Розділ Теоретичні основи формування конкурентоспроможності національної економіки в умовах інноваційної конкуренції

Вид материала

Документы

Содержание Висновки до розділу 2 Висновки до розділу 3

Подобный материал:

• Розділ І теоретичні основи формування конкурентоспроможності в молокопродуктовому підкомплексі, 406.47kb.
• План вступ розділ І. Методологічні та теорЕтичні аспекти конкурентоспроможності продукції, 74.48kb.
• Зміст, 588.64kb.
• В. С. Шовкалюк заступник директора Департаменту інноваційної діяльності та трансферу, 394.62kb.
• Розділ 1 наукові основи безпеки життєдіяльності глава Теоретичні основи безпеки життєдіяльності, 433.74kb.
• Рекомендації щодо застосування запропонованої моделі Висновки до другого розділу, 166.6kb.
• Зміст, 524.16kb.
• «Інформаційний пакет кафедри теоретичної та прикладної економіки» формат опису модуля, 34.35kb.
• Розділ 1 Стратегічні питання розвитку національної економіки, 143.64kb.
• Реферат Претенденти, 87.27kb.

Висновки до розділу 2


Таким чином, на основі вищевикладеного можна зробити наступні висновки:

1. Компаративний аналіз конкурентоспроможності економіки України за методикою Світового економічного форуму дозволив виявити як негативні тенденції: зниження в рейтингу – 69 місце у 2001 р. (з 75 країн, що досліджувалися) та 72 у 2008 р. (зі 134), причинами якого є: політична нестабільність, високий рівень інфляції, податків, корупції, макроекономічна нестабільність, неефективна система податкового регулювання, низький рівень якості державного управління тощо; так і позитивні: збільшення кількості впроваджених технологічних процесів, поданих до Державного департаменту інтелектуальної власності заявок на промислові об’єкти, отриманих патентів на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, що свідчить про наявність потужного інноваційного потенціалу країни, зростання макроекономічних показників економіки.
   
2. Найбільш конкурентоспроможними економіками світу є економіки США, Швейцарії та Данії. Швеція, Сінгапур, Фінляндія, Німеччина, Японія та Великобританія завершають першу десятку, що свідчить про наявність у країнах ефективної національної інноваційної системи, яка забезпечує розробку, комерціалізацію та трансферт інновацій; зростання витрат на наукові та науково-технічні розробки; збільшення питомої ваги громадян з освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки “Магістр”; переміщення фінансової активності від державного сектору до приватного, що призводить до зростання макроекономічних показників країн; підвищення якості життя; посилення впливу на міжнародні політичні й економічні процеси.
   
3. Оцінка факторів, що впливають на рівень конкурентоспроможності економіки України, дозволив виділити найбільш проблемні напрямки функціонування і розвитку НІС: інноваційна діяльність переважно спрямована на оновлення та поліпшення існуючих технологій та продукції (прямі іноземні інвестиції зарубіжних країн в економіку України до сектору високих технологій у 2007 р. склали 3,6% (у 2001 р. – 17,8%), до сектору середніх технологій – 10% (у 2001 р. – 9,4%), низьких – 12,2% та 28% відповідно), що кардинальним чином не змінює технологічної структури економіки; зменшується кількість наукових організацій із технічних наук (2006 р. – 740 од., у 2001 р. – 863 од.).
   

Це призводить до збереження структурних характеристик вітчизняного товарного експорту (недорогоцінні метали та вироби з них (у 2007 р. – 42,2 % проти 41,3 % 2001 р., продовольчі товари та сільськогосподарська сировина (у 2007 р. – 12,7 % проти 11,3 % 2001 р.), забезпечення підвищення ВВП на протязі 2002 – 2007 рр. за рахунок сприятливої зовнішньоекономічної кон’юнктури, незначне підвищення якості життя населення.

4. Аналіз інвестиційно-інноваційної активності промислових підприємств Донецької, Луганської та Ростовської областей єврорегіону “ДонРост” дозволив установити істотний вплив транскордонного співробітництва на рівень конкурентоспроможності економіки країни й економічних відносин, що глобалізуються.
   

