Geum.ru

Конспект лекцій з дисципліни " економіка І організація інноваційної діяльності"

Вид материалаКонспект

Содержание


Ліцензійна винагорода —
Інноваційна політика фірми
Політичні, правові
Соціально-психологічні та культурні
Оновлення техніко–технологічної бази підприємства і продукції
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7
за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

– діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів прекурсорів і психотропних речовин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

– переробка і зберігання донорської крові та її компонентів, реалізація їх і виготовлених з них препаратів;

– довірчі та інші операції з майном довірителя (вкладника);

фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність (перелік видів фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності, які підлягають ліцензуванню, визначається Кабінетом Міністрів України);

– виготовлення і реалізація вибухових речовин;

– розроблення, виготовлення і реалізація спеціальних технічних засобів (у тому числі іноземного виробництва) для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації;

– діяльність арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів).

Для отримання ліцензії на кожний вид діяльності суб’єкт підприємницької діяльності подає органу, що видає ліцензії, заяву про видачу ліцензії, в якій зазначаються:

1) відомості про заявника:

для громадянина – підприємця — прізвище, ім’я, по батькові та паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий та місце проживання),

для юридичних осіб — найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно–правова форма, ідентифікаційний код;

2) вид діяльності, на який заявник має намір отримати ліцензію;

3) термін дії ліцензії.

До заяви додаються такі документи:

– підприємцями – громадянами — копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності, копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності;

– юридичними особами — копії свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та установчих документів.

Заявник несе відповідальність згідно із законодавством за достовірність відомостей, викладених у заяві та доданих до неї документів.

У ліцензії зазначаються:

– найменування, ідентифікаційний код органу, що видав ліцензію;

– прізвище, ім’я, по батькові, адреса проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших і обов’язкових платежів або найменування і місцезнаходження, ї ідентифікаційний код юридичної особи; вид діяльності, на яку видається ліцензія; місце її здійснення; особливі умови та правила здійснення даного виду діяльності (ліцензійні умови); номер реєстрації ліцензії, дата її видачі та термін дії. Ліцензія видається після прийняття рішення про її видачу та подання заявником до органу, що видає ліцензію, документа про внесення плати за видачу ліцензії.

Орган, що видає ліцензії, приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у термін не пізніше 30 днів з дня одержання заяви та відповідних документів.

У видачі ліцензії може бути відмовлено при виявленні недостовірних даних у документах, поданих заявником, а також при неможливості здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних умов. У рішенні про відмову у і видачі ліцензії зазначаються підстави відмови. Відмова у видачі ліцензії видається заявнику в письмовій формі у термін, зазначений у частині десятій цієї статті. Відмова у видачі ліцензії може бути оскаржена в судовому порядку. Передача ліцензій іншим юридичним і фізичним особам забороняється. Термін дії ліцензії встановлюється органом, що її видає, але не може бути меншим ніж три роки. Дія ліцензії може бути продовжена на новий термін за заявою суб’єкта підприємницької діяльності.

Орган, що видає ліцензію, має право зупинити дію ліцензії на певний термін у разі порушення суб’єктом підприємницької Діяльності ліцензійних умов; невиконання суб’єктом підприємницької діяльності у визначений термін обов’язкових для виконання розпоряджень щодо додержання ліцензійних умов органу, спеціально уповноваженого Кабінетом Міністрів України або органу, що видав ліцензію.

Після усунення порушень, що призвели до зупинення дії ліцензії, орган, що видав ліцензію, приймає рішення про поновлення її дії.

Порядок зупинення та поновлення дії ліцензії визначає орган, спеціально уповноважений Кабінетом Міністрів України або орган, що видав ліцензію.

Ліцензія може бути анульована при виявленні недостовірних даних у заяві на отримання ліцензії чи в документах, що додаються до неї; передачі суб’єктом підприємницької діяльності ліцензії іншій особі; повторного або грубого порушення суб’єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов.

