Національна академія наук україни

Вид материала

Документы

Содержание Види підприємств 3.2. Організаційно-правові форми унітарних підприємств 3.3. Організаційно-правові форми корпоративних підприємств 3.4. Асоційовані підприємства Висновки до розділу 3

Подобный материал:

• Української держави, 8520.93kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
• Грищук Ірина Валерійовна, старший викладач кафедри, Національна академія Державної, 57.89kb.
• Національна академія наук україни, 312.32kb.
• Національна академія наук україни, 13kb.
• Калюжна Лідія Денисівна, Національна медична академія післядиплом, 288.82kb.
• М. В. Костицького, доктора юридичних наук, професора, 4657.11kb.
• Національна академія наук України, 301.57kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 1218.98kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права імені В. М. Корецького, 299.49kb.

РОЗДІЛ 3

ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ



3.1. Класифікація підприємств


У залежності від обраного критерію суб'єктів господарювання можна поділити на різні види. Перш за все суб'єктів господарювання розглядають як суб'єктів індивідуальних – фізичних осіб-підприємців та колективних – господарські організації. За законодавством України підприємства відносяться до таких суб'єктів господарювання як господарські організації, становлення та розвиток яких зумовлено сукупністю економіко-правових та соціальних чинників, що постійно змінювалися, забезпечивши різноманітність форм та видів підприємств.

За обсягом і змістом господарської компетенції підприємства відносяться до тих суб'єктів господарювання, які займаються безпосереднім здійсненням господарської діяльності (виробництвом продукції, виконанням робіт, наданням послуг) – суб'єктів основної (первинної) ланки господарювання поряд з іншими господарськими організаціями, обсяг правосуб'єктності яких найбільш повний, чим вони і відрізняються від господарських об’єднань та органів господарського управління.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

ЦК ж, не згадуючи про підприємства в якості суб’єктів права, передбачив поділ юридичних осіб на приватні і публічні (за особою засновника і за способом створення). Так, засновниками публічних юридичних осіб є державні органи та органи місцевого самоврядування, а засновниками приватних юридичних осіб - фізичні та юридичні особи.

Публічні юридичні особи утворюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а приватні - за ініціативою приватних осіб на підставі договору. Публічні юридичні особи мають на меті задоволення публічних інтересів.

Серед публічних інтересів К. Кочергіна [187, С. 38] виділяє: інтереси економічної стійкості (стабільності) національної економіки як системного соціального явища та інтереси вкладників на ринку фінансових послуг як інтегративну соціальну категорію, оскільки основна маса спеціальних організаційно-правових форм створюється саме в цій сфері (комерційний банк, пенсійний фонд, інститути спільного інвестування); операції таких суб'єктів полягають, в основному, в інвестуванні залучених коштів, у силу чого їх можна об'єднати загальним поняттям інституціональних інвесторів. Вона зазначає, що публічний інтерес у даному випадку полягає в забезпеченні стабільності функціонування всієї фінансової системи. Це пов'язано з тим, що підвищена ризикованість діяльності інституціональних інвесторів, які працюють із залученими коштами, може призвести до колосальних конфліктів, що набувають у даному випадку масштабів значущого соціального явища.

К. Кочергіна [187, С. 39] підкреслює необхідність постійного державного регулювання в особливих секторах ринку, де функціонують юридичні особи такого роду. Однією із специфічних форм такого державного регулювання вона називає встановлення вимог до організаційно-правових форм цих юридичних осіб у вигляді спеціальних елементів їх структури. Так, у законах України „Про банки і банківську діяльність” [7], „Про страхування” [42], „Про недержавне пенсійне забезпечення” [27], „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” [21], в Декреті Кабінету Міністрів України „Про довірчі товариства” [64] та в деяких інших нормативних актах законодавець, з метою виділення специфіки діяльності таких суб'єктів господарювання або іншій сфері ринкових відносин, висуває певні вимоги до окремих елементів структури організаційно-правової форми.

Діяльність публічних юридичних осіб має загальне, суспільне значення, а самі вони потребують спеціального правового режиму і підтримки з боку держави, їх існування обумовлене і викликане рівнем розвитку суспільства, його потребами. В науковій літературі щодо питання віднесення певних видів підприємств до публічних чи приватних не має усталеної точки зору. В. Примак, наприклад, відносить до публічних юридичних осіб і державні та комунальні підприємства. Він не погоджується з Є. Сухановим і зазначає, що критерії класифікації юридичних осіб на юридичні особи приватного і публічного права, як створених на підставі акта публічної влади і наділених владними повноваженнями Є. Сухановим дещо звужені, оскільки останній не згадує про можливість утворення як публічних юридичних осіб також і різного роду суб’єктів господарювання [258, С.45].

