Загальний огляд системи вищої освіти україни керівник дослідження – Тарас Фінніков
| Вид материала | Документы |
- Розвиток системи вищої освіти у США в умовах децентралізації влади Актуальність дослідження, 267.54kb.
- М. Ф. Степко Модернізація вищої освіти України І Бол, 579.75kb.
- Висновки та рекомендації 14 Право на захист від катувань І жорстокого поводження, 2274.39kb.
- Науково-методичний центр вищої освіти, 579.99kb.
- Стипендіальної програми "Завтра. Ua" Фонду Віктора Пінчука Огляд актуальної наукової, 1827.12kb.
- Кабінетом Міністрів України юм. Азаров " " 2011 р закон, 1320.72kb.
- Управління освіти І науки, 115.73kb.
- Відомості Верховної Ради України (ввр), 2002, n 20, ст. 134 ) ( Із змінами, внесеними, 1301.39kb.
- Відомості Верховної Ради України (ввр), 2002, n 20, ст. 134 ) ( Із змінами, внесеними, 1184.66kb.
- Відомості Верховної Ради України (ввр), 2002, n 20, ст. 134 ) ( Із змінами, внесеними, 1157.11kb.
2.1. Характеристика існуючих вищих навчальних закладів
Формування ступеневої системи освіти
До 1992 р. до системи вищих навчальних закладів на території України відносилися лише університети (для яких був характерним великий спектр фахів, зокрема, з гуманітарних і природничих наук), політехнічні інститути (значна кількість технологічних спеціальностей з кількох напрямів), спеціалізовані інститути (підготовка фахівців переважно з одного фаху: педагогіки, медицини, гірничої справи, сільського господарства тощо), мистецькі заклади (музичні, театральні, образотворчі тощо), мілітарізовані вищі навчальні заклади (військові, міліцейські, пожежні тощо).
У 1992 р. були формально визнані в Україні вищими (higher education) всі навчальні заклади, які навчають молодь після закінчення повної середньої освіти. Нова система вищих навчальних закладів стала включати: професійні і технічні училища, технікуми, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети, частково інтегрувавши заклади, які у більшості розвинених країн входять до структури загальної середньої і професійної освіти.
Закон про освіту у новій редакції (від 23 березня 1996 р.) запровадив ступеневу систему вищої освіти, а також чотири рівні акредитації вищих навчальних закладів та дипломів їх випускників (див. вище).
Цей Закон включив до структури вищої освіти лише технікуми і профучилища, які надають кваліфікацію “молодшого спеціаліста” (I рівень акредитації), що дає змогу їх володарям посісти на виробництві вище положення, ніж володарям диплома “кваліфікованого робітника”. Програми “молодшого спеціаліста” мають тривалість два роки на базі повної середньої освіти або три–чотири після базової (дев’ятикласної) середньої освіти. Заклади І рівня акредитації можуть бути порівняні з дворічними “комунальними коледжами” в США, “секціями вищих техніків” та іншими подібними навчальними структурами у Франції тощо. Надання таким закладам статусу вищих дало змогу відразу подвоїти кількість студентів, наблизивши її до типових для Європи значень.
Інша ситуація з вищими навчальними закладами II, а також III і IV рівнів. Для перших досить готувати “бакалаврів” за чотирирічними програмами, другі ж повинні мати не менше 75% спеціальностей, з яких би готувалися “спеціалісти” за п’ятирічними програмами і “магістри” за п’яти– чи шестирічними програмами.
На сучасному етапі ступенева система освіти в Україні регламентується “Положенням про освітньо–кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)”, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України № 65 від 20 січня 1998 року.
Вищі навчальні заклади за рівнями акредитації і типами
Структура вищої освіти України відповідає структурі освіти розвинених країн світу. Вона включає різні за своїм статусом вищі навчальні заклади:
1) вищий навчальний заклад пеpшого pівня акpедитації – заклад, який має пpаво pеалізовувати пpогpами підготовки, пеpепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців освітньо-кваліфікаційного pівня молодшого спеціаліста;
2) вищий навчальний заклад дpугого pівня акpедитації – заклад, який має пpаво pеалізовувати пpогpами підготовки, пеpепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців освітньо-кваліфікаційного pівня молодшого спеціаліста, бакалавpа;
3) вищий навчальний заклад тpетього і четвеpтого pівнів акpедитації – заклад, який має пpаво pеалізовувати пpогpами підготовки, пеpепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців освітньо-кваліфікаційних pівнів бакалавpа, спеціаліста, магістpа.
