Національна академія наук україни

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

На правах рукопису

ІСАКОВ Михайло Григорович

УДК 346.2

ПРАВОВИЙ СТАТУС ПІДПРИЄМСТВА

ЯК СУБ’ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ

Спеціальність: 12.00.04 - господарське право,

господарсько-процесуальне право

Д И С Е Р Т А Ц І Я

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Полатай Володимир Юрійович,

кандидат юридичних наук

Донецьк - 2006

ЗМІСТ

ВСТУП	3
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПІДПРИЄМСТВА	14
1.1. Підприємство: поняття та сутність	14
1.2. Ознаки підприємства як суб'єкта господарювання	41
Висновки до розділу 1	58
РОЗДІЛ 2. ГОСПОДАРСЬКА КОМПЕТЕНЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ ТА ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЇХ МАЙНА	62
2.1. Поняття та зміст господарської компетенції підприємств	62
2.2. Правовий режим майна підприємств	79
Висновки до розділу 2	98
РОЗДІЛ 3. ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ	102
3.1. Класифікація підприємств	102
3.2. Організаційно-правові форми унітарних підприємств	123
3.3. Організаційно-правові форми корпоративних підприємств	154
3.4. Асоційовані підприємства	177
Висновки до розділу 3	189
ВИСНОВКИ	194
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ	200

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Історія світового економічного розвитку свідчить, що в умовах ускладнення господарсько-економічних відносин, науково-технічної революції, глобальних соціальних проблем неможливим стає функціонування на практиці у чистому вигляді ні ринкового механізму, ні суцільно одержавленої економічної системи. У сучасній економіці отримує своє вираження об’єктивна потреба стимулювати приватну ініціативу шляхом забезпечення законних приватних інтересів учасників господарського життя, а з іншого – попередити негативні прояви такої ініціативи і, відповідно, забезпечити врахування і захист публічних інтересів. Ринок і державне регулювання економічних відносин, приватні і публічні відносини стали взаємообумовленими та взаємопов’язаними. Становлення та розвиток ринкових відносин у змішаній економіці України, створення інфраструктури ринку, поява нових організаційно-правових форм господарювання, включення економіки України у світовий комерційний оборот вимагають переосмислення теоретичних основ діяльності підприємств як суб’єктів господарювання.

Підприємства як учасники економічних відносин є провідниками, які поєднують особисті інтереси з суспільними. Удосконалення правового статусу підприємств та підвищення ефективності їх господарювання є невід’ємним елементом стратегії розвитку економіки України. На сьогодні велика кількість видів та організаційно-правових форм підприємств породжують на практиці безліч питань щодо визначення особливостей їх правового статусу і, відповідно, застосування певних положень чинного законодавства України.

Поняття “підприємство” є узагальнюючим, збірним. По-перше, воно визначає підприємства як певні організаційно-правові форми господарювання. По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто притаманне будівельним, транспортним, сільськогосподарським, торговельним та іншим підприємствам.

Інститут підприємства або господарюючого суб’єкта залежно від тієї соціально-економічної формації, у якій він функціонує, постійно трансформується, змінює свої основні функції. Свого часу на це звертав увагу О. Камінка, підкреслюючи, що правовий інститут незалежно від того, якого розвитку він досяг би у певний історичній момент, є лише однією з фаз у процесі послідовного розвитку охоплюваних ним відносин, результатом попереднього розвитку, що несе у собі зародок розвитку майбутніх видозмін [160].

Концепція підприємства як юридичної особи формувалася в умовах панування державної власності, адміністративно-командних методів розподілу матеріальних благ, домінування державних інтересів над приватними, тому не відповідає вимогам сьогодення. Не можуть задовольнити сучасні потреби і теорії підприємства як юридичної особи, більшість яких була створена у XIX столітті і відображає суспільні відносини, істотно відмінні від теперішніх. Крім того, підприємство неможливо розглядати лише як юридичну особу. Безумовно, мати права юридичної особи для підприємства вкрай необхідно. Але юридична особа – суб’єкт лише приватноправових відносин, що складаються по горизонталі, підприємство ж як суб’єкт права приймає участь у відносинах і по горизонталі, і по вертикалі, т. т. як у приватноправових, так і в публічно-правових відносинах, пов’язаних з державним регулюванням господарської діяльності.

Правовий статус підприємств регулюють Господарський та Цивільний кодекси України, що вступили в дію з 1 січня 2004 року, Закони України “Про господарські товариства” (від 19.09.1991 р.), “Про кооперацію” (від 10 липня 2003 р.), інші закони та численні підзаконні нормативно-правові акти, які враховують особливості положення певних видів підприємств. Прийняття Господарського кодексу України як кодифікованого нормативно-правового акту слугувало подальшому розвитку законодавства, поєднанню приватноправових методів правового регулювання на паритетних засадах з публічно-правовими, однак прийняття ГК України не вирішило всіх проблем, пов’язаних з правовим положенням підприємств. У правовому регулюванні статусу підприємств та їх діяльності є певні недоліки, неузгодженість, які вказують на доцільність комплексного наукового дослідження проблем правового положення підприємств як суб’єктів господарювання.

Необхідність теоретичного дослідження правового статусу підприємств зумовлена ще декількома причинами. Перш за все, підприємство є організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об’єднують свої виробничі ресурси для здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої діяльності, переважно як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється переважно державними та комунальними підприємствами, які забезпечують потреби держави, адміністративно-територіальних утворень в найбільш значущій та стратегічно важливій продукції та послугах. Але відсутність закону про державні та комунальні підприємства й наявність лише декількох присвячених ним норм у ГК не сприяє вирішенню проблем правового забезпечення таких підприємств, що знижує ефективність діяльності державного та комунального секторів економіки.

