Юридичний інститут прикарпатського національного університету ім. Василя стефаника

Вид материала

Документы

Содержание 2.3.2. Права та обов’язки сторін за інвестиційним договором Висновки до розділу 2 Особливості правового регулювання окремих 3.2. Договір концесії

Подобный материал:

• Гуцуляка Олега Борисовича. Вбиблиографический указатель, 705.05kb.
• О. Б. Гуцуляк Автори вступної статті, 642.69kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Василя Семеновича Стефаника. Ісьогоднішній урок, 444.29kb.
• Імені василя стефаника, 152.5kb.
• Назва реферату: Життєва основа новели Новина Василя Стефаника Розділ, 34.71kb.
• Для обговорення пропонуються такі проблеми, 93.26kb.
• Конкурсу на посаду ректора Університету, 11.25kb.
• Донецький юридичний інститут луганського державного університету внутрішніх справ ім., 1054.96kb.
• Інформаційні ресурси: створення, використання, доступ, 131.56kb.

2.3.2. Права та обов’язки сторін за інвестиційним договором

Зміст інвестиційного договору становлять права та обов’язки сторін договору.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону „Про інвестиційну діяльність” всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Закон “Про інвестиційну діяльність” декларує можливість здійснення державних інвестицій, проте подальшого розвитку у законодавстві України ця норма не одержала. Прийнятий 21.06.2001 р. Бюджетний Кодекс України [104 до видатків державного бюджету відносить “державні інвестиційні проекти” (ст. 87), натомість у ньому також не визначається порядок та цивільно-правова форма здійснення таких інвестицій. У зв’язку з цим та беручи до уваги, що в сьогоднішній Україні вже є можливість фінансувати державні інвестиційні проекти, вбачається за необхідне чітко врегулювати питання виділення коштів з державного бюджету на здійснення інвестицій шляхом доповнення Закону “Про інвестиційну діяльність” та Бюджетного Кодексу України.

Надзвичайно важливим для розвитку ринку інвестицій є законодавче забезпечення ґарантій прав суб’єктів інвестиційної діяльності та захист інвестицій. В цьому аспекті принциповою є глава IV Закону “Про інвестиційну діяльність”, в якій передбачені ґарантії прав суб'єктів інвестиційної діяльності, зокрема стабільність умов договорів, укладених між суб'єктами інвестиційної діяльності, які зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством встановлено умови, що погіршують становище суб'єктів або обмежують їх права. При цьому державні ґарантії захисту інвестицій не можуть бути скасовані або звужені стосовно інвестицій, здійснених у період дії цих ґарантій.

Слід наголосити, що серед державних ґарантій інвестиційної діяльності виділяються загальні ґарантії (держава ґарантує суб’єктам інвестиційної діяльності, незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, однакові права та створює рівні можливості для доступу до різних ресурсів) та майнові ґарантії (держава шляхом прийняття відповідного законодавства, створення спеціальних структур ґарантує недоторканість майна та захист права власності).

Законом “Про інвестиційну діяльність” передбачено, що держава ґарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, додержання прав і законних інтересів її суб'єктів. Це зумовлено тим, що інвестиційна діяльність пов'язана з певним ризиком для інвестора, а тому обсяг інвестицій, особливо іноземних, залежить значною мірою від ефективності правових ґарантій, передбачених національним законодавством та міжнародними договорами. Обов’язком держави є створення та забезпечення ефективності існування механізму захисту інвестицій та інвесторів. І саме держава в особі уповноважених нею державних органів повинна забезпечити законодавчі засади щодо сприяння захисту прав інвесторів та створити належний механізм реалізації законодавчих норм.

Законодавство повинно забезпечити реалізацію таких основних прав інвесторів, як право на отримання прибутку від здійснення інвестиційної діяльності; право на пересилання прибутку за межі України; право на судовий захист законних прав та інтересів інвестора; право на відшкодування завданих інвестору збитків.

