Юридичний інститут прикарпатського національного університету ім. Василя стефаника

Вид материала

Документы

Содержание Висновки до розділу 1 Укладення та зміст інвестиційного договору 2.2. Укладення інвестиційного договору 2.3. Зміст інвестиційного договору

Подобный материал:

• Гуцуляка Олега Борисовича. Вбиблиографический указатель, 705.05kb.
• О. Б. Гуцуляк Автори вступної статті, 642.69kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Василя Семеновича Стефаника. Ісьогоднішній урок, 444.29kb.
• Імені василя стефаника, 152.5kb.
• Назва реферату: Життєва основа новели Новина Василя Стефаника Розділ, 34.71kb.
• Для обговорення пропонуються такі проблеми, 93.26kb.
• Конкурсу на посаду ректора Університету, 11.25kb.
• Донецький юридичний інститут луганського державного університету внутрішніх справ ім., 1054.96kb.
• Інформаційні ресурси: створення, використання, доступ, 131.56kb.

Висновки до розділу 1

1. Значна чисельність нормативних актів, що видаються для регулювання інвестиційних відносин, велика кількість органів, уповноважених видавати такі акти, створює масив несистематизованих та неупорядкованих актів. Тому на сьогодні актуальною виступає пропозиція щодо розробки та прийняття Інвестиційного кодексу України – єдиного комплексного кодифікованого акту в сфері інвестиційної діяльності.

2. Інвестиційний договір можна визначити як правочин між двома або кількома особами, який встановлює на певний строк права і обов’язки у відносинах між сторонами щодо вкладання всіх видів майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності для отримання прибутку або досягнення соціально корисного ефекту.

3. Стосовно договорів пропонується використовувати єдину термінологію: вид, підвид, різновид. При цьому під „видом” слід розуміти самостійний правовий інститут, обумовлений специфікою договірних відносин та самостійністю правового регулювання (окрема глава в ЦК у Розділі ІІІ „Окремі види зобов’язань”); „підвидом” – підінститут, який виділяють з врахуванням правових властивостей предмету та суб’єктного складу (окремий пункт глави); „різновидом” – окремий підвид, який вимагає додаткового правового регулювання.

4. Інвестиційний договір є самостійним договірним видом. Підставою виокремлення інвестиційного договору в особливий договірний вид є інвестиційна мета, яка охоплює реалізацію інвестиційного проекту, та визначає спрямованість договірного зобов’язання.

5. За ознакою спрямованості інвестиційний договір можна віднести до групи договорів послуг, оскільки діяльність особи, яка отримує інвестиції, наділена ознаками послуги. Мета діяльності полягає в перетворенні інвестицій в об’єкт, яким зацікавлений інвестор, в чому і полягає процес трансформації майна, що вкладається в інвестиційний об’єкт, який в свою чергу має властивість за своєю вартістю зростати.

6. До факторів, які впливають на самостійність інвестиційного договірного виду, слід відносити специфіку предмета, суб’єктного складу, змісту зобов’язання, що випливає з умов договору, поширеність в господарській практиці.

7. Підставою поділу інвестиційних договорів на конкретні види, на наш погляд, має виступати правовий статус суб’єктів інвестиційних правовідносин, характер їх власності та специфіка законодавчого регулювання цих відносин. Керуючись такою позицією, інвестиційні договори можна класифікувати на інвестиційні договори між фізичними (юридичними) особами та інвестиційні договори за участю держави.

Р О З Д І Л 2

УКЛАДЕННЯ ТА ЗМІСТ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ДОГОВОРУ


2.1. Учасники інвестиційних відносин


Сторонами договорів інвестиційного характеру в переважній більшості виступають суб’єкти інвестиційної діяльності.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України “Про інвестиційну діяльність” суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути фізичні та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Закон України “Про режим іноземного інвестування” визначає суб’єктів іноземної інвестиційної діяльності – іноземних інвесторів як суб’єктів, що проводять інвестиційну діяльність на території України.