У сучасній мировій практиці відмічається посилення ролі держави в економічному житті суспільства. Це знаходить своє відображення у розробці систем корпоративних актів, спрямованих на регулювання ринку, банківської діяльності, митних правил, бізнесу, цін, заробітної плати, соціального захисту населення, контролю за діяльністю монопольних об’єднань.

Суспільство не може отримати позитивний кінцевий результат, ігноруючи інтереси підприємства, як і підприємство, ігноруючи інтереси суспільства. Українському законодавцю необхідно, з одного боку, стимулювати приватну ініціативу шляхом забезпечення законних приватних інтересів учасників господарського життя, а з іншого – попередити негативні прояви такої ініціативи і відповідно забезпечити врахування і захист публічних інтересів, чому в значній мірі сприяло прийняття ГК, в якому приватноправові методи правового регулювання на паритетних засадах поєдналися з публічно-правовими.

Оптимізація правового становища підприємств з метою забезпечення збалансованого врахування як приватних, так і публічних інтересів учасників господарських відносин потребує як врегулювання статусу підприємств в ГК, так і врахування специфіки правового становища окремих видів підприємств в спеціальних законах.

В українській правовій науці окремі питання створення і діяльності певних видів підприємств висвітлювалися у роботах О. Кібенко, О. Вінник, О. Щербини, В. Мамутова, Н. Саніахметової, Г. Пронської та ін. Однак спеціальні дослідження правового статусу підприємства як суб’єкта господарювання у сучасних умовах з урахуванням соціально-економічних змін, які сталися в суспільстві в умовах становлення ринкової економіки, не проводилися.

Вищевикладеним зумовлюється актуальність теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до плану науково-дослідних робіт Інституту економіко-правових досліджень НАН України за темою “Гармонізація господарського, екологічного та кримінального законодавства в системі правового забезпечення економіки” (номер держреєстрації 0102U000455). У межах зазначеної теми автор як співвиконавець здійснив дослідження правового статусу підприємств як суб’єктів господарювання та обґрунтував положення у розвиток теоретичних засад правового статусу підприємства як суб’єкта господарювання та пропозиції до законодавства.

Мета і задачі дослідження. Метою роботи є обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення правового статусу підприємства як суб’єкта господарювання на основі комплексного аналізу господарського законодавства, практики його застосування та відповідних теоретичних засад.

Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішені наступні завдання:

дослідити сутність підприємства, проаналізувати визначення підприємства як суб’єкта господарювання, здійснити необхідне удосконалення;

виділити ознаки підприємства і складові його організаційно-правової форми;

проаналізувати зміст господарської компетенції підприємств як сукупності господарських прав та обов’язків, дослідити питання правоздатності підприємств, обґрунтувати критерії визначення обсягів правоздатності та її кваліфікації як загальної і спеціальної;

дослідити правовий режим майна підприємств та його вплив на визначення правового статусу підприємства, обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення правового режиму майна підприємств різних видів та відповідальності засновників за боргами підприємства;

дослідити стан українського законодавства, що закріплює правове положення підприємств різних видів та обґрунтувати пропозиції щодо його удосконалення;

дослідити питання створення підприємствами дочірніх підприємств та надати пропозиції з удосконалення правового регулювання відповідних питань.

Об’єктом дослідження є сукупність господарських відносин, що виникають в процесі створення, функціонування та припинення діяльності підприємств.

Предметом дослідження є правовий статус підприємств як суб’єктів господарювання.

Методологію дослідження становлять загальнонаукові (діалектичний, історичний, системний, аналізу, синтезу, індукції, дедукції) та спеціальні (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм) методи наукового пізнання. За допомогою діалектичного методу досліджувалося вчення про підприємство як суб’єкта господарської діяльності та суб’єкта права, його функції на різних стадіях суспільного розвитку. Ця категорія розглядалася з урахуванням історичних умов, в яких вона формувалася, тобто застосовувався історичний метод. За допомогою системного методу, методу аналізу і синтезу досліджувалися теоретичні положення про підприємство як різновид господарюючих суб’єктів. Завдяки порівняльно-правовому методу досліджено законодавство щодо підприємств в різних правових системах, співставлення з українським законодавством. Методом індукції та дедукції одержані під час аналізу видів підприємств висновки поширювалися на підприємства всіх форм власності та навпаки, загальні результати використовувалися для пояснення рис, притаманних окремим організаційно-правовим формам підприємств. Для виявлення відповідності норм права суспільним відносинам застосовувався метод тлумачення правових норм.

Науково-теоретичну основу проведеного дослідження складають роботи вчених, присвячені правовому статусу господарюючих суб’єктів, в тому числі підприємствам, стану та проблемам господарського законодавства України, а саме: С.М. Братуся, В.І. Борисової, В.І. Васильєва, М. Вебера, О.М. Вінник, В.Д. Волкова, В.М. Гайворонського, О.В. Дзери, Г.Л. Знаменського, З.М. Заменгоф, Т.В. Кашаніної, О.Р. Кібенко, Н.І. Косякової, В.М. Кравчука, І.Ю. Краська, В.В. Лаптєва, В.В. Луця, В.К. Мамутова, В.С. Мартем’янова, Г.В. Пронської, А.О. Пушкіна, Б.Г. Розовського, В.І. Семчика, Н.О. Саніахметової, І.А.Сєліванової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є.О. Суханова, М.І. Титова, В.В. Хахуліна, О.О. Чувпила, В.І. Шакуна, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича, А.Н. Широкова, В.С. Щербини та багатьох інших дослідників.

