Соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості україни
| Вид материала | Документы |
- Міністерство праці та соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної, 3024.54kb.
- Соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості, 770.49kb.
- Міністерство праці та соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної, 1765.7kb.
- Міністерство праці та соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної, 829.58kb.
- Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості україни, 268.08kb.
- Міністерство промислової політики україни державний інститут підготовки кадрів, 472.75kb.
- Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, 4237.56kb.
- Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, 3186.06kb.
- Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, 3683.94kb.
- Кабінету Міністрів України, що забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері, 267.15kb.
Теорії походження держави. Функції держави.
В політичній науці існує велика різноманітність думок з приводу походження і соціального призначення держави. Розпад родоплемінного устрою, поступове відособлення від суспільства верстви вождів та їх близьких і зосередження у них управлінських функцій, засобів влади і спеціальних привілеїв під впливом ряду факторів і приводить до виникнення держави.
Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михайловський, М.Н. Покровський) розглядає державу як продукт природного розвитку родини, роду і племені. Відповідно до цієї теорії, держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я – сукупність сімей (селище) – сукупність селищ (держава). Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є "батьківською" за характером. Фактично, держава розглядається як розвинена форма патріархальної влади, здійснюваної в ім'я всіх і для всезагального добра.
Теологічна теорія (Фома Аквінський) грунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви – над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає; твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів. Раціональним зерном цієї теорії можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі, щоправда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.
Договірна (природно-правова) теорія (Ґ. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант) виходить з розуміння держави як результату своєрідного договору, що укладається між сувереном-володарем і підданими і ґрунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. Причини укладення договору пояснюються по-різному. В додержавному стані люди користувались своїми природними правами. Однак, щоб уникнути реальних і здатних виникнути в майбутньому неподобств, небезпек, зіткнень (а також з інших мотивів), люди вирішили вийти з природного становища і жити в стані громадянському: вони уклали договір і створили державу. Угода людей є основа всякої влади. Вираження її – договір. Договір зводиться до того, що кожна людина віддає свою особистість під вище керівництво загальної волі і завдяки цьому стає його учасником. Вся влада переходить до суверену, що утвориться зі згоди учасників угоди. Людина здобуває громадянські свободи і право власності. Внаслідок люди рівні в силу права і угоди.
Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави. Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосудця, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.
Договірні теорії держави відображають деякі реальні факти. Так, договірна система княжіння існувала в Київській Русі в Чернігівському і Галицькому князівствах, де із запрошеним для правління князем на певний термін укладали договір. Під впливом теорії суспільного договору створювалася американська держава – США. Але політичною антропологією доведено, що реальна держава виникла не внаслідок добровільної передачі індивідами частини своїх прав спеціально створеному для захисту громадян і суспільного порядку органу, а в ході тривалого природно-історичного розвитку суспільства.
Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава – це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин. Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого. Раціональне зерно цієї теорії, попри певну наївність і ненауковість, виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім – членом суспільства, а потім – громадянином держави. Позитивним можна назвати обгрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).
В XIX ст. виникає насильницька теорія походження держави (Є.Дюринг, Л.Гумплович, К.Каутський,Ф.Оппенгеймер) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є.Дюринга – частини суспільства іншою частиною, у Л.Гумпловича і К.Каутського – одного племені іншим). Згідно з цією теорією, держава виникла в первісній формі як організація переможців над переможеними, тобто актом насильства. Боротьба між переможцями і переможеними поступається місцем боротьбі між станами, політичними партіями, державами. В протилежність марксизму, держава, за Оппенгеймером, виникає внаслідок не внутрішнього класового розшарування суспільства, а внаслідок зовнішніх завоювань і політичного насильства, що поглиблюють соціальну нерівність, приводять до утворення класів і експлуатації.
Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство – боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем – відіграло певну роль у створенні США. Вплив завоювань на утворення і розвиток держави безсумнівний. Але їх не слід абсолютизувати, упускаючи з виду інші, часто більш важливі причини: демографічні фактори, зміни в відтворенні самої людини (зростання чисельності і щільності населення), осілий спосіб життя, упорядкування шлюбних відносин між видами, психологічні (раціональні і емоційні) фактори.
Різновидом теорії насильства є матеріалістична (соціально-класова) теорія (К.Маркс, Ф.Єнгельс, В.Ленін), яка грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є "орган панування, орган гноблення одного класу іншим". В. Ленін називав державу "машиною для підтримки панування одного класу над іншим". У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління. Позаяк Є.Дюринг, Л.Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін керувалися положенням про те, що держава – не сила, нав'язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства. Розвиток матеріальної основи життя суспільства, пов'язаний з розподілом праці, виникненням виробництва, обміну, з необхідністю вів до змін соціальної структури суспільства, виникнення соціальної нерівності, соціальних верств, груп людей, які відрізняються за становищем в системі суспільних відносин, ставленням до засобів виробництва – суспільних соціальних класів. Між класами і майновими верствами починається боротьба за владу з тим, щоб у рішеннях влади знайшли відображення їх інтереси. Відбувається поступова зміна структури влади: з влади всього суспільства вона стає владою верстви, класу. Процес завершується з появою особливого суспільного інституту, що отримав назву – держава як продукт економічного розвитку і класових суперечностей, покликаний служити інтересам економічно панівного класу. Виникнення у процесі розвитку суспільного виробництва приватної власності, класів і експлуатації, гноблення – одна з причин появи держави. Таку точку зору на походження держави найбільш детально обґрунтовує марксизм. Хоча марксизм і визнає за державою функцію управління, виконання загальних дій, але все ж на передній план в діяльності держави ставить функцію класового придушення, підпорядкування. Держава – це машина для гноблення одного класу іншим, машина, щоб тримати в покірності одному класу інші підлеглі класи і соціальні верстви та спільності.
Раціональне зерно соціально-класової теорії полягає в тому, що економічний чинник, покладений в основу появи та розвитку держави, може краще пояснити суспільні явища, аніж інші чинники – психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й їх варто враховуввати. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним для усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування. Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.
Психологічна теорія походження держави (Петражицький, Фрейзер, Тард та ін.) пояснює державу особливими властивостями психіки людей, психологічною потребою людей підкорятися. Держава – це організація, створювана для управління суспільством з боку певних осіб.
В сучасній політичній науці існують також теорія підкорення (Т.Лівій, Н.Макіавеллі), теорія "чужих зразків" (Є.Вятр), спортивна (Х. Ортега-і-Гассет), географічного детермінізм, сакральна та інші теорії походження держави.
Функції держави можна класифікувати як основні напрямки її діяльності, що виступають атрибутами її суверенності. Якщо за критерій взяти сферу реалізації мети, то можна виділити внутрішні і зовнішні функції держави. В межах внутрішніх функцій – функція законотворча, зв'язана з підготовкою, розглядом і прийняттям законів; функція економічна, в якій держава виступає як підприємець, що координує економічний процес; функція соціальна – яка вимагає такой організації соціального життя, що створює рівновагу і стабільність соціальних сил; функція захисна, що диктує забезпечення правопорядку і охорону існуючого суспільного ладу, крім того, культурно-виховна, пропагандистська та ін. Зовнішні функції держави полягають у захисті кордонів, збереженні цілісності держави та її незалежності, а також її різноманітних зв'язків в усіх сферах суспільного життя з іншими суб'єктами світового співтовариства. Аналіз функцій показує, що держава має складну внутрішню структуру, що включає різноманітні державно-правові інститути, організації та установи, наділені владними і управлінськими повноваженнями і які утворюють в сукупності державний механізм.
4. Демократизація державного будівництва в Україні на сучасному етапі
Зі здобуттям незалежності перед Україною постало чимало актуальних питань державотворення. До їх числа імперативно відносилися проблеми формування демократичних засад поступу України, розбудови інститутів власної держави, як цілісного організму, невідкладні проблеми забезпечення життєдіяльності країни. З прийняттям нової стратегії розвитку перед суверенною Україною постала необхідність трансформації політичної системи від командно-адміністративних, тоталітарних до демократичних засад. Орієнтація на демократичний тип політичної системи була визначена ще в Акті проголошення незалежності України 1991 р., пізніше вона отримала закріплення в Конституції України.
