План порівняльна характеристика та особливості розвитку країн, що розвиваються. Роль держави в процесах руху капіталів
| Вид материала | Реферат |
- Войнова Є.І. Порівняльна характеристика інноваційного розвитку країн європи, США, 144.07kb.
- Наукова робота на тему: Сучасна міжнародна система національних рахунків: шляхи розвитку, 212.09kb.
- Практична робота №2 Порівняльна оцінка трудових ресурсів І зайнятість населення в основних, 78.49kb.
- План. Міжнародний рух капіталів. Світовий ринок позичкових капіталів. Міжнародний кредит,, 95.3kb.
- План рахунків єс; план рахунків Організації африканської єдності, 122.5kb.
- План уроку: Порівняльна характеристика типів баз даних. Особливості реляційних баз, 83.01kb.
- План Виникнення держави І права у германців: загальна характеристика. Особливості утворення, 194.42kb.
- Інвестиційні процеси в Україні розвиваються у тісному взаємозв’язку з загальноекономічним, 68.01kb.
- План. Роль центрального банку у формуванні макроекономічної політики держави. Основні, 88.96kb.
- Доповідь "Цілі розвитку тисячоліття: Україна. Підсумки моніторингу досягнення за 2010, 925.4kb.
Реферат
з дисципліни
"Міжнародна економіка"
ПЛАН
1. Порівняльна характеристика та особливості розвитку країн, що розвиваються.
2. Роль держави в процесах руху капіталів.
3. Інтеграційні пріоритети України.
Список використаних джерел
1. Порівняльна характеристика та особливості розвитку країн, що розвиваються.
1. Загальні відомості та спільні риси країн, які розвиваються.
2. Відмінності розвитку країн, що розвиваються.
3.Особливість соціально-економічної структури країн, що розвиваються.
1. Загальні відомості та спільні риси країн, які розвиваються.
У світовому господарстві наявне велике розмаїття країн за рівнем їхнього політичного розвитку, приналежності до певних соціальних, політичних систем, різних регіональних організації.
Підсистема країн, що розвиваються, включає 4/5 усіх країн світу. У них проживає більш 80% населення Землі. Економічний стан країн, що розвиваються, їхні проблеми безпосередньо позначаються на великій частині людства. До цієї підсистеми відносяться всі азіатські країни, крім Японії, Південної Кореї й Ізраїлю, усі країни Африки, крім ПАР, а також країни Латинської Америки. Їх характеризують надзвичайно різноманітний вигляд, різні умови і рівні соціального й економічного розвитку. Разом з тим існує ряд ознак, що поєднують країни, що розвиваються, в особливу групу держав. Спільність цих ознак має соціальні, економічні й історичні корені [11, с.249].
Один з найважливіших критеріїв виділення країн, що розвиваються, в окрему світову підсистему - їх слаборозвиненість і відсталість.
Слаборозвиненість виражається в якісній неоднорідності і системній невпорядкованості суспільства, що складається з різних економічних і неекономічних інститутів сучасного і традиційного типів, а також перехідних проміжних інститутів
Хоча країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси.
Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. У 90-х роках новий приплив робочих рук тут складатиме 360 млн. чоловік. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів [2, с.206].
Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх відносяться передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціального захисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними засобами.
Суттєвою особливістю країн, що розвиваються, є низький вихідний рівень стратегій економічних суб'єктів. Тому неможливо доручити їм реалізацію значної частини завдань економічної координації, як це відбувається у розвинених країнах. В умовах ринкової недостатності, коли дієвість інструментів непрямого регулювання є низькою, значна надiя покладається на безпосереднє виконання державою пiдприємницьких функцiй.
Незважаючи на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.
2. Відмінності розвитку країн, що розвиваються.
Країни, що розвиваються, поділяються на різні групи, економіка яких також належить до різних типів. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% - газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалось істотно скоротити відставання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем [1, с.114].
У 80-х - на початку 90-х років диференціація країн, що розвиваються, помітно посилилась. Нерівномірність розвитку зазначеної групи країн спричинена багатьма соціально-економічними, політичними та іншими факторами. Відмінність умов виробництва (зокрема, забезпеченість природними ресурсами), демографічні ситуації, місця у міжнародному поділі праці, як і специфічність політичної ситуації, будуть і в перспективі визначати дедалі більшу ймовірність розвитку цих держав.