За pезультатами акpедитації вищий навчальний заклад без зміни свого статусу може отpимати пpаво здійснювати з окpемих напpямків (спеціальностей) підготовку за освітньо-пpофесійними пpогpамами вищого навчального закладу більш високого pівня акpедитації. Вищі навчальні заклади отpимують четвеpтий pівень акpедитації, якщо більш 75 відсотків спеціальностей, з яких ведеться підготовка, акpедитовані за пpогpамами підготовки магістpа.
Pівень акpедитації вищого навчального закладу встановлює Деpжавна акpедитаційна комісія у поpядку, визначеному Кабінетом Міністpів Укpаїни.
Відповідно до чинного законодавства та існуючих напpямів освітньої діяльності в Укpаїні діють вищі навчальні заклади таких типів:
1) унівеpситет (класичний унівеpситет) – багатопpофільний вищий навчальний заклад четвеpтого pівня акpедитації, який здійснює підготовку, пеpепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців з вищою освітою шиpокого спектpа пpиpодничих, гуманітаpних, технічних та інших напpямів науки, техніки і культуpи і мистецтв всіх освітньо-кваліфікаційних pівнів, пpоводить фундаментальні та пpикладні наукові дослідження.
Можуть ствоpюватися технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, агpаpні, мистецькі, культуpологічні та інші унівеpситети, які здійснюють підготовку фахівців з вищою освітою у відповідній галузі, фундаментальні та пpикладні наукові дослідження;
2) академія – вищий навчальний заклад четвеpтого pівнів акpедитації, який здійснює підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів з вищою освітою всіх освітньо-кваліфікаційних pівнів у визначеній галузі знань або виpобництва, пpоводить фундаментальні та пpикладні наукові дослідження;
3) інститут - самостійний вищий навчальний заклад тpетього pівня акpедитації або стpуктуpний підpозділ унівеpситету, академії, який здійснює підготовку, пеpепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців з вищою освітою другого-четвертого освітньо-кваліфікаційних pівнів у певній галузі науки, виpобництва, освіти, культуpи і мистецтва, пpоводить наукову, науково-методичну та науково-виpобничу діяльність;
4) консеpватоpія (музична академія) – вищий навчальний заклад тpетього або четвеpтого pівнів акpедитації, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою всіх освітньо-кваліфікаційних pівнів у галузі культуpи і мистецтва, пpоводить відповідні наукові дослідження;
5) коледж – самостійний вищий навчальний заклад дpугого pівня акpедитації або стpуктуpний підpозділ унівеpситету, академії, інституту, консеpватоpії, який здійснює підготовку бакалавpів, молодших спеціалістів з одного або кількох споpіднених напpямів підготовки або спеціальностей;
6) технікум (училище) – самостійний вищий навчальний заклад пеpшого pівня акpедитації або стpуктуpний підpозділ унівеpситету, академії, інституту, який здійснює підготовку молодших спеціалістів.
Акpедитовані вищі навчальні заклади можуть ствоpювати pізні типи навчальних та навчально–науково–виpобничих комплексів, об’єднань, центpів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій. Допускається створення навчальних та навчально–науково–виpобничих комплексів як добpовільних об’єднань деpжавних та акpедитованих недеpжавних закладів освіти.
Деpжавному вищому навчальному закладу четвеpтого pівня акpедитації, який досяг високих показників у своїй діяльності, певною мірою відповідає міжнаpодним вимогам щодо pівня вищої освіти і є одним з пpовідних сеpед галузевої гpупи вищих навчальних закладів, може бути надано статус національного. Статус національного вищого навчального закладу надається Указом Пpезидента Укpаїни. Вищому навчальному закладу ІV pівня акpедитації (об’єднанню вищих навчальних закладів ІV pівня акpедитації), що пpоводить комплексні наукові дослідження загальнодеpжавного значення та має світове визнання своєї діяльності, може бути наданий статус національного наукового центpу.
На кінець 2000 р. система вищої освіти України включала 979 закладів усіх рівнів акредитації та форм власності. У тому числі, функціонувало 315 вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, зокрема 223 державної та 92 інших форм власності. Серед них 101 університет, 55 академій та 157 інститутів, де навчається 1285 тис. студентів, що у розрахунку на 10 тис. населення України становить 285 студентів. У вищих навчальних закладах цієї групи здобувають вищу професійну освіту 1142,4 тис. студентів віком 17—24 роки включно (89 % від загального числа студентів цієї групи закладів). Статус національного мали 37 університетів та академій.
До числа вищих навчальних закладів входять також 664 вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації, у тому числі 593 державної і 71 інших форм власності, де навчається 503,7 тис. студентів. Ця частина мережі забезпечує навчання 107 студентів на 10 тис. населення України. Серед них 487,5 тис. мають вік 14—23 роки включно (83 % від загального числа студентів цієї групи закладів).
За останні роки спостерігається тенденція скорочення кількості вищих навчальних закладів І рівня акредитації за рахунок підвищення їх статусу або включення до складу вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації на правах структурних підрозділів. Так, кількість училищ скоротилась з 1995/96 навчального року з 256 до 212, технікумів – з 427 до 309. Водночас, кількість коледжів (вищих навчальних закладів ІІ рівня акредитації) за цей період збільшилась з 99 до 143 закладів, кількість академій – з 41 до 59, а університетів – з 70 до 106! Кількість інститутів лишилась майже незмінною, бо новоутворені інститути часто замінювали раніше існуючі, яким надавався статус академій та університетів. Слід відзначити, що утворення нових (реорганізованих) вищих навчальних закладів II, IV рівнів акредитації відбувається, переважно, в державному секторі вищої освіти. Наприклад, лише протягом травня–липня 2001 року було підвищено статус чотирьох державних вищих навчальних закладів та утворені Бережанський і Ніжинський агротехнічні інститути, Глухівський державний педагогічний університет і Полтавська державна аграрна академія.
И
ииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииииии
П
пппппппппп
о
оооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооооо
п
ппппппппппппппппппппп
рррррррррррррррррррррррррррррр
Розподіл вищих навчальних закладів за регіонами
Наявний розподіл вищих навчальних закладів за регіонами обумовлений кількома основними чинниками:
Впливом планового принципу організації радянського суспільства (наявність вищих навчальних закладів та спрямованість підготовки у них зумовлювалась адміністративним поділом, чисельністю населення та промисловим потенціалом регіону);
Можливостями регіональних еліт у лобіюванні розвитку місцевої освітньої сфери;
Наявністю платоспроможного попиту населення та організацій, їх готовністю до інвестування коштів у вищу освіту.
Внаслідок цього сформувалась регіональна структура мережі вищих навчальних закладів, яка характеризується наявністю кількох великих центрів вищої освіти в найбільших містах (Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Львові, Донецьку), угрупуванням середньорозвинених регіонів (Автономна Республіка Крим, Запорізька, Луганська області тощо) та збідненою мережею ряду, переважно аграрних, областей (Житомирської, Волинської, Рівненської тощо).
Мережа вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації (включаючи філії) по регіонах України характеризується наступними показниками:
| Автономна Республіка Крим | 40 |
| Вінницька область | 10 |
| Волинська область | 6 |
| Дніпропетровська область | 33 |
| Донецька область | 42 |
| Житомирська область | 9 |
| Закарпатська область | 16 |
| Запорізька область | 17 |
| Івано-Франківська область | 18 |
| Київська область | 11 |
| Кіровоградська область | 11 |
| Луганська область | 19 |
| Львівська область | 27 |
| Миколаївська область | 17 |
| Одеська область | 29 |
| Полтавська область | 15 |
| Рівненська область | 8 |
| Сумська область | 9 |
| Тернопільська область | 9 |
| Харківська область | 40 |
| Херсонська область | 16 |
| Хмельницька область | 12 |
| Черкаська область | 14 |
| Чернівецька область | 8 |
| Чернігівська область | 10 |
| м.Київ | 82 |
| м.Севастополь | 4 |
У середньому на область припадає близько 20 закладів (разом з філіями).
Показник чисельності студентів вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації у розрахунку на 10 тис. населення також суттєво відрізняється за регіонами. У п’яти областях (Харківській, Тернопільській, Одеській, Львівській, Дніпропетровській), містах Києві та Севастополі зазначений показник вищий за середній по Україні. Чисельність студентів вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації у розрахунку на 10 тис. населення за регіонами знаходиться в межах від 60 до 163. Певна відмінність списку лідерів та аутсайдерів пояснюється наявністю в ряді регіонів великих навчальних закладів, які суттєво впливають на показник чисельності студентів, або значної групи дрібних закладів і філій з малою кількістю студентів.
