Уманський державний аграрний університет
| Вид материала | Документы |
- Міністерство аграрної політики та продовольства україни державний вищий навчальний, 3279.57kb.
- Міністерство аграрної політики та продовольства україни державний вищий навчальний, 1931.11kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 30.09kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни уманський національний університет, 29.37kb.
- Навчально-методичний комплекс дисципліни " аграрна політика" для підготовки фахівців, 1320.76kb.
- Міністерство аграрної політики України миколаївський державний аграрний університет, 1805.76kb.
- 08. 00. 08 – гроші, фінанси І кредит, 21.92kb.
- Міністерство аграрної політики України Львівський національний аграрний університет, 48.27kb.
- Міністерство аграрної політики України Вінницький державний аграрний університет, 635.52kb.
- Вінницький державний аграрний університет дипломна робота, 203.57kb.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте mydisser.com.
1.3. Трансформація власності в реформованих аграрних формуваннях та її правове забезпечення
За період проведення в Україні сучасних аграрних перетворень здійснено ряд заходів, спрямованих на формування ринкових відносин в аграрній сфері. Як зазначає П.Т. Саблук, ще у 80-і роки більшість керівників і спеціалістів сільського господарства усвідомили, що діюча в колишньому СРСР, у тому числі й в Україні, система господарювання за рівнем економічних показників була неефективною і поступалася перед провідними країнами світу в середньому в 5 разів.
Тодішня система стимулювання виробництва та праці була зорієнтована в основному на кількісні показники, залишаючи поза належною увагою економічні параметри господарювання.
Найсприятливіші умови для прояву результативності економічних методів управління забезпечують ринкові відносинам, які найповніше відповідають принципам госпрозрахунку: самостійності, прибутковості, відповідальності тощо. Тому у представників аграрної економічної науки України як у теоретичному, так і в практичному плані не було сумніву щодо вибору системи господарювання [57].
Необхідність зміни структури сільськогосподарських підприємств України (колгоспів і радгоспів) була визнана ще на початку 90-х років минулого століття. Так, 18 грудня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла Постанову "Про земельну реформу" № 563-ХІІ, згідно з якою всі землі республіки було оголошено об'єктом реформи і започатковано фермерство [58]. Відповідний Закон "Про селянське (фермерське) господарство" був прийнятий 20 грудня 1991 року №2009-ХІІ [59]. Це, на наш погляд, дало потужний поштовх до розвитку цього укладу, яких почав формуватися в другій половині 80-х років 20 століття. Вже у 1992 році їх кількість проти попереднього року зросла майже в 7 разів.
Законом України „Про форми власності на землю” від 30 січня 1992 року визначено три рівноправних форми власності: державну, колективну і приватну [60]. Почала формуватися необхідна законодавча база для перетворення колгоспів і радгоспів у підприємства ринкового типу з прийняттям Законів України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 року №698-ХІІ [61], "Про власність" від 7 лютого 1991 року №697-ХІІ [62], "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 року №887-ХІІ [63], "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 року №1576-XII [64], "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992 року №2114-ХІІ [65]. У 1992 році в КСП було перетворено майже 65% колгоспів із 8639.
На нашу думку, як і багатьох вітчизняних вчених [66], історична роль КСП є не заперечною і полягає в суттєвій демократизації виробництва, започаткуванні пайових відносин, розширенні економічних прав селян, розвитку інших прогресивних засад, що зумовило появу на їх базі нових аграрних формувань ринкового спрямування.
Прийняті у березні 1992 року Земельний кодекс України, Постанова Верховної Ради України "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" №2200-ХІІ [67], Декрет Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 року №15-92 [68] започаткували процеси роздержавлення, паювання та приватизації землі в аграрних підприємствах, безоплатної передачі у приватну власність громадян присадибних земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства.
У 1991 році всі землі України знаходилися у державній власності, протягом 1992 року в приватній власності перебувало 155,6 тис. га, а станом на 1.01.1996 року – 24044,3 тис. га [69]. На початок 2000 року в приватній власності було 38310,1 тис.га. [70].
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте mydisser.com.
Головною метою аграрної політики на даному етапі є призупинення спаду агропромислового виробництва, гарантування продовольчої безпеки держави, поступове досягнення рекомендованих норм споживання харчових продуктів на душу населення, визначення та реалізація основних напрямів реформування економічних, соціальних і правових відносин в аграрній сфері, стабілізація та поліпшення економічних і фінансових умов для здійснення відтворювального процесу в усіх галузях продовольчого комплексу, створення економічного механізму рівноправного функціонування різних форм власності і багатоукладного господарювання [79].
М.В Зубець вбачав поліпшення ситуації в АПК через докорінну перебудову земельних і майнових відносин, інтегрування, запровадження ресурсозберігаючих технологій, формування ринкової інфраструктури [76].
