Geum.ru

В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   42
Уложення передбачало значну кількість додаткових покарань. До них належали позбавлення всіх або особливих прав, майна, звань, титулів і нагород, прав сімейних, права участі у виборах і обіймати посади, займатися торгівлею, промислами та іншою діяль­ністю, поселення в робітний дім, заборона мешкати у певних місце­востях, віддання неповнолітніх у виховні будинки або під батьківсь­ку опіку та ін.

У деяких випадках, що визначалися законом, додатковим по­каранням як кримінальним, так і виправним могло бути церковне покаяння засуджених за розпорядженням духовного начальства. Закон передбачав також в окремих випадках конфіскацію всього або частини майна, що належало засудженим. Серед виправних по­карань застосовувалися, зокрема, опублікування про засудженого у відомостях сенатських, обох столиць і губерній, вислання за кор­дон, якщо винний іноземець; заборона проживання винного у сто­лицях та інших місцях або у власних маєтках з установленням над ним опіки; віддання під особливий нагляд поліції та ін.

Окрім загальних заходів покарання і стягнення, Уложення встановлювало також спеціальні покарання за злочини і проступки по службі: 1) звільнення зі служби; 2) відмова від посади; 3) відра­хування від строку служби; 4) усунення від посади; 5) переміщення з вищої посади на нижчу; 6) догана більш чи менш сувора із зане­сенням її до послужного списку; 7) відрахування з жалування; 8) догана більш або менш сувора без занесення її до послужного списку; 9) зауваження більш чи менш суворе.

Передбачалися й інші види покарань: вислання, насильне ви­провадження з сільської общини, насильне примушення до праці, биття різками та ін., що встановлювалося особливими, спеціальни­ми законами, статутами і навіть звичаєвим правом.

Заслуговує на увагу той факт, що значна кількість статей Особливої частини, які містили в санкціях той чи інший вид строко­вого покарання, не вказували граничного строку щодо таких, на­приклад, покарань, як ув’язнення в тюрму, арешт і навіть направ­лення на каторгу або заслання. Визначення строків у таких випад­ках цілком віддавалося на розсуд суду або (з окремих справ) на розсуд поліцейських адміністративних чиновників.

Відзначимо, що застосування будь-якого з основних, додатко­вих чи спеціальних видів покарань передбачало для засуджених значне обмеження їхніх громадянських прав і свобод, практично перетворювало засуджених на осіб без прав і можливостей для їх подальшого існування.

508

Отже, головною метою системи видів покарання з пореформе-ного кримінального права й Уложення про покарання кримінальні і виконавчі 1885 р. було покарання. Мова йшла про те, щоб під стра­хом покарання запобігти вчиненню нового злочину. Безсумнівно, при цьому праця засуджених використовувалася як засіб зміцнен­ня економіки самодержавства, поповнення його фінансових ресур­сів. Праця в’язнів ніяк не вважалася засобом їх виправлення, а не­обхідним компонентом залякування.

Особлива частина Уложення 1885 р. містила до 2 тис. складів злочинів. Усього вона мала 12 розділів: Про злочини проти віри і про порушення постанов, які її охороняють, — ст. 176—240 (розд. II); Про злочини державні — ст. 241—261 (розд. III); Про злочини і про­ступки проти порядку управління — ст. 262—282 (розд. IV); Про злочини і проступки по службі державній і громадській — ст. 329—505 (розд. V); Про злочини і проступки проти постанов про повинності державні і земські — ст. 506—547 (розд. VI); Про зло­чини і проступки проти майна і доходів казни — ст. 548—830-3 (розд. VII); Про злочини і проступки проти суспільного благоустрою і благочиння — ст. 831—1404-3 (розд. VIII); Про злочини і проступ­ки проти законів про майно — ст. 1405— 1448 (розд. IX); Про злочи­ни проти життя, здоров’я, свободи і честі приватних осіб — ст. 1449—1548 (розд. X); Про злочини проти прав сімейних — ст. 1549—1600 (розд. XI); Про злочини і проступки проти власності приватних осіб — ст. 1601—1711 (розд. XII).

На першому місці традиційно стояли злочини проти церкви і релігії, які передбачали досить суворі покарання — аж до довічної каторги. Тут установлювалася відповідальність за богохульство і блюзнірство, єресь і ображення святинь, гамір і безчинство у церк­ві, спокушення християнина до іншої віри і вчинення нехристиян-ських обрядів над християнином, обернення православного в іншу віру, поховання християнина без християнського обряду та ін. Усього в законі було 59 статей, в яких встановлювалася відповіда­льність за злочини проти віри. Нерідко за ці злочини передбачало­ся покарання у вигляді заслання на поселення до Сибіру, при цьо­му строк даного виду покарання не завжди вказувався в законі, що дозволяло суду самому визначати розмір (строк) даного покарання.

