Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів

Вид материала

Документы

Содержание Рис. 3. Динаміка фінансування галузей наук у порівнянні з 1995 роком з урахуванням інфляції Таблиця 1 Зростання фінансування галузей науки Рис. 4. Динаміка кадрового потенціалу науки України Рис. 7. Порівняння динаміки докторів-науковців чотирьох основних груп наукових спеціальносей [8]. Рис. 8. Порівняння динаміки загальної чисельності докторів наук чотирьох основних груп спеціальностей в економіці України [8]. Рис. 9. Порівняння загальної чисельності кандидатів наук чотирьох основних груп спеціальностей в економіці України [8]. Рис. 10. Порівняння динаміки чисельності кандидатів наук, які працюють у науці, для чотирьох основних груп спеціальностей [8]. Цитована література

Подобный материал:

• Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних, 1575.87kb.
• Міністерство освіти та науки автономної республіки крим центр розвитку освіти, науки, 3640.99kb.
• Виконання основних показників Програми соціально-економічного розвитку Миколаївської, 430.89kb.
• Україна-2015: національна стратегія розвитку київ-2007, 1630.59kb.
• Дипломна робота, 296.69kb.
• 338. 439. 62 К. В. Самсонова, студ гр. Фк-08-1, В. О. Буряк, студ гр. Фк-08-1, 118.67kb.
• Іжної співпраці, що в умовах сучасних викликів І загроз, зокрема фінансово-економічної, 65.4kb.
• Стратегія економічного І соціального, 2985.74kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3615.59kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.

Рис. 3. Динаміка фінансування галузей наук у порівнянні з 1995 роком з урахуванням інфляції<sup>*

*</sup> побудовано на основі статистичних даних, опублікованих в [5].


Тобто технічні галузі наук профінансовано у 2007 році фактично гірше ніж у 1995 році, що викликає особливе занепокоєння, оскільки саме ці галузі науки мають ключове значення для інноваційного розвитку держави. В структурі фінансування технічних наук переважає будівництво та архітектура (зростання в 1,9 рази), загалом же динаміка фінансування технічних галузей науки має негативну тенденцію.

Рівень фінансування природничих галузей наук у 2007 році відносно 1995 року зріс в 1,7 рази, а наукових установ та вузів, що мають багатогалузевий профіль – в 1,4 рази, гуманітарних наук – в 1,2 рази.

Безсумнівним пріоритетом серед природничих наук в Україні в останні роки є розвиток біологічних наук – їх фінансування зросло з 1995 року у 2,9 рази, услід за ними йдуть фізико-математичні науки – зростання у 2,5 рази. Що загалом відповідає загальносвітовим тенденціям: саме фундаментальні дослідження цих напрямів визначатимуть науково-технологічний розвиток економіки в найближчій і більш віддаленій перспективі. Щоправда, досить дивно в цьому плані виглядають фармацевтичні науки, їх фінансування навіть зменшилось порівняно з 1995 роком на 46 %. Хоча у світі на сьогодні – це одна з найбільш наукоємних галузей досліджень, яка дає чи не найбільшу віддачу від впровадження нових розробок [6]. Це свідчить про вкрай негативні тенденції у розвитку вітчизняної фармацевтики, яка зовсім не орієнтується на доробок вітчизняної науки і перебуває у повній залежності від закордонних розробок нових лікарських засобів. Очевидно, що у майбутньому це зумовить ще більше їх подорожчання, і подальше зменшення конкурентоспроможності вітчизняних фармацевтичних підприємств на внутрішньому й зовнішньому ринках.

В таблиці 1. представлені показники зростання фінансування галузей вітчизняної науки з урахуванням інфляції. При цьому галузі розташовані в порядку, що визначається темпами цього зростання. В правій колонці наводяться середні витрати на одного дослідника у 2007 році в поточних цінах.


Таблиця 1

Зростання фінансування галузей науки^*

Місце (рей­тинг)	Галузь науки	Зростання загального фінансування в 2007 р. порівняно з 1995 р. (рази)	Зростання витрат на 1дослідника в 2007 р. порівняно з 1995 р. (рази)	Витрати на 1 дослідника в 2007 р. (тис. грн.)
1	фізичне виховання і спорт	74	133,2	49,4
2	політичні науки	21,3	2,88	98,6
3	юридичні науки	6	1,63	56,3
4	філологічні	4,8	3,48	55,1
5	біологічні	2,91	2,05	67
6	мистецтвознавство	2,7	4,21	72,5
7	фізико-математичні	2,49	2,03	68,9
8	геологічні	2,42	1,54	70,1
9	соціологічні	1,92	2,08	65,4
10	географічні	1,9	2,97	49,0
11	будівництво та архітектура	1,89	3,56	83,5
12	психологічні	1,8	1,09	33,4
13	педагогічні	1,66	1,43	46,7
14	економічні	1,59	1,73	65,6
15	філософські	1,42	0,96	48,6
16	хімічні	1,25	2,08	87,1
17	медичні	1,23	1,25	54,0
18	сільськогосподарські	1,22	1,31	58,7
19	ветеринарні	1,17	1,29	65,2
20	транспорт	1,0	1,04	61,9
21	технічні (в цілому)	0,9	2,56	95,8
22	історичні	0,69	0,47	40,0
23	фармацевтичні	0,54	1,27	63,5

^* відношення фінансування 2007 року до рівня 1995 року – розраховано за статистичними даними [5].