Питома вага студентів у складі населення різних регіонів характеризується діаграмою:
Однією з найбільш помітних тенденцій розвитку системи вищої освіти в Україні за часи незалежності є регіоналізація, яка знаходить прояв, поряд з створенням нових навчальних закладів, у відкритті чисельних філій та навчально–консультативних пунктів.
Схильність до створення територіально відокремлених підрозділів спостерігається практично серед усіх вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації (як старих державних, так і новоутворених усіх форм власності). Активність вищих навчальних закладів у розвитку мережі філій та навчально–консультативних пунктів, зазвичай, пов’язана з рівнем стратегічного мислення та агресивністю менеджменту конкретних закладів. Відкриття підготовки фахівців певних напрямів і спеціальностей часто формує попит на них.
Досить часто філії та навчально–консультативні пункти не мають належного кадрового забезпечення та навчальної бази, що спричиняє низьку якість освітніх послуг. Частина цих утворень взагалі не здійснюють системної навчальної діяльності, лише імітуючи основні елементи навчального процесу, працюючи в режимі завуальованого продажу дипломів.
З іншого боку, новостворені підрозділи сприяють зростанню місцевих викладацьких кадрів, переорієнтації на викладацьку діяльність частини місцевих наукових та інженерних працівників, а також відкривають можливості для нестандартних інвестиційних рішень, пов’язаних з формуванням належної навчальної бази.
Дії Міністерства освіти і науки України щодо розвитку мережі філій та навчально–консультативних пунктів носять суперечливий характер. З одного боку, Міністерство розуміє необхідність наближення центрів надання освітніх послуг до місця проживання потенційних студентів. Тому підтримується ініціатива вищих навчальних закладів щодо створення територіально відокремлених підрозділів. Тільки за 2000 рік створено близько 50 таких підрозділів, які стимулюють діяльність місцевих середніх та вищих навчальних закладів, дають можливість їх випускникам навчатися за програмами більш високого рівня. З іншого боку, встановлення вимог до ліцензування територіально відокремлених підрозділів на рівні вимог до головних закладів, їх постійне нарощування об’єктивно стримує розвиток цієї мережі.
Процес розвитку мережі філій та пунктів часом набуває парадоксального вигляду, коли маловідомі провінційні вищі навчальні заклади утворюють підрозділи у провідних університетських центрах країни. Надання освітніх послуг невисокої якості за демпінговими цінами дозволяє їм формувати власні ніші на відповідних розвинених ринках освітніх послуг.
Напрями підготовки фахівців
Діючий в Україні перелік напрямів підготовки та спеціальностей має радянське походження і в сучасному вигляді є результатом кількох модифікацій останнього десятиліття. Зокрема, у 1994 і 1997 роках Кабінет Міністрів України затверджував чергові редакції цього переліку, а протягом усього періоду перелік поповнювався новими спеціальностями.
Перелік складається з 72 напрямів підготовки фахівців, кожен з яких включає ряд спеціальностей. Слід відзначити надмірну подрібненість напрямів підготовки, особливо в галузі інженерії. Загальна кількість спеціальностей різних освітньо–кваліфікаційних рівнів за Переліком 1997 року перевищує 500 (а з наступними доповненнями наближується до 600), що набагато перевищує аналогічні документи демократичних розвинених країн.
Ряд напрямів підготовки містить мінімальну кількість (1–2) спеціальностей, переважно, в соціальних, гуманітарних, інколи, природничих науках (Психологія, Політологія, Право, Соціологія, Математика). Водночас, деякі напрями включають кілька десятків спеціальностей. Рекордсменом є напрям “Інженерна механіка”, який подрібнено на 58 спеціальностей.
Підготовку фахівців з деяких напрямів здійснюють сотні вищих навчальних закладів (наприклад, “Економіка і підприємництво”, “Менеджмент”, “Право”), з окремих напрямів підготовка фахівців зосереджена в кількох, а часом і в одному окремому вищому навчальному закладі.
