В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 31 32 33 34 35 36 37 38 ... 42

Кульчицкий В. С. Галицкий сейм в системе колониального аппарата Австро-Венг-рии. — М., 1953; Галицький крайовий сейм — знаряддя соціального і національного пригнічення трудящих // Питання теорії і практики радянського права. 1958. — Вип. 4. — С. 5—19.

544

35 3-382

545

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 4. Устрій і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття

через дію майнового цензу не всі селяни входили до четвертої курії, багато хто був позбавлений виборчого права. Помилково думати, що сільська курія могла обирати депутатів-селян. Насправді, по цій курії у більшості випадків обиралися представники поміщиків, буржуазії і сільського духовенства.

Важливо наголосити, що закон передбачав поряд з майновим цензом також і відкрите голосування, що надавало великі можливості для зловживань і махінацій у процесі проведення виборчої кампанії.

У національному відношенні більшість членів галицького крайового сейму становили поляки, а в буковинському — румуни. Представництво українців становило в середньому 10% депутатів.

Безпосереднє керівництво сеймом і головування на його засіданнях передавалося до рук найважливішого крайового чиновника — крайового маршалка або його заступника, які призначалися імператором. Маршалок галицького сейму призначався, як правило, з числа польських магнатів, його заступником був звичайно львівський греко-католицький митрополит. Відповідно буковинський сейм очолювали румунські магнати, а їхніми заступниками призначалися православні митрополити. Вся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі. Він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини. Його постанови хоча й мали характер дрібних актів, фактично були актами імперської волі і вимагали в обов’язковому порядку санкції імператора. Йому ж належало право скликання і розпуску сейму, призначення нових виборів. Діяльність сейму безпосередньо контролював у Галичині намісник і в Буковині — крайовий президент. Вони самі або призначені ними комісари брали участь у роботі сейму.

У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку органів повітів, міст і сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сеймом. Увесь найближчий нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим органом сейму. Крайовий комітет створювався під головуванням маршалка (він же голова сейму): шести членів (на Буковині — 4 члени), які обиралися з числа депутатів сейму. В Галичині до складу комітету входили польські поміщики і представники великої польської буржуазії, як «поступка» обирався один українець.

Заснування крайового сейму і крайового комітету розглядалося як установлення самоврядування в масштабах краю. У 1862 р.

546

було ухвалено загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, і на його підставі у 1866 р. опублікований галицький крайовий закон про громади (гміни). Цим створювалися правові засади самоврядування в Галичині. Відповідно до закону 1866 р. засновувалися повітові громади, які територіально збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада у складі 26 депутатів як керівний орган і повітовий комітет у складі семи членів. Головою повітового комітету зазвичай був повітовий староста, причому він обіймав цю посаду тільки після затвердження імператором. У містах і селах за наявності майнового цензу обиралися міські і сільські ради й останніми формувалися міські і сільські управи (у великих містах — магістрати). Бургомістри у містах і війти в селах затверджувалися повітовими старостами.

Посилення ролі буржуазії у політичному житті передбачала реформа міського самоврядування. 14 жовтня 1870 р. був ухвалений окремий статут для міста Львова1. В Австрії аналогічні статути були надані 33 містам, у тому числі Чернівцям. Згідно зі статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з президентом. Львівська і Чернівецька міські ради та їхні магістрати, як і решта установ Австро-Угорської монархії, виключали можливість участі в їхній роботі представників трудящих міста.

Зміни в системі державного апарату, викликані потребами капіталістичного розвитку і революцією 1848 р., торкалися і органів суду. Згідно з австрійським Положенням 1849 р. судова влада відокремлювалася від законодавчої і виконавчої і проголошувалася незалежною. Колишні станові суди замінялися загальними судовими установами для всіх станів. За конституцією 1867 р. в Австрії було створено триступеневу систему загальних судів: одноособові повітові суди, колегіальні окружні (крайові) суди, колегіальні вищі крайові суди. У Галичині, на відміну від інших коронних країв, були створені два вищі крайові суди — у Львові і Кракові. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.

Крім загальних судів в Австрії і на західноукраїнських землях, існували ще спеціальні суди (військові, промислові, торговельні та ін.), що, безперечно, було відхиленням від принципу рівності усіх перед законом. Для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п’яти років тюремного ув’язнення, при окружних судах створювалися суди при-

1

Кульчицький В. С. Апарат управління міста Львова за статутом 1870 року // Вісн. Львів, ун-ту. Сер. юрид. 1969. — С. 19—23.

547

35-3-382

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

4. Устрій і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття

сяжних. До їх складу входили три професійні судді і 12 присяжних засідателів. Списки останніх щорічно складалися адміністративними органами з осіб, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.

У прцесі проведення буржуазних судових реформ у 1850 р. була заснована державна прокуратура. Вона створювалася для здійснення нагляду за законністю дій державних установ і окремих осіб, для участі у судових справах, нагляду за судами, слідством і місцями ув’язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор при Верховному судовому і касаційному трибуналі, який підпорядковувався у своїй діяльності міністру юстиції. При вищих крайових судах були засновані посади старшого прокурора і при окружних судах — державного прокурора.

У 1851 р. для захисту матеріальних інтересів держави при судах усіх інстанцій була організована фінансова прокуратура, яка підпорядковувалася безпосередньо міністру фінансів. Галицька фінансова прокуратура у Львові до 1867 р. поширювала свою діяльність і на територію Буковини.

Інститут адвокатури був заснований у Галичині ще у 1781 р. У подальшому, згідно з австрійським Положенням, щоб бути адвокатом необхідно було мати ступінь доктора права, пройти семирічне стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. Президія адвокатської палати, що обиралася адвокатами (в Галичині — у Львові), здійснювала нагляд за їх діяльністю. Однак загальний нагляд за роботою адвокатів здійснювався міністром юстиції.

Право. Після скасування в Австрії кріпосного права помітно пожвавилася внутрішня і зовнішня торгівля. У зв’язку з цим був розроблений торговельний кодекс, уведений в дію з 1 липня 1863 р.

Питання процесуального права регулювали закон про компетенцію суду 1852 р. і закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. Останні за своїм змістом і обсягом фактично являли собою кодекс, який регулював також питання спадкування й опіки. Новий цивільний процесуальний кодекс набув чинності з 1898 р. Цей кодекс порівняно з попереднім проголошував усність і гласність цивільного процесу і трохи прискорював розгляд судових справ.

Подальший розвиток капіталістичних відносин в Австрії привів до перегляду і видання нового кримінального кодексу 1852 р. Цей кодекс поряд з проголошенням низки буржуазно-демократичних норм містив і середньовічні положення, зокрема передбачав тілесні покарання. Щоправда, законом від 15 листопада 1867 р. в

548

Австрії скасовувалися тілесні покарання, але в Галичині до кінця XIX ст. продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 р., який поряд з арештом і штрафом передбачав биття різками. Кодекс 1852 р. увів поділ на злочини і провини. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні строки. За провини кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, заборону проживати у даній місцевості та ін.

У 1855 р. Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, та низкою інших законів. Серед них закон від 24 жовтня 1852 р. про зброю, 27 жовтня 1862 р. — про охорону особистої волі і 17 грудня 1862 р. — про друк, 25 липня 1867 р. — про відповідальність міністрів, 6 квітня 1870 р. —• про охорону таємниці листування, 10 травня 1873 р. — про бродяг та ін. Однак, незважаючи на видання багатьох законодавчих актів, які доповнювали кримінальний кодекс 1852 р., він базувався на застарілому кодексі 1803 р. Тому австрійські юристи вимагали перегляду багатьох його положень. Зокрема, середньовічним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого урегулювання питання про відповідальність неповнолітніх1, виступали проти застосування статей кримінального кодексу за аналогією тощо.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в Австрії, у тому числі в Галичині і на Буковині. В Угорщині у 1879 р. був затверджений свій кримінальний кодекс, який поширював свою дію на територію Закарпаття. Щоправда, до його прийняття тут тимчасово застосовувався австрійський кримінальний кодекс 1852 р. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, і в 1852 р. на її території була поширена дія австрійського цивільного кодексу 1811 р.2.

У 1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами майже до розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р. Він установив усність і гласність процесу, допустив участь «громадськості» (йдеться про суд присяжних) при розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

1

За австрійським кодексом 1852 р. від кримінальної відповідальності звільнялися
повністю лише діти до 10 років.

2 История государства и права Украинской ССР. В 3 т. — К., 1987. — Т. І. — С. 233.

549

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

4. Устрій і право Галичини, Північної Буковини і Закарпаття

* * *

Аналіз суспільно-політичного ладу і права України у другій половині XIX ст. у період затвердження і розвитку тут капіталізму свідчить, що державний лад і право в Україні багато в чому визначалися загальними для Росії і Австро-Угорщини буржуазними реформами.

Селянська реформа 1861 р., незважаючи на збереження численних пережитків кріпосництва, на свою незавершеність, була за своїм характером буржуазною. Вона підірвала тут монопольне право дворян на землю і створила умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала особисту залежність селян від поміщиків і надала широкі можливості для формування армії робочої сили, необхідної для розвитку капіталістичної економіки.

Скасування кріпосного права, затвердження приватної власності і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни в суспільному ладі. Особливо ці зміни зачіпали селянство, якому надавалися права стану вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові. Дворянство, незважаючи на понесені втрати, залишаючись, як і раніше, «першим станом імперії», змогло зберегти за собою монополію політичних прав і колишній перелік корпоративних і особистих прав і привілеїв. Духовенство також зберегло свої права стану і привілеї. У місті руйнувалися станові перегородки, розкладалася категорія «міських обивателів». На перший план все чіткіше виступав поділ не за станами, а за зайнятістю, за способом одержання доходу і заробітку. Загальна тенденція кристалізації соціально-класової структури міст виражалася у появі і зосередженні буржуазії, з одного боку, і розвитку і зростанні найманих робітників, пролетарів — з іншого.

Загалом державний устрій українських земель у складі Російської імперії у другій половині XIX ст. зазнав суттєвих змін. Консервація феодально-кріпосницьких відносин, що чинилася урядом самодержавної Росії, призвела до кардинальних суперечностей з реаліями соціально-економічного розвитку. Система органів державної адміністрації не була належним чином адаптована до буржуазних реформ 60—70-х років. І хоча самі вони були досить радикальними для феодально-кріпосницької Росії, практично всі вирізнялися непослідовністю і не були доведені до логічного завершення.

Незважаючи на відсутність власної державності, Україна сповна відчула наслідки всіх реформ. Тут (за винятком Правобережжя) встановилося земське самоврядування. Після проведення міської реформи 1870 р. міста України вперше здобули реальне само-

550

зрядування. Користувалися ним передусім великі міста — Київ, Харків, Одеса, Катеринослав. Крім розв’язання господарських і культурних завдань, органи самоврядування почали виходити на суспільно-політичну арену, демонструючи помірну ліберальну опозиційність самодержавству. Значний крок уперед був зроблений в організації судочинства.

Роль царського адміністративно-бюрократичного апарату залишалася значною. Генерал-губернатори, губернатори, чиновники повітового рівня, які уособлювали собою державну владу на місцях, у більшості випадків зберегли свої досить широкі повноваження.

Реформи 60—70-х років не змінили абсолютистської сутності царського самодержавства. Свідченням тому були контрреформи 80-х — початку 90-х років, спрямовані на відмову від завоювань «великих реформ». Втім, контрреформи, спрямовані проти реальних суспільних тенденцій і процесів, не змогли зупинити їх. Буржуазні зміни в Російській імперії дедалі більше ставали незворот-ними, суперечили абсолютистському політичному режимові. Посилювалися буржуазні тенденції у розвитку права.

Західна частина України у розглянутий період перебувала під владою Австро-Угорської монархії, на неї поширювався колоніальний режим. Однак зміни буржуазного характеру в державно-правовому режимі у другій половині XIX ст. тією чи іншою мірою відбивалися і на українських землях — Галичині, Північній Буковині і Закарпатті.

Визвольний, у тому числі ліберально-демократичний, революційний і національно-визвольний, рух зростав. Про це переконливо свідчили факти державно-правової історії України у другій половині XIX ст.

551

*

Розділ третій

Суспільно-політичний лад і право в Україні (початок XX ст. — липень 1914 р.)

На початку XX ст. Російська імперія, до складу якої входила й Україна, вступила одночасно з розвинутими країнами в нову стадію розвитку. Російський імперіалізм поряд із загальними для всіх імперіалістичних країн рисами мав свої особливості1. Так, за ступенем концентрації виробництва і робітників на великих підприємствах Російська імперія на початку XX ст. посіла перше місце у світі. Високою була концентрація виробництва в промисловості, особливо важкій, і в Україні. Концентрація і централізація виробництва в промисловості і виникнення на цьому підґрунті монополій супроводжувалися концентрацією капіталу, злиттям банківського капіталу з промисловим, створенням фінансового капіталу і фінансової олігархії. В банківському капіталі Російської імперії значною була частка іноземних капіталів. У загальному обсязі акціонерного капіталу України іноземний капітал становив 80—90%2.

Сільське господарство України, як і Росії, в період, що, розглядається, загалом продовжувало розвиватися капіталістичним

шляхом. Водночас у ньому існували феодальні кріпосницькі пережитки, передусім велике поміщицьке землеволодіння.

Поєднання капіталістичних суперечностей (загострених на початку XX ст. глибокою економічною кризою, що спричинила погіршення становища народних мас) з феодальними пережитками у сільському господарстві, прагнення царизму зберегти в недоторканості існуючий лад, поразка Росії у російсько-японській війні призвели до революції 1905—1907 рр., буржуазно-демократичної за своїм характером.

У разі перемоги революція 1905—1907 рр. покликана була розв’язати такі основні завдання, як повалення самодержавства, встановлення демократичної республіки, ліквідація поміщицького землеволодіння, введення 8-годинного робочого дня, здійснення демократичних перетворень у країні, зокрема, встановлення виборності державних органів, забезпечення прав і свобод громадян, вирішення національних питань. Однак через низку причин вона зазнала поразки. Царат здобув перемогу, і країна вступила у період третьочервневої монархії (червень 1907 — липень 1914 р.). В усій Російській імперії встановлювався режим репресій. Одним з елементів політики царату в період реакції було насаджування ідеології великодержавного шовінізму і посилення національного гноблення. В Україні це виявилося, зокрема, в переслідуванні української мови і культури.

Невирішеність багатьох економічних, політичних, соціальних і національних проблем, що раніше призвели до революції, штовхали трудящі маси на нові зіткнення з царським урядом. У 1910— 1911 рр. у країні в цілому, в тому числі в Україні, спостерігалося піднесення робітничого руху. Його розмах у 1914 р. досяг рівня 1905 р. Водночас виступи селян переросли в активну боротьбу проти самодержавства. На червень 1914 р. політична криза в Росії досягла кульмінації, і країна опинилася перед загрозою революційного вибуху. Однак 19 липня 1914 р. розпочалася Перша світова війна, яка тимчасово перервала наростання революційного руху в країні.

Соціально-економічна, політична ситуація у Російській імперії в період, що розглядається, безпосередньо впливали на її суспільний, державний лад і право, обумовлюючи більш чи менш суттєві зміни.

1 Российская история: Учебник / Г. Б. Поляк, А. Н. Маркова, Н. С. Кривцова идр. /
Под ред. акад. Г. Б. Поляка. — М., 1997. — С. 183.

2 Рибалка І. К. Історія України. Ч. 2. — X., 1997. — С. 299.
552

553

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

1. Суспільний лад

§ 1. Суспільний лад

а початку XX ст. правове становище населення Російської імперії визначалося передусім законами про стани, які містив IX том Зводу законів Російської імперії видання 1899 р.1. Згідно з цими законами населення Російської імперії, як і раніше, поділялося на її підданих і іноземців. У свою чергу, піддані поділялися на такі стани: дворянство, духовенство, міські обивателі, сільські обивателі, інородці. Таким чином, на початку XX ст. російське законодавство, що визначало правове становище населення країни, залишалося становим, значною мірою не відповідало новим умовам капіталістичного розвитку Російської імперії. Законодавство зберігало багато особливостей, що склалися історично2.

Водночас зміни в економіці, революційні події 1905—1907 рр., що відбувалися на зламі XIX—XX ст., зумовили необхідність розроблення й прийняття законодавчих актів, що вносили деякі зміни у правове становище або всіх підданих Російської імперії, або окремих станів і відображали дві тенденції: з одного боку, розклад станового ладу, а з іншого, певне зміцнення і об’єднання станів3.

Серед нових законодавчих актів, що стосувалися усіх станів, одним з перших був царський Маніфест «Про удосконалення державного порядку» від 17 жовтня 1905 р. Він проголошував «дарування» населенню непорушних основ «цивільної свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів, спілок»4. Це вже були обіцянки явно конституційного характеру. Засади цивільної свободи подальше законодавче закріплення дістали «в Основних державних законах Російської імперії» в редакції 23 квітня 1906 р., де в главі VIII «Про права та обов’язки російських підданих» зміст цих прав було сформульовано так:

«72. Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинне діяння інакше як у порядку, визначеному законом.

73. Ніхто не може бути затриманий під вартою інакше, як у випадках, визначених законом.

1

Свод законов Российской империи. — СПб., 1899. — Т. IX. — С. 3.

2 Ивановский В. В. Учебник государственного права. Издание второе. — Казань,
1909. — С. 453.

3 Иванова Н. А. Сословно-классовая структура России в XIX — начале XX в. //
Весн. Рос. гуманитар. научн. фонда. 1996. — № 4. — С. 31.

4 Хрестоматія з історії держави і права України. Том І. — С. 294.

Ніхто не може бути засудженим і підданим покаранню інакше як
за злочинне діяння, передбачене чинними на час вчинення цих діянь кри
мінальними законами, якщо при тому нововидані закони не виключають
вчинених винними діянь з числа злочинних.

Житло кожного є недоторканним. Провадження в житлі без згоди
його господаря обшуку або виїмки допускається не інакше як у випадках і
в порядку, визначених законом.

Кожний російський підданий має право вільно обирати місце про
живання і заняття, набувати і відчужувати майно і без перешкод виїздити
за межі держави. Обмеження в цих правах установлені особливими зако
нами.

Власність недоторканна. Примусове відчуження нерухомості, ко
ли це необхідно для якої-небудь державної чи суспільної користі, допуска
ється не інакше як за справедливу і пристойну винагороду.

Російські піддані мають право проводити збори з питань, що не
суперечать законам, мирно і без зброї. Законом визначаються умови, за
яких можуть відбуватися збори, порядок їх закриття, а також обмеження
місць для зборів.

Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати ус
но і письмово свої думки, а також поширювати їх шляхом друку або іншим
способом.

Російські піддані мають право засновувати товариства і спілки з
метою, що не суперечить законам. Умови заснування товариств і спілок, по
рядок їхньої діяльності, умови і порядок надання їм прав юридичної особи,
так само як і порядок закриття товариств і союзів, визначаються законом.

Російські піддані користуються свободою віри. Умови користуван
ня цією свободою визначаються законом»1.

Як видно зі змісту наведених статей Основних державних законів, гарантією проголошених прав вважалося те, що обмеження прав підданих імперії допускалися тільки у випадках і в порядку, визначених законом. Однак значна частина таких законів не була прийнята майже до падіння царського самодержавства в 1917 р.

Серед прийнятих нормативних актів звернемо увагу на такі. Свобода слова регулювалася Тимчасовими правилами про періодичні видання від 24 листопада 1905 р., доповненими і зміненими 18 березня 1906 р., і Тимчасовими правилами для неперіодичних видань від 26 квітня 1906 р. Згідно з цими нормативними актами попередня, до друкування, цензура (загальна і духовна) періодичних видань, книг, малюнків скасовувалася. Скасовувалися й адміністративні стягнення (застереження, позбавлення права друкувати оголошення, застава та ін.). Зберігалася цензура тільки щодо оголошених у пресі відомостей про життя і діяльність імператора і

С

Blog

В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора