Національна академія наук україни

Вид материала

Документы

Содержание Висновки до розділу 1 Господарська компетенція підприємств 2.2. Правовий режим майна підприємств Висновки до розділу 2

Подобный материал:

• Української держави, 8520.93kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
• Грищук Ірина Валерійовна, старший викладач кафедри, Національна академія Державної, 57.89kb.
• Національна академія наук україни, 312.32kb.
• Національна академія наук україни, 13kb.
• Калюжна Лідія Денисівна, Національна медична академія післядиплом, 288.82kb.
• М. В. Костицького, доктора юридичних наук, професора, 4657.11kb.
• Національна академія наук України, 301.57kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 1218.98kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права імені В. М. Корецького, 299.49kb.

Висновки до розділу 1

У категорії "підприємство" знаходить своє концентроване вираження складне (багатопланове) економічне явище, пов’язане зі здійсненням самостійної виробничо-господарської діяльності.

В умовах переходу України до ринкових відносин підприємство стає центром економічної діяльності, оскільки на цьому рівні здійснюється безпосередній зв’язок робітників із засобами виробництва, в результаті чого створюється необхідна суспільству продукція, надаються необхідні послуги. Участь підприємства в процесі господарювання неможлива без нерозривного зчленування людського субстрату (трудового колективу) і цілісного майнового комплексу, який становить лише майнову базу функціонування підприємства.

Визнання підприємства самостійним суб’єктом господарювання в ГК поклало кінець двозначному тлумаченню терміну "підприємство" (як суб’єкта і як об’єкта), чим визначило його місце серед учасників відносин в сфері господарювання.

Поняття суб’єкта господарювання за ГК не співпадає з поняттям юридичної особи, воно ширше останнього. До суб’єктів господарювання згідно з ч.2 ст. 55 ГК відносяться, крім юридичних осіб, фізичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Загальні засади відповідальності засновника визначаються обраною організаційно-правовою формою підприємства, а умови відповідальності суб’єкта господарювання певного виду чітко визначені в законі і є імперативними. В зв'язку з цим вважаємо, що мають бути скасовані положення ч.2 ст. 219 ГК та ч. 9 ст. 96 ЦК щодо можливості встановлення додаткових підстав відповідальності засновника в установчих документах.

В залежності від змісту застосовуваних до правопорушника економічних санкцій і тих несприятливих наслідків, які він змушений перетерплювати в результаті їх застосування, можливо розрізняти як форми господарсько-правової відповідальності: 1) відповідальність у формі відшкодування збитків; 2) відповідальність у формі сплати штрафних санкцій; 3) відповідальність у формі обмеження правоздатності; 4) відповідальність у формі застосування оціночних санкцій; та 5) відповідальність у формі визнання суб'єкта господарювання банкрутом.

Необхідно узгодити питання щодо співвідношення неустойки і збитків, сформульовані у ст. 232 ГК та ст. 624 ЦК на користь встановлення за невиконання або неналежне виконання зобов’язання штрафної неустойки, т. т. стягнення неустойки у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків як загального правила, надавши при цьому суб’єктам господарських відносин можливість у договорі встановлювати обов’язок відшкодовувати збитки лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою; стягнення неустойки без права на відшкодування збитків; можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків.

Потрібно усунути колізії Господарського та Цивільного кодексів саме щодо такого принципового питання як визнання підприємства господарюючим суб’єктом, організаційно-правовою формою юридичної особи, а не об’єктом майнових правовідносин та стосовно відповідальності підприємств як суб'єктів господарської діяльності. Ігнорування цих проблем загрожує дискредитації всієї правової системи країни та її законодавця, який одночасно прийняв два рівнозначних кодекси з колізійними положеннями.

РОЗДІЛ 2

ГОСПОДАРСЬКА КОМПЕТЕНЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ

ТА ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЇХ МАЙНА


2.1. Поняття та зміст господарської компетенції підприємств


Усі суб'єкти господарювання як суб'єкти господарського права з моменту своєї легітимації у встановленому законом порядку мають права та обов'язки щодо участі у господарських правовідносинах.

Підприємства здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію. Законодавець під господарською компетенцією розуміє сукупність господарських прав та обов'язків (ч.1 ст. 55 ГК). У загальній теорії права для характеристики належних суб’єктам прав використовується поняття правоздатності³, а щодо прав господарських організацій (юридичних осіб) – ще й правосуб’єктності. Правосуб’єктність юридичних осіб як можливість мати права та обов’язки, так їх і безпосередньо здійснювати виникає одночасно з моменту державної реєстрації підприємства.