Таким чином, під ґарантіями розуміється підкріплена силою держави система юридичних засобів та умов, що посилюють права уповноважених суб’єктів та обов’язки зобов’язаних суб’єктів правовідносин, що забезпечують їх реалізацію за допомогою особливої процедури (деталізація регулювання, надання регулюванню більшої юридичної сили) [105, с.12.

При цьому варто зауважити, що законодавець крім ґарантій, вживає словосполучення “захист інвестицій”. Під захистом інвестицій розуміється комплекс організаційних, технічних, правових заходів, спрямованих на створення умов, що сприяють збереженню інвестицій, досягненню мети інвестиційної діяльності, ефективної діяльності об’єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, в тому числі і права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій [106, с.5.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У ст. 1 Закону “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” зазначається, що завданням цього Закону є … “захист прав учасників фондового ринку”, до яких, між іншим, належить і інвестор, проте безпосередньо в цьому Законі взагалі не визначені права інвестора. Ст. 39 Закону “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” передбачає, що “перелік відомостей, які повинен містити проспект емісії цінних паперів ІСІ, встановлюється нормативно-правовими актами Комісії”.

Отже, для реального захисту прав інвестора на законодавчому рівні було б доцільно внести безпосередньо до Закону “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” відповідні зміни стосовно захисту прав інвестора [102, с.193-194.

Правовий статус суб’єктів інвестиційної діяльності, хоча й врегульований чинним законодавством, однак не позбавлений певних вад. Зрештою, можна стверджувати, що, керуючись ст. 9 Закону “Про інвестиційну діяльність”, суб’єкти інвестиційної діяльності як сторони інвестиційного договору можуть на власний розсуд узгодити комплекс своїх прав та обов’язків, з умовою, що це не буде суперечити законодавству України. Таким чином, сторони договору можуть поліпшити порівняно із законодавчим регулюванням своє правове становище та забезпечити належний рівень захисту своїх прав. Зрештою, визначення комплексу прав та обов’язків сторін є однією з істотних умов змісту будь-якого договору.


Висновки до розділу 2

1. Недоліком інвестиційного законодавства є відсутність терміну для позначення сторони, яка приймає інвестиції. Відсутність такого поняття в юридичній літературі не може не сприйматися як суттєвий недолік. На наш погляд, сторона, яка приймає (одержує) інвестиції, повинна найменуватися як одержувач інвестицій.

2. До Закону України “Про інвестиційну діяльність” доцільно внести зміни наступного змісту: особи без громадянства можуть бути суб’єктами інвестиційної діяльності, в тому числі й інвесторами.

3. Форма інвестиційного договору повинна відповідати загальним правилам про форму договорів і тому є письмовою, що не позбавляє сторін можливості за взаємною згодою укласти договір в кваліфікованій письмовій формі, тобто нотаріально посвідченій. При цьому вимога нотаріального посвідчення інвестиційного договору обмежена, оскільки застосовується тільки до конкретних його видів, що чітко визначено законодавством.

4. Ухилення сторін від державної реєстрації інвестиційного договору (контракту) та відмова реєструючого органу в державній реєстрації договору є підставою для визнання останнього неукладеним.

5. До істотних умов інвестиційного договору відносимо: 1) предмет договору (інвестиції); 2) кількісні та якісні характеристики предмету інвестицій; 3) ціну договору; 4) умову про одержання прибутку; до звичайних – умови про строки; порядок передачі інвестицій; визначення порядку виконання та прийняття виконання; відповідальність сторін за порушення договірних зобов’язань.

6. Предметом інвестиційного договору можуть бути передбачені законодавством форми інвестицій та інвестиційної діяльності: 1) інноваційна діяльність; 2) капітальні вкладення в основні фонди; 3) корпоративна форма; 4) лізинг; 5) придбання не забороненого законами України рухомого та нерухомого майна; 6) створення підприємств, що повністю належать інвестору, чи придбання останнім у власність діючого підприємства повністю; 7) придбання майнових прав. 8) дії, послуги, що надаються (виконуються) учасниками інвестиційної діяльності та спрямовані на забезпечення вкладення інвестицій.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


