План Виникнення держави І права у германців: загальна характеристика. Особливості утворення держави Франків

Вид материала

Лекція

Содержание Держава вестготів Джерелами права були звичаї, закони королів, римське право. Держава вандалів Держава ост (остро-) готів Держава Бургундів Держава лангобардів Особливості виникнення держави у франків 2. Суспільний лад Найбільші привілеї 3. Державний устрій 4. Джерела та характерні риси права

Подобный материал:

• Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
• Президія вищої атестаційної комісії україни, 28.47kb.
• Лекція ІІ. Загальна характеристика історії рабовласницької держави І права, 108.72kb.
• Тестова база на іспит з теорії права та держави, 912.11kb.
• Робоча навчальна програма дисципліни "Загальна теорія держави І права" Для спеціальностей, 321.84kb.
• М. О. Ричков. Основи правознавства (курс лекцій у схемах), 124.76kb.
• Робоча навчальна програма на 2010-2011 навчальний рік Теорія держави І права, 927.75kb.
• 16. Виникнення І розвиток буржуазної держави І права в Англії, 389.01kb.
• Лекція 14. Виникнення І розвиток буржуазної держави І права в Англії. , 323.17kb.
• Основні положення теорії держави та права, 84.69kb.

ЛЕКЦІЯ ІХ. Держава і право франків

План

1. Виникнення держави і права у германців: загальна характеристика.
   
2. Особливості утворення держави Франків
   
3. Суспільний лад
   
4. Державний устрій
   
5. Джерела та характерні риси права
   

1. Виникнення держави і права у германців: загальна характеристика
   

Значна частина західноєвропейської території ще задовго до нашої ери і на початку нашої була населена численними германськими племенами, які знаходились на стадії первісно-общинного ладу – готів (ост- і вестготів), франків, бургундів, аламанів, англів, саксів, тевтонів, вандалів і ін. Кожне з них, у свою чергу ділилось на дрібніші племена, ті – на роди і сім’ї.

Основним заняття населення спочатку було скотарство, мисливство, рибальство, згодом – землеробство. Селились германці переважно родами, а кожен рід складався з кількох сімей, що мали спільного предка. Кожен рід отримував певну ділянку землі, яку спочатку обробляли спільно. Згодом, коли кількість населення значно зросла, земля була закріплена за окремими сім’ями на постійно, спільними залишались тільки ліси, луки, пасовища, води.

Родова община у міру розкладу родо-племінних відносин перетворювались у сусідсько-територіальну, названу маркою. Якщо помирав глава сім’ї, що не мав синів, то землю спадкували члени марки. Зберігався звичай кровної помсти стосовно винного і всього його роду. Рід сплачував колективний штраф рідні й родові потерпілого тощо. Тобто, не дивлячись на утворення сусідської общини, родові зв’язки продовжували відігравати помітне значення.

Серед германців спочатку існував один суспільний поділ – на вільних і невільних (рабів). Рабами ставали військовополонені і діти, народжені від батьків-рабів, іноді – боржники. Раб працював на виділеній паном ділянці, повинен був здати панові певну кількість продукції сільського господарства натурою, худобою чи виробами ремесла. Їх можна було відпускати на волю, але до складу роду їх не приймали, такий вільновідпущеник залишався під опікою пана.

У деяких племен відомою була й категорія напіввільних. До них належало населення племен, які добровільно піддались сильнішим племенам.

Повноту прав мали тільки вільні. На них лежав обов’язок брати участь в народних зборах тощо. Але згодом і серед вільних починається майнова й політично-правова диференціація. Виділяється спочатку родо-племінна, а далі майнова знать, особи заможні й впливові. Знать, крім більших і кращих земель, мала право мати свою військову дружину.

На рубежі до нашої і нашої ери у германців виникли племінні державні утворення, які римські історики називають civitates. Кожне civis поділялось на певну кількість округів – “земель” або пагів (pagus), які охоплювали по кілька поселень.

Найвищим органом влади в цих державних утвореннях були народні збори, до участі у яких допускались вільні громадяни чоловічої статі, повнолітні (військова демократія). Вони вирішували усі найважливіші питання війни і миру, важливі спірні справи, судили тяжкі злочини (зрада громади, вбивство і т.п.), приймали до складу общини, обирали вождя, а подекуди й короля (деякі з цих державних утворень були монархіями).