Розділ 3

Розвиток національної інноваційної системи України як чинника пІдвищення

конкурентоспроможності економіки країни


3.1. Концептуальні положення підвищення конкурентоспроможності економіки України


Основною метою підвищення конкурентоспроможності національної економіки є зростання рівня життя населення країни на основі впровадження різного роду інновацій. Розроблені концептуальні положення щодо підвищення національної конкурентоспроможності базуються на використанні досліджень Світового економічного форуму як одного з найавторитетніших міжнародних інститутів, що аналізує конкурентоспроможність національних економік, і результатах діагностики конкурентоспроможності економіки України (підрозділи 2.1, 2.3).

Згідно із Доповіддю про глобальну конкурентоспроможність Світового економічного форуму Україна визнана країною з низькою конкурентоспроможністю національної економіки через нестабільне макроекономічне середовище, яке характеризується слабкою підприємницькою активністю, низьку якість суспільних інститутів, що гальмує інноваційні процеси в усіх сферах людської життєдіяльності, використання застарілих технологій управління, виробництва, торгівлі, недосконале податкове регулювання.

Результати оцінки конкурентоспроможності України Світовим економічним форумом, а також аналіз особливостей трансформаційного періоду дозволяють стверджувати, що основними концептуальними напрямами формування стійкої конкурентоспроможності української економіки є:

- забезпечення у тривалій перспективі поліпшення макро-економічної динаміки;

- підвищення якості управління економічними процесами;

- розвиток національної інноваційної системи, включаючи підвищення якості інтелектуального капіталу нації;

- Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

фазу інерційного розвитку, що супроводжується поглибленням проблем і суперечностей досягнутого стану, зниження ефективності.

Такий хід фаз розвитку системи треба враховувати при реформуванні НІС України, коли існуючий стан не відповідає сучасним критеріям ефективності.

Слід зауважити, що, незважаючи на значний вплив реального сектору (економічної системи) на становлення і розвиток НІС, її реформування є в цілому керованим із боку держави процесом, коли на основі базових економічних законів і закономірностей держава може значною мірою впливати на характер трансформацій НІС в інституційній і функціональній площині.

Високий ступінь можливого державного впливу обумовлений, по-перше, інституційними функціями держави і, по-друге, можливостями стимулювання структурних перетворень за рахунок державного сектору економіки (підприємств) і НІС (науково-дослідних установ). При цьому державний вплив на трансформацію та розвиток НІС має носити попереджуючий характер, коригувати вплив ринку з максимізацією позитивних і мінімізацією негативних його дій.

Розвиток національної інноваційної системи України знаходиться на першій фазі з поступовим переходом до другої. У зв’язку з цим державна політика повинна включати ряд заходів, спрямованих на прискорення зміни першої фази, проходження другої фази (досягнення необхідних якісних ознак), а також на підготовку умов переходу до третьої фази, що дає максимальні в кількісному вимірюванні результати функціонування національної інноваційної системи. Вплив держави має бути достатньо активним і комплексним, оцінюватися, перш за все, виходячи з реальних кінцевих результатів.

Реалізація кожного етапу має ґрунтуватися на нижченаведеному алгоритмі:

I. Реальна оцінка й інвентаризація національної інноваційної системи, вироблення заходів державної політики, закріплення орієнтирів на світовий досвід.

II. Забезпечення надійної адміністративної підтримки на основі впровадження інновацій у сфері державного управління і підтримки.

III. Пріоритетна підтримка сильних позицій і прогресивних змін національної інноваційної системи (особливо на фоні міжнародних зіставлень).

IV. Зміцнення слабких “ланок” у державному регулюванні.

V. Забезпечення збалансованості національної інноваційної системи, необхідних її масштабів, властивостей і параметрів розвитку, підтримка мегапроектів, адекватних задачам етапу.

VI. Постійний вплив на соціальні фактори інноваційного розвитку (чисельність зайнятих, рівень підготовки, соціопсихологічна орієнтація, культурні особливості тощо) із формуванням антропогенного типу ініціації реформ національної інноваційної системи.

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

• зміна економічних або політичних параметрів відразу на всій території країни (наприклад, повна відміна (зниження) ввізного мита на будь-які товари, зміна ставки оподаткування й ін.). При цьому бар’єри знижуються по всіх регіонах щодо будь-якого іноземного капіталу;
  
• зміна окремих параметрів на певній частині території країни;
  
• поєднання перших двох стратегій.
  