Ліцензія вважається анульованою з дати прийняття рішення щодо анулювання ліцензії або з дати скасування реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Мотивоване рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання доводиться до відома суб’єкта підприємницької діяльності у п’ятиденний термін.

Рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання може бути оскаржене суб’єктом підприємницької діяльності в судовому порядку.

При втраті ліцензії суб’єкт підприємницької діяльності зобов’язаний у десятиденний термін повідомити про це орган, що видав ліцензію, та подати заяву про видачу дубліката ліцензії.

При зміні місцезнаходження або найменування юридичної особи (якщо зміна найменування пов’язана з реорганізацією) чи зміні відомостей, зазначених у ліцензії, виданій підприємцю – громадянину, суб’єкт підприємницької діяльності зобов’язаний в де­сятиденний термін подати заяву органу, що видав ліцензію, для переоформлення ліцензії з наданням документів, що підтверджують зазначені зміни.

Переоформлення ліцензії проводиться протягом десяти днів з дати подання заяви та необхідних документів.

Порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензії на здійснення окремих видів підприємницької діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України.

За видачу та переоформлення ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють підприємницьку діяльність без ліцензії, якщо її отримання передбачено цим Законом, несуть відповідальність згідно з законодавством.

Орган, що видає ліцензії, при недотриманні порядку їх видачі несе відповідальність згідно з законодавством.

Орган, що видає ліцензії, веде реєстр виданих ним ліцензій. До реєстру включаються відомості про суб’єктів підприємницької діяльності та видані ліцензії. На базі реєстрів органів, що видають ліцензії, створюється Єдиний ліцензійний реєстр, який ведеться органом, спеціально уповноваженим Кабінетом Міністрів України. Термін та форма подання інформації до Єдиного ліцензійного реєстру визначаються органом, спеціально уповноваженим Кабінетом Міністрів України.

Пропозиції державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій щодо доцільності запровадження чи скасування ліцензування певних видів підприємницької діяльності підлягають обов’язковій експертизі, яка проводиться спеціально уповноваженим органом у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Розміри ліцензійної винагороди визначаються ліцензійною угодою, тобто договором про передачу прав на використання ліцензії, «ноу–хау», товарних знаків тощо, в якій фіксується сфера, застосування, територіальні межі дії ліцензії, а також може передбачатися комплексна передача декількох патентів і прив’язаних до них «ноу–хау». Крім передачі технічних знань, ліцензіар може надавати ліцензіату сукупні послуги щодо організації ліцензованого виробництва і відповідного його матеріального забезпечення.

Необхідно відмітити, що ліцензійні операції економічно вигідні як для ліцензіара (продавця), так і для ліцензіата (покупця). Ліцензіар одержує прибутки без додаткових капіталовкладень, ліцензіату у багатьох випадках придбання ліцензії обходиться дешевше, ніж вкладання коштів у власні науково–технічні розробки.

Ліцензійна винагорода — це плата за право на використання ліцензій. Вона здійснюється у формі регулярних відрахувань (періодичність погоджується) фіксованого відсотка — роялті, встановленого на основі підрахунку фактичного економічного результату від використання ліцензій. Плата за ліцензії може виплачуватися у зафіксованій в угоді сумі, яка встановлюється на основі оцінок можливого економічного ефекту і очікуваних прибутків ліцензіата при використані ліцензії. В даному випадку власник ліцензії отримує всю суму винагороди без будь–якого ризику. Паушальна винагорода може виплачуватися одноразово або в розстрочку, готівкою або у формі передачі цінних паперів, технічної документації.

В зовнішньоекономічній діяльності ліцензування набрало широкого розмаху як форма державного регулювання, що спрямована на захист економічних інтересів країни та законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Інструментами регулювання зовнішньоекономічної діяльності є контроль за вивозом і ввозом ряду товарів у межах визначених кількісних і вартісних квот протягом встановленого часу.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає, що ліцензії експорту та імпорту запроваджуються в разі різкого погіршення розрахункового балансу України, досягнення встановленого законодавчим органом рівня зовнішньої заборгованості, порушення рівноваги щодо певних товарів на внутрішньому ринку, при необхідності адекватної відповіді на дискримінаційні заходи інших держав. У зовнішньоекономічній діяльності розрізняють .ліцензії: відкриті (індивідуальні), генеральні і разові.

Відкриті ліцензії — дозвіл на експорт та імпорт товару протягом певного часу (не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.

Генеральні ліцензії — відкритий дозвіл на експортні та імпортні операції щодо певних товарів з країною чи групою країн протягом строку дії ліцензії.

Разові ліцензії — дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності на період, необхідний для здійснення експортної чи імпортної операції. За видачу ліцензії знімається плата.

Перелік товарів, експорт яких в Україні підлягає квотуванню і ліцензуванню, як і порядок реалізації квот і видачі ліцензій, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Вартість (ціна} ліцензії залежить від суми прибутку, яку передбачається отримати в умовах використання її при впровадженні покупцем у практику. Такий розрахунок виконують і узгоджують спільно ліцензіар (продавець ліцензії) і ліцензіат (покупець ліцензії) і узгоджують суму щорічних відрахувань (роялті).

Наприклад, в результаті впровадження ліцензії затрати на виробництво продукції знизилися на 10%. Річний обсяг виробництва продукції по собівартості 500 тис. гри. Економія буде становити 50 тис. грн. При домовленості щорічних відрахувань 30% ліцензіат повинен перераховувати ліцензіару 15 тис. грн. роялті в рік протягом періоду домовленості. При визначеній величині затрат на розробку інновацій чи придбання ліцензії на неї ліцензіар може визначити термін окупності інновацій, тобто покриття своїх витрат. При цьому необхідно враховувати коефіцієнти дисконтування.

Інжинірингові послуги — це особливий вид діяльності на комерційній основі різноманітних інженерно-консультативних послуг щодо створення об’єктів промисловості, виробничої та соціальної інфраструктури. Такі послуги здійснюють великі спеціалізовані фірми, міжнародні та транснаціональні промислові та будівельні компанії. Основні види інжинірингових послуг:

– попереднє вивчення і техніко-економічне обгрунтування різноманітних об’єктів (передпроектні послуги);

– складання проектів, генеральних планів, робочих креслень. тобто виконання проектних послуг;

– підготовка контрактних матеріалів;

– інспекція будівельних робіт, тобто виконання післяпроектних послуг

– послуги з експлуатації, правління та реалізації виготовленої продукції, тобто виконання рекомендаційних послуг.

Крім цих перелічених послуг, у сучасних умовах інжиніринг став важливою сферою міжнародної торгівлі. Компанії, які виконують ці послуги, як правило, вивозять за кордон машини та устаткування. Міжнародна торгівля інжинірингом оформляється контрактом, в якому фіксуються організаційні, технічні та комерційні умови.

ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ФІРМИ


Інноваційна політика підприємства як наука сформувалася на основі вимог практичної економічної діяльності суспільства у зв’язку з необхідністю переходити на інтенсивний шлях розвитку через обмеженість виробничих ресурсів і необмеженість, зростаючих потреб суспільства.

Інноваційна політика складається з двох понять: «інновація» і «політика».

«Політика» — походить від давньогрецького слова «politike» і означає державний, суспільний, уміння (мистецтво), управління. «Інновація» — новина, нововведення.

А звідси: «інноваційна політика» — наука і система практичного регулювання (управління) нововведеннями у суспільстві, в умовах конкретного підприємства, галузі, країни.

Предметом дослідження інноваційної політики підприємства є підприємницька діяльність, виробництво, але не виробництво взагалі, а впровадження нововведень у виробничі процеси.

На основі результатів таких досліджень інноваційна політика підприємства полягає в розробці шляхів і механізмів впровадження і використання нововведень у виробничій практиці з метою забезпечення розвитку економіки і підвищення її ефективності.

Усю сукупність процесів, що відбуваються у підприємницькій діяльності, можна поділити на дві групи — традиційні та інноваційні. Традиційні процеси характеризують звичайне, що склалося в результаті розвитку минулого періоду, функціонування народного господарства, окремого підприємства, а інноваційні — розвиток на якісно новому рівні, за рахунок нововведень.