Комплексному дослідженню питань господарських відносин, пов’язаних з функціонуванням підприємств, сприяло вивчення фундаментальних робіт в галузі економіки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше на основі комплексного дослідження правового статусу підприємств на сучасному етапі становлення ринкової економіки та теоретичних здобутків обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення правового статусу підприємств після прийняття Господарського кодексу України.

Наукова новизна дослідження конкретизується в наступних положеннях.

Вперше:

аргументовано, що правоздатність підприємства детермінується правовим режимом майна, при цьому право власності та право господарського відання детермінують загальну правоздатність підприємства та можливість кваліфікації їх діяльності як підприємницької, а право оперативного управління – спеціальну правоздатність, визначену власником (уповноваженим ним органом) для здійснення непідприємницької господарської діяльності;

обґрунтовано необхідність встановлення в ГК правила щодо субсидіарної відповідальності власників-засновників у формі відшкодування збитків за зобов’язаннями унітарних підприємств всіх форм власності (в тому числі і при визнанні їх банкрутом), за якими майно закріплене на праві оперативного управління, у разі, коли така відповідальність виникла з вини власника-засновника (уповноваженого ним органа);

запропоновано право на створення дочірніх підприємств закріпити виключно за підприємствами-власниками, та позбавити цього права підприємств-невласників.

Дістали подальший розвиток теоретичні засади правового статусу підприємства як суб’єкта господарювання, а саме:

визнання підприємства організаційно-правовою формою ведення громадянами, приватними та публічними утвореннями господарської діяльності, види якої обираються власником майна, переданого підприємству у власність, господарське відання чи оперативне управління;

визначення поняття підприємства як господарської організації, створеної і зареєстрованої у встановленому законом порядку для систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності від власного імені на засадах майнової відокремленості та самостійної відповідальності за своїми зобов’язаннями, крім випадків передбачених законодавством;

питання сутності організаційно-правової форми підприємства, що детермінується метою його створення, правовим режимом майна, статусом і складом засновників, організацією управління, способом розподілу результатів діяльності та умовами відповідальності;

положення щодо спеціальної правоздатності підприємств-невласників, як державних, комунальних підприємств, так і підприємств об’єднань громадян та релігійних організацій, яка визначається органами державної влади, місцевого самоврядування чи організаціями-засновниками, та зумовлюється функціями таких органів чи статутними завданнями організацій-засновників;

пропозиції щодо розмежування правового статусу приватного підприємства та товариства з одним учасником, як самостійних організаційно-правових форм комерційних підприємств, зокрема щодо таких ознак як майнова відокремленість та межа відповідальності;

питання підстав для обов’язкової державної реєстрації змін до установчих документів підприємства доповненням підставою реєстрації у разі набуття підприємством статусу дочірнього з опублікуванням відомостей про це в органах преси;

питання правового режиму майна підприємства, зокрема шляхом визначення режимів права власності, права господарського відання, права оперативного управління, інших речових прав для відповідних видів підприємств в залежності від цілей їх заснування;

конкретизація інших прав на майно підприємств відповідно до умов договору з власником майна, а саме визнанням таким правом зобов’язального, зокрема права оренди, з урахуванням того, що вона передбачає передачу майна орендарю та використання останнім майна для здійснення господарської діяльності;

положення щодо реалізації господарської компетенції підприємств через свої органи та через своїх представників (в тому числі членів органу підприємства) шляхом встановлення в законодавстві:

переліку провідних (головних) фахівців, які повинні включатися до виконавчих органів підприємства за посадою;
обов’язку посадових осіб (як найманих працівників, так і учасників) відшкодувати заподіяну з їх вини шкоду підприємству в повному обсязі та солідарну відповідальність членів колегіальних виборчих органів, що голосували за прийняття рішення, реалізація якого спричинила шкоду підприємству;
обов’язковість погодження зі спостережною радою чи загальними зборами угод на значні суми, угод з елементами заінтересованості та таких, що укладаються поза межами поточної господарської діяльності корпоративних підприємств.

За результатами дослідження підготовлені пропозиції щодо змін та доповнень діючого законодавства та проектів відповідних законів України, а також підтримані пропозиції щодо доцільності урегулювання правового статусу підприємств окремими законами, серед яких: “Про акціонерні товариства”, “Про товариства з обмеженою відповідальністю”, “Про виробничі кооперативи”, “Про державні та комунальні унітарні підприємства” тощо.

Практичне значення одержаних результатів. Положення та висновки, сформульовані в роботі, можуть бути використані для подальшого вдосконалення законодавства, що визначає статус певних видів підприємств; для підготовки установчих документів господарських організацій; для використання в навчальному процесі з курсу господарського та корпоративного права, а також в подальших наукових розробках щодо проблем правового регулювання діяльності підприємств в Україні. Положення дисертації можуть бути використані також при створенні коментарів до нормативно-правових актів, що регулюють правовий статус певних видів підприємств.

Висновки і пропозиції, викладені автором, були використані під час проведення методичних навчань суддів господарського суду Харківської області (довідка б\н від 18.03.2005 р.).

Окремі положення дисертаційної роботи використовувались при підготовці перспективного плану розвитку організаційної структури ТОВ “Інтернет Бізнес Комунікації” (довідка № 1 від 16.02.2005 р.), практичній діяльності ТОВ “Українські Комунікації” (довідка № 12/1 від 15.04.2005 р.) та групи компаній “Воля” (довідка № 05 від 25.05.2005 р.).

