Тоня Білоус 21. 05. 2011
| Вид материала | Документы |
- Удк 330 Шпак Н. О., к е. н., доцент, Білоус Н. Б., аспірант, 136.58kb.
- Законність у діяльності податкової І митної служби, 1624.58kb.
- Реферат на тему, 121.89kb.
- Робоча програма з курсу "Філософія". Фізичний факультет (курс 4, семестр 1) на 2007, 217.18kb.
- Реферат з української літератури, 76.53kb.
- Західно-європейський інститут, 80.72kb.
- Білоуса Андрія Борисовича, 52.36kb.
- Київський національний економічний університет факультет маркетингу Кафедра політології, 353.07kb.
- Жемчужины Адриатики 13 дней (поезд-автобус) Стоимость: 595, 42.06kb.
- Республика Беларусь, г. Минск, ул. К. Маркса, 40-32, 49.41kb.
Тоня Білоус
21.05.2011
Gent
-I-
Не лякайся черідко мала,
бо сподобалось Отцю вашому
дати вам Царство
Від Луки 12,32
Жила- була на світі дівчинка Тоня. Вона змалечку була закохана в квіти. Бувало наскубає вранці найрізноманітніших квіточок, викопає в землі заглибинку, викладе її денце яскравими голівками і прикриє ямку шматком скла. Налюбується досхочу квітковою мозаїкою і засипле скло землицею. Побігає-пострибає - і знову до своєї схованки. Відгорне земельку з прозорого накриття - і знову милується на живий квітковий килимок . І так грається до заходу сонця, поки матуся не покличе вечеряти.
І помітив те щасливе дитяче дійство заздрісний зловмисник Дідько і задумав дівчинку Тоню занапастити...
Десь так починалось життя-коловерть у авторки і водночас головної героїні цієї повісті Тоні Білоус, яка насмілилась в ній виставити перед очі читача свій життєпис.
Чому саме свій і чи не скидається він на черговий сюжет у жанрі «жовтої» літератури, якою пістрявіють сучасні книжкові прилавки? А тому, що як письменниця вона побачила у власному житті і його героях животрепетний і корисний художньо-духовний матеріал, який марно шукала у інших авторів, і який є дороговказом-засторогою в першу чергу для її власних дітей.
А так як з пісні слів не викинеш, то всі учасники цієї до певної міри пасіонарної, а в чомусь і одіозної автобіографії-розмислу, з'являються під власними іменами та прізвищами. Бо як сказано: «Немає нічого захованого, що воно не відкриється, ані потаємного, що не виявиться.» (Від Матвія 10, 26)
Не бажаючи ввести будь-кого в оману, авторка твору відчуває обов'язок відразу попередити любого читальника, що ця книжка не є розважальним чтивом, а скоріше жахким психологічним трилером, де реальне життя зіштовхується в жорстокому герці з реальною смертю, де більше питань аніж відповідей, але де перемагає той, хто переможений. Отже, як у казці – історія Тоні Білоус має щасливий кінець.
Родом з України
Кожна автобіографія починається з дитинства. Тоня не була типовою дитиною-дівчинкою. Ні, вона гралася ляльками й пупсами в тата-маму з товаришками, переодягалася в принцесу, малювала й вирізала паперових топмоделей з модним гардеробом, «варила» з піску і трави супи і борщі, але головними її друзями по іграх були все ж таки хлопці. І ігри були хлопчачі: лазіння по деревах, гра в хокей чи футбол, війни, які вони називали «войнушками», стрімкі спуски в змаганні з вітром на ковзанах, лижах і санках, перегони на велосипедах, гра в півника, коли зголошена пара гравців, де один видирався на спину іншого, звалювала з ніг супротивну пару, - все це вимагало недівчачої спритності й сміливості.
В ній, здавалось, поєднувалось непоєднуване: рух і спокій, авантюризм і слухняність. Батько привчив її до риболовлі, де вона годинами в зосередженому мовчанні могла споглядати заколисуюче зеленаве плесо ставків і підсікати наївного карасика, а мати прищепила любов до просапування і підгортання картоплі та миття вікон. А ще вона вчилась грі на фортепіано і співала в хорі.
Цибата, вона носила штанці і шорти, а тіло її постійно прикрашали багаточисельні синці і рубці, які не встигали загоюватись і щільно замасковувались йодом і зеленкою.