Щодо застосування даних понять цілком слушним вважаємо висновок, зроблений В. Лаптєвим, що “если в условиях плановой экономики, когда основную массу хозяйствующих субъектов составляли государственные предприятия, для обобщающей характеристики прав и обязанностей субъектов хозяйственного права использовался термин «компетенция», то сейчас правильнее в этих целях применить термин «правоспособность». Термин «компетенция» плохо подходит для характеристики основной массы современных хозяйствующих субъектов – частных предприятий и индивидуальных предпринимателей. Однако он может использоваться применительно к таким субъектам предпринимательского права, как государственные органы и подразделения предприятия [205, С.17]. Так, А. Венедиктов під компетенцією державного органу розумів предмет його діяльності (його задачі чи функції) і обсяг прав і обов'язків, необхідних для здійснення його задач [115]. Такий підхід у значній мірі характеризує і роботи сучасних авторів, що займаються проблемами компетенції. Вони підкреслюють, що самі завдання і функції можуть охоплюватися поняттям компетенції головним чином тільки в тій мірі, в якій вони відображають права й обов'язки суб'єкта [213].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Орган підприємства – це юридична конструкція, яка створюється правом з метою дати можливість сформувати і виразити волю суб'єкта господарювання, відстоювати його інтереси. Щодо правової природи органів підприємства існує дві основні точки зору. Одна група дослідників вважає, що орган є представником суб'єкта господарювання [320, С.132; 290, С.153; 277, С.112]. Це його особливий, функціональний, законний представник, оскільки повноваження останніх засновані на вказівках закону і можуть здійснюватися без довіреності. Так, згідно з ч.5 ст. 65 ГК керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляючи його


інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами.

Виходячи з наведеного, слід розмежовувати представництво як інститут цивільного права, введення якого пов'язано з необхідністю здійснювати юридичні дії за тих суб'єктів цивільного права - фізичних чи юридичних осіб, які за певних обставин позбавлені здатності або можливості їх здійснювати самостійно, і функціонального представника суб'єкта господарювання – орган суб'єкта господарювання, через який остання бере участь у господарському обороті. Такий підхід притаманний сучасним законодавствам більшості розвинутих країн Заходу [292, С.62-63; 309, С.62-63], що знайшло відображення в § 26 Німецького цивільного уложення, домінуючим він є і в праві Англії та США. В цих країнах сутність корпорації пояснюється переважно з позиції теорії фікції, а тому юридичні особи як штучні суб’єкти права є недієздатними. Директори діють як агенти компанії і відносини між компанією і директором – це відносини між принципалом і агентом [143, С.89].

Законодавець України теж стоїть на такій позиції. У відносинах з третіми особами орган юридичної особи або особа, яка за законом чи установчим документом юридичної особи виступає від її імені, зобов'язані діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень щодо представництва (ч. 3 ст. 92 ЦК). Можливість набувати прав та обов’язків для юридичної особи пов’язується законодавцем з діями їх учасників, а саме ЦК передбачає, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків також і через своїх учасників (ч. 2 ст. 92 ЦК)⁴. Як бачимо і орган, і особу законодавець вважає представниками. Ч. 4 ст. 92 ЦК відносить до представників також членів органу юридичної особи. Застосування такого підходу дає певні переваги при притягненні органів до відповідальності перед підприємством.

Інші вчені розглядають органи юридичної особи як її невід’ємну частину [174, С.166; 155, С.274; 192, С.13]. Вони наголошують на тому, що юридична особа не може існувати без своїх органів, які виражають її волю і реалізують її правосуб'єктність. Між юридичною особою та її органами не існує правовідносин представництва, це відносини внутрішні, корпоративні. Порядок утворення та повноваження органів визначаються законом або установчих документів і не обмежуються часом, на відміну від повноважень представників. Вважаємо, що дана думка заслуговує на увагу, хоча і не поділяється українським законодавцем.

Показовим по даному питанню є рішення Судової колегії судової палати в цивільних справах апеляційного суду Харківської області від 16.08.2002 р. по справі ( № 22-а-2255/2002 р.) за позовом Парвадова Л.С. до ЗАТ “Автоколона – 2250” про визнання недійсними установчих документів про створення ЗАТ, про відміну його реєстрації та ліквідацію товариства [87]. При розгляді справи було встановлено, що ВАТ “АТП-16357” виступило одним із засновників ЗАТ “Автоколона-2250” (доля в ЗАТ склала – 19%) і від імені ВАТ “АТП-16357” установчий договір підписав голова правління ВАТ Кульбеч В.І., який одночасно як фізична особа виступив засновником цього ж ЗАТ (доля в ЗАТ – 31%), став директором ЗАТ, в зв’язку з чим були порушені права Парвадова Л.С. як держателя більше ніж 50% акцій ВАТ (його не сповістили про заснування ЗАТ ВАТом і відповідно про передачу майна ВАТ в уставний фонд ЗАТ).