Виділяють окремі групи країн, які характеризуються спільними умовами й закономірностями розвитку. Особливу групу утворює, наприклад, більшість країн-експортерів нафти, які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-х роках ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Однак через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи росту і відчувають труднощі [6, с.276].
Навпаки, інша група країн, що розвиваються (Південна Корея, Гонконг, Сингапур, о. Тайвань, Бразилія, Мексика), так звані нові індустріальні країни (НІК), у 80-ті роки перетворилась на полюс світового зростання. Азіатські НІК мали в останні десятиріччя найвищі у світі темпи економічного зростання і промислового експорту. 90-ті роки показали, що, крім НІК, так би мовити, першої хвилі, з'являються НІК другого ешелону - Малайзія, Таїланд, Індонезія. Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, НІК займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці.
Найвідсталіші і бідні країни, що розвиваються, складають так звані "найменш розвинуті держави". За класифікацією ООН, до них належить 47 держав з населенням майже 500 млн. чоловік. Середній рівень доходу на душу населення тут становить всього 250 дол. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснилися з МПП і перебували У надзвичайно скрутному становищі.
3.Особливість соціально-економічної структури країн, що розвиваються.
Соціально-економічна структура країн, що розвиваються, - це складна картина існування різних укладів, які характеризуються специфікою розвитку продуктивних сил і типів суспільних відносин. Конгломерат укладів включає патріархально-натуральний, напівфеодальний і феодальний, дрібнотоварний і, нарешті, капіталістичний (в тому числі державно-капіталістичний, іноземний капіталістичний), кожний уклад характеризується певною самостійністю, підпорядковується своїм специфічним законам розвитку. Між ними існує велика різниця в ощадних, мобілізаційних та інвестиційних можливостях, а отже, й у "внескові" у забезпечення економічного зростання.
Така міжукладна різниця і відносна виокремленість відтворення у кожному з укладів визначають важливу особливість економічного росту країн, що розвиваються, - відсутність органічної цілісності, єдиного механізму відтворення [7, с.216].
Поступово зменшується дезінтегрованість національного відтворення, зростає його цілісність. Окремі країни, що розвиваються досягли успіхів у формуванні цілісних національних відтворювальних комплексів.
У найбільш загальному плані країни, що розвиваються, характеризуються двоїстістю соціально-економічної структури – існуванням традиційного й сучасного секторів господарства (або доіндустрійного та індустрійного). Сучасному (індустрійному) секторові притаманний відносно високий рівень розвитку продуктивних сил і найбільш розвинені форми організації виробництва. Традиційний сектор все ще охоплює основну частину населення і виробників країн, що розвиваються, й існує на базі відсталих суспільних відносин та характеризується дуже низькою ефективністю виробництва.
У багатьох країнах, які розвиваються, зокрема в Африці та Азії, докапіталістичні уклади продовжують впливати на економічне життя. Соціально-економічні структури повільно адаптуються до умов сучасності.
Збереження залишків натурального чи напівнатурального виробництва істотно впливає на систему ринкових відносин. Це виявляється у відчутній ролі кастово-кланових, релігійно-етнічних факторів, що нерідко призводять до обмеження конкуренції та спотворення її впливу [9, с.284].
Розвиток національного підприємництва у країнах, що розвиваються, має відчутну специфіку. Вона відрізняє цей процес від класичного становлення і розвитку капіталізму у Західній Європі. Водночас ступінь зрілості даного процесу в різних регіонах країн, що розвиваються, різний. У низці країн Латинської Америки, Південно-Східної Азії національні підприємці вже перетворились на провідну силу суспільства. В інших державах (більшість країн Тропічної Африки) вони лише формуються або зароджуються.
Специфіка виникнення підприємництва у країнах, які розвиваються, полягає насамперед у тому, що історично-традиційні уклади не були грунтом для його визрівання. У багатьох випадках це стало наслідком розвитку капіталізму метрополій вшир. Цим пояснюється і локальний характер підприємництва у багатьох країнах, які розвиваються, і його тривале "мирне" співіснування з традиційним сектором цих країн.