Тодішній президент України зазначав, що паювання земель у колективних господарствах є важливим кроком. Проте цей виняткової ваги захід значною мірою заформалізовано. Він ще не став однією з основних підвалин створення на селі інституту реальних власників (станом на 1.01.1997 року) [80].
Законом України „Про особливості приватизації майна в АПК” [81], прийнятим у 1996 році, було передбачено, що 51% майна повинно бути приватизовано сільськогосподарським товаровиробником. Проте вимоги цього закону не виконуються, у сервісних і переробних підприємствах лише 4-5% майна належить сільськогосподарським товаровиробникам [82].
Згідно з результатами дослідження А.Ф. Бурика підприємств різних областей України, станом на 1997 р. 92% їх розпаювали до 70% вартості основних засобів, і лише 8% – понад 70%. Це означає, що більше 30% вартості основних засобів залишається ще „нічийною” колективною власністю. Дослідник вказує, що в більшості підприємств ця робота проведена формально, без ґрунтовного врахування трудового внеску кожного працівника, який має право на пай [83].
Наступним кроком активізації земельних відносин було прийняття у квітні 1997 р. Указу Президента України „Про оренду землі” [84] та Закону України „Про оренду землі”(1998р.), якими визначено основні положення правового врегулювання земельних питань. Згідно із Законом земля може надаватися в оренду на підставі оформленого договору [85]. Проте цими нормативними актами не була врегульована оренда земельних часток (паїв), посвідчених сертифікатами на право на земельну частку, що призвело до обмеження земельних орендних відносин на селі й уповільнення створення агроформувань ринкового типу [86]. Крім того, на нашу думку, даний закон містив певну юридичну неточність, оскільки визначалося, що об’єктом оренди є земельні ділянки, які перебувають у власності громадян, проте вони на той час не одержали державних актів на визначені земельними сертифікатами частки.
Станом на 1.01.1998 року було проведено паювання майна у 12 тис. сільськогосподарських підприємств, або 98% наявних. Приватизовано майно майже 2 тис. радгоспів. На базі реформованих колгоспів і приватизованих радгоспів створено 7,4 тис. колективних сільськогосподарських підприємств, 1,2 тис. спілок селян, 0,6 тис. акціонерних товариств та інших формувань (агрофірми, господарські товариства) з пайовими відносинами, функціонувало понад 36 тис. фермерських господарств.
Завершено роздержавлення земель і сформовано землі запасу та резервного фонду. У власність сільськогосподарських підприємств передано 27,4 млн. га земель державної власності, або 70,1 % сільськогосподарських угідь. Для ведення підсобного господарства одержали земельні ділянки у приватну власність майже 9 млн. громадян.
Отже, як вважав М.Й. Малік, на даному етапі здійснення земельної реформи в основному створені умови для формування нових господарських структур на селі. Проте стан аграрної економіки й надалі погіршуватиметься, якщо зберігатимуться існуючі форми господарювання. Потрібно реструктуризувати сільськогосподарські підприємства, докорінно змінити в них економічні відносини з урахуванням нових майнових і земельних відносин [87].
Поділяємо думку І.П. Бідзюри, що позитивною ознакою реформування аграрного сектору є створення приватно-орендних підприємств із збереженням цілісності виробництва, яке було до нього, тобто у КСП [88]. Водночас створюються принципово нові підприємства, власниками яких стають одна або кілька осіб, здатні взяти на себе повну відповідальність за ризик господарювання, тобто формуються ефективні власники. Проте, на нашу думку, даний захід не приніс великою мірою бажаного результату, оскільки комерційні та кримінальні структури отримали можливість впливати на діяльність сільськогосподарських підприємств шляхом тиску на так званих „ефективних власників”.
П.Т. Саблук і М.Й. Малік, також вважають що „ однією з важливих складових аграрної реформи є впровадження нових організаційно-правових форм господарських структур ринкового типу. Головним завданням тут, як відмічали вчені, є створення таких виробничих формувань, які будуть життєдіяльні в ринковому середовищі і забезпечать найдоцільнішу правову форму з урахуванням умов кожного населеного пункту та збереженням нагромадженого виробничого потенціалу. Кожна правова форма має рівні права на існування”[89, 90]. Так, М.Й. Малік пропонував такі суб’єкти господарювання: приватне підприємство, колективне підприємство, господарське товариство, комунальне і державне підприємство [91]. Однак, як показав подальший досвід аграрної реформи вибір тієї чи іншої організаційно-правової форми господарювання не мав істотного впливу на ефективність діяльності аграрних формувань. На нашу думку, вирішальну роль при реформуванні сільськогосподарських підприємств повинно відігравати право розпорядження своєю земельною часткою. З цим положенням погоджується Л.О. Артикульний [92], обґрунтовуючи, що „основою реорганізації недержавних сільськогосподарських підприємств є система принципів (свобода вибору, реалізація прав власності, прозорість, законність, проведення реорганізації безпосередньо членами КСП), спрямованих на досягнення мети – забезпечення законодавством прав членів КСП щодо розпорядження належними їм земельними частками і майновими паями та створення нових підприємств на засадах свободи вибору форм власності й організаційно-правових форм підприємницької діяльності”.