Для нового суспільства, яке формується в період самостійного сходження, пріоритетними завданнями постають високий рівень розвитку економічних, соціальних, культурних і моральних відносин, формування в країні розвиненого правового простору з метою забезпечення гідного життя громадян. За будь-якого устрою держава досягає високих темпів свого розвитку там, де оптимально поєднуються і взаємодіють принципи демократії, правового і соціального змісту держави. Важливою особливістю поступу України стало використання досвіду і досягнень західної демократії. Це стосується, зокрема, здійснення державної влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, а також взаємодії цих гілок влади, формування якісно інших відносин між державними та політичними інститутами.
Демократизм держави і державного ладу виявляється насамперед у визнанні нею народу носієм суверенітету, демократичному порядку формування органів державної влади та місцевого самоврядування, в демократичних принципах організації і здійснення державної влади, у поєднанні безпосереднього народовладдя із здійсненням влади народом через органи державної влади, у визнанні й гарантуванні місцевого самоврядування, у системі, структурі, функціях і повноваженнях органів державної влади та у порядку їх діяльності.
В останнє десятиліття ХХ століття в Україні сталися найбільш помітні позитивні зміни в царині державотворення. В короткі історичні терміни в Україні були створені основні інститути державної влади, її визнав практично весь світ. Значно зріс рівень політичної та економічної свободи громадян, була сформована реальна багатопартійність.
Характерними ознаками поступу України в сучасну епоху постають не лише особливості становлення всіх атрибутів суверенної держави, але й розробка стратегічного бачення розвитку та формування нової політичної системи як складової трансформаційних перетворень всього суспільного буття. Слід підкреслити, що ускладнюючими чинниками цього поступу є переплетіння двох різнорідних процесів. З одного боку, відбувався перехід від попереднього стану одного із залежних регіонів наддержави до самостійної держави; а з іншого – на зламі старої авторитарно –бюрократичної системи здійснюються кроки ствердити нову модель суспільного розвитку. До основних характеристик останньої мають бути віднесені: визнання інституту приватної власності та формування ринкових відносин, розвиток змішаної економіки та політичного плюралізму, закладення підвалин громадянського суспільства і забезпечення відповідного рівня свободи громадян.
Впродовж тривалого часу, в перехідний період соціально-політичному становищу в Україні був притаманний значний рівень соціальної та політичної напруженності. Вузькоегоїстичні інтереси різних угрупувань та окремих осіб зазвичай брали гору над загальнодержавними підходами та інтересами. Соціальна і політична нестабільність, невпевненість у завтрашньому дні небезпечні була тим, що за таких умов навіть невеликі поштовхи здатні могли спричинити процеси, що спроможні були привести до влади реакційні сили.
Водночас, в силу суб”єктивних чинників, руйнівні процеси у окремих сферах життя, перш за все в економіці, вельми протяжний час переважали над контсруктивними. Результатом цього стало посилення загрозливого становища, коли наростала соціальна та економічна криза, що ледве не переросла в національну катастрофу. Для політичної сфери молодої української держави характерними були істотне зниження здатності державних, а почасти й просто владних структур вирішувати животрепні проблеми суспільства. На цьому тлі неймовірно перебільшено загострювалися суперечності поміж представницькою та виконавчою гілками влади, час від часу посилювалась регіональна суверенізація та політизація окремих етнонаціональних проблем. Незалежна Україна все ще недостатньо використовує власне геополітичне становище, її зовнішньополітичний вплив і вага у міжнародних чи європейських справах залишаються незначними.
Важливо відзначити, що криза духовності ще неподолана, нові цінності та ідеали не утвердили себе на місці розвінчаних, а ідея національної державності, суверенітету із-за руйнівної економічної кризи втратила частину своїх прибічників. Протягом другої половини 90-х рр. українській політичній нації бракує консолідації, їй шкодить надмірна поляризація світоглядних засад, орієнтацій окремих регіонів.
Саме тому одним із вельми нагальних напрямів політичної трансформації українського суспільства постало формування широких за своїм складом та характером діяльності народних політичних партій, демократизація й гуманізація відносин у різних царинах суспільного буття. В соціальному вимірі невідкладною була задача пом”якшення негативних явищ перетворень, підняття життєвого рівня більшості громадян, зниження рівня безробіття й викорінення бідності, розквіт творчості все ширших верств.