У більшості країн, що розвиваються, національне підприємництво формується з великими труднощами. Це зумовлено насамперед об'єктивними умовами організації сучасного виробництва. НТР вимагає постійного підвищення необхідної мінімальної суми інвестицій для створення ефективного виробництва. Гостра нестача капіталу стримує виробничі капіталовкладення національної буржуазії, обмежує сфери її діяльності. До інших труднощів місцевого приватного капіталу можна зарахувати вузькість внутрішнього ринку даних країн, відсутність досвіду управління, брак кваліфікованих кадрів, що призводить до недовантаження потужностей підприємств, їхньої неефективної діяльності. Все це, врешті-решт, істотно звужує фонд нагромаджень, стримуючи економічне зростання. Дедалі більший вплив на місцеве підприємництво справляють іноземний капітал, транснаціональні корпорації. Національні підприємства отримують відтак можливість використовувати додаткові фінансові, матеріальні ресурси і, що особливо важливо, сучасну технологію та досвід організації виробництва й управління.
У деяких країнах і територіях (Південна Корея, Гонконг, о. Тайвань, Бразилія, Мексика) вже склалися потужні національні фінансово-промислові групи, які у 80-90-х роках самостійно або спільно з ТНК активно включились у процес транснаціоналізації виробничо-інвестиційної діяльності [11, с.342].
2. Роль держави в процесах руху капіталів.
1. Причини і суть міжнародного руху капіталу.
2. Внутрішній обіг валют.
3. Роль держави в процесах руху капіталів.
1. Причини і суть міжнародного руху капіталу.
В межах світової економічної системи між національними ринками та їх суб’єктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, пов’язана з вивозом капіталу.
Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості і товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди [8, с.48].
Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення.
В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо.
З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.
Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.
Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Поряд з цим діють і інші чинники, на яких акцентують увагу різні теорії: теорія ринкової влади С.Хаймера, теорія інтерналізації, концепція конкурентоспроможності галузі, концепція технологічного нагромадження, концепція оборони національного суверенітету, концепція валютного простору.
В сучасних умовах зазнають змін форми руху капіталу: переважає вивіз портфельних інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК) [13, с.322].
Форми міжнародного руху капіталу:
За джерелами походження –
1) офіційний (державний);
2) приватний (недержавний) капітал.
За характером використання коштів:
1) підприємницький;
2) позичковий (міжнародний кредит);
3) міжнародна економічна допомога.
За термінами вивезення капіталу:
1) короткостроковий (до одного року);
2) середньостроковий (більше одного року);
3) довгостроковий (більше 3 років).
За типом фінансових зобов’язань:
1) кредитні операції;
2) інвестиційні операції.
За цілями використання:
1) прямі інвестиції;
2) портфельні інвестиції [4, с.192].
2. Внутрішній обіг валют.
Незважаючи на відсутність чітких теоретичних орієнтирів проблеми, при здійсненні ринкових реформ більшість країн трансформаційної економіки як перший крок на шляху створення умов для обігу своїх валют віддали перевагу введенню внутрішньої конвертованості.
На думку монетаристів і прихильників реформ, у валютній сфері цих країн відмова від державної монополії на валютні операції, лібералізація зовнішньої торгівлі й одночасна ліквідація системи великої кількості валютних курсів у країнах із перехідною економікою може привести внутрішній обіг валют не тільки до створення інститутів валютного ринку, а й до використання їх для розміщення на депозитах банків. Це могло б сприяти інтеграції "чорного" валютного ринку в реальну економіку.
Продаж частини валютної виручки експортерами має на меті забезпечити формування валютних резервів цих країн. Останні ж розширюють можливості Національного банку з регулювання обмінного курсу валютного ринку шляхом здійснення інтервенцій при тимчасових коливаннях попиту і пропозиції, що підвищує забезпеченість критичного імпорту необхідними валютними ресурсами і є надійним засобом страхування життєздатності економіки країни у разі можливого скорочення надходжень валюти [10, с.217].
