В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 34 35 36 37 38 39 40 41 42

СУ. 1906. — № 237. — Ст. 3145.

2 Дубровский С. М. Стольшинская земельная реформа. Из истории сельского хозяй-
ства и крестьянства России в начале XX в. — М., 1963. — С. 121.

564

прошарку російських фермерів сучасні дослідники історії Росії бачать сенс царського указу від 9 листопада 1906 р., підготовленого Головою Ради Міністрів П. А. Столипіним1. Уряд на чолі з П. А. Сто-липіним вважав, що дрібні землевласники більш прив’язані до землі і в будь-яких ситуаціях відстоюватимуть свої земельні інтереси. Зміна форм землевласництва, на думку уряду, мала супроводжуватися руйнуванням общини і передачею землі селянам у приватну власність2. На противагу планам націоналізації землі і радикального її відчуження на користь селянства П. А. Столипін висунув ліберальну доктрину скасування сільської общини, усунення черезсмужжя, розвитку приватної власності на селі і досягнення на цій підставі економічного зростання3. За глибоким переконанням П. А. Сто-липіна, указом від 9 листопада 1906 р. був «закладений фундамент, основа нового соціального ладу»4.

Зміст цього указу, що називався «Про доповнення деяких постанов чинного закону щодо селянського землевласництва і землекористування» якраз і полягав у заміні общинної і подвірної приватної власності індивідуальною власністю глави двору5. У ст. 1 указу говорилося: «Кожний домогосподар, який володіє надільною землею на общинному праві, може у будь-який час вимагати закріплення за собою в індивідуальну власність частки з означеної землі, що належить йому»6. Отже, указом від 9 листопада 1906 р. справжній власник землі — община опинилася у становищі цілком безправному перед домогосподарем, який бажав виділитися з неї. Законодавець поставив общину всупереч її бажанню в умови, за яких у неї були відсутні засоби «для боротьби з насильницьким її руйнуванням»7.

1

Российская история: Учебник / Г. Б. Поляк, А. Н. Маркова, Н. С. Кривцова и др. /
Под ред. акад. Г. Б. Поляка. — М., 1997. — С. 204.

Коли П. А. Столипін розпочинав свою «революцію зверху», близько 70—90% селян і селянських земель (включаючи західні губернії) були в общині. Левин Ми-хаил. Деревенское бьітие: нравьі, верования, обьічаи // Крестьяноведение: Теории. История. Современность. Ежегодник. — М., 1997. — С. 119.

2 Зайцева Я. Аграрная реформа П. А. Стольшина в документах и публикациях конца
XIX — начала XX века // Международ. сельськохоз. журн. 1993. •— № 2. — С. 12.

3 Румянцев М. Стольшинская аграрная реформа: предпосмлки, задачи, итоги //
Вопр. зкономики. 1990. — № 10. — С. 65.

* Стольіпин П. А. Нам нужна Великая Россия..: Полн. собр. речей в Государствен-

ном Совете. 1906—1911 гг. — М., 1991. — С. 246. 0 Российское законодательство X—XX веков. — М., 1994. — Т. 9. — С. 232.

6 СУ. 1906. — № 263. — Ст. 1859.

7 Леонтьев А. А. Крестьянское право. Систематическое изложение особенностей за-
конодательства о крестьянах. — СПб., 1909. — С. 303.

565

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

§ 1. Суспільний лад

Що стосується права селян на ділянки надільної землі, яка перебувала у подвірному володінні, в указі від 9 листопада 1906 р. з цього приводу говорилося: «Подвірні ділянки як надані у подвірне володіння селян під час наділення їх землею, так і закріплені пізніше в індивідуальну власність окремих селян з общинних земель, а також присадибні ділянки при общинному землекористуванні становлять індивідуальну власність домогосподарів, за якими ці ділянки закріплені згідно з землевпорядними актами, громадськими вироками, постановами селянських установ, актами про відчуження і рішеннями судових місць. Таким же правом на згадані ділянки користуються і правонаступники цих домогосподарів»1.

