Олександр Виженко «костоломці»
| Вид материала | Закон |
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
- О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
- Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
- Дерманський Олександр, 279.82kb.
- Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
- Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.
1 2
Олександр Виженко
«КОСТОЛОМЦІ» В СТЕПАХ УКРАЇНИ
Бо вони їдять хліб беззаконня і п’ють вино насилля.
Біблія, Соломонові притчі 4, 4, 17.
Чи можна звинувачувати історика, котрий правильно оперує найдрібнішими подробицями оповідання, що в його розпорядженні? Хіба він винний, якщо дійові особи, одержимі страстями, яких він не поділяє, на превеликий жаль для нього, чинять вчинки глибоко аморальні?
Стендаль
Дійові особи:
Часник Саливон Гапонович − 44 роки; голова колгоспу «Смерть капіталізму».
Палажка − дружина Часника.
Грицько − син Часника, 17 років.
Галушка Кіндрат Корнійович − 44 роки; голова колгоспу «Тихе життя».
Параска − дружина Галушки.
Галина − дочка Галушки, 16 років.
Духовенко Сашко − колгоспник колгоспу «Тихе життя».
Опрічніков Іван Васильвич − генетик-селекціонер із Москви.
Макогон Остап − колгоспник колгоспу «Смерть капіталізму».
Верниземля Тарас − колгоспник колгоспу «Тихе життя»; за те, що він полюбляє повторювати «Зважай…», у селі його так і прозивають: «дід Зважай».
Редька Петро. Про таких кажуть: «Хлопець − дуб!»; чуб йому зачесаний на лівий бік, чуб густий, кучерявий, на потилиці голо. Нещодавно повернувся у село після відбування «дійствітельної».
Нишпоренко Панько − комсомольський ватажок: одне око прикрите шкіряною кругляшкою.
Бунчук Катерина − комсомолка.
Сталін Йосип Віссаріонович.
Кобзар Пантелик.
Баба Ящиха.
Жінка з немовлям.
Музики, комсомольці.
Початок дії: 1931 рік, осінь.
ГЛАВА 1. ОСІНЬ.
У темряві й тиші, спочатку несміливо, а потім усе акцентованіше й упевненіше, десь ізгори линуть металеві акорди. В тих вібруючих звуках відчувається щось незатишне, тривожне, ніби голос душі об’являє про наближення страшної негоди. Досягши певного максимуму, звуки зникають, ховаючись за тканину ночі.
Знову тиша. По хвилі − скрип коліщат.
Промінь висвітлює двох дідів, котрі котять візок, навантажений гарбузами. І візок старий, і діди старі: Тарас Верниземля та Остап Макогон.
Сіли, запихкали махоркою.
Тарас (кахикнув у кулак). Зважай, Остапе, один візок возить і живе, і мертве. У 21-му, в голодовку, померла моя Мотря. І ми везли її цим візком на цвинтар. А тепер, бач, веземо зароблені у колгоспі гарбузи.
Остап. Кумедія й горе.
Тарас (тихо заспівав).
Чим ти мене пом’янеш,
Милий мій, миленький,
Чим ти мене пом’янеш,
Голубе сизенький?
(Вдвох.)
Гарбузом, милая, гарбузом, милая,
Гарбузом, йо-хо-хо, моя чорнобривая!
Остап. Так і є, гарбузом.
Помовчали.
Стривай, коли моя горлиця від голоду померла, ми її теж цим возиком…
Тарас. Ні. Твоя Оришка померла раніше моєї, у лютому, а возик ми придбали у липні. Твою ми несли на цвинтар на драбині. Ти ще сказав: «По цій драбині їй легше буде на небо злізти».
Остап (подумавши, зітхнув). Забув. Кумедія й горе. Їй-бо, забув.
Тарас. Зважай, десять рочків минуло… Відтоді душа моя почала сивіти…
Пауза.
Остап. Не треба, брате, сумувати. Хто помер, той у ямі, а хто живий, той із нами. Так тут і житимемо, поки, як те жовте листя, на землю звалимось.
Пауза.
Тарас (загасив самокрутку, тоном філософа). Зважай, усе в цім житті відбувається без нас: народження − без нас, смерть − без нас, любов…
Остап. …то нічого й турбуватись. (Загасив самокрутку.) Одне життя, гуляй без ниття!