Розглядаючи цю справу, Судова колегія судової палати по цивільним справам зазначила, що Кульбеч В.І. підписав установчий договір про створення ЗАТ як голова правління ВАТ “АТП-16357”, тобто як виконавчий орган ВАТ, а не виступав представником ВАТ, хоча згідно ч. 5 ст. 47 Закону України “Про господарські товариства” правління діє від імені АТ, а згідно ч. 2 ст. 47 цього ж Закону роботою правління керує голова правління.

За своїм призначенням органи підприємства можуть бути волеутворюючі (вищі) та волевиявляючі (виконавчі). Наприклад, загальні збори є вищим органом акціонерного товариства, але вони тільки формують волю останнього, а виражати її може правління акціонерного товариства або його президент. Згідно з ч.3 ст. 65 ГК для керівництва господарською діяльністю підприємства власник або уповноважений ним орган призначає керівника підприємства.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

В таких підприємствах як персональні товариства інтереси кредиторів гарантуються не лише майном товариства, а й сукупністю майна його учасників (повних учасників командитного товариства - КТ), що утримує їх від ризикованих зобов'язань, то в товаристві з обмеженою відповідальністю (ТОВ) і товаристві з додатковою відповідальністю (ТДВ) ширші можливості щодо маніпулювання облігаціями. Мінімальний розмір статутного фонду (всього 100 мінімальних заробітних плат) та обов'язковість формування резервного фонду в розмірі не менше 25% статутного за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку передбачається для товариств з обмеженою відповідальністю і товариств з додатковою відповідальністю [12, ст. ст. 14, 52, 65]⁵.

Вимоги до розміру майнової бази повного і командитного товариства законом не передбачаються у зв'язку з покладенням на всіх або частину учасників таких товариств повної додаткової відповідальності за зобов'язаннями товариства. Для приватних підприємств закон взагалі не вимагає обов'язкового формування статутного та резервного фондів, залишаючи вирішення цього питання на локальний рівень.

Своєрідною гарантією захисту інтересів облігаціонерів є вимоги законодавця щодо публікації інформації про підписку на облігації, якщо останні пропонуються для відкритого продажу, а також обов'язок майбутнього емітента облігацій підтвердити свій фінансовий стан висновком незалежного аудитора [45, ст. 22].

Важливу роль у захисті інтересів облігаціонерів відіграє регулювання ліквідації (насамперед, добровільної) емітентів облігацій до закінчення строку погашення (викупу) таких цінних паперів. Надмірно простий – порівняно із зарубіжним - порядок ліквідації за українським законодавством та відсутність належних гарантій кредиторам щодо забезпечення їх законних вимог надає недобросовісним засновникам, учасникам та посадовим особам емітентів облігацій досить широкі можливості скористатися добровільною ліквідацією, аби не повертати борги тим облігаціонерам, які вчасно не зможуть ознайомитись з оголошенням про ліквідацію і відповідно - заявити свої вимоги⁶.

Враховуючи досвід країн з розвинутою економікою щодо емітентних прав підприємств українському законодавцю слід передбачити: максимально можливе співвідношення (як у акціонерних товариствах - АТ) між обсягом емісії облігацій та статутним фондом/капіталом або активами господарських товариств, що належать до об'єднань капіталів, а у разі необхідності перебільшення зазначеної межі – надання відповідних гарантій або забезпечення - як одну з умов реєстрації повідомлення про емісію облігацій та випуску останніх; обов'язковість публікації оголошення про ліквідацію чи реорганізацію емітента облігацій в офіційних органах преси, визначених ГК для оприлюднення відомостей державної реєстрації суб'єктів господарювання, та персонального повідомлення у письмовій формі власників іменних облігацій про прийняття такого рішення; надання кредиторам (у т. ч. облігаціонерам) емітента можливості протягом певного строку (не менш як 2 міс., а щодо великих підприємств-емітентів - 6 міс.) з дня здійснення останньої публікації оголошення про ліквідацію чи реорганізацію (отримання письмового повідомлення) пред'явити свої вимоги до емітента, що ліквідується чи реорганізується.


2.2. Правовий режим майна підприємств


Господарська діяльність підприємств як суб’єктів господарювання перш за все пов'язана з правовим режимом їх майна, що використовується в процесі цієї діяльності. В залежності від правових основ володіння майном при здійсненні господарської діяльності визначається правовий режим майна підприємств, який безпосередньо впливає на правовий статус останніх.