Р О З Д І Л 3

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ

РІЗНОВИДІВ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ДОГОВОРІВ


3.1. Інвестиційний договір у житловому будівництві


Для правильного розуміння правової природи договорів, які закріплюють інвестування коштів в об’єкти житлового будівництва, варто скористатися комплексним підходом. Крім того, доцільно провести аналіз усієї сукупності договорів, які укладаються учасниками інвестиційної діяльності в житловому будівництві. Елементами зазначеної системи групи договорів, що опосередковують інвестиційну діяльність в галузі житлового будівництва, є:

1. договір про кредитування інвестора, який укладається між інвестором та його кредитором у випадку, якщо інвестор здійснює капітальне вкладення з використанням залучених коштів. Зазначений договір буде відноситися до таких видів договорів, як позика (ст. 1046 ЦК) або кредитний договір (ст. 1054 ЦК), за якими одна сторона (позикодавець або кредитор) передає або зобов’язується передати грошові кошти, а позичальник (у досліджуваних нами правовідносинах – інвестор) зобов’язується повернути отримані кошти та сплатити проценти (якщо в договорі позики не передбачено іншого). При цьому слід враховувати, що за договором позики або кредитним договором їх безпроцентний характер може бути встановлений законом (ст. 1048 ЦК України, ст. 49 Закону „Про банки і банківську діяльність”), а за кредитним договором його безоплатність не може бути встановлена договором ;
   
2. договір про спільну діяльність по будівництву об’єкта нерухомого майна, укладений між інвесторами у випадку, якщо вони об’єднують своє майно та спільно діють для досягнення загальної мети, яка полягає в будівництві об’єкта у спільних інтересах. Даний договір буде відноситися до договору простого товариства (ст. 1132 ЦК), за яким сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. В такому договорі сторони-інвестори можуть розподіляти між собою функції щодо вирішення усього комплексу питань, пов’язаних з будівництвом об’єкта. Побудований в результаті спільної діяльності інвесторів об’єкт нерухомого майна буде знаходитися в їх спільній частковій власності пропорційно вкладеним коштам, якщо інше не передбачено договором;
   
3. договір, укладений між інвестором та замовником договір, за яким останній зобов’язується вкласти майно інвестора в будівництво об’єкта нерухомості, тобто реалізувати інвестиційний проект та після закінчення передати отриманий результат останньому;
   
4. договір підряду про виконання робіт, який укладається замовником з підрядником. Зазначений договір відноситься до будівельного підряду (ст. 875 ЦК), за яким підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи, а замовник зобов’язується створювати підрядникові необхідні умови для виконання робіт, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх. Крім того, слід зауважити, що при врегулюванні відносин замовника і підрядника можливі наступні системи договорів: 1) система простих договорів, за якою для виконання робіт залучається один підрядник і з ним укладається підрядний договір; 2) система генерального підряду, за якою замовник укладає договір з генеральним підрядником, а останній укладає субпідрядні договори, в яких генеральний підрядник виступає як замовник, субпідрядники ж – як підрядники (ст. 838 ЦК); 3) система прямих договорів, яка існує паралельно з системою генерального підряду, за якою, незважаючи на залучення генерального підрядника, замовник має право укладати договори на виконання окремих робіт з іншими особами. Однак, така ситуація можлива лише за згодою генерального підрядника; 4) інші системи, не заборонені законом, наприклад, угоди про забезпечення виконання зобов’язання.
   
5. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
   

Виходячи з вищезазначеного, можна стверджувати, що взаємодія між інвестором, замовником будівництва і підрядником здійснюється у формі двох самостійних зобов’язань, одним з яких є інвестиційне зобов’язання в будівництві, а друге – зобов’язання з договору будівельного підряду. Проте, на думку Б.В. Муравйова, іноді така взаємодія можлива й у формі складного зобов’язання, учасниками якого водночас виступають інвестор, замовник і підрядник. Відповідно до цього інвестор, який передав інвестиції в цільове розпорядження замовнику, має право вимагати передачі готового до експлуатації об’єкта не тільки від замовника, але й від підрядника, що безумовно може виникати за згодою всіх трьох учасників відносин. Разом з тим Б.В. Муравйов наголошує, що у випадках, коли взаємодія між цими особами опосередковується двома самостійними зобов’язаннями, між ними встановлюється тісний та органічний взаємозв’язок, що дозволяє розглядати низку цих зобов’язань як єдине складне багатостороннє зобов’язальне правовідношення, сторонами якого також виступають інвестор, замовник і підрядник [120, с.15.

