Тоня Білоус 21. 05. 2011

Вид материалаДокументы

Содержание


За версією пана Каганця у Божого Сина Трійці були і попередні втілення.
Сльозами орошу вінок барвистий
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Втеча

Йшов 1997 рік. Перша спроба одружитись в Данії закінчилась пшиком. Хоча Тоня підготувала всі документи для заміжжя, запросила претендента в чоловіки двічі в Україну, провела його по Софіївці, звозила в українське село і познайомила з ріднею, але у себе вдома данець виявився пивним алкоголіком і тихим збоченцем.

Таємно від Тоні він попивав пивко с горілкою, яку вона в подарунок привезла з Батьківщини, дивився порнофільми та проглядав порножурнали, яких у нього разом з опорожненими пляшками хмільного напою був цілий підвал. Трюмо його спальні прикрашали фотографії бувшої пасії із Словакії у сороміцьких позах . Зрозумівши, яке майбутнє її чекає, Тоня вирішила повернутись на Ботьківщину.

А щоб не гаяти часу, бо запрошення в Данію було на три місяці, Тоня занурюється в життя Копенгагену і приміської зони, дивуючись ідеальній чистоті вулиць та парків та милуючись строгою готичною архітектурою.

Все для Тоні було новим: і освітлені супермаркети, де полиці вгинались від різнобарв'я товарів, і відкриті без шторів ресторани, і стерильні благоустроєні туалети, і музей еротики та жахів, і красиве та наряджене різдвяне містечко тролів та гномів.

Разом з чотирирічним сином вони відвідали могилу улюбленого казкаря Християна Андерсена, сфотографувались на фоні символа Данії Русалоньки і охоронців- «олив'яних солдатів» королівського палацу. Прочула Тоня вперше і про легалізований гомосексуалізм і одностатеві шлюби і пройшлась вулицями «червоних ліхтарів» та сексшопів.

Але в Україну повернулась с твердим переконанням, що більше за кордон ні ногою, нехай навіть там на деревах ростуть золоті груші, солодшим за рідне повітря нічого не буває. На що її брат при зустрічі роздратовано зауважив, що краще б вона в Данії влаштувалась працювати в маленькому туалеті прибиральницею, аніж поверталась в цю велику рідну клоаку.

Тоня черговий раз зняла квартиру в столиці, спровадила сина в садок і влаштувалась на работу офіс-менеджером і перекладачем. Дні потягнулись в своїй одноманітності.

Але за час Тоніного перебування в Данії її близька приятелька Ліля, наслідуючи її приклад, таки вийшла по переписці заміж в Бельгію. Її перші ура-враження від яскраво оформлених вітрин пройшли і змінились повною самотою. Чоловік на работі, син в садочку, а ти намотуєш безцільно кола по невеличному благоустроєному дорпу (містечку-селу) і сумуєш по живому людському спілкуванню та работі.

Ліліна бельгійська сваха вирішила і Тоні підшукати закордонного жениха. А так як гостра економічна нестабільність в Україні не обіцяла нічого хорошого, Антоніна знову схилилась до думки шукати сімейного щастя за межами України.

І вже незабаром Тоня розглядала фотографію привабливого бельгійського мужчини, котрий вишукано размістився в шкіряному кріслі. Її серце здивовано скинулось, адже чоловік на обличчі був трохи схожим не лише на її батька, але і на її першого чоловіка і навіть на біологічного батька її сина, власне, виявився тим типом чоловіка, який їй приваблював. «Від долі не сховаєшся», - промовила Тоня тоді до себе.

Між ними розпочалась жвава переписка, мовою спілкування стала англійська. Бельгієць виявився досить розумним романтичним джентельменом, котрий шукав в жінці не зовнішність, а високодуховні якості і незалежність суджень. Чим не Тоня? В одному з листів він навіть назвав її чашею Святого Грааля, чим зовсім підкорив її сердце; хоча Тоня і не знала, що це за чаша, але емоційно зрозуміла, що це щось дуже значиме.