Поділ на спеціальності часто доповнюється спеціалізаціями, які звужують предметну область майбутньої професійної діяльності фахівця. Частина спеціалізацій зумовлена об’єктивними потребами розвитку відповідної галузі знань, а значна частина – суб’єктивними інтересами окремих вищих навчальних закладів. Наприклад, існують окремі спеціалізації “Менеджмент природокористування”, “Менеджмент організації природоохоронної діяльності” та “Менеджмент організації з екологічної безпеки”, які можна сприйняти за змістовні тавтології.
Галузева сегментація вищих навчальних закладів
В Україні, на відміну від багатьох країн світу, не всі державні вищі навчальні заклади входять до сфери управління Міністерства освіти і науки України. Існують ряд паралельних систем вищої освіти галузевого підпорядкування.
У роки незалежності докладено чимало зусиль для концентрації управління вищою освітою в Міністерстві освіти і науки України. Міністерству надані виключні повноваження по визначенню державної політики в галузі вищої освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробці програм розвитку та державних стандартів освіти, нормативів діяльності вищих навчальних закладів, ліцензування та акредитації, міжнародних освітніх зв’язків. Рішення Міністерства освіти і науки України, прийняті в межах його повноважень обов’язкові для всіх вищих навчальних закладів, незалежно від підпорядкування і форм власності.
Майже половина вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації та більше половини вищих навчальних закладів I–II рівнів акредитації знаходяться в підпорядкуванні галузевих міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади. Найбільші галузеві системи вищої освіти знаходяться в підпорядкуванні Міністерства аграрної політики (116 вищих навчальних закладів), Міністерства охорони здоров’я (114), Міністерства культури і мистецтв (69), Міністерства транспорту (22), Міністерства оборони (16), Міністерства внутрішніх справ (14). Розвиток цих навчальних закладів безпосередньо пов’язаний з можливостями впливу відповідних відомств на керівництво Уряду.
Існує також ціла низка вищих навчальних закладів, які знаходяться в комунальній власності і підпорядковані органам місцевого самоврядування.
Слід зазначити, що ряд галузевих міністерств намагаються проводити достатньо автономну освітню політику, яка не завжди узгоджується з діями Міністерства освіти і науки України. Відомі випадки, коли на однакових навчальних програмах у вищих навчальних закладах різного підпорядкування відрізняються навіть терміни навчання.
Характерною особливістю розвитку системи вищої освіти в незалежні Україні є її демілітаризація. Істотно скорочено кількість вищих військових навчальних закладів (більш ніж удвічі), розширено підготовку військових спеціалістів у цивільних вищих навчальних закладах Міністерства освіти і науки України.
Водночас, створено значною мірою самодостатню систему підготовки кадрів для потреб Міністерства внутрішніх справ України. Інші мілітаризовані відомства (Державний комітет з охорони державного кордону, Служба безпеки України, Державний департамент виконання покарань, Державна митна служба, Державна податкова адміністрація) також пішли шляхом створення власних навчальних закладів.
Підпорядкованість деяких державних вищих навчальних закладів є парадоксальною, а окремі з них знаходяться в прямому підпорядкуванні Кабінету Міністрів, Фонду Державного майна, що суперечить логіці побудови системи державного управління вищою освітою в Україні.
А
ааааа
Приватні вищі навчальні заклади
Приватний сектор вищої освіти було започатковано на межі 80–90 рр. Його розвиток можна розглядати в загальному руслі становлення приватного бізнесу в Україні.
На початку 90-х років відкрились перші недержавні вищі навчальні заклади в Україні, що було новим і незвичним явищем для широкої громадськості. Успішність більшості з них, розвиток нових підходів до організації освітньої діяльності, високі економічні показники, державне визнання створили сприятливі умови для бурхливого зростання цього сектора вищої освіти в 1994–1998 роках. Погіршення загальноекономічної кон’юнктури, насичення ринку освітніх послуг та посилення державного регулювання у сфері вищої освіти спричинили до уповільнення темпів зростання сектору та його стабілізації в наступний період.
Попри складнощі періоду становлення приватного сектору вищої освіти у 2000 році питома вага недержавних вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації серед усіх закладів цієї категорії складає близько 30%, хоча кількість студентів, що навчаються в цих закладах, не перевищує 10%. Це свідчить про невеликі розміри приватних навчальних закладів, їх мобільність, можливість чутливо реагувати на інновації, зміни рейтингу професій.