Існувала, для вирішення менш важливих справ, рада старійшин (principes). Вона попередньо обговорювала справи, які виносились на народні збори, готувала “проект рішення” останніх.

На народних зборах обирали короля, зазвичай із знатного роду, переважно одного і того ж, по спадковості. Тобто виборність поєднувалась із спадковістю. Правителі головували на народних зборах, слідкували за виконанням їх рішень, командували ополченням.

Судочинство, крім народних зборів, здійснювали старійшини, а також спеціально вибрані на народних зборах громадські судді, які їздили на місця, по округах.

Завоювання римлянами Галії (Gallia – так у давнину звалась країна, що включала територію сучасної Франції, Люксембургу, Бельгії, частину Нідерландів і Швейцарії та Північної Італії) у ІІ – І ст. до н.е. наблизило їх до інших величезних територій у Центральній Європі, де проживали якраз численні германські племена. Римлянам не вдалось їх підкорити і включити до складу своєї світової, за розмірами, держави. Вони змушені були вивести свої легіони назад за Рейн, який став кордоном між Римською державою і германцями. Оскільки землі вздовж Рейну на римській території були заселені рідко, то вже з І ст. н.е. на них починали проникати і селитися різні германські племена – франки, готи, бургунди і ін. Римляни, спочатку проганяли їх, а згодом дозволили і уклали відповідні договори. Риму це було вигідно, оскільки по-перше, вони захищали Римську державу від нападів інших варварських племен; по-друге вони платили Римові податки та поставляти допоміжні війська.

У ІУ-У ст. германці таким чином зайняли не тільки прирейнські землі, але й проникли далеко вглиб Галлії.

Держава вестготів

Одними з перших, що проникли на територію римської держави, були племена вестготів, остготів і бургундів. Вестготи, зокрема, переправились через Дунай і оселились в Тракії, на півночі Балканського півострова. На початку У ст. вони перебрались до Галії і там утворили першу германську державу (з столицею у Толозі (нині Тулуза). На початку УІ ст., розбиті франками, вестготи втратили свої володіння в Галії.

На чолі держави вестготів стояв король, який обирався спочатку на народних зборах, а потім радою світських і духовних вельмож. При королі існувала постійнодіюча рада з вельмож, що суттєво обмежувала його владу, особливо світську.

В територіальному аспекті зберігся римський поділ на провінції, але адміністрацію тут очолював урядовець з терміном “князь”. Провінції ділилися на общини, осередками яких були міста.

Джерелами права були звичаї, закони королів, римське право.

Держава вандалів

Племена вандалів, які вже у І ст. н.е. почали проникати на територію римської держави, отримали на початку ІУ ст. від імператора Константина право поселитися у Паннонії (на північ від Дунаю) з обов’язком захищати цю територію від інших племен.

Проте перенаселення цієї провінції, яка не була в змозі прохарчувати таку велику масу людей, призвело до самовільного переселення вандалів у Галлію (406 р.), а потім в Іспанію (409 р.). Римська імперія уклала з ними нові угоди – про дозвіл поселитися на півдні Іберійського півострова. Але незабаром надійшли вестготи, які у 416-418 рр., розбивши вандалів, витіснили їх до Північної Африки. Король вандалів Гейзерик у 435 р. уклав з Римом угоду, яка дозволила вандалам оселитися у якості федератів власне у північно-західній Африці. Порушивши цю угоду, в 439 р. Гейзерик захопив Карфаген, де була римська колонія. Ослаблений Рим не мав змоги покарати вандалів і навіть був змушений (442 р.) визнати незалежність вандальської держави. Її столицею стало місто Карфаген. Згодом вандали навіть стали нападати на Італію, у 455 р. здобули і розграбували Рим, приєднали до своєї держави усі інші римські провінції у північно-західній Африці, а також Сицилію, Сардинію і Корсику.

Перестала існувати держава вандалів у УІ ст. Її завоювали візантійські війська, включивши ці території до імперії Юстиніана.

Держава ост (остро-) готів

Остготську державу створив Теодорик в Італії (у 493 р.), яка формально вважалася частиною східноримської імперії, а її король – намісником імператора. Остготська держава проіснувала недовго – шістдесят років. Після довгої, двадцятилітньої війни з Візантією вона була ліквідова (554 р.), а її територія включено до складу східноримської держави – Візантії.

Держава Бургундів

На початку У ст. за згодою Риму бургунди зайняли території на лівому березі Рейну і утворили свою державу (королівство Вормації).

