Міністерство охорони здоров’я України
| Вид материала | Документы |
- Міністерство охорони здоров'я україни професійна спілка працівників охорони здоров'я, 111.65kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни нака, 1199.6kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни нака, 1116.44kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни наказ, 1196.85kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни, 5153.63kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни нака, 1248.35kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни нака, 441.54kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни нака, 354.54kb.
- Міністерство охорони здоров'я україни наказ n 117 від, 4958.08kb.
- Міністерство охорони здоров’я України, 2017.44kb.
4.1 Проби, які характеризують метаболічну функцію печінки
4.1.1 Проби, що відображають роль печінки в білковому обміні
1 Загальний білок сироватки крові. Як будь-який сумарний показник, це малоінформативний тест. Зміна вмісту загального білка не відрізняється чіткою закономірністю при захворюваннях печінки внаслідок різноспрямованих зсувів його компонентів. Однак визначення загального білка проводиться в обов’язковому порядку паралельно з білковим спектром сироватки крові.
2 Білкові фракції сироватки крові. Цей тест широко використовується в діагностиці захворювань печінки. Він є досить інформативним для раннього виявлення порушень білково-синтетичної функції печінки, оцінки характеру захворювання печінки (гострий, хронічний), прогнозування, а також вирішення інших клінічних завдань. Так, низький вміст альбуміну та високий рівень γ-глобулінів характерні для цирозу печінки. Підвищення вмісту в крові γ-глобулінів зустрічається також при жировому переродженні печінки, запаленні жовчних протоків, малігнізації. Вміст альбуміну в сироватці крові має діагностичне значення при гострій та хронічній формах гепатиту. У всіх випадках гострого гепатиту рівень альбуміну в крові залишається нормальним унаслідок тривалого періоду півіснування цього білка (близько 20 діб). Хронічний гепатит супроводжується гіпоальбумінемією та гіпергамма-глобулінемією.
3 Осадові проби, які ще іноді називають колоїдними реакціями, відображають співвідношення білкових фракцій крові. Позитивні результати проб зумовлені, головним чином, збільшенням вмісту глобулінів відносно альбуміну, а також змінами вмісту ліпідів. Запропоновано більше 30 різних осадових проб, але при захворюваннях печінки найбільш інформативними є тимолова та сулемова проби. Тимолова проба має велике значення при гострих ураженнях печінки. Зміни сулемової проби частіше виявляються за умов затяжного перебігу процесу, переходу його в хронічну форму й особливо при розвитку цирозу печінки. Ці проби особливо цінні завдяки технічній доступності і легкості виконання. Інші осадові реакції (проба Вельтмана, йодна проба) практично не застосовуються.
Тимолова проба закономірно збільшується при паренхіматозних ураженнях печінки, рівень зростання корелює зі ступенем ушкодження органа. Вважають, що проба позитивна в 90-100% випадків хвороби Боткіна (вже в переджовтяничній її стадії і безжовтяничній формі). При гострому вірусному гепатиті результати тимолової проби нормалізуються, як правило, до кінця 4-5-го тижня захворювання. Хронічні гепатити й цирози супроводжуються підвищенням тимолової проби, особливо в стадії загострення. Ця проба цінна не тільки як показник перебігу гострого гепатиту, а й як диференційно-діагностичний тест паренхіматозної та механічної жовтяниць.
При механічній жовтяниці тимолова проба визначається в межах норми у 96% випадків і стає позитивною, якщо процес ускладнюється паренхіматозним гепатитом. Для диференціації механічної жовтяниці від паренхіматозної велику роль відіграє застосування тимолової проби з пробою Бурштейна (на β- і пре-β-ліпопротеїни). При механічній жовтяниці тимолова проба негативна, проба Бурштейна – різко позитивна, а при паренхіматозній жовтяниці обидві проби позитивні. Проте слід пам’ятати, що тимолова проба неспецифічна для печінки і має значення при всіх захворюваннях, що супроводжуються диспротеїнемією.