На думку І. Кучеренко законодавець не зовсім вдало визначив як головну відмінність між приватними та публічними особами види суб’єктів права, які мають право засновувати юридичні особи. “Така ознака поділу юридичних осіб на приватні та публічні є не дуже вдалою, оскільки органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати підприємницькі юридичні особи, які належать до приватних юридичних осіб. Наприклад, господарські товариства чи державні та комунальні підприємства, які є суб'єктами підприємницької діяльності” [260, С.61-62]. В. Лаптєв підкреслює, що й до юридичних осіб публічного права застосовуються, незважаючи на їх найменування, норми цивільного і торговельного, тобто приватного, права. З одного боку, це пояснюється тим, що в буржуазних правових системах юридична особа розуміється саме як інститут цивільного права, вказівка ж на публічний характер юридичної особи характеризує лише особливості його функцій. З іншого боку, в цьому... виявляється стирання чітких меж між публічним і приватним правом, коли як публічні юридичні особи виступають не тільки державна казна чи державні територіальні утворення (провінції, міста, громади), а й численні господарські підприємства, що належать буржуазній державі [145, С.73-74].

Дослідження публічно-правових та приватноправових норм, що регулюють статус підприємств, важливе для з’ясування ролі та місця держави та територіальної громади не лише як суб’єктів публічних відносин, а й як суб’єктів приватних відносин. Адже в залежності від видів підприємства виступають як носії не лише приватноправових, але й публічно правових інтересів суспільства й держави.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Розрізняються також підприємства в залежності від способу організації і управління підприємством. Так, акціонерні товариства мають чотирьохланкову систему органів у складі вищого, колегіального виконавчого органу, одноосібного виконавчого та ревізійного органу. Товариства з обмеженою, додатковою відповідальністю, виробничі кооперативи – трьохланкову систему у складі вищого, виконавчого та ревізійного органу. Дволанкова система органів у складі вищого та виконавчого органу характерна для державних та комунальних підприємств. Одноланкову систему органів у складі тільки вищого органу мають унітарні приватні підприємства, в яких засновники безпосередньо керують підприємствами⁷.

Залежно від прав, які засновники (учасники, члени) можуть мати щодо підприємства або його майна слід виділити підприємства, щодо яких їх учасники мають корпоративні права (господарські товариства⁸, виробничі кооперативи, приватні корпоративні підприємства). Підприємства, основу правового режиму майна яких становлять інші речові права (державні та комунальні підприємства, підприємства об’єднань громадян та релігійних організацій).

За обсягом відповідальності господарської організації розрізняють підприємства, які відповідають усім своїм майном (виробничі кооперативи, приватні підприємства, господарські товариства, державні та комунальні комерційні підприємства) та підприємства, що відповідають лише частиною майна, яка визначена в законі (казенні та комунальні некомерційні підприємства). В залежності від умов відповідальності засновника за зобов’язаннями господарської організації розрізняють підприємства щодо яких засновники несуть обмежену відповідальність - в межах внесків, акцій (корпоративні приватні підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, державні та комунальні комерційні підприємства, виробничі кооперативи тощо). Засновники товариства з додатковою відповідальністю несуть додаткову відповідальність у кратному розмірі до вкладу кожного з учасників. У командитному товаристві деякі засновники несуть необмежену відповідальність, а деякі – обмежену. Засновники повного товариства несуть необмежену солідарну відповідальність.

Підприємства поділяються також в залежності від наявності економічної та/або організаційної залежності між ними на головне та залежне підприємство⁹.

За особливостями правового становища підприємства поділяються на національні (резидентів), які створені і діють відповідно до законодавства України та іноземні (нерезидентів), котрі створені за законодавством, відмінним від законодавства України, хоча здійснюють на території України у тому чи іншому обсязі господарську діяльність.

Слід зазначити, що проведена нами класифікація підприємств не претендує на універсальність і може існувати поряд з другими, в основі яких закладені інші критерії. Вважаємо, що завдяки вищеназваним ознакам ми маємо можливість визначити певну організаційно-правову форму господарювання. Так підприємство, яке має на меті одержання прибутку, є власником належного йому майна, створене декількома засновниками, які беруть участь в управлінні та отриманні частини його прибутку, несуть обмежену відповідальність за його зобов’язаннями і має триланкову систему управління – представляє таку організаційно-правовову форму господарювання як товариство з обмеженою відповідальністю. Інше підприємство не має всіх цих ознак в сукупності. Хоча всі елементи організаційно-правової форми є важливими, іноді специфічний зміст лише одного з них є достатній для визначення певного виду підприємства. Наприклад, солідарна необмежена відповідальність засновників характерна лише для такого підприємства як повне товариство, а комбінована відповідальність - командитного товариства. Для визначення правового стату су деяких підприємств буває достатньо двох, а то й однієї ознаки, що характеризує даний вид підприємства. Так, для унітарних приватних, державних, комунальних підприємств – це склад засновників; для господарських товариств – умови відповідальності, для казенних та комунальних некомерційних підприємств - правовий режим їх майна.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Як зазначається в економічній літературі [342, С.35], в економіці розвинутих країн 70-80% усіх підприємств є одноосібними підприємствами, а 20-30% приблизно порівну розподіляються між партнерствами та корпораціями. Однак за обсягом активів, продаж та прибутків перше місце займають корпорації. Наприклад, у США їм належить 80% вартості усіх продаж, одноосібним володінням – 13 %, а партнерствам – 7 %. При цьому перші отримують 90 % усіх прибутків, другі – 4 %, а треті – 6 % [343, С.47].