Необхідно зауважити, що законодавець серед суб’єктів інвестиційної діяльності не виділяє такої групи, як особи без громадянства. Однак, ст. 7 Закону України “Про правовий статус іноземців” від 04.02.1994 р. [67 передбачає право осіб без громадянства, які проживають на території України, займатися в Україні інвестиційною діяльністю. Таким чином, виявляємо непослідовність двох законів, яку слід усунути. О. Чабан пропонує вирішення цієї проблеми шляхом запровадження в Законі “Про режим іноземного інвестування” положення наступного змісту: іноземними інвесторами є іноземні громадяни та особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання на території України та не обмежені в дієздатності [68, с.17. На наш погляд, найбільш доцільним в даній ситуації буде внесення зміни до Закону “Про інвестиційну діяльність” наступного змісту: особи без громадянства можуть бути суб’єктами інвестиційної діяльності, в тому числі й інвесторами.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Інвестиційна діяльність здійснюється у різних організаційно-правових формах, серед яких найбільш поширеними є: 1) інвестиційні фонди, які можуть бути корпоративними чи пайовими. Корпоративний інвестиційний фонд – це інститут спільного інвестування, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключно діяльність із спільного інвестування (ст. 7 Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”) [74. Пайовий інвестиційний фонд – це активи, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності (ст. 22 вказаного Закону); 2) інвестиційна компанія – торговець цінними паперами, який, окрім здійснення певних видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення (п. 18 Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України 19.02.1994 р. [75); 3) страхові компанії, які забезпечують підприємцям захист від інвестиційних ризиків, а залучені за рахунок страхових внесків кошти можуть самостійно вкладати в інвестиційні проекти; 4) холдінгова компанія – це відкрите акціонерне товариство, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (ст. 1 Закону „Про холдингові компанії в Україні”, ч. 1 ст. 126 ГК України); 5) лізингові компанії, що здійснюють довгострокову оренду обладнання за рахунок операцій з купівлі у виробника такого обладнання та наступної передачі його в оренду; 6) фірма-девелопер, що приймає на себе відповідальність щодо реалізації інвестиційного проекту: здійснює пошук найбільш вигідного об'єкта інвестування, розробку інвестиційного проекту, його фінансування і введення в експлуатацію (як правило, будівельно-підрядні фірми); 7) фірми-ріелтори – посередники на ринку нерухомості, що працюють на комісійних засадах з продавцем нерухомості; 8) інжиніринго-консалтингові фірми – фірми, які на договірних засадах розробляють бізнес-плани та іншу інформаційну, науково-технічну, проектно-кошторисну документацію для інвестора та інші види організаційно-правових форм інвестиційної діяльності [60; 9) комерційні банки (згідно з Законом України від 07.12.2000 р. „Про банки і банківську діяльність” [76 комерційні банки можуть розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик; здійснювати операції з валютними цінностями; проводити емісію власних цінних паперів; організовувати купівлю та продаж цінних паперів за дорученням клієнтів; здійснювати операції на ринку цінних паперів від свого імені; придбавати права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів; займатися лізингом; здійснювати інвестиційну діяльність шляхом прямого інвестування (ст. 50 Закону), якщо отримають на це письмовий дозвіл Національного банку України). При цьому в останньому випадку, слід зауважити, що ст. 50 Закону „Про банки і банківську діяльність” надає банкам право здійснювати інвестиції і без письмового дозволу, якщо: 1) інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше ніж 5 відсотків регулятивного капіталу банку; 2) юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде виключно діяльність з надання фінансових послуг; 3) регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам для інвестицій, встановленим нормативно-правовими актами Національного банку України.

Отже, у вигляді вищезазначених організаційно-правових форм юридичні особи як суб’єкти інвестиційної діяльності мають право виступати сторонами інвестиційних договорів.


2.2. Укладення інвестиційного договору


Правове регулювання форми договорів виражається у встановленні вимог до неї (форми) та наслідків її порушення. Мета відповідних вимог полягає в тому, що вони дозволяють зробити відносини сторін більш визначеними, зняти підстави для спорів в майбутньому як з приводу самого факту здійснення правочину, так і його змісту. Деякі норми надають акту фіксації правочину публічний характер. З цим пов’язаний державний контроль за його змістом в інтересах обігу і третіх осіб, який допомагає сторонам в усвідомленні правових наслідків здійснюваних ними юридичних дій, а також інформує заінтересованих осіб про здійснювані правочини.

Разом з тим, будь-яка додаткова вимога щодо форми інвестиційних договорів об’єктивно призводить до ускладнення і тривалості процедури укладення договору і, як правило, спричиняє додаткові видатки щодо їх оформлення.

За загальним правилом, закріпленим у ст. 639 ЦК України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Порядок укладення договорів здійснюється на основі загальних положень ЦК України про договір, а також підкоряється правовому режиму, встановленому для окремих видів цивільно-правових договорів. Інвестиційний договір як цивільно-правовий договір ґрунтується на двох принципах – «свобода договору» та «свобода волевиявлення сторін». У зв’язку з цим, укладаючи інвестиційний договір, сторони вільні у виборі партнерів, виду інвестиційного договору, його умов.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Підтвердженням облікової функції державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність є покладений на орган державної реєстрації обов'язок вести журнал обліку договорів (контрактів).

Функція перевірки дотримання вимог закону щодо змісту договору (контракту) про спільну інвестиційну діяльність підтверджується наданим органу державної реєстрації правом відмовити у здійсненні державної реєстрації договору (контракту) у випадках, якщо: умови договору (контракту) не відповідають законодавству України; до суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності України, який подав лист-звернення про реєстрацію договору (контракту), застосовано санкції згідно із ст. 37 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”; існує заборона на передбачений вид спільної діяльності згідно із законодавством України [64, с.35.

Відмову в державній реєстрації договору (контракту) слід оформлювати письмово із зазначенням мотивів відмови. Заінтересованій особі надано право оскаржити відмову в державній реєстрації договору (контракту) в судовому порядку. Проте Положення не визначає правових наслідків відмови у державній реєстрації договору (контракту). Аналіз Положення дає можливість дійти висновку про те, що відмова у державній реєстрації договору (контракту) є підставою для визнання останнього неукладеним. Вести мову про недійсність договору (контракту) при відмові у державній реєстрації немає підстав, адже згідно з п. 17 Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” від 12.03.1999 р. недійсною може бути визнана лише укладена угода.

Реєстрації також підлягають концесійні договори (ст. 14 Закону “Про концесії”). Порядок державної реєстрації концесійних договорів визначений Положенням про реєстр концесійних договорів, що затверджене постановою КМУ від 18.01.2000 р. [86. Згідно з п. 1 Положення реєстр концесійних договорів запроваджується згідно зі ст. 14 Закону України “Про концесії” з метою обліку концесійних договорів. Звідси випливає, що реєстр концесійних договорів ведеться тільки з метою обліку.

Проте в п. 6 вказаного Положення визначені підстави відмови у реєстрації концесійного договору, що передбачають перевірку його змісту. Про відмову у реєстрації концесійного договору заявник повинен бути повідомлений у письмовій формі (з обґрунтуванням причини) впродовж п'яти днів після прийняття такого рішення. Однак згідно з Положенням про реєстр концесійних договорів заінтересованій особі не надається право оскаржити відмову в реєстрації концесійного договору в судовому порядку та не регламентуються юридичні наслідки відмови у реєстрації договору.