Реалізація цієї концепції на практиці мала особливості в кожній країні й дала неоднакові результати. У країнах Східної Європи вона значно результативніша, ніж у країнах Центральної і Східної Європи пострадянського простору. Останні, крім Республіки Білорусь, до середини 90-х pp. приєдналися до статті 8 Статей Угоди МВФ, формально вводячи конвертованість валюти за поточними операціями платіжного балансу і відкривши доступ на валютний ринок як нерезидентам, так і резидентам своїх країн.
За відсутності обґрунтованої макроекономічної програми і підготовчих заходів таке поспішне введення конвертованості валюти призвело до драматичного падіння курсів національних валют, загострення проблеми інфляції, доларизації економік, відпливу капіталів потенційних інвесторів, а також втрати контролю за експортно-імпортними операціями. У деяких країнах конкурентоспроможність національного виробництва різко знизилась, внутрішні ринки були заповнені імпортними споживчими товарами.
3. Роль держави в процесах руху капіталів.
Загальновизнаною є необхідність залучення іноземного капіталу в національну економіку держав трансформаційної економіки, але важливо на державному рівні забезпечити захист національних ринків від зовнішнього негативного впливу, який пов'язаний, зокрема, із напливом "вільних" грошей, а також із можливим їх відтоком у майбутньому. Тому стабільність національної економіки і фінансового сектору має спиратися: по-перше, на важелі, які попереджають дестабілізуючий вплив короткочасних "вільних" грошей; по-друге, на системні механізми формування інвестиційних ресурсів.
Через зростаючу вольтинність основних курсових співвідношень і котирування світового фінансового ринку передбачуваність міжнародного руху фінансових потоків ускладнилася, що зумовлює необхідність проведення такої монетарної політики, яка значно сприяла б зростанню стійкості національних грошових і валютних ринків [5, с.217].
Значна лібералізація руху капіталів на національному ринку несе з собою додаткову загрозу економічного й політичного тиску на країни. Тому завдання держави – не допустити стану, коли "потенційно багата країна внаслідок ліберальних реформ відчужена від свого багатства і діє так, немовби воно їй уже не належить".
Лібералізація руху капіталу може призвести до зниження конкурентоспроможності національної банківської системи і фінансового сектору в цілому. На думку монетаристів, у такій стратегічній галузі економіки, як фінансова, ключові позиції мають займати національні грошові влади і національний бізнес. При цьому "грошовим владам потрібно повністю використовувати наявний у них набір важелів і механізмів, які сприятимуть зміцненню економіки і забезпечать ефективне регулювання фінансовою сферою". Такий підхід також зменшить центробіжні сили у співдружності країн СНД, які породжені, на думку дослідників, "слабкістю національних валют і відсутністю дієздатної системи розрахунків" [7, с.289].
Держава може впливати на зовнішньоекономічні операції не тільки з економічного боку, а й через монетарну сторону, через валютно-політичні заходи. Міжнародний рух платежів може відбуватись тільки тоді, коли можливий обмін національних платіжних засобів один на одного. Це відбувається на валютному ринку, на якому складаються певні пропорції обміну між окремими валютами, валютні курси. Через ці валютні курси господарства окремих країн пов'язані одне з одним на монетарній основі. Державний вплив на міжнародну торгівлю і рух капіталу через монетарну сторону реалізується шляхом грошової політики, політики валютного курсу, а також прямих обмежень, контролю міжнародних платежів.
Який шлях із цих двох обере держава, залежить насамперед від методів обліку, тому що вони діють однаково як прямий контроль усіх міжнародних платежів, дозволених законодавством. Найчастіше обмеження руху платежів поширюються лише на певні частини зовнішньоекономічної діяльності, наприклад на міжнародний рух капіталу чи на валютні операції при міжнародному туризмі. Будь-які обмеження міжнародного руху платежів можуть застосовуватись також до резидентів і нерезидентів.
Організаційні засади зовнішньоекономічної політики визначаються національними законодавчими актами, міжнародними правилами і звичаями, а також спеціальними міжнародними угодами та різноманітними актами міжнародного права. Оформлення цього правового порядку на національному рівні та його формування на міжнародному рівні через укладання відповідних міжнародних угод і вступ до відповідних міжнародних організацій та договорів є також завданням зовнішньоекономічної політики.