У другому і третьому випадках ідеться про створення на території країни спеціальних економічних утворень (СЕЗ, ТПР, єврорегіонів) з метою зниження бар’єрного ефекту і полегшення припливу іноземного капіталу до цих регіонів. Світова практика показує, що найбільшою популярністю користуються саме другий і третій варіанти, оскільки значна зміна політичних і економічних параметрів на всій території країни є досить складною, а часто просто неможливою через загрозу існуванню самої держави, або ж означатиме зміну стратегічних напрямів її розвитку [99, с.336].

В цілях пониження бар’єрного ефекту даного регіону необхідне створення на його території єврорегіону “ДонРост”.

До основних напрямів підвищення якості регіонального інтелектуального капіталу як одного із завдань ефективного використання та подальшого розвитку інноваційного потенціалу регіону слід віднести наступне:

1) становлення та розвиток інфраструктури безперервної професійної підготовки фахівців, що включає:

• створення організацій, що надають освітні послуги з професійної підготовки фахівців за рахунок залучення різноманітних не освітніх організацій, різноманітних суб’єктів, які виробляють інноваційні продукти та діяльність яких спрямована на підготовку фахівців відповідно до вимог ринку праці;
  
• організацію та проведення акредитації та атестації якості підготовки фахівців освітніми установами;
  
• реструктуризацію системи професійної освіти на підставі оптимізації мережі установ професійної освіти, у тому числі шляхом інтеграції установ початкового, середнього та вищого рівнів освіти;
  
• організацію та проведення заходів з активізації співробітництва між освітніми організаціями та суб’єктами підприємницької діяльності з питань трансформації теоретичних знань у практичні навички майбутніх фахівців;
  
• здійснення переходу до трирівневої системи вищої професійної освіти, тобто створення на підставі використання організаційних та правових механізмів інтеграції програм: 1) початкової освіти (дошкільної освіти); 2) середньої (шкільної освіти); 3) вищої освіти (вищі навчальні заклади ІІІ-IV рівні акредитації, які здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями бакалавр, магістр).
  

2) стимулювання інвесторів до вкладання коштів у систему освіти:

• створення на базі вже існуючих освітніх установ нових організаційно-правових форм державних органів місцевого самоврядування, що більш вільно використовуватимуть ресурсну базу інноваційного розвитку та фінансо-
  

ві кошти від реалізації освітніх проектів;

• володітимуть більшою самостійністю у використанні ресурсної бази інноваційного розвитку, фінансуванні освітніх проектів та застосуванні результатів своєї діяльності;
  
• модернізація системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації науково-педагогічних кадрів через ефективні механізми їх матеріального стимулювання;
  
• достатня прозорість при здійсненні фінансово-господарських операцій освітніми установами та ін.
  

Реалізація вищезазначених заходів забезпечить більш ефективне функціонування інноваційної системи регіонального рівня, що сприятиме підвищенню рівня життя населення, збереженню соціальної стабільності, розвитку інститутів громадянського суспільства і забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку регіону.


Висновки до розділу 3


Таким чином, на основі вищевикладеного стає можливим зробити такі висновки:

1. Концептуальними положеннями щодо підвищення конкуренто-спроможності національної економіки, які базуються на дослідженнях міжнародних рейтингів, є: розвиток національної інноваційної системи за рахунок упровадження інтерактивної моделі інноваційного процесу, упровадження сегментаційної структури національної інноваційної системи; формування комплексної системи управління транскордонними інноваційними системами; підвищення якості інтелектуального капіталу регіону, визначення джерел фінансування регіональної інноваційної системи; забезпечення у тривалій перспективі поліпшення макроекономічної динаміки, підвищення якості управління економічними процесами.
   
2. З метою підвищення ефективності національної інноваційної системи запропоновано її реформування за наступними етапами: 1) 2008-2010 рр. – завершення розробки законодавчо-правової бази регулювання та стимулювання інноваційних процесів; 2) 2011-2013 рр. – поглиблення інтернаціоналізації НІС на основі впровадження міжнародних стандартів правового забезпечення, розвитку інноваційної інфраструктури за умови культивації національної моделі зон інновацій; 3) 2014-2016 рр. – удосконалення сегментаційної моделі НІС з розвитком міжнародних механізмів проведення та фінансування НДДКР; 4) 2017-2020 рр. – створення комплексних систем здійснення та регулювання інноваційної діяльності й інтегрованих структур, що забезпечують формування національної моделі підтримки та регулювання інноваційних процесів із точки зору організації, фінансування та технічної підтримки з виділенням критичних напрямів: “інвестування знань та інновацій”, “навчання та підготовка фахівців”, “наука та технології”, “комерціалізація та дифузія інновацій”.
   