У розділ III Уложення передбачалася кримінальна відповіда­льність за злочини проти імператора і членів імператорського дому, а також за бунт проти влади верховної і за державну зраду (всього 20 статей). Тут встановлювалося, що будь-яке навмисне і злочинне діяння проти життя, здоров’я або честі імператора і будь-який

509


Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

3. Джерела та основні риси права


умисел скинути його, лишити свободи і влади верховної або ж об­межити права його, або ж учинити щодо нього яке-небудь насильс­тво карається позбавленням усіх прав стану і смертною карою. Аналогічні покарання передбачалися і за подібні дії, вчинені проти членів імператорського дому.

Не менш суворо карався і бунт проти влади верховної, тобто повстання «навалою», змова проти імператора та держави й умисел повалити уряд. Учасники заколоту, змови, виступу «навалою» за­знавали суворого покарання, як правило, тривалої каторги. При цьому повстанням вважався будь-який виступ селян проти волос­них і громадських управлінь. До тяжких форм непокори владі на­лежало непублічне розповсюдження вчень і суджень, що спонука­ють до вчинення бунту і повалення існуючого ладу (особливо серед селян, робітників, солдатів та ін.).

Досить значна кількість дій визнавалася зрадою, а саме: за­клики підданого Росії до війни або до інших неприязних дій проти Росії; розголошення державної таємниці іноземному урядові; на­вмисне вчинення чиновником, підданим Росії й уповноваженим укладати договір з іноземною державою, дій на шкоду Росії, шпи­гунство, участь у бунті або заговорі проти влади верховної та ін. За зраду передбачалися такі види покарання, як позбавлення всіх прав стану і смертна кара.

Отже, царське законодавство, захищаючи свою необмежену владу, застосовувало найсуворіші репресивні заходи не тільки до осіб, які вчинили протиправні дії щодо царя і його дому, а й до тих, хто мав умисел здійснити їх. Таке законодавче вирішення надавало державній владі необмежені можливості вести боротьбу з інакоми­слячими, у корені придушувало визвольний рух.

Відповідальність за злочини і проступки по службі державній і громадській (посадові злочини) визначалася не лише нормами розділу V Уложення, а й різноманітними відомчими дисциплінар­ними статутами і правилами. Такі справи розглядалися не судами, а вищими чиновниками, що давало змогу злочинцям успішно кри­тися від громадської думки. В Уложенні передбачалися такі злочи­ни по службі, як зловживання владою, перевищення влади, хабар­ництво, потурання, бездіяльність влади, недотримання таємниці, неправосуддя та ін. Особливістю визначення цих злочинів є те, що закон містив велику кількість застережень, які усували можли­вість розглядати ті чи інші дії посадових осіб як зловживання чи перевищення влади, якщо ці дії відповідали інтересам держави і були необхідні для вжиття рішучих заходів. Отже, законодавець

510

своїм рішенням у багатьох випадках звільняв чиновників від кри­мінальної відповідальності за зловживання владою, якщо таке зло­вживання було корисним і вигідним державі, наприклад, коли вжи­валися рішучі заходи проти революційних виступів.

Слід звернути увагу і на те, що санкції за посадові злочини були надто м’які. Найсуворіше покарання — строкова каторга. Воно передбачалося в трьох випадках: 1) за корисливе навмисне не­вжиття заходів до оприлюднення або приведення в дію царського закону чи царського веління; 2) за невжиття заходів щодо попере­дження або припинення злочину проти царя та членів його дому, та за державну зраду, якщо за неї застосовувалася смертна кара; 3) свідомо хибний виклад посадовою особою царського веління. У пе­реважній більшості інших випадків статті даного розділу передба­чали по суті не кримінальне покарання, а дисциплінарне стягнення, наприклад зауваження, догану, звільнення від посади або служби тощо.

Каралися за Уложенням такі види посадових злочинів, як ха­барництво, посадове казнокрадство, лихварство. Однак дані злочи­ни трактувалися вельми обмежено. Якщо чиновник, наприклад, брав хабаря за дію, що належала до його обов’язків, то це розгля­далося не як хабар, а як подарунок грішми, речами або чим би то не було іншим і каралося стягненням подвійної ціни подарунка й усу­ненням з посади. Хабарі, які одержували чиновники від підрядни­ків, постачальників, торговців, розглядалися не як хабарі, а як гро­шові угоди з ними, і теж передбачали стягнення ціни хабаря й усу­нення в окремих випадках з посади.