Коли економіка могла розвиватися на основі екстенсивних факторів (використання постійно зростаючих обсягів суспільних виробничих ресурсів — трудових, матеріально-сировинних, виробничих фондів) у виробництві домінували традиційні процеси. А коли екстенсивні фактори стали неможливими, а то й економічно невигідними, розвиток та інтенсифікація сучасного виробництва вимушені базуватися переважно на впровадженні у виробничу практику нововведень: нової технології, техніки, організаційних форм управління і методів господарювання. Вивчення, прийняття та реалізація таких рішень і становлять зміст інноваційної політики підприємства. Впроваджуються нововведення у виробничу практику — технологію, техніку тощо — не просто для удосконалення її, а для того, щоби при допомозі цього удосконалення забезпечити зростання обсягів виробництва продукції, економніше використання природних ресурсів і поліпшення якості готової продукції, інакше кажучи, виходячи з наявних ресурсів і можливостей їх використання забезпечити вищий рівень життя.

А звідси інноваційна політика є складовою загальної стратегії підприємства і одночасно сприяє впровадженню в практику основних вимог цієї стратегії.

Інноваційна політика формується на всіх рівнях підприємницької і управлінської діяльності залежно від потреби, бажання і можливостей тих суб’єктів підприємства, від яких залежить суть інноваційної політики.

Складовими елементами інноваційної політики є:

– забезпечення вивчення ринку збуту продукції свого підприємства, галузі, народного господарства;

– вивчення напрямків і сутності нововведень на інших вітчизняних і зарубіжних суб’єктах господарювання;

– наявність фінансових ресурсів для проведення фундаментальних досліджень, розробки і впровадження в практику інновацій;

– проведення дослідно-конструкторських розробок, освоєння і експлуатація нововведень;

– контроль на всіх етапах інноваційного процесу від задумів, розробки ідеї і якості використання;

– підготовлені кадри для втілення в життя інноваційної політики.

На характер і зміст інноваційної політики впливає потреба переходу народного господарства від екстенсивного до інтенсивного методу розвитку, тобто розвитку за рахунок ефективнішого використання наявних виробничих ресурсів, отримання максимальних результатів при їх мінімальних витратах.

Крім того, на впровадження нововведень на підприємствах впливають результати фундаментальних наукових досліджень, вимоги конкуренції.

Конкуренція — важливий засіб контролю в ринковій системі і є рушійною силою в розвитку підприємства. Це об’єктивний економічний закон розвитку товарного виробництва, дія якого для товаровиробників є зовнішньою примусовою силою забезпечення дальшого розвитку: підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, розширення масштабів виробництва, прискорення науково-технічного процесу, впровадження нових форм організації виробництва і системи заробітної плати.

Конкуренція, ризик стати банкрутом змушують підприємства найповніше впроваджувати науково-технічні досягнення, використовувати ефективну техніку, технологію, сучасні методи організації праці і виробництва з метою поліпшення якості товару притягнення якомога більшої кількості покупців і отримання, завдяки цьому, максимальної вигоди.

Якщо згрупувати всі джерела інновацій, то вони об’єднаються в такі два види:

– сучасні потреби виробництва і людини;

– досягнення вітчизняних і зарубіжних фундаментальних досліджень. Є такі види інноваційних процесів (новин і нововведень):

– технічні (у вигляді нових виробів, технологій, засобів виробництва тощо);

– організаційні (методи і форми організації і управлінської діяльності);

– економічні (планування, прогнозування, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінки результатів діяльності);

– соціальні (професійна підготовка і підвищення кваліфікації персоналу, охорона здоров’я і охорона довкілля, створення безпечних умов праці і комфортних умов життя);

– юридичні (зміни в законах та інших нормативно-правових документах, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств і організацій).

За характером впливу на ефективність діяльності певних ланок суспільного виробництва всі інновації можна об’єднати у дві групи — локальні (діють окремо, впливають частково) та глобальні (великомасштабні). Локальні інновації ведуть переважно до еволюційних перетворень у сфері підприємницької діяльності, глобальні — до революційних, кардинально змінюють організаційно–технічний рівень виробництва і завдяки цьому забезпечують суттєві зрушення в економічно–соціальних процесах.

Між окремими видами інновацій існує тісний зв’язок. Технічні новини позитивно впливають на соціальні, економічні, і навпаки — соціальні і економічні сприяють розвиткові технічних.

На розвиток технічних, економічних і соціальних новацій впливають також юридичні, законотворчі новації.

Розробка і впровадження тієї чи іншої інноваційної політики в умовах певного підприємства багато в чому залежать і від можливостей самого підприємства: обсягів виробництва, номенклатури продукції, рентабельності, фінансового стану. Тому виходячи із таких аспектів більші можливості мають великі підприємства. Малі підприємства мають можливість швидше впроваджувати локальні інновації, і ефективно їх використовувати.

Головним спонукальним механізмом розвитку всіх видів інновацій є, як уже вказувалось при розгляді попередніх тем, ринкова конкуренція. Крім того, є ще багато чинників, які сприяють або протидіють розвиткові інноваційних процесів у суспільстві, а саме:

— Економічні:

відсутність або наявність коштів для фінансування інноваційних інвестиційних проектів. В першому випадку вплив буде негативним, у другому — позитивним.

— Технологічні:

недостатній розвиток матеріальної та науково-технічної бази (впливає негативно);

наявність достатньої господарської та науково-технічної інфраструктури, матеріальне заохочення інновацій (впливає позитивно).

— Політичні, правові:

обмеження антимонопольного, податкового, патентно-ліцензійного характеру (впливає негативно);

законодавче заохочення та державна підтримка інновацій (впливає позитивно).

– Організаційно–управлінські:

незмінні організаційні структури, невиправдана централізація, авторитарний стиль керівництва, жорстке планування, орієнтування лише на традиційні ринки (негативно);

гнучкість організаційних структур, демократичний стиль виробництва, можливість самостійного корегування запланованих рішень, достатня автономія, переважно горизонтальне інформаційне забезпечення (позитивно).

– Соціально-психологічні та культурні:

Негативно: опір перемінам у зв’язку з можливістю зміни статуту та необхідністю пошуку нової або перебудови традиційної роботи, зміни усталених способів діяльності та стереотипів поведінки, побоювання покарань за можливі невдачі.

Позитивно: моральне заохочення, громадське визнання, створення умов для творчої праці, сприятливий психологічний клімат у трудовому колективі.

Чинники інноваційної діяльності безпосередньо пов’язані з конкретними формами її організації та окремими етапами створення нововведень. Нині в розвинутих країнах переважають адміністративно-господарські, програмно-цільові та ініціативні форми організації інноваційних процесів. Крім цього, на рівні малих підприємств активно розвиваються кооперативно-цільові дослідження щодо нововведення. Такий підхід до інноваційної політики дає змогу малим підприємствам акумулювати фінансові ресурси і забезпечити впровадження у виробничу практику необхідних нововведень з метою дальшого розвитку малого і середнього підприємництва. Можуть створюватися й інші об’єднання.

Цього принципу і необхідно дотримуватися підприємцям України, що дало би можливість швидше подолати занепад у розвитку народного господарства.

У зв’язку з тим, що впровадження інновацій має великий вплив на ефективність виробничої діяльності, питанням інноваційної політики на підприємствах необхідно надавати важливого значення, інакше підприємство не зможе ефективно функціонувати. Процес економічного управління інноваціями на підприємстві включає такі основні етапи:

– установлення цілей — визначення пріоритетів;

– підготовчий аналіз виробничих умов, підготовка матеріалів для розробки прогнозного плану впровадження інновацій;

– варіантний вибір рішень — розробка, вибір критерію та оцінка ефективності можливих варіантів;

– програмування (планування) робіт — інтегрування вибраних рішень в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства на найближчу та віддалену перспективу;

– супроводження реалізації програми — контроль за виконанням передбачених програмою заходів — інновацій, проведення необхідного корегування програми. Цілі та пріоритети інновацій необхідно визначати у відповідності із загальною стратегією підприємства на тому чи іншому етапі функціонування.

Конкретні стратегічні напрямки технічного, економічного і соціального розвитку підприємства можуть бути пов’язані з вирішенням наступних проблем:

– підвищення якості виготовленої продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на світовому й вітчизняному ринку;

– розробки й широкого впровадження ресурсоощадних (в даний період найважливіше енергоощадних) технологій;

– максимального скорочення затрат ручної праці, поліпшення її умов і безпеки;

– всебічного дотримання екологічних вимог, охорони навколишнього середовища.

При розробці плану впровадження інновацій треба також розробити схему забезпечення їх необхідними ресурсами і постійного контролю за здійсненням програми.

Зміст інноваційного плану підприємства визначається сукупністю конкретних заходів, що входять до їхнього складу і в більшості випадків включає наступні розділи:

– науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи;

– створення, освоєння нових і підвищення якості тих, що виготовляються, видів продукції;

– запровадження прогресивної технології, модернізація та автоматизація виробничих процесів;

– зведені результати здійснення заходів технічного розвитку.

Цей розділ включає: зниження матеріальних затрат і собівартості товарної продукції; приріст виробничої потужності; відносне вивільнення працівників.

На основі цих показників доцільно розрахувати загальні витрати та результати і динаміку основних техніко-економічних показників.

Розроблений план необхідно обговорити на проблемній нараді учасниками якої мають бути керівники підприємства і група експертів, включаючи незалежних. Це певною мірою забезпечує здійснення якісного відбору конкретних заходів (інновацій) і напрямків технічного, економічного і соціального розвитку підприємства.

Впровадження інновацій у підприємницьку діяльність здійснюється задля розвитку виробництва, підвищення його ефективності і забезпечення виготовлення конкурентоспроможної продукції.

Таке розуміння інноваційної діяльності вимагає проведення конкретного аналізу діяльності підприємства, вивчення інноваційного процесу на всіх його етапах.

Економічний аналіз інноваційної діяльності підприємства — це метод дослідження результативності інноваційної діяльності за даними обліку, звітності та іншої техніко-економічної інформації.

Тому економічний аналіз інноваційної діяльності підприємства повинен охоплювати всі сторони роботи підприємства, порівнюючи результати після впровадження інновацій з показниками до впровадження їх. Також необхідно визначити ефективність вкладених інвестицій в інноваційну діяльність і термін їх окупності.

Незалежно від того, на удосконалення яких процесів чи виду діяльності була спрямована інновація, у всіх випадках повинна зростати ефективність діяльності і підприємство повинно отримати кошти на покриття витрат, пов’язаних з інновацією.

Ефективність інвестицій, вкладених у інновації, визначається за формулою:



А термін окупності — за наступною формулою:

,

де Еінв. – коефіцієнт ефективності інвестицій, вкладених в інновації;

Ток. – термін окупності;

Σінв. – сума вкладених інвестицій;

ΔПр – приріст прибутку від впровадження у виробництво відповідного нововведення (інновації).


ОНОВЛЕННЯ ТЕХНІКО–ТЕХНОЛОГІЧНОЇ БАЗИ ПІДПРИЄМСТВА І ПРОДУКЦІЇ


В умовах ринкової економіки, за оцінками економістів найближче майбутнє — це час інновацій і змін в усіх сферах бізнесу. В цих умовах стратегія компанії (фірми) вже не просто боротьба за свою «ринкову нішу» і володіння в ній, а «погоня на кожному метрі», за всіма напрямками: у прискоренні нововведень, виборі і реалізації політичних пріоритетів, залученні споживачів до інноваційної діяльності, знаходженні висококваліфікованих і освічених кадрів. Такий стратегічний підхід пов’язаний з переходом до нових моделей економічного росту. А економічний ріст, кількісно і якісно залежить від розвитку техніко-технологічної бази підприємств.