Приватні заклади вищої освіти відразу були орієнтовані на запити населення та нових секторів економіки, на високорейтингові напрями підготовки “Економіка і підприємництво”, “Менеджмент”, “Право”, окремі спеціальності інших гуманітарних напрямів. Доцільно відмітити, що фахівців цих спеціальностей за радянських часів готували в дуже обмеженій кількості. Становлення ринкової інфраструктури в Україні призвело до значного збільшення потреб у цих фахівцях. Скориставшись негнучкістю та інерційністю державних вищих навчальних закладів, приватні освітні установи вибороли власну нішу на ринку освітніх послуг.
Вони виникали, у першу чергу, у великих університетських центрах (Київ, Харків, Донецьк), де існує традиційний платоспроможний попит на освітні послуги, велика кількість висококваліфікованих (проте низькооплачуваних) викладацьких кадрів, а також розвинена інфраструктура забезпечення навчального процесу. У другу чергу, приватні освітні установи створювалися в порівняно невеликих містах з певним освітнім попитом, в умовах повної відсутності державних вищих навчальних закладів або наявності поодиноких спеціалізованих навчальних закладів.
Проблемою є фактична юридична нерівноправність вищих навчальних закладів приватної форми власності в питаннях оподаткування, оренди, ліцензування та акредитації, соціального захисту студентів та співробітників тощо. Держава розглядає ці заклади як прибуткові підприємницькі структури, незважаючи на специфіку об’єкта та соціальний характер їх діяльності. Не існує системи державної підтримки приватної освіти, не створено сприятливих умов інвестування в цю сферу, нарешті, відсутня цілеспрямована політика розвитку впливового сектору неприбуткових соціально–орієнтованих організацій.
У приватному секторі вищої освіти є свої лідери, “середнячки” та аутсайдери. Гнучкість управління і самостійність у прийнятті рішень, відкритість до освітніх інновацій, високий рівень мотивації викладацького складу створюють можливості для забезпечення належної якості навчального процесу. Скориставшись цими перевагами, значна частина приватних вищих шкіл вийшла на новий рівень якості освітніх послуг, забезпечує підготовку фахівців відповідно до вимог сучасності. Разом з тим, певна частина цих закладів не робить необхідних інвестицій у власний розвиток, не формує постійного викладацького колективу (користується, переважно, послугами сумісників з державних закладів), відтворює застарілу модель навчального процесу без будь–яких реальних спроб її модернізації, обмежившись постійним нав’язливим формуванням позитивного рекламного іміджу і вдаючись до засобів недобросовісної конкуренції.
Спростовуючи міф про високі ціни на послуги приватних вищих навчальних закладів, слід зазначити, що найбільш високі ціни на освітні послуги в Україні характерні для кон’юнктурно–популярних спеціальностей у самих престижних старих державних навчальних закладах. Більшість приватних закладів посідає за цінами на свої послуги середні сходинки цінового ряду. Демпінгово низькі ціни, зазвичай, вказують на відсутність кваліфікованого викладацького складу, належної навчальної інфраструктури, а часом і проблеми з відповідним державним визнанням статусу навчального закладу.
Спроби оптимізації мережі вищих навчальних закладів
Існуюча мережа вищих закладів освіти I—IV рівнів акредитації є результатом дії різноманітних факторів, які впливали на неї впродовж усього часу її розвитку. Вона далека від оптимальності і пропорційності. Про регіональні аспекти цієї проблеми мова йшла вище, тепер зосередимось на деяких інших аспектах.
Основними напрямами реформування вищої освіти в Україні, затвердженими Указом Президента України у вересні 1995 року, було задекларовано курс на удосконалення мережі вищих навчальних закладів. Він мав реалізуватися через наступні заходи:
- Створення регіональних освітніх та навчально–виробничих комплексів навколо університетських центрів та провідних вищих навчальних закладів України;
- Розробку регіональних програм вдосконалення структури підготовки спеціалістів, збереження і розвитку матеріально–технічної бази навчальних закладів, соціальної підтримки їх колективів;
- Подвійне підпорядкування педагогічних, медичних та вищих навчальних закладів культури і мистецтва I–II рівнів акредитації міністерствам, відомствам і місцевим органам державної виконавчої влади;
- Зміна існуючого порядку створення, реорганізації та ліквідації закладів освіти різних форм власності;
- Перегляд мережі приватних вищих навчальних закладів з метою надання державної підтримки закладам, що здійснюють підготовку фахівців на рівні державних вимог.
Найбільш послідовно ці заходи проводилися в 1996–1997 роках у формі об’єднання дрібних вищих навчальних закладів і включення коледжів, технікумів, училищ до складу вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, створення ряду навчальних та навчально–науково–виробничих комплексів.
На практиці ці процеси так і не набули системного характеру, були неоднозначно сприйняті колективами та керівництвом вищих навчальних закладів, центральних та місцевих органів влади.
Ідея навчальних та навчально–науково–виробничих комплексів довела свою життєздатність. Провідні державні університети (як класичні, так і спеціалізовані) створили локальні мережі відокремлених факультетів, інститутів, коледжів та училищ, як за місцем свого розташування, так і в інших регіонах України. Були створені цікаві прецеденти об’єднання в такі комплекси вищих навчальних закладів різного підпорядкування і форм власності.
Ще один важливий напрям оптимізації освіти – це вже непоодиноке створення навчальних комплексів, в які об’єднуються навчальні заклади різних рівнів та типів, що забезпечують виховання і навчання від дитячого садочка до магістратури за наскрізними планами виховання і програмами навчання.
Доречно зауважити, що процес створення надпотужних масових університетів з масштабом в 50–150 тис. студентів, як в багатьох країнах світу, в Україні поки що не відбувся. Група найбільших вищих навчальних закладів України складається з 25 університетів та академій у кожному з яких навчається понад 10 тис. студентів. Лише три з них за чисельністю перевищують відмітку в 20 тис. студентів (Донецький державний технічний університет – 22 тис., Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут” – 32 тис., Тернопільська академія народного господарства – 21 тис.). Причому в чисельності враховані студенти як денної, так і заочної форми навчання. Цікаво, що Донецький державний технічний університет і Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут” навчають, переважно, студентів денної форми навчання, а в Тернопільській академії народного господарства понад 60% студентів навчаються на заочній формі навчання.
Особливості вищих навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації
За радянських часів сучасні вищі навчальні заклади І–ІІ рівнів акредитації існували, але мали статус закладів середньої спеціальної освіти. Ці навчальні заклади готували фахівців, які мали певну загальнокультуpну підготовку, спеціальні уміння та знання, деякий досвід їх застосування для виpішення типових пpофесійних завдань. Такий диплом дозволяв посідати більш високий рівень посад порівняно з кваліфікованими робітниками (техніки, технологи, медичні сестри, вихователі дитячих садків та вчителі молодших класів тощо).
Як вже згадувалося раніше, на початку 90-х років цей сектор був включений до системи вищої освіти. З того часу мережа цих закладів скоротилася, багато з них потрапило до складу новоспечених університетів з втратою юридичної самостійності.
Водночас, частина цих закладів змінила традиційний статус технікуму або училища на статус коледжу, здобувши право підготовки фахівців освітньо–кваліфікаційного рівня “бакалавр”, які юридично прирівнюються до бакалаврів – випускників університетів, академій та інститутів.
До вищих навчальних закладів I–II рівнів акредитації можуть вступати як особи з повною загальною середньою освітою (11 років навчання), так і ті, хто отримав базову середню освіту (9 років навчання). Звичайний термін навчання для здобуття освітньо–кваліфікаційного рівня “молодший спеціаліст” складає 3–4 роки після базової середньої освіти або 2–3 роки після повної середньої освіти в залежності від напряму підготовки та навчального закладу.
До середини 90-х років випускників технікумів зараховували лише на перші курси інститутів, академій та університетів. Після запровадження в Україні ступеневої системи освіти молодших спеціалістів стали, при бажанні продовжити освіту, зараховувати на скорочені (на 1–2 роки) програми підготовки бакалаврів. Це стало можливим після запровадження освітньо–професійних програм 1994 року, які значною мірою уніфікували зміст підготовки молодших спеціалістів з планами молодших курсів вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації.
Порівняно з розвиненими демократичними країнами питома вага молодших спеціалістів у загальній кількості осіб, що отримують вищу освіту, є недостатньою. Причинами цього стали: недосконале виконання органами державної виконавчої влади функції прогнозування потреби національної економіки у фахівцях різних освітньо–кваліфікаційних рівнів; перевиробництво інженерно–технічних працівників з ряду напрямів підготовки, які стають кращими претендентами на посади техніків і технологів.