Відмовившись від угоди з Римом, вони увійшли з ним в конфронтацію, яка закінчилась їх розгромом римським полководцем Аецієм (435 р.). Потім на них напали та погромили й гунни (437 р.).

Скориставшись послабленням римської держави, рештки бургундів зайняли територію у південно-східній Галлії (Галлію лугдунську), де утворили нову державу з столицею в Лугдуні (нині – Ліон). Проіснувала ця держава недовго: у 534 р. вона була завойована франками і включена до складу їхньої держави.

Держава лангобардів

Лангобарди у І ст. н.е. оселились над долішньою Лабою, звідки в середині ІУ ст. перенеслись на південь, над Дунай, на територію римської провінції Паннонія. Там же й створили свою першу державу. Навесні 568 р. почали лангобарди під керівництвом короля Албойна похід до Італії. Невдовзі вони зайняли північну Італію (яка від їхньої назви отримала назву Ломбардія), але їхнє просування далі на південь зупинили візантійські війська. З більших міст на півночі після трирічної облоги здобули Падую, яка стала столицею їхньої нової держави. Згодом відбувається роздроблення держави аж поки не з’явилася зовншня загроза – захоплення з боку Візантії або держави франків. Отож, у 584 р. королем обрано сина Клефа Автарі.

До середини УІІ ст. лангобарди зуміли захопити більшу частину Італії – аж до Сполето і Беневенту.

Найбільшої могутності держава лангобардів досягнула у першій половині УІІІ ст. при королі Лютпранді. Тоді, по суті, вся Італія опинилася під їх владою – крім Риму і навколишньої області, яку за допомогою франків утримали у політичній незалежності від лангобардів римські папи.

Новий конфлікт між лангобардським королем Дезидеріусом і Папою Адріаном І призвів до інтервенції в Італію франкського короля Карла Великого. Він розбив Дезидеріуса, змусив до капітуляції і зречення влади (774 р.). Територія лангобардської держави була приєднана до франкської держави. Карл був коронований королем франків і лангобардів.

Колонізація лангобардами Італії відрізнялась від колонізації земель Римської імперії тими германськими племенами, які оселились з дозволу, хоч би й формального, імператорів. Лангобарди увійшли до Італії як завойовники, отже, не мусили рахуватися з існуючими економічними і політичними відносинами.

Отож, землі більшості римських громадян, у першу чергу великі й середні маєтки, були поділені лангобардами між собою, їхні попередні власники вигнані або винищені.

2. Особливості виникнення держави у франків

Держава франків у своєму розвитку пройшла два основні періоди, в залежності від того, яка правляча династія стояла при владі:

1. з кінця V ст. – до середини VІІ ст. – монархія Меровінгів
   
2. з VІІІ – до середини ІХ ст. – монархія Каролінгів
   

Виникнення франкської держави мало особливість порівняно з афінською (класичною) і римською формами виникнення. Свою роль в її утворенні відіграло зовнішнє насильство, зумовлене завоюванням германськими племенами римських територій. Отже, утворення держави франків безпосередньо пов‘язане із занепадом та розпадом Західно-Римської імперії, а падіння імперії, у свою чергу, поєднане з процесом, який отримав назву в історії людства “великого переселення народів”.

Переселенська активність спостерігалася і в германських племен. Ще у УІ ст. їх найвойовничіші представники почали пересуватися в різні сторони світу. Все частіше вони нападали на римські провінції.

Військові походи союзів германських племен на територію Західно-Римської імперії супроводжувалось не тільки спустошенням і пограбуванням римських поселень, а й захопленням її території та створення так званих варварських королівств, до яких належали Вестготське, Вандальське, Бургунське, Лангобардське і Франкське.

Наймогутнішим союзом германських племен був франкський. Франки жили на правому березі нижньої течії р. Рейну і біля побережжя Північного моря. Вони поділялись на дві групи. Племена, які займали землі біля побережжя Північного моря, називалися салічними (кельт. sal – море, тобто приморські) франками, а племена, розміщені біля р. Рейн, – рипуарськими.

Наприкінці V ст. салічні франки, підкоривши рипуарських і декілька інших германських племен, а також скориставшись розпадом Римської імперії в 486 р., захопили всю Галію. Очолювали франкські володіння вожді колишніх племен. З-поміж вождів франків цього періоду був відомим легендарний Меровей, від імені котрого започаткувалася назва королівського роду Меровінгів. Франську державу започаткував Хлодвіг (з роду Меровінгів). Він особливо дбав про те, щоб усунути від влади дрібних князів і утворити єдину та сильну германську державу.

В 496 р. він прийняв християнство за католицьким обрядом. Це забезпечило йому прихильність християнського світу, і духовенство допомагало йому в організації держави та зміцненні влади. Проводив політику розширення земель.

Після смерті Хлодвіга правили його сини. В 613 р. королем став Хлотар ІІ, який був змушений піти на поступки місцевій знаті. Едиктом 614 р. він зобов’язувався зберегти за земельною аристократією всі отримані ними за період міжусобних війн помість і дав обіцянку призначити графів тільки зі середовища місцевих землевласників. Це підривало владу Хлотаря ІІ, тому вона не була достатньо сильною.

В подальший період влада династії Меровінгів ще більше занепадає. З 639 р. у франків почали появлятися “ліниві королі”, які хоч і очолювали державу, але замість них реально правили державою їх майордоми. Тому вже з середини УІІ ст. верховна влада в королівстві фактично опинилась у майордомів.

Послаблення королівської влади супроводжувалось відокремленням окремих територій королівства і посилення міжусобних війн за владу світської та духовної знаті.

Майордома Карл Мартелла (715-741 рр.) прийняв владу, коли держава перебувала на межі розпаду. Провів реформу, за якою припинив дарування земель у повну власність, а почав надавати їх разом із селянами, котрі на них проживали, в умовне пожиттєве держання – бенефіцію. Для здійснення цієї реформи він конфіскував землі у непокірних магнатів і в монастирів.

Держатель бенефіцій зобов‘язаний був нести переважно військову службу на користь особи, яка давала землю. Термін служби визначався розмірами бенефіцій, а відмова від служби позбавляла права на бенефіцію. Між бенефіціаром та особою, що давала землю встановлювались договірні відносини як між васалом і сеньйором. Окрім глави держави, бенефіції роздавали і найбільші феодали, запроваджуючи своїх васалів. Так створювалась соціальна піраміда взаємозалежних людей. Внаслідок бенефіцій за Карла Мартелла виник новий вид війська – феодальне ополчення, яке залежало лише від короля, оскільки бенефіціарії були зобов‘язані за першою вимогою короля йти на військову службу.

Водночас починали значно збільшуватися імунітетні права сеньойорів, які зводили нанівець зусилля, спрямовані на централізацію держави. Імунітетні грамоти виводили сеньйорів з-під юрисдикції короля, вони мали право суду над населенням маєтку, втсановлював самостійно податки та повинності.

В 741р. майордомом став син Карла Мартелла – Піпін Короткий. Він усунув з престолу останнього Меровінга і заснував нову королівську династію Каролінгів. Піпін відразу ж намагався встановити дружні стосунки з Папою Римським. Саме тому він відмовився від секуляризації церковних земель, як робили його попередники.

В 751р. на зборах світської та духовної знаті Піпін був проголошений королем. На знак вдячності за підтримку в усуненні Меровінгів від влади військо Піпіна в 755-756 рр. здійснило два походи проти лангобардів і завоювало для Папи Римську область та інші території Італії.

Найбільшого розквіту держава франків досягла при синові Піпіна Карлі Великому (768-814 рр.). Він вів тривалі війни з метою захоплення нових земель і насильного закріпачення населення підкорених племен. Йому, зокрема, вдалося підкорити плем‘я саксів, розбити королівство лангабардів у Північній Італії, германське плем’я бавар, кочівників аварів та ін. В кінцевому підсумку була створена величезна імперія, що охоплювала майже всю територію Західної Європи, а Карл Великий проголосив себе першим імператором. У 800 р. Папа Римський Лев ІІІ, намагаючись поширити владу Римської Церкви, коронував його імператорською короною.

Однак імперія Карла Великого вже довго не проіснувала, оскільки: 1) охоплювала великі території, на яких проживали народи, які належали до різних племен, володіли різними мовами, вели власну незалежну економіку та ін. (вони розвивалися окремо); 2) відбуваються суперечки між правителем і крупними феодалами; 3) боротьба підкорених народів за самостійність; 4) VІІІ- поч. ІХ ст. набіги норманів.

Після смерті Людовика Благочистивого між його трьома синами розпочалася міжусобна війна за владу, що завершилась 843 р. підписанням Верденського договору. За умовами цього договору імперія була поділена на три частини, котрі пізніше становили основу майбутніх держав Західної Європи: Франції, Італії та Німеччини. Найстарший син Лотар отримав Італію, Бургундію та Лотарингію, Людовик – Німеччину, а Карл Лисий – Францію. Так завершила існування держава франків.

2. Суспільний лад

У V-VI ст. у франків зберігались общинні родові відносини. Община називалась «марка». Соціальну диференціацію прискорили завоювання Галії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. Франки розселялися на нові території сільськими общинами – марками. Марка вважалась власником всієї землі общини. В УІ ст. зароджується приватна власність у формі аллода – земельна ділянка вільних франків, яка передавалася у спадок.

Все франко-римське населення, за “Салічною правдою”, можна поділити на такі соціальні групи: до найнижчої групи населення відносилися раби (серви), колони та вільновідпущені. Вони зазвичай належали до галло-римського населення, захопленого франками. Однак становище рабів, колонів і вільновідпущеників у франків, за німецькими звичаями, було дещо легшим, ніж за римським правом. З розвитком феодальних відносин саме ці групи населення стали основним джерелом формування закріпачених селян.

Групу напіввільного населення становили літи. Вони особисто і частково матеріально залежали від вільних осіб, однак лит міг бути відпущений на волю, а також володів обмеженою правоздатністю в суді.

До вільного населення належали вільні франки. Франкські селяни-общинники володіли присадибними ділянками землі не як повноправні власники, а тільки як землекористувачі. Власником землі, як уже згадувалось, була марка, а окремий франк лише володів і користувався земельною ділянкою на окремих умовах. Спільно також користувалися лісом, водою, пасовищем. Вже з середини УІІ ст. в Північній Галії починає складатись феодальна вотчина з характерним для неї поділом землі на панську і селянську (держання). Значного впливу набуває церква, яка перетворилась в одного з найбільших землевласників. Королі щедро роздавали їм земельні ділянки із своїх володінь. Щоправда, стосунки між королем і духовенством у різні періоди були неоднакові. Наприклад, за часів Карла Мартелла, коли королівській владі знадобились вільні землі для надання бенефіцій, було проведено велику секуляризацію церковних землеволодінь і перетворення їх у світську власність. Пізніше його син Піпін Короткий змушений був повернути церковні землі.

Спостерігається розшарування вільних франків в дрібних вотчиників за рахунок привласнення общинної землі. Процес поступової феодалізації призводить до зникнення вільного селянства і перетворення його на закріпачених осіб.

Найбільша роль у процесі закабалення вільних людей належала прекаріям, які передбачали передачу панської землі селянинові у користування. За це останній зобов‘язувався виконувати на користь феодала певні повинності. Існували такі форми прекарію:

1. прекарій, що давався – це така форма оренди, на підставі якої безземельні чи малоземельні селяни отримували ділянку землі у тимчасове користування;
   
2. прекарій відшкодувальний – це така форма оренди землі, коли прекаріст спочатку віддавав її землевласнику, а потім отримував назад у володіння (виникав, як правило, внаслідок завдатку землі в забезпечення боргу;
   
3. прекарій подарований – така форма оренди землі, коли прекаріст, який вже потрапив в економічну залежність, віддавав свою ділянку господарю, а потім отримував від нього свою і додаткову ділянку землі, але вже як держання.
   

Часто з метою здобуття для себе економічного патрона селяни самі віддавали земельні ділянки феодалу, а пізніше отримували їх в держання за несення васальної служби. Пізніше сформувалася система патронату, яка передбачала захист сильніших і впливовіших осіб від зловживань і гноблення окремих землевласників. Ця процедура узаконювалась за допомогою договору комендації (покровительства). Перехід під покровительство супроводжувався оформленням взаємних прав і обов‘язків патрона і підвладного. Капітулярія 847р. вимагала від кожної вільної людини вибрати собі сеньйора з метою заступництва.

Найбільші привілеї у соціальній структурі суспільства мали особи, які входили до королівських дружинників та інших службовців короля (служила знать) з франків. Зростання великого землеволодіння привело до ослаблення влади франкських королів, феодальної роздробленості, до зменшення земельного фонду держави. Тому майордом Карл Мартелла (715-741 рр.) провів земельну реформу, за якою було конфісковано землі супротивників, провів секуляризацію церковних земель і тим самим збільшив земельний фонд країни. Земельні відносини стали передаватися у пожиттєве умовне держання – бенефіцій, за несення військової служби. Землю отримував той, хто міг служити королю і привести з собою військо. Відмова від служби чи зрада тягнуло за собою втрату пожалування. Використання такої форми пожалувань іншими великими землевласниками привело до утворення відносин сюзеренітету-васалітету між великими і дрібними феодалами. Васалітет – система відносин особистої залежності одних феодалів(васалів) від інших (сюзеренів). Ці відносини оформлялись шляхом укладання договору, який за своєю природою був договором вірності, при ому взаємної. Обов’язки васала відносно сюзерена спочатку характеризувалися одним словом – служба, а з Х ст. – допомога (матеріальна) і порада (участь у раді та суді короля). Невиконання зобов’язань могло призвести до розірвання васального договору. Поки королівська влада була достатньо сильною, вона могла примушувати сеньйорів виконувати державну службу, коли вона послаблювалась, то держава залишалася під загрозою розпаду на окремі сеньйорії. Велике значення мали імунітетні грамоти, які надавались королем окремим сеньйорам. Імунітетні грамоти виводили сеньйорів з-під юрисдикції короля, вони мали право суду, воєнну, поліцейську, фінансову владу над населенням маєтку.

У ІХ ст. великі землевласники (бенефіціари) домоглися права передавати бенефіції по спадку. На заміну бенефіцію приходить феод (вотчина) – це спадкове феодальне землеволодіння, яке жалувалось сеньйором своєму васалу за службу.

3. Державний устрій

За формою правління держава франків була ранньофеодальною монархією. Початковий період будь-якої ранньофеодальної держави характеризується такими двома важливими моментами: наявності відносно сильної централізованої влади, зосередженої в руках короля і збереженням пережитків первіснообщинної демократії на місцях.

Спочатку владу здійснювали військові вожді, а громадські та судові справи вирішувались на народних зборах чоловіків – воїнів. Після завоювання Галії державний устрій франків починає ускладнюватися й удосконалюватися. Особливо посилюється влада монарха, яка стає спадковою.

Король зосередив майже всі функції державного управління. Він виступав, передусім, як «охоронець миру». Якщо спочатку його влада є обмеженою, він виступає виконавцем судових рішень общини, то у УІ ст. влада корля збільшується. У капітуляріях УІ-УІІ ст. говориться про священний характер королівської влади, про необмеженість її законодавчих повноважень. Придворні та все населення країни з 12 років повинне було приносити присягу на вірність короля.

З УІІ ст. королівську владу обмежують васали короля. Рішення король приймав після його погодження з представниками вищої світської знаті та вищого духовенства. Ці збори становили раду короля. Хоч вона не була постійним державним органом і збиралась тільки час від часу, однак її вплив на короля був суттєвим.

Щороку королі збирали Березневі (травневі за Каролінгів) поля, які виконували роль військових На них вибирались майордоми, оголошувався вступ на престол королів, доводилися до відома зборів прийняті закони тощо.

Велику роль в управління відігравав королівський двір, котрий був центральним органом королівської влади. Тут зосереджували діяльність вищі чиновники, які називалися міністеріалами. Першим серед них вважався майордом (major domus). Спочатку він був управляючим королівським двором, а пізніше став першим міністром короля. У УІ-УІІ ст. влада майордома особливо посилилася, що призвело в свою чергу до послаблення королівської влади.

При відсутності короля майордом мав право головувати в королівському суді. Він також здійснював командування армією, контролював поступлення податків , віддавав розпорядження герцогам і графам, котрих він фактично призначав від імені короля. У випадку малоліття короля, майордом завідував його вихованням і фактично був главою держави. Таке становище майордома призвело до поступового формального переходу королівської влади саме до нього.

Крім майордома, важливе місце в структурі центрального управління посідали такі особи. Сенешал, який завідував особистими справами короля й управляв усіма слугами королівського двору. Пфальцграф очолював суд королівського двору. Він був присутній при винесенні судових вироків, керував судовими поєдинками, спостерігав за виконанням судових вироків. Реферандарій редагував і оформляв акти, що надходили від короля (едикти, дипломи тощо), зберігав архіви та ін. Маршал спочатку завідував королівською конюшнею, а згодом очолив королівську кінноту, камерарій – майном короля та скарбницею, архікапелан – духовенством королівського двору.

Місцеве управління.

Держава франків поділялась на окремі округи – паги, які очолювали графи. Їх призначав король із найбільших землевласників. Вони були наділені великою владою, мали право накладати штрафи на порушників громадського порядку. Паги поділялись на сотні, котрих очолювали сотники. Вони підпорядковувались графу і мали подібні повноваження в межах сотні. Сотню спочатку очолював виборний сотник, наділений судовими та військовими функціями. З УІ-УІІ ст. сотників, які називалися на півночі центанаріями, а на півдні вікаріями, вже призначали король або граф. Вони підпорядковувались графам. Сотники головували на судових зібраннях, збирали податки, штрафи (в розмірі 3 соліди), а також відповідали перед графами за збір ополчення в сотні.

У прикордонних землях створювалися крупніші територіальні об‘єднання – герцогства. У них входило декілька пагів (від двох до 12). Одним із головних завдань герцогів, які їх очолювали, було організувати належну оборону держави. Найменшою територіальною одиницею були общини (марки), що належали до складу сотні й користувалися самоуправлінням.

Судові органи.

Судові справи розглядались на зборах вільних людей сотні під головуванням виборного судді – тунгіна. Вироки виносили виборні засідателі – рахінбурги. До складу суду вибирались зазвичай найбагатші люди, які знали право. На судових засіданнях повинні були бути присутніми все вільне та повноправне населення сотні. Справи вирішувалися за показами сторін та їх свідків без попереднього слідства. В окремих випадках суд використовував ордалії за допомогою розпеченого заліза, кип‘ятку тощо. Винних на суд викликав сам потерпілий, оскільки спеціального органу для цього не існувало.

Поступово контроль службових осіб короля за діяльністю суду рахінбургів посилився. Карл Великий провів судову реформу, за якою:

- відмінив обов‘язок вільних жителів з‘являтися на всі судові зібрання (достатньо було з’явитися на такі зібрання тричі на рік);

- замінив виборних рахінбургів призначеними королем членів суду – скабінами.

4. Джерела та характерні риси права

Основним джерелом права були звичаї і так звані варварські правди – записи, в основному, звичаєвого права германських племен. Такі записи появилися в кінці V – на початку VІ ст. у багатьох племен, вони були офіційними або приватними збірниками звичаїв даного племені, які застосовувались у судовій практиці. Часто такі звичаї доповнювались королівськими актами.

Зокрема, на території франкської держави діяли Бургундська і Лангобардська правди (бургунди і лагнобарди входили до складу цієї держави), запис звичаєвого права вестготів (Едикти короля Еврика). Була ще Рипуарська права, Алеманська, Баварська і інші правди.

Кожна особа судилася своїм правом – незалежно від того, де на даний час проживало її плем’я – на території франкської держави чи поза її межами.

Тому перед судом кожному слід було під присягою вказати, до якого племені належить.

Якщо сторони належали до різних племен, то вирішував сам суд або владні органи – яке право застосовувати. Або ж правитель видавав відповідну постанову, якою належало керуватись судові. Так створювалися певні засади міжплемінного, міжнародного права.

Найдавнішим збірником права основного племені франків, які заснували у Галлії Франкську державу – салічних франків – була Салічна правда (Lex Salica). Припускається, що збірник був записаний за часів правління Хлодвіга між 508 і 511 рр. Налічував 65 артикулів. Потім він неодноразово доповнювався і частково мінявся при наступних королях. Збереглись тексти часів Піпіна Короткого і Карла Великого.

Ще одним джерелом права були правові акти королів – закони, що називалися капітуляріями.

Капітулярії за змістом поділялися на світські, церковні і змішані.

З точки зору територіальної дії вони поділялись на “місцеві” – що доповнювали або міняли право конкретного племені та загальнодержавні.

Отже капітулярії поділялися на :

- капітуляріїв, що доповнювали чи міняли діюче право (правди, закони);

- капітулярії, які мали самостійне значення;

- капітулярії королівським посланцям (службовим особам).

До інших джерел права відносились індивідуальні правові акти, що стосувалися конкретних осіб чи організацій – рескрипти, декрети. Вони поділялись на королівські і приватні.

З УІ ст. у державі франків (за прикладом Риму) стали складатися збірники зразків документів, які слід було складати при веденні різних справ – своєрідні формули (formulae).