Для України національні організаційні рамки у цій сфері окреслені Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. із доповненнями, Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. та іншими законодавчими актами. Зазначений закон регулює рух товарів, послуг, капіталу, платежів та інші зовнішньоекономічні відносини. Він визначає зміст, розмір та обсяг обмежень, які дійсні для зовнішньоекономічних зв'язків України та можуть вводитись окремими нормативними актами [9, с.316].
3. Інтеграційні пріоритети України.
1. Передумови економічної інтеграції України у світове господарство.
2. Особливості розвитку зовнішньоекономічних відносин України.
3. Основні напрямки економічної інтеграції України в систему міжнародної економіки
1. Передумови економічної інтеграції України у світове господарство.
Україна як незалежна країна знаходиться в геополітичному торговому просторі 10 прикордонних держав: Росії, Польщі, Білорусії, Словаччини, Болгарії, Угорщини, Румунії, Туреччини, Грузії. Це величезний потенційний ринок збуту української продукції. З цими країнами Україна має загальну границю, а з Туреччиною і Грузією - морську в акваторії Чорного моря.
Україна успадкувала певну частину зовнішньоекономічних зв'язків від СРСР. Однак в умовах Радянського Союзу характер, напрями та масштаби цих зв'язків визначалися потребами єдиного народногосподарського комплексу, а тому після проголошення України незалежною перед нею постало завдання: увійти в світове господарство на принципах рівноправності та взаємовигідного співробітництва. Необхідність такого входження, тобто інтеграції нашої держави у світогосподарську систему, обумовлена такими причинами:
- необхідністю використання переваг міжнародного поділу праці для прискорення економічного та соціального розвитку країни;
- потребою вирішення екологічних проблем. Об'єктивна необхідність розвитку зовнішньоекономічних відносин доповнюється об'єктивними передумовами їх реалізації. Саме завдяки цим останнім, економічна інтеграція України у світогосподарську систему стає не тільки необхідною, а й можливою.
Політичні передумови інтеграції – це передусім забезпечення належного рівня політичної стабільності в країні; низький рівень політичних ризиків, пов'язаних з можливою конфіскацією, націоналізацією та експропріацією власності суб'єктів міжнародних економічних відносин; високий рівень доступності зовнішньоекономічної діяльності. Названі передумови сьогодні забезпечуються на рівні всіх гілок влади в центрі і на місцях. Взаємовідносини між Україною та країнами світової співдружності звільнені від конфронтаційно-ідеологічних нашарувань. Поряд з цим вживаються заходи щодо правового забезпечення розвитку й регулювання зовнішньоекономічної сфери [2, с.245-246].
Серед економічних передумов включення України в систему міжнародної економіки важливе значення мають рівень фінансової стабільності та ринкової трансформації національної економіки. Щодо забезпечення фінансової стабільності в Україні зроблено чимало: введено національну валюту, встановлено безпосередні зв'язки з міжнародними валютно-фінансовими організаціями, зокрема такими як МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, вживаються заходи в напрямі забезпечення стійкості гривні та ін.
Разом з тим поки що є проблеми, які гальмуватимуть фінансову стабілізацію. Однією з них виступає надмірна внутрішня заборгованість.
При зіставленні міжнародних і вітчизняних рівнів соціально-культурного розвитку видно, що Україна має достатньо високий рівень освіти і загальної культури народу, належний рівень професійної кваліфікації робочої сили, яка характеризується працелюбністю, колективізмом і відкритістю для співпраці з зарубіжними партнерами. Разом з тим для входження нашої державну міжнародні економічні зв'язки в ролі рівноправного партнера нам необхідно підвищити економічну культуру населення та ділову етику підприємців, які мають оволодіти принципово новою культурою ринку, яка поряд з високим професіоналізмом включає в себе і такі поняття, як честь, совість, порядність.
2. Особливості розвитку зовнішньоекономічних відносин України.
Ставши на шлях незалежності, Україна активно включилася в пошуки шляхів інтенсифікації своїх світогосподарських зв'язків. При цьому відразу дали себе знати такі особливості розвитку зовнішньоекономічних відносин, як недосконалість механізму інтеграції країни у міжнародну економіку, нерозвинутість ринкових відносин, вплив економічної кризи, обмеженість досвіду розвитку міжнародних економічних відносин.