Особистий внесок здобувача. Наукові результати дослідження, що дозволяють визначити підходи до вирішення низки теоретичних і практичних проблем, пов’язаних з особливостями правового статусу таких суб’єктів господарювання як підприємства, отримані особисто автором на основі аналізу наукової літератури та законодавства, що регулює статус певних видів підприємств.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації, що отримані в процесі дослідження, доповідалися і обговорювалися на науково-практичному семінарі “Нові Цивільний та Господарський кодекси України та проблеми їх застосування” (Харків, 2003); міжнародній науково-практичній конференції “Господарське законодавство України: практика застосування та перспективи розвитку в контексті європейського вибору” (Донецьк, 2004); міжнародній науково-практичній конференції ”Господарське судочинство: подальше його вдосконалення та проблемні питання розгляду спорів, пов’язаних із державним регулюванням економічних відносин” (Харків, 2004) та ін.

За темою дисертації опубліковані наступні роботи:

Ісаков М.Г. Види та організаційні форми підприємств в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 4 (39).– С. 224 - 230.
Ісаков М.Г. Щодо правового режиму майна унітарних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2005.– №2. – С. 130 - 133.
Ісаков М.Г. Особенности юридических лиц как субъектов хозяйствования // Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. науч. тр. – Донецк: ИЭПИ НАН Украины, Юго-Восток, Лтд., 2005. – С. 218 – 223.
Ісаков М.Г. Правовий статус дочірніх підприємств за чинним законодавством України // Вісник Академії правових наук України. – 2005.– № 2 (41). – С. 229 - 237.
Ісаков М.Г. Деякі проблеми приватних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2005.– № 3. – С. 109 - 111.

Обґрунтованість та достовірність висунутих дисертантом наукових положень та висновків підтверджується результатами соціологічних досліджень, проведених на підприємствах м. Харкова, даними, отриманими в господарських судах м. Харкова та м. Києва, а також практикою консультаційної діяльності.

Структура дисертаційного дослідження. Структура роботи зумовлена цілями і завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які включають вісім підрозділів, і висновків. Загальний обсяг дисертації складає 199 сторінок комп’ютерного тексту. Робота містить також список використаних джерел з 347 найменувань.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПІДПРИЄМСТВА

1.1. Підприємство: поняття та сутність

До суб’єктів господарського права відносяться як фізичні особи – підприємці, так і колективні утворення – господарські організації, серед яких особливе місце посідають підприємства.

Як свідчить багатовікова історія, саме підприємствам, як суб'єктам основної (первинної) ланки суспільного виробництва, належить провідна роль у розвитку економіки держави.

Розглянемо ж значення терміну “підприємство” та визначимо його місце серед інших суб'єктів господарської діяльності.

Слово «підприємство» широко вживається в науковій і популярній літературі, нормативних актах, правозастосовчій практиці, а також у повсякденній мові. Виникнення його пов’язано з об’єднання таких російських слів як: “пред” та “приять”, що означає «относиться благожелательно, удаваться, благоприятствовать, преуспевать» [312, С.49; 130, С.49].

Під підприємством може розумітися задумана (розпочата) ким-небудь справа (починання), господарська чи торгова одиниця (організація)^¹, трудовий колектив, виробничий майновий комплекс – і це далеко не повний перелік можливих смислових значень. У самому загальному вигляді підприємство розглядається в якості соціальної комплексної системи, універсального соціально-майнового комплексу, що представляє собою єдність працівників, майна і правового статуту [113, С.6; 179, С.6; 311, С.6].

Багатозначність розглянутого слова не випадкова: у категорії «підприємство» знаходить своє концентроване вираження складне (багатопланове) економічне явище, пов'язане зі здійсненням самостійної виробничо-господарської діяльності. У юридичній літературі неодноразово підкреслювалося, що підприємство є, насамперед, економічною категорією, що має економічний зміст і походження [171, С.113; 172, С.113; 197, С.113; 199, С.113; 333, С.113]. Серед цивілістів у зв'язку з цим навіть з'явилася (але не знайшла серйозної підтримки) крайня точка зору, відповідно до якої підприємства, як юридичного явища, взагалі не існує (А. Гольмстен, В. Удинцев [139, С.38-42; 310, С.38-42]).

Підприємство як економічний феномен – явище історичне, що представляє собою форму (спосіб) функціонування продуктивних сил на визначеному етапі розвитку суспільства. Головними причинами виникнення і широкого розповсюдження підприємств є об'єктивно існуючий суспільний розподіл праці, а також настійна потреба в кооперації праці. Тому поява підприємств знаменувалася переходом від натурального господарства до господарства, заснованого на розподілі, спеціалізації і кооперації праці. Виникнення підприємств стало можливим вже в умовах рабовласницького і феодального суспільств. У зв'язку з цим, наприклад, X. Оппикофер доводить фактичне існування у стародавні часи й у середні віка правового інституту підприємства, який здавався юристам середини XX століття новою правовою конструкцією [177, С.23]. Однак, поширення підприємств почалося при капіталізмі в зв'язку з розвитком машинного виробництва. За словами А. Сибирьова, тут вони є вже основною первинною ланкою суспільного виробництва [285, С.44].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Дослідження даної проблеми на сьогоднішній день ускладнюється у зв'язку з прийняттям Господарського Кодексу України [1] (надалі – ГК) та нового ЦК, які мають неоднаковий підхід до такого поняття як "підприємство".

Відповідно до ст. 62 ГК підприємство – самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності.

ЦК ж стосовно поняття “підприємство” не має принципового підходу. У ст. 191 ЦК наголошується на тому, що підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності і може бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів, а ч.2 ст. 167 та ч.2 ст. 169 ЦК передбачають можливість створення юридичних осіб в організаційно-правових формах державного та комунального підприємств.

Як бачимо, відносно терміну "підприємство" український законодавець не має єдиної точки зору.