3. Найбільшою складністю характеризується задача формування структури сегментації НІС, яка за функціональними, абстрактно-масштабними й інституційними ознаками включає такі рівні: технологічні інноваційні системи, регіональні та секторальні.
   
4. Реалізація моделі сегментації НІС дозволить перетворювати всі її складові (інституційно-правове й адміністративне забезпечення, інноваційна інфраструктура, інноваційний потенціал) із розробкою відповідних механізмів підтримки і регулювання інноваційних процесів, змінювати форму розвитку НІС: доповненням підходу до розвитку її блоків, рівневим і функціональним підходами, що дозволяють більш фокусно проводити державну політику, і передбачає сегрегацію функціональних зв’язків окремих учасників інноваційних процесів, регіонів, галузей і секторів економіки, що, у свою чергу, стимулює реалізацію мережного підходу в забезпеченні інноваційних процесів.
   
5. Вивчення задач розвитку інтеграційних процесів дозволило виділити трансакційно-комунікаційне (НІС розглядається кожним учасником як простір для трансакцій, що характеризується певним рівнем трансакційних витрат), інформаційно-комп’ютерне (функціонування НІС ґрунтується на використанні інформаційних комп’ютерних технологій, що визначають оперативність і зручність взаємодії учасників у процесі розробки і реалізації інновацій), інституційне (НІС функціонує під впливом єдиного центру регулювання (держава), ступінь інтеграції державних органів влади й установ з іншими учасниками НІС визначає ефективність стратегічного й оперативного регулювання, адміністративного супроводу інноваційних процесів), організаційно-економічне (учасники інноваційних процесів упроваджують певні організаційно-економічні механізми взаємодії, характер яких має відповідати принципам інтеграції, що дозволить забезпечити паритетність і консолідацію зусиль із чітким розподілом функцій кожного учасника), фінансово-економічне (учасники інноваційних процесів упроваджують механізми фінансового забезпечення відповідних процесів) вимірювання інтеграції елементів НІС.
   
6. Основними пріоритетними завданнями вдосконалення регіональної економічної політики, спрямованої на підвищення конкурентоспроможності, мають стати: удосконалення системи управління інноваційним розвитком економіки регіону; формування регіональних інноваційних просторових мереж ІІІ порядку (створення єврорегіону “ДонРост”); визначення засад підвищення якості регіонального інтелектуального капіталу (забезпечення розвитку інфраструктури безперервної професійної освіти; створення умов для підвищення інвестиційної привабливості системи освіти).
   
7. Оцінка соціально-економічних наслідків розвитку людського капіталу має включати кількісну складову. Вимірювання кількісного впливу розвитку людського капіталу на “вихідний стан” регіональної економіки має містити аналіз зміни статистичних показників: середньорічний дохід на душу населення, рівень безробіття, оплати зайнятих у сфері послуг, суспільних витрат на освіту, показники науково-технічного та інноваційного розвитку й ін. При цьому враховується, що поширення соціально-економічних наслідків розвитку людського капіталу відбувається через ефект мультиплікації.
   

ВИСНОВКИ


У дисертаційній роботі наведено узагальнення теорії управління конкурентоспроможністю національної економіки та нове вирішення наукового завдання щодо підвищення конкурентоспроможності економіки України в умовах розвитку національної інноваційної системи.

1. На основі аналізу теорій та концепцій конкурентоспроможності запропоновано визначення категорії “конкурентоспроможність національної економіки” – здатність країни утримувати певну позицію у світовій економіці, що базується на сукупності цілеспрямованих дій стратегічного характеру бізнесу й уряду, які спрямовані на підвищення продуктивності виробництва і розвиток ринкової інфраструктури, накопичення інноваційного потенціалу, забезпечення макроекономічної стабільності, підвищення рівня життя громадян.
   
2. Запропоновано матрицю “Рівень формування конкурентних переваг / Рівень реалізації конкурентних переваг” за рахунок виділення таких рівнів: національний (формування та реалізація національної політики підвищення конкурентоспроможності країни й у сфері конкуренції, домінування національних інститутів регулювання) та міжнародний (формування та реалізація міжнародної політики управління конкурентоспроможністю, розробка та розповсюдження глобальних підходів до управління нею, домінування міжнародних інститутів регулювання). Використання матриці дозволяє урядам країн та міжнародним інституціям більш обґрунтовано підходити до формування й реалізації національної та міжнародної політик підвищення конкурентоспроможності країн.
   