Таким чином, можна говорити про наявність низки двосторонніх зобов’язальних правовідносин, що послідовно виникають між основними учасниками інвестиційної діяльності в будівництві (між інвестором і замовником та між замовником і підрядником), що в свою чергу слід розглядати як складне інвестиційне зобов’язання в будівництві. При цьому таке зобов’язання є свого роду правовою формою взаємодії інвестора та замовника будівництва, матеріальним об’єктом якого виступають інвестиції (різні види майна, результати інтелектуальної діяльності, які інвестор передає в розпорядження замовнику будівництва для створення нового об’єкта нерухомості).

Варто зауважити, що чим ближче за часом строки здачі будинку в експлуатацію, тим дорожче стає житло. І безумовно, навіть до здачі будинку в будь-який час інвестор може припинити свої відносини з замовником (підрядником), продавши свій вклад в інвестиційну діяльність. В такому випадку ця реалізація може бути здійснена шляхом уступки права вимоги з повідомленням боржника.

В договорі інвестування може міститися пряма заборона про уступку права за договором або може бути вказано, що уступка допускається за згодою кредитора за договором інвестування і за умови прийняття всіх умов новим боржником. При уступці права в повному обсязі вкладених інвестицій, договір припиняє свою дію внаслідок вибуття інвестора з правовідносин по інвестуванню.

Зміни договірної ціни оформляються сторонами шляхом укладення додаткової угоди.

У разі виникнення потреби значно перевищити приблизний кошторис підрядник зобов’язаний своєчасно попередити про це замовника. Якщо підрядник не попередив замовника про перевищення кошторису, він зобов’язаний виконати роботу, не вимагаючи відшкодування понесених додаткових витрат.

Підрядник має право вимагати виплати йому авансу, якщо така виплата та розмір авансу передбачені договором. Згідно з п. 5.2 Положення про фінансування та державне кредитування капітального будівництва, що здійснюється на території України, замовник перераховує підряднику аванс (якщо це передбачено контрактом) [123], розмір якого не повинен перевищувати 30 % вартості річного обсягу робіт. Проміжні платежі доцільно здійснювати (на підставі відповідної фіксації в договорі) не повністю, а в межах 90–95 % договірної ціни виконаних робіт (згідно з п. 5.2 зазначеного Положення — не більше 95 % загальної вартості будівництва за договірною ціною); кінцеві розрахунки проводяться у двотижневий термін після виконання та приймання усіх передбачених замовленням робіт та підписання акта приймання об'єкта в експлуатацію.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

До випадкових умов інвестиційного договору можна віднести умови про заборону здійснення уступки права вимоги інвестора за відсутності згоди замовника. Така можливість випливає з ч. 2 ст. 571 ЦК, згідно з якою в договорі може бути передбачена необхідність надання згоди боржника для переходу прав кредитора, хоча нерідко така умова розглядається як необхідність повідомлення замовника про уступку.

Слід звернути увагу і на те, як у договорі врегульовані наслідки його розірвання – хто з учасників, в які строки, в якому еквіваленті поверне інвестору витрачені ним грошові кошти. Стягувані із забудовника на користь інвестора грошові суми не відносяться до об’єктів індексації, тому у випадку стрімкого падіння курсу гривни відносно валюти, зазначеної в укладеному договорі, повернуть саме гривневу суму без будь-якого збільшення. Для того, щоб це не відбулося, в договорі слід вказати, що сум коштів, яка повертається компанією, повинна бути вирахувана в тому самому еквіваленті, що і при внесенні грошових коштів. Таким чином інвестор буде принаймні застрахованим від нестабільності валютного ринку та втрат на обмінних операціях.