Протягом 1995-1998 рр. було завершено нормативно-правовий та розподільний етап земельної реформи. З 1.01. 1999 року запроваджено фіксований сільськогосподарський податок [93], що мав на меті знизити податковий тиск сільськогосподарських підприємств і таким чином розширити їх фінансові можливості. Проте, на нашу думку, докорінно на стан справ могло б вплинути запровадження дотацій.
В основному наприкінці 1999 року початковий етап аграрної реформи було завершено. Цей період реформування аграрного сектору економіки був достатньо складним і тривалим, пов'язаний із зміною психології, способу мислення, укладу життя сільського населення. Хід земельної реформи об'єктивно веде до трансформації колективної власності у приватну та формування на її базі більш ефективної соціально-економічної системи відносин з дієвим мотиваційним механізмом до праці, суворою системою відповідальності за її результати. Проте наявність у більшості сільських жителів сертифікатів, що гарантують право на земельну частку (пай), і відсутність при цьому реальних земельних ділянок (виділених на місцевості) не сприяли формуванню ринку землі в Україні та підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва [94].
Станом на початок 2000 року в аграрному секторі майже п'ята частина недержавних підприємств функціонувала в організаційних формах, прямо не передбачених чинним законодавством України (спілки селян, агрофірми, акціонерно-пайові підприємства тощо), але на основі колективної власності. Тобто були відсутні законодавчі акти, які б безпосередньо регламентували правові аспекти діяльності. Отже, їх члени не завжди могли повною мірою реалізувати свої права щодо управління підприємством, виходу з нього, контролю діяльності менеджерів, отримання доходу на свою частку майна в активах підприємства тощо.
На 1 жовтня 1999 року розпайовано землі 99% сільськогосподарських підприємств, землі яких підлягали роздержавленню. У власність недержавних сільськогосподарських підприємств передано 28,1 млн. га земель державної власності. Середній розмір земельного паю – 4,3 га. 90% громадян, які одержали земельні ділянки, оформили орендні відносини з господарствами, із земель яких надані земельні ділянки у розмірі паїв [95].
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте mydisser.com.
• невеликі особисті підсобні та фермерські господарства;
• середні, в основному приватні підприємства і товариства з обмеженою відповідальністю, та розширені завдяки оренді фермерські господарства;
• великі сільськогосподарські підприємства переважно корпоративного типу, які широко запроваджують оренду землі та майна [94].
Однак, при реформуванні аграрних підприємств, паюванні та приватизації земель, на наш погляд, недостатньо уваги приділялося врегулюванню майнових відносин. Так, відповідно до чинного законодавства при реорганізації КСП кожний його член – співвласник майна колективного підприємства мав отримати свою частину (грішми, цінними паперами, технікою, будівлями, матеріалами або іншим майном). При реформуванні КСП необхідно було визначити, на яку суму активів КСП може претендувати кожен з його членів, а також майно, яким забезпечується частка кожного члена, виділити його в натурі, що не завжди було зроблено. Так, зафіксовано випадки, коли навіть при реорганізації КСП у приватне підприємство воно одержувало на баланс все майно колишнього колективного підприємства. Тобто з'являвся тільки один власник майна, а інші члени колишнього КСП залишалися без майна, тобто новостворені підприємства одержували майно безкоштовно, особливо не дбаючи про його раціональне використання й відновлення.
З метою розв’язання майнових проблем, що виникли при реформуванні КСП, було видано Указ Президента України "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектору економіки" від 29 січня 2001 року №62 [103]. Указом передбачено забезпечити можливість кожному колишньому членові реформованих КСП отримати свою частку майна реорганізованого колективного підприємства. Власники майна мають на свій розсуд вирішувати, як розпорядитися ним – продати, обміняти, передати в оренду, використовувати в своїй господарській діяльності. В Указі Президента України зазначало, що використання майна селян новоствореними підприємствами не повинно бути безкоштовним. Розмір орендної плати має становити не менше 1% вартості майна. Проте, на нашу думку, цей указ вийшов із значним запізненням на 5-6 років, що призвело до втрати майже половини матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств. Крім того, не узаконено й дотепер правовий статус орендодавців-власників, який би передбачав їхнє право на управління виробництвом через механізм найму виконавчого адмінуправлінського персоналу за договором або контрактом.