Вважаємо, що прийняття ГК знаменувало нову еру у визначенні правового статусу підприємства. Як зазначає Г. Знаменський “Принятие и введение в действие с 1 января 2004 г. Хозяйственного кодекса Украины – это знаковое событие в украинском законотворчестве. В отечественную и правовую систему вошел абсолютно новый и достаточно крупный кодифицированный законодательный акт, который специально предназначен для регулирования хозяйственных (в том числе коммерческих, предпринимательских) отношений» [163, С.37]. ГК став тим актуальним законодавством, що регулює відносини суб’єктів господарювання як по горизонталі, так і по вертикалі, забезпечує умови для узгодження цих відносин щодо підприємств, поєднання публічних та приватних інтересів в підприємницькій діяльності, враховує необхідність державного регулювання економіки. ГК розглядає підприємство як самостійний суб'єкт господарювання, що має статус юридичній особи, і відносить до організаційно-правових форм підприємств: господарські товариства, виробничі кооперативи, приватні підприємства – як корпоративні утворення; державні, комунальні, приватні, підприємства об’єднань громадян та релігійні організації – як унітарні утворення. Саме в такому розумінні підприємство розглядається сучасною економічною наукою [342, С.38].

До майна підприємства ГК відносить цілісний майновий комплекс підприємства, який визнається нерухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в порядку, визначених законом (ч. 3 ст. 66 ГК). Таким чином, ГК робить неможливим подальше застосування терміну “підприємство” у двох значеннях, що вносить повну ясність відносно цього питання, усуває плутанину. Як зазначає Н. Саніахметова “С Хозяйственным кодексом Украины существенный прогресс в правовом регулировании хозяйственной деятельности, что выдвигает задачу приведения хозяйственного законодательства в соответствие с практическими потребностями Украины в период трансформации к рыночной экономике” [276, С.41].

Дані положення ГК несумісні з положеннями ЦК, що породжує суперечки між вченими цивілістами й юристами-господарниками щодо правового статусу підприємств. Так Є. Суханов вважає, що віднесення акціонерних та інших видів господарських товариств до корпоративних підприємств “намеренно запутывает ситуацию” [296, С.6]. А Ю. Толстой, В. Лаптєв підтримують збереження підприємств-невласників, заснованих релігійними організаціями, об’єднаннями громадян, кооперативними організаціями [304, С.62; 201, С.62]. О. Кібенко підкреслює, що “мова не йде про приватне підприємство (чи державне, комунальне тощо), яке за ЦК та ГК є суб’єктом, а не об’єктом права, і тому не може відчужуватись, бути предметом інших правочинів, накладення стягнень чи переходити у спадщину. Мова йде про цілісний майновий комплекс.” [175, С. 39].

Слід зазначити, що двозначність терміну “підприємство” має місце не тільки в законодавстві України. Дана проблема є і в російському законодавстві. Цивільний Кодекс Російської Федерації [181] (надалі ЦК РФ) під підприємством розуміє як суб'єкт так і об'єкт права (ст.ст. 113-115, 132 ЦК РФ).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

«Теорія адміністрації» чи «теорія директора», що найбільше повно досліджена в роботах Ю. Толстого [305; 306] виходить з того, що головна мета наділення організації правами юридичної особи – це забезпечення можливості її участі у цивільному обороті. Саме директор уповноважений діяти від імені організації як волеутворюючий орган у сфері господарського обороту, тому він є носієм юридичної особистості державної юридичної особи. На думку Ю. Толстого, ця теорія і сьогодні не вичерпала свій потенціал і на її основі можуть бути зроблені плідні висновки, як у науковому, так і в практичному відношенні. На підтвердження життєвості цієї теорії Ю. Толстой відзначає, що орган юридичної особи, узятий саме в цій якості, не виступає по відношенню до даної юридичної особи як самостійний суб'єкт права і тому правові відносини між юридичною особою і його органом неможливі.

Орган юридичної особи як правова категорія визначає особу (одноособовий орган) чи групу осіб (колегіальний орган), що представляє інтереси юридичної особи, в тому числі підприємства, у відносинах з іншими суб'єктами права без спеціальних на те повноважень (без доручення). Правомочності, що належать органу, - це правомочності самої юридичної особи. У сфері господарювання орган юридичної особи представляє всю юридичну особу в цілому.

Загальною для всіх цих концепцій є ідея про наявність людського субстрату (особи чи колективу) у державній юридичній особі.

У 50-і роки досить широке розповсюдження одержала теорія, прихильники якої, обмежуючись констатацією того, що юридична особа – соціальна реальність, по суті, відмовлялися від спроб виявити її людський субстрат. Ця теорія відома як «теорія соціальної реальності» юридичних осіб. Її дотримувалися, зокрема, Д. Генкін [92] і Б. Черепахін [324]. Супротивники цієї теорії небезпідставно вказували на те, що завдання юридичної науки полягає у виявленні специфічних ознак юридичної особи як соціальної реальності, оскільки не будь-яка соціальна реальність є юридичною особою. А цю задачу теорія соціальної реальності перед собою й не ставить.

Значну популярність одержали і такі наукові концепції, як «теорія соціальних зв'язків» О. Красавчикова [190; 191], "теорія організації" О. Пушкіна [265, С.132]. У поглядах О. Пушкіна можна побачити деякі паралелі з концепцією юридичної особи Ієринга. Він також вважає, що юридична особа – це своєрідний прийом юридичної техніки, завдяки якому організація одержує можливість брати участь у цивільному обороті.

Значний внесок у визначення правового положення державних підприємств внесли представники господарського права В. Лаптєв, В. Мартем’янов, Т. Абова, З. Танчук, В. Мамутов, на думку яких норми адміністративного права регулюють управлінські відносини в галузі економіки на засадах влади і підпорядкування, вони будуються по вертикалі. Цивільне право в тій же галузі регулює майнові відносини вартісного характеру на засадах рівності як відносини горизонтальні. При цьому використовуються різні методи регулювання. В одному випадку це метод на основі владних приписів, в другому – на засадах рівності. Таким чином, у правовому регулюванні державних підприємств застосовуються норми як адміністративного так і цивільного права [217; 191].