В листах один до одного вони були надзвичайно відвертими; її друг П'єр, зрозумівши, як Тоня любить Україну, запопадливо попередив про можливі труднощі при інтеграції в нову культуру.

Може здатися дивним, але вони закохались саме так: через листування і телефонні перемовини, без особистих зустрічей та ліжка. І одного разу П'єр запропонував Тоні вийти за нього заміж, зауваживши при цьому, що у нього на даний момент є певні фінансові проблеми через менеджерські помилки та минуле розлучення, які він за рік береться вирішити без відчутного фінансового тиску на сімейний бюджет.

Щастю Антоніни не було меж. Які фінансові проблеми у бельгійця в такому стильному костюмі? Накінець, у її сина буде тато.

Після повернення з першої ознайомчої поїздки в Бельгію раптово завалився російський рубль, і Тоня потрапила під скорочення. Але їй вже все було байдуже. Вона обклалась товстими словниками і самовчителями і заповзялась вивчати нідерландську мову.

В грудні 1998 року в її другий приїзд у фламандську Бельгію Тоня і П'єр скромно побрались, відсвяткувавши весілля в рибному ресторані і погравши ввечері в боулинг.

Тоня повернулась в Україну вже жінкою бельгійця і сповістила не без гордості про новий статус своїм родичам і друзям. Більшість раділи, деякі заздрили: яка вдача, буде жити в квітучій Європі. В лютому наступного року Тонін син вперше вимовив слово «тато».

Після щасливого медового місяця почався довгий і тернистий шлях інтеграції в європейску систему координат. Виявилось, що фінансові проблеми Тоніного чоловіка набагато серйозніші, ніж він передбачав. Не пройшло і року, як його невеличка компанія збанкрутіла.

Для радянського мислення, де все було державним, а тому нічийним, було дуже складно зрозуміти, що таке банкрутство, і чому воно трапляється. Тоня запанікувала. Почались перші свари з чоловіком: вона не могла зрозуміти, як можна було назбирати таку кількість невиплат, як можна було не побачити, що ти живеш не по прибуткам.

Так Тоня познайомилась з системою позик і кредитних карток, маючи які, ти стаєш заложником неприборкуваних купівельних пристрастей.

Чоловік виправдовувався, що його бувша дружина не могла спинити свої безперервно зростаючі забаганки скуповувати товари-люкс, і не витримавши присутності грубого поклоніння матеріальним речам в сімейному плануванні, він залишив свою екс-половину, котра, погрожуючи не дати згоду на розлучення, перекинула на нього всі платежі по сумісно напозиченим багаточисельним кредитам. Під час несправедливого переділу власності П'єрові вдалось вибороти лише зібрану ним об'ємну книжкову бібліотеку та диски класичної і народної музики.

Сім'я Де Схеппер-Білоус перебралась з міста в дорп, на стару але потопаючу в зелені ферму, за адресою якої і було зареєстовано підприємство чоловіка.

Нажахана описом небагаточисельної власності в присутності понятих, Тоня стала свідком конфіскації у них останніх засобів комунікації зі світом: машини, мобільного та стаціонарного телефонів. З двома тисячами позичених франків (50 євро) і розкинутому на підлозі матрасі вони зустріли Новий 2000 рік.

Бувши талановитим менеджером, П'єр швидко знайшов нову високооплачувану роботу і отримав від компанії нові мобільний телефон і машину. Потянулись довгі роки виплат чужих боргів, на що витрачалось дві третини чоловікової зарплати, а третя доля ділилась між ними трьома.

