В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 32 33 34 35 36 37 38 39 ... 42

вод законов Российской империи. — СПб., 1906. — Т. І. Ч. 1. — С. 16—18.

554

555

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

1. Суспільний лад

членів імператорської родини. Нагляд за друкованими творами покладався на Головне управління у справах друку і його місцеві органи — комітети й інспекторів у справах друку. Ці органи могли накласти арешт на примірники книг або періодичні видання, водночас порушивши судове переслідування видавця, автора або редактора. Для відкриття бібліотек, книгарень, типографій, літографій тощо вимагався попередній дозвіл властей, які мали право ревізувати ці заклади й порушувати у судовому порядку кримінальне переслідування за недотримання правил їх діяльності.

4 березня 1906 р. були видані «Тимчасові правила про товариства і спілки». Ці правила стали першим і єдиним в історії дореволюційної Росії законодавчим актом, у якому були зібрані воєдино і перероблені з урахуванням тогочасної юридичної практики різноманітні правові норми, які «визначали порядок створення і діяльності суспільних організацій»1. Товариством вважалося об’єднання декількох осіб, які дбали не лише про власні інтереси, а й про досягнення спільної мети внаслідок спільної діяльності, а спілкою — об’єднання двох або декількох таких товариств2. Згідно з Правилами, товариства і спілки могли бути засновані без «дозволу урядової влади», однак цей принцип не мав абсолютного характеру. Відповідно до ст. 6 Тимчасових правил про товариства і спілки заборонялися товариства: а) котрі прагнули реалізувати цілі, що суперечили громадській моральності або були заборонені кримінальним законом, або загрожували громадським спокою та безпеці; і б) керовані установами або особами, які перебували за кордоном, якщо ці товариства висували політичні цілі. Неповнолітні, учні нижчих і середніх навчальних закладів не могли ні утворювати товариств, ні брати участі у них. Студенти вищих навчальних закладів могли засновувати тільки товариства, передбачені статутами цих закладів. Правила дозволяли службовцям урядових установ, залізниць, телефонних підприємств загального користування засновувати тільки благодійні товариства або товариства для задоволення духовних і матеріальних потреб, причому виключно на підставі статуту, який затверджувався начальством. Відповідний міністр міг закрити ці товариства, якщо вбачав, що їх діяльність відхилялася від статуту.

1

Туманова А. С. Право на об’ьединение в министерских законопроектах начала
XX века // История государства и права. 2003. — № 2. — С. 25.

2 Собрание узаконений и распоряжений правительства (далі — СУ). 1906. — №48. —
Ст. 308.

556

Для відкриття, реєстрації і закриття товариств і спілок були засновані особливі органи — губернські (або обласні) у справах про товариства присутствія.

Діяльність товариств і спілок перебувала під контролем місцевої адміністрації. Так, губернатор або градоначальник могли припинити діяльність товариства, якщо, на їхню думку, ця діяльність загрожувала «громадській безпеці і спокою» або набувала «аморальної спрямованості». Питання про остаточне закриття товариства вирішували губернське або міське у справах про товариства присутствіє. Невизначені і розпливчасті формулювання підстав призупинення діяльності товариств підривали принцип свободи товариств і союзів, проголошений Маніфестом від 17 жовтня 1905 р., а закріплений і в Основних державних законах від 23 квітня 1906 р.

Другий розділ «Тимчасових правил про товариства і спілки» містив положення про професійні товариства, головною метою яких було узгодження економічних інтересів, поліпшення умов праці своїх членів або підвищення продуктивності праці на підприємствах, що їм належали. Для цього професійні спілки здійснювали: а) пошук способів для усунення... непорозумінь... між наймачами і тими, хто наймається; б) з’ясування розмірів заробітної плати та інших умов праці...; в) видачу допомоги своїм членам; г) заснування кас... взаємодопомоги тощо; д) заснування бібліотек, професійних шкіл і курсів; є) допомогу своїм членам у придбанні предметів першої необхідності і знарядь виробництва; є) сприяння в пошуку роботи або робочих рук; ж) надання юридичної допомоги1. Отже, професійні товариства мали право захищати тільки економічні інтереси своїх членів. Водночас Правила від 4 березня 1906 р. забороняли об’єднання двох або декількох професійних товариств у спілку. Заборонялася організація профспілок службовцями урядових установ. Професійні товариства організовувалися лише за виробничим принципом (до професійних товариств могли вступати тільки ті особи, які займалися однорідними або такими, що мали між собою зв’язок, роботами та промислами). Все це свідчить про неприховане прагнення царського уряду не допустити перетворення профспілок у могутні організації, які були б здатні висувати і політичні вимоги. Слід наголосити, що Тимчасові правила від 4 березня 1906 р. значно відставали від аналогічного законодавства пере-

Х

рестоматія з історії держави і права України. — Т. 1. — С 303.