Як видно, серед найбільших пріоритетів України в останні роки були суспільні науки: їх реальне фінансування у 2007 році збільшилось у 2,2 рази, проте не всі їх галузі підтримувались однаково. Зокрема, витрати на дослідження в галузі фізичного виховання та спорту, які вітчизняна статистика також відносить до суспільних наук, з 2001 по 2003 рік зросли у 160 разів! Потім, щоправда, наука про фізичне виховання не втрималась на цій рекордній висоті, але все ж залишила далеко позаду всі інші: у 2007 році витрати на цю галузь досліджень були у 74 рази більшими ніж у 1995 році. На другому місці по затребуваності державними і не державними замовниками після фізичного виховання і спорту виявились політичні науки – витрати на дослідження в цій галузі зросли з 1995 року у 21,3 рази, особливо великий відрив у їх фінансуванні відбувся у 2002–2003 роках. При цьому за питомими витратами на одного дослідника ця галузь переважає технічні, фізико-математичні, біологічні, хімічні і тим більше всі інші науки, незважаючи на те, що витрати на експериментальне обладнання і матеріали тут незрівнянно менші². На третьому місці в рейтингу зростання – юридичні науки: відбулося нарощування реального їх фінансування майже у 6 разів.

Отже, реальний рейтинг пріоритетності у нарощуванні фінансування української науки зовсім не схожий на затверджені законом пріоритети розвитку науки і техніки [7]. При цьому, якщо більшу частину табл. 1 можна віднести до «зони, де темпи зростання бажано збільшити», то нижню заштриховану слід назвати «зоною біди» – напрями науки, які опинилися на 20–23 місцях фактично не мають можливостей навіть для мінімального розвитку. Вони все ще «ледь виживають».

Продемонстроване фінансування наукових досліджень і розробок в останні роки зумовило відповідні тенденції динаміки кадрового потенціалу науки, які проілюстровані графіками рис. 4.



Рис. 4. Динаміка кадрового потенціалу науки України<sup>*

*</sup> побудовано на основі статистичних даних, опублікованих в [5].


Як видно, з 1990 року втричі зменшилась чисельність працівників наукових установ і фахівців, які виконують дослідження і розробки, а також на 60 відсотків зменшилась кількість кандидатів наук, які працюють в науці України. В той же час докторів наук в наукових організаціях стало навіть більше на 29%.

При цьому статистика свідчить, що більшість дослідників, які захищають дисертації докторів і кандидатів наук, на протязі останнього десятиліття не залишаються в науці. Це наочно видно з графіків, представлених на рис. 5 та рис. 6.




Рис. 5. Динаміка чисельності докторів наук в Україні<sup>*

*</sup> побудовано на основі статистичних даних, опублікованих в [5].




Рис. 6. Динаміка чисельності кандидатів наук в Україні<sup>*

*</sup> побудовано на основі статистичних даних, опублікованих в [5].


Як видно з рис. 7, загальні структурні зміни, що відбулися за останнє десятиліття в кадровому потенціалі науки досить істотні: зросла частка докторів природничих наук і зменшилась – технічних[8]. Частка гуманітарних та суспільних наук лишилась практично незмінною.

Дещо інші тенденції можна бачити в динаміці загальної кількості докторів наук, що працюють в економіці. Як видно з рис. 7, при деякому загальному зростанні всіх складових тут за досліджуваний період дещо зменшилась частка докторів природничих наук (з 54,7 до 49,6%), практично не змінилісь частка докторів технічних наук (з 25,9 до 25,6%) та гуманітарних (з 7,1 до 7,6%), але помітно збільшилась – суспільних наук (з 12,2 до 16,4%).



Рис. 7. Порівняння динаміки докторів-науковців чотирьох основних груп наукових спеціальносей [8].

Порівняння рис. 7 та рис. 8 дозволяє зробити висновок, що нове поповнення докторів суспільних наук, як правило, не лишається в науці, а віддає перевагу прикладному використанню своєї кваліфікації, або викладанню у вузах.




Рис. 8. Порівняння динаміки загальної чисельності докторів наук чотирьох основних груп спеціальностей в економіці України [8].


Ще більш істотні відмінності можна відзначити на аналогічних діаграмах, що характеризують динаміку кандидатів наук (рис. 9 та 10).




Рис. 9. Порівняння загальної чисельності кандидатів наук чотирьох основних груп спеціальностей в економіці України [8].


Як видно з рис. 9, має місце порівняно незначне зростання загального числа кандидатів технічних та комплексу природничих наук: природничі мають приріст чисельності 11,6%, але їх частка в загальній кількості зменшилась з 44 до 40%; природничі ж приростили всього 0,6%, а в загальній кількості їх частка зменшилась з 33,2 до 27%. В той же час чисельність кандидатів гуманітарних наук виросла за десятиріччя на 65 % і їх питома вага в загальній чисельності зросла з 7,2 до 9,7%. Ще більш вражаючі зміни в чисельності кандидатів гуманітарних наук: приріст на 91,4% і зростання питимої ваги з 15 до 23,2 %.

Зовсім інші тенденції в динаміці кандидатів наук, які працюють в науці. Як видно з рис. 10, продовжується падіння числа кандидатів наук, які фахово займаються науковими дослідженнями: їх загальна кількість зменшилась на 26,3%. Особливо помітне зменшення частки технічних наук: кількість кандидатів-науковців тут зменшилась більш ніж удвічі, при цьому якщо в 1995 році вони складали 43% загальної кількості, то в 2006 – вже тільки 27%. При незначному зменшенні абсолютної кількості кандидатів природничих наук у науці (на 6,8%) їх частка в українській науці порівняно з іншими спеціальностями навіть збільшилась – з 48 до 60,9%. Все це не можна трактувати інакше як продовження тривожної тенденції згортання наукового потенціалу природничих і технічних наук в Україні.



Рис. 10. Порівняння динаміки чисельності кандидатів наук, які працюють у науці, для чотирьох основних груп спеціальностей [8].


Показово, що попри відзначене вище зростання загальної кількості кандидатів гуманітарних наук в економіці України, їх кількість в наукових установах зменшилась на 21,6%. Незначне зростання кандидатів наук спостерігається в числі науковців-суспільствознавців (на 4,7%). Отже, гуманітарії та суспільствознавці після захисту кандидатських дисертацій здебільшого не залишаються в науці.

Таким чином, можна констатувати, що продовжується стабільне послаблення наукового потенціалу в Україні – як в кількісному, так і в якісному плані. Отже ні загальні об’єми, ні структура витрат на наукові дослідження не відповідають вимогам інноваційного розвитку економіки та побудови суспільства, що базується на знаннях. В результаті кадровий потенціал української науки, а отже можливості для її істотного впливу на темпи інноваційного розвитку економіки продовжують неухильно зменшуватись. Тому підвищення наукоємності ВВП має стати одним із ключових моментів інноваційної стратегії нашої держави.

Для цього необхідно в кілька разів збільшити витрати бюджету на наукові дослідження і розробки, але цього недостатньо. Держава може і повинна забезпечити значне збільшення залучення у цю сферу коштів промисловості, банків, населення шляхом стимулювання витрат на наукові дослідження і розробки, участі у створенні венчурних фондів та страхуванні їх ризиків, у співфінансуванні масштабних інноваційних програм тощо.

Досі в Україні практично не було достатньо потужних фінансових груп, зацікавлених в пошуку інноваційних можливостей розвитку. Криза може змінити ситуацію – наочно продемонструвавши власникам капіталу необхідність спрямувати інвестиції у високі технології, враховуючи, що низькотехнологічні виробництва мають досить сумнівні перспективи. Отже необхідно задіяти економічні, політичні і будь-які інші стимули не просто технологічного оновлення металургії чи хімії, але й для перетікання капіталу з цих галузей у нові високотехнологічні.

Необхідні спеціальні заходи для залучення коштів «заробітчан» – наших співвітчизників, які працюють у країнах Заходу і надсилають валютні кошти своїм сім’ям. Досі ці гроші були в основному потужним фактором інфляційного тиску (особливо на ринку нерухомості), але цілком реальним є спрямування їх на розвиток малого та середнього інноваційного підприємництва, а також у венчурні фонди за умови твердої підтримки їх державою.

Збільшення замовлень на наукові дослідження і розробки, опосередковано пов’язане і з державною підтримкою інноваційної діяльності в промисловості – адже чим ширші масштаби такої діяльності, тим більший попит на науку.