На думку автора оптимізація регулювання підприємництва перш за все повинна бути пов’язана з уніфікацією організаційно-правових форм підприємництва з врахуванням світового досвіду, а саме визнання основними організаційно-правовими формами господарювання в приватно-колективному секторі економіки господарських товариств та виробничих кооперативів, як повноправних власників майна, що забезпечить значний рівень їх самостійності і гарантуватиме задоволення інтересів кредиторів за рахунок цього майна та державних і комунальних підприємств в державному секторі економіки як основних товаровиробників, орієнтованих на суспільні інтереси.

Характерним щодо цієї проблеми є те, що відношення науковців до питання видів та організаційних форм юридичних осіб не є усталеним¹⁰. В зв’язку з останнім звертає на себе увагу пропозиція О. Кібенко, яка підкреслює, що “У Великобританії¹¹ поняття юридичної особи рівнозначно поняттю корпорація. Компанії у Великобританії є найбільш поширеною організаційно-правовою формою юридичних осіб (корпорацій). Форма компанії використовується для здійснення як підприємницької, так і непідприємницької діяльності, різниця виникає лише у сфері оподаткування прибутку компаній”. О Кібенко пропонує запровадити такий підхід і у вітчизняному законодавстві “замість створення низки організаційно-правових форм суб’єктів господарювання (комерційних та некомерційних) без чітко визначеного правового статусу” [176, С.87].


3.2. Організаційно-правові форми унітарних підприємств


Визначальною ознакою унітарного підприємства є можливість його заснування лише одним учасником господарських відносин. Таке право мають громадяни України, особи без громадянства, іноземці, юридичні особи – резиденти та юридичні особи-нерезиденти, органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Загальною вимогою законодавця до унітарного підприємства є обов’язковість його заснування на державній, комунальній, власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Ознаками унітарних підприємств є: 1) заснування виключно однією фізичною чи юридичною особою; 2) здійснення управління підприємством – безпосередньо засновником чи призначеним ним керівником; 3) неподільність закріпленого за ними майна на частки (паї); 4) володіння майном на праві господарського відання або на праві оперативного управління (за виключенням приватних підприємств);¹² 5) спеціальна правоздатність, що виражається в чіткому встановленні предмета і цілей діяльності.

Управління унітарним підприємством здійснюється засновником або найманою особою одноособово, що безумовно, виключає протиріччя між засновниками та можливість блокування рішень, яке має місце у корпоративних підприємствах. Якщо керівництво підприємством здійснюється безпосередньо засновником, то це автоматично виключає питання про перевищення повноважень органу підприємства і про відповідальність органів підприємства перед засновником. Якщо ж унітарним підприємством управляє призначений засновником керівник (одноособовий виконавчий орган), то він підзвітний засновнику – органу влади чи місцевого самоврядування, об’єднанню громадян, релігійній організації чи фізичній особі.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У цьому зв'язку держава, по-перше, підтримує підвищення товарності економіки, мається на увазі пільгове оподатковування підприємств, що продають побічні продукти виробництва і послуг, банків, що обробляють комерційну інформацію і торгують нею, і т.п. Така діяльність не вимагає значних додаткових витрат, у тому числі на заробітну плату, сприяє приросту пропозиції товарів і допомагає тимчасовому виправленню інфляційних перекосів. По-друге, розумно організована приватизація державної власності має антиінфляційні переваги. Вона веде до збільшення державних доходів і послабленню напруги у видатковій частині бюджету, що сприяє скороченню дефіциту. Крім того, цей вид роздержавлення дає ефект прямої дії: поява на ринку акцій приватизованих підприємств відволікає визначену частину інфляційного попиту. Зазначений ефект був зафіксований у всіх країнах, де здійснювалася великомасштабна приватизація [342, С.51.].

По-третє, антиінфляційним маневром держави є масований споживчий імпорт і часткова реалізація державних стратегічних запасів, а також зниження поточного попиту: підвищення ставки відсотків по вкладах (він повинний бути не менше суми поточного темпу росту цін), встановлення підвищеної норми відсотків за терміновими вкладами.

По-четверте, держава підвищує курс національної валюти. Ця міра викликає зниження цін на товари і послуги, увезені з-за кордону і, отже, зниження загального рівня цін в економіці. Однак варто мати на увазі, що при підвищенні курсу національної валюти дорожчає експорт, якому стає сутужніше пробиватися на зовнішні ринки. У цьому зв'язку погіршується торговий, а слідом за ним і платіжний баланс. Крім того, високий курс валюти лякає іноземних інвесторів, які вкладають капітал у національну економіку.

Отже, ціль антиінфляційної політики полягає в тому, щоб установити над інфляцією надійний контроль і удержати порівняно невисокий темп росту цін.

Як бачимо, держава має досить могутні важелі, щоб здійснювати державне регулювання економіки, але важливо пам’ятати, що державне регулювання автоматично не усуває недоліки ринкового механізму і тому важливо мати Україні продуману, послідовну політику щодо коригування економічних процесів, врахування як закордонного досвіду, так і проведення економічних досліджень вітчизняними вченими-економістами. Видатний російський економіст Ю.А. Львов підкреслює, що для прийняття вірних політичних рішень у галузі економіки політики повинні прислухатися до висновків позитивної економіки. Він зазначає, що “современная рыночная экономика – это смешанная экономика, в которой производство развивается под воздействием собственных рыночных сил, направляющих предпринимательскую активность производителей, а государство регулирует этот процесс, устанавливая правовую структуру бизнеса и контролируя ее соблюдение, осуществляет различные социальные и политические программы.“ [344, С.8]. Як бачимо, сучасна ринкова (змішана) економіка є досить складним організмом, який має різноманітні механізми внутрішнього (ринкового) та зовнішнього (державного) регулювання. В зв’язку з останнім розглянемо державні підприємства, через які держава має можливість найбільш повно, порівняно з іншими суб’єктами господарської діяльності, здійснювати державне регулювання, задовольняючи свої інтереси та інтереси суспільства.

Як підкреслюється в літературі питання про існування державних підприємств, їх місці і ролі в економіці було і залишається предметом гострої теоретичної полеміки і політичної боротьби [185, С.154]. Так О.Пушкін підкреслює, що „Зовсім незрозумілою юридично стала фігура державного підприємства. Все було ясно, коли неподільно панувала в економіці єдина загальнонародна (державна) власність. Створені державою підприємства або, говорячи інакше, організовані нею колективи робітників і службовців на чолі з відповідальним керівником, яким вона виділяла в управління певну частину своєї власності, і визнавалися юридичними особами. Вважалося, що держпідприємства – не просто господарські організації, а господарюючі органи держави” [266, С.12].

Як зазначає В. Студентов, на сучасному етапі під впливом об'єктивних потреб соціально-економічного розвитку і суб'єктивних факторів домінує тенденція до розширення сфери приватного підприємництва і звуженню сфери державного підприємництва. Хоча ця зміна тенденцій викликана тим, що державне підприємництво багато в чому не виправдовує надій, які покладалися на нього, однак навряд хто-небудь ризикне стверджувати, що ця зміна тенденцій носить остаточний і безповоротний характер [293, С.26].

Так в Японії у власності держави знаходиться ряд спеціалізованих фінансових інститутів довгострокового кредитування. В усіх «старих» землях Німеччини існують банки, що належать урядам цих земель. У цілому на них приходиться приблизно п'ята частина банківського бізнесу країни. В Франції під контролем держави залишаються «Марсейез де креді», «Креді эндюстріель е коммерсьяль», «Креді ліонне», страхові компанії «Груп дес'ассюранс насьяналь» і «Кас сантраль де реассюрене» та ін. І це після того, як в останні роки вже були продані приватному капіталу «Банк насьяналь де Парі», страхові компанії «Юнион дес'ассюранс де Парі» і «Ассюранс женеральде Франс». В Італії держава володіє другим за розміром активів банком «Банко ді рому», а також «Банко націоналі дель лаворо». У Швеції державним є другий по величині банк «Нордбанкен». У Греції у володінні держави знаходиться ряд банків. Найбільший з цих банків (Національний) контролює третину банківського ринку [293, С.27].

Розглядаючи державний сектор економіки інших держав, необхідно враховувати його різнорідність. Так існують три основні юридичні форми державних підприємств: 1) бюджетні підприємства (компанії); 2) підприємства (компанії) публічного права; 3) підприємства (компанії) приватного права.

Як зазначає Н. Косякова, бюджетні підприємства звичайно є адміністративними підрозділами тих чи інших міністерств, відомств чи муніципалітетів, тобто ці підприємства існують без утворення юридичної особи. Як правило, вони або зовсім не володіють, або мають дуже незначну господарську, фінансову і юридичну самостійність. Результати їхньої діяльності найчастіше навіть не стають надбанням гласності. Віддаленим російським аналогом таких підприємств є унітарні (державні і муніципальні) підприємства, засновані на праві оперативного управління - казенні підприємства [185, С.156].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Щодо доцільності існування комунальних підприємств в науці немає єдиної точки зору. Одні дослідники стверджують, що по своїй природі комунальна власність малоефективна, навіть при умілому її використанні, що у більшості випадків вона просто збиткова. Тому єдиний вихід у даний час – здача комунального майна в оренду, концесію [212, С.37].

Інші зазначають, що добре працюючі комунальні підприємства завжди вигідні місцевому самоврядуванню, тому що вони реалізують населенню товари і послуги і прибуток, отриманий за результатами їхньої діяльності, є власністю територіальної громади. Однак це лише теоретична модель, оскільки подібний стан комунальних підприємств - плід тривалої і складної роботи. Так, для муніципалітетів дореволюційної Росії треба було майже 50 років реформ для того, щоб господарська діяльність муніципалітетів почала приносити до 50% дохідної частини бюджету [131, С.38].

Як підкреслює В. Гринюк: “К коммунальным предприятиям нельзя относиться скептически, как к «остаткам» прежней экономической системы. Они остаются важным сектором местного хозяйства и могут быть весьма эффективными” [149, С.174].

Вважаємо, що недоцільним є створення чи збереження комунальних підприємств у таких галузях, де активно діє приватний підприємець, наприклад, у торгівлі, виробництві і переробці сільгосппродукції, сфері послуг населенню й ін¹³. У таких випадках скоріше необхідно задуматися над питанням про створення сприятливих умов для розвитку приватного підприємництва, ніж про створення відповідних комунальних підприємств.

Комунальні підприємства зобов'язані, як і інші суб'єкти господарювання, виконувати рішення органів державної влади та місцевого самоврядування¹⁴. При цьому органи місцевого самоврядування мають більший обсяг повноважень щодо комунальних підприємств, оскільки виконують не тільки функції управління, але й функції їх власника.

Правоздатність комунальних підприємств є спеціальною. Територіальна громада в особі відповідних органів, закріплюючи за підприємством своє майно, зацікавлена в його використанні за призначенням і згідно предмету діяльності, закріпленому статутом підприємства¹⁵.

В науковій літературі цілком слушно, на наш погляд, пропонується відмовитися від надання дотації комунальним підприємствам (виробників товарів і послуг) і перейти на систему надання дотацій споживачам послуг, у т.ч. адресної фінансової підтримки соціально незахищеним прошаркам населення. У цьому випадку комунальні підприємства не будуть утриманцями органів місцевого самоврядування, функціонуючи в звичайних ринкових умовах на основі договорів зі споживачами і будуть зацікавленими в зниженні власних витрат і підвищенні якості послуг, оскільки конкретний споживач буде мати можливість пред'явлення претензій [149, С.171].

Орган місцевого самоврядування, виступаючи, з однієї сторони як засновник комунального підприємства, а, з іншого боку - як орган публічної влади, відповідальний за реалізацію відповідних соціально-значущих функцій, здійснення яких покладається ними на це підприємство, повинні мати право контролю за відповідністю діяльності підприємства його статутним завданням, правильністю витрати коштів, у тому числі наданих підприємству з бюджету, обґрунтованістю встановлюваних підприємством цін та тарифів, укладанням договорів щодо комунального майна.

При цьому контроль за діяльністю комунальних підприємств повинний поєднуватися з невтручанням органів місцевого самоврядування в оперативно-господарську діяльність, яка відноситься до виняткової компетенції самого підприємства. Інструментом такого контролю може бути створення спеціального колегіального органа, який буде певною противагою керівництву підприємства. Такий орган, що діє в основному на суспільних засадах, покликаний здійснювати контроль за діяльністю комунальних підприємств. У його компетенцію може входити визначення стратегії і перспектив розвитку підприємства, основних напрямків його діяльності й інші питання.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Правовий режим майна приватного підприємства повинен бути закріплений засновником у статуті підприємства. При цьому засновник не може передати якусь частину майна підприємству у власність, а якусь – у господарське відання. Встановлений статутом майновий режим поширюється на все майно приватного підприємства, як передане йому засновником, так і набуте пізніше – внаслідок здійснення господарської діяльності або на інших не заборонених законом підставах. Засновник має право, наділяючи приватне підприємство майном на праві власності, передати окреме індивідуально визначене майно підприємству у користування. У такому випадку внеском засновника до статутного фонду буде не саме майно, а майнове право – право користування цим майном. Таке підприємство користуватиметься майном без права його відчуження.

Якщо відповідно до статуту приватне підприємство є власником майна, отриманого від засновника та набутого на інших законних підставах, то засновник приватного підприємства з моменту державної реєстрації останнього і до моменту його припинення шляхом ліквідації не має жодних прав на майно цього приватного підприємства. Єдиним власником цього майна є приватне підприємство, яке має право здійснювати будь-які дії щодо цього майна з урахуванням обмежень, які можуть бути встановлені статутом. Так, наприклад, статут приватного підприємства може встановлювати, що укладення правочинів на певну суму чи з певним майном здійснюється директором приватного підприємства лише після отримання згоди засновника. Але засновник у даному випадку буде діяти не як власник майна підприємства, а як його вищий орган підприємства (по відношенню до виконавчого органу – директора).

Щодо відповідальності приватного підприємства-власника перед кредиторами засновника питань не виникає. Ключовим принципом цивільного права є розмежування майнової відповідальності засновника і створеної ним юридичної особи. Відповідно до ч.3 ст. 96 ЦК, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Таким чином, якщо статутом приватного підприємства прямо не встановлено відповідальність цього підприємства за зобов’язаннями засновника, то це підприємство не може притягуватись до такої відповідальності. Вважаємо, що стягнення за боргами засновника-боржника може бути звернено лише на права такого засновника щодо приватного підприємства. Як підкреслює О. Кібенко у даному випадку проблеми можуть виникати у процесі звернення стягнення державним виконавцем стягнення на корпоративне право засновника приватного підприємства, а також на стадії внесення змін до Єдиного державного реєстру і статуту приватного підприємства щодо зміни його засновника. “Фактично звернути стягнення на корпоративні права засновника приватного підприємства зараз можливо лише у процедурі банкрутства фізичної особи-суб’єкта підприємницької діяльності при зверненні стягнення на права” [175, С.40]. Або засновник може добровільно виконати дії з передачі своїх прав іншій особі – кредитору.