Техніко-технологічна база підприємства — це система найактивніших елементів виробництва, яка характеризує технологію одержання продукції (виконання робіт, послуг) за допомогою машинної техніки (устаткування), різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, що разом створюють технологічну систему виробничих підрозділів і підприємства в цілому.

Техніко-технологічна база підприємства — не тільки основні виробничі фонди, а і технологічні процеси, операції з обробки, переміщення, складування, контролю; інформаційно-обчислювальна техніка, засоби зв’язку і енергетична база.

У науковому розумінні технологія повинна виявляти основні закономірності (фізичні, хімічні, соціальні, комерційні, політичні, економічні і ін.) з перетворення перероблюваних засобів з одного виду в інший з метою практичного використання.

З розвитком науки і техніки всі технології безперервно оновлюються і розвиваються. І в даний період виділяються три основні напрямки розвитку сучасних виробничих технологій:

– перехід від дискретних (циклічних) технологій до безперервних (потокових) виробничих процесів як найефективніших;

– впровадження замкнутих (безвідходних) технологічних процесів у складі виробництва як найбільш економічно нейтральних;

– підвищення наукомісткості високих і нових технологій як найпріоритетніших у бізнесі. Все це приводить до зміни техніки, основних виробничих фондів.

Кінцевим результатом підприємницької діяльності є виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг. Технологія забезпечує той чи інший попит на результати виробництва. В залежності від споживчих властивостей і можливості використан­ня вирізняють три основні види продукту:

– матеріальний (ПМ);

– енергетичний (ПЕ);

– інтелектуальний (ПІ).

Ці види продукту самостійні за своєю фізичною природою і матеріальною сутністю, але вказані відмінності не є абсолютними і більшість продукції включає всі три види продукту. Для прикладу: комп’ютери, різні механізми тощо.

Оціночними показниками техніко-технологічного стану підприємства є наступні показники:

– фондовіддача;

– фондоозброєність;

– механоозброєність праці;

– енергоозброєність праці;

– трудомісткість продукції;

– продуктивність праці;

– частка нових технологій за обсягом або трудомісткістю продукції;

– середній вік застосовуваних технологічних процесів;

– коефіцієнт використання сировини і матеріалів;

– рівень утилізації відходів виробництва;

– надійність, довговічність продукції;

– питома металомісткість;

– середній строк експлуатації;

– частка прогресивних видів обладнання в загальній кількості:

– частка технологічно та економічно застарілого обладнання загальному парку;

– частка екологічно чистої продукції;

– ступінь охоплення робітників механізованою працею;

– частка обсягу продукції, що виробляється за допомогою автоматизованих засобів праці;

~ коефіцієнт фізичного зносу устаткування;

– коефіцієнт оновлення обладнання;

– коефіцієнт вибуття обладнання;

– коефіцієнт використання обладнання;

– коефіцієнт ритмічності;

– коефіцієнт змінності роботи устаткування;

– коефіцієнт використання робочого часу;

– коефіцієнт використання кваліфікації робітників;

– рівень забруднення природного середовища;

– коефіцієнт обороту нормованих оборотних коштів;

– питома вага працівників управління в загальній кількості промислово-виробничого персоналу.

– коефіцієнт ефективності управління.

Всі ці показники можна звести в наступні групи, що характеризують:

– ступінь технічної оснащеності праці;

– рівень прогресивності технології;

– технічний рівень устаткування (обладнання);

– рівень механізації та автоматизації праці;

– рівень організації підприємницької діяльності;

– рівень управління підприємством.

Всі вони у взаємозв’язку характеризують ефективність підприємницької, в тому числі інноваційної діяльності підприємства.

Здатність підприємства до технологічних змін залежить від прибутковості роботи самого підприємства, тобто наявності власних фінансових ресурсів або можливості для здійснення змін у технології виробничого процесу використати позичені ресурси, а також від ставлення управлінського апарату до інноваційних процесів і, навіть, наявної системи технології.

В умовах ринку дуже складно здійснювати інноваційні процеси на підприємствах, на яких використовується спеціалізоване, а не універсальне устаткування, оскільки ринок може викликати необхідність зміни виробництва продукції.

В ринкових економічних умовах виробництво дійсно повинно бути гнучким, реагувати на різні зміни ринку. А це вимагає технологічних змін.

Оновлення продукції лежить в основі інноваційної діяльності підприємства. Тому працівники маркетингових служб повинні добре володіти навичками функціонально-економічного обґрунтування інноваційного продукту, вміти дати кваліфіковані рекомендації щодо дизайну та стилю нового товару, використовувати сучасні методи та прийоми генерування ідеї. Створення нового продукту — це суто творча діяльність, і фінансові ресурси в ній не завжди відіграють вирішальну роль. Тут, крім достатніх ресурсів, потрібні засоби ефективного маркетингового забезпечення та підтримки інноваційної діяльності, що поєднує в собі мистецтво маркетингу з науковим пошуком.

Товар, за визначенням відомого американського економіста Ф. Котлера, це «усе, що має задовольнити потребу і пропонується ринку з метою привертання уваги, придбання, використання або споживання». Товар має багато властивостей, однак покупець звертає увагу лише на ті з них, які можуть бути йому корисними, наприклад, окуляри дуже корисні для коротко– або далекозорої людини, але зовсім ні до чого людині з нормальним зором оцінює товар в залежності не лише від його об’єктивних технічних, конструктивних, фізико-хімічних характеристик, а й від психологічного процесу сприйняття та обробки інформації про товар.

Оновлення продукції і оцінювання ринкових і виробничих результатів базується на детальному вивченні найбільш стійкого елементу ринку — потреб. По–перше, з’ясовується, хто готовий платити гроші для задоволення визначеної потреби, які головні чинники сегментування майбутнього ринку; по–друге, аналізуються перспективні потреби в даному товарі та альтернативи їх задоволення; по–третє, вивчається наявність чи відсутність в ідеї майбутнього товару якихось соціальне негативних чинників, котрі можуть зашкодити його збуту, а також готовність ринку до сприйняття даного товару, створеного на засадах нової ідеї.

Необхідно відмітити, що ефективність відбору ідеї буде тим більшою, чим більше цей відбір спиратиметься на об’єктивні закони технічного розвитку.

Для оцінювання перспективності ідеї створюється спеціальна експертна група в складі маркетологів, економістів та керівників головних підрозділів фірми.

Згідно з оцінкою всі ідеї нових товарів поділяють на безперспективні, віддаленої перспективи і перспективні. Перспективні включають в окрему групу, і вони є об’єктом додаткових досліджень. Ці дослідження і є початком другого етапу маркетингового забезпечення інноваційної діяльності фірми — розроблення концепції нових товарів.

Концепція нового товару базується на комплексному оцінюванні таких чинників:

– адресність споживацького сегмента, для якого створюється товар;

– відповідність якісних параметрів товару вимогам сегмента;

– сумісність майбутнього товару із середовищем його функціонування;

– головні переваги нового товару над можливими товарами конкурентів;

– передбачувані зміни і розвиток системи збуту нового товару;

– імовірні строки виходу нового товару на ринок;

– можливі негативні наслідки виробництва, збуту та використання товару (економічні, соціальні тощо);

– загальні витрати на розробку, виробництво і збут товару;

– прогнозовані ціни, доходи та прибутки.

Таким чином, зміст концепції нового товару органічно поєднує елементи універсального алгоритму оцінки ринку нового продукту та показники конкурентоспроможності товару.

Узгодження всіх чинників, що впливають на комерційні перспективи інноваційного продукту, досягається за допомогою ситуаційного маркетингового аналізу, що здійснюється за такими напрямками:

– можлива прибутковість у перші три роки продажу;

– наявні конкуренти;

– можливі конкуренти;

– місткість ринку;

– рівень необхідних капіталовкладень у виробництво;

– патентний захист;

– ступінь ризику стосовно комерційної ефективності експорту. А також за окремими характеристиками: ринку і виробництва.