Але у Тоні ще були батьки-пенсіонери, пенсій яких не вистачало на повноцінне харчування і брат, який не зумів пристосуватись до нових економічних умов в Україні. Завод, на якому він працював інженером закрили, а розпочати свою самостійну справу він ввагався, адже чесно свій бізнес через непродуктивну податкову політику вести не уявлялось можливим, а «хімічити» він не наважувався: при владі були кучмісти, які продовжували переслідувати націонал-патріотів. Надії всіх звернулись до Тоні.

А чим вона могла допомогти? Як зізнатись, що її чоловік - банкрут, а вони - біднота, що живуть гуртом на прожитковий мінімум у восімсот євро.

Як пояснити, що Тонін благовірний не визнає работи «по-чорному», засуджує понаприбулих звідусюди в пошуках щасливішого життя емігрантів. Як пояснити, що фламандці - націоналісти і вимагають в першу чергу знань державної мови, що Тоня за декілька років в Європі стала законослухняною і економною, що сама не в змозі знайти роботу, тому що нідерландську не вдається засвоїти через наявність на території Фландрії великої кількості діалектів та акцентів, а ту мову, яку їм викладають на курсах, можна почути лише по радіо та в телевізійних новинах.

Що наївні, але самовпевнені емігранти потрапили в пастку. Їх тут ніхто не чекав і не чекає. Адже європейські добробут і стабільність були досягнуті без їх активної участі, вони з'явились на чуже свято.

Хоча міжнаціональна культура терпимості в Європі і вища аніж в бувшому «совку», та емігрантам нічого не світило окрім непопулярної серед місцевого населення роботи прибиральниці та будівельника за наявності всіх високоякісних університетських дипломів.

Виявилось, що туристичні фірми в бувших республіках совітів брехливо і безвідповідально гарантували, що на Заході приїжджаючих на словах політичних, а на ділі економічних біженців швидко забезпечують прихистком і пристойною грошовою допомогою по безробіттю.

Але по приїзді люди різних кольорів шкіри та мов потрапляли в нестерпні умови проживання в прийомниках. Їх справи розглядались роками. Служба еміграції виявилась однією з самих забюрократизованих в Бельгії: адвокатам платили величезні суми, але на клопотання приходили суцільні відмови.

Швидко танули гроші, отримані біженцями від продажу на батьківщині квартир та набутої власності, і кожен пробував влаштуватись, де міг. Врачі, інженери, вчителі ставали прибиральниками «по-чорному», при зустрічі з поліцейським тіло проймав жах, що вимагатимуть документи і депортують, кожний дзвінок в двері відгукувався страхом перевірок. Адже майже у всіх були ще й діти. В додаток до всього мучило почуття сорому перед родичами і друзями, що надії на кращий побут за кордоном не виправдались, а втратили і те, що мали, а повертатись нікуди, та й страшно, при владі на Батьківщині продовжуют перебувати бувші корумповані комуністи, гонителі свободи і демократії.

Словом, хвалитись було нічим. Не дивно, що в результаті такого напівіснування у всіх з'явились психологічні та психічні проблеми, стрес став не винятком, а нормою.

Тільки небагатьом вдавалось закріпитись і найти работу. Були і такі, що, отримуючи грошову допомогу і пільгове соціальне житло, офіційно на работу не влаштовувались, а продовжували працювати нелегально, щоб поєднавши обидва джерела прибутків, вискочити за межі соціального мінімуму в 750 євро. А яке розчарування зазнавали, коли виявлялось, что середня зарплата «по-білому» ледь перевищує 1000-1200 євро, коли за арендоване житло та зручності треба платити більше половини.

Мрії деяких попрацювати трохи в Бельгії, а потім повернутись додому і там на зароблені гроші купити житло і розпочати свій бізнес не обіцяли здійснитись. Лише одиницям вдавалось влаштуватись на високооплачувані посади, але вони високомірно сторонились своїх недбалих земляків. Все більше Тоня розуміла, что «там добре, де нас немає».

Ізольоване життя в дорпі, відсутність спілкування та роботи, та і просто елементарного телевізора викликали у Тоні набіги нудьги. Від повної самотності спасали чорні дикі коти, яких вона приручила, і клумби троянд з городом, котрий вони розчистили від густої трави.

Дні не мали ні смаку, ні запаху. Вранці відвезти сина в школу, поприбирати і випрати, приготувати їсти, поперегортати нідерландський самовчитель і покопатись в землі. На вихідні закупки в супермаркеті, прогулянки в парк чи в сусідні містечка, а вечорами при свічках читання книг чи прослуховування класичної музики. І так неділя за неділею. Часто сумувалось: чоловік загалом хороший, але без України життя немає.

Аж ось невимовно поталанило, найшлась работа спеціаліста з слов'янських мов: українська, російська та англійська стали запитуваними. Поряд з Тоніним дорпом будувався величезний центр мовних технологій, в який з'їхались комп'ютерні лінгвісти з найрізноманітніших країн.

Плани компанії були амбіційними: створити розмовляючі системи, котрі вирішать проблему мовного бар'єру між усіма націями та народностями. В слов'янській групі були росіяни, білорус, поляки, чехи, і українці. З'явилась не лише можливість спілкування серед «своїх», але і шанс зануритись в фантастичний світ размовляючих систем.

Тоня одночасно працювала і вчилась, нагрузки на психіку були колосальними, мусила в найкоротші терміни зробити опис української мови з погляду мовних технологій і засвоїти мову програмування, щоб прийняти участь в розробці українського синтезатора.

Технічно Тоня була самим слабким спеціалістом, але на безводді і рак риба, вона знала англійську і добре розбиралась у звуковій системі української і до всього іншого була «місцевою», чим обходилась підприємству дешевше.

І все було б нічого, якби дідько не шарпнув її за язик висловити в різкій формі на всю компанію свою думку стосовно прорахунків при забудівлі студій звукозапису. А були вони споруджені не просто десь, а прямісінько під туалетами, і кожного разу, коли проводились студійні роботи з дикторами, хтось зверху зливав воду, що фіксувалось на звукових файлах. Тоню негайно звільнили.

Якщо сказати, що це був удар, то це означало б не сказати нічого. Відняти від україномовних технологій, від пристойної зарплати, від престижного проекту, від нових друзів. Тоня перестала спати, нічого не їла, відчувала на душі безмежну біль, мучилась від сумлінь совісті, що через свій гострий язик втратила стабільне майбутнє. Терзав її і чоловік, більше з приводу фінансової частини питання: де тепер шукати нове джерело прибутків.

Думається, тоді у Тоні трапився вперше депресивний епізод, і вона втратила цікавість до життя. Але поступово прийшовши до тями, вони з чоловіком починають шукати роботу, вже хоч яку. Одночасно з цим Тоня виявила, що вагітна. Але вона не одразу зраділа цій новині: продовжувалась журба за втраченою роботою, а борги сіяли страх перед майбутнім доповненням до сім'ї, до цього долучився і ранній токсикоз.

Через сітку інтерим-контор, які забезпечують короткочасним підробітком, Тоня влаштувалась на фабрику печива, а потім на шоколадну фабрику.

Приходилось піднімати важкезні ящики, працювати в нічну. В один з вечорів, повертаючись пізно зі зміни, Тоня від утоми і під натиском штормового вітру, який для Бельгії звичайне явище, упала з велосипеду.

А через декілька днів вони з чоловіком пішли на першу зустріч з гінекологом. Лікар довго разглядав монітор, а потім сухо сказав, що, жалкує, але у дитини, не б'ється серце, - плід завмер.

За методикою, прийнятною в Бельгії, потрібно чекати природнього викидня, а не вишкрібати зародок. Тому неділю Тоня жила з завмерлим плодом в лоні. Коли зародок вийшов, по-нашому, трапився викидень, виявилось, що це був хлопчик; хоч плід ще був маленьким, але лице вже сформувалось, він був схожим на тата.

Горе було спільним, у втраті малюка Тоня звинувачувала як себе, тому що звільнення хоч і з престижної роботи підвищила до трагедії, так і чоловіка, що він її вагітною відпустив на важку фізичну працю. Жалітись було нікому, тому вона зателефонувала додому і вилила всю свою біль на маму.

Та бідолашна Тоніна матуся вже була невиліковно хвора, у неї виявили злоякісну пухлину з метастазами. Змоги негайно виїхати на Батьківщину не було, бо у Тоні не було грошей на квитки, тому мусила знову вийти працювати на завод в нічну зміну. Швидко збивши необхідну суму, вона вирушили з сином в Україну.

Мама вже не рухалась, результати ультра звукового обстеження підтвердили безнадійність випадку. Деякі з персоналу тибрили наркотики, а замість них вводили матері звичайні обезболюючі. Родичі сварились через гроші, яких у Тоні було обмаль. Батько почав заглядати до чарки.

Скільки ще хворій жінці судилось мучитись, ніхто не брався прогнозувати: день, місяць, півроку? Сину треба було повертатись до школи. Мізерні грошові ресурси танули на очах. Священник здійснив над сплячою мамою соборування, Тоня найняла сиділку, купила матері одежу в «останню дорогу», віддала батькові залишок доларів на похорон, і літак повернув їх з сином на чужину.

Через два дні після їх від'їзду у матері припинились болі, і вона тихо «висадилась» по інший бік життя. Похорони провели без дочки. В цей день Тоня слухала українські пісні, котрі так любила співати її ненька.


Пастка

Єдиною утіхою в безробітні зимові дні 2001 року був комп'ютер. Весь вільний час Тоня читала інтернет-видання: повністю занурювалась в віртуальний світ політики України, і вона вже не здавалась їй такою далекою. В разпалі був «касетний скандал», організований майором Мельниченко, що він начебто таємно записував розмови президента Кучми в його кабінеті, в яких той дає вказівку дезактивізувати кореспондента незалежної інтернет-газети «Українська правда» Георгія Гонгадзе, а також в яких він презентує себе як ярий корупціонер та противник демократії. Кучма захищався тим, що записи могли бути сфальсифікованими його заздрісниками.

Тоню це питання дуже зацікавило. Суцільна дурня, як можна такий звуковий масив на плівках підробити, якщо вона знала з досвіду на минулій работі в компанії найсучасніших мовних технологій, що поки що немає повноцінного ні російськомовного, ні україномовного синтезатора, щоб можна було б непомітно сфальсифікувати таку кількість різних голосів. І Тоніна рука взялась за перо.

В результаті вийшла іронічна стаття про безпідставність аргументів Кучми на свій захист, що ніякий синтезатор не в стані підробити російсько-український суржик, на якому лаявся президент. Тоня розповсюдила замітку в усі інтернет-газети, адреси яких були в пам'яті її пошукової системи.

Декілька інтернет-видань відгукнулись. Особливе зацікавлення виявив осередок журналу «Перехід-IV», який називав себе новою українською елітою. Редактор цієї газети Ігор Каганець прихильно поставився до статті Тоні і запропонував з ними співпрацювати.

З цього моменту її емоційний настрій змінився в кращий бік, і вона з ентузіазмом взялась за доморощену публіцистику. А незабаром поштою надійшов і один з друкованих номерів цього журналу, і Тоня з цікавістю занурилась в його вивчення.

Редакція журналу і його симпатизанти, називали себе арійцями, стверджуючи, що арійська біла раса, відома під назвою індоєвропейців, почала своє зародження і розповсюдилась саме з території України, і що символ свастики, який є емблемою журналу і руху нової еліти, насправді дуже древній і містичний і незаслужено експлуатувався гітлерівцями.

Що світ зараз перебуває в економічній і світоглядній кризі, що це вже третій за рахунком цивілізаційний занепад, при виході з якого саме українці-арійці будуть грати вирішальну роль.

Вони стануть «локомотивом» всього людства, а нова ідеологія з високим рівнем духовності і моральних чеснот, проростаючи через представників української діаспори у всьому світі, засвідчиться народженням «нової раси», вже без прив'язки до конкретних рас і націй, власне, нової високодуховної надраси .

Її представники будуть дуже порядними людьми с «чистими руками». По суті народиться нова порода гармонійних психічно і фізично людей планети Земля, для яких честь і совість будуть невід'ємними властивостями їх духу.

У цього вчення була і релігійна складова. Вони визнавали християнство своїм духовним базисом, але с компонентою реінкарнації, котру християнство начебто необачно загубило в перші віки свого поширення.

Тобто, визнаючи переселення душ в інші тіла після смерті, вони підкреслювали особливу місію саме духу арійців, який періодично в моменти світоглядних криз втілюється саме на території України, яка відповідно є «расотворчим казаном» всього людства.

А тому біла арійська раса в особі українців з об'єктивних причин завжди виступає в ролі двигуна духу нової цивілізації. При цьому мова йдеться не про злиття й розчинення народів і націй в новій однорідній психо-фізиологічній породі, а про формування породи світоглядного духу, при пануванні якого всі народи і нації розквітнуть в своїй самобутності і перестануть один одного знищувати. Чим тобі не рай на землі?

Цікавим було і тлумачення образу Господа Ісуса Христа, який за версією Ігоря Каганця був уже четвертим втіленням Сина Божого, як другої іпостасі Пресвятої Трійці.

Він уявлявся йому найперше як істиний арієць, який дав духовний імпульс для переходу людства на четвертий найвищий психоінформаційний рівень два тисячоліття тому. А отже Ісус Христос є архетипом Людини-IV, лідера раси четвертого рівня еволюційного розвитку - рівня мудрості і святості, єдності слова і діла, володіння своїм тілом, душею і духом.

За версією пана Каганця у Божого Сина Трійці були і попередні втілення. А саме, під час Переходу-І Він вочоловічився в лідера Людину-І з іменем Гануман, про якого згадується в індуїстській міфології як про божественну мавпу, сина бога вітру Вайю і прекрасної небесної діви Анджани . А отже Перехід-І був переходом від мавпи до людини, від мавполюдей до неоантропів з безсмертною душею і людським почуттям, але з тілом, подібним до тіла мавпи.

Редактор стверджував, що неоантропи являли собою дитячий етап розвитку людства з властивим для нього відчуттям невибагливого дитячого щастя, єдності з навколишнім світом, безтурботності та безпосередності. З погляду психоінформатики, це було освоєння людиною першого, базового рівня розвитку — т. зв. рівня особистого досвіду. На цьому рівні людина вчиться методом спроб і помилок.

Під час Переходу- II Божий Син вочоловічився в Адама-Спасителя і сформував расу другого психоінформаційного рівня — т. зв. рівня колективних норм, здатної до вольових вчинків, до вільного вибору між добром і злом.

Наступним еволюційним стрибком людства стало народження арійської раси третього психоінформаційного рівня — т. зв. рівня творчості. Їх лідером, Людиною-ІІІ, став вочоловічений Божий Син під іменем міфічного героя Рами.

На основі багаторазових втілень Божого Сина Ігор Каганець висунув оригінальне розуміння ролі Спасителя , «що Він приходить тоді, коли людська спільнота стоїть на порозі великих випробовувань, пов’язаних із трансформаційною системною кризою. Для подолання такого роду криз твориться нова раса, у формуванні якої Спаситель не просто бере найактивнішу участь, а подає особистий приклад нового мислення та поведінки, стає її Божественним батьком-засновником і небесним покровителем. Він дає поштовх у вірному напрямку, спонукаючи людину до самостійних дій, оскільки вона розвивається лише тоді, коли діє самостійно, свідомо і добровільно.»