Порядок державної реєстрації угоди про розподіл продукції визначається постановою КМУ “Про затвердження Порядку реєстрації проектів угоди про розподіл продукції та державної реєстрації угоди про розподіл продукції” від 29.11.2000 р. [87. Державна реєстрація угоди про розподіл продукції здійснюється Міжвідомчою комісією в день її підписання. Остання перевіряє повноваження сторін на підписання угоди, реєстрацію проекту угоди та наявність усіх реквізитів сторін. У цьому Порядку не передбачена відмова у державній реєстрації угоди про розподіл продукції, хоча підстави для цьо­го є, наприклад, в угоді не вказані всі реквізити сторін.

Аналізуючи всі вищезазначені нормативно-правові акти, можна зробити висновок, що на законодавчому рівні у частині реєстрації інвестиційних договорів (контрактів) не передбачено юридичних наслідків ухилення сторін від обов'язкової державної реєстрації договору та відмови реєстраційного органу у його державній реєстрації. Однак, згідно з ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Звідси випливає, що ухилення сторін від державної реєстрації інвестиційного договору (контракту) та відмова реєструючого органу в державній реєстрації договору є підставою для визнання останнього неукладеним.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Термін „попередній” („передконтрактний”) не означає незавершеності вияву волі сторін, а лише вказує на те, що за договором, який відбувся, має бути укладений інший – основний договір. Згідно з ст. 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються впродовж певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Тобто попередній договір встановлює зобов’язання укласти в майбутньому інший, основний договір, яким сторони мають на увазі встановити основні інвестиційні правовідносини. І саме він має привести до досягнення інвестиційної мети, задля якої встановлюються юридичні відносини між сторонами. Попередній договір не слід ототожнювати з договором про наміри. Договір про наміри, якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором, а отже не породжує юридичних наслідків (ч. 4 ст. 635 ЦК України).

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, – у письмовій формі (ч. 1 ст. 635 ЦК України). Таким чином, попередній інвестиційний договір укладається у письмовій формі. Попередній договір повинен містити умови, що дозволя­ють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору.

З укладенням основного договору попередній договір втрачає чинність: основний договір повинен вважатися таким, що замінив собою попередній договір та скасував чи змінив усі ті умови, на яких сторони бажали укласти договір, але які за їх взаємною згодою не знайшли місця в основному договорі. Це стосується й тих випадків, коли сторони уклали основний договір на дещо інших, ніж у попередньому договорі, умовах.

Прикладом необхідності укладення попереднього договору є цивільно-правове регулювання договорів у вільних економічних зонах та на території із спеціальним режимом інвестиційної діяльності. Такий попередній договір, на думку С.В. Мостовенка, повинен містити такі положення: зобов'язання сторін укласти основний договір стосовно реалізації інвестиційного проекту за умови прийняття позитивного рішення щодо розгляду інвестиційного проекту, представленого; умови основного договору стосовно реалізації інвестиційного проекту в частині прав та обов'язків сторін, зокрема, спрямованих на захист прав суб’єкта підприємницької діяльності, який має намір здійснити інвестицію; характеристику майбутнього об'єкта інвестування з чітким визначенням його характеристик; етапи та обсяги інвестування; обсяг та порядок здійснення взаємних розрахунків між суб’єктом підприємницької діяльності та місцевою владою за умови укладення основного договору; права сторін відмовитися від укладання основного договору щодо реалізації інвестиційного проекту; зобов'язання суб’єкта підприємницької діяльності до певного строку надати необхідні документи стосовно інвестиційного проекту (і встановити перелік таких документів); відповідальність суб’єкта підприємницької діяльності за надання недостовірної інформації; термін дії попереднього договору; порядок внесення змін до попереднього договору (наприклад, у частині встановлення вимог до інвестиційного проекту); інші положення, спрямовані на захист прав суб'єкта підприємницької діяльності 90, с.11.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Крім того, інвестиційний договір можна вважати укладеним шляхом вчинення конклюдентних дій. Проте він не може укладатися у формі мовчання з огляду на те, що в основі інвестиції лежить не одноразова операція, а процес.

Момент укладення інвестиційного договору визначається в кожному конкретному випадку, встановленим нормативно-правовими актами, що регулюють окремі різновиди інвестиційного договору.


2.3. Зміст інвестиційного договору


2.3.1. Істотні, звичайні та випадкові (вільні) умови

При укладенні інвестиційних договорів сторони визначають зміст договору.

Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. При цьому ст. 630 ЦК України передбачено, що договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК України.

Тобто зміст інвестиційного договору – це сукупність його умов. Серед умов інвестиційного договору розрізняють: а) істотні умови; б) звичайні умови; в) випадкові (вільні) умови.

Згідно з ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. При цьому істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, істотні умови інвестиційного договору – це такі умови, без наявності яких договір вважається неукладеним, а також умови, на включення яких до інвестиційного договору наполягає хоча б одна із сторін. До істотних умов відносяться: 1) предмет договору (інвестиції); 2) кількісні та якісні характеристики предмету інвестицій; 3) ціна договору; 4) умова про одержання прибутку.

Предметом інвестиційного договору є інвестиції в будь-якій не забороненій законодавством України формі. В законодавстві України поняття “інвестиція” зустрічається в ряді нормативних актів.

Так, ч. 1 ст. 326 ГК України передбачено, що інвестиціями у сфері господарювання визнаються довгострокові вкладення різних видів майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав в об’єкти господарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) або досягнення іншого соціального ефекту.

Визначення „інвестицій”, закріплене в ст. 1 Закону “Про інвестиційну діяльність” (вище вже згадувалося) в цілому, відповідає міжнародному підходу до уявлень про інвестиційну діяльність як процесу вкладення ресурсів (благ, майнових та інтелектуальних цінностей) з метою отримання прибутку, доходу, дивідендів (соціального ефекту) у майбутньому. Тобто, інвестор відмовляється від задоволення своїх поточних потреб із розрахунку на очікуване задоволення їх в майбутньому, але вже у більшому розміру.

У п. 28 ст. 1 Закону України від 22.05.1997 р. “Про оподаткування прибутку підприємств” [91 міститься інше, вужче поняття інвестицій: як господарської операції, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав і цінних паперів в обмін на кошти або майно.

В Законі “Про режим іноземного інвестування” іноземні інвестиції визначаються як цінності, які вкладаються іноземними інвесторами в об’єкт інвестиційної діяльності у відповідності з законодавством України з метою отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту.

У ст. 1 Закону України від 19.09.1997 р. “Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні” [92 дається наступне визначення: “інвестиція – інвестиція (у тому числі іноземна) виключно у грошовій формі, що зареєстрована у встановленому законодавством порядку та становить за офіційним валютним курсом Національного банку України на день внесення такої інвестиції до статутного фонду зазначеного підприємства суму, еквівалентну: не менше 150 мільйонам доларів США, – при виробництві легкових автомобілів; не менше 30 мільйонам доларів США, – при виробництві вантажних автомобілів і автобусів; не менше 10 мільйонам доларів США, – при виробництві комплектуючих виробів до автомобілів і автобусів”.

Як бачимо, Закон “Про оподаткування прибутку підприємств” визначає інвестицію як господарську операцію, в інших нормативних актах інвестиція характеризується з точки зору отримання прибутку від такої операції. Тобто, вітчизняне законодавство дає можливість називати інвестиціями будь-які вклади в будь-які об’єкти (за винятком хіба що інвестування в об’єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам законодавства, а також порушує охоронювані законом права та інтереси фізичних та юридичних осіб, держави).

На наш погляд, законодавче формулювання поняття інвестицій не зовсім вдале, оскільки не відображає наукового підходу до розуміння інвестицій як “працюючого” капіталу, наділеного такими ознаками як використання в господарській діяльності, цільовий, ризиковий, довгостроковий характер [93; 94, с.6.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Крім зазначених істотних умов, договори повинні містити умови про відкриття рахунку у цінних паперах згідно з вимогами законодавства про Національну депозитарну систему України.

У договорі із зберігачем повинні бути зазначені особи, визначені зберігачем відповідальними за виконання договору. При цьому договір не може обмежувати обов'язки зберігача, встановлені цим Законом та законодавством про Національну депозитарну систему України.

У договорі з компанією з управління активами також зазначається зобов'язання компанії з управління активами щодо інвестування активів ІСІ з метою отримання максимального інвестиційного доходу при мінімально можливих ризиках відповідно до інвестиційної декларації.

В юридичній літературі висловлено думку про доцільність виділення як основну умову інвестиційного договору його мету – безпосередній економічний результат, якого сторони мають досягнути при укладенні та виконанні договору. Інвестиційний договір спрямований на досягнення кінцевої мети інвестування – реалізації інвестицій та отримання прибутку чи досягнення певного соціального ефекту. Хоча й не виключено, що інвестор може передбачати й інші цілі: участь в управлінні, розширення виробництва, створення підприємства тощо.

Мета інвестиційного договору – це той безпосередній господарсько-правовий результат, якого намагаються досягти сторони у процесі його укладення та виконання. Тому можна стверджувати, що мета інвестиційного договору не обов’язково повинна передбачати або одержання прибутку, або досягнення соціального ефекту. Можливим є здійснення інвестицій з досягненням сукупної мети.

Соціальний ефект може бути особистий, суспільний чи комплексний, який передбачає поєднання особистого та суспільного соціального ефекту. Особистий соціальний ефект досягається при звичайних споживчих відносинах, наприклад, інвестування в будівництво з метою одержання квартири. Суспільний соціальний ефект не має індивідуалізованого характеру і поширюється на необмежене (невизначене) коло осіб. Крім того, він досягається також і при здійсненні інвестування з метою одержання прибутку. В такому контексті суспільний соціальний ефект проявляється у створенні (збереженні) робочих місць, підвищення ефективності виробництва, розбудові необхідної інфраструктури, збільшення надходжень до державного та місцевих бюджетів тощо. Тому, коли йдеться про мету здійснення інвестицій, то не обов’язково розуміти щось одне: одержання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Одразу в даному контексті варто визначити правовий зміст соціального ефекту як результату інвестиційної діяльності.

Слід зауважити, що в теорії правового регулювання інвестиційної діяльності досі невирішеним залишається питання юридичного змісту поняття „соціальний ефект”, який має досягатись в результаті цієї діяльності. Термін „інвестиція” відноситься до одного з базових понять, що визначають правовий зміст і характер такого широкого сегменту економічних відносин, як інвестиційна діяльність. Тому важко переоцінити важливість адекватного юридичного визначення змісту даного поняття для цілей регулювання інвестиційних правовідносин.

Вище вже зазначалося, що в законодавстві України існують два основні підходи до визначення поняття „інвестиція”, які розрізняються за своїм правовим змістом. У зв'язку з цим постає правомірне питання про сферу застосування двох вищенаведених визначень. На наш погляд, цілком обґрунтованою є позиція, згідно якої за наявності декількох передбачених законодавством тлумачень одного й того ж поняття, відповідне визначення має застосовуватись саме до тих правовідносин, які відносяться до сфери регулювання законодавчого чи нормативно-правового акту, в якому міститься це визначення. Оскільки Закон „Про оподаткування прибутку підприємств” є частиною податкового законодавства України, очевидно, що для цілей оподаткування слід вживати термін „інвестиція” саме в контексті цього закону. Очевидним є і той факт, що цивільно-правові особливості інвестиційних відносин не є суттєвими у галузі оподаткування інвестиційної діяльності.

Між тим, понятійний апарат Закону „Про інвестиційну діяльність” як спеціального законодавчого акту, що визначає основні цивільно-правові засади здійснення інвестиційної діяльності, повинен застосовуватись з метою встановлення юридичної природи, змісту та характеру інвестиційних відносин. Тому для цілей регулювання інвестиційної діяльності визначення поняття „інвестиція” згідно Закону „Про інвестиційну діяльність” має пріоритет над відповідним визначенням, шо міститься в Законі „Про оподаткування прибутку підприємств”.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Суть спору полягала в тому, що рішення Київради, яким змінювався порядок отримання довідки, з’явилося вже після укладення інвестиційного договору. Це дало підстави позивачу в обґрунтуванні позову посилатися на ч. 1 ст. 18 Закону “Про інвестиційну діяльність”, а саме, на принцип стабільності договірних умов. Адже на момент укладення договору відповідач довідку отримати міг, так нехай і відповідає за невиконання обов’язку.

У зв’язку з даною справою виникає два питання. По-перше, чи є зміна процедури отримання довідки зміною законодавства, що погіршує правове положення суб’єктів інвестиційної діяльності або обмежує їх права? Тобто чи доцільно в даній ситуації посилатися на ч. 1 ст. 18 Закону “Про інвестиційну діяльність”? По-друге, слід з’ясувати, яких видів договорів стосується ґарантія стабільності договірних умов. Із змісту ч. 1 ст. 18 Закону “Про інвестиційну діяльність” можна зробити висновок, що йдеться про будь-які договори, укладені між суб’єктами інвестиційної діяльності. У зв’язку з відсутністю у чинному законодавстві критеріїв інвестиційного договору дану норму можна поширювати на широке коло договорів.

Однак, на наш погляд, і за наявності законодавчого визначення інвестиційного договору, питання ґарантування стабільності умов договору буде залишатися проблематичним. Адже ґарантування стабільності умов для будь-якого договору, предметом якого є вклад коштів, є неможливим, оскільки це призведе до існування великої кількості винятків із загального режиму правового регулювання, що в свою чергу суперечить принципу прозорості правового регулювання. Тобто надання ґарантій стабільності умов інвестиційного договору, на жаль, мабуть приречене на суб’єктивне сприйняття цих відносин як самими сторонами договору, так і судом при вирішенні відповідної категорії спорів.

Отже, до інвестиційних договорів пред’являються певні вимоги, серед яких можна зазначити такі: 1) договори повинні відповідати положенням чинного цивільного законодавства України; 2) відповідність договорів статутним цілям та завданням суб'єкта інвестиційної діяльності – юридичної особи. Ця вимога зумовлена тим, що у випадку виявлення фактів укладення інвестиційного договору з порушенням статуту він визнається недійсним; 3) договір повинен бути укладений у відповідній формі, яка передбачена для цього виду договорів. Для окремих видів договорів форму передбачено спеціальним законом (наприклад, ч. 1 ст. 8 Закону “Про угоди про розподіл продукції”) або відповідним державним органом затверджено типову форму. Невідповідність договору передбаченій законом формі приводить до визнання його недійним; 4) договір повинен бути підписаний уповноваженою на те особою з обов'язковою вказівкою на займану посаду чи видане у встановленому порядку доручення, на підставі якого діє ця особа. Коло уповноважених на укладення договору осіб передбачається, як правило, у статуті підприємства, а якщо статуту не передбачено законодавством, то у засновницькому договорі; 5) якщо передбачено додатки до договору (специфікація, протокол розбіжностей тощо), то про це робиться в договорі (відмітка про наявність додатків) і самі додатки не повинні суперечити договору; 6) деталізувати відповідальність сторін у разі порушення договірних зобов'язань; 7) в договорі потрібно вказувати на порядок вирішення розбіжностей, а також передбачати можливість дострокового виконання договірних зобов'язань; 8) в договорі потрібно зазначити форс-мажорні обставини, наслідки невиконання угоди у разі одноосібної відмови від виконання договору та інші обставини залежно від виду договору.

День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення інвестиційного договору.