Вищим ступенем хабарництва вважалося вимагання, під яким розуміли одержання будь-якого прибутку або вигоди на службі че­рез утиски підлеглих або ж погроз. Подібні діяння залежно від об­ставин справи каралися засланням на проживання до Сибіру або направленням до виправно-арештантського відділення з позбав­ленням усіх прав і переваг або ж позбавленням усіх прав стану і засланням на поселення у найвіддаленіші місця Сибіру. Якщо ж ви­магання супроводжувалося тортурами або іншим явним насильст­вом, застосовувалося покарання у вигляді позбавлення всіх прав стану і заслання на каторжні роботи на строк від шести до восьми років.

Посадові особи — казнокради й розтратники великих сум, як­що вони повертали викрадене, обмежувалися грошовим стягнен­ням, яке не перевищувало ціну розтраченого чи присвоєного, усу­ненням з посади і служби і лише інколи у разі відмови повернути

511

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 3. Джерела та основні риси права


викрадене, підлягали короткостроковому арешту. І тільки казно­кради і розтратники великих сум, які не повернули викраденого, засилалися до Сибіру.

Злочинами проти особи визнавалися різні види вбивств, тілес­них ушкоджень, насилля над особистістю, залишення в небезпеці, поєдинки, злочини проти особистої свободи, образа честі, наклеп, протизаконне затримання й ув’язнення, погрози та ін. Найнебезпе-чнішим злочином проти особи визнавалося заздалегідь задумане вбивство (смертовбивство) батька чи матері, подружжя, дітей та ін­ших близьких родичів, священика під час здійснення служби, поса­дової особи під час виконання службових обов’язків; караульного або вартового при імператорові і членів його дому, начальника чи пана, групове вбивство, повторне вбивство, вбивство шляхом підпа-лення або вибуху пороху, газу чи іншим загальнонебезпечним спо­собом, убивство через тортури і жорсткі муки, убивство з засади, вбивство з метою пограбування вбитого або для отримання спадщи­ни, або шляхом отруєння. Винні підлягали позбавленню всіх прав стану і засланню на каторжні роботи на строк від 15-ти до 20-ти років.

За вбивство навмисне, але без задуманого заздалегідь наміру винні підлягали позбавленню всіх прав стану і засланню на катор­жні роботи на строк від 12-ти до 15-ти років. Якщо ж убивство вчи­нено за пом’якшуючих обставин — у стані запальності або роздра­тування, за умови, що такий стан був викликаний насильницькими діями або тяжкою образою з боку вбитого, винний підлягав позбав­ленню всіх прав стану і засланню на каторжні роботи на строк від 8-ми до 12-ти років або від 4-х до 8-ми років, або ж засланню до Сибіру на поселення. За такі види вбивства, як, наприклад, убивст­во матір’ю плода або «незаконнонародженої» дитини, вбивство че­рез перевищення межі необхідної оборони тощо Закон передбачав значно м’якші покарання.

За самовбивство осіб, які належали до одного з християнських віросповідань, передбачалося покарання у вигляді позбавлення християнського поховання, а їх передсмертні розпорядження вва­жалися недійсними. Викритий же в замаху позбавити себе життя, коли він не був доведений до кінця за незалежних від нього обста­вин, підлягав, якщо він християнин, церковному покаянню за роз­порядженням свого духовника. Передбачалася також відповідаль­ність і осіб, які схилили іншу особу до самовбивства або ж надали засоби для самовбивства, або ж іншим чином брали участь у вчи­ненні іншою особою самовбивства.

Детально в Уложенні регламентувалася відповідальність за заподіяння каліцтва, інших ушкоджень здоров’ю, а також за участь у поєдинках. Значна увага приділялася також відповідальності за безпідставне залишення людини в небезпеці і ненадання допомоги особі, яка гине, за образу честі, де передбачалися також і норми, що встановлюють відповідальність за статеві злочини, злочини проти честі і гідності особи, за протизаконне затримання й ув’яз­нення, за кримінальні карані погрози.

Злочини проти прав сімейних містили норми, що встановлю­вали відповідальність за злочини проти шлюбного союзу, протиза­конне взяття шлюбу, за викрадення заміжніх жінок, за зловживан­ня і порушення прав і обов’язків шлюбу, за порушення постанови про шлюб розкольників. У тому самому розділі встановлювалася відповідальність за зловживання батьківською владою і за злочини дітей проти батьків. Тут містилися норми і за злочини проти кров­ного зв’язку, встановлювалася відповідальність за зловживання владою опікунів і піклувальників.