Указ від 9 листопада 1906 р. був опублікований і відразу ж почав впроваджуватися в життя. В Україні аграрна реформа П. А. Столи-піна набула широкого розмаху2. Так, якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общин вийшло майже 24% господарів, то у Південній Україні — 34,2%, а в Правобережній Україні — 50,7%3. Для практичної реалізації положень указу засновувалися повітові і губернські землевпорядні комісії на чолі з Центральним землевпорядним комітетом.

14 червня 1910 р. був виданий закон «Про зміни і доповнення деяких постанов про селянське землевласництво», що доповнював указ від 9 листопада 1906 р. Новий закон уже в примусовому порядку визнавав індивідуальними власниками усіх домогосподарів тих общин, де провадилися перерозподіли з часів переходу на викуп. Проти общини спрямовувався і закон «Про землеустрій» від 29 травня 1911 р.4 Закон був покликаний забезпечити «кінцеву мету створення одноосібних володінь» у формі відрубного і хуторського господарства5. Так новий закон ще більше спрощував перехід до відрубного господарства. Для цього висе не вимагалося попереднього закріплення земель в індивідуальну власність. Документи,

1

СУ. 1906. — № 263. — С. 1859.

2 Малий словник історії України / В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін. —
К., 1997. — С. 378.

3 Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. — Львів, 1996. — С. 212.

4 Важнейшие законодательньїе актьі (1908—1912 гг.) с алфавитньїм, предметним и
хронологическим указателями / Под ред. и с предисловием проф. В. М. Гессена. —
СПб., 1913. — С. 256, 391—427.

5 Софроненко К. А. Аграрное законодательство в России (II половина XIX — начало
XX вв.) — М., 1981. — С. 145.

566

одержані під час надання відрубу, визнавалися як такі, що засвідчують право власності на землю1.

Важливим складником столипінської аграрної реформи була переселенська політика. Програма уряду була розрахована на розв’язання двох основних завдань — за допомогою переселень малоземельних селян на окраїни імперії збільшити землекористування селян і створити умови для швидкого господарського освоєння східних районів, посилення там позицій держави2.

Про зміст столипінського аграрного законодавства у літературі висловлювалися різні думки. Як зазначав П. М. Зирянов, «навряд чи можна вважати справедливим те огульне негативне ставлення до реформи, яким сильно грішили радянські історики у минулі роки. Деякі заходи, що супроводжували її, були гарною, корисною справою. Йдеться про надання більшої особистої волі селянам, устрою хуторів та відрубів на банківських землях, переселення до Сибіру, деяких видів землевпорядкування»3. Н. Рогаліна звертає увагу на «достатню поміркованість і взаємозв’язок таких заходів, як вихід на хутори та відруби, переселенство і землеустрій», характеризуючи столипінське аграрне законодавство4.

Як прогресивне і таке, що сприяло розвитку капіталізму на селі, оцінює це законодавство А. Я. Аврех5. Однак, на думку цього вченого, воно забезпечувало прогрес «за гіршим, пруським зразком, тоді як революційний шлях відкривав «зелену вулицю» «американському» фермерському шляху, максимально ефективному й швидкому, в рамках буржуазного суспільства»6.

Щодо конкретних підсумків реалізації столипінського аграрного законодавства, то й вони оцінюються неоднозначно. Як вважає О. І. Чистяков, «столипінська аграрна реформа аж ніяк не розрядила обстановку на селі, а навпаки ускладнила її»7.

Як зазначає В. Г. Тюкавкін, через опір селян царату не вдалося ліквідувати общину повністю, була зруйнована лише одна чверть

1

Зирянов ТІ. Н. Крестьянская община европейской России 1907—1914 гг. — М., 1992. —
С. 91.

2 Островский И. В. Стольшин и его время. — Новосибирск, 1992. — С. 93.

3 Зьірянов П. Н. Петр Стольшин: Политический портрет. — М., 1992. — С. 63.

4 Рогалина Н. В. В поисках мерьі (некоторьіе уроки российских аграрних реформ в
XX в.) // Вопр. зкономики. 1996. — № 7. — С. 113.

5 Аврех А. Я. П. А. Стольшин и судьбьі реформ в России. — М., 1991. — С. 86.