Сулемова проба. При цирозах печінки проба позитивна у 70-80% хворих. При хронічному активному гепатиті проба позитивна у 76-80% хворих. При розвитку коми у хворих на гострий вірусний гепатит проба дає позитивні результати, проте у частини хворих виявляється нормальною або слабопозитивною. Тому судити про тяжкість стану цей показник не дозволяє.
4 Залишковий азот сироватки крові – малоінформативний тест, самостійного значення не має. Його доцільно визначати паралельно з сечовиною для розрахунку так званого резидуального азоту, який дорівнює залишковому азоту без азоту сечовини. Резидуальний азот значно підвищується при тяжких ураженнях печінки та може використовуватися для оцінки ступеня ушкодження органа, прогнозування результату захворювання.
5 Сечовина. Відомо, що печінка має великий функціональний резерв у відношенні синтезу сечовини. Рівень її знижується лише при тяжких ураженнях паренхіми печінки, тому цей показник не придатний для ранньої діагностики, а використовується для оцінки ступеня тяжкості структурних ушкоджень. Сечовину визначають самостійно або в сукупності із залишковим азотом для розрахунку резидуального азоту.
6 Аміак. Визначення аміаку в крові має велике прогностичне значення при захворюваннях печінки. Утворення аміаку відбувається постійно в результаті життєдіяльності мікроорганізмів кишечника та дезамінування амінокислот, що утворюються з білків їжі.
При тяжких паренхіматозних ушкодженнях печінка не може знешкоджувати аміак, що надходить, і він накопичується в крові, що є одним із патогенетичних факторів настання печінкової коми. Глибина коми в термінальній стадії захворювання печінки звичайно пропорційна рівню аміаку в периферійній венозній і артеріальній крові. Гіперамоніємія при печінковій патології – незадовільна прогностична ознака, що передвіщає настання печінкової коми. Проте за сучасними уявленнями механізм печінкової коми не можна пояснити тільки однією прямою токсичною дією аміаку на ЦНС.
Останнім часом виділяють так звану печінково-портальну недостатність, найхарактернішою ознакою якої є гіперамоніємія. Такі види печінкової недостатності розвиваються у хворих на цироз печінки при різкому збільшенні асциту, після кишкової кровотечі, у хворих із прямими портокавальними анастомозами.
Часто підвищення концентрації аміаку відмічають при вірусному гепатиті. Виражена гіперамоніємія в таких хворих відмічається при розвитку гострої печінкової недостатності, що пояснюється розвитком масивного некрозу печінки.
Підвищення вмісту аміаку в крові спостерігається при раку печінки, хронічному активному гепатиті, жировій дистрофії печінки.
7 Амінокислоти сироватки крові та сечі. Загальний вміст амінокислот у сироватці крові (амінний азот) має обмежене значення. Більш цінним у діагностичному плані є визначення спектра амінокислот, їх кількісного співвідношення в плазмі крові при різних захворюваннях печінки. Збільшення в плазмі вмісту таких амінокислот, як метіонін, триптофан, тирозин, фенілаланін, продуктів їх порушеного обміну (метіонінсульфон, метіонінсульфоксид, метилмеркаптан, індол, скатол) та інших токсичних метаболітів лежить в основі розвитку печінкової коми.
8 Феноли. Визначення фенолів поряд із аміаком та амінокислотами використовується як індикатор коми.
4.1.2 Проби, що відображають роль печінки у вуглеводному обміні
1 Глюкоза крові. Оскільки печінка має виключно великі функціональні резерви для підтримання стабільності рівня глюкози в крові, визначення вмісту цього показника в крові при захворюваннях печінки має обмежене діагностичне значення. Гіпоглікемія реєструється лише при надтяжких ушкодженнях паренхіми печінки.