557

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

1. Суспільний лад

дових країн Європи, проте навіть в урізаному вигляді вони викликали негативне ставлення більшості урядових чиновників1.

Як уже зазначалося, ст. 78 Основних державних законів у редакції 23 квітня 1906 р. надавала російським підданим право влаштовувати збори. Незадовго до їх оприлюднення, 4 березня 1906 р., були опубліковані «Тимчасові правила про збори», що регламентували так звані публічні збори, під якими розумілися збори, влаштовані у приміщеннях, спеціально для цього пристосованих, або таких, що здаються в найм. Такі збори були доступні невизначеному числу осіб, при цьому особи, які збиралися, не були особисто знайомими із засновниками зборів. Збори, у яких брали участь лише члени товариства чи спілки, що існували на законних підставах, і не були присутні сторонні особи, не вважалися публічними2. Заборонялося влаштовувати збори в готелях та інших подібних закладах, де постійно збиралися відвідувачі і надзвичайно важко було встановити нагляд за зборами, а також у навчальних закладах, окрім зборів навчального характеру і дозволених статутом цього закладу.

Дозволялися збори і під відкритим небом, але для цього вимагався дозвіл місцевої поліції, а самі збори могли відбуватися не ближче як за дві версти від місця перебування імператора, а також приміщень Державної думи і Державної ради, коли в них відбувалися засідання. Про відкриття зборів робилося оголошення місцевою адміністрацією не пізніше як за три дні до зборів. На них не допускалися озброєні особи, учні нижчих і середніх навчальних закладів без дозволу начальства і малолітні. Присутня на зборах посадова особа (звичайно поліцейський пристав) могла їх закрити, якщо, на її думку, вони набували характеру, що загрожував спокою і безпеці, або коли збори явно відхилялися від оголошеного предмета обговорення, або коли на них здійснювалися не дозволені грошові побори, а також якщо в них брали участь особи, які не мали на це права. Таким чином, представник поліції міг при бажанні закрити будь-які збори, посилаючись на одну з перелічених обставин. Винні в проведенні або відкритті публічних зборів без належного дозволу або в неприпиненні їх після відповідної вимоги представника поліції несли кримінальну відповідальність. Отже, Тимчасові правила про збори від 4 березня 1906 р. обмежували можли-

1

Лшкин С. С, Кирьянов Ю. И. Предприниматели и рабочие: их взаимоотношения.
Вторая половина XIX — начала XX вв. (вторьіе Морозовские чтения) // Отечест-
венная история. 1997. — № 5. — С. 207.

2 Коркунов Н. М. Русское государственное право. Том 1. Введение и общая часть. —
СПб., 1909. — С. 459.

558

вість здійснення підданими Російської імперії проголошеного права на збори.

Своєрідно вирішувалося питання про законодавче забезпечення проголошеної Маніфестом 17 жовтня 1905 р. свободи совісті. 14 березня 1906 р. було видано закон, що передбачав кримінальне покарання за публічні промови, проповіді, розповсюдження творів, що спонукали до переходу православних «в інше віросповідання, або вчення»1. Каралися також батьки, які порушували обов’язок виховувати дітей у православній вірі2. Основні державні закони Російської імперії у редакції 23 квітня 1906 р. проголошували, що імператор «є верховним захисником і хранителем догматів панівної віри і блюстителем правовір’я й усілякого до Церкви святої благо-чиння». Водночас ст. 62 Основних державних законів установлювала, що «найголовнішою і панівною в Російській імперії вірою є Християнська Православна». Первенство православної церкви виявлялося конкретно, зокрема, в тому, що в Російській імперії святкували тільки свята православної церкви. У ці дні не допускалася робота, навчання в навчальних закладах, а також не могли виконуватися покарання за судовими вироками3. У зазначені святкові дні звільнялися від роботи арештанти християнського віросповідання4. Православ’я визнавалося державною релігією. Відтак узаконювалися цивільні й політичні обмеження з релігійних мотивів. Отже, в Російській імперії свобода совісті могла здійснюватися в обмеженому обсязі.