В даному контексті варто зауважити, що досить часто на практиці зустрічаються випадки включення в договір умови, яка забороняє його розірвання за угодою сторін, що в свою чергу є неправомірним. Як правило, це випадки, коли угода про розірвання договору є елементом мирової угоди, якої сторони досягли в процесі судового розгляду. Але волевиявлення на розірвання договору мировою угодою повинно бути висловлено всіма учасниками договору. Так, наприклад, господарський суд розглянув справу за позовом підприємства „Чернівцібуд” до акціонерного товариства про розірвання договору про спільну участь в будівництві жилого будинку. Суд позов задовольнив. Постановою апеляційної інстанції рішення було скасовано, і провадження по справі припинено у зв’язку із затвердженням мирової угоди сторін про розірвання договору. Вищий господарський суд України, який розглядав справу в порядку нагляду встановив, що згідно умов договору акціонерне товариство повинно було фінансувати будівництво 2000 кв.м жилої площі, в тому числі за рахунок інших інвесторів. Акціонерне товариство залучило до участі у будівництві фізичних осіб, які передали йому в якості капіталовкладень грошові кошти. Оскільки після укладення відповідних договорів громадяни стали учасниками сумісної діяльності по будівництву жилого будинку, то рішення про затвердження мирової угоди не відповідає чинному законодавству, тому що мирова угода про розірвання договору не могла бути укладена без їх участі. Даний спір не може бути вирішений без участі фізичних осіб, які не є суб’єктами правовідносин, які регулюються господарським процесуальним законодавством, тому провадження по справі було припинено [129]. При цьому було відмічено, що в позасудовому порядку даний договір може бути розірваний лише за згодою всіх сторін. Даний приклад відображає необхідність врахування волі всіх учасників при розірванні договору, що має особливе значення для багатосторонніх договорів.


3.2. Договір концесії


Концесійний договір є однією з форм залучення інвестицій в економіку. В Україні, з її високим рівнем одержавлення економіки, в умовах гострої нестачі інвестиційних ресурсів, застосування такої привабливої для інвестора форми вкладення коштів могло б дати значні прибутки, забезпечити потік в неї довгострокових інвестицій.

У зв’язку з цим помітним явищем у розвитку українського законодавства в інвестиційній сфері стало прийняття Верховною Радою Закону України “Про концесії” від 16.07.1999 р., який визначає поняття та правові засади регулювання відносин концесії державного та комунального майна, а також умови і порядок її здійснення. Прийняття закону про концесії має принципове значення для ефективного управління державною власністю в різних галузях економіки та сферах діяльності під контролем держави без передачі її в приватну власність, тобто забезпечує коректування програми приватизації, розробку природних ресурсів, проведення реальної реформи комунально-побутового господарства тощо.

В даному контексті необхідно наголосити на розмежуванні понять концесії в цивільному праві і концесії як форми інвестиційної діяльності.

Згідно з ч. 1 ст. 1115 ЦК за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації (ч. 1 ст. 1116 ЦК).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Щодо порядку укладення концесійного договору, то варто зауважити, що відбір користувачів (інвесторів) повинен ґрунтуватися на змагальній основі (конкурс або аукціон), проводитися відкрито і гласно. Основними критеріями при виборі інвестора повинні бути наявність інвестиційного проекту, докази його раціональності та господарської доцільності, відповідність суспільним інтересам. Користування об’єктами державної власності здійснюється на тимчасовій та оплатній основі, за рахунок інвестора та на його ризик.

Зрозуміло, що вибір форми контракту залежить від врахування як стану ринкової кон’юнктури, так і від потреб та можливостей учасників договору. Часто невиправдана жорсткість вимог, які пред’являються державою до інвестора при підготовці відповідних договорів, відбувається саме із-за того, що не враховується особливий характер таких довгострокових договорів, коли не можливо передбачити, в яких умовах буде здійснюватися реалізація договору через десять, двадцять, тридцять років. Тому не випадково законодавством передбачена можливість перегляду умов договору, насамперед за взаємною згодою сторін.