Науковий потенціал України за роки незалежності зазнав дуже серйозних втрат, його кадрова складова зменшилась у 2,6 рази. І все ж Україна зберегла потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки в таких напрямах світового значення, як [9, 10]:

• управління процесами структуроутворення та формування властивостей конструкційних та інструментальних матеріалів та їх зварювання;
  
• розробка технологій виробництва функціональних матеріалів для електроніки, лазерної та діагностичної техніки;
  
• створення новітніх композитних матеріалів та вивчення механічних властивостей побудованих на їх основі складних конструкцій і систем;
  
• розробка технологій виробництва синтетичних алмазів та інших надтвердих матеріалів, а також інструменту на їх основі.
  

За переконанням експертів вітчизняна наука має значний доробок і достатній потенціал для того, щоб в найближчі роки істотно наростити масштаби і практичну віддачу досліджень в таких актуальних напрямах, як:

• енергозбереження, розробка альтернативних джерел енергії, енергогенеруючих технологій);
  
• нанофізика, наноматеріалознавство, нанобіологія, нанохімія, нанотехнології;
  
• інформаційні технології (апаратне, математичне та програмне забезпечення), методи і технології обробки інформації, високопродуктивні обчислювальні системи і мережі);
  
• фізико-хімічна біологія (біоорганічна хімія та біохімія, молекулярна біологія та генна інженерія, генетика, біофізика);
  
• мікроелектроніка, наноелектроніка, нові матеріали для сучасних систем телекомунікації і машинобудування;
  
• дослідження в забезпеченні розвитку ракетно-космічної техніки;
  
• ядерна фізика;
  
• нейрофізіологія;
  
• геноміка та біотехнологія рослин;
  
• фізика та хімія води.
  

В кожному з названих напрямів Україна може віднайти свою нішу, свій специфічний напрям високотехнологічного розвитку. Тобто, попри всі втрати попередніх років, науковий потенціал України ще не перейшов тієї критичної межі, після якої його нарощування і використання може стати вельми проблематичним. Держава все ще може реально спиратися на можливості вітчизняної науки при розбудові нової економіки. Для цього необхідно сформувати чітку і зрозумілу всім державну політику, а затим наполегливо і послідовно її реалізувати.


Цитована література

1. Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 р.
   
2. Маліцький Б.А., Булкін І.О., Єгоров І.Ю. та ін. Актуальні питання методології та практики науково-технічної політики / під ред. Б.А.Маліцького. – К.: УкрІНТЕІ, 2001. – 204 с.
   
3. Маліцький Б.А., Попович О.С., Соловйов В.П. та ін. Раціональне фінансування науки як передумова розбудови знаннєвого суспільства в Україні. – К.: Фенікс, 2004. – 31 с.
   
4. Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 1 грудня 1998 року № 285 – ХІV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 23. – С. 20
   
5. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Статистичні збірники за 1995 – 2007 рр. – К.: Держкомстат України.
   
6. Мех О.А. Інноваційно-соціальні аспекти розвитку фармацевтичної галузі України, К.: ЦДПІН НАНУ, 2008. – 408 с.
   
7. Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р., №2623-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 48. – С. 253.
   
8. Попович О.С., Червінська Т.М. Основні тенденції в динаміці кадрового потенціалу української науки останнього десятиріччя // Наука та наукознавство. – 2008. – № 3(61). – С. 53 – 66.
   
9. Зведений прогноз науково-технологічного та інноваційного розвитку України на найближчі 5 років та наступне десятиліття / Під ред. А.П.Шпака, Б.А.Маліцького, О.С.Поповича, В.Л.Богданова. – К.: «Фенікс», 2007.
   
10. Маліцький Б.А., Попович О.С., Онопрієнко М.В. Обґрунтування системи науково-технологічних пріоритетів на основі «форсайтних» досліджень. – К.: Феннікс, 2008. – 86 с.
    

Додаток 4


Нормативно-правове забезпечення інноваційного розвитку в Україні


Україна першою серед держав СНД законодавчо закріпила курс на науково-технологічне оновлення економіки. В прийнятому ще в 1991 році Законі України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної політики» було констатовано, що саме науково-технічний прогрес є головним фактором розвитку суспільства і проголошено, що «держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання». В дещо іншій редакції ця теза підтверджена і в Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність», який був прийнятий у 1998 замість вище названого: «Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання».

Реалізація такого спрямування політики держави, вибір інноваційної моделі розвитку економіки конкретизувалась постановою Верховної Ради України від 13.07.1999 року № 916-XIV якою була затверджена «Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України» та цілим рядом законів України:

• «Про спеціальну економічну зону «Яворів» (№ 402- XIV від 15.01.1999 року);
  
• «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» (16.07.1999 року за № 991-XIV);
  
• «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» (11.07.2001 року за № 2623-ІІІ);
  
• «Про інноваційну діяльність» (04.07.2002 року за № 40-IV);
  
• «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» (16.01.2003 року за № 433-IV);
  
• «Про загальнодержавну комплексну програму розвитку високих технологій» (09.04.2004 року за № 1676-IV);
  
• «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» (14.09.2006 року за № 143-V);
  
• «Про науковий парк «Київська політехніка» (22.12.2006 року за № 523-V).
  

Орієнтація на інноваційний алгоритм розвитку знайшла своє відображення в Угоді про партнерство і співробітництво з Європейськими співтовариствами 14.06.1994 року, яка набула чинності 01.03.1998 року, в «Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу», затвердженій Указом Президента України від 11.06.1998 року № 615/1998, а також у «Стратегії економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004–2015 роки», затвердженій Указом Президента України від 28.04.2004 року № 493/2004.

Цими документами та численними підзаконними актами, в Україні була створена досить солідна нормативно-правова база, якою передбачалось не тільки загальна орієнтація на інноваційний розвиток економіки, але й окреслювались основні механізми втілення в життя такого курсу державою. Проте реальне включення в дію більшості цих механізмів в Україні не відбулося.

При цьому Верховна Рада України, на жаль, не виявила достатньої послідовності: затвердивши законодавчо норми прямої дії, вона легко погоджувалась з пропозиціями виконавчої влади про призупинення дії відповідних статей законів, спочатку тимчасово, а потім і вилучення їх повністю. Таким способом, більш ніж наполовину було вихолощено закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» – реально діють з нього лише статті про пенсійне забезпечення науковців.

Ще більш драматична історія Закону України «Про інноваційну діяльність». Після вилучення з нього статей 21 та 22 він практично втратив свій сенс і по суті перетворився на чисто декларативний документ, в якому визначається певна термінологія і розповідається про поширені в світі механізми впливу держави на інноваційні процеси, але жоден з цих механізмів реально не запроваджується. Можливо, спроба організувати підтримку й стимулювання всіх без винятку інноваційних проектів, закладена в першій редакції закону, була дещо передчасною. Тому ми пропонуємо звузити її дію до підтримки пріоритетів. Але без цього закон може виконувати хіба що навчального посібника для студентів.

На превеликий жаль, у таку ж нікому не потрібну імітацію реальної справи перетворилося визначення пріоритетних напрямів науково-технічної та інноваційної діяльності і формування та реалізація державних науково-технічних програм (механізму формування інноваційних програм нашим законодавством взагалі не передбачено). Сама ідея формування на конкурсних засадах державних науково-технічних програм, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні, була скомпрометована вже тим, що на їх виконання Мінфіном виділялась неприпустимо мала частка коштів від загального фінансування науки. Тобто насправді вони ніяк не відповідали самому поняттю «пріоритетні». Суттєві нарікання викликали також процедура визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, та тематичної спрямованості програм. Механізми формування і реалізації ДНТП, незважаючи на те, що в них вперше був реалізований прогресивний конкурсний підхід до вибору проектів, практично відійшли від вимог програмно-цільового підходу, а тому не давали можливості скористатися перевагами такого підходу.

Життя показало, що для жодного з численних урядів нашої держави визначені Верховною Радою України пріоритетні напрями насправді пріоритетами не були. Тобто, ніякої реально значимої політики пріоритетів науково-технологічного розвитку за роки незалежності в Україні не було. Визначені законом пріоритетні напрями розвитку науки і техніки жодним з урядів нашої держави не сприймалися як пріоритети своєї діяльності – в кращому випадку вони позиціонувалися як деяка внутрішня справа Міністерства науки і технологій, потім – як один із не дуже істотних напрямів діяльності Міністерства освіти і науки України.

В кінцевому рахунку ми прийшли й до того, що Україна сьогодні – єдина країна Європи, в якій ніяк не стимулюються інвестиції в наукові дослідження і розробки, практично відсутній вплив держави на інноваційні процеси в економіці, внаслідок недостатньої підтримки держави продовжується деградація наукового потенціалу. Без вирішення цих проблем всі заклики про переведення економіки на інноваційний шлях розвитку будуть залишатися порожніми деклараціями і пустими розмовами.

На принципові недоліки в реалізації законодавства, що регулює відносини в науково-технологічній та інноваційній сферах, зверталась увага під час парламентських слухань «Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правокористування» що відбулися в березні 2007 року, а також «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації» (червень 2007 року). Цим питанням приділялась значна увага і під час слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти: «Інноваційна діяльність в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення» (листопад 2006 р.) та «Ефективність застосування законодавства України в сфері авторського права і суміжних прав» (вересень 2008 р.).

Проте істотних змін ситуації від цього не відбулося. Характерна в цьому плані позиція Мінфіну, висловлена в листі, надісланому при підготовці даного слухання: «податкові стимули не застосовувалися, оскільки їх дія призупинялась законами про Державний бюджет України на 2003–2005 роки і надалі вони були скасовані Законом України від 25 березня 2005 р. № 2505-ІУ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України». Тому, не має підстав для ствердження про ефективність таких податкових стимулів та їх відновлення».

Таким чином, нині чинна законодавча база науково-технологічного та інноваційного розвитку, незважаючи на значні зусилля, витрачені на її розробку, не відповідає сучасним вимогам і практично не впливає на темпи такого розвитку. В ній лишаються не вирішеними питання: стимулювання інноваційної діяльності та витрат на наукові дослідження і розробки, формування інноваційних венчурних фондів, реалізації політики інноваційних пріоритетів держави, використання для цього можливостей і переваг програмно-цільового підходу. Втілення в життя Стратегії інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізацій них викликів вимагає істотного вдосконалення законодавчої бази та розробки нового системного нормативно-правового і організаційно-методичного забезпечення.

Шляхом внесення змін до ряду чинних законів та прийняття нових необхідно, зокрема, вирішити наступні проблеми:

• Встановити відповідальність усіх без винятку органів виконавчої влади за реалізацію визначених державою пріоритетів і забезпечення координації їх дій на загальнодержавному рівні.
  
• Законодавчо визначити механізми реалізації пріоритетів, підтримки і стимулювання всіх кроків, спрямованих на практичну реалізацію названих пріоритетів, а також інвестування такої діяльності.
  
• Законодавчо визначити основні напрями інноваційної політики держави, як провідного напряму виведення економіки з кризи і забезпечення достойного життя народу. Вони можуть бути сформульовані:
  

- побудова економіки і суспільства, що базуються на наукових знаннях, неухильне проведення в життя державної, законодавчо закріпленої політики сприяння інноваційній діяльності, створення сприятливого інвестиційного клімату;

- розвиток інноваційної інфраструктури, здатної оперативно і гнучко реалізувати необхідні в даний момент часу інновації, засновані на високих виробничих технологіях;

- розвиток комунікаційної інфраструктури – інформаційних і технологічних мереж, які дають можливість орієнтуватися в сучасному технологічному просторі і привертати інвесторів до фінансування проектів усередині країни;

- стимулювання процесів навчання і перепідготовки кадрів;

- стратегія нашого законодавства має спрямовуватися на розробку системи економічних стимулів (податкових, кредитних, страхових) щодо створення та комерціалізації об’єктів права інтелектуальної власності з метою формування ринку цих об’єктів.

• Розробити, законодавчо закріпити і ввести в дію механізми стимулювання інвестицій у наукові дослідження і розробки, а також в сферу освіти, подібні до тих, які застосовуються в розвинених країнах світу (наприклад, вилучення з бази оподаткування підприємств і організацій коштів, витрачених на наукові дослідження і розробки, або на підтримку навчальних закладів, прискорена амортизація наукових приладів та експериментального обладнання науково-дослідних установ та інноваційних підприємств і т.п.).
  
• Вдосконалити нині чинний закон «Про інноваційну діяльність», передбачивши в ньому реальні механізми стимулювання інноваційної діяльності виробничих підприємств і організацій, особливо – спрямованої на реалізацію визначених державою пріоритетних напрямів.
  
• Відновити діяльність Державного інноваційного фонду, передбачивши його наповнення шляхом відрахувань від валового доходу (наприклад, у розмірі 1,5–2%) всіх платників податку. На наш погляд, така плата за інноваційний поворот у розвитку економіки країни цілком виправдана і не надто обтяжлива для бізнесу.
  
• Вдосконалити закон «Про державні цільові програми», забезпечивши можливості управління науково-технічними та інноваційними програмами та більш повного використання переваг програмно-цільового підходу.
  
• Внести зміни і доповнення до закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», передбачивши при цьому:
  

- запровадження ефективної системи управління формуванням державної науково-технологічної та інноваційної політики, яка забезпечувала б дієву координацію дій всіх органів виконавчої влади при втіленні в життя такої політики, чітко визначала б їх компетенцію і відповідальність за досягнення поставлених нею цілей;

- вдосконалення системи науково-технологічних пріоритетів шляхом запровадження їх ієрархії зі специфічними для кожного її рівня механізмами державної підтримки та відповідальності за їх реалізацію;

- чітку регламентацію організації конкурсів при визначенні виконавців науково-технічних та інноваційних проектів, яка гарантувала б об’єктивну експертизу відповідних пропозицій, виключала б зайві бюрократичні процедури і формальності, які лише імітують наявність конкурсу і служать прикриттям для різного роду тіньових схем, і в той же час передбачала б персональну (аж до кримінальної) відповідальність посадових осіб за зловживання в цій справі;

- запровадження митних пільг для науково-дослідних установ, що закуповують наукові прилади та експериментальне обладнання за кордоном;

- створення в країні розгалуженої інфраструктури обслуговування науки: прокату наукових приладів та обладнання, істотне вдосконалення системи науково-технологічної інформації та більш широке запровадження сучасних інформаційно-комунікативних систем;

- запровадження надійної системи моніторингу науково-технологічної та інноваційної діяльності, відслідковування ходу реалізації державних пріоритетів у цій сфері.

• Здійснити кодифікацію законів, що регулюють правовідносини у даній сфері – розробити й запровадити Кодекс законів про науково-технологічну та інноваційну діяльність. Крім забезпечення системного узгодження всіх нормативних актів, що регулюють таку діяльність, ним мають бути унормовані принципи і правовий статус недержавних джерел фінансування науково-технологічної та інноваційної діяльності, зокрема:
  

- акціонерного фінансування, яке передбачає додаткові емісії цінних паперів під певні інноваційні програми. Цей вид фінансування є альтернативою

- кредитування як другого виду фінансування (в ньому слід приділити увагу саме програмному підходу до зацікавленості банків та інших кредитно-фінансових установ до інноваційного фінансування);

- створення мережі венчурних та інноваційних фондів як центрів ризикового кредитування;

- чітко визначена роль і механізми участі держави в цих процесах, створення так званого “фонду фондів”;

- легалізація діяльності так званих “бізнес-янголів” – приватних осіб, які мають фінансовий та психологічний досвід для кредитування інновацій.

Проекти багатьох необхідних для цього законів вже розроблено, але вони не розглядаються.


Додаток 5


Інтелектуальна власність як ключовий фактор реалізації стратегії інноваційного розвитку економіки України

На даний час актуальнішою проблемою підвищення конкурентоспроможності економіки та якісного економічного зростання є створення та реалізації системного підходу в захисті та управлінні інтелектуальною власністю в Україні для більш повного використання національних результатів інтелектуальної діяльності і досягнень науково-технічного прогресу.

Вирішенню цієї проблеми приділялася увага на парламентських слуханнях «Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування» (21 березня 2007 року), що схвалені Комітетом Верховної Ради з питань науки і освіти 25 травня 2007 року та Постановою Верховної Ради України від 27 червня 2007 року, в Рішеннях Комітету з питань науки та освіти «Про стан державного регулювання і управління у сфері розвитку, правової охорони і захисту інтелектуальної власності т інноваційної діяльності в Україні» (16 квітня 2008 р.) та Радою Національної безпеки і оборони України у травні –листопаді 2008 шляхом детального обговорення завдань посилення ролі інтелектуальної власності у національному розвитку за участю провідних фахівців та науковців країни.

У підготовлених документах констатовано, що в нашій країні у умовах ринкових перетворень зроблено перші кроки у створені національної системи правової охорони інтелектуальної власності та законодавчо-нормативних актах в цій сфері, що сприяло початку формуванню ринку інтелектуальної власності та набуттю Україною членства у СОТ з 16 травня 2008 р.

Разом з тим на сьогодні залишається багато не вирішених проблем, до яких відносяться низький рівень патентної активності, відсутність ефективних механізмів стимулювання підприємств та організацій, особливо бюджетних, до комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності та обліку і уведення їх в господарський обіг, тенденції до неконтрольованої передачі за кордон новітніх розробок українських вчених, які створено за державні кошти

Так з 2004 року по 2008 рік кількість поданих заявок на винаходи за національною процедурою від національних заявників зменшувалася з 4085 до 2823 у 2008 році, або на 30,9%. Найбільш суттєве зменшення поданих заявок у порівнянні із попереднім роком (на 18 %) мале місце у 2008 році, внаслідок збільшення діючих ставок зборів за патентування винаходів та корисних моделей, які відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1148 (постанова вступила в дію 16 травня 2008 р.) збільшені до 35 разів. В цілому патентна активність національних заявників у поданні заявок на видачу патентів на винаходи та у видачі патентів на винаходи (на 1 млн. населення) в Україні, в останні 3-4 роки приблизно у 2 рази нижче ніж в Російській Федерації. Відставання України за показником патентної активності від розвинутих країн ще значніше.

Не відповідає потребам забезпечення технологічної безпеки держави та її конкурентоспроможності формування бази чинних патентів на винаходи, оскільки за станом на 1 січня 2009 р. кількість 20-річних патентів складала всього 23153 шт., причому із загальної їх кількості національним заявникам належить, не більше половини, або всього приблизно 210-220 патентів на 1,0 млн. населення.

Внаслідок неврегульованості питань комерціалізації та введення в господарський обіг результатів інтелектуальної діяльності із урахуванням оптимального поєднання інтересів їхніх творців, бізнесу та держави, обсяги нематеріальних активів не перевищують 1,5% вартості основних засобів, що значно нижче середніх показників в країнах ЄС, де їх обсяги дорівнюють 50-80% від балансової вартості підприємств та організацій.

Крім того відзначається низька питома вага підприємств, що виконують роботи по створенню і використанню об’єктів інтелектуальної власності та раціоналізаторських пропозицій, значне зменшення чисельності їх творців, низький рівень закордонного патентування українських винаходів та невідповідність результатів ліцензійної діяльності існуючому національному науково-технологічному потенціалу.

Наведені дані свідчать, що існуюча система управління інтелектуальної власності є неефективною і не відповідає сучасним пріоритетам технологічного розвитку та сучасним вимогам до економічного зростання.

З урахуванням соціально-економічних особливостей сьогодення розглянемо деякі з першочергових організаційно–економічних заходів щодо вироблення ефективних механізмів посилення ролі інтелектуальної власності в реалізації стратегії інноваційного розвитку економіки України.

1. Забезпечити до 2010 року проведення вартісної оцінки та прийняття на баланс підприємств та організацій у вигляді нематеріальних активів об’єктів права інтелектуальної власності, інших результатів наукової та науково-технічної діяльності, що створені за державні кошти та призначені до використання. Це надзвичайно актуально для підприємств науково-технічної сфери й тих, які мають бути приватизовані.

2. Сприяти поетапному створенню національної мережі комерціалі­зації та трансферу технологій і інновацій на основі створення регіональних центрів комерціа­лізації та трансферу технологій і інновацій. Це поліпшить інфраст­руктуру взаємодії між ринком і науково-до­слідними організаціями, сприятиме доступу підприємницьких структур та промислових підприємств до новітніх технологій, підви­щить результативність науки, стимулювати­ме організації-виконавці та керівників про­ектів уже на ранніх етапах розв'язувати проб­леми їх ринкового використання.

3. Враховувати, що за умов слабкого попиту промисловості на науково-технічні здобутки і значні обся­ги досліджень, виконаних за державні кош­ти, перспективною формою просування об’єктів інтелектуальної власності у господарський обіг може бути розробка програм і стимулів науково-технологічного партнерства між державними структурами в академічному, галузевому й освітянському секторах науки та промисло­вістю. Доцільно також розробити правову базу для можливості заснування державними організаціями науково-технологічного сектору малих інноваційних підприємств на основі результатів досліджень та об'єктів промислової власності саме дер­жавних організацій.

4. Знизити на 80-75 % діючі ставки зборів за патентування винаходів та корисних моделей. Діюча фінансово-економічна криза може стимулювати процес відмови українських державних підприємств та наукових організацій від прав на інтелектуальну власність та переміщення потоку інтелектуальної власності на фізичних осіб, для яких встановлено пільги зі сплати зборів.

5. Розробити та запровадити механізми державної підтримки патентування винаходів, що створені відповідно пріоритетів технологічного розвитку країни, за кордоном. Це буде сприяти підвищенню кількості іноземних патентів, отриманих підприємствами та організаціями України, та правовій захищеності експорту наукоємної та інноваційної продукції в іноземні країни, зменшить ризики такого експорту.

6. Впровадити з 2010 року державне статистичне спостереження створення та використання передових виробничих технологій, нових в Україні, у світі та принципово нових, з урахуванням використаних об’єктів інтелектуальної власності та їх патентної чистоти. Це дозволить щороку відстежувати ситуацію щодо результативності співпраці творців інтелектуальних розробок, підприємств і організацій щодо їх впровадження, а також рівень впливу суб’єктів науково-технологічної сфери на продуктивність праці та конкурентоспроможність продукції та послуг та приймати адекватні державні рішення. Статистичний облік використання передових виробничих технологій використовується в Росії (постанова Росстату від 07.11.2006 № 63) та Білорусі (постанова Мінстату від 15.05.2006 № 55). На цей час у Державному комітеті статистики України розроблено проекти інструкції та статистичні форми стосовно спостережень, наведених вище. Необхідно також використати досвід країн ОЕСР та впровадити щорічний науковостатистичний облік виробництва, експорту та імпорту продукції за рівнем наукоємності галузей промисловості

7. Розробити порядок визначення винагороди, роялті, паушального платежу авторам за використання майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності, створених за державні кошти. Неврегульованість цього питання та відсутність традицій виплати винагороди призводять до виплат винахідникам на підприємствах незначних сум протягом перших двох років або повної відсутності здійснення виплати, що має наслідком незацікавленість винахідників та авторів у використанні об’єктів права інтелектуальної власності, гальмування винахідницької діяльності.