Маніпулюючи великим різноплановим інформаційним матеріалом пан Каганець виводить, що і Діва Марія, і Христос, і Його апостоли, окрім апостола Павла, були не юдеями, а арійцями. Таким чином, якщо Христос – істинний арієць, а галілеяни – потомки галичан з Західної України, то Він – українець.

Група, що об'єдналась навколо журналу сміливо називала себе новою непідкупною елітою і бралась стати «локомотивом» при переході людства на четверту сходинку розвитку, на щабель мудрості і святості. Для «повноцінної реалізація і масового тиражування» світогляду праведності і святості, коли він стане не винятковим явищем, але повсякденною нормою життя, переходівці закликали до об'єднання спільних зусиль всіх небайдужих людей під лозунгом спільної дії – СД.

І коли людство здолає чергову кризу і стане готовим до останньої зустрічі вже з Христом-Переможцем і Суддею, тоді Він і прийде в славі на землю і буде справедливо керувати боголюдством у всі віки.

Звідси і назва журналу «Перехід-IV» - перехід на четвертий кульмінаційний рівень розвитку людства. Грандіозний задум, претензійні плани! Заклик до мудрості і святості! До одностайної спільної дії й жертовності!

Більше того, за версією нової переходівської еліти прийшов час для правильного прочитання Біблії і Нового Заповіту. Переосмислення вчення Христа вбачалось як грандіозне завдання не лише для нової генерації дослідників, але для всієї раси нових арійців. Настав час поглянути на Євангеліє очима вільних людей, а не “рабів Божих” і очистити його від ворожих юдейський вставок.

Тоню охопило нечуване ейфоричне піднесення, ось вона - ціль усього життя. Таки дочекалась справжньої достойної справи і сміливої команди. Слова про «чисті руки», про високодуховну місію українців в ім'я людства і нової справедливої світобудови засліпили її, і вона непомітно для себе стала не просто прихильником, а сліпим фанатиком цього псевдохристиянського вчення.

Не вдаючись в релігійну складову «Переходу-IV», вона активно підключилась до політико-економічної дискусії на форумі сайту під псевдонімом «Руса». Люди там на її погляд зібрались серйозні: політики, програмісти, філологи, вчені, - кожен пропонував своє бачення виходу з кризи в Україні. Всі без остраху критикували кучмістів і називали нелицеприємні факти українського сьогодення своїми іменами, щиро вболівали за долю свого народу, української мови, засуджували продажну псевдо-еліту та її прихвостнів.

У форумі приймали участь не тільки «континентальні» українці, але і діаспорці. Головними завданнями форумчан було оформлення в найкоротші терміни нової ідеології і створення діяльної партії, котра б перемігши на виборах, підняла б Україну з руїни.

Тоня перетворилась в рупор нового руху: вивчала матеріали і статті з журналів, подавала власні пропозиції, пропагувала на різноманітних форумах ідеї організації, гризла сучасну політологію, філософію. Стало знову цікаво жити.

І написала вона вірша:


Із сліз зроблю собі намисто,

Одіну кульчики із сліз,

Сльозами орошу вінок барвистий,

В росу із сліз занурюсь босоніж.


Й пущусь в танок доспілої печалі

У супроводі скрику рваних струн,

Проколю ноги об стерню розпуки,

Затопчу жало болю в ґрунт.


Танцюйте, ноги, кров’ю шаленійте

В пекельному кружінні до схочу,

Доки журба в сльозах намиста зійде,

Разом із ним розсиплеться в траву.


Шукать не стану згублений дарунок,

Недолею присуджений мені,

З проміння сонця витканий світанок

Останні сльози злиже на землі.


Гукать не буду за минулим,

Нема вже вороття йому,

Лиш – стукіт спогадів у шибку

Сльозинками осіннього дощу.