Тарас. Нічого, кажеш? Може, що й так. (Помовчали.) Зважай, позавчора чеберяю на колгоспну стайню, коли це дивлюся − обабіч дороги, з туману, показалася жінка, в біле зодягнена, з немовлям на руках. Очі в жінки − сухі і збляклі, як у мерця. Порівнялась зі мною, зітхнула тяжко, перейшла дорогу й обернулася на туман.
Остап (здвигнувся, повів головою). Ввижається.
Тарас. Ввижається, кажеш? Може, що й так.
Пауза.
Десь відсторонь чується спів:
«Наш голова грубий, грубий,
Він нам сей рік дуже любий,
Груба шия, грубі плечі,
Він нас сей рік забезпечив.
Гей, гей, ух-ха-ха,
Він нас сей рік забезпечив!..»
Остап. Костоломці співають.
Тарас. Скільки разів тобі казати: не «костоломці», а комсомольці!
Остап. Яка різниця?
Тарас (почухав маківку). Бог його святий знає.
«Дав нам жита і пшениці,
Маєм хліб на паляниці,
Маєм їсти, маєм пити,
Бо в колгоспі добре жити!»
Остап (сердито). От кональці!
Тарас. Не «кональці», а виконавці.
Остап. Яка різниця?
Тарас (махнув рукою). Зважай, це в них культзмичка така. Готуються до зустрічі вашого голови колгоспу «Смерть капіталізму» Часника. Із Москви чоловік вертається…
Остап. Палажка його казала, сьогодні має приїхати. Щасливий. Побувати в самій столиці!
Тарас. Не хухри-мухри.
Остап. А ваш голова колгоспу "Тихе життя» чом у Москву не поїхав?
Тарас. А нашого Ведмеденка в область викликали. Теж, мабуть, виставка.
Остап. Бач, як розвиставкувалися.
Тарас. А чому б і ні? Врожай, дякувати Богу, і в нас, і у вас цього року видався на славу. Зерно і державі здали, і в селі лишилося. Зважай, без хліба цієї зими не зостанемось.
Остап. Аби так.
Пауза.
Згори повільно падає пожовклий кленовий лист. Діди стежать за його летом, як дитина за помахами крил грайливого метелика, аж доки той лист на торкнеться землі.
Остап. Ну що, потьомбали?
Тарас. Потьомбали.
Заскрипів возик.
Піднімається завіса.
КАРТИНА ПЕРША
Хата Галушки. Чисто прибрана. У червоному кутку − образи. Проти розп’яття Ісуса блимає лампадка.
Вздовж вікон довга лава, стіл. Піч розмальована червоними кіньми. На стіні велике дзеркало, на нім рушник, коло дзеркала кілька фотографій. Трохи далі висить плакат: рожевощокий життєрадісний селянин однією рукою тримає за повід баского коня, а другу простяг у простір до людей; під плакатом підпис великими літерами: «Чому ти й досі не записався в колгосп?»
У хаті двоє: Галина і Сашко Духовенко.
Галина (стоїть перед дзеркалом, пов’язує на голові червону хустку). Ти, Саню, з твоїми патлами − викапаний Махно. Приставай до нашого драмгуртка. (Мімікуючи перед дзеркалом, понизивши голос.) «Батько Махно сказав: піймав гада, що торгує милом − намилить йому шию. Піймав, що торгує яйцями, одірвать йому… голову!» (Сміється.) Скажи що-небудь.
Духовенко. Я, Галю, політики не сприймаю. Як бджолу манить квітковий луг, так я душею тулюся до тихого квітучого життя.
Галина (ставши у патетичну позу).
Для бідних і трудящих
Створимо ми рай,
А всі попи, буржуї −
На небо вилітай!
(Підперезується червоним поясом, надіває на руку червону пов’язку.) Ти, може, й революцію визнавати не хочеш?
Духовенко. Ні.
Галина (блиснула холодним оком). Розкажи… розкажи чому?
Духовенко. Революція прагне змінити інших, а це насильство. А насильство − це гріх. От ви співаєте: «Ми вєсь, ми старий мір разрушим до основанья…» Ну й маєш: церкви позакривали, людей позаганяли у колгоспи, як овець у кошару. Стільки краси понівечили! Страх!
Галина. Цікаво, цікаво!
Духовенко. Кому й чим заважало старе? Яка церква стоїть у нас на горі: висока, легка, як птах. Шість дзвонів по колу аж до небес. Округ церкви столітні липи, як сторожа. Краса! (Пауза.) Якщо батюшка вірить у святу Трійцю, хіба це привід ламати йому життя, відібрати все, чим він жив, а його самого − на Нову Землю? І все це тільки тому, що більшовики не вірять у Бога.
Галина. Говори, говори.
Духовенко. Вірити в Бога чи не вірити − право кожної людини. От я вірю. І знаєш чому?
Галина (сіла). Чому?
Духовенко. Ісус Христос сказав: «Бог є любов». Він цими словами, немов золотим ключем, відкрив дверцята мого серця. Бог є любов. Чуєш? У серці мешкає любов! Там же і Царство Боже. А любов для мене і є квітуче життя. Я хочу жити, сіяти хліб, носити воду, рубати дрова, любити, радіти сонечку, квітам, птахам, усім землякам. Адже жили наші батьки й діди − кожен по-своєму, по-божому, і в усьому мали гаразд.
Пауза.
Мій покійний татко землю любив над життя. В його руках земля оживала, як квітка. Працював од світання до смеркання. «Хліб − священна їжа. − скаже, було. − Хлібець слід різати до серця, а пісню співати − від серця». Я навіть радий, що він помер і не бачив гуртового безладу. Він був господарем на своїй землі і пішов із життя, не знаючи, що то воно таке комуни та колгоспи…
Галина (хитає головою). Ой, Сашко, ой, гляди, допатякаєшся! От що ти зараз наговорив, скажи? От що?.. Та якби ти не був хрещеним сином моєї матері, якби не дружили ми з тобою від самого малку, я б перша зняла з тебе шкуру і зробила б з неї барабан.
Духовенко. Не наговорюй на себе, Галинко. Чи мені не знати, яка ти добра, хороша дівчина! Тому й заговорив з тобою про любов… про Божу любов.
Галина ( зашелестіла спідницею). Слухай моєї поради: хочеш жити тихо, квітучим життям, то й живи. Але ніде не розпатякуй про свої уподобання. Бо комсомольці тобі швидко ґвинтики в голові позакручують. Зрозумів? (Біля дверей обернулася, усміхнулася приязно.) Живи тихо, Сашуньо, не плюскоти. (Зникає.)
Духовенко хоче йти, та до хати заходить Параска.
Параска. Побігла коза. Ні поїсть спокійно, ні посидить… Усе щось лаштують, торують путь до світлого майбутнього. Оце вчора увечері каже: «Партія сказала нада, камсамол атвєтіл − єсть!» (Сміється.) «Єсть»! Це добре, коли «єсть», та от тільки партії тій щось дуже багато «нада».
Духовенко. «Отче, відпусти їм, − бо не знають, що чинять…»
Параска. Що ти кажеш, Сашко?
Духовенко. Кажу, піду я.
Параска. А чого приходив?
Духовенко. Дядька Кіндрата хотів побачити.
Параска. Він сьогодні має вернутися. (Глянула у вікно.) А ось і він.
Заходить Галушка. Постать його потужна, міцно збудована.
Параска (зраділо). Галушечка моя приїхала!
Галушка (збуджено). Вогонь в душі! Води!
Параска миттю зникає.
Духовенко. Здрастуйте, дядьку Кіндрате!
Галушка. Здоров був, Саню! Чого прийшов?
Духовенко. Провідати.
Галушка. Провідують хворих. А ми поки що на тин не хилимось.
Параска підходить з кухлем.
Це звичайна вода?
Параска. Так.
Галушка (нервово). А я тобі казав свяченої принести! Може, заспокоюсь трохи.
Параска знову зникає.
Галушка (Олександру). Тут такі справи, Саню, що тільки тримайся. По всім фронтам, по всім тилам, кавалерія впєрьод! (Робить рукою так, ніби орудує шаблею у бою.) Жах! жах! жах!.. Збирай капусту, розтакана мать!.. (Заспівав.) «Ех тачанка-полтавчанка, всє чєтирє колєса!..»
Параска з водою. Випив Галушка води, ніби чарку горілки: примруживши очі, внутрішнім зором спостерігаючи, як вона по тілу тече.
Добре. (Відригнув.) Йбо, добре.
Духовенко. Кіндрате Корнійовичу, я вам сповіщав, що батюшка Йов, передчуваючи лихо, дав мені на збереження церковні святині: чашу і золотий хрест.
Галушка. Ну?
Духовенко. Я було заховав їх у старому млині, під жорнами.
Галушка. Так.
Духовенко. А це чув, червоноармійці, які допомагали нам збирати врожай, лаштуються відремонтувати млин.
Галушка. Так, так.
Духовенко. Треба переховати.
Галушка. Переховай.
Духовенко. Куди?
Галушка. Знаєш що, Саню? Зарубай собі на носі. Ти мені цього не казав. Я про це нічого не знаю. Роби, що хочеш, а мене облиш. Я тепер чоловік державний. (Показує папірець.) Я тепер без п’яти хвилин голова колгоспу. Сім печаток проставлено. Сім! Читаю членороздільно: «Постанова: рекомендувати раді колгоспу «Тихе життя» обрати головою Галушку Кіндрата Корнійовича, кавалера ордена Червоного Прапора, почесного хлібороба. 14 жовтня 1931 року».
Духовенко (перелякано). А Ведмеденко?
Галушка (з сумом). Забрали. (Зітхнув.) Гепеушники ввійшли в кабінет і забрали.
Параска (запричитала). Господонько, подай сили та хорони, Мати Пречиста!
Галушка. Ось цить!
Духовенко (у бік). «Чи оце поцілунком ти, Юдо, видаєш Сина Людського?»
Галушка. Що?
Духовенко. У Євангелії сказано: «Перше, ніж заспіває півень… буде година і влада темряви».
Галушка. При чому тут Євангеліє?
Духовенко. Так, пригадалося.
Галушка. Ну от, збив мене. Про що я говорив? Ага! Казав мені потім Балака…
Параска. Казав чи балакав?
Галушка. Казав.
Параска. Хто?
Галушка. Балака.
Параска (здивовано). Балака балакав?
Галушка. Казав… ні!.. балакав… Тьху на тебе! Збила баба. Чи ви змовилися? Секретар обласної ради Балака − прізвище в нього таке, зрозуміло? − казав мені потім: «Ваш Ведмеденко дуже добрий, а так нільзя. Ще й превеликий вигадник. Бач що вигадав: під час колективізації радив селянам віддати в колгосп землю, тяглову силу, реманент, а щоб до них не мали більше діла, розвести кролів і голубів. «Якщо прийдуть розкуркулювати, вийдіть надвір, лясніть у долоні − кролі − в нору, а голуби − вгору». І так Балака при цьому матіркувався, що аж ковпачок на графині дзвенів. Я ж питаю його: куди тепер Ведмеденка? «До братів, − сказав, − поїде, до білих ведмедів».
Пауза.
Духовенко. Піду я.
Галушка. Іди, Олександре, іди. І пам’ятай, що я тобі наказав. Бо знаєш…
Параска. Я й не спитала, як там матуся?
Духовенко. Лежить, майже нічого не їсть. Нікого не впізнає…
Параска. Ото горе.
Духовенко. Бувайте здорові. (Та й подався з хати.)
Параска (розтривожено). Ковтни водички свяченої. Заспокойся. (Стала навколішки перед образами, шепоче «Отче наш».)
Галушка (упівголоса). Я хоч і безпартійний, але теє… ікони слід тепер познімати.
Параска (розгублено). Архангели, Серафими… та як же?..
Галушка. Цить! (Підвівся, заходив по хаті, знову сів.) Тепер такий час, що хто на кого розсердиться, склав бумагу − і вже чоловіка того безневинно можуть прибрати. Ех-хе… (До нього підсіла Параска.) Живемо ми допоки благополучно, а що далі з нами буде, − ніхто не знає, навіть твої архангели із серафимами.
Параска. Тільки ж зіп’ялись на ноги, вибились із злиднів, осереднилися.
Пауза.
Галушка. Парасочко, страшно!
Пауза.
Сказав мені секретар, щоб я пильно дивився за Часником. Мовляв, гепеу взяло його на олівець.
Параска. Маєш…
Галушка (раптом гикнув, глянув у вікно). Аж ось і він. Орел. Сусіда.
Параска. А я хліб напекла. Курку до галушок зарізала.
Галушка (підійшов до Параски, міцно обняв, уткнув носа між пишні перса). Подушечки мої! Ну, хіба я не везунