш шлюб вінчанням в Православній Церкві, і я від нього двічі завагітніла, другий раз успішно і виношувала дівчинку, - все це не спинило божевілля тіла, яке заволоділо й спаралізувало мій дух.

Хоча я впевнена, я могла б спинити цю напасть, якби Степовик не повідав свою містичну історію про нашу з ним вічну любов у віках через багаторазові втілення, що знає мене як пристрастну жінку, що я його світла панночка, що лише йому я по силам.

Якби не розказував, що бачить мене на віддалі, якби не налякав мене розповіддю про сон, в якому птах парується з жінкою, якби не натякав на зв’язок з якимись потойбічними силами, які через нього писали «Еліту», якби не розповів, що коли я з’явилась на форумі, то лінія «життя» на його долоні спочатку скоротилась, а потім повернула в іншу сторону, не розкрив таємницю, що колись у висохлому гирлі річки знайшов золотий медальон, який належав йому як воїну у війську князя Святослава.

Від такої паранормальної інформації, що я отримала від Степовика, від читання статті про чотири пришестя Спасителя Ігоря Каганця і реінкарнацію, як складову християнства, в свідомість мого мозку прорвалась підсвідомість у вигляді бісівських прилогів Голоса, які я сприйняла за одкровення самого Спасителя.

Перші галюцінації почались під час віртуального спілкування з Степовиком, я відчувала себе оточеною теплим, ніжним енергетичним полем, яке кожного разу виникало з початком розмови і зникало по її завершенні.

Інколи це поле з’являлось в моменти, коли мені надходили листи від Ігоря Каганця: з’являлось тепло, і я знала, що мені є лист, і так і було.

Обоє хлопців настирливо просували думку про якусь мою особливість, про якусь місію, що я маю виконати: написати якусь статтю чи книжку, яка сколише голови боягузливих українських мужчин, і вони згуртуються в боротьбі за Україну, що я маю створити в Бельгії клуб «Переходу-IV», а потім організувати й очолити принципову партію арійців.

Від цієї інформації я весь час перебувала в збудженому екзальтованому стані: рвалась у бій, агітувала на форумах, агресивно переконувала в нових принципах свого чоловіка, який все більше і більше дратувався на мою емоційну параною.

Паралельно я сумнівалась в обох лідерах, тим більше що про Ігоря Каганця мені снилися блудні сновидіння, що я навіть почала підозрювати, що Ігор мій чоловік в минулих життях, та і від моїх очей не могло сховатись те, що і він до мене не байдужий.

Соромно в цьому зараз признаватись, але факт залишається фактом, я розривалась між двома чоловіками, з якими фліртувала, і які в свою чергу спокушали мене.

В моєму психозі ця тема розвинеться до сатанинського абсурду. Бісівські прилоги навіювали мені фантастичні теорії, про те, що Ігор Каганець – це втілений Святий Дух, а Юрій Збітнєв – втілений Бог-Отець, а їх земні жінки – це розсипана на шматки у втіленнях Діва Марія, де я теж одне з її втілень, яка не є насправді дівою, а є улюбленою жінкою Бога.

Моя розшматована логіка шукала відповіді, чому так багато нещасних подружніх пар, чому існує подружня зрада. Прилоги мені підсовували ідею, що в Небесному Царстві, накінець, розлучені в земному житті пари стрінуться і їх тілесні пристрасті задовольняться.

Тобто все сходилось на тому, що моєю основною неприборкуваною напастю є блудливість тіла, і забаганка тілесного задоволення повністю затьмарила мій розум.

Але підемо далі. Наступною ознакою прєлєсті був цікавий феномен: коли до мене приходив черговий ел-лист, то я, його читаючи, наче чула голос людини, яка його написала.

Одного разу, переглядаючи одну із статей з журналу «Перехід-IV», підписану Юрієм Збітнєвим, я почула голос Ігоря Каганця, якому при зустрічі сказала, що знаю, що ту статтю написав він, а не Збітнєв. Ігор розгубився і признався, що дійсно він її написав, а Збітнєв лише підписав, пояснюючи це тим, що вони обоє мислять в унісон, бо є соратниками.

Якось Ігор Каганець підгонив мене прочитати його статтю про так звані руни господні, то коли я взяла в руки друкований варіант його статті і почала роздивлятись текст і графічні зображення рун, то я знову відчула себе в енергетичному полі і «почула» ідею, що я жінка Бога і згідно з руною-стрілою, яка мені припала до смаку, я - тип жінки-воїна.

Взагалі, коли я в якийсь момент захопилась вірою в магічні властивості рун і цифр, про які товкмачив Каганець, то у мене можна було сміливо діагнозувати стадію фетішизму.

Особливо я вірила в магію свастики, як арійського оберега і повсюди у своїх пригодах носила блокнот з її зображенням, який мені подарував Ігор разом з футболкою, на якій також був вишитий цей знак. Я часто на неї дивилась, а в лікарні навіть ходила за напрямком обертання крил свастики, виконуючи своєрідний магічний ритуал.

Звичайно, психотична ідея бісівського прилогу, що я втілена Діва Марія, яка колись зробила помилку при створенні диявола, і повинна була через багаторазові втілення то в ролі блудниць, то в образі святої, цю помилку виправити і перемогти сатану, найшла підтримку збожеволілого розуму, через факти незвичайних тілесних відчуттів, які супроводжували психоз.

Ось деякі з них. Коли я дивилась на цифровий образ Спасителя з плащаниці, мені увижались поперемінно Його лиця в Його втіленнях, про які писав Ігор Каганець, але без лиця Адама, бо я не дуже запам’ятала послідовність цих втілень.

Коли я дивилась на цю фотографію, яка стояла поряд з світлиною мого сина, навколо очей Спасителя і мого сина з’являлись переливи світла, яке дало мені привід повірити в повідомлення Голосу, що мій син – це чергове втілення Ісуса Христа, який має перемогти антихриста, який теж уже втілився в артиста, що виконував роль Гаррі Поттера в одноіменному фільмі.

Звичайно спогади про особливі відчуття під час першого Причастя, сон з Ісусом Христом, поява лагідної теплоти в моменти читання Біблії, незвичайно приємні оргастичні переживання – все це спокушало думати, що я якась особлива, не така як всі, а пізніше в апофеозі, що я втілена Діва Марія.

Особливо трагічним у цій історії божевілля є факт асоціації моєю розбалансованою психікою мого чоловіка з образом втіленого сатани, від якого я зачала доньку, яку я лише чудом, в чому бачу милість до мене і моєї сім’ї Бога, не задушила, виганяючи з неї дух «сатани-батька».

Слід наголосити, що ідея розділеного втілення диявольського духа в мого чоловіка, моїх родичів та друзів чи знайомих, які за моєю ображеною логікою, колись завдали мені того чи іншого жалю, і яких я прокляла, виглядає особливо фантасмагоричною. В ній відобразився мій стан невміння прощати людям їх погрішення, бажання помсти за принципом бумерангу.

Усвідомлення власної недосконалості, при якому відчуття милості і властивість прощати недоліки інших виглядає природнім, лягло на серце і розум після довгих років душевних страждань за ґратами божевільні.

Не можна не згадати інші цікаві галюцінаторні ознаки, які супроводжували психотичний розлад. Болюче переживання про розбрат в лавах українських патріотів вилився в видива, наприклад, Юлії Тимошенко в образі інопланетянки, в бачення тунелю як точки біфуркації, через який я перетягувала гурт українських політиків на вищий психо-інформаційний рівень за версією Каганця.

Якщо підсумувати основні психотичні ірраціональні явища, які мозок сприймав за правду, то прослідковується одна з головних причина божевілля: світоглядна основа психіки була не спроможна логічно протистояти бісівським викрутасам прилогів, які в результаті мого захоплення псевдохристиянським вченням Ігоря Каганця і схильністю до блуду дістали «прохідний квиток» в свідомість з підсвідомості, яка зазвичай охороняється благодаттю Святого Духа від прямого вторгнення в неї демонічних сил.

Захисна оболонка Божої благодаті була поруйнована, і диявол, взявши владу над моєю душею, через розгубленість духу і фізичні болі тіла-індикатора, майже довів мене до самогубства, що і було його справжньою метою – знищити мене, як образ Божий і Храм Святого Духа.

Але як сказав блажений Паісій Святогорець: «Бог дозволяє дияволу вчиняти зло, щоб людина боролась. Бог не попускає випробування, якщо з нього не вийде чогось хорошого. Бачачи, що добро, яке трапиться, буде більшим, ніж зло, Бог залишає диявола виконувати свою чорну справу.»

Ця думка вселяє в мене надію, що ту халепу, в яку я вскочила по гріхам і помилкам своїм, вільним чи невільним, свідомим чи не свідомим, я з поміччю Бога через молитви і щире покаяння, через смиренність перед Його недовідомою волею і повернення в Православну Церкву, пережила.

І нехай мої поневіряння, описані в цій невеличкій повісті-сповіді, будуть засторогою для моїх дітей і тих, хто став на шлях подвига віри в ім’я Ісуса Христа.

Причина основних духовних захворювань людини залишається для дипломованих психіатрів і психологів таємницею. Сучасна медицина діє медикаментозно лише на симптоми хвороби, але не лікує корінь божевілля, адже не вірить в існування душі і дії на неї двох протилежних сил: Бога з Його благодаттю і диявола, з його бісівськими прилогами.

Залишимо це на совісті сучасної світської психіатрії, яка сама хворіє на божевілля, бо чим, якщо не божевіллям можна уважати її невірство в єдиного Бога-Творця всього сущого на небі і на землі, який вінцем свого творіння вчинив людину, як поєднання духа і тіла, запорукою духовного і тілесного здоров’я якої є віра в свого Творця і Спасителя Ісуса Христа.

А закінчити цю оповідь хочеться моїм віршем, який я написала в божевільні і присвятила своєму вимріяному у снах і наяву мужчині, якого я так і не дочекалась, але за яким після пережитої душевної драми перестала тужити, бо усвідомила кожною клітинкою свого серця, що тілесні радощі земного життя не йдуть в жодне порівняння з духовними радостями Православ’я і відчуттям грядущого блаженства у вічності з Богом.


Ми – ті, що від закладин світу


Прости, що зрадила тобі

Із ними усіма.

Прости.


По часточці збирала,

В пам’ять відкладала.

І вишиванки синку нашому й доньці

Із полотна небесного,

Що в хрестику весільному, зметала.


А ти й не розсердився.

Мовчки взяв:

Затиснув, впився, увійшов, розлився.

Усю, або ніяку – простогнав.

Усю, або ніяку – запалився.


Усю-усеньку,

По вінця налиту,

Набухлу, спраглу,

До жаги відкриту.

Адже ніяка – то не я,

А отже вся, і вся – твоя.


Усеньку-всю, яка тебе шукала.

Іще, іще, іще бери,

Й обом нам сили стало.


Тепер від тебе я нікуди:

Хоч в тінь, а хоч на люди,

Хоч у вогонь, хоч в воду –

Спивай мою жіночу вроду.


Ти шитий по мені,

А я по тобі лита,

Ми – ті,

Що від закладин світу.


Я – Єва, ти – Адам,

Ми були, є й нам бути.

А що між нами, -

Сіймо в люди.


Сієм-вієм-посіваєм

Всім коханнячка бажаєм:

Дівчаточок-ясочок,

Хлопчиків-горобчиків,

Кожному – по парі,

Святі обручки – на алтарі.

(Слейдінге. 07.02.06)


21.05.2011

Бельгія. Гент.