Таким чином, концесійний договір укладається тільки за умови досягнення сторонами (концесієдавцем та концесіонером) взаємної згоди за всіма його істотними умовами і підписання сторонами тексту договору. Згідно з ст. 10 закону „Про концесії” істотними умовами договору концесії є: 1) сторони договору; 2) види діяльності, роботи, послуги, які здійснюються за умовами договору; 3) об’єкт концесії (склад і вартість майна або технічні і фінансові умови створення об’єкта концесії). Об’єктами концесійного договору можуть бути об'єкти права державної чи комунальної власності, які використовуються для здійснення діяльності у певних сферах господарської діяльності. При цьому українське цивільне законодавство не містить жодних вказівок щодо предметного складу державної власності. ЦК України врегульовує питання тільки про майно, вилучене з цивільного обороту або про об’єкти обмежено оборотоздатні, а також про майно, яке може належати тільки певним учасникам обороту (під якими слід розуміти державне та територіальних громад, оскільки майно інших учасників володіє універсальною оборотоздатністю). При цьому ЦК вказує, що категорії такого майна встановлюються законом.

Таким чином, з позицій цивільного законодавства України в концесійне користування може бути надано державне або муніципальне майно, обмежено оборотоздатне або вилучене з обороту. Це – основна ознака майна, яке передається в концесію. Майно, яке володіє універсальною оборотоздатністю (в тому числі деякі категорії державного майна), використовується згідно з договірними формами, передбаченими цивільним законодавством України.

В ст. 3 Закону „Про концесії” наводиться виключний перелік сфер господарської діяльності, в яких використовуються об’єкти концесії: водопостачання, відведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; надання послуг, пов’язаних з постачанням споживачам тепла; будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об’єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; збирання та утилізація сміття; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будівництво та експлуатація вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеропортів; надання послуг у сфері кабельного телебачення; надання телекомунікаційних послуг, у тому числі з використанням телемереж; транспортування та розподіл природного газу; виробництво та (або) транспортування електроенергії; громадське харчування; будівництво жилих будинків; надання послуг у житлово-експлуатаційній сфері; будівництво та експлуатація готелів, туристичних комплексів, кемпінгів та інших відповідних об’єктів туристичної індустрії; використання об’єктів соціально-культурного призначення; створення комунальних служб паркування автомобілів; надання ритуальних послуг.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Предмет концесійного договору в прийнятій редакції Закону “Про концесії” чітко не передбачає обов’язковість здійснення інвестицій, хоча аналіз змісту закону дозволяє зробити висновок, що цей закон і приймався з метою інвестування капіталовкладень у створення нових господарських комплексів, переоснащення і модернізація обладнання, удосконалення систем експлуатації, управління і контролю в життєво важливих сферах господарської діяльності. Для підвищення економічного та соціального ефекту застосування цього закону було б доцільним, щоб закон передбачав необхідність здійснення інвестиційного проекту щодо об’єкта концесії, який, у відповідності з нормами Закону, є державною або комунальною власністю. Такий підхід сприяв би зростанню обсягу інвестицій в економіку держави.

Крім того, на наш погляд, в Законі „Про концесії” було б доцільно запровадити деякі норми щодо впорядкування умов концесійної діяльності, зокрема: зосередити вирішення всіх питань концесійної діяльності в одному державному органі та його регіональних представництв за принципом „єдиного вікна” з метою позбавлення концесіонера залежності від багатьох контролюючих, ліцензійних, сертифікаційних, наглядових установ; заборонити будь-які, крім судових, способи вирішення конфліктів, пов’язаних з майном і майновими правами; заборонити будь-які дії персоналу концесіонера щодо захоплення офісних або виробничих приміщень чи щодо створення перешкод виробництву (крім страйків, які проводяться відповідно до законних вимог).

Таким чином, підбиваючи підсумок викладеному, можна сказати, що розширення використання концесії в господарській діяльності є тим інструментом, який надасть можливість підвищити ефективність використання державного та комунального майна і, як наслідок, більш повно та якісно забезпечити потреби громадян України у товарах (роботах, послугах).