Серед майнових злочинів, або злочинів і проступків проти власності, передусім вирізнялися злочини, пов’язані з насильниць­ким заволодінням чужим нерухомим майном і винищенням гранич­них меж і знаків. За Уложенням карався будь-який насильницький напад на чужі землі, будинки або інше майно з наміром заволодіти ними. Як обставини, що обтяжують відповідальність, розглядався напад, здійснений озброєними особами або поєднаний із заподіян­ням тяжких тілесних ушкоджень чи зі створенням умов, небезпеч­них для життя. Карався такий напад засланням до Сибіру на посе­лення або направленням до виправно-арештантського відділку. Встановлювалася відповідальність також за залишення граничних меж та інших знаків з наміром привласнити собі чи комусь іншому частину потрібної нерухомої власності або з іншою противоправ-ною метою. Цим законодавець намагався шляхом кримінально-пра­вових репресій всебічно захистити приватну власність, передусім власність поміщиків на землю та на інше нерухоме майно.

Значна кількість норм Уложення встановлювала відповідаль­ність за знищення і пошкодження чужого майна, насамперед шля­хом підпалу, за замах на підпал і підготування до нього, за підпал власником застрахованого свого майна, за підпал чужого лісу, чу­жого хліба на корені або в снопах чи скирдах. За вказані злочини передбачалися різні види і строки покарання, поєднання із заслан­ням на каторжні роботи, засланням на поселення до Сибіру тощо. Установлювалася також відповідальність за знищення чужих спо-


512

33 3-382

513

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

$ 3. Джерела та основні риси права


руд, кораблів чи суден, лісів, садів, городів, а також чужих письмо­вих документів будь-яким способом. Передбачалася відповідаль­ність і за навмисне зараження хворобою або отруєння чужих тва­рин, знищення риби в ставках чи ріках шляхом отруєння води отруйними речовинами.

Значна кількість норм Уложення встановлювала кримінальну відповідальність за викрадення чужого майна. Серед них вирізня­лися такі злочини, як розбій, грабіж, кража і шахрайство. Під роз­боєм розуміли напад для викрадення майна, яке належить потер­пілому, якщо він був учинений відкритою силою зі зброєю або хоч і без зброї, але супроводжувався вбивством або замахом на нього чи заподіянням каліцтва, ран, побоїв або інших тілесних ушкоджень, або супроводжувався такими погрозами та іншими діями, які явля­ли собою небезпеку для життя, здоров’я або свободи особи чи осіб, які зазнали нападу. Причому нормою, яка визначала даний злочин, не було передбачено покарання. Останнє містилося в спеціальних нормах, які передбачали різновиди розбою: здійснений у церкві; розбій, поєднаний з нападом на будинок чи іншу заселену будівлю або ціле поселення; розбій на вулиці або на великій проїжджій час­тині дороги, або у відкритому морі, на пристані чи на озері, або на судохідних каналах. Покарання за різні види цього розбою дифе­ренціювалися різноманітними способами. Як обставини, що обтя­жують відповідальність, розглядалися: розбій, здійснений групою; розбій, поєднаний зі смертовбивством; розбій, учинений повторно, — у цьому разі суворість покарання істотно підвищувалася.

Аналогічно вирішувалося питання про кримінальну відповіда­льність і за грабіж. Уложення давало загальне визначення грабежу, під яким розуміли заволодіння майном, яке належить будь-кому або перебуває у будь-кого, з насиллям чи погрозами, якщо останнє не було небезпечним для життя чи здоров’я або свободи особи, від­крите викрадення будь-якого майна у присутності самого хазяїна або інших людей, хоч і без погроз і насилля. Видами грабежу ви­знавалися: грабіж, учинений у церкві; грабіж, здійснений групою, з відкритим нападом на будинок чи інше населене місце, під час по­жежі, повені.

Уложення визначало крадіжку як таємне, без насилля і по­гроз викрадення чужих речей, грошей або іншого рухомого майна. Видами крадіжки визнавалися: крадіжка, вчинена зграєю; крадіж­ка, здійснена під час пожежі, повені або в іншому нещасному ви­падку; крадіжка з жилої будівлі або з її двору чи споруд, які розта­шовані у дворі, шляхом злому, перепон, що перешкоджають доступ

514

у двір, у заселену будівлю. Передбачалася також відповідальність за спеціальний вид крадіжки, якщо вона здійснена слугами, робіт­никами, підмайстрами та іншими особами, які мешкали у особи, чиє майно викрадено, а також за крадіжку, вчинену в готелях, заїж­джих дворах та інших підсобних закладах.

Вирізнялися спеціальні види крадіжок залежно від предмета злочину: викрадання сундуків, чемоданів або пак з почтових возів, диліжансів, крадіжка коней та ін. Законодавець брав до уваги та­кож і вартість викраденого майна, залежно від якого диференцію­вали відповідальність. Як обставина, що обтяжує вину, враховува­лася і повторність крадіжки. Закон відносив до майнових злочинів також крадіжку документів, цінних паперів та ін.

Визнавалися як кваліфікована обставина: крадіжка, здійснена в церкві, каплиці чи іншому молитовному будинку або ж на цвинта­рі, чи з мертвого, але без розкриття могили; крадіжка вчинена в но­чі; крадіжка з проникненням у житло або ж коли злочинці ввійшли у будинок під вигаданим приводом; коли викрадене необхідне для прожитку тому, кому воно належало; за попередньою змовою та ін. У такому випадку згідно з законом покарання за рішенням суду може бути істотно підвищене.

Під шахрайством закон розумів будь-яке вчинене шляхом об­ману викрадення чужих речей, грошей або іншого рухомого майна. Шахрайство підрозділялося на ті чи інші види залежно від способу обману. Уложення також передбачало низку обтяжуючих відпо­відальність обставин, які належали головно до способу вчинення злочину, а також до особи потерпілого, яка була обманута. Під час установлення покарання за шахрайство враховувався також роз­мір (вартість) викраденого.

Уложення містило низку норм, які передбачали кримінальну відповідальність за присвоювання й утаювання чужої власності. Важливою ознакою цих злочинів є те, що вони вчинялися шляхом зловживання довір’ям потерпілих, виявлених ними винному.

Викладене дає змогу зробити висновок, що кримінальне зако­нодавство царської Росії пореформеного періоду базувалося голо­вним чином на Уложенні про покарання кримінальні і виправні в різних його редакціях, а також на Статуті про покарання, які на­кладалися мировими суддями. Це були нормативно-правові акти досить високого рівня досконалості з погляду законодавчої техніки. Вони не поступалися або майже не поступалися кримінальним ко­дексам зарубіжних держав (Франції, Німеччині, Швейцарії та ін.). У них вже закріпилися передові ідеї кримінального права, сформу-

515

Н’і-382

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

3. Джерела та основні риси права


льовані провідними вченими криміналістами ще на початку прихо­ду буржуазії до влади. Однак недоліком зазначених документів бу­ло те, що ці ідеї не були реалізовані у вказаних нормативних актах у повному обсязі. Низка норм, як уже зазначалося, допускала мож­ливість об’єктивного ставлення та встановлення відповідальності за виявлення умислу. Тому навряд чи можна погодитись з тим, що ре­алізувався сповна один з найважливіших принципів кримінального права — немає злочину без вказівки того в законі.

Уложення вирізнялося казуїстичністю, надмірно детально бу­ли описані склади злочинів у нормах Особливої частини, в ньому були відсутні необхідні узагальнення, які оптимально фіксували б основні й суттєві ознаки відповідних злочинів.

Уложення оголошувало злочинними і караними надзвичайно широке коло діянь, які далеко не завжди являли собою суттєву не­безпеку держави і народу Росії. Сфера забороненого під страхом кримінального покарання була надмірно широкою, що тягло за со­бою необгрунтоване визнання багатьох осіб винними в учиненні злочину без достатніх для того підстав.

Дуже складною була система покарань, яка утруднювала за­стосування їх на практиці. Ця складність надавала суду можли­вість вживати ці покарання необгрунтоване. Нарешті, вся система покарань була надзвичайно репресивною, непомірне суворою за своєю суттю. Особливо суворим було покарання щодо учасників на­ціонального і революційно-визвольного руху.

Ж. Кримінальний процес. Судовою реформою 1864 р. (най­послідовнішою серед буржуазних реформ 60—70-х років XIX ст.) у кримінальний процес були введені демократичні засади: презумп­ція невинуватості, попереднє розслідування у кримінальних спра­вах, гласність, усність, змагальність судочинства, гарантії прав обвинуваченого на захист, участь у процесі адвоката, суд присяж­них, всебічне, об’єктивне дослідження й оцінка доказів за внутріш­нім переконанням суддів, апеляційний і касаційний порядок оскар­ження вироків. Демократичні засади, закріплені в Статуті кри­мінального судочинства 1864 р., були результатом втілення досвіду зарубіжних країн з урахуванням місцевих традицій. Це означало якісний стрибок, навіть переворот у сфері юстиції Росії1. Судова реформа стала найрадикальнішою, новаторською і технічно найус-

1