Недосконалість механізму інтеграції України в міжнародну економіку обумовлена передусім відсутністю належної правової бази, оскільки існуюче законодавство і підзаконні акти були зорієнтовані на зовнішньоекономічні зв'язки СРСР. Тому Україна нашвидкуруч почала приймати спеціальні закони з питань зовнішньоекономічної діяльності: про зовнішньоекономічну діяльність (16 квітня 1991р.), про створення державного експортно-імпортного банку (3 січня 1992р.), про іноземні інвестиції (13 березня 1992р.), про режим іноземного інвестування (19 березня 1996р.) та деякі інші [6, с.258].
Разом з тим були визначені функції відповідних інститутів щодо реалізації зовнішньоекономічних зв'язків. При цьому головною ланкою в системі управління зовнішньоекономічною діяльністю в Україні визнано Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків, на яке покладалися функції розроблення та здійснення загальнодержавної політики в цій галузі. Деякі функції щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності закріплено за Національним банком, Міністерством фінансів, Міністерством закордонних справ, Державним митним комітетом, Торгово-промисловою палатою та іншими інститутами.
Створенню механізму зовнішньоекономічних зв'язків сприяли договори та угоди, що їх уклала Україна з незалежними державами, які утворилися на території колишнього СРСР, та багатьма країнами Європи, Америки, Азії та Африки.
Прийняті нашвидкуруч нормативні акти, крім того, що не завжди були досконалими, відставали від темпів відкриття вітчизняної економіки для зарубіжних фірм. На практиці це призводило до втрати контролю над зовнішньоекономічною діяльністю, а це, в свою чергу, завдало збитків народному господарству і створило загрозу економічній безпеці України. Адже країна зазнала значних збитків, зв'язаних з незаконним ввезенням та вивозом товарів, неповерненням частини експортної виручки, нелегальним відтоком капіталів, невпорядкованою системою пільг та привілеїв для окремих суб'єктів міжнародних економічних відносин.
До особливостей розвитку зовнішньоекономічних відносин України необхідно віднести і те, що входження нашої держави у світове співтовариство відбувається в умовах глибокої кризи національної економіки та економік країн, що утворилися на території колишнього СРСР [2, с.304].
Під впливом економічної кризи наша держава зазнала великих втрат у виробничому і науково-технічному потенціалі, допустила істотне погіршення структури виробництва та експорту, нажила великий зовнішній борг і великі суми по його обслуговуванню.
Просування товарів України на ринки ЄС проходить з великими труднощами в зв'язку з наявністю тарифних бар'єрів, експортних обмежень, антидемпінгового регулювання. У торгівлі з цими країнами виявилася повна безперспективність орієнтації на експорт сировини і виробів первинного ступеня переробки. Структура експорту України буде залежати від реалізації нової економічної програми уряду, орієнтованої на розвиток сучасного машинобудування, металургійної, хімічної промисловості. На озброєння варто взяти досвід Японії, Південної Кореї, Тайваню по енергозбереженню й умінню робити продукцію з мінімальними витратами, конкурентоздатну на цьому регіональному ринку [3, с.173].
3. Основні напрямки економічної інтеграції України в систему міжнародної економіки.
Виходячи з пріоритету національних економічних інтересів, держава прагне розвивати взаємовигідні зв'язки як в експортному, так і в імпортному секторах.
Пріоритетними напрямами експортного сектора є:
розвиток виробництва і пошуки ринків збуту верстатів, літаків, побутової техніки, виробів порошкової металургії, електрозварювальної техніки та інших високотехнологічних і наукомістких виробів, які відповідають світовому рівню;
перетворення сільськогосподарського і продовольчого виробництва у високоефективну галузь, спроможну істотно впливати на обсяги експорту;
розвиток торгівлі патентами, ліцензіями, іншими послугами, передусім транспортними, пропонуючи транзитні перевезення вантажів, нафти, газу;
розвиток виробництва та пошук вигідних ринків збуту кольорових металів, урану, що можуть посилити експортний потенціал України.
В галузі імпортної політики пріоритетними напрямами є такі:
- імпорт лікувальних засобів, обладнання для медичних закладів, техніки для розвитку медичної промисловості;
- імпорт продовольства, новітньої техніки і технологій для розвитку харчової промисловості [7, с.293].
Інтеграція України в світогосподарську систему передбачає вибір пріоритетного економічного простору, в якому найбільш повно можуть реалізуватися національні інтереси.
Україна повинна враховувати інтеграційні процеси в країнах Азії, АТР. Там набирає силу таке об'єднання держав у загальний ринок, як АРЕС (Аsіа and Pasifics Economics Corporation) у складі 15 держав, створене в 1989 році. У це угруповання входять країни АСЕАН, НИС і такі розвиті країни як Японія, США, Канада, Австрія, Нова Зеландія, а також Китай. Цей регіональний ринок самий великий, з величезними природними багатствами, де проживає близько 40% населення земної кулі, виробляється більш 50% ВНП світу.
Щоб затвердиться на цьому ринку, Україна повинна постійно стимулювати торгівлю з країнами АРЕС. На цьому ринку знаходить збут продукція хімічної промисловості – добрива, прокат чорних металів, електроустаткування, зварювальні апарати, газові турбіни, транспортні засоби, визначені види продукції АПК. Перспективними товарами на ринку АРЕС можуть бути високоякісна продукція машинобудування, суднобудування, електроніка.
Україна здійснювала торгівлю і з країнами такого великого ринку як НАФТА, куди входять США, Канада, Мексика. Це ринок високих технологій. Торговельно-економічні відносини України з країнами НАФТА різко відрізняються, а з Мексикою знаходяться в зародковому стані [10, с.356].
Необхідним є підвищення ефективності міжнародно- і зовнішньоекономі-чного співробітництва нашої держави. У нас відсутня орієнтована на сучасні реалії концепція зовнішньої політики держави, що зумовлює спонтанне колива-ння зовнішньоекономічних пріоритетів України, періодичне протиставлення «східного» та «західного» напрямків економічної стратегії і негативно впливає на стабільність відповідних відносин, викликає сумніви у держав світу стосовно надійності нашої країни як партнера. Це слід враховувати при організації з боку нашої держави міжнародного економічного співробітництва з іншими державами світу і міжнародними організаціями.
Список використаних джерел:
1. Белошапка А.П. Транснациональные корпорации в международном бизнесе. – М.: «Просвещение», 2004. – 226с.
2. Губський Б.В. Євроатлантична інтеграція України. – К.: Логос, 2003. – 328 с.
3. Економічна інтеграція та глобальні проблеми сучасності. Навчально-методичний посібник / За ред. д.е.н., проф. Д.Г. Лук’яненка. – К.: КНЕУ, 2005. – 456 с.
4. Єрмаков О.Є. Економіка підприємства. – К.: «Університет «Україна», 2005. – 244с.
5. Іванов В.М., Софіщенко І.Я. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2001. - 232с.
6. Кукурудза І.І. Міжнародна економіка. Матеріали до лекцій та семінарів. - Черкаси: РВВ ЧДУ, 2000. – 386с.
7. Козак Ю.Г., Лук’яненко Д.Г., Макогон Н.Д. та ін. Міжнародна економіка: Навч.посіб. – Вид. 2-ге переоб та доп. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 379с.
8. Мікаелян С.Г. Оцінка діючої моделі руху капіталів у національній економіці України // Економіка: проблеми теорії та практики: Зб. наук. пр. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. – Вип.99. – С. 48-53.
9. Ніколенко Ю.В. Політекономія: Підручник. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 412с.
10. Румянцев А.П. Міжнародна економіка: Підручник / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка — К. : Знання-Прес, 2003. — 448с.
11. Савельєв Є.В. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів: Підручник / О.А. Устенко (ред.). – Т.: Економічна думка, 2001. – 496с.
12. Сухарський В. С. Управління зовнішньоекономічною діяльністю -Тернопіль: ТАНГ, 2001. – 385с.
13. Шевчук В. О. Міжнародна економіка: теорія і практика. - Л.: Каменяр, 2003. – 719с.