Поділяємо думку В.А. Пуліма [104], що тривалий час, до грудня 1999 року, реформи проводилися „в сліпу”, оскільки цей процес не був забезпечений законодавчими і нормативними документами. З прийняттям двох указів Президента України (1999, 2001 років) сформувалась правова основа для прискореного реформування й розвитку аграрного сектору економіки.
На виконання Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки” постановою від 28 лютого 2001 року №177 Кабінет Міністрів України затвердив методику уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, порядок визначення розмірів майнових паїв членів КСП та їх документального посвідчення [105]. Визначено, що вирішувати майнові питання будуть спеціально створені в кожному підприємстві комісії, які мають допомогти у справедливому і безконфліктному розподілі майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств між їх членами.
Робота з врегулювання майнових питань передбачає в новостворених підприємствах чітко розділити майно засновників цих підприємств; майно громадян – колишніх членів КСП, які не стали засновниками; майно, яке не підлягає паюванню.
До законодавчих і нормативних актів 2001 року, які передбачали певні зміни у земельних відносинах, можна віднести:
• Закон України "Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)" (18 січня 2001 року № 2242-ІІІ) [106];
• Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про плату за землю" (8 лютого 2001 року № 2271-ІІІ) [107];
• Указ Президента України "Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки" (30 травня 2001 року № 372/2001) [108]. Відповідно до даного указу розпочалося розмежування земель державної і комунальної власності й запроваджено певні обмеження щодо землеволодіння та землекористування, удосконалення грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення, розвиток ринку землі в Україні [109].
Розвитку земельних відносин сприяло розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 р. №446-р, яким затверджені конкретні виконавці, строки та кошторис заходів з реалізації Основних напрямів земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки, схвалених Указом Президента України.
25 жовтня 2001 року прийнято Верховною Радою України і підписано Президентом України новий Земельний кодекс України [110], який вирішує питання відповідності Конституції України, узгоджує положення Земельного кодексу з нормами земельного законодавства та Указами Президента України. Він містить норми безпосередньої прямої дії. Головною перевагою Земельного кодексу України в новій редакції є те що він закріпив напрацьовану практику приватизації земель сільськогосподарського призначення, зокрема таку норму, як сертифікат на право на земельну частку (пай) [111].
На думку Ю.Я. Лузана, визначальною віхою для здійснення радикальних перетворень на селі стало прийняття Верховною Радою України Земельного кодексу України, чим відкрито шлях до остаточного утвердження власності селян на землю [112].
Новий Земельний кодекс, як вважає М.С. Головатюк [113], став принципово новим правовим актом, спрямованим в майбутнє, і який буде ефективною базою регулювання земельних відносин у ринковому економічному середовищі країни.
Вищим керівництвом держави так оцінено економічне значення аграрної реформи: на селі сформовано нові економічні відносини, які вже базуються на приватній власності та пов’язаних з нею механізмах. Якісно нові зміни дали і відповідні результати. За два роки продуктивність праці в сільськогосподарських підприємствах зросла на 40%, витрати енергоносіїв на одиницю валової продукції зменшились удвічі, а проти 1990 року – утричі. Збільшилася площа земель в особистих селянських господарствах, люди отримали нове джерело доходів – орендну плату, підвищилися ринкова мотивація до праці, а відтак і її якість, ефективність та рівень оплати. Завдяки прийнятим законодавчо-нормативним актам із земельних питань, вдалося, з одного боку, утвердили селян як власників землі, а з іншого – зберегти великі підприємства, повніше розкрити їхній приватний, ринковий потенціал [114]. Повністю не поділяємо цю думку, оскільки за 12 попередніх років не було зупинено спад виробництва, кількість сільськогосподарських підприємств збільшується за рахунок подрібнення раніше створених, а селяни так і не стали справжніми власниками землі. Поліпшенню ситуації в аграрному секторі у 2000-2001 роках сприяло різке підвищення цін на зерно, яке для переважної більшості тогочасних підприємств було основним видом діяльності.
А.К. Кінах вважав [115], що подальшому реформуванню сільського господарства дали ґрунтовну основу Укази Президента України щодо формування прозорого ринкового середовища та розвитку інфраструктури аграрного ринку, запровадження біржової торгівлі продукцією і ресурсами для села, врегулювання майнових відносин, удосконалення земельної реформи тощо. Крім того, він зазначає, що після приватизації землі та майна у сільському господарстві відбуваються процеси раціонального впорядкування розмірів сільськогосподарських підприємств, їх спеціалізації, розміщення конкурентного виробництва з урахуванням принципів економічної доцільності. Не підтримуємо даного твердження. Адже у процесі перетворень регіони не приділили належної уваги збереженню цілісності й господарському використанню сформованих земельних і майнових комплексів колишніх КСП, особливо спеціалізованих господарств, як це було передбачено положеннями президентського указу.