Для політичної системи молодої Української держави вельми важливим було формування нових владних структур і відносин, які притаманні країнам розвинутої демократії – парламентаризму, інституту президенства, судової гілки влади та незалежних засобів масової інформації. Починаючи з 1991 року трансформації зазнала вся система влади, а прийняття нової Конституції 1996 р. остаточно унормувало конституційно-правові засади розвитку державних, політичних і громадських організацій, інших складових політичної системи.
Вельми важливим для політичної системи постали формування та подальший розвиток засад парламентаризму як демократичних принципів буття країни. Нині парламенти є найважливішою конституційно-правовою опорою для здійснення опосередкованої або представницької демократії. Це означає, що обране на основі вільних виборів і за таємного голосування народне представництво – цебто депутати – виражає волю народу. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент –Верховна Рада України. До повноважень Верховної Ради належить: затвердження Державного бюджету України та контроль за його виконанням, визначення основ внутрішньої та зовнішньої політики, затвердження загальнодержавних програм, прийнятих законів, внесення змін до Конституції України тощо.
Верховна Рада в період незалежного сходження держави обиралася на засадах мажоритарної системи, а з 1998 р. на підставі змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи. Відповідно до Закону України "Про виборим народних депутатів" від 7 липня 2005 року, вибори депутатів до Верховної Ради здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків політичних партій. Тобто, якщо у 1994 р. всі 450 депутатів обиралися в одномандатних округах, а з 1998 р. половина складу – в одномандатних мажоритарних округах, а ще 225 – за партійними списками в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі, то, починаючи з 2005 року, всі 450 народних депутів обираються за партійними списками в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі.
Принципово новим для нашої Вітчизни інститутом влади постав інститут президентства. Інституалізація президентури в Україні мала внутрішні та зовнішні спонуки і відбулася 5 липня 1991 р. з прийняттям Закону про введення посади президента Української РСР та внесення поправок і доповнень в тогочасну Конституцію УРСР. В 1990-ті роки змінювалося законодавство, яке визначало місце і роль інституту президентства в системі політичних відносин, його повноваження. Нині у сучасній політичній системі української держави Президент України є вельми дієвим чинником державної та політичної влади. Згідно з Конституцією, Президент є главою держави і діє від її імені. Президентська влада покликана забезпечити в умовах посттоталітарного суспільства державний суверенітет, територіальну цілісність України, права і свободи громадян. Реальна вага і значення інституту президентства, самого Президента визначається тим, що він обирається всіма громадянами держави на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на п’ять років. До числа національних особливостей трансформаційних перетворень можна також віднести не лише способи обрання Президента України, а й відповідне положення про можливість обрання тільки українського громадянина, який має право голосу, віком за 35 років та який проживає в Україні останні 10 років перед виборами і володіє державною мовою. Президент має право припинити діяльність Верховної Ради й оголосити нові вибори її в разі невідкриття сесії протягом місяця. Водночас існує можливість дострокового усунення Президента з поста в порядку процедури імпічменту. Але вона чітко не виписана і практично нездійсненна.
Аналіз конституційно-правового статусу інституту президентства у нашій країні, дозволяє зробити наступні висновки. По-перше, в Україні сформовано конституційний еталон президентури. За своїми сутнісними ознаками в нашій державі вимальовуються правові основи президентсько - парламентської республіки європейського типу. По-друге, зрослий статус Президента, з одного боку, а також певна недосконалість і неузгодженність окремих конституційних положень, з іншого боку, невідкладно вимагають подальшої структуризації суспільства й розвитку потужних партій парламентського типу. Наявність цих чинників різні політичні сили намагаються використати на свою користь у політичній боротьбі. Про це свідчать й різні підходи пропрезидентських та опозиційних сил щодо реформи політичної системи нашої країни в останні три-чотири роки. По-третє, становлення владних структур в нашій державі, зокрема інституту президенства, проходило на тлі відставання, а то й нехтування проблемами розвою громадянського суспільства. Тому формування засад структурованого громадянського суспільства постає одним із важливих завдань владних інституцій в тому числі й президентури. Сходження громадянського суспільства, окрім всього іншого, постане засобом становлення зворотнього зв”язку різних верств, громадян країни з усіма владними структурами, в тому числі й інститутом президентства.
Дієвим чинником політичного та державного розвитку сучасної доби є Кабінет Міністрів України. Він, за вітчизняною Конституцією, є вищим органом виконавчої влади, відповідальним перед Президентом і підконтрольний та підзвітний Верховній Раді. Відповідальність за стан справ у державі покладено на уряд і його голову прем”р – міністра. Виконавчу владу в областях і районах (крім районів у містах) здійснюють місцеві державні адміністрації. Голів адміністрацій призначає на посаду й звільняє з посади Президент за поданням Кабінету Міністрів. Вони відповідальні перед Президентом й Кабінетом Міністрів.
Зазначимо, що в останні роки сучасного сходження України нашарувалося чимало суперечностей, протиріч, а то й гострого протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади. Сучасна система взаємодії складових всієї політичної системи, інтереси удосконалення самої моделі державного правління імперативно вимагають поглиблення демократії і подальших трансформаційних змін.
Характерною особливістю перетворень та складовою формування нової демократичної системи постало реальне піднесення ролі судової влади у державній та політичній системі. У Конституції й Законі України "Про судочинство" були сформульовані основні принципи правосуддя – законність, рівність усіх учасників судового процесу, презумпція невинності, гласність судового процесу, незалежність судів, обов’язковість для всіх рішень суду. Найвищий судовий орган країни – Верховний Суд України, вироки й рішення якого є остаточними й оскарженню не підлягають. Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції як Основного закону держави.
Важливим елементом державного будівництва є місцеве самоврядування як форма здійснення народовладдя окремими територіальними громадами (мешканцями села, селища, міста). В Україні воно тільки формується, як самостійна гілка влади. Для відповідного функціонування його потрібна більш чітка і розширена законодавча база, зміцнена фінансова самостійність, захищеність від втручань органів виконавчої влади.
Реальна демократія в державі забезпечується розвинутою системою громадських організацій, об’єднань громадян для задоволення й захисту їх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів. В Україні їх більше тисячі: молодіжні об’єднання, студентські, дитячі, жіночі, благодійні, об’єднання ветеранів та інвалідів, професійні, природоохоронні, культурні, освітні тощо. Об’єднання громадян створюються на принципах добровільності, самоврядування членів організації, їх рівноправ’я і невтручання держави у внутрішню діяльність. Не може бути легалізована діяльність об’єднань громадян, яка завдає шкоди національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення, іншим правам та свободам громадян. Припинити свою діяльність об’єднання громадян можуть шляхом реорганізації, саморозпуску або примусового розпуску за рішенням суду.
Сутнісним елементом державного будівництва та демократизації політичної системи сучасної України є становлення багатопартійності. Політичні партії, метою яких є участь у формуванні державної політики, органів влади та місцевого самоврядування, стали невід”ємним елементом нового суспільства, важливим інститутом, що забезпечує існування представницької демократії в країні. Процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та місця в суспільстві. Партії поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи — близько 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростає значно швидшими темпами, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Подальше підвищення ролі партій у суспільно-політичному житті, у розв'язанні завдань, пов'язаних з управлінням державою, постає дієвою спонукою як для укрупнення політичних партій, так і потреби брати ними відповідальності за майбутнє сходження України.
Таким чином, розгляд особливостей державного будівництва України на рубежі ХХ-ХХІ століть свідчить про те, що існує в сучасну історичну добу в Україні розвивається плюралістична демократія, формуються засади демократичної правової, соціальної держави. Відмінністю сучасного незалежного етапу розвитку нашої країни стало запровадження інституту президенства, якого в попередні часи у нас не існувало. Нових якостей набула Верховна Рада – як єдиний законодавчий орган держави, що сповідує засади парламентаризму. Дієвим засобом поглиблення і розвитку демократичних процесів в Україні є подальше ствердження реальної багатопартійності. Також нових вимірів набуває судова гілка влади, для якої невід”ємні права та свободи людини стали засадничними принципами діяльності.