6 Там само.

7 Чистяков О. И. О социальной сущности историко-правовьіх наук // Вест. Моск.
ун-та. Сер. II. Право. 1995. — № 6. — С. 13.

567

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX і

§ 1, Суспільний лад

общин. Але й це «мало велике значення у розвитку капіталізму, в мобілізації землі у руках нових власників, у зростанні переселення на окраїни і освоєнні нових земель, у розвитку продуктивних сил села»1.

На думку І. К. Рибалки, столипінська аграрна реформа, з одного боку, прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі, а з іншого — «не досягла поставленої мети — не забезпечила створення міцного буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких відносин — поміщицьке землевласни-цтво... Не розв’язавши жодного завдання буржуазно-демократичних перетворень, столипінська аграрна політика не змогла відвернути наростання революційної кризи»2.

На подібний суперечливий характер підсумків столипінської аграрної реформи вказують й інші сучасні дослідники3. Вона була юридично припинена постановою Тимчасового уряду від 23 червня 1917 р.4

На початку XX ст. у Російській імперії завершився процес формування нових класів буржуазного суспільства — буржуазії і робітничого класу. У сучасній історіографії класовий поділ грунтується на економічних ознаках.

У період, що розглядається, буржуазія була представлена різними групами: прошарок підприємців-монополістів, нечисленна група фінансової олігархії і широка верства торговельної буржуазії. Остання у Російській імперії на початку XX ст. характеризувалася політичною інертністю і залежністю від державних структур. Царський уряд забезпечував приватні підприємства державними замовленнями, дешевою робочою силою і сировиною; розширював ринки збуту і цим надавав буржуазії можливості одержувати високі прибутки. На етапі капіталістичної індустріалізації, особливо на початку XX ст., зближення банківських і промислових сфер, торговельної і виробничої діяльності, тісний зв’язок землевласників і найбільших промисловиків (незрідка їх злиття), залучення до підприємництва державного чиновницького апарату призвели до ство-

1

Российское законодаство X—XX веков. М., 1994. — Т. 9. — С. 234.

2 Рибалка І. К. Історія України. Ч. 2. — С. 371.

3 Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; За ред. В. А. Смо-
лія. — К., 1997 — С. 145; Островский И. В. П. А. Стольшин и его время. — Новоси-
бирск, 1992. — С. 134; Решетников А. Б. Законодательная база аграрной реформи
1906—1911 гг. в России //Государство и право. 2002. — № 12. — С. 88.

4 История государства и права: Словарь-справочник / Под ред. М. И. Сизикова. —
М., 1997. — С. 248.

568

рення могутніх фінансово-промислових груп, що мали у своїх руках економічні важелі Російської імперії1. Із заснуванням Державної думи і перетворенням Державної ради буржуазія вперше дістала деякі права щодо участі в роботі органів державної влади, підтримуючи політику, яку проводив царат у цих органах.

На початку XX ст. у Росії внаслідок капіталістичного розвитку сформувалася нова суспільна сила — робітничий клас. У 1900— 1913 рр. відбулися значні зміни у його кількості та структурі. Основним резервом поповнення робітничого класу в Україні було селянство, кустарі, а також переселенці з Великоросії і відчасти з Білорусії. У зв’язку з високим рівнем концентрації промислового виробництва в Україні, концентрація пролетаріату тут була дуже висока.

На початку XX ст. чинне законодавство давало змогу підприємцям усіляко порушувати права робітничого класу. Низьким залишався реальний заробіток, як і раніше високою була тривалість робочого дня. На більшості підприємств були відсутніми охорона праці і техніка безпеки, що призводило до зростання травматизму серед робітників.

Малозначним і малоефективним виявився закон від 2 червня 1903 р. «Про винагороду потерпілих внаслідок нещасних випадків робітників і службовців, а так само членів їхніх сімейств на підприємствах фабрично-заводської, гірничої і гірничо-заводської промисловості»2.

