Соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості україни
| Вид материала | Документы |
- Міністерство праці та соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної, 3024.54kb.
- Соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості, 770.49kb.
- Міністерство праці та соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної, 1765.7kb.
- Міністерство праці та соціальної політики україни інститут підготовки кадрів державної, 829.58kb.
- Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості україни, 268.08kb.
- Міністерство промислової політики україни державний інститут підготовки кадрів, 472.75kb.
- Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, 4237.56kb.
- Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, 3186.06kb.
- Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, 3683.94kb.
- Кабінету Міністрів України, що забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері, 267.15kb.
6. Конспект лекції
"Основи теорії державного будівництва
та їх застосування в умовах України"
- Теоретичні засади державного будівництва
З проголошенням Україною незалежності у 1991 році та початком розбудови на її теренах суверенної демократичної правової держави визначилось доволі широке коло державно-правових проблем, які потребують розв'язання з урахуванням вітчизняного державотворення та зарубіжного досвіду регулювання організаційно-правових відносин. Хоча українська державність має тисячолітню історію, проте питання ефективного державного будівництва не втратило своєї актуальності й сьогодні.
Поняття державного будівництва виникло після проголошення Україною незалежності на основі радянського будівництва як організації і діяльності системи рад. Перед наукою державного будівництва постали складні завдання, що пов’язані з переходом від радянської системи до організації державних органів за принципом розподілу влад, формуванням демократичної системи публічної влади, становленням нових владних інституцій, визнанням місцевого самоврядування. Існує два розуміння державного будівництва – широке і вузьке. Широке включає в себе управлінську діяльність органів законодавчої, виконавчої, судової влади, прокуратури, Президента України та інших конституційних органів. У вузькому значенні державне будівництво – це діяльність органів виконавчої влади.
Публічна влада виступає у двох формах: 1) державна влада, 2) влада місцевого самоврядування (муніципальна влада). Для обох форм публічної влади притаманна низка спільних ознак: спрямованість на виконання суспільних завдань і функцій; інституційний характер, тобто функціонування через відповідні публічні інститути (органи публічної влади); легітимність; відособленість апарату, що здійснює цю владу, від населення; об’єднання підвладних за територіальною ознакою; всезагальність; безперервність функціонування (за наявності окремих тимчасових органів); універсальність; обов’язковість владних рішень для всіх суб’єктів на відповідній території; функціонування у правових формах (нормотворчій, установчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній), тобто діяльність за законодавчо встановленою процедурою і оформлення владних рішень правовими актами; можливість використання передбачених законодавством засобів примусу для реалізації своїх рішень; право встановлювати і стягувати загальнообов’язкові податки і збори з населення; самостійне формування бюджету.
Отже, державне будівництво в Україні можна розглядати як: 1) загальну організацію державного будівництва; 2) підгалузь конституційного процесуального права України, що регулює внутрішні організаційні структури, форми і методи діяльності державних органів; 3) юридичну науку; 4) навчальну дисципліну, яку викладають у юридичних навчальних закладах.
У першому значенні державне будівництво виступає як галузь соціального чи державного управління у широкому розумінні. У другому значенні – це система правових норм, які закріплюють і регулюють комплекс політичних, соціально-культурних, економічних, правових та організаційних структур, форм, методів діяльності державних органів. Основними ознаками державного будівництва у другому значенні є такі складові: система правових норм, що закріплюють і регулюють організацію і діяльність державних органів; здійснення визначених завдань і функцій; реалізація функцій за допомогою певних форм і методів; метою є керівництво державним економічним, політичним та соціально-культурним будівництвом; здійснення правосуддя, контролю і нагляду за реалізацією законодавства на загальнодержавному рівні.
Як юридична наука, державне будівництво – це підгалузь українського державознавства, що включає в себе систему знань про порядок організації і діяльності всієї системи державних органів в Україні, яка вивчає форми і методи здійснення завдань і функцій цих органів з керівництва державним, господарським, соціально-культурним будівництвом та реалізації правосуддя, контролю і нагляду за виконанням законодавства. Звідси предметом науки державного будівництва є дослідження організації і діяльності органів державної влади. Навчальний курс (навчальна дисципліна) "Державне будівництво і місцеве самоврядування" – це система перевірених практикою наукових ідей, уявлень та знань про порядок утворення і функціонування державних органів і органів місцевого самоврядування, про їх завдання та функції, компетенцію, форми й методи діяльності. Маємо зазначити, що як наука і навчальна дисципліна поняття державного будівництва не тотожні. Наука висуває певні гіпотези і досліджує такі сторони державного будівництва, які можуть не дістати підтвердження на практиці і відпадуть як ненаукові. Навчальна дисципліна до кола питань включає лише апробовані і доведені наукою та закріплені на практиці положення.
Конституційною основою державного будівництва і місцевого самоврядування є матеріальні та процесуальні конституційні норми та інститути, які закріплюють порядок організації і функціонування державних органів, представницьких органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також процесуальні конституційні правовідносини, що регулюються названими нормами.
- Поняття держави, її головні ознаки та типологія
Серед численних визначень держави у науковій та навчальній літературі1 найбільш повним, за нашим баченням, видається наступне.
Держава – це організація політичної влади панівної частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.
Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства визначається призначенням її в суспільстві. Вона виступає як: носій влади в суспільстві; представник усього населення на даній географічній території; політична організація громадянського суспільства; форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов'язкові для виконання всім населенням; джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент; виразник загального інтересу; інструмент реалізації загальної волі в суспільстві; творець загальних цілей у суспільстві; основний стабілізатор суспільного життя; головний суб'єкт політичного суверенітету. Отже, держава має складний механізм, а функціонування її багатогранне.
Держава, як основний інститут політичної системи системи та її ядро, володіє владою суверенною, тобто верховною і самостійною, формально незалежною від будь-якої організації або особи. Держава є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення; виступає офіційним представником усього (або більшості) населення суспільства; здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфери, культури. Держава володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території; має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики; має виняткове право видавати закони та встановлювати формально обов'зякові для всіх загальні правила поведінки – юридичні норми; має право на збираня податків і мита. Водночас держава бере на себе зобов'язання задовольнити загальносоціальні потреби та забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території.
Ознаками держави є :1) наявність особливої системи органів та установ, що здійснюють функції державної влади – державного апарату; 2) наявність права – сукупності загальнообов'язкових правил поведінки, яке закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; 3) наявність території, на яку поширюється юрисдикція даної держави; 4) наявність населення, що проживає на певній території; 5) суверенітет.
Суверенітет виступає як необхідна політико-правова характеристика держави. Поняття суверенітету, з одного боку, відображає якісні риси держави, з іншого, воно безпосередньо пов'язане з властивостями державної влади, тобто суверенітет – це вияв самої природи влади. Зв'язок між державним і народним суверенітетом нерідко вбачають у тому, що народ є єдиним джерелом влади, яка звичайно здійснюється державою та її органами.
У "Декларації про державний суверенітет України" зазначається, що державний суверенітет – це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах2. Конституцією України проголошується суверенітет держави у повному обсязі: як внутрішній суверенітет (щодо політичних партій та інших інститутів), так і зовнішній, тобто суверенітет щодо інших держав, до того ж у всіх основних сферах: політичній, економічній, культурній тощо3.
Прояви зовнішнього суверенітету. Держава є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбувалось на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства. Це знаходить своє відображення у державній мові (ст. 10), символіці (ст. 20), в інших атрибутах держави, у її політиці сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), у піклуванні про задоволення національно-культурних та мовних потреб українців, які проживають за межами держави.
Ознаками внутрішнього суверенітету є багатоманітність (політична, економічна та ідеологічна), рівність, унітарність. Політичний плюралізм полягає у багатопартійності і свободі політичної діяльності, економічний – у багатоманітності форм власності і господарювання, ідеологічний – у багатоманітності ідеологій. Рівність полягає у закріпленні у Конституції рівності усіх людей у своїй гідності та правах (ст. 21), рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (ст. 24). Унітарність означає єдність, соборність держави в політичній, економічній, соціальному, культурній (духовній) та інших галузях суспільного життя. Ключовим чиннинком єдності держави є її територіальна єдність, про яку в Конституції зазначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною, а існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру (ст. 2). Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави.
Типологія держав. Тип держави – це система суттєвих рис, притаманних цим державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин і які виражають соціально - змістовну сутність і соціальне призначення держави. Причинами зміни типів держави можуть бути: розвиток продуктивних сил і відповідна зміна виробничих відносин; зміна соціальної (зокрема – класової) структури суспільства; встановлення нового співвідношення класових та інших сил; перехід державної влади до представників іншого класу (союзу класів) або соціальної групи, а отже – зміна соціальної сутності держави. Типологія держав в залежності від критеріїв класифікації наведена в таблиці 1.
Таблиця 1.
Типологія держав
| Критерій класифікації | Тип держави |
| Форма правління | Монархія (абсолютна, конституційна) Республіка (президентська, парламентська, змішана) |
| Адміністр.- територіальна організація | Унітарна, федерація, конфедерація (співдружність) |
| Політичний режим | Тоталітарна, авторитарна, демократична |
| Пріоритетні функції | Військова ( політична), правова, соціальна |
| Соціально-економічна природа | Рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична, буржуазно-соціалістичної орієнтації |
| Сталість політичного життя | Стабільна, нестійка |
Устрій, лад держави характеризують його форми. В формах визначені організація політичного життя, принципи фунціонування верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, службових осіб і громадян. Традиційно форма держави включає форму правління і форму територіального (державного) устрою. Політичні форми сучасних держав складалися протягом століть. На них впливали економічний лад, розстановка класових, соціальних сил, історичні традиції, міжнародне становище країни та ін.
Форма держави охоплює засоби і способи правління і державний устрій, що визначають організацію верховної влади, принципи взаємовідносин державних органів і владних структур, територіальну організацію держави, співвідношення його в цілому і складових частин, а також включає політичний режим, тобто систему методів, з допомогою яких панівний клас здійснює владу. Якщо форма правління і форма державного устрою розкривають структурну сторону держави, то політичний режим ~ функціональну.
Форма правління становить організацію верховної влади, визначає структуру вищих державних органів і принципи їх формування, організації, взаємовідносин (статус законодавчої, виконавчої і судової влади та ін.). Форми правління діляться за способами організації влади, по її формальному джерелу. В сучасних умовах розрізняють дві основні форми правління: монархію і республіку. В монархії джерелом влади є одна особа – монарх (цар, король тощо), в республіці – джерелом влади є народ.
Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя) – форма держави, в якій джерелом державної влади вважається монарх і його влада передається спадково і не залежить від волі виборців. Розрізняють: абсолютну монархію і конституційну монархію. Абсолютна монархія існує в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням у руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влади (Саудівська Аравія, Катар, Оман). Суміщення у монарха вищої державної і церковної влад характерне для теократичної монархії (Катар, Оман та ін.), яка відрізняється високою політичною роллю церкви. Конституційна монархія – держава, в якій повноваження монарха обмежені конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі – уряду, тобто монарх царює, але не управляє (Великобританія і Північна Ірландія, Королівство Швеція, Іспанія). Конституційна монархія поділяється на дуалістичну (тобто подвійну): Йорданія, Кувейт, Марокко, в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково – законодавчою, і парламентську, в якій монарх хоча і вважається главою держави, але фактично володіє представницькими функціями і лише частково виконавчими, а інколи має також право вето на рішення парламенту, яким практично не користується. Більшість сучасних демократичних монархій – парламентські монархії. Уряд в них формується парламентом і підзвітний парламенті ту, а не монарху. В сучасних умовах в світі є близько 40 монархій, а формально понад 70, тобто в специфічній формі монархія зберігається майже в третині всіх країн світу, в тому числі у восьми державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.
В сучасних умовах найбільш розповсюджена форма правління республіканська, в якій джерелом влади є народ. Республіка – це форма правління, при якій глава держави (президент) – виборний і змінюваний, а його влада вважається похідною від представницького органу або виборців. В сучасному світі республіканська форма правління має три різновиди: президентську, парламентську і змішану.
Президентська республіка характеризуються значною роллю президента в системі органів державної влади. Президент водночас і глава держави і глава уряду – може обиратися спеціальною колегією вибірників або прямим голосуванням виборців. Президент сам очолює уряд, який несе відповідальність перед ним, а не перед парламентом, тому що президент сам призначає його з членів своєї політичної партії. Характерна риса президентської республіки – жорсткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, при якому органи влади мають значну самостійність один щодо одного. Президент керує внутрішньою та зовнішньою політикою і є верховним головнокомандуючим збройних сил. Уряд в президентських республіках стабільний. Парламент не може винести уряду вотум недовір'я, а президент не має права розпустити парламент. Лише в разі серйозних антиконституційних дій або злочину з боку президента йому може бути висловлений імпічмент – дострокове відсторонення від влади. Відносини між парламентом і президентом ґрунтуються на системі стримувань, противаги і взаємозалежності. Парламент може обмежувати дії президента з допомогою законів і через затвердження бюджету. Президент же звичайно володіє правом відкладального вето на рішення парламенту. Президент кожної країни володіє певним обсягом компетенцій і повноважень, здійснює управлінську діяльність, виконує специфічні функції тощо. Звідси виділяють форми сильної президентської влади (США), помірної (Україна,Франція) й слабкої президентської влади (ФРН, Австрія, Італія).
Парламентська республіка характеризується формуванням уряду на парламентській основі з пропорційним партійним представництвом за підсумками виборів. Уряд формально відповідальний перед парламентом, що наділений правом контролю за діяльністю уряду та його розпуску. Уряд наділяється виконавчою владою, а нерідко і законодавчою ініціативою, а також правом клопотання перед президентом про розпуск парламенту. Президент у парламентській республіці має в основному представницькі повноваження, а головне, функцію глави держави виконує за вказівкою уряду. Парламентська республіка зберігається в Італії, Німеччині, Австрії та ін. Відчутніші відмінності парламентаризму проявляються в системі державного регулювання, де вони відображаються в конкретних формах політичної взаємодії різноманітних політичних сил. В діяльності будь-якого парламенту виділяються три основні функції: законодавча творчість, контроль над фінансами держави, контроль над урядом.
Парламентаризм – це реальна практика і певна ідеологія, що встановилася в конкретній державі. Парламентаризм водночас є і засіб контролю над адміністративними органами, і авторитет, що визнають всі інститути управління суспільством. Поняттям парламентаризм охоплюється вся сукупність механізмів практичної діяльності парламенту, специфіка структурного поділу, обсяг компетенцій, способи, методи легітимізації, форми взаємодії з іншими структурами управління, а також зв'язки і відносини з виконавчою і судовою владою. Парламентаризм – це різноманітні форми правління державою в демократичних республіках або навіть в конституційних монархіях (Великобританія, Бельгія, Голландія, Швеція, Данія, Іспанія та ін.).
Різноманітність парламентаризму як форми правління визначається наявністю певних факторів. Якщо форма держави президентська республіка, то і парламентаризм президентський, якщо парламентсько-кабінетна республіка, то й парламентаризм кабінетний, якщо конституційна монархія, то й парламентаризм монархічний (існує там, де монархія реально бере участь в управлінні державою). Якщо в державі двопартійна система, то в парламенті представлені дві ведучі політичні партії: правляча і опозиційна (Великобританія, Канада, США). Якщо в державі двоблокова система, то і парламент складається з двох блоків, що створюються з багатьох політичних партій: блок, який править і блок опозиційний (Швеція, ФРН). Якщо для управління державою характерна багатопартійпа система, то і парламент багатопартійний (Польща, Україна, Італія, Бельгія, Голландія та ін.). Структура парламенту також різноманітна: двопалатний парламент (США, Великобританія, Франція, Японія, Канада, Росія та ін.) і однопалатний - Данія, Швеція, Україна, Білорусь та ін.
В політичній практиці зустрічаються і змішані форми парламентської та президентської республік. Змішана форма устрою держави прагне поєднувати сильну президентську владу з ефективністю діяльності та контролю парламенту за урядом. Змішана форма правління державою не має стійких типових рис, як парламентська і президентська республіки, а в різних країнах істотно відрізняється в той або інший бік. її головна характерна риса – подвійна відповідальність уряду перед президентом і перед парламентом. Зразок змішаної форми правління державою – Франція, де президент і парламент обираються незалежно один від одного, при чому конституцією значно посилена президентська влада. Змішаний тип управління державою існує також в Україні, Ірландії, Болгарії, Фінляндії, Португалії та ін.
Під формами державного устрою розуміється територіально-політична організація національно-державного держав, що включає політико-правовий статус його складових частин і принципи взаємовідносин центральних і регіональних державних органів. Основні форми державного устрою: унітарна і федеративна. Більшість країн світу – унітарні держави.
Унітарна держава – це єдина, цілісна держава, що поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають будь-якою політичної самостійності. Основні ознаки унітарної держави: єдина держава, єдина конституція, єдина правова система, єдина система вищих органів влади і управління, єдина судова система та ін. Залежно від політичного режиму можуть існувати різні види унітарних держав.
Федеративна держава – це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, кожне з яких володіє власною компетенцією та має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів. З майже 220 існуючих в світі держав у третині діє федеративний принцип (Австралія, Австрія, Канада, Індія, США, Німеччина та ін.). Федерацію складають державні утворення, що є її суб'єктами і мають відповідно власне коло повноважень: штати в США, провінції в Канаді, землі в Німеччині та ін. Поряд з загально-федеральною конституцією і законами діють конституція і закони суб'єктів федерації, але забезпечується верховенство федеральної конституції і законів. Між законодавчою, виконавчою і судовою владами федерації та суб'єктів федерації чітко розмежовуються повноваження.
Певне розповсюдження має і така форма устрою як конфедерація - союз суверенних держав, які, зберігаючи абсолютну державну незалежність, об"єднуються з певними цілями. В історії існували конфедерації в США (1776 – 1787 pp.), Німеччині (1815 –1867 pp.) Швейцарії (1791 – 1798 рр.), а також конфедеративні союзи Сенегамбія (Сенегал+Гамбія, 1982 –1989 рр.), Об"єднана Арабська Республіка (Сірія + Єгипет, 1958-1961 рр.).
Сучасні політичні режими поділяються на два великих типи: демократичні (ліберально-демократичний та демократичний) та антидемократичні (тоталітаризм, авторитаризм). При аналізі політичних режимів політологи використовують якісну шкалу, що включає шість об'єктивно можливих режимів: тоталітарний (надмірно, сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тиранічний) режим; жорстко авторитарний; авторитарно-демократичний; демократично-авторитарний; розгорнуто-демократичний; анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демократичний, що веде до дезорганізації суспільного життя), переростає в тоталітарний або просто жорстко авторитарний режим. Кожний політичний режим має свої властивості та ознаки, що складають суть основи їх відмінності один від одного.