В старшій групі дитсадка на новорічному святі Тоні довірили роль Снігуроньки, яку вона виборола за гарне відчуття танкового ритму, дзвінкий голос і довге шовковисте солом'яне волосся.
Спостерігались в ній і дивацтва: вона розмовляла з деревами і ліхтарними стовпами, віталась з ними і розпитувала, чи їм не нудко стояти на одному й тому ж місці. Вона ховала в щілинки кам'яних будинків і парканів копійки, а потім любила їх «знаходити», викликаючи цим захоплення свого рудоволосого й вірного товариша й сусіда по парті трійочника Вітьки.
Змалечку вона по-особливому гостро відчувала немічність стареньких бабусь: наношувала їм воду з колонки, підносила важкі сумки, мила посуд, компонувала гнівливі листи в комітет соціального забезпечення, - була справжнім активним жовтеням, а потім і палкою піонеркою.
В молодших класах вчилась на відмінно, та згодом почала більше часу віддавати сольфержіо та гамам і перейшла в ряди хорошисток, а потім і трійочниць з трудового навчання, хімії та креслення.
Кропітке рукоділля їй не корилось, не вистачало терпіння, а креслення вимагало об'ємного мислення, чого їй бракувало. Технічні ж предмети її просто не цікавили, а тому без жодних вагань після восьмирічки вона обрала шлях музикантки і успішно здала вступні екзамени в музичне училище по класу теорії музики.
Слід згадати, що ще в дитячому садочку Тоня вперше закохалась: і не в одного хлопчика, а одразу в двох. Обоє були гідними її уваги, обоє боролись за її симпатію, та вона кожного разу ламала собі голову над зовсім недитячим завданням, ворожачи на вказівних пальцях: поряд з ким з хлопчаків розмістити свою розкладачку під час «сонної години», щоб і вовки були ситі, і вівці були цілі. І компроміс був знайдений: вкладалась між двома, повертаючись обличчям до кожного по черзі.
Була у Тоні пристрасть – тварини, а особливо собаки і кішки. Вона звідусюди зносила до хати бідолашних підкидьків, або підгодовувала їх у дворі, чим викликала бурхливе невдоволення сусідів. Одного разу вона самовільно привезла з столичного «пташиного» базару куплене за наколядовані гроші цуценя боксера, якого терпляче навчила різним командам, і якого батько через декілька років таємно збув в один із колгоспних садків, щоб кобель не дратував матір непристойним оголюванням свого вуда при чуханні.
Якось на Різдво, коли під вікнами зазивно заулюлюкали дружки, щоб йти колядувати, Тоня вперше відчула дівочий сором і відмовилась приєднуватись до гурту хлопців-однолітків; з того часу вона почала шукати дружби із старшекласниками.
Але не все в дитячий період Тоні було таким живким і безхмарним. Саме з нього проросли ноги її майбутніх митарств-випробувань та духовного захворювання. Бойовитість дівчинки могла часом переходити в агресивну поведінку.
Слід згадати, як вона викричала у мами багаточасовим плачем недешеву ляльку, як інколи билась в істериці головою об підлогу, настоюючи на своєму. Часто в сварках з батьком або братом вона переходила на пронизливий вереск, на який у них більше не залишалось аргументів, і дискусія сходила нанівець.
Мама їй частенько докоряла, що вона копія свого татуся. А батько пішов в свого батька, Тоніного діда. Така подібність не обіцяла б нічого доброго, якби в її рід не вливалась і інша кров. Яблуко від яблуньки далеко не відкочується, але ж яблуньок - дві: мама і тато, а потім чотири діда-баби, а потом ... рід-сад.
Ось що розповідала Тоня про свою сім'ю. «Обидва моїх неньки характеризували діда по батькові як дуже жорстокого й деспотичного чоловіка. «Звірюка», - говорила мама. Безжалісно лупцював свою красуню-жінку, підпадав неконтрольованим нападам злоби та гніву. Не витримавши чергових побоїв, бабуся утекла, покинувши на чоловіка-бузувіра свого малолітнього сина, мого батька, і пристала до вдівця з пятьома дітьми.
Не дивлячись на своє напівсирітство, голодівку та війну, мій тато ріс дуже допитливим підлітком, його тягу до знань запримітила сільська вчителька і почала забезпечувати його книгами, любовь до яких він не втратив до глибокої старості.
Одразу після одруження на моїй матері і нарождення сина батько став калікою. Якось повертаючись в сутінках з міста у село, він простодушно на льоту заскочив на проїжджаючу повз підводу і отримав раптовий удар прикладом в хребет.
На підводі їхали місцеві комісари, які провчили сільського простачка на все життя. Мати виходила батька, і він піднявся з ліжка, але «мітка» рядянської влади кожного дня нагадувала про себе кульгаючою ногою та інвалідністю.
Тато був протиречивою людиною. Як і його батько, він бив свою жінку, був підвладний некерованим приступам агресії, але водночас він бував дуже добрим і жертовним для інших.
Як інакше можна пояснити ось таку його поведінку. Під час голодомору він отримував від мачухи декілька зварених картоплин. У нього був дворовий песик, який теж згасав від голоду, але хлопець переполовинював свою порцію, клав шматочки бульби на дно миски, наливав зверху воду і давав такий суп хлебтати своєму чотирилапому товаришу. Так вони і вижили.
Але в сімейному житті йому, очевидячки, не повезло. З'єднались дві несумісні половинки: простувата, але життєрадісна продавщиця-співачка і грубий сільский романтик, котрий не дотягував до інтелігента.
Коли вони грали весілля, то все село збіглось подивитись на красеня-молодого та красуню-молоду. Але «не родись красивою, а родись щасливою». Коли вони вчиняли сімейні бійки, то вся хрущівка теж збігалась, але вже щоб їх розняти.
Я до цих пір не можу втямити одного, як можна народити і виростити двох дітей, і все життя так один одного ненавидіти. Навіть після смерті матері батько не припиняв звинувачувати покійну дружину у всіх своїх нещастях. Він висновував, що уже сам факт одруження на такій «відьмі» був гріхом, за який його покарав Господь каліцтвом, хоча зв'язок між терплячою матір'ю і холодною жорстокістю комісарів прослідковувся з натяжкою.
Часто, коли батько до синців і крові збивав матір або старшого брата, я була цьому свідком. Так перед очима у мене п'ятирічної в червонястому платтячку і стоїть картина, коли радісна матінка повернулась з новою зачіскою і пофарбованим волоссям з перукарні. Батько зустрів її тяжким поглядом з-під нахмурених брів. «А чого це ти, жоно, така весела-розвесела?» І схопивши її за волосся, з усієї сили ударив головою декілька разів об куток дверей. «Тату, татоньку, мамі ж боляче, не бий її!» - закричала я відчайно. «Нічого їй не боляче, бачиш, вона не плаче, це їй навіть подобається!» Господи, як мені все життя було між двома вогнями, кохаючи обох батьків. Хоча точніше сказати, було за що як шанувати, так і докоряти.
Трапилась в житті мого батька і інша сторінка - героїчно-жертовна. Напочатку, будучи ідеалістом і клюнувши на привабливі лозунги комуністичної ідеології, він став їх прихвостнем, фанатиком-стаханівцем, Павликом Корчагіним. Після закінчення сільскогосподарської академії, він, попрацювавши на підприємстві «Сільгосптехніка» механіком та інженером, влаштувався викладачем в технікум механізації. І ось там він зіткнувся з волаючим фактом, що учні з навколишніх україномовних сіл погано засвоювали технічні предмети тодішньою державною російською мовою.
Так історично співпало, а йшов 70-й рік минулого століття, що зі своєю проникливістю батько виявився не наодинці. В той час на Україні оформлювався антикомуністичний націоналістичний рух української інтелігенції супроти існуючого ладу і насильницької русифікації. Публіцист і письменник Іван Дзюба розповсюдив свій пророчий твір «Інтернаціоналізм чи русифікація». Багато творчих голів тоді злетіло за таку неприховану антирадянщину, втрапив до в'язниці і мій батько.
Зрозуміло, що бути донькою і сином політв'язня було невимовно важко. Я, восьмирічна, безтямно сумувала за своїм батьком і його жаліла. Я писала йому за ґрати листи про свої пригоди з хлопцями, з якими дружила, і по-дитячому захищала його перед усіма його багаточисельними недоброзичливцями. «Він не тюремщик, він - хороший, він захищав українську мову!»
Повернувся з зони батько зломленим, почорнілим і схудлим, розмовляв сам до себе, на довгі роки ізолювався від людей. Від тюремної «хавки» похитнулось здоров'я. Операція йшла за операцією: гнійний апендицит, виразка шлунку, грижа, посляхірургічні ускладнення.
Його відрадою була я. В мені він знаходив душевний прихисток: брав мене на риболовлю, возив до столиці, водив на Байкове кладовище і показував могили відомих людей, добирав мені цікаві книги класиків, возився з моїми багаточисельними звірятками. Про національну боротьбу балачки припинились. Але я все одно виросла патріоткою рідної землі і мови. Зерна батьківського ідеалізму непомітно пустили в мені корінння.»
Тоня не копіювала сліпо свого батька у відстоюванні права українців розмовляти українською мовою. Бажання спілкуватись рідною говіркою було неусвідомлено природнім, вона почувала себе некомфортно переходячи на російську, вбачаючи у цьому штучність і силуваність.
Але реальність диктувала свої закони щодо рідного слова. В музичній школі та музичному училищі було засилля російськомовних євреїв та зросійщених українців. В одеському університеті викладання всіх предметів велось теж на імперській мові.
Але Тоню не бентежило пащекування українофобів, вона палко відбивалась від звинувачень у націоналізмі, і коли б не розвал Радянського Союзу, то рано чи пізно повторила б шлях свого батька за ґрати.
Нічого гріха таїти, Антоніна була влюбливою. Закохувалась на кожному кутку, особливо в накачаних міських бугаїв-авторитетів, помилково приймаючи м'язи за мужність, а брутальність за сміливість. Не будемо спинятись на її дівочих швидкоплинних захопленнях, вони були платонічними й поверхневими.
Її першим коханим мужчиною, з яким вона втратила свою дівочість став обранець, який помітно виділявся серед однолітків підвищеним інтелектом і не цурався рідної мови, але дотримувався поширених чоловічих поглядів, що місце жінки на кухні й біля пральної машини, а не біля книжок.
Тоня довго гоїла сердечну образу, бо була здатна суміщати рутинні обов'язки з творчістю. Вона кипіла енергією і легко справлялась з усим, за що бралась. Але водночас вона була гонористою і переконувати коханого в своїх різносторонніх талантах було нижче її достоїнства. Хлопець побачив в ній те, що зумів побачити.
Взагалі з чоловіками у Тоні не склалось. Досягнувши зрілості і набивши гуль в невдалих заміжжях і амурних зв'язках, вона зрозуміла, що шукала ідеалу, не до кінця усвідомлюючи сам ідеал. Через палке ніким неприборкуване тіло, її довготривалі періоди стримування чергувались з нападами блуду і зальотами «в гречку».
В тридцять років в наслідок пристрасного зв'язку з жонатим чоловіком у неї народився син. Коханець повернувся до дружини, а Тоня отримала статус матері-одиначки. Ця одержимість блудними томліннями закінчиться з наверненням до православ'я, але це буде потім, а поки що продовжимо оповідь.
Атеїстичне виховання радянської школи не обійшло школярку Тоню стороною. Батьки її не охрестили. Дід по матері був антирелігійним комуністом, який займався колективізацією села, його п'ятеро дочок народились в конфіскованій у середняка хаті.
Бабуся стала вдовою під час Другої світової війни й більше заміж не вийшла. Вона хоч і встигла таємно від чоловіка охрестити дітей, але виховувала їх в безбожжі через страх і законослухняність перед комуністами.
Дід по батькові був хрещений, і сина свого охрестив, але вчинено це було скоріше за традицією, а не по вірі. Бабуся по батькові закінчила два класи церковно-приходської школи і в кінці свого життя читала Псалтир над померлими. Отож не залишалось Тоні нічого іншого, як зростати палким будівельником ворожого до церкви комунізму.
Хоча храм її незбагненно вабив. Зі своєю шкільною подружкою Наталкою вони, долаючи страх бути викритими чергуючими вчителями, навідувались до єдиної працюючої в місті церквушки, хрестячись по черзі то лівою, то правою рукою. А вночі на Великдень простоювали до світанку на церковному подвір'ї, поцяткованому пломінчиками запалених свічечок в очікуванні освячення пасок і крашанок.
На Різдво й Великдень домашній стіл ломився від святкових наїдків, а на Трійцю мати прикрашала хату пахучим зіллям. Виходить, що свідомою вірою в Творця їх сім'я хоч і не вирізнялась, але на рівні духовної пам'яті віра в них таки теплилась. Як втім і в мільонах інших не до кінця одурманених опіумом комуністичного безбожжя трудящих.
Була у Тоні сторінка життя, якої вона особливо соромилась. Тоді від впливом однієї знайомої морячки і розрекламованого нею заморського дрантя, вона розміняла чорно-білу клавіатуру фортепіано «Україна» на палуби і туалети землечерпалки Чорноморського технічного флоту «Генічеськ». Палуби і туалети заблищали стерильною чистотою, а душа й тіло - одеським міщанством та блудом.
Спливло два роки і Тоня отримала довгоочікувану комсомольську характеристику-рекомендацію, яка відкривала шлях у велике плавання. З Болгарією, яка була близьким соціалістичним закордонням проблем не виникло, а от коли дійшла черга до «великої» візи, то КДБ опустило шлагбаум, і Тоня стала невиїздною. Тоді і полетіли жорстокі несправедливі звинувачення в сторону ідейного «збоченця» батька.
Зажурився гірко ненько і покульгав випрошувати холопське вибачення за буржуазно-націоналістичні погляди у Московського Політбюро, де йому злорадно вказали на двері.
Посумувала-поплакала морячка-невдаха Тоня і поступила в Одеський університет на відділення романо-германської філології. Англійська мова виявилась нейтральною поміж гонимої української і великодержавницької російської. Роки заочного навчання поєднались з роботою вчительки в сільських музичних школах, а потім і вчительки англійської мови.
Відхиляючись дещо від сюжету, слід зауважити, що батько і старший брат Тоні, були на людях щирими патріотами-націоналістами, в вузькому ж колі людей демонстрували войовничий антисемітизм і були противниками росіян і поляків. Такий націоналізм-патріотизм був дещо примітивним, одностороннім. Вони звинувачували в українських негараздах усіх історичних сусідів, тільки не самих українців. Пошук зовнішнього ворога завжди зручніший.
Часто батько Тоні погрожував: «Вийдеш заміж за жида або кацапа, - уб'ю як Тарас Бульба свого сина-зрадника». А в її оточенні до навпаки часто-густо траплялись саме приятельки росіянки і єврейки, котрі по-дружньому мирились, що вона з ними розмовляла українською. «Тоня у нас зхиблена на політиці, ми їй не дивуємось!»
І в студентські роки Антоніна обросла російськомовним одеським середовищем і заміж вперше вишла за росіянина. Ніяких ворогів ні в росіянах, ні в євреях вона не помічала, а скоріше національну обмеженість в усіх представниках: не вистачало їм взаємоповаги, знань історії.
Хоча інколи вона здавалась собі безпринципною конформісткою: успадкувавши від батька активну громадянську позицію, свободомисля, незалежність в поглядах, Тоня досить терпляче відносилась до пустоголових і аполітичних подруг.
Перейшов до Тоні і батьківський ідеалізм. Вона, як і він, наївно купилась на комуністичні лозунги радянського періоду і навіть була прийнята кандидатом в члени КПРС. Побувала вона і в секретарях комсомольскої організації. А де ще в совітах було реалізовувати свої творчі та громадянські прагнення? Розум і совість нашої епохи. Героїчне минуле. Щасливе майбутнє. Рай на землі. «Наш паровоз вперед летит, в коммуне остановка».
Але потягу не трапилось долетіти до зупинки «комуна», він по-зрадницькому зійшов з колії на зупинці «пєрєстройка» і з гуркотом розколовся на багаточисельні незалежні уламки.
Уламок-Україна накінець здобув юридичну самостійність. Радість нечувана!?! Мало хто в ті романтичні 90-і роки, в тому числі й Тоніна заполітизована сім'я, усвідомлювали, що ж відбулось насправді. Яким же все-таки уламком виявилась Батьківщина: рукою, ногою, головою чи сідницею?
Було б смішно, аби не було так сумно. Уже не за горами початок третього десятиліття незалежності, але віз і досьогодні там. Навіть якщо українцям не повезло при аварії поїзда совітів, і Україна виявилась «другосортним» уламком, то варто було б в першу чергу нарощувати голову, але земляки вирішили піти своїм особливим національним шляхом: де два українця, там три гетьмани.
Але завтра буде потім, а тоді Білоуси святкували перемогу. Для цієї сім'ї почався наступний етап національної боротьби – побудувати демократію, взявши за приклад насправді не загниваючий, як всім про теє вдовбували комуністи, а квітнучий Захід.
Тоня разом з батьком і братом не пропускали жодного мітингу, жодної демонстрації опозиції, старались потрапити на всі з'їзди новонароджених партій демократичного спрямування, проводили агітаційну роботу під час виборів, організовували купальські й різдв'яні дійства, збираючи по місту десятки тисяч глядачів.
Ціль була одна - добити очунялих після розвалу совітської імперії комуняк, котрі успішно і безсоромно перевтілились в капіталістів, і привести до влади націоналістів-патріотів.
Але народ вперто продовжував голосувати за бувших компартійців: спочатку за Кравчука, потім двічі за Кучму. Місце КГБ зайняла СБУ, але від зміни доданків сума не змінилась. І цією сумою був страх перед ймовірними новими репресіями.
Нагадаємо, що за період бурхливого національного відродження Тоня встигла розлучитись, закінчити університет і отримати диплом філолога англійскої мови, попрацювати в школі, закрутити пристрасний безутішний роман з сімейним чоловіком, котрий трохи не закінчився суїцидом його дружини, народити від нього на сором своїх батьків та родичів сина, і зализуючи любовні рани, перебратись жити та працювати в столицю, де надіялась влаштувати своє сімейне життя.
Ідеологічна ніша теж не пустувала, правда, ідеологія поступилась місцем різним релігійним системам та віровченням, вигулькуючим в незалежній Україні, наче гриби після дощу, - починаючи церквою харизматиків живого Христа та будизмом Ошо і закінчуючи традиційними Православними Церквами Московського та Київського Патріархатів, котрі зітнулись в протистоянні за право на канонічність.
Багаторазово Антоніна захоплювалась різними модерновими світобаченнями про смисл життя, інтузіазм до яких швидко згасав через їх недосконалість, закінчуючись повним розчаруванням.
Ну що вже з цим поробиш, не могла вона рухатись по життю без високого смислу, не могла жити однією ковбасою та видовищами.
Так в результаті своїх духовних пошуків Тоня почала щільно підступатися до розуміння православ'я та участі в його таїнах. Вона сповідалась та причастилась, почала читати духовну літературу.
В особистому житті не таланило, женихи не затримувались, а всі мужчини-патріоти були одружені. З політикою теж не складалось. Після обрання на другий термін президента Кучми, вона зрозуміла, що щось негаразд з українським народом.
ЇЇ батько і брат теж поступово відійшли від політичної боротьби. Націоналісти замість того, щоб об'єднуватись і крокувати одним фронтом проти спільного ворога свободи слова та демократії, піднявшої голову гідри комунізму, продовжували клонуватися на чергові міні-партії і рухи під різними іменами, але однаковими за суттю, - всі вони ділили шкуру неубитого ведмедя.
Тоня зрозуміла беззмістовність такої боротьби і вирішила повністю зосередитись на пошуках супутника життя, перейти, так би мовити, від теорії до практики.
Син ріс, йому потрібен був батько. Молода жінка втомилась від своєї незалежності, наобридли випадкові зв'язки, хотілось сімейного тепла, мріялось комусь варити смачні борщі, ліпити вареники та пельмені.
В газетах вряди-годи вигулькували об'яви іноземних мужчин, котрі шукали собі супутниць життя серед ніжних та хазяйновитих слов'янських жінок. Їм, очевидячки, приїлись черезміру емансиповані незалежні європейки.
До того часу в українських чоловіках Тоня розчарувалась. Навіть не тому, що вони її через її гіперактивність побоювались і обходили десятою дорогою, але й через те, що вони не зуміли за роки незалежності об'єднати й вивести Україну з кризи.
Їй наобридло слухати від батька, що у всьому винуваті жиди і москалі, а український народ – хохли й худоба; вона бачила на власні очі роз'єднаність та хворобливу амбіційність в середовищі так званого патріотичного прошарку і те, як вони ходять по зачарованому колу власної безрезультативності.
Їй стало не по дорозі з народом, котрий безучасно голосував за свою духовну деградацію, їй стало не по дорозі з непродуктивною національною елітою, котра разом з собою топила залишки надії в активної частини населення. І Тоня пересіла на іншого човна...