Незадовільними були житлово-побутові умови робітників, більшість яких проживала у казармах і землянках3. Отже, у робітників було чимало підстав протестувати проти існуючого ладу і брати найактивнішу участь у революції 1905—1907 рр., а також у революційному русі в період третьочервневої монархії (червень 1907 — липень 1914 рр.) Під час революції виникла принципово нова форма організації трудящих — Ради робітничих депутатів. У жовтні-грудні 1905 р. в усій Росії було створено понад 50 Рад. В Україні в жовтні 1905 р. робітники заснували Ради у таких містах, як Катеринослав, Луганск, Київ, Горлівка, Дебальцево, Єнакиєво, Алчевськ4.

1

Отечественная история. История России с древнейших времен до 1917 года: Знци-

клопедия: В 5 т. — М., 1994. — Т 1. — С. 312. : Шельинагин И. И. Законодательство о фабрично-заводском труде в России. 1900—

1917. — М., 1952. — С. 139.

3 Історія України: Курс лекцій: Навч. посібник: у 2 кн. / Мельник Л. Г., Верстюк В. Ф.,
Демченко М. В. та ін. — К., 1992. — Кн. 2. — С. 15.

4 Шморгун П. Ради робітничих депутатів на Україні в 1905 р. — К., 1955. — С. 18.

569

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

1. Суспільний лад

Ради робітничих депутатів були організовані також у Миколаєві, Кременчузі, Юзівці, Маріуполі. Виникнувши як органи керівництва страйковою боротьбою, вони переросли в штаби збройного повстання, стали зародками нової революційної влади. Ради діяли на противагу царським властям. Вони явочним порядком вводили на підприємствах 8-годинний робочий день, боролися з локаутами підприємців, здійснювали вилучення грошових коштів на потреби революції, скасували цензуру, вводили свободу слова і друку, вирішували різні господарські питання у межах тієї території, яку вони контролювали, створювали бойові дружини, озброювали їх, готували до збройного повстання, забезпечували революційний порядок тощо.

Зрушення в економічній і соціальній структурі російського суспільства, нова обстановка, особливо напередодні і під час революції 1905—1907 рр., спричинили активне формування і консолідацію декількох основних суспільних сил і груп. До першої дослідники відносять урядовий табір, який включав у себе царську родину і придвірну знать, чиновників і військових, реакційне духовенство, найконсервативнішу частину дворян-поміщиків, а також деяку частину верхівки крупної торговельно-промислової буржуазії. Основне завдання представники цієї суспільної сили вбачали у збереженні самодержавного ладу, недопущенні жодних змін у суспільному і державному устрої Російської імперії. До другої суспільної групи входили буржуазія і ліберальні поміщики, які виступали за відвернення народної революції і встановлення в Росії помірної конституційної монархії. Третя основна суспільна група включала пролетаріат у союзі з селянством. Як революційно-демократична сила вона ставила за мету повалення самодержавства і встановлення в країні демократичної республіки1. На грунті консолідації і розмежування суспільних сил у Росії відбувалися становлення, формування політичних партій.

У роки першої революції серед загальноросійських політичних партій, які активно діяли і в Україні, виділялася монархічна партія (листопад 1905 р.), що мала назву «Союз російського народу». Ця політична партія у своїй основі мала бойові чорносотенні організації, що створювалися для розправи з учасниками революції. «Союз російського народу» об’єднував найреакційніших поміщиків, представників дрібної буржуазії, інтелігенції, декласова-

1

История отечественного государства и права: Учебник / Под ред. О. И. Чистякова. — М., 1996. — Ч. 1. — С. 292.

570

них міських мешканців, частину селянства і невелику кількість робітників. З більше ніж 400 тис. членів цієї політичної партії понад 100 тис. діяли в Україні1.

У жовтні-листопаді 1905 р. сформувалася партія «Союз 17 жовтня» (октябристи). Це була партія великих поміщиків і торговельно-промислової буржуазії, які прагнули домогтися у самодержавства деяких поступок. їхньою метою була реалізація обіцянок, даних у Маніфесті 17 жовтня 1905 р. Октябристи у своїй програмі виступали за розвиток і зміцнення конституційної монархії, збереження єдиної і неподільної Росії, за скликання Державної думи з обмеженими царем повноваженнями2.

Загальноросійською ліберально-опозиційною партією, створеною у жовтні 1905 р., була конституційно-демократична (кадетська) партія. До неї входили представники переважно середньої буржуазії, ви-сокооплачуваної інтелігенції, ліберальні поміщики. Головна програмна мета кадетів — встановлення в Росії конституційної монархії3.

Ще у 1901 р. із залишків народницьких організацій була створена Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів), що виражала інтереси селянства (передусім верхівки). У період революції 1905—1907 рр. есери ставили за мету революційне повалення царського самодержавства і встановлення демократичної республіки4.

На рубежі XX ст. виникає Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка увійшла в революцію розколотою на дві фракції — більшовиків і меншовиків. Лідером більшовиків був В. І. Ленін (Ульянов). Стратегічний план і тактичну лінію більшовиків у революції було визначено на III з’їзді РСДРП, що відбувся у квітні 1905 р. у Лондоні, а також у написаній Леніним книзі «Дві тактики соціал-демократії у демократичній революції» (липень 1905 р.).

На початку XX ст. організованість національно-визвольного руху в Україні забезпечували українські національні партії, зокрема, Українська-демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРД), (у 1906 р. УДП і УРП об’єдналися і створили Українську демократичну радикальну партію (УДРП)), Революційна українська партія (РУП), Українська народна партія УНП). У грудні 1904 р. з РУП вийшла частина її членів, яка організувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілку»). У грудні 1905 р. на

1

Рибалка І. К. Історія України. — Ч. 2. — С. 330.

: Представители Государственной Думьі. — СПб., 1906. — С. 135—137.

; Там само. — С. 133.

4 Там само. — С. 129.

571

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

2. Державний лад

II з’їзді було оголошено про створення Української соціал-демокра-тичної робітничої партії (УСДРД) і прийняті програма та резолюція з найважливіших питань. Програми названих українських національних партій містили положення, що стосувалися як соціально-економічних проблем, так і перетворень у сфері державного ладу Російської імперії. Так, наприклад, у програмі УСДРП висувалася вимога перетворення Росії у демократичну республіку, у якій Україні надавалася автономія з окремою державною інституцією (сеймом), якому належало право законотворчості у внутрішніх справах населення в межах території України1.

§ 2. Державний лад

озвиток капіталізму в Росії зумовив зміни у її державному ладі, що певною мірою знаменували перехід держави від самодержавного до конституційного правління. Цей процес активно відбувався під час революції 1905— 1907 рр. Революційні події початку 1905 р. примусили царя Миколу II у рескрипті, даному на ім’я міністра внутрішніх справ О. Г. Булигіна, проголосити свій намір «залучати обраних від населення людей до участі в попередньому розробленні й обговоренні законодавчих пропозицій... при обов’язковому збереженні непорушності Основних законів імперії»1.

6 серпня 1905 р. були прийняті закон «Установа Державної думи» і «Положення про вибори до Державної думи»2. Державна дума створювалася «для попереднього розроблення і обговорення законодавчих пропозицій», які потім мали надсилатися через Державну раду імператору для затвердження. Отже, остання мала лише законодорадчі повноваження. Порядок формування Державної думи, названої «булигінською» за іменем автора законопроекту про її заснування міністра внутрішніх справ Булигіна, регулювався спеціальним Положенням про її вибори. Цей правовий акт містив ряд істотних виборчих обмежень для значної кількості підданих Російської імперії. Так, з виборчого корпусу виключалися жінки, особи чоловічої статі, молодші 25 років, військовослужбовці, учні, «бродячі інородці». Високий майновий ценз виключав з числа виборців робітників і селянську бідноту. Вибори передбачалися по куріях від землевласників, міських жителів та селян і були багатоступеневими. При цьому поміщики і великі буржуа голосували за двоступеневою системою, а селяни — за чотириступеневою системою. Російська куріальна система виборів копіювала найконсерватив-ніші західно-європейські виборчі закони3.

Засновуючи таку Державну думу, царський уряд прагнув зберегти монархічні ілюзії (насамперед, серед селянства) і в такий спосіб послабити напругу революційної боротьби у країні. Однак

Blog

В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора