Загальний огляд системи вищої освіти україни керівник дослідження – Тарас Фінніков

Вид материала

Документы

Содержание Управління власником Менеджмент вищих навчальних закладів Громадське самоврядування 2.3. Система контролю якості вищої освіти 3. Персонал вищих навчальних закладів

Подобный материал:

• Розвиток системи вищої освіти у США в умовах децентралізації влади Актуальність дослідження, 267.54kb.
• М. Ф. Степко Модернізація вищої освіти України І Бол, 579.75kb.
• Висновки та рекомендації 14 Право на захист від катувань І жорстокого поводження, 2274.39kb.
• Науково-методичний центр вищої освіти, 579.99kb.
• Стипендіальної програми "Завтра. Ua" Фонду Віктора Пінчука Огляд актуальної наукової, 1827.12kb.
• Кабінетом Міністрів України юм. Азаров " " 2011 р закон, 1320.72kb.
• Управління освіти І науки, 115.73kb.
• Відомості Верховної Ради України (ввр), 2002, n 20, ст. 134 ) ( Із змінами, внесеними, 1301.39kb.
• Відомості Верховної Ради України (ввр), 2002, n 20, ст. 134 ) ( Із змінами, внесеними, 1184.66kb.
• Відомості Верховної Ради України (ввр), 2002, n 20, ст. 134 ) ( Із змінами, внесеними, 1157.11kb.

Управління власником

Власники (або уповноважений ними орган) мають необхідний обсяг прав та відповідальності для контролю і керівництва недержавним вищим навчальним закладом. Щоправда, тенденція до збільшення державного втручання звужує поле для маневру та інноваційних ініціатив приватних власників.

Менеджмент вищих навчальних закладів

За радянських часів у вищих навчальних закладах існувало два досить сильних центра впливу: ректор і місцевий осередок Комуністичної партії. У пострадянський час ректори зосередили практично всю повноту владних повноважень.

Перехід на контрактну систему найму професорсько–викладацького складу сконцентрував в руках ректорів політику підбору кадрів усіх рівнів (від асистентів до проректорів). Розширення прав навчальних закладів по управлінню майном та коштами також означало лише збільшення повноважень керівників. Нарешті, зниження статусів вчених рад до рівня дорадчих органів при ректорах перетворило останніх майже в одноосібних правителів університетських “королівств”.

Внаслідок цього, успішність діяльності вищих навчальних закладів потрапила в сильну залежність від особистої управлінської майстерності та моральних якостей ректорів, а концентрація такого обсягу владних повноважень в однієї людини викликає занепокоєність.

Тенденція концентрації влади характерна для усіх рівнів менеджменту вищих навчальних закладів. У деканів на факультетах і завідуючих на кафедрах також збільшився обсяг владних повноважень.

Громадське самоврядування

Громадське самоврядування у вищих навчальних закладах часто функціонує лише формально. Ректори звітують перед конференціями трудових колективів, але вони ж організовують вибори делегатів. Вчені ради ухвалюють важливі для діяльності закладів рішення, але вони набирають чинності лише після затвердження ректором. Профспілкові організації вимушені домовлятись з керівництвом, яке може і не помічати їх. Студентське самоврядування має вплив на дуже вузьке коло питань, які не дуже турбують адміністрацію.


2.3. Система контролю якості вищої освіти

Контроль якості вищої освіти за часів СРСР забезпечувався уніфікацією принципів організації навчального процесу, навчальних планів та проведенням періодичних перевірок навчальних закладів за підпорядкованістю. На початку 90–х років фактично було скасовано уніфікацію, а багаторазові реорганізації державних органів заважали проведенню перевірок. Створення недержавних вищих навчальних закладів остаточно примусило до побудови нової системи контролю якості освіти.

У 1992–1993 роках було запроваджено процедури державного ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів, які набули сучасних форм у 1996 році. Після прийняття нового законодавства в галузі ліцензування в 2000 році Міністерство освіти і науки України поставило питання про удосконалення системи контролю якості освіти, було розроблено відповідну концепцію, а в серпні 2001 року Урядом було затверджене нове Положення про акредитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах. Процес реформування триває, на перегляд очікують процедури ліцензування і атестації. Існує думка про доцільність законодавчого врегулювання цих питань окремим законом після ухвалення Закону “Про вищу освіту”.

До затвердження державних стандартів вищої освіти система контролю якості залишається незавершеною. Щоправда, після їх запровадження посилиться тенденція до уніфікації систем організації навчального процесу та навчальних планів у вищих навчальних закладах.

Участь громадськості в процедурах оцінки якості вищої освіти є декларативною. У складі державної акредитаційної комісії домінують найбільш впливові керівники державних вищих навчальних закладів і державні службовці.

Діюча система контролю якості дуже складна і передбачає проведення чотирьох різних процедур: ліцензування спеціальностей (напрямів), акредитацію спеціальностей (напрямів), акредитацію закладу в цілому, атестацію. Кожна процедура є досить тривалою (зазвичай, багатомісячною), вимагає оформлення безлічі паперів та великих трудових витрат. Міністерство задекларувало намір скасувати процедуру атестації і спростити інші процедури, але шлях до однієї простої і прозорої процедури здається ще далеким.

При проведенні ліцензійно–акредитаційних процедур не забезпечується рівність вищих навчальних закладів різних форм власності. По–перше, серед експертів практично неможливо зустріти працівників недержавних навчальних закладів, а по–друге, з недержавних закладів стягують необґрунтовано великі кошти за видачу ліцензій та акредитаційних сертифікатів.

Критерії та вимоги до ліцензування та акредитації надмірно розширені, ускладнені, не враховують особливості різних напрямів підготовки фахівців, а, часом, неузгоджені з іншими державними нормативними документами. Від вищих навчальних закладів вимагають наявності таких складових навчально–методичного забезпечення, які входять до складу державних стандартів освіти і досі не затверджені. Відсутні методики розрахунку ряду складних показників. Поняття по–різному тлумачаться різними експертами. Нарешті, окремі примітки до критеріїв прямо принижують людську гідність викладачів пенсійного віку.

За давньою традицією, суворість законів компенсується необов’язковістю їх виконання і посилюється вибірковістю їх застосування. Прикро, але виконання вимог щодо ліцензування та акредитації державними вищими навчальними закладами залишається питанням совісті їх ректорів, отримання каральних санкцій є майже виключним привілеєм недержавних навчальних закладів. Внаслідок цього багато державних вищих навчальних закладів не відповідає встановленим критеріям ліцензування та акредитації.

Відпрацювання методики підготовки самоаналізів вищими навчальними закладами є позитивним зрушенням у системі контролю якості освіти. Водночас, нашарування дріб’язкових кількісних показників робить ці документи занадто великими за обсягом і незручними для читання.

Експерти часто підходять до оцінки якості навчання з традиційних позицій власного закладу, що виступає непрямим фактором уніфікації навчального процесу і придушує ініціативу навчальних закладів. Трапляються випадки, коли експерти розглядають навчальний заклад як конкурент власному закладу на ринку платних освітніх послуг.

Методичне супроводження ліцензійно–акредитаційної діяльності поволі стає прибутковим бізнесом структур, підпорядкованих Міністерству і Державній акредитаційній комісії. Їх керівники посилаються на брак централізованого фінансування розробки державних стандартів освіти і перекладають тягар цього на вищі навчальні заклади.

Інформація про діяльність Державної акредитаційної комісії України є недоступною для більшості професіоналів і тим більше для широкої освітянської спільноти. Взагалі не створено ніякої системи поширення цієї інформації. Часопис не видається, рішення (у тому числі, нормативні) у засобах масової інформації не друкуються, у глобальній електронній мережі інформація не розповсюджується, до комп’ютерних правових систем не вноситься. Короткі репортажі у відомчій газеті фактичної інформації практично не несуть.

Громадський контроль за якістю освітніх послуг знаходиться в стадії становлення разом з професійними асоціаціями, які лише нещодавно почали створюватись в Україні. Їх вплив на навчальний процес лишається епізодичним, а про співпрацю з державними органами інформація відсутня.

Спроби створення громадських рейтингів вищих навчальних закладів довіри у професіоналів не викликають, супроводжуються чутками про заангажованість організаторів та суб’єктивізм експертів.

Внутрішній моніторинг оцінки якості навчання у вищих навчальних закладах чітко поділяється на дві складові: формальні показники відомчої та ліцензійно–акредитаційної звітності та власні дослідження. У першому випадку, зусилля спрямовуються на отримання необхідних значень і уникнення можливих неприємностей. У другому випадку, інформація оприлюднюється лише вибірково з метою запобігання нанесенню шкоди іміджу навчального закладу та його керівництва. Крім того, власні дослідження звичайно носять емпіричний характер і не ґрунтуються на системній науково–методологічній базі. Тим більше, що такої загальновизнаної бази не створено.

Соціологічні дослідження у вищих навчальних закладах проводяться, переважно, за рахунок західної допомоги, за власною ініціативою науковців або на замовлення керівництва навчальних закладів. Бракує системних багаторічних досліджень, які охоплюють різні сектори вищої освіти. Результати досліджень часто не друкуються або друкуються мізерними тиражами в матеріалах наукових конференцій і відомчих збірках.

Маркетингові дослідження ведуться вищими навчальними закладами з метою визначення перспектив працевлаштування випускників та визначення розміру оплати за платне навчання. Інформація про їх результати до широкої громадськості практично ніколи не доходить.


3. Персонал вищих навчальних закладів