2 Навантаження глюкозою (тест толерантності до глюкози). Раніше проведення цього тесту застосовувалося для функціональної діагностики захворювань печінки. Проте зміни глікемічної кривої після навантаження глюкозою спостерігаються не лише при ураженні печінки, але також при багатьох інших захворюваннях. Так, глікемічна крива з високими гіперглікемічним і постгіперглікемічним коефіцієнтами може бути не лише результатом ураження печінки з порушенням її глікогенутворювальної функції, але також при цукровому діабеті, при тиреотоксикозах. У хворих із захворюваннями печінки глікемічна крива іноді може бути з низькими гіперглікемічним і постгіперглікемічним коефіцієнтами, що пояснюється “жадібним” поглинанням глюкози печінкою та іншими тканинами унаслідок зменшення запасів глікогену. Однак такі самі зміни глікемічної кривої спостерігаються при тривалому голодуванні, захворюваннях, що супроводжуються виснаженням, при недостатності функції надниркових залоз. Тому внаслідок недостатньої чутливості ця проба на сьогодні не застосовується для функціональної діагностики печінки.
3 Навантаження фруктозою, лактатом, галактозою. Навантаження фруктозою, лактатом, галактозою є специфічними пробами печінки, оскільки перетворення цих метаболітів у глюкозу здійснюється виключно в цьому органі. Найчастіше використовується галактозна проба. Галактозу можна вводити внутрішньовенно в дозі, достатній для насичення ферментної системи, що відповідає за її елімінацію. Швидкість елімінації галактози залежить від її фосфорилювання галактокіназою. При цьому необхідно враховувати частину введеної дози, яка елімінується позапечінковим шляхом. Ця проба досить точно відображає функцію печінкових клітин, але потребує багаторазового визначення рівня галактози протягом двох годин. Галактозна проба знижена у хворих на гострий гепатит, пухлини печінки та особливо при прогресуючих цирозах печінки.
4 Глікопротеїни та продукти їх розпаду (глікозаміноглікани, аміноцукри, серомукоїд, сіалові кислоти). Зміни цих показників при захворюваннях печінки не мають специфічного характеру, тому на сьогодні ці проби в гепатологічній практиці застосовуються рідко.
5 Молочна та піровиноградна кислоти. Рівень лактату й пірувату в крові може слугувати певною мірою індикатором повноцінності вуглеводного обміну, процесів окислення глюкози. Захворювання паренхіми печінки (як гострі, так і хронічні) викликають підвищення вмісту в крові цих метаболітів, що може використовуватися для оцінки ступеня тяжкості процесу та характеру його проходження.
6 Ацетон, бутиленгліколь – цитотоксичні метаболіти вуглеводного обміну, що накопичуються в крові при тяжких ушкодженнях печінки. Їх визначення використовується для діагностики коми при всіх формах печінкової недостатності.
4.1.3 Проби, що відображають участь печінки у ліпідному обміні
1 Загальні ліпіди. Визначення загальних ліпідів як сумарного показника є малоінформативним і на цей час у клінічній практиці практично не застосовується.
2 Триацилгліцероли, як і загальні ліпіди, мають недостатньо високу чутливість при захворюваннях печінки.
3 Фосфоліпіди. Найбільш значно цей показник підвищується при холестатичному синдромі, особливо при обтураційній жовтяниці. При гострому вірусному гепатиті підвищення вмісту фосфоліпідів виражено менше. Широкого застосування на практиці визначення фосфоліпідів не набуло.
4 Холестерол при легких гострих і хронічних захворюваннях печінки змінюється незакономірно. При середньотяжких і особливо тяжких формах спостерігається чітке зниження вмісту холестеролу, що повинно розглядатися як тривожний сигнал розвитку печінково-клітинної недостатності. При хронічному гепатиті у крові відбувається накопичення вільного холестеролу в результаті зниження його етерифікації в судинному руслі. При внутрішньо- та позапечінковому холестазі рівень холестеролу часто підвищений. Однак контрастних змін, які могли б надати надійну інформацію для диференційного діагнозу, цей показник не надає.