Що стосується проголошених в Основних державних законах волі і недоторканності особи і життя, то з цього приводу взагалі не було прийнято ні законів, ні навіть тимчасових правил, тобто чинними залишалися норми Статуту кримінального судочинства 1864 р.

Слід наголосити, що перелічені в Основних державних законах цивільні права і свободи, згідно зі ст. 83 цих законів, значно обмежувалися у тих випадках, коли та чи інша місцевість проголошувалася такою, що перебуває у режимі посиленої або надзвичайної охорони чи воєнного становища, передбачених відповідно «Положенням про заходи з охорони державного порядку і громад-

1

СУ. 1906. — № 73. — Ст. 461.

2 Свод законов Российской империи. — М., 1910. — Кн. 4. — Тома XIII—XVI. Допол-
нения к Своду законов Российской империи. — С. 17.

3 Статті 25—27 «Устава о предупреждении и пресечении преступлений 1890 г.» //
Свод законов Российской империи. — М., 1910. — Т. XIV. — С. 99.

4 Ст. 352 «Устава о содержащихся под стражей 1890 г.» // Свод законов Российской
империи. — М., 1910. — Т. XIV. — С. 203.

559

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

§ І. Суспільний лад

ського спокою» від 14 серпня 1881 р. та «Положенням про місцевості, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р.

Згідно з «Положенням» від 14 серпня 1881 р. на певній території або в окремій місцевості могли оголосити винятковий стан (тобто стан посиленої чи надзвичайної охорони). Право оголошення стану посиленої охорони належало генерал-губернатору в межах підвідомчої йому території, проте його рішення мало бути затверджене міністром внутрішніх справ. Стан надзвичайної охорони вводився згідно з рішенням Ради Міністрів за поданням міністра внутрішніх справ. У період чинності стану посиленої охорони генерал-губернатор міг видавати обов’язкові постанови, які стосувалися попередження порушень суспільного порядку і державної безпеки1. За порушення цих постанов винні каралися арештом на строк до трьох місяців або штрафом до 500 крб. Крім того, генерал-губернатору належало право «забороняти окремим особам перебування у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони». Тобто повноваження генерал-губернатора так званого попереджувального характеру полягали у призупиненні гарантій індивідуальної свободи. Генерал-губернатор міг заборонити «будь-які народні, громадські, навіть приватні збори», закрити торговельні заклади і промислові підприємства.

У разі введення стану надзвичайної охорони за загальним правилом усі положення, притаманні стану посиленої охорони, зберігали свою силу. Водночас генерал-губернатор наділявся і додатковими повноваженнями. Так, йому надавалося право: засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-польові команди; накладати секвестр на нерухоме й арешт на рухоме майно та прибутки з нього; дозволяти екстрені, призупиняти і закривати чергові збори станових, міських й земських органів; припиняти періодичні видання; закривати навчальні заклади на строк до одного місяця тощо. З наданням чинності положенню надзвичайної охорони генерал-губернатор мав право за порушення виданих ним постанов застосовувати в адміністративному порядку до винних такі заходи, як ув’язнення в тюрму або фортецю на три місяці, чи арешт на той самий строк, або грошовий штраф до 3 тис. крб.

При винятковому стані генерал-губернатор наділявся дуже широкими повноваженнями в судовій сфері. Так, під час запровадження стану посиленої охорони він мав право передавати судам

1

Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. — СПб., 1885. — Т. 1. — С. 263.

окремі справи «про злочини, загальними кримінальними законами передбачені, коли він визнав це необхідним для захисту громадського порядку і спокою, для засудження за законами воєнного часу». При цьому генерал-губернатор міг вимагати розгляду цих справ за зачиненими дверима. Він також затверджував вироки. З уведенням стану надзвичайної охорони генерал-губернатор міг вилучати із загальної підсудності «справи про відомого роду злочини та провини» і передавати їх до військових судів. У цьому разі йшлося вже не про окремі справи, а про цілі категорії справ.

У Російській імперії у мирний період під час так званих «внутрішніх смуг» чинним було «Положення про місцевості, що оголошувалися такими, які перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р. Суттєва відмінність воєнного стану від стану надзвичайної охорони полягала у тому, що перший передбачав воєнну диктатуру, тоді як другий — диктатуру цивільну1. З введенням у місцевостях воєнного стану там припиняло дію «Положення» від 14 серпня 1881 р., і повноваження з охорони громадського спокою і державного порядку переходили від міністра внутрішніх справ до головнокомандувача і командувачів армій2. Що стосується повноважень адміністративної влади у разі введення воєнного стану, то взагалі, вони мало чим відрізнялися від таких самих повноважень, притаманних станові надзвичайної охорони. Існував також і стан облоги. Він вводився під час війни у фортецях за умови облоги їх ворогом.