Є. Суханов трактує юридичну особу як певним чином організований майновий комплекс, що є юридично самостійним учасником обороту [146, С.187; 297, С.44]. Він піддає критиці представників теорії колективу, які, на його думку, розкриваючи сутність державної юридичної особи, недооцінюють майнову сторону.

Лише відмова від "теорії колективу", як підкреслює Є. Суханов, здатна задовільно пояснити існування "компаній однієї особи" – господарських товариств, що мають одного засновника чи учасника (з відсутнім у силу даних обставин "людським субстратом" – колективом учасників). Такі компанії давно перестали бути "екзотикою" і отримали значний розвиток у сучасній ринковій економіці [296, С.9].

Особливу актуальність погляди Є. Суханова набули завдяки можливості за сучасним законодавством створення юридичної особи одним засновником (ст. 56 ГК та ст. 83 ЦК). Адже людський субстрат в одночленних корпораціях не грає важливої ролі.

До позиції Є. Суханова подібна позиція В. Попондопуло. Останній вважає, що юридична особа є необхідною правовою формою підприємства, завдяки якій відбувається "персоніфікація майна" підприємства та обмеження підприємницького ризику власника (власників) лише розмірами майна, персоніфікованого (відокремленого, вкладеного) в створюваній ним (ними) юридичній особі. В цьому полягає основне службове призначення юридичної особи [252, С.94]. На думку В. Попондопуло, юридична особа типу корпорації – своєрідний спосіб управління майном, що належить учасникам корпорації.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Мета, яка лежить в основі організації формується під впливом потреб та інтересів певного кола осіб. Інтерес є саме тією силою, яка призводить в рух весь організаційний процес. Більшість прав та інтересів може бути реалізована особисто шляхом вступу уповноваженої особи у відповідні правовідносини. Частина прав та інтересів можуть реалізовуватися як особисто, так і спільно з іншими особами, які мають таке ж право. Так, право на здійснення господарської діяльності може бути реалізовано фізичною особою особисто шляхом реєстрації як підприємця або спільно з іншими – шляхом створення господарського товариства. Засновники "переносять", "делегують" частину належних кожному з них прав на здійснення господарської діяльності з метою їх спільної реалізації. Комерційні підприємства поряд з господарськими об’єднаннями, органами господарського управління, фермерськими господарствами є господарськими організаціями, які мають на меті отримання прибутку. Головна ознака господарської організації, яка поєднує в один вид суб'єктів господарювання, полягає у тому, що, незалежно від організаційно-правових форм усі вони є юридичними особами, тобто можуть бути самостійними (діяти від свого імені, під власну майнову відповідальність за зобов'язаннями, виступати позивачем і відповідачем у судах) учасниками товарно-грошового обороту.

Сам факт створення підприємства у певній мірі вже є способом реалізації прав засновників. Саме такий взаємозв'язок організацій і їх засновників дає підстави Г. Пронській стверджувати, що підприємства мають службове призначення щодо своїх засновників [307, С.14]. Таким чином організація, в тому числі й господарська організація – це форма спільної реалізації певних інтересів (прав) її засновників.

Підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу. Приватне підприємство, наприклад, може бути створено одним чи декількома фізичними особами – приватними власниками. Компетентними органами для створення державних і комунальних підприємств є, відповідно, органи державної влади (як правило, міністерства і відомства) і органи місцевого самоврядування. Немає перешкод для створення підприємств колективними власниками – юридичними особами: господарськими товариствами, виробничими кооперативами, об’єднаннями громадян і релігійними організаціями та ін.

Саме заради реалізації суб’єктивних інтересів засновників і виникають організації. Ці інтереси організації в більшості випадків можуть бути досягнуті лише шляхом вступу організації у відносини з іншими особами. Так комерційне підприємство реалізує товари, надає послуги, щоб отримати прибуток, здійснюючи господарську діяльність.

Як зазначалося, властивості суб’єкта права у особи виникають в силу юридичних норм. Так, легалізація юридичних осіб, в тому числі підприємств, здійснюється шляхом державної реєстрації. В деяких країнах в якості юридичних осіб розглядаються також і не зареєстровані корпорації – корпорації де-факто. Особи, які ведуть підприємницьку діяльність від імені корпорації де-факто, не можуть, заперечуючи проти позову, покликатися на те, що корпорація не існує [143, С.86]. Закони окремих штатів США передбачають, що корпорація виникає в момент надання статуту у відповідну державну установу [298, С.27]. Український законодавець пов’язує виникнення підприємств виключно з їх державною реєстрацією (ст. 58 ГК).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Таким чином, підприємство є різновидом господарської організації (юридичної особи, яка здійснює господарську діяльність) і являє собою самостійний суб’єкт господарювання, створений і зареєстрований у встановленому законом порядку.

Індивідуальними суб'єктами господарювання можуть виступати і фізичні особи за умови їх державної реєстрації (легітимації) в якості суб'єктів підприємницької діяльності.

Серед суб'єктів господарських відносин особливе місце посідають держава та територіальні господарські системи – територіальні громади, від імені яких в якості безпосередніх учасників господарських відносин виступають їх органи.

Підприємствам серед інших суб'єктів права належить домінуюче місце, що зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах та послугах. Саме з цієї причини законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

1.2. Ознаки підприємства як суб'єкта господарювання

Підприємством як господарською організацією може бути не будь-яка організація, а організація, що характеризується сукупністю певних ознак – ознак суб'єкта господарського права. До таких ознак відносяться: 1) визначеність організаційно-правової форми суб'єкта господарювання; 2) майнова відокремленість; 3) легітимація існування в якості суб'єкта господарювання; 4) відповідальність за результати господарювання; 5) самостійність в господарському обороті.

Щодо визначеності організаційно-правової форми суб'єкта господарювання, то за часів функціонування в системі господарювання лише колективних утворення і відсутності фізичних осіб – приватних підприємців, цю ознаку суб'єкта господарського права зазвичай визначали як «організаційна єдність». Дана ознака стосовно до колективних утворень дозволяє вичленувати з різних сукупностей груп людей такі, котрі є не випадковими, а організованими колективними утвореннями, спеціально створеними для здійснення підприємницької діяльності чи досягнення інших господарських цілей спільними зусиллями за допомогою об'єднаної праці. Організаційна єдність спеціально створеного для участі в процесі господарювання колективного утворення свідчить про те, що брати участь у цьому процесі буде не кожна з цієї групи фізична особа (громадянин) сама по собі від свого імені (самостійно), а всі вони разом узяті розглядаються як єдиний суб'єкт господарювання, окремий суб'єкт господарського права. У таких випадках для організованої участі в безпосередній діяльності і керівництві нею колективні утворення мають внутрішню структуру – внутрішньоструктурні підрозділи, кожне з яких очолює безпосередній керівник, і загального керівника – єдиноначального чи колегіального.

Організаційна єдність представляє собою надання законом юридичної можливості в межах встановлених організаційно-правових форм існуванню юридичної особи, визначенню і встановленню системи внутрішніх зв'язків елементів, що складають її конструкцію, з метою забезпечення їхньої єдності і можливості організації виступати як суб'єкту господарських відносин.

Володіння ознакою організаційної єдності знаходить свій зовнішній прояв у наявності статуту чи індивідуального положення про конкретного суб'єкта господарювання^².

Організаційна єдність суб'єкта господарювання виражається в організаційній структурі управління, наприклад, в акціонерному товаристві. Якщо правове положення таких органів, як збори акціонерів, рада директорів, виконавча дирекція в цілому визначені законодавством, то засновникам (учасникам) на даному етапі необхідно розробити і затвердити цілий пакет локальних (корпоративних) нормативних документів, які на практиці забезпечують організаційну єдність підприємства як суб'єкта господарювання.

О. Йоффе підкреслював, що, перш за все, юридичним особам властива саме ознака організаційної єдності. Сутність її полягає в тому, що усередині організації складається така система відносин, завдяки якій організація стає єдиним цілим, очолювана відповідним органом – одноособовим (наприклад, директором) чи колегіальним (наприклад, правлінням). Організаційна єдність юридичної особи звичайно виражається в статуті (положенні), яким визначається також коло покладених на нього функцій [166, С.130]. Цю точку зору докладно розробляв і послідовно доводив В. Цирульников [321, С.213].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Викликає критику норма, закріплена у ч. 2 ст. 219 ГК та ч.3 ст. 96 ЦК щодо можливості встановлення додаткових підстав відповідальності засновника установчими документами. Така норма, на наш погляд, необґрунтована. Загальні засади відповідальності засновника визначаються наперед обраною організаційно-правовою формою суб'єкта господарювання. Умова про відповідальність суб’єкта господарювання певного виду чітко визначена законом і є імперативною, а тому від засновника не залежить. В іншому випадку можливим було б створення товариства з обмеженою відповідальністю, в якому учасники несли б повну відповідальність за його зобов'язаннями з тих лише підстав, що це передбачено установчими документами. Це б суперечило самій природі такого товариства, було б несумісним з організаційно-правовою формою цього суб'єкта господарювання. На нашу думку, учасники не вправі змінювати передбачений законом порядок відповідальності суб'єктів господарювання.

Усі суб'єкти господарювання повинні здійснювати свою діяльність у рамках існуючого в країні суспільного господарського порядку, в атмосфері правового поля, не допускаючи економічних правопорушень і злочинів, що тягнуть застосування санкцій, передбачених законодавством.

Ризик зазнати негативних наслідків своєї діяльності, які пов’язуються з відповідальністю є важливим фактором, який впливає на поведінку всіх суб’єктів господарського права. Самостійна відповідальність є гарантією економічної обґрунтованості цієї поведінки. Потенційна можливість відповідальності є об'єктивною противагою свободі вибору. Це заставляє підприємство піклуватися про те, що б його поведінка не стала підставою його відповідальності. Самостійна відповідальність є одним з проявів самостійності підприємства як суб'єкта господарювання.

Вважаємо, що в сучасних умовах – становлення ринкових відносин відповідальність є найважливішою ознакою суб'єкта господарювання. Відповідальність поряд із забезпечувальними засобами сприяє стабільності господарського обороту. Аналіз діючого законодавства й господарської практики показує наявність загальної тенденції посилення відповідальності комерційних господарських організацій [180, С.123]. Цю обставину потрібно враховувати і при дослідженні сутності підприємства як суб'єкта господарювання. Наприклад, при створенні акціонерного товариства строгий порядок і обсяг формування статутного капіталу важливий не тільки для розгортання підприємницької діяльності, але й для забезпечення майнової відповідальності, гарантії інтересів кредиторів.

Питання відповідальності – одне з найскладніших питань в теорії права. Господарсько-правова відповідальність відрізняється від цивільно-правової та економічної відповідальності, від адміністративно-правової, відповідальності по трудовому праву та ін.

На думку В. Мамутова господарсько-правова відповідальність - “это претерпевание (или несение) хозяйственным органом неблагоприятных экономических последствий непосредственно в результате применения к нему предусмотренных законом санкций (мер ответственности) экономического характера” [214, C.27]. Саме таке розуміння юридичної відповідальності знайшло підтримку і визнання в загальній теорії права. Відповідальність, – пише С. Братусь, – це не обов'язок перетерплювати наслідки, що виникають із правопорушення, а саме їхнє перетерплювання разом з примусом [109, С.312].

Дійсно, нести юридичну відповідальність – значить перетерплювати, випробувати на собі несприятливі наслідки своїх дій (бездіяльності). Навпроти, застосування ж самих санкцій до інших суб'єктів господарювання – це застосування, використання мір відповідальності, але не сама відповідальність.

Законодавець у ч.1 ст. 216 ГК встановлює господарсько-правову відповідальність учасників господарських відносин за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій, які повинні гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Господарсько-правові санкції розглядаються законодавцем як заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарсько-правові санкції – це не тільки грошові санкції (штраф, пеня і відшкодування збитків), але і всі санкції економічного характеру, що можуть бути застосовані як до суб'єктів господарювання, так і до інших учасників господарських відносин.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.php

Слід зазначити, що питання ознак суб'єкта господарювання як юридичної особи – питання загальної теорії права. Значний вклад в розроблення проблем, пов’язаних з ознаками юридичної особи внесли цивілісти, розробки яких необхідно враховувати при визначенні ознак підприємства як суб'єкта господарювання (що має статус юридичної особи).

В наукових працях цивілістів пропонувалося декілька класифікацій ознак юридичної особи. Так, Д. Гєнкін пропонував поділяти ознаки юридичної особи на передумовні і якісні. Він вважав, що одні з ознак юридичної особи мають значення передумов визнання організації юридичною особою, а інші – значення якостей юридичної особовості організацій. Організаційна єдність та відокремлене майно – це передумови, участь в цивільному обороті від свого імені та самостійна майнова відповідальність - якісні ознаки юридичної особовості юридичної особи [134, С.20-25]. О. Красавчиков поділяв ознаки на матеріальні і правові. До перших він відносив внутрішню організаційну єдність і зовнішню автономію, економічну єдність і відокремленість майна, керівну та функціональну єдність. Правовими ознаками, на його думку, є законність утворення юридичної особи, здатність організації від власного імені брати участь в цивільних правовідносинах, нести самостійну майнову відповідальність, наявність статуту (положення) [288, С. 131-136].

Не традиційною є точка зору В. Примака, який вважає, що до передумов визнання організацій юридичними особами, тобто суб'єктами права, та умов реалізації їх цивільної правосуб'єктності слід віднести винятково їх організаційну єдність та майнову відокремленість, тоді як інші традиційні ознаки юридичної особи характеризуватимуть юридичні наслідки фактичного здійснення нею своєї цивільної правосуб'єктності [259, С.52]. На його думку, відповідно виступ від свого імені у цивільному обороті та самостійну майнову відповідальність правильніше визначати не як конститутивні ознаки юридичної особи, а як зовнішні вияви, наслідки здійснення її правосуб'єктності [259, С.52].

Є. Кочергіна серед ознак юридичної особи виділяє “не вариативные (не переменные, однозначные) признаки”, які на її думку завжди притаманні конструкції юридичної особи – “выступление в гражданском обороте от своего имени, а также способность быть истцом и ответчиком в суде”, а також “вариативные (переменные) признаки”, які можуть мати різні форми та за своїм змістом притаманні конструкції організаційно-правової форми – “организационное единство и автономия, имущественная обособленность и самостоятельная юридическая ответственность по своим обязательствам”. На думку К. Кочергіної саме варіативні ознаки “будут аккумулироваться в правоспособности юридического лица и составлять базовую основу в структуре понятия организационно-правовой формы” [186, С.163-164].

В науковій літературі підкреслюється, що класифікація ознак юридичної особи є важливою для розкриття сутності цієї категорії, оскільки повинна відображати її складну природу як соціально-правової категорії [188]. В.Кравчук, поділяючи ознаки юридичної особи на соціальні і правові, до соціальних ознак відносить такі ознаки, як похідну природу юридичної особи, організаційно-правову форму та власне найменування, що характеризують соціальну природу юридичної особи [189, С.40]. До правових ознак, що характеризують юридичну особистість юридичної особи він відносить майнову відокремленість та самостійність в цивільному обороті і підкреслює, що обидві групи ознак в сукупності є достатніми для відокремлення юридичної особи від інших суб’єктів права [189, С.40].

Деякі науковці серед ознак юридичної особи визначають найважливішу [112, С.135-138; 156, С.38; 297, С.44; 252, С.94], що видається невиправданим. Кожна ознака є важливою. Не одна з них, а лише всі разом визначають юридичну особу як таку. Саме в цьому і полягає їх значення. Якщо для окремих юридичних осіб певна риса не притаманна, вона не може мати значення ознаки. Наявність всіх ознак для будь-яких видів юридичних осіб є обов'язковою.

Вважаємо, що визнати організацію або фізичну особу суб’єктом господарського права можливо лише за наявності сукупності вищеназваних ознак, оскільки останні виступають імперативними вимогами, дотримання яких дозволяє стати суб’єктом господарських відносин.

Враховуючи вищезазначені ознаки суб'єкта господарювання пропонуємо наступне визначення підприємства. Підприємство – це самостійна господарська організація, створена у певній організаційно-правовій формі та зареєстрована у встановленому порядку з метою задоволення потреб суспільства та потреб певних осіб шляхом здійснення від власного імені на засадах майнової відокремленості господарської діяльності, організація, яка діє на підставі статуту та є юридичною особою. Таке визначення, на нашу думку, розкриває сутність підприємства як колективного суб’єкта господарювання та його ознаки.