Згідно із статистичною звітністю, виробництво валової продукції сільського господарства за 2000-2001 роки збільшилось на 19,7%. Протягом вказаних років сільське господарство України завершило господарський рік з позитивними фінансовими результатами. Загальна сума прибутку по сільськогосподарських підприємствах становить майже 3 млрд. грн. Загальна сума сплачених податків підприємствами агропромислового комплексу в 2001 році була на рівні 5,2 млрд. грн., або 12% від загальних надходжень до державного бюджету. Позитивним моментом є те, що значно вищими темпами нарощуються обсяги виробництва продукції сільського господарства у великотоварних сільськогосподарських підприємствах, а не в особистих селянських господарствах, як це спостерігалося протягом останніх років. На думку Ю.Я. Лузана, не справдилися прогнози скептиків, що реформування в сільському господарстві призведе до згортання великотоварного виробництва. Навпаки, відбувається раціональне впорядкування розмірів господарств [112]. Це твердження слід розглянути як спірне, адже реформування призвело до розукрупнення сільськогосподарських підприємств та порушення їх оптимальних розмірів.
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте mydisser.com.
невеликі особисті та фермерські господарства;
середні, в основному приватні підприємства, господарські товариства та розширені за рахунок оренди земельних паїв фермерські господарства;
великі сільськогосподарські підприємства, переважно корпоративного типу, які широко застосовують оренду землі та майна.
Активного розвитку набули орендні відносини [133]. Майже 6,2 млн. громадян, які одержали земельні сертифікати, 4,07 млн., або 65,7%, уклали договори оренди. Розмір орендної плати встановлюється на рівні 1% від грошової оцінки майна та 1,5% землі і в основному визначається в натуральній та відробітковій формах. Окремі господарства й приватні підприємства сплачують орендну плату понад 1%. У структурі орендної плати за майно і землю оплата грішми становить близько 10–15%, решта – оплата натурою і послугами. Простежується тенденція до зменшення сум нарахування орендної плати за майно. Якщо у 2001 році було нараховано 127,5 млн. грн., то у 2004-му – 83,3 млн. грн., тобто суми нарахувань за чотири роки зменшилися майже на 35%. Викликає занепокоєння стійка тенденція невиконання договірних зобов'язань, відсоток виконання яких знижується: у 2001 році він становив 87, а у 2004 році — лише 75%. Орендна плата, зважаючи на її розмір, не формує ні трудовий, ні економічний інтерес. Крім того, на нашу думку, є необхідність забезпечення контролю з боку власника за використанням об'єкта оренди, оскільки простежується монополія підприємця-орендаря на робочі місця (більше немає де працювати); низька орендна плата вважається однією із статей витрат; праця в сільськогосподарських підприємствах має характер найманої і не всі працівники є орендодавцями; навіть за умови, що власник об'єкта оренди працює в орендаря, він не може вплинути на розмір орендної плати, тому не здатний одержати об'єктивний її розмір.
Вважаємо, що за всієї важливості власності як економічної і правової категорії, яка суттєво впливає на процеси управління майном, не можна ставити ефективність і результативність управління виробництвом у пряму залежність від форм власності на основні засоби та на землю. Як показав досвід реформування власності в аграрному секторі економіки у 2001-2004 роках, зміна власності та форм господарювання не сприяла значному економічному росту виробництва, поліпшенню якості продукції [133]. Крім того, на нашу думку, в країні й досі не розроблено єдиної концепції розвитку різних організаційно-правових форм.
18.10.2005 року було прийнято Закон України „Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року”. За ним шляхами реалізації основних пріоритетів державної аграрної політики є:
- розвиток земельних відносин (повна персоніфікація власників і користувачів земельних ділянок сільськогосподарського призначення, створення державної системи реєстрації прав власності на земельні ділянки та розташоване на них нерухоме майно, удосконалення методики оцінки земель, урахування вартості землі сільськогосподарського призначення при збалансуванні міжгалузевих відносин, формування інфраструктури ринку землі, створення системи земельного іпотечного кредитування тощо);
- формування сприятливого економічного середовища для ефективної діяльності суб’єктів аграрного ринку;
- державна політика щодо розвитку ринків продукції сільського господарства;
- удосконалення системи державного регулювання, ефективне поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі [134].
У процесі реформи здійснено перерозподіл землі між сільськогосподарськими підприємствами, фермерами й особистими селянськими господарствами. Якщо у 1990 році сільськогосподарські підприємства використовували 93,5%, а населення – 6,5% сільськогосподарських угідь, то у 2005 році – відповідно 50 і 40,3%, а фермери – 9,7%. Станом на 1 січня 2006 року на основі реформованих 11,8 колективних сільськогосподарських підприємств створено 23,9 тис. формувань ринкового типу, з них 4,8 тис. приватних, 7,1 тис. товариств з обмеженою відповідальністю, 6,6 тис. фермерських господарств, 1,7 тис. сільськогосподарських кооперативів, 0,8 тис. акціонерних товариств, інших суб'єктів господарювання – 2,9 тис. [135].
Вбачаємо наступні прорахунки і досягнення у процесі реформування та розвитку аграрного сектору, на яких зосереджує увагу ряд вітчизняних учених [135, 136]:
Прорахунки:
у 1995–1999 роках зволікання із створенням нових господарських структур ринкового спрямування призвело до втрати управління сільськогосподарськими формуваннями, контролю за збереженням у них основних засобів виробництва;
подрібнені цілісні майнові та земельні комплекси, що негативно вплинуло на ефективність функціонування існуючих і новостворених господарюючих суб’єктів;
соціальна інфраструктура на селі знаходиться в занепаді, оскільки вона майже не фінансується як щодо підтримки функціонування існуючих об’єктів, так і подальшого розвитку;
втрачено майже половину вартості матеріального потенціалу сільськогосподарських підприємств, що був сформований за попередні десятиліття;
ідея створення ефективного власника, як гаранта виконання зобов’язань підприємства перед фінансовими установами, не принесла бажаного результату, навпаки кримінальні структури отримали деякою мірою можливість тиску на господарські структури (ціни і пункти здачі виробленої сільськогосподарської продукції, постачання матеріально-технічних ресурсів за завищеними цінами);
сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) було визначено як сертифікат на право на земельну частку (пай), що не забезпечувало громадянам юридичного права приватної власності, внаслідок чого виникла потреба обміну сертифікатів на державні акти;
орендна плата (1,5% від грошової оцінки, а на практиці 1–1,1%) не відповідає її науково обґрунтованому розміру (2,5 – 3%);
власники земельних часток (паїв) ще не можуть безперешкодно звільнитися від орендаря, що незадовільно виконує умови договору;
органи землевпорядної служби вимагають від селян необґрунтовано велику плату за видачу державних актів на землю;
у багатьох випадках не дотримуються технологічні умови використання землі;
майже не приділяється увага розвитку спеціалізації виробництва та забезпеченню раціональної його концентрації.
Здобутки:
реформування колгоспів і радгоспів у господарські структури ринкового типу серед інших складових економічної реформи було науково обґрунтовано, теоретично досліджено, нормативне забезпечено і практично здійснено;
в Україні була відпрацьована власна модель реформування земельних відносин і аграрного сектору;
створено багатоукладність виробництва на селі, функціонують різні рівноправні форми господарювання, побудовані на приватній власності на землю разом з індивідуальною, сімейною та колективною формами організації праці, які поєднують практику різних країн світу щодо створення малих, середніх і великих підприємств;
земля, на відміну від промислових об'єктів, залишилася у власності селян – тих, хто на ній працює;
створені нові сільськогосподарські підприємства ринкового типу, які в організаційному плані мають більші можливості й перспективи ефективного господарювання;
особисті селянські господарства значною мірою забезпечили трудову зайнятість селян і виконують буферну функцію при зменшенні потреби сільського господарства в трудових ресурсах та нерозвиненості інфраструктури на селі, проте з підвищенням рівня життя населення дана форма господарювання поступово зникне.
З метою поліпшення стану сільського господарства Міністерством аграрної політики України та Українською академією аграрних наук розроблено Проект „Комплексної програми підтримки розвитку українського села на період до 2015 року” [137]. Відповідно до даного проекту будуть створені рівні організаційні й економічні умови для функціонування суб’єктів усіх форм власності та господарювання, підвищення ефективності виробництва, стимулювання об’єднання товаровиробників як у виробничих, так і обслуговуючих сферах, що сприятиме посиленню їх конкурентоспроможності.
Передбачається здійснення наступних заходів:
– підготовка наукових рекомендацій щодо оптимізації розмірів аграрних формувань із урахуванням зональних особливостей і напрямів їх спеціалізації;
– поглиблення спеціалізації господарств і підвищення в них рівня концентрації сільськогосподарського виробництва;
– обґрунтування та надання наукових рекомендацій щодо раціональної організації сільськогосподарського виробництва в різних типах і видах господарських формувань, визначення їх техніко-технологічних і економічних параметрів;
– підтримка створення на базі залучення капіталу вітчизняних несільськогосподарських структур на умовах оренди землі і майна для формування великих цілісних земельних і майнових сільськогосподарських комплексів;
– наукове обґрунтування та надання рекомендацій щодо удосконалення внутрішньогосподарських економічних відносин у сучасних аграрних формуваннях;
– сприяння розвитку обслуговуючої кооперації сільськогосподарських товаровиробників, забезпечення сприятливих умов для створення та реєстрації неприбуткових сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів і т.д.
Програма спрямовується на збільшення обсягів виробництва продукції сільського господарства, які забезпечать науково обґрунтовані норми споживання продуктів харчування. При виконанні передбачених заходів у 2015 році буде вироблено 50млн. тонн зерна, цукрових буряків – 25,0, олійних культур – 15,0, овочів – 8,0, картоплі – 18,0, плодів і ягід – 3,2, винограду – 0,8, молока – 20,0, м'яса – 5,1 млн. тонн, яєць – 17,0 млрд. шт., що гарантуватиме науково обґрунтовані норми споживання продуктів харчування.
Отже, поглиблення спеціалізації й підвищення концентрації виробництва на основі раціональних розмірів сприяють розширенню та удосконаленню виробничих й економічних зв’язків між галузями сільського господарства і є передумовою виходу сільського господарства України з кризи.
Висновки до розділу 1
1. На основі вивчення наукових праць вітчизняних та зарубіжних учених щодо сутності економічної ефективності запропоновано класифікацію факторів впливу на неї, які розподілені на контрольовані й неконтрольовані з боку окремого підприємства (контрольовані в свою чергу поділяються на організаційні та економічні; неконтрольовані – на природні та загальнодержавні).
Узагальнюючим показником економічної ефективності є норма прибутку, що використовується у всіх розвинутих країнах світу. Проте, за відсутності ринку землі в Україні доцільно тимчасово використовувати індексовану грошову оцінку землі, а до оплати праці, як показника вартості робочої сили, сумувати затрати на підготовку працівників необхідної кваліфікації.
2. Спеціалізація та концентрація сільськогосподарського виробництва на основі раціональних розмірів підприємств розглядається, як перспективний напрям розвитку аграрного сектору економіки в ринкових умовах. Нині єдиним засобом досягнення мети є об’єднання власників та оренда земельних і майнових паїв. Організаційно-правові форми господарювання з раціональними розмірами більш ефективні порівняно з іншими, тому це дасть можливість в умовах ринкової конкуренції на землю та засоби виробництва запропонувати кращі умови орендодавцям та більш ефективно використовувати земельні і майнові паї, вести фінансово-господарську діяльність підприємств.
3. У процесі дослідження проаналізовано в динаміці процес реформування сільськогосподарських підприємств протягом 1990-2006 років та його вплив на ефективність роботи господарських структур. Реформування супроводжувалося необхідною правовою базою. Проте дослідженнями виявлено такі недоліки: розпорошення прийняття законодавчої бази в часі (з 1990 по 2002 роки), суперечності в деяких нормативно-правових актах, не узаконено правовий статус орендодавців-власників, який би передбачав їх право на управління виробництвом через механізм найму виконавчого адмінуправлінського персоналу за договором або контрактом. Відсутня дієва концепція розвитку різних організаційно-правових форм і виробництва продукції в них. Недосконалість нормативної бази реформування призвела до подрібнення цілісних господарських комплексів, що негативно вплинуло на ефективність господарювання новостворених структур.
4. З метою захисту прав власників земельних і майнових паїв виникає необхідність створення ними спілки, яка б виконувала роль вищого органу управління і приймала рішення про найм виконавчої дирекції для керівництва об’єднаними земельними і майновими паями з метою підвищення економічної ефективності господарської діяльності. Це призведе до розподілу прибутку серед власників земельних і майнових паїв, а не лише декількох засновників. Дослідженнями встановлено необхідність посилення ролі держави в регулюванні орендних земельних відносин, звертаючи особливу увагу в договорах оренди на обов’язковість комплексного розвитку галузей рослинництва і тваринництва, підвищення родючості ґрунтів, забезпечення науково обґрунтованих параметрів організації і ведення господарської діяльності, а також соціального розвитку колективу.
РОЗДІЛ 2
СТАН ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ ФУНКЦІОНУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН
2.1. Зональні особливості ведення сільськогосподарського виробництва
в Черкаській області
Черкаська область розташована в межах лісостепової фізико-географічної зони, якій властива складна морфологічна структура ландшафтів. За геоморфологічною будовою територію області поділяють на дві відмінні між собою частини – правобережну і лівобережну. У свою чергу правобережжя за рельєфом і ґрунтовим покривом розподіляють на два агрогрунтових райони: Уманський і Корсунь–Шевченківський, а все лівобережжя належить до Драбівського агрогрунтового району.
Розподіл адміністративних районів за агрогрунтовими зонами наступний (додаток А):
- Драбівська зона – Драбівський, Золотоніський і Чорнобаївський;
- Корсунь-Шевченківська зона – Городищенський, Кам’янський, Канівський, Катеринопільський, Корсунь-Шевченківський, Лисянський, Смілянський, Черкаський, Чигиринський і Шполянський;
- Уманська зона – Жашківський, Звенигородський, Маньківський, Монастирищенський, Тальнівський, Уманський, Христинівський.
Рельєф області за його сучасними формами дуже неоднорідний і характеризується як водно-ерозійний. Поверхня правобережної частини області має хвилястий долинно-балковий тип, а лівобережна – плоскорівнинний.
Щодо ґрунтів, то в Уманській агрогрунтовій зоні найбільш поширені реградовані й опідзолені ґрунти; в Корсунь-Шевченківській – значна площа еродованих ґрунтів, серед ґрунтового покриву переважають чорноземи різного механічного складу, проте є великі масиви сірих і світло-сірих ґрунтів; у Драбівській – поширені чорноземи. Близько 70% території Черкаської області розорано.
Клімат помірно-континентальний, з м'якою зимою і теплим, відносно засушливим літом [138, с.13].
Ґрунтовий покрив і агрокліматичні умови є загалом сприятливими для розвитку сільського господарства Черкаської області.
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте mydisser.com.
Протягом шести останніх років частка вартості активів підприємств з площею понад 2500 га зросла майже на 67% (рис. 2.7), натомість господарств 1 групи (до 1500 га сільськогосподарських угідь) зменшилася на 5,9%. Це свідчить про здатність великих підприємств порівняно з меншими за розмірами площі землекористування акумулювати кошти для розвитку власної матеріально-технічної бази.
Рис. 2.7. Частка господарств різних груп у загальній вартості фондів сільськогосподарських підприємств Черкаської області, %
При здійсненні виробничої діяльності сільськогосподарські підприємства несуть матеріальні витрати. Починаючи з 1998 року витрати аграрних формувань Черкаської області на виробництво продукції починають зменшуватися (табл. 2.16). Це пов’язано із різким скороченням поголів’я тварин у господарствах, а також із зменшенням площ цукрових буряків. Дані щодо рівня витрат на 1 сільськогосподарське підприємство за агрогрунтовими зонами та організаційно-правовими формами наведено в додатку Р.
Таблиця 2.16
Рівень витрат на виробництво сільськогосподарської продукції та надання послуг на 1 сільськогосподарське підприємство Черкаської області, тис грн.
| Групи підприємств за площею сільськогосподарських угідь, га | 1990р. | 1999р. | 2000р. | 2002р. | 2004р. | 2005р. | 2006р. |
| Уманська зона | |||||||
| До 1500 | 1275 | 776 | 743 | 1074 | 1162 | 1306 | 1719 |
| 1501 – 2000 | 1767 | 1265 | 1394 | 1989 | 2366 | 2620 | 3510 |
| 2001 – 2500 | 2245 | 1784 | 1840 | 2374 | 2762 | 3064 | 3463 |
| 2501 і більше | 3269 | 2173 | 2444 | 4144 | 4676 | 6274 | 8569 |
| У середньому по зоні | 2311 | 1430 | 1370 | 1897 | 2247 | 2748 | 3986 |
| Корсунь-Шевченківська зона | |||||||
| До 1500 | 1622 | 750 | 704 | 1013 | 2136 | 1503 | 3195 |
| 1501 – 2000 | 1763 | 1275 | 1395 | 2121 | 2562 | 3230 | 3126 |
| 2001 – 2500 | 2344 | 1721 | 1675 | 2455 | 4267 | 2986 | 3204 |
| 2501 і більше | 3396 | 2188 | 2254 | 3445 | 4512 | 6457 | 7835 |
| У середньому по зоні | 2467 | 1461 | 1284 | 1860 | 2840 | 2927 | 4139 |
| Драбівська зона | |||||||
| До 1500 | 1658 | 1110 | 1046 | 1480 | 1426 | 1639 | 2176 |
| 1501 – 2000 | 2275 | 1282 | 2060 | 2558 | 3040 | 3491 | 4407 |
| 2001 – 2500 | 2300 | 1437 | 1952 | 2582 | 3514 | 3800 | 4109 |
| 2501 і більше | 3880 | 2506 | 3332 | 5902 | 6806 | 10541 | 12167 |
| У середньому по зоні | 3213 | 1758 | 2329 | 3310 | 3960 | 5201 | 6232 |
| Черкаська область | |||||||
| До 1500 | 1479 | 801 | 751 | 1090 | 1685 | 1454 | 2559 |
| 1501 – 2000 | 1839 | 1272 | 1487 | 2179 | 2605 | 3048 | 3533 |
| 2001 – 2500 | 2299 | 1688 | 1781 | 2454 | 3431 | 3276 | 3648 |
| 2501 і більше | 3489 | 2255 | 2707 | 4560 | 5470 | 7691 | 9560 |
| У середньому по області | 2541 | 1497 | 1507 | 2160 | 2854 | 3341 | 4617 |