Отже, проголошені Основними державними законами Російської імперії права і свободи підданих багато в чому залишалися деклараціями, далекими від реального життя.

Поряд з наданням прав Основні державні закони Російської імперії в редакції 23 квітня 1906 р. покладали на підданих імперії й обов’язки. Так, згідно зі ст. 71 Основних державних законів, вони були зобов’язані «сплачувати встановлені законом податки і мита, а також відбувати повинності». Однією з таких повинностей була військова. Стаття 70 проголошувала: «Захист Престолу і Вітчизни є священним обов’язком кожного російського підданого. Чоловіче населення, незалежно від стану, підлягає військовій повинності згідно з постановами закону». Військова повинність, будучи загальнообов’язковою і рівною для всіх, була особистою. Від неї звільнялися деякі особи або через фізичну непридатність до військової служби,

1

Гессен В. М. Исключительное положение. — СПб., 1908. — С. 181.

- Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. — СПб., 1895. — Т. XII. — С. 479.

560

36 3-382

561

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

§ 1. Суспільний лад

або за родом своїх занять, або за сімейними обставинами. Так, Статут про військову повинність зі змінами від 23 червня 1912 р. звільняв від військової повинності єдиного сина в сім’ї1. Закон передбачав звільнення від військової повинності за сімейними обставинами і в деяких інших випадках2. Окрім того, закон встановлював такі підстави загальної військової повинності: призовний вік — 20 років; загальний строк служби — 23 роки, з них — дійсна служба в піхоті і пішій артилерії — 3 роки, в інших родах військ — 4 роки, на флоті — 5 років; в запасі: в піхоті і пішій артилерії — 15 років, в інших родах військ — 13 років, на флоті — 5 років, решта — у державному ополченні першого розряду. Особи, звільнені від призову у встановлених законом випадках, але здатні або обмежено здатні до служби, зараховувалися у державне ополчення другого розряду.

Що стосується прийнятих на початку XX ст. правових актів щодо окремих конкретних станів, то їх суть зводилася до такого. Насамперед, відбувалося зміцнення дворянського стану. Так, ще 25 травня 1899 р. дворянам надавалося право засновувати тимчасово заповідні маєтки, які не могли відчужуватися, дробитися і мали успадковуватися одним з дітей3.

Користуючись у XVIII і XIX ст. дворянським самоврядуванням і корпоративною організацією, дворянство, однак, на початку XX ст. не мало загальноросійської корпоративної організації. Такою організацією стало «Об’єднане дворянство», засноване в травні 1906 р., та «Рада об’єднаного дворянства», які відстоювали привілеї дворянства і помісного землевласництва на початку XX ст. Продовжував зберігатися встановлений ще за часів феодалізму порядок заміщення посад у державному апараті, згідно з яким більшість посад обіймали представники дворянства. Навіть у заснованих нових органах — Державній думі і в Державній раді, що зазнали перетворень, забезпечувалася перевага представників дворянства. Така ж сама ситуація спостерігалася і в земських установах. Уряд піклувався і про економічне благополуччя дворян. Так, закон «Про заснування Особливого у справах земельного кредиту комітету» від 11 липня 1903 р. розширював грошову допомогу дворянству через земельні кредитні банки.

1

Важнейшие законодательньїе акти (1908—1912 гг.) с алфавитньїм, предметним и
хронологическим указателем / Под ред. и с предисловием В. М. Гессена. — СПб.,
1913. — С. 777.

2 Свод законов Российской империи. Продолжение 1912 года. Статьи к Уставу о вои-
нской повинности. — СПб., 1912. — С. 10—11.

3 Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. — СПб., 1902. —
Т.ХІХ. — С. 529.

Уряд надавав дворянству й інші економічні пільги. Так, українські дворяни-землевласники одержували пільги по окремих галузях свого господарства. На початку XX ст. нормативні акти такого характеру поширювалися на виробництво і реалізацію продукції цукрової, виноробної і тютюнової промисловості українських губерній. Коли ж представники дворянства очолювали промислові підприємства або поєднували сільськогосподарське виробництво з промисловим, уряд забезпечував їм особливі економічні пільги1.

На початку XX ст. складна внутрішньополітична й економічна ситуація примусила урядові кола прийняти низку правових актів, що вносили досить помітні зміни в правове становище численного стану — сільських обивателів. Так, 12 березня 1903 р. для більшої частини селянства Російської імперії скасовувалася кругова порука, що існувала для забезпечення регулярного надходження викупних платежів, казенних і мирських зборів2. 4 липня 1904 р. був опублікований закон, який надавав селянам право переселятися з європейської частини Росії до Сибіру3. За Маніфестом від 11 серпня 1904 р. остаточно заборонялися тілесні покарання для селян, які раніше застосовувалися за вироками волосних і сільських сходів4. Так сільскі обивателі були «пенітенціарно зрівнені з іншими станами»5. Царським маніфестом від 3 листопада 1905 р. викупні платежі з селян підлягали зменшенню на половину. Однак революційні події 1905 р. примусили царський уряд повністю заборонити викупні платежі з 1 січня 1907 р. А у Височайшому Маніфесті від 5 жовтня 1906 р. «Про скасування деяких обмежень у правах сільських обивателів і осіб інших колишніх податних станів» проголошувалось зрівняння селян у правовому відношенні з іншими станами. У Маніфесті, зокрема, говорилося: «Велике перетворення 19 лютого 1861 р., залучивши мільйони сільських обивателів до загальногромадянського життя, поклало початок поступовому зрівнюванню селян у правах з рештою населення імперії». Маніфест надавав селянам (за винятком «інородців») «однакові щодо державної служби права відповідно до таких прав осіб дворянського стану, зі скасу-

1

История государства и права Украинской ССР. Том І. — К., 1987. — С. 255.

- Софроненко К. А. Аграрное законодательство в России (II половина XIX — начало XX в). — М., 1981. — С. 135.

3 Там само. — С. 136.

4 История государства и права СССР. / Под ред. Г. С. Калинина, А. Ф. Гончарова. — М.,
1972. — Ч. 1. — С. 569.

Евреинов Н. История телесньїх наказаний в России: Репринт. изд. Бєлгород, 1994. — С. 151.

562

■ ■з-зю

563

Розділ 3. Устрій і право в Україні на початку XX ст.

§ 1. Суспільний лад

ванням усіх особливих переваг на заміщення за визначенням від уряду деяких посад залежно від станового походження»1.

Маніфест також надавав селянам право вільно обирати постійне місце проживання. Земські дільничі начальники, згідно з Маніфестом, обмежувалися в праві самостійно арештовувати і штрафувати селян, а робилося це тільки через волосний суд і волосну адміністрацію2. Таким чином, Маніфест від 5 жовтня 1906 р. скасував цілу низку обмежень щодо сільських обивателів, що зберігалися ще від їх колишнього безправного, а затим неповноправного стану.

Революція 1905—1907 рр. підштовхнула царський уряд і до вирішення питань про долю сільської общини як одного із суттєвих чинників, що впливав на правове майнове становище сільських обивателів.

Селянська община володіла колективною власністю на земельні угіддя і забезпечувала колективне використання частини общинних земель для різних сільськогосподарських потреб. Община регулювала перерозподіл орної землі між селянами-общинника-ми, установлювала примусову сівозміну (обов’язкову для усіх членів общини), вирішувала питання про селянський вихід з неї. Останній був надзвичайно ускладнений, бо зусилля общини спрямовувалися на збереження самої себе.

Роль общини у господарському житті селян суперечлива. З одного боку, община давала шанс і можливість вижити бідним господарствам, прагнула не допустити різкого майнового розшарування у своєму середовищі. З іншого боку, підтримуючи слабких господарів, сільська община об’єктивно стримувала розвиток потенційно сильних господарств, навіть якщо вони мали для цього усі можливості.

Істотне обмеження свободи господарської діяльності селян-об-щинників неминуче призводило до зниження їх ділової активності і заповзятливості, обумовлювало недостатньо високу заінтересованість селян у результатах своєї праці. Община з її ідеями зрівняльності за відсутності ефективних стимулів до праці і недостатнього рівня особистої господарської свободи і відповідальності селян була економічно невигідною і повинна була поступитися місцем перед дійовішою формою організації сільськогосподарської праці — фермерським господарством, заснованим на приватній власності, особистій дисципліні та економічній волі виробника. Саме у створенні

1

Blog

В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора