В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Документы

Содержание Т. xxxvi. — с. 444. Т. xxxvi. — с. 528—529.

Подобный материал:

• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9464.48kb.
• Право інтелектуальної власності академічний курс, 45378.17kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 66.83kb.
• В. Д. Гавловський кандидат юридичних наук (розд. 4, 6, 8, висновки), 3601.83kb.
• М. В. Костицького, доктора юридичних наук, професора, 4657.11kb.
• Загальна редакція програми доктора філософських наук, професора Добронравової І. С.,, 159.98kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Зміст, 8231.73kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.

другої — дядьки та тітки померлого та їхні діти. Батьки після своїх дітей не успадковували. Щоправда, якщо померлі діти були бездіт­ними, батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння, яким вони не мали права розпоряджатися на свій розсуд (Т. X, ч. І, ст. 1141).

Що стосується овдовілого подружжя, то воно одержувало так звану «указну частину» спадку у вигляді 1/7 нерухомого і 1/4 ру­хомого спадкового майна. Стаття 1157 Зводу законів цивільних пе­редбачала особливий порядок успадкування після смерті одного з подружжя у Чернігівській та Полтавській губерніях1.

Затвердження в правах успадкування за законом здійснював окружний суд за загальним правилом не раніше, ніж через шість місяців після публікації оголошення про виклик спадкоємців. Під­ставою для винесення рішення з цього питання було надання спад­коємцем документальних доказів його спорідненості з померлим.

Норми спадкового права визначали частку так званого вимо­рочного майна. Воно мало місце тоді, коли після смерті власника «не залишиться зовсім спадкоємців або хоча й залишаться, але ніхто з них не з’явиться протягом 10 років з часу останньої пуб­лікації у відомостях виклику про з’явлення для одержання спадку або якщо з тих, хто з’явився, ніхто не зможе довести свого права» (Т. X, ч. І, ст. 1162). Виморочне майно, як правило, надходило в дер­жавну скарбницю. У деяких випадках воно передавалося тим уста­новам і організаціям, де померлий служив і числився. Так, згідно зі ст. 1168 Зводу законів цивільних «виморочне майно, що залишило­ся після членів університетів і чиновників навчального закладу, обертається на користь тих навчальних закладів, при яких перебу­вали померлі».

Д. Фабрично-трудове право. У пореформеній Російській ім­перії розвиток промисловості і зростання робочого руху, що загро­жував революційним вибухом, зумовили прийняття низки законо­давчих актів, що поклали початок формуванню фабрично-трудово­го права. Одним з перших актів у цій галузі права було «Положення про гірничозаводське населення казенних гірничих заводів відомст­ва міністерства фінансів» від 8 березня 1861 р. Згідно з положен­ням, на казенні підприємства робітники бралися на роботу «не інак­ше, як за наймом і добровільними умовами»2.

1 Свод законов гражданских. — СПб., 1887. — С. 154—156.

2 Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. — СПб., 1863. —
Т. XXXVI. — С. 444.

498

31 березня 1861 р. були затверджені тимчасові «Правила про наймання робітників». Цим правовим актом приписувалося платити робітникам при каліцтві подвійну плату за увесь строк найму, а у випадку захворювання робітників казенних, громадських та гірни­чих заводів їх належало відправляти до найближчих лікарень. Положення від 31 березня 1861 р. зобов’язувало підприємства, що мали понад 1000 робітників, влаштовувати за свій рахунок лазаре­ти на 40 осіб1.

1 квітня 1863 р. були затверджені як закон Тимчасові правила для наймання сільських робітників і службовців, що передбачували розрахункові книжки, стягнення за псування ввіреного робітникові майна, за самовільну відлучку, нерадіння.

«Височайшим велінням», прийнятим у серпні 1866 р. у зв’язку з епідемією холери, хазяї фабрик і заводів зобов’язувалися будува­ти лікарні з розрахунку одне ліжко на 100 робітників з безплатним лікуванням2. Скільки-небудь широкого застосування це «веління» не дістало.

Криза перевиробництва, що розпочалася в Російській імперії взимку 1880—1881 рр., значно погіршила умови життя робітників, зробивши його злиденним. У цьому зв’язку протест робітників ви­явився у страйковій боротьбі небаченого розмаху і примусив уряд зайнятися робітничим питанням впритул, що відбилося в роботі над створенням фабрично-трудових законів. На початку 1882 р. чотири міністри: внутрішніх справ, фінансів, юстиції та народної просвіти подали проект закону, який і був затверджений імператором 1 чер­вня 1882 р. Цей перший з прийнятих у подальшому фабрично-тру­дових законів називався так: «Про малолітніх, працюючих на заво­дах, фабриках і мануфактурах»3.

Названий закон містив такі положення: 1) діти обох статей, які не досягли 12-річного віку, до роботи не допускалися; 2) підліт­ки у віці від 12 до 15 років не могли працювати понад 8 год. на добу, не включаючи часу, необхідного на сніданок, обід, вечерю, відвіду­вання школи та відпочинок, і тільки між 5 годинами ранку і 21 го­диною; 3) заборонялася праця дітей від 12 до 15 років «у неділю і високоурочисті дні»; 4) на виробництвах, «які за своїми властивос­тями є шкідливими» і виснажливими, праця неповнолітніх до 15 ро-

1 Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. — СПб., 1863. —
Т. XXXVI. — С. 528—529.

2 Шельїмагин И. И. Фабрично-трудовое законодателЬство в России (вторая полови­
на XIX века). — М., 1947. — С. 100.

499

3 Полное собрание законов Российской империи. 1886. — Т. II. — № 931.

32-3-382

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізмі]

§ 3. Джерела та основні риси права


ків взагалі не допускалася; 5) власники підприємств зобов’язували­ся надавати малолітнім можливість відвідувати школу; 6) для на­гляду «за виконанням постанов про роботу і навчання малолітніх» засновувалася особлива фабрична інспекція. Губернії, в яких була фабрично-заводська промисловість, об’єднувалися у фабричні окру­ги. У кожному з цих округів призначався інспектор. Фабричні ін­спектори підпорядковувалися головному фабричному інспектору при Департаменті торгівлі і мануфактури1.

Оскільки багато які з положень закону від 1 червня 1882 р. бу­ли неясними і невизначеними, то 26 лютого 1885 р. були опубліко­вані правила для фабрикантів і інструкція чинам фабричної інспек­ції, покликані роз’яснити зміст названого закону. Однак правила для фабрикантів і інструкція чинам фабричної інспекції не відріз­нялися від закону ні ясністю, ні визначеністю і були такими ж су­перечливими, як і сам закон від 1 червня 1882 р.2 І все ж, незважа­ючи на істотні недоліки названих правових актів, їх практичне зна­чення полягало в тому, що питома вага дитячої праці у виробництві знизилася3.

Суттєво вплинув на подальший розвиток фабричного законо­давства Морозівський страйк 1885 р., який показав уряду, що страйковий рух набував надзвичайно гострих і небезпечних для існуючого ладу форм. З червня 1885 р. був затверджений закон «Про заборону нічної праці неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах і мануфактурах»4. Закон містив усього дві статті такого змісту: 1) «Заборонити у вигляді досліду на три роки, починаючи з 1 жовтня 1885 р., для жінок і підлітків, які не досягли 17 років, нічні роботи на бавовняних, полотняних, і вовняних фабриках, надавши міністерству фінансів, за взаємним погодженням з міністром внут­рішніх справ, можливість поширити -цей захід і на інші промислові

1 Надалі інститут фабричних інспекторів удосконалювався. У 1886 р. у кожному фа­
бричному окрузі вже було по кілька інспекторів, які підпорядковувалися окружно­
му інспектору. Були створені губернські з фабричних справ присутствія. До складу
цих присутствій входили віце-губернатор, прокурор окружного суду, начальник
губернського цивільного управління, окружний фабричний інспектор та його по­
мічник. Нагляд за виконанням фабричного законодавства з боку фабричних інспе­
кторів «вилився у їх прагнення домогтися заспокоєння робітників на охоплених
страйками фабриках і заводах в інтересах підприємців». (Див.: Ерошкин Н. П.
История государственньїх учреждений дореволюционной России. — М., 1983. —
С. 241).

2 Шельїмагин И. И. Фабрично-трудовое законодательство в России (вторая полови­
на XIX века). — С. 64.

3 Там само. — С. 70.

4 Полное собрание законов Российской империи. 1887. ■— Т. V. — № 3015.

500

заклади з попередженням про те фабрикантів до строку звичайно­го найму робітників» і 2) «Надати міністру фінансів, за погоджен­ням з міністром внутрішніх справ, можливість піддати питання про нічну працю підлітків і жінок всебічному опрацюванню не пізніше встановленого у попередній статті трирічного строку».

У міру розвитку капіталізму дедалі більше потребували пра­вового регулювання питання заробітної плати, штрафів робітників (як способу зниження їхньої заробітної плати і способу покарання), їхніх житлових умов. Адже оплата тяжкої праці робітників у перші десятиріччя після «великих реформ» була дріб’язковою, істотну частину (до половини) і без того жалюгідного заробітку хазяїн від­бирав у робітника у вигляді штрафів, а пекельна праця за нікчемну оплату не давала можливості робітникам забезпечувати собі хоча б елементарне людське існування1. Ось чому 3 червня 1886 р. були затверджені «Правила про наймання робітників на фабрики, заво­ди і мануфактури» і «Особливі правила про взаємні стосунки фаб­рикантів і робітників». Цими нормативними актами передусім перед­бачалося:

укладення договору найму із записом його умов у розра­
хунковій книжці, яка мала видаватися кожному робітникові не піз­
ніше семи днів після допуску до роботи;

обмеження розмірів штрафів і надходження їх в особливий
штрафний капітал для видачі допомоги робітникам;

відрахування із заробітку за нормою, затвердженою фаб­
ричною інспекцією, яка отримувала право затверджувати правила
внутрішнього розпорядку на підприємствах, що підлягали її конт­
ролю;

заборонити розплачуватися з робітниками купонами, умов­
ними знаками, хлібом, товаром та іншими предметами замість гро­
шей;

заборонити стягувати відсотки на кошти, що видавалися
робітникам з наступним поверненням, і винагородження за поручи­
тельство за їхніми грошовими зобов’язаннями;

заборонити стягувати з робітників плату за лікарську допо­
могу, за освітлення майстерень і за користування знаряддями ви­
робництва.

Хоча багато в чому Правила від 3 червня 1886 р. були декла­ративними, однак їх прийняття забезпечувало певний заслін нев­тримній експлуатації робітників. Знижувала ефективність назва­них Правил значна розтягнутість їх введення на території Російсь-

Троицкий Н. А. Россия в XIX веке. Курс лекций. — М, 1997 — С. 232—233.

501


Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

3. Джерела та основні риси права


кої імперії. Так, з 1 жовтня 1886 р. Правила від 3 червня 1886 р. поширювалися тільки на Петербурзьку, Московську і Володимир-ську губернії, у 1891—1894 — ще на 15 губерній і тільки у 1899 р. — на райони гірничої промисловості.

У 80—90-ті роки XIX ст. у період здійснення контрреформ права трудящих, закріплені у фабрично-трудовому законодавстві були помітно урізані. Так, 24 квітня 1890 р. Державна рада прийня­ла постанову про зміни і доповнення відповідних статей законів від 1 червня 1882 р. і від 3 червня 1885 р. Ця постанова замінила собою обидва названі закони, об’єднавши їх в один законодавчий акт і за­мінивши колишні норми в найсуттєвіших пунктах1. Була, зокрема, розширена сфера застосування праці малолітніх шляхом дозволу роботи малолітніх (до 12 років) до 6 год. і нічної роботи дітей (12—15 років) до 9 год. у тих випадках, коли за родом виробництва це «буде визнано корисним».

Нова могутня хвиля робітничого руху у 90-х роках XIX ст. примусила царський уряд знову звернутися до фабрично-трудово­го законодавства. На цей раз був прийнятий закон від 2 червня

р. «Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабри­
чно-заводської промисловості», який набув чинності з листопада

р. Закон обмежував тривалість робочого дня у фабричній і гір­
ничій промисловості 11,5 годинами, а ремісників і робітників війсь­
кового відомства — 10 годинами і встановлював обов’язковий не­
дільний і святковий відпочинок.

Праця малолітніх (до 12 років) була заборонена. Понадуроч­ний час обмежувався 120 годинами на рік (це положення, однак, мало застереження). Водночас циркуляром міністерства внутрішніх справ від 12 серпня 1897 р. були посилені покарання за самовільне залишення роботи до закінчення строку найму і за страйки2. В ці­лому подібно до попередніх законів закон від 2 червня 1897 р. пога­но дотримувався через відсутність надійного апарату фабричної ін­спекції. Він не привів до істотних змін умов життя і праці промис­лового пролетаріату, «вимоги робітників не справдилися, а скоріше, навпаки, зросли»3. І все ж сам факт появи фабричних законів «у самодержавній країні свідчив про певні успіхи робітничого руху»4.

Е. Кримінальне право. Проведення у царській Росії судової реформи 1864 р., яка ставила одним із завдань відокремлення судо­вої, влади від поліцейських установ, поєднувалося із введенням ін­ституту мирових суддів. Це нововведення мало, безумовно, прогре­сивний характер, оскільки вилучало з відання поліції, з її адмініст­ративним свавіллям, велику кількість справ за незначні злочини і проступки і передавало їх на розгляд мирових суддів. Однак таке нововведення вимагало реформування кримінального законодав­ства, передусім Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. (видання 1857 р.).

Реформування кримінального законодавства царської Росії на даному етапі виявилось у розробленні і затвердженні 20 листопада 1864 р. Статуту про покарання, що накладаються мировими суддя­ми1. Цей Статут являв собою кодифікований нормативний акт, що складався з норм, вилучених з Уложення 1845 р. (всього було вилу­чено 652 статті) про незначні злочини і проступки. Таким чином, Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. було сут­тєво реформовано і в редакції 1866 р. містило 1711 статей (проти 2224 статей Уложення 1845 р.)2.

Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, був буржуазним за духом, вигідно відрізнявся за формою і змістом від феодального Уложення про покарання, а тим більше від поліцейських статутів3.

Він складався з 13 глав, що містили 181 статтю. Перша глава — Положення загальні — фактично виконувала роль Загальної час­тини Статуту. Тут містилися загальні положення, тобто норми, що застосовувалися до будь-якого з проступків, описаних у наступних главах. Ці глави утворювали, по суті, Особливу частину і містили норми, що передбачали відповідальність за проступки проти по­рядку управління (гл. 2), проти благочинності, порядку і спокою (гл. 3), проти громадського благоустрою (гл. 4), про порушення Ста­туту про паспорти (гл. 5), про порушення статутів будівельного і шляхів сполучення (гл. 6), про порушення Статуту пожежного (гл. 7), про порушення Статуту поштового і телеграфного (гл. 8), про проступки проти народного здоров’я (гл. 9), про проступки проти


1 Шельїмагин 14. И. Фабрично-трудовое законодательство в России (вторая полови­
на XIX века). — С. 124.

2 Советская историческая знциклопедия. — М., 1973. — Т. 14. — С. 937.

3 Верт Н. История Советского государства. 1900—1991. / Пер. с франц. Изд. 2-е. —
М., 1998. — С. 19.

4 История отечественного государства и права: Учебник / Под ред. О. И. Чистякова. —
М., 1996. — Ч. 1. — С. 284.

502

1 Далі — Статут.

2 Текст Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. див.: Полное собра-
ние законов Российской империи. Собрание второе. Том XX. Отделение первое. —
СПб., 1846. —■ С. 600—1005; Российское Законодательство X—XX веков. Законода­
тельство первой половини XIX века. Том 6. — М.: Юрид. лит. 1988. — С. 160—408.

3 Текст Статуту див.: Российское Законодательство X—XX веков. Судебная рефор­
ма. Том 8. — М.: Юрид. лит., 1991. — С. 395—419.

503

Розділ 2. Устрій і право України в період капі

талізму

3. Джерела та основні риси права


особистої безпеки (гл. 10), про зневажання честі, погрози і насилля (гл. 11), про проступки проти прав сімейних (гл. 12), про проступки проти чужої власності (гл. 13).

У статті першій установлювалось, що за проступки, передба­чені цим Статутом мирові судді визначають такі покарання: 1) до­гана, зауваження і вплив; 2) грошове стягнення не вище 300 крб.; 3) арешт не більше трьох місяців і 4) ув’язнення в тюрмі не більше одного року.

Незважаючи на всі відомі недоліки (недостатній розвиток За­гальної частини, наявність відсильних і бланкетних норм, не досить чіткий опис окремих проступків, особливо тих, що порушують інші статути) Статут на той конкретно-історичний період був досить до­сконалим нормативним актом з погляду його змісту і рівня законо­давчої техніки. Він передбачав відповідальність лише за ті просту­пки, перелік яких містився у Статуті; відповідальність наставала лише за наявності вини особи. Застосування покарань за Статутом базувалося на принципі індивідуалізації відповідальності, коли враховувались обставини, що «зменшують» або «збільшують» вину підсудного (ст. 13, 14). Передбачалася також можливість звільнення від покарання. Друге видання Статуту з’явилося у 1883 р., третє — у 1885 р.

Система кримінального права пореформеного періоду будува­лася на основі Уложення про покарання кримінальні і виправні в редакції 1866 р.1 У цій редакції Уложення стало значно корот­шим (1711 статей). Уложення враховувало низку гуманних ідей, ра­ніше відбитих у законодавстві. Так, у 1863 р. були скасовані тілесні покарання — накладання клейма (тавра) і штемпельних знаків. Ці новели увійшли і в нову редакцію Уложення, проте зберігалося за­стосування такого заходу, як биття батогом, хоча і порівняно рідко (переважно стосовно селян за вироками волосних судів). Пізніше, у 1885 р., з’явилася наступна редакція Уложення про покарання кримінальні і виправні, яка містила ширше коло актів: закони про образу государя (1882 р.), про вибухові речовини (1884 р.), про зміну паспортного статуту (1885 р.), про робочих і сільськогосподарських працівників. Уложення в редакції 1885 р. відрізнялося від попере­днього (1866 р.) новими складами державних злочинів, поява яких була пов’язана з розвитком революційного руху в Росії, розширен­ням відповідальності за страйки. Була, наприклад, установлена від­повідальність за розповсюдження творів, які закликали до повстан-

1 Текст Уложення див.: Свод законов уголовньїх. Книга первая. Издание 1866. — СПб., 1986. — С. 1—427.

504

ня проти верховної влади серед війська. Зазначені зміни в законо­давстві, без сумніву, мали репресивний характер, були спрямовані на придушення революційного руху.

Поряд з кримінальними законами загального характеру (Уло-женням про покарання кримінальні і виправні і Статутом про пока­рання, що накладаються мировими суддями) у пореформений пе­ріод діяли окремі закони, що містили у собі норми, які встановлю­вали кримінальну відповідальність. До них належали Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 р.). Ці закони встановлювали спеціальні правила про кримінальну від­повідальність, мали репресивний характер, цілком відповідали по­міщицько-кріпосній суті царського самодержавства, посилювали і розширяли заходи кримінально-правової репресії. Наприклад, Вій­ськовий статут, що застосовувався військово-польовими судами, формально був призначений для військовослужбовців, але наспра­вді широко застосовувався і до цивільних осіб, якщо вони вчинили злочин у військовий час.

Уложення про покарання кримінальні і виправні 1885 р.1 зберегло структурний поділ на Загальну й Особливу частини. У першому розділі «Про злочини, проступки та покарання взагалі», який виконував функції Загальної частини, в ст. 1 вказувалося, що злочином чи проступком вважається як саме протизаконне діяння, так і невиконання того, що під страхом покарання законом припи­сано. Отже, під злочином розуміли конкретний акт поведінки люди­ни у формі дії або бездіяльності, а не її думки й умонастрій. Таке визначення злочину, однак, не виключало можливості застосуван­ня закону за аналогією (ст. 151), яка в той же час мала суттєві об­меження2. Обмеження застосування кримінального закону за ана­логією передбачалося і в нормах Статуту кримінального судочинст­ва — ст. 7713. Обов’язковою умовою кримінальної відповідальності за Уложенням була наявність вини в дії чи в бездіяльності особи. Злочини і проступки залежно від форми вини поділялися на умисні та неумисні.

В умисних розрізняли два ступені: а) коли протизаконне діян­ня вчинене внаслідок раніш задуманого наміру і б) коли воно вчи­нене за раптовим імпульсом, без заздалегідь задуманого наміру. Цей поділ умисної вини враховувався під час визначення покаран-

1 Текст Уложення див.: Уложение о наказаниях уголовньїх и исправительньїх.
1885 год. Издано Н. С. Таганцевьш. — СПб., 1898. — С. 1—897.

2 Уложения 1885 г. Издано Н. С. Таганцевьш. — СПб., 1898. — С. 137—141.

3 Российское Законодательство X—XX веков. Том 8. —- М.: Юрид. лит., 1991. — С. 194.

505

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 3. Джерела та основні риси права


ня (ст. 105). Поділ умисної вини на види був відображений і в низці норм Особливої частини Уложення. Причому за діяння, вчинені із заздалегідь задуманим наміром (наприклад умисне вбивство) пе­редбачалося суворіше покарання. Устанавлювалася також правило (ст. 5), що не вважається злочином чи проступком і не передбачає кримінального покарання зло, скоєне без умислу чи через необере­жність, тобто за відсутності вини.

У Загальній частині містилися і норми, які регулюють питан­ня відповідальності за підготування до злочину і замах на нього, надавалося визначення цих понять (ст. 8, 9). Тут же стадією вчи­нення злочину визнавалось виявлення умислу, під яким розуміли виражений усно або письмово, або ж іншою будь-якою дією намір учинити злочин. При цьому подібні дії визнавались ознакою умислу (ст. 6, 7). Закон не тільки визнавав виявлення умислу стадією вчи­нення злочину, а й передбачав у деяких випадках можливість за­стосування за відповідні дії покарання. При цьому міра відповіда­льності залежала від виду навмисних злочинів (ст. 111). Однак не досить чітке вирішення цього питання в Уложенні давало можли­вість становим судам царської Росії нерідко довільно вирішувати питання про кримінальну відповідальність за виявлення умислу.

Визначалися в Уложенні також і питання про кримінальну відповідальність за співучасть у злочині. Розрізняли такі форми співучасті: без попередньої згоди (змови) і з попередньою згодою. У співучасті без попередньої згоди визначалися головні винуватці (особи, котрі керували діями інших осіб, які вчинили злочин, або безпосередньо своїми діями вчинили цей злочин) і учасники (особи, які безпосередньо допомагали головним винуватцям у вчиненні злочину або усували перешкоди). У злочинах, що вчинялися за по­передньою змовою, вирізнялися звідники, співучасники, підмовни­ки (або підбурювачі) і посібники. Визначалися й особи, причетні до злочину. Ними визнавалися особи, які потурали вчиненню злочину або приховували його, а також і ті, які не доповіли владі про зло­чин, хоча могли це зробити. Уложення досить детально регламен­тувало питання призначення покарання співучасників злочину за­лежно від форми співучасті і ступеня участі у злочині, а також осіб, причетних до злочину (ст. 117—128).

Згідно з Уложенням (ст. 90) особи, які вчинили злочини і про­ступки, передбачені законом, підлягають покаранню на підставі по­станов закону. При цьому не підлягали кримінальній відповідаль­ності діяння, невинні: вчинення злочину малолітніми, тобто коли підсудний не мав можливості сповна оцінювати наслідки вчинюва-

506

ного ним діяння; неосудність (божевілля) і припадки хвороби, які призводять до несамовитості або вчинені у нестямі; помилка випад­кова або внаслідок обману; діяння, вчинені внаслідок примушуван­ня непоборної сили у стані необхідної оборони. Не підлягали кри­мінальній відповідальності діти віком до семи років, покаранню — підлітки до 17-ти років, наприклад, смертна кара замінювалася на тюрму від восьми до дванадцяти років та ін., частково пом’якшува­лося покарання особам від 17-ти до 21-го року (смертна кара за­мінювалася безстроковою каторгою — каторга до п’ятнадцяти років і т. д.).

Система покарань була надзвичайно складною. Усі покарання поділялися на численні розряди, групи і види, вся їх складна шка­ла містила понад 100 видів (ст. 17, 19—21, ЗО, 31, 33—36, 38—41). Розрізняли також покарання основні, додаткові і замінюючі.

Основними покараннями були смертна кара, каторга, заслан­ня на поселення, ув’язнення у виправному будинку, ув’язнення у фортеці, ув’язнення в тюрмі, арешт, грошова пеня або штраф та ін.

Смертна кара застосовувалася за злочини проти царя, членів сім’ї царського дому, а також за різні державні зради. Види смерт­ної кари визначалися судом у вироку, її застосовували найчастіше шляхом повішення.

Каторжні роботи як вид покарання встановлювалися без строку або на строк від чотирьох до двадцяти років (у різних їх ступенях — від другого до сьомого). Режим на каторзі був різний залежно від її виду. Особливо широко покарання у вигляді каторж­них робіт застосовувалися за політичні та інші злочини. Після від­бування каторги засуджені поселялись у спеціальній місцевості (як правило в Сибіру).

Заслання на поселення до Сибіру поділялося на два види: пе­рший — заслання на поселення у найвіддаленіших місцях Сибіру і другий — заслання на поселення у місцях Сибіру не дуже віддале­них. Передбачався також і спеціальний вид заслання у Закавказзя за деякі особливі види злочинів. Місце для відбування вказаного покарання призначалося за розсудом головного начальства Закав­казького краю. Заслання застосовувалося строком від одного до чо­тирьох років залежно від тяжкості вчинених злочинів.

Передбачалися також такі основні покарання, як ув’язнення у виправному будинку (від півтора до шести років) ув’язнення у фор­теці (від двох тижнів до шести років), тюремне ув’язнення (від двох місяців до двох років), арешт (від одного дня до шести місяців), штрафи, які стягувалися в різних розмірах.

507

Розділ 2. Устрій і право України в період капіталізму

§ 3. Джерела та основні риси права