Іноді для з’ясування ступеня розладів ліпідного обміну при хворобах печінки визначають холестерол у α- та β-ліпопротеїнах. Біохімічне визначення холестеролу, триацилгліцеролів і фосфоліпідів використовується поряд із фракційним визначенням ліпопротеїнів для встановлення типу гіперліпопротеїнемій.
5 β-ліпопротеїни сироватки крові. За діагностичною значущістю цей показник рівнозначний холестеролу.
6 Ліпопротеїн-Х. В умовах вираженого холестазу спостерігається формування холестатичної макроформи ліпопротеїну – ліпопротеїну-Х (ЛП-Х), що являє собою комплекс ліпопротеїну з фрагментом плазматичної мембрани. Рівень ЛП-Х також значно підвищується при біліарному цирозі.
7 Вільні жирні кислоти. Вільні, або неетерифіковані, жирні кислоти (НЕЖК) у плазмі крові становлять лише невелику частину (5-10%) відносно ефірозв’язаних жирних кислот, тобто до вищих жирних кислот, що входять до складу триацилгліцеролів, фосфоліпідів, стероїдів. Визначення сумарної кількості НЕЖК – малоінформативний тест для діагностики захворювань печінки.
Більший інтерес становить дослідження спектра жирних кислот, особливо низькомолекулярних – масляної, капронової, каприлової, валеріанової. Встановлено, що у хворих на печінкову кому постійно виявляється підвищення вмісту цих компонентів, що можна використати для своєчасного виявлення цього ускладнення.
4.1.4 Проби, що відображають участь печінки у пігментному обміні
1 Білірубін сироватки крові – обов’язковий тест при обстеженні хворих із захворюваннями печінки. Однак зміна його рівня не завжди адекватно відображає характер патологічного процесу в цьому органі. Відомо, що навіть незначне порушення печінкової функції може викликати гіпербілірубінемію, у той же час вона може бути відсутня при помірному та тяжкому ураженнях печінки. Вираженість гіпербілірубінемії не завжди корелює зі ступенем тяжкості захворювання. Проте визначення фракцій білірубіну допомагає в диференціації різних за генезом жовтяниць (гемолітичної, паренхіматозної). Можливості розмежування паренхіматозної та механічної жовтяниць за допомогою сироваткового білірубіну обмежені. У цих випадках додатково використовуються похідні білірубіну – уробілін сечі та стеркобілін калу. Динаміка змін цих показників різна при печінковій і механічній жовтяницях. Для ургентної діагностики цих жовтяниць у гострому періоді, коли зміни білірубіну та його похідних однозначні, використовуються інші лабораторні показники (осадові проби, ферменти і т.п.).
2 Білірубін та уробілін сечі. Найчастіше ці показники визначають у вигляді якісних проб або разом під загальною назвою «жовчні пігменти», або окремо. Ці показники придатні для виявлення паренхіматозних та обтураційних жовтяниць, але малоінформативні для їх розмежування.
3 Стеркобілін калу. Рівень цього показника різко збільшується при гемолітичній жовтяниці. У гострому періоді паренхіматозної жовтяниці та при повній обтурації жовчовивідних шляхів поза печінкою стеркобілін зникає з калу. Поява ж стеркобіліну та поступове забарвлення калу слугує сприятливою прогностичною ознакою.
4 Жовчні кислоти сироватки крові. Підвищення рівня жовчних кислот у крові може відбуватися при максимально незначних порушеннях видільної функції печінки. Концентрація жовчних кислот закономірно підвищується при холестазі, особливо значно при тривалому холестазі, що супроводжує первинний біліарний цироз, при медикаментозному холестазі, тривалій механічній жовтяниці, алкогольному ураженні печінки, первинній гепатомі, гострому холециститі. Зниження вмісту жовчних кислот у сироватці крові спостерігається при гепатитах, особливо тяжких формах.
5 Порфірини сечі. У клінічній практиці для виявлення порушень обміну порфіринів при захворюваннях печінки визначають уро- та копропорфірини, порфобіліноген і дельта-амінолевулінову кислоту (ДАЛК) у сечі. Якщо при вторинних ураженнях печінки визначення цих показників не має вирішального значення, то при виявленні деяких спадкових захворювань (наприклад, гострої печінкової порфірії) вони відіграють вирішальну роль (значно збільшений вміст порфобіліногену та ДАЛК у сечі).
4.1.5 Проби, що відображають роль печінки в обміні мікроелементів, гормонів і біологічно активних речовин
1 Залізо сироватки крові. Вміст заліза підвищується в сироватці при гепатитах, некрозі клітин печінки, алкогольному ураженні печінки; не змінюється при механічній жовтяниці.
2 Мідь сироватки крові. Картина змін – протилежна залізу, у зв’язку з чим із диференціально-діагностичною метою розраховують коефіцієнт Fe/Cu. Обидва тести внаслідок їх недостатньої чутливості на цей час у гепатології практично не використовуються.
3 Визначення гормональних показників (альдостерону, кортикостероїдів та ін.) і біологічно активних речовин виконується в практичній гепатології відносно рідко та не має вирішального значення внаслідок недостатньої чутливості та специфічності.
4.2 Ферменти як функціональні проби печінки
Домінуюче значення в лабораторній діагностиці захворювань печінки має визначення активності ферментів, синтез яких здійснюється гепатоцитами та клітинами епітелію жовчних протоків. У клінічній практиці ферменти можуть бути умовно розділені на секреторні, екскреторні та індикаторні.
Секреторні – синтезуються гепатоцитами та в здорових людей виділяються в плазму, виконуючи в ній певні функції. До секреторних ферментів відносять ХЕ, церулоплазмін, про- та частково антикоагулянти. Активність ХЕ у крові при захворюваннях печінки знижується внаслідок порушення її синтезу.
Екскреторні – утворюються в печінці та частково в інших тканинах, у тому числі у жовчовивідних протоках, і за звичайних умов виділяються із жовчю. До екскреторних ферментів належать ЛФ, ГГТП, ЛАП, 5’-НТ.
Найбільшу групу діагностично важливих ферментів становлять індикаторні ферменти, до яких належать АлАТ, АсАТ, ЛДГ та ГлДГ.
У свою чергу ці біологічно активні речовини можна умовно розділити за локалізацією на такі групи:
1) універсально-поширені ферменти, активність яких виявляється не лише в печінці, а й в інших органах – амінотрансферази, ФДФА;
2) печінково-специфічні (органоспецифічні) – ферменти, активність яких виключно або максимально реєструється в печінці. До них належать уроканіназа, орнітинкарбамоїлтрансфераза, аргіназа, Ф-1-ФА, СДГ та інші;
3) клітинно-специфічні біокаталізатори – переважно локалізуються в гепатоцитах, у купферівських клітинах або холангіоцитах (5’-НТ, ЛФ, ГГТП);
4) органело-специфічні – є маркерами певних компартментів гепатоциту: цитоплазматичні, мітохондріальні, мітохондріально-цитоплазматичні, лізосомальні, мікросомальні та інші. Цим ферментам притаманні внутрішньоклітинні каталітичні ефекти, і вони є найбільш діагностично важливими. За фізіологічних умов активність деяких із них (ЛДГ, ФДФА, АсАТ, АлАТ) в плазмі крові низька, а при глибоких ушкодженнях печінки – збільшується. Очевидно, що спектр ферментів плазми за нормальних умов залежить від їх клітинного набору в гепатоциті та здатності до проникнення через клітинну мембрану та мембрани органел.
У таблиці 2 наведені ферменти печінки та їх внутрішньоклітинний розподіл.
Таблиця 2 - Ферменти печінки та їх компартменталізація
| | Типи ферментів | Приклади |
| І | Секреторні | ХЕ, церулоплазмін, прокоагулянти та частково антикоагулянти |
| ІІ | Екскреторні | ЛФ, ЛАП, ГГТП, 5’-НТ |
| ІІІ | Індикаторні: | АсАТ, АлАТ, ЛДГ, ГлДГ |
| 1 | Універсально- поширені | АсАТ, АлАТ, ФДФА |
| 2 | Печінково-специфічні (органоспецифічні) | Уроканіназа, СДГ, Ф-1-ФА, орнітинкарбамоїлтрансфераза, аргіназа. |
| 3 | Клітинно-специфічні | ЛФ, ГГТП, 5’-НТ |
| 4 | Органело-специфічні: | |
| | а) цитоплазматичні | АлАТ, ГГТП, ЛДГ, СДГ, ФДФА, ЛАП |
| | б) мітохондріальні | ГлДГ, карбамоїлфосфатсинтетаза |
| | в) мітохондріально-цитоплазматичні | АсАТ |
Для розв’язання різних діагностичних задач у гепатології застосовується більше двох десятків ферментів. Зупинимося на характеристиці лише деяких ферментів, які найбільш часто використовуються для діагностики захворювань гепатобіліарної системи.
1 Амінотрансферази. Каталізують реакції перенесення α-аміногрупи від амінокислоти на α-вуглецевий атом α-кетокислоти, в результаті чого утворюється α-кетоаналог вихідної амінокислоти та нова амінокислота. Коферментом у реакціях трансамінування є піридоксальфосфат – похідне від вітаміну В6. Найбільш важливе діагностичне значення серед амінотрансфераз має аланінамінотрансфераза – АлАТ (2.6.1.2) та аспартатамінотрансфераза – АсАТ (2.6.1.1). АсАТ каталізує оборотну реакцію перенесення аміногрупи від аспарагінової кислоти на α-кетоглутарат із утворенням оксалоацетату та глутамінової кислоти. АлАТ – фермент, що каталізує перенесення аміногрупи від аланіну на α-кетоглутарат із утворенням пірувату та глутамінової кислоти. Реакції трансамінування універсальні для всіх тканин, але найбільш інтенсивно здійснюються в печінці, тому вони широко використовуються для діагностики захворювань цього органа. АлАТ та АсАТ є найчутливішими індикаторами ушкодження паренхіми печінки і застосовуються для ранньої діагностики. Особливо надійною в цьому відношенні є АлАТ, яка з високою частотою виявляє дифузне ураження паренхіми печінки (майже у 100% хворих, у тому числі й при безжовтяничних і безсимптомних варіантах).
Активність АлАТ, що перевищує в 10 і більше разів верхню границю норми, спостерігається переважно при гострих гепатитах (вірусному й токсичному), підвищення активності фермента в 5-10 разів характерно для гострих гепатитів (вірусного, алкогольного, лікарського), загострення хронічного активного гепатиту та пухлин печінки. Показники, що перевищують норму в 1,5-5 разів, спостерігаються при всіх перелічених вище захворюваннях, а також у перший тиждень обтурації загальної жовчної протоки.
Активність АсАТ змінюється так само, але з меншою частотою виявлення та більш низьким рівнем зміни активності.
2 Лужна фосфатаза. Каталізує гідроліз ефірів фосфорної кислоти. ЛФ (3.1.3.1) – рутинний ферментний тест, що часто використовується з диференціально-діагностичною метою. Для механічної жовтяниці характерне значне зростання активності ферменту, у той час як при гепатитах підвищення її менш виражене. За контрастністю змін поступається сорбітолдегідрогеназі, тому часто при розмежуванні вказаних жовтяниць перевагу віддають останньому ферменту.
Помітне збільшення активності ЛФ спостерігається при біліарних цирозах печінки, особливо злоякісних новоутвореннях (метастатичні та первинні карциноми печінки). Оскільки ЛФ виводиться з печінки із жовчю, то збільшення активності цього ферменту завжди свідчить про обтурацію жовчовивідних шляхів незалежно від місця її виникнення.
3 Холінестераза (псевдохолінестераза, ХЕ) – гідролітичний фермент, який розщеплює як холінові, так і нехолінові ефіри. ХЕ (3.1.1.8), як і ЛФ – рутинний тест, що давно апробований при захворюваннях печінки. Цей тест використовується для лабораторної діагностики синдрому гепатодепресії. На відміну від інших ферментів активність ХЕ знижується при ураженнях паренхіми печінки. Найбільш значне зниження ХЕ характерне для тяжких паренхіматозних ушкоджень і цирозів печінки.
4 Сорбітолдегідрогеназа. СДГ (1.1.1.14) – специфічний для печінки фермент, що каталізує оборотне перетворення сорбітолу на фруктозу. У нормі в сироватці крові активність СДГ дуже низька, при паренхіматозних ушкодженнях печінки збільшується в 5-20 разів. За чутливістю фермент поступається амінотрансферазам, тому для ранньої діагностики є малоінформативним. Однак СДГ має велике діагностичне значення при розмежуванні паренхіматозної та механічної жовтяниць. Так, при неускладненій запальним процесом механічній жовтяниці активність СДГ у сироватці крові залишається в межах норми і різко збільшується при гострому гепатиті. Це забезпечує цьому ферментному показнику високу надійність та інформативність порівняно з іншими ферментами, які використовуються з цією метою (ЛФ, 5’-НТ та ін.).
5 Лактатдегідрогеназа. ЛДГ (1.1.1.27) - гліколітичний цитозольний цинковмісний фермент, що каталізує оборотну реакцію перетворення лактату до піровиноградної кислоти. За чутливістю при захворюваннях печінки ЛДГ подібно до СДГ поступається амінотрансферазам. Оскільки ЛДГ міститься практично в усіх тканинних структурах, то вона має низькі диференціально-діагностичні можливості. Самостійного значення не має. На цей час у гепатології частіше використовуються ізоферменти ЛДГ.
Велику діагностичну цінність має термолабільний ізофермент ЛДГ5. Його розглядають як гепатоспецифічний показник, оскільки за допомогою ЛДГ5 виявляють навіть незначні зміни в гепатоцитах. Визначення ізоферментного спектра ЛДГ має значення при хронічних захворюваннях печінки як критерій активності процесу. Так, вимірювання вмісту ЛДГ4 і ЛДГ5 виявилося надійнішим й інформативнішим показником у цих випадках, ніж визначення активності амінотрансфераз та інших ферментів.
Заслуговує на увагу також дослідження ізоферментів ЛДГ для оцінки вираженості структурних ушкоджень серцевого м’яза і печінки у групі захворювань з ураженням цих органів. Так, підвищення ЛДГ4 і ЛДГ5 у сироватці крові хворих на інфаркт міокарда, хронічну коронарну недостатність, міокардит свідчить про ступінь ураження печінки («шокова», або «застійна» печінка), а збільшення ЛДГ1 і ЛДГ2 при гепатитах - про вираженість дистрофічних змін у міокарді.
6 Альдолаза, або фруктозо-1,6-дифосфатальдолаза. ФДФА (4.1.2.13) – гліколітичний фермент, що каталізує розщеплення фруктозо-1,6-дифосфату на дві молекули фосфотріоз (діоксиацетонфосфат і гліцеральдегід-3 фосфат). Діагностична значущість цього ферменту подібна до ЛДГ. За чутливістю поступається амінотрансферазам. Має значення як один з індикаторних показників для лабораторної діагностики синдрому цитолізу.
7 Малатдегідрогеназа. МДГ (1.1.1.37) каталізує реакцію окислення малату до оксалоацетату. Діагностична інформативність і використання в гепатології аналогічні ЛДГ та альдолазі. Є дані про використання ізоферментів МДГ при хронічних захворюваннях печінки, механічній жовтяниці пухлинного генезу, масивних некрозах печінки, комі.
8 Ізоцитратдегідрогеназа. ІДГ (1.1.1.42) каталізує реакцію дегідрування та декарбоксилювання ізоцитрату з утворенням α-кетоглутарату. Діагностичне значення рівноцінне ЛДГ, МДГ, альдолазі. За чутливістю поступається амінотрансферазам. Диференціально-діагностичного значення в гепатології цей фермент не має, тому клінічне використання ІДГ при захворюваннях печінки обмежене.
9 Алкогольдегідрогеназа. АДГ (1.1.1.1) каталізує окиснення етанолу до ацетальдегіду. Є синергістом ацетальдегіддегідрогенази, що розщеплює токсичний ацетальдегід до нейтральних продуктів. Якщо активність АДГ значно перевищує активність ацетальдегіддегідрогенази, то відбувається накопичення ацетальдегіду, який виявляє різку цитотоксичну дію.
У І та ІІ стадіях алкоголізму активність АДГ, як правило, підвищена, в ІІІ – починає знижуватися, внаслідок чого переносимість алкоголю значно зменшується. При гострому та активному хронічному гепатитах, цирозі печінки рівень ферменту значно збільшується. При прогресуючому алкогольному цирозі активність АДГ знижується до дуже низьких значень.
10 Глутаматдегідрогеназа. ГДГ (1.4.1.2) – індикаторний фермент цитолізу при гострому гепатиті, загостреннях хронічного гепатиту та особливо цирозу печінки. Разом із тим чітко підвищується при гострій жовчній гіпертензії обтураційного характеру. Підвищення активності ГДГ спостерігається при пухлинах печінки, гострому отруєнні алкоголем. Диференціально-діагностичну цінність ГДГ набуває в поєднанні з СДГ. Із цією метою розраховують коефіцієнт СДГ/ГДГ, який при механічній жовтяниці становить нижче, а при гепатиті – вище 0,5.
11 5’-нуклеотидаза. 5’-НТ (3.1.3.5) – каталізує гідроліз нуклеотидів, сконцентрована переважно в жовчних капілярах і синусоїдних мембранах. Є індикатором холестазу. Змінюється аналогічно ЛФ, але є більш специфічною, оскільки її активність не підвищується при захворюваннях кісток та інших патологічних процесах, що супроводжуються гіперфосфатаземією.
12 γ-глутамілтранспептидаза. ГГТП (2.3.2.2) – каталізує реакцію перенесення γ-глутамілового залишку глутамінової кислоти на акцепторний пептид або на α-амінокислоту. Активність ГГТП підвищується поряд з ЛАП, 5’-НТ, ЛФ при захворюваннях печінки та жовчовивідних шляхів з явищами холестазу. При гострому вірусному гепатиті підвищення активності ГГТП настає пізніше й не досягає такого рівня, як АлАТ, але зате пізніше й нормалізується, що дає можливість використовувати цей фермент як більш надійний критерій одужання хворого.
13 Фруктозо-1-фосфатальдолаза. Ф-1-ФА (4.1.2.7) – специфічний для печінки фермент. Діагностичне значення аналогічне СДГ, є ферментом вибору в диференційно-діагностичній ситуації.
14 Орнітинкарбамоїлтрансфераза. ОКТ (2.1.3.3) – специфічний для печінки фермент, що бере участь у циклі синтезу сечовини, забезпечуючи перетворення орнітину в цитрулін. Зміни активності ОКТ при захворюваннях печінки подібні до змін амінотрансфераз. Більш низька чутливість (особливо при активних хронічних гепатитах) і технічні труднощі у виконанні перешкоджають широкому впровадженню цього тесту в лабораторну практику.
Великого поширення в диференційній діагностиці захворювань печінки також набув спосіб зіставлення ступеня підвищення активності ферментів, що мають різну локалізацію в гепатоциті та відображають різні сторони функціональної активності ушкоджень клітини. Найбільш використовувані співвідношення активностей ферментів подані в таблиці.