Під правовим режимом майна прийнято розуміти встановлений правовими засобами порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення суб'єктами господарювання повноважень володіння, користування і розпорядження їм, реалізації функцій управління майном, а також його правової охорони. До елементів правового режиму відносяться:

1) сукупність правових норм, що регулюють відносини власності та що визначають форми власності, види майна, суб'єктів права власності, правомочності власника; 2) правомочності державного підприємства зі здійснення права господарського відання чи права оперативного управління майном; 3) правосуб’єктність підприємства в майнових відносинах;

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Аналізуючи правовий режим майна, закріпленого за підприємствами на праві господарського відання, вважаємо за потрібне зазначити, що на нашу думку останній не є природнім для здійснення підприємницької господарської діяльності. Оскільки підприємницька діяльність – це самостійна, ініціативна, на власний ризик господарська діяльність (ст. 42 ГК), то в силу своєї природи, вона не повинна бути пов’язана з обмеженням суб’єкта господарювання правомочностей розпорядження щодо окремих видів майна згодою власника та контролем з боку останнього (ст. 136 ГК). Підтверджують дану думку зміни, внесені українським законодавцем до ГК щодо господарської діяльності державних комерційних підприємств 16.06.2005 р., а саме – встановлення обов’язку державних комерційних підприємств складати та виконувати фінансовий план, затверджений органами, до сфери управління яких входять підприємства. У фінансовому плані повинен бути передбачений порядок використання підприємством спеціальних (цільових) фондів, що створюються за рахунок його прибутку для покриття витрат, пов’язаних з діяльністю підприємства; порядок розподілу прибутку підприємства; суми коштів, які направляються державі як власнику [10]. Вважаємо, що українському законодавцю має сенс перейняти підхід, запроваджений у законодавстві РФ щодо державних та комунальних унітарних підприємств. Мова йде про прийняття закону, присвяченого державним та комунальним унітарним підприємствам, за якими майно держави чи комунальної громади закріплене на праві господарського відання чи оперативного управління і таким чином обмежити суб’єктів права господарського відання чи оперативного управління виключно підприємствами, заснованими на державній чи комунальній власності.


Стосовно права оперативного управління як похідного від права власності обмеженого речового права слід підкреслити, що воно первісно було запроваджено лише для позначення майнових прав державних організацій, а потім розповсюджено і на кооперативні, державно-кооперативні, міжколгоспні підприємства. Закон України „Про власність” (ст. 39) застосовує цей титул щодо правового режиму майна державної установи, а ГК - щодо правового режиму майна казенних підприємств, комунальних некомерційних підприємств, некомерційних підприємств об’єднань громадян та релігійних організацій.

Підприємства як суб’єкти господарювання, за якими майно закріплене на праві господарського відання здійснюють підприємницьку діяльність за рахунок отриманих від неї доходів. Підприємства ж, за якими майно закріплене на праві оперативного управління, здійснюючи некомерційну господарську діяльність, постійно фінансуються їх власниками.

Порядок розподілу та використання прибутку такого підприємства визначається фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому статтею 75 ГК.

Власник майна, закріпленого за підприємством на праві оперативного управління здійснює контроль за його використанням і збереженням безпосередньо або через уповноважений ним орган. При цьому межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж відносно права господарського відання. Так, власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням (ч.3 ст. 77 ГК). Крім того, згідно з ч.4 ст. 77 ГК, казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

На нашу думку передбачена законом попередня згода на розпорядження майном у даному випадку є не обмеженням прав казенних підприємств, а їх відсутністю. Як бачиться, даючи дозвіл на відчуження державного майна, орган, що здійснює управління, делегує у кожному конкретному випадку свої правомочності по розпорядженню цим майном казенному підприємству.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Крім здійснення господарської діяльності на основі речових прав на чуже майно, закон встановлює, що майно суб’єктів господарювання може бути закріплено за ними на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна. Як вірно зазначається в літературі мова йде про інші права, які відносяться не до речових, а до зобов’язальних прав [232, С.222]. Це може бути, наприклад, право оренди цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його структурного підрозділу. Дане право виникає на підставі договору суб'єкта господарювання з власником майна і передбачає передачу майна орендарю та використання останнім майна для здійснення господарської діяльності. Вважаємо, що не може основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на який базується їх господарська діяльність становити право застави (іпотеки), оскільки це протирічить самій природі даного права. Як відомо, до видів застави відносяться іпотека, застава товарів в обороті або у переробці, застава майнових прав, застава цінних паперів, заклад. З перелічених видів тільки заклад може передбачати право заставодержателя користуватися предметом закладу і то лише за умови, що таке право було спеціально передбачено в договорі. Як загальне ж правило для закладу законодавець передбачає передання заставодавцем заставодержателю рухомого майна тільки у володіння. Відносно ж іпотеки слід сказати, що згідно ст. 1 Закону України “Про іпотеку” іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця і тому право іпотеки, яке належить іпотекодателю на нерухоме майно, не може передбачати володіння і користування іпотечним майном іпотекодержателя і відповідно бути одним з тих “інших прав”, на якому майно може бути закріплено за суб’єктом господарювання. Використовувати іпотечне майно може лише іпотекодавець, якому майно належить не на праві іпотеки, а на праві власності. Таким чином згідно ч.2 ст. 133 ГК майно суб’єктів господарювання не може бути закріплене за ними на іпотечному праві, оскільки останнє полягає в одержанні іпотекодавцем задоволення своїх вимог за рахунок іпотечного майна у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання, а не у володінні та користуванні іпотечним майном, що саме й необхідне підприємствам для здійснення господарської діяльності.