Якщо ж правовим режимом майна приватного підприємства буде встановлене засновником право господарського відання, то після внесення майна до статутного фонду приватного підприємства, його власник фактично втрачає можливість користуватись та або розпоряджатись таким майном. Він може це зробити тільки від імені підприємства, виконуючи функції директора останнього. Таким чином складається цікава ситуація – ні власник, ні саме підприємство не можуть розпорядитися таким майном, оскільки права власника обмежені режимом господарського відання, встановленим щодо майна підприємства, а приватне підприємство не може, оскільки воно не є власником закріпленого за ним майна. Як справедливо підкреслюється в науковій літературі “Ситуація щодо приватного підприємства-невласника у багатьох випадках є дійсно тупіковою, зумовлена вона недостатньою увагою законодавця до правового режиму майна суб’єктів господарювання” [175, С.41]. Вважаємо, що контроль засновника за своїм майном має здійснюватися через інші, більш цивілізовані способи. Крім того проблемою, пов’язаною з приватним підприємством-невласником є проблема можливості оскарження договорів іншим із подружжя засновника-власника, укладених з таким підприємством.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


3.3. Організаційно-правові форми корпоративних підприємств


Характерним для корпоративного підприємства є те, що на відміну від унітарного, воно створюється не одним, а двома чи декількома засновниками за їх спільним рішенням на основі договору. Право засновувати корпоративне підприємство належить будь-яким учасникам господарських відносин – фізичним чи юридичним особам. Засновники, створюючи корпоративне підприємство, наділяють його майном, тобто передають підприємству як власнику певне майно, набуваючи взамін корпоративні права щодо цього підприємства, які надають їм право на управління справами корпоративного підприємства та розподіл його прибутку.

Корпоративне підприємство є власником закріпленого за ним майна. Форма власності корпоративних підприємств на майно може бути приватною і колективною. Розповсюдженими є корпоративні підприємства засновані на змішаній власності – державній, приватній, колективній.

Право власності корпоративних підприємств і наявність корпоративних прав засновників є визначальними ознаками правового статусу даних підприємств.

У залежності від організаційно-правової форми в корпоративних підприємства має місце складна структура управління, що включає вищі та виконавчі органи управління підприємства.

Корпоративні підприємства, а саме господарські товариства, виробничі кооперативи є загальновизнаними організаційно-правовими формами в країнах з розвинутою ринковою економікою [129, С.175]. Широке розповсюдження отримали вони і в Україні, наприклад, лише в Харківській області на 01.01.2005 р. зареєстровано 23 838 господарських товариств і 2 705 кооперативів [73, Дод.1].

Ознаками корпоративних підприємств є: 1) заснування двома або більше засновниками (як фізичними, так і юридичними особами); 2) поділ статутного капіталу (майна підприємства) на частки (паї) відповідно до кількості засновників (учасників) або акцій рівної номінальної вартості; 3) здійснення спільного управління справами підприємства на основі корпоративних прав, в тому числі через створені учасниками органи; 4) участь засновників (учасників) у розподілі доходів підприємства; 5) вільне володіння, користування і розпорядження майном, що належить підприємству на праві власності; 6) загальна правоздатність, що притаманна господарюючим суб’єктам приватно-колективного сектору економіки; 7) самостійна відповідальність підприємства за своїми зобов’язаннями усім належним йому майном, а також додаткова відповідальність членів в виробничих кооперативах та учасників у товариствах з додатковою відповідальністю, повних товариствах, та командитних товариствах.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Якщо звернутися до зарубіжного досвіду, то у такій класичній «ринковій» країні, як США, досить розповсюджені акціонерні товариства, акції яких перебувають у власності їх працівників і не відчужуються третім особам, а у разі припинення трудових відносин з працівником його акції викупаються товариством [129, С.246]. Подібні АТ функціонують у Великій Британії, інших країнах Західної Європи і (з деякими особливостями) в Японії [255; 268, С.7-22]. У Російській Федерації є народні підприємства - акціонерні товариства працівників¹⁶. Усі акціонери такого товариства мають водночас бути членами його трудового колективу, а їх звільнення як найманих працівників обов'язково має супроводжуватися позбавленням такого працівника статусу акціонера з компенсацією йому вартості акцій протягом певного, визначеного законом та/або установчими документами товариства, періоду [81; 195].

Вважаємо, що прийняття подібного закону в Україні відповідатиме як приватним інтересам таких працівників, так і публічним інтересам шляхом забезпечення у такий спосіб однієї з ланок такого складного процесу, як забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України. Критеріями віднесення підприємства до акціонерного товариства найманих працівників слід визначити домінуючу (понад 70 %) участь останніх в складі акціонерів та формуванні статутного капіталу товариства. На нашу думку доцільно передбачити можливість створення таких товариств як у процесі приватизації на базі орендних підприємств, працівники якого викупили усі акції акціонерного товариства, створеного на базі орендованого майнового комплексу державного підприємства, а також шляхом викупу у процесі приватизації працівниками акціонерного товариства, створеного на базі державного підприємства, що приватизується, усіх акцій товариства, так і за умови прийняття рішення про надання акціонерному товариству статусу товариства працівників загальними зборами акціонерів товариства більшістю у 3/4 голосів присутніх на зборах акціонерів.

В науковій літературі вказується і на розвиток прямопротилежної концепції в практиці управління в АТ України – витіснення дрібних акціонерів власником контрольного пакету акцій [91, C.43-46]. В цьому зв’язку О.Кібенко зазначає, що одним з негативних наслідків масової приватизації, що проводилась в Україні протягом 1992-1999 років є розпорошеність акцій серед величезної кількості дрібних акціонерів¹⁷. Вона підкреслює, що “ з одного боку, власник контрольного пакету має широкі можливості нехтувати інтересами дрібних акціонерів, з іншого боку міноритарії в змозі значно “псувати життя” фактичним власникам підприємства у відповідь на їх відсторонення від управління та відсутність будь-яких дивідендів” і вважає, що прийшов час відмовитися від міфу “кожний акціонер – власник товариства” та спробувати побудувати розумний баланс між інтересами міноритарних та мажоритарних акціонерів й інтересами самого товариства. [176, С.351-352]. Слід зазначити, що проблема “міноритарного акціонера” не є новою. Більшість іноземних держав зіштовхнулися з даною проблемою досить давно і встигли напрацювати певні механізми її вирішення і одним з таких механізмів є механізм “витиснення” міноритарних акціонерів із товариства. Сутність даного механізму складається з законодавчо встановленого права особи, що отримала контроль над акціонерним товариством, примусово викупити акції в акціонерів, що залишилися в меншості [176, С. 355]¹⁸.

Як бачимо, діюче законодавство про АТ не задовольняє нагальним потребам практики і потребує вдосконалення. Вважаємо, що для України доцільним буде і створення акціонерних товариств працівників, де члени трудового колективу підприємства почуватимуть себе справжніми власниками-акціонерами¹⁹ і акціонерних товариств, в яких за загальним правилом особа (особи, що діють спільно) у разі придбання, з дотриманням установленої законом процедури, пакету акцій товариства, що складає 90 і більше відсотків простих акцій товариства, буде мати право на примусовий викуп акцій в інших акціонерів і відповідно матиме можливість відкрито управляти товариством як його власник.

Актуально для АТ встановлення кількісних вимог до складу виборних органів, оскільки в решті об'єднань капіталів (ТОВ, ТДВ) цей орган може бути одноособовим або колегіальним. В акціонерному товаристві традиційно виконавчий орган формується з кількох осіб, що обумовлено більш значними розмірами майнової бази та відповідно - обсягами господарської діяльності, що потребує більших зусиль, професіоналізму і відповідно - кількості менеджерів для забезпечення оперативного управління поточною діяльністю товариства.

АТ виступають ведучою і найбільш динамічною формою господарювання у світі. Серед загальної кількості підприємств вони становлять приблизно 20 %, але виробляють основну масу продукції, отримують більшість прибутків [342, С.22].

До товариств об’єднань капіталів відноситься товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ), яке більшістю своїх рис подібне до акціонерного товариства. ТОВ у багатьох країнах вважається однією з найбільш привабливих організаційних форм господарювання [176, С.233].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Що ж стосується відповідальності виробничого кооперативу за зобов’язаннями своїх членів, то виробничий кооператив такої відповідальності, як і інші юридичні особи не несе.

За напрямками господарської діяльності виробничі кооперативи поділяють на виробничі, переробні, постачальницькі, заготівельно-збутові, сервісні тощо²⁰. Особливе місце серед виробничих кооперативів посідають сільськогосподарські кооперативи [40], але вони відрізняються лише за сферою господарської діяльності, а не організаційними особливостями і тому самостійною організаційно-правовою формою комерційних підприємств вважатися не можуть. Сільськогосподарські кооперативи є лише різновидами виробничих кооперативів.

Таким чином, виробничий кооператив є комерційним корпоративним підприємством, заснованим на колективній власності засновників – фізичних осіб. Характерними рисами цієї організаційно-правової форми підприємства виступають: 1) здійснення підприємницької діяльності; 2) добровільне об'єднання виключно фізичних осіб, які досягли 16-річного віку; 3) діяльність кооперативу на засадах членства учасників; 4) рівність всіх членів в управлінні підприємством незалежно від розміру паю; 5) розподіл доходу між членами кооперативу в залежності від їх трудової участі, а не розміру паю; 6) майнова відокремленість на праві колективної власності на об'єднане його членами майно (вступні, пайові й інші обов'язкові внески); 7) субсидіарна відповідальність членів за зобов’язаннями кооперативу.


3.4. Асоційовані підприємства


Розглядаючи види та організаційно-правові форми підприємств, особливу увагу слід приділити асоційованим підприємствам. Ця форма здійснення господарської діяльності незважаючи на широке практичне використання ²¹, нарешті знайшла закріплення на законодавчому рівні – в ГК (ст. 126) та новому ЦК (ст. 118). В умовах переходу України до ринкової економіки, як вірно відмічає В. Борисова, в процесі концентрації виробництва спостерігається поява серед самостійних юридичних осіб відносин субординації, підпорядкування, тобто перетворення юридично самостійного суб’єкта права на економічно залежного суб’єкта [104, С.462]. Вперше в українському законодавстві асоційовані підприємства як „дочірні підприємства” з’явилися у Законі України „Про господарські товариства”, стаття 9 якого передбачає право товариств створювати на території України та за її межами філії і представництва, а також дочірні підприємства. Що ж до правового статусу таких підприємств, то Законом України „Про господарські товариства” його не було врегульовано. Крім того закон України „Про підприємства в Україні” про „дочірні підприємства” і не згадував. Таким чином до набрання чинності ГК та новим ЦК правове положення „дочірніх” та „материнських” підприємств на законодавчому рівні не було врегульовано, хоча існування відносин залежності між юридичними особами вже стало реальністю життя і цей факт неодноразово привертав увагу вітчизняних дослідників [99, 123, 323 та ін.].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Тож перед правом постає нагальна потреба виробити ефективні засоби запобігання зловживанню правами з боку взаємно пов'язаних осіб, які діють спільно в інтересах однієї з них та відповідно до її волевиявлення, обов'язкового для іншого суб'єкта, або трансформованого у власне волевиявлення контрольованої юридичної особи через механізм її внутрішньої організаційної єдності. Не можна допустити, щоб ці особи прикривалися фікцією своєї майнової відокремленості та лише видимістю вільного волевиявлення однієї з них (або групи таких юридичних осіб) задля вчинення дій, бажаний ефект від яких прямо чи опосередковано досягається за рахунок кредиторів контрольованої ззовні юридичної особи або внаслідок зниження рівня майнового забезпечення її деліктоздатності. Крім того, справедливість вимагає врахування непевного становища кредитора контрольованої юридичної особи, який виявляється позбавленим достатніх можливостей розумно передбачити добросовісність дій свого контрагента, що діє від власного імені, але поведінка котрого може відхилятися від засад справедливості, розумності й добросовісності в силу обов'язкових для нього вказівок із боку контролюючих його осіб.

Вважаємо, що на законодавчому рівні необхідно: 1) передбачити субсидіарну (додаткову) відповідальність контролюючого підприємства перед кредиторами дочірнього за зобов’язаннями останнього, враховуючи відносини контролю-підпорядкування асоційованих підприємств; 2) здійснення контролю з боку Антимонопольного комітету України за встановленням відносин контролю-підпорядкування між господарюючими суб'єктами, сукупна частка яких на ринку певного товару (робіт, послуг) перевищує 40%; 3) оформлення відносин між контролюючим і залежним підприємствами через укладення підприємницького договору, в якому мають бути обумовлені їх взаємні права та обов'язки; 4) виключити із ЦК Ст. 118.

В якості висновку щодо правової природи асоційованих підприємств, враховуючи вищезазначені особливості правового положення дочірнього підприємства можна констатувати, що останнє не є особливою організаційно-правовою формою підприємства. Підприємство може як набувати статусу “дочірнього”, так і втрачати його (навіть декілька разів) протягом свого життя. Створюватися ж дочірнє підприємство може як корпоративне підприємство чи як унітарне підприємство (наприклад, засноване на приватній власності засновника).


Висновки до розділу 3


Історія світового економічного розвитку свідчить, що в умовах ускладнення господарсько-економічних відносин, науково-технічної революції, глобальних соціальних проблем неможливим стає функціонування на практиці у чистому вигляді ні ринкового механізму, ні суцільно одержавленої економічної системи. Ринок і державне регулювання економічних відносин, приватні і публічні відносини взаємообумовлені.

Положення ГК передбачають надмірну численність організаційно-правових форм підприємств (ст.ст. 62-117 ГК), що породжено специфікою правового регулювання підприємництва в умовах переходу від планово-розподільчих до ринкових засад господарювання як результату запровадження згори (за рішенням уряду) ринкових реформ.

Законодавець в ГК виділяє види та організаційні форми підприємств, взявши за основу такий критерій класифікації як форми власності (приватна, колективна, державна, комунальна) та склад засновників (один та два або більше засновників) і відповідно розрізняє унітарні та корпоративні підприємства, що діють на основі приватної, колективної, державної або комунальної форми власності на вимогу ГК, також малі, середні та великі підприємства в залежності від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік. В ЦК законодавець передбачає поділ юридичних осіб на приватні і публічні за способом їх створення і особою засновника.

Порівнюючи положення ГК та ЦК щодо організаційно-правових форм господарювання очевидно, що корпоративні підприємства за ГК – це товариства за ЦК. Створення ж унітарних підприємств, передбачених ГК, за нормами ЦК взагалі неможливе, що підкреслює непристосованість ЦК до регулювання відносин в сфері підприємництва.


Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

На думку автора не може вважатися самостійною організаційно-правовою формою дочірнє підприємство, як підприємство залежне. Статус „дочірнього” підприємство певного виду може як набувати, так і втрачати протягом свого життєвого циклу, до того ж і неодноразово. Створюватися ж дочірнє підприємство може як в формі корпоративного, так і в формі унітарного підприємства, т. т. як одним, так і кількома засновниками. Майно за дочірнім підприємством закріплюється на розсуд власника (власників) майна при його заснуванні, і, відповідно належати такому підприємству може як на праві власності, так і на праві господарського відання чи оперативного управління.

Як зазначалося вище правовий режим майна, можливість здійснення підприємницької (комерційної) господарської діяльності та загальна правоздатність – це взаємообумовлені поняття. При визначенні організаційно-правових форм и видів підприємств необхідно враховувати, що за підприємствами, створеними для здійснення підприємницької господарської діяльності майно може закріплюватися засновником на праві власності та праві господарського відання і, як правило, їх правоздатність буде загальною. За підприємствами ж, що створюються для здійснення некомерційної господарської діяльності майно може закріплюватися на праві оперативного управління. Правоздатність, відповідно, має бути спеціальною, що обумовлюється заснуванням такого підприємства для досягнення засновником заздалегідь визначеної певної мети.