3. Результати дослідження особливостей формування та розвитку національних інноваційних систем та їх впливу на рівень конкурентоспроможності національних економік і світового господарства дозволили встановити головну роль національної інноваційної системи у формуванні стійкої конкурентоспроможності економіки країни, посилення впливу транскордонного співробітництва в інноваційній сфері на підвищення продуктивності, що визначається його спроможністю істотно впливати на ефективність використання потенціалу прикордонних територій та сприяти поєднанню їх ресурсів та можливостей. Дістав подальшого розвитку науково-методичний підхід до вимірювання економічної конвергенції методом “мезоекономічних багатокутників” із використанням таких показників: темпи зростання витрат на НДДКР у загальному обсязі витрат та у відсотках до ВВП, кількість патентів, придбаних та проданих за кордон.
   
4. Оцінка конкурентоспроможності країни СЕФ передбачає ранжування країн відповідно до рівня їх розвитку та використання трьох груп індикаторів: загальні вимоги до конкурентоспроможності національної економіки; ефективність національної економіки; інноваційний потенціал національної економіки. Згідно оцінки СЕФ, рейтинг України знижується (з 69 місця в 2001 р. до 72 у 2008 р.), країна здійснює трансформацію від “початкової стадії” до стадії ефективного розвитку. За даними Щорічника світової конкурентоспроможності ІМD, який використовує 321 критерій та інформацію 52 дослідницьких інститутів світу, Україна в 2007 р. посіла 46 місце в 1 групі країн із 55 досліджуваних. Дістала подальшого розвитку методика оцінки конкурентоспроможності національної економіки СЕФ, що передбачає розрахунок субіндексу континуального інноваційного розвитку технологічного індексу на основі блоків показників: інноваційної активності, ресурсної бази інноваційного розвитку, інтернаціоналізації інноваційної системи.
   
5. Установлено особливості управління конкурентоспроможністю національної економіки у країнах-інноваційних лідерах, серед них: сформована національна інноваційна система, що забезпечує розробку, комерціалізацію та трансферт інновацій; збільшення питомої ваги громадян з освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки “Магістр”; переміщення фінансової активності від державного сектору до приватного, що призводить до
   

зростання макроекономічних показників розвитку країни.

6. Установлено фактори, що негативно впливають на конкурентоспроможність економіки України: недосконалість інституційно-правового забезпечення інноваційного і пов’язаних із ним процесів; спрямування інноваційної діяльності переважно на оновлення та поліпшення існуючих технологій та продукції, відтік висококваліфікованих кадрів, що призводить до відсутності суттєвих змін структурних характеристик вітчизняного товарного експорту.
   
7. Запропоновано концептуальні положення щодо підвищення конкурентоспроможності економіки України, які передбачають: розвиток національної інноваційної системи за рахунок упровадження інтерактивної моделі інноваційного процесу, сегментаційної структури національної інноваційної системи; формування комплексної системи управління транскордонними інноваційними системами.
   
8. Удосконалено стратегію розвитку національної інноваційної системи за рахунок виділення таких етапів: 1 – (2008-2010 рр.) – завершення розробки законодавчо-правової бази регулювання та стимулювання інноваційних процесів; 2 – (2011-2013 рр.) – поглиблення інтернаціоналізації НІС на основі впровадження міжнародних стандартів правового забезпечення, розвитку інноваційної інфраструктури на основі культивації національної моделі зон інновацій; 3 – (2014-2016 рр.) – удосконалення сегментаційної моделі НІС на основі використання міжнародних механізмів проведення та фінансування НДДКР; 4 – (2017-2020 рр.) – створення комплексних систем здійснення та регулювання інноваційної діяльності та інтегрованих структур, що забезпечують формування національної моделі підтримки та регулювання інноваційних процесів із точки зору організації, фінансування та технічної підтримки.
   
9. Удосконалено модель сегментації НІС, що охоплює три рівні: технологічні інноваційні системи, регіональні інноваційні системи, секторальні інноваційні системи, реалізація якої передбачає ліквацію їх функціональних зв’язків.