Висновки до розділу 2


Здійснюючи господарську діяльність, підприємство реалізує свою господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків). Підприємство як суб’єкт основної (первинної) ланки господарювання має повну господарську компетенцію, яка передбачає самостійну участь у господарському обороті шляхом визнання за підприємством як юридичною особою господарської правосуб’єктності.

Господарська правосуб’єктність – визнана законодавством за суб’єктом господарювання сукупність загальних юридичних можливостей для безпосередньої участі у господарській діяльності та управлінні нею.

Господарська правоздатність (господарська компетенція) виникає у підприємства з моменту його державної реєстрації.

Підприємства, як юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність як у державному, комунальному, так і приватно-колективному секторах економіки мають як спеціальну, так і загальну правоздатність.

Так, спеціальну правоздатність мають державні та комунальні підприємства, наділені правом оперативного управління, які засновуються в розпорядчому порядку органами державної влади та місцевого самоврядування і входять до сфери їх управління; підприємства релігійних організацій та підприємства об’єднань громадян, створені з метою виконання статутних завдань останніх та інші підприємства, створені для здійснення непідприємницької господарської діяльності. Загальну правоздатність мають господарські товариства, виробничі кооперативи, приватні підприємства та інші підприємства-власники, що здійснюють підприємницьку господарську діяльність.

Загальна правоздатність підприємств обумовлена здійсненням останніми підприємницької діяльності, як самостійної господарської діяльності. Підприємства, засновані для досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку повинні наділятися спеціальною правоздатністю, оскільки засновуються з певною метою та для виконання певних завдань. Крім того загальна правоздатність обумовлена правом власності та правом господарського відання підприємств на закріплене за ними майно. Правоздатність підприємств у разі закріплення за ними майна на праві оперативного управління є спеціальною. Таким чином, загальна чи спеціальна правоздатність підприємств залежить від виду господарської діяльності та правового режиму майна підприємства на закріплене за ним майно.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Для власників-засновників створення унітарних підприємств, що не мають власного майна, досить зручно, так як у такий спосіб вони сподіваються не лише обмежити підприємницький ризик, а й уникнути відповідальності за зобов'язаннями створених ними підприємств. Але останнє не сприяє розвитку ринкових відносин, веде до порушення інтересів кредиторів цих підприємств. Як бачиться, перш за все повинні бути захищені інтереси кредиторів підприємств-невласників, а обсяг прав підприємства щодо закріпленого за ним майна має характеризувати лише внутрішні відносини власника і створюваного ним підприємства.

Вважаємо, що у ГК, як загальне правило, повинна бути передбачена повна субсидіарна відповідальність засновника за зобов’язаннями створених ним унітарних підприємств – суб’єктів права оперативного управління, для чого доповнити ст. 137 ГК частиною четвертою відповідного змісту.

Крім зазначених речових прав, майнову основу господарювання підприємств складають право володіння, право користування та інші речові права. Вважаємо, що таким “іншим правом”, на якому відповідно до умов договору з власником майна майно може бути закріплене за підприємством як суб’єктом господарювання повинно вважатися право зобов’язальне.

Серед таких зобов’язальних прав пропонується підприємствам використовувати право оренди, оскільки оренда передбачає передачу майна орендарю та використання останнім майна для здійснення господарської діяльності. Навідміну від права оренди, право іпотеки не передбачає права іпотекодержателя володіти і користуватися предметом іпотеки, що необхідно для здійснення підприємством господарської діяльності. Використовувати іпотечне майно має право лише іпотекодавець, якому останнє належить не на іпотечному праві, а на праві власності і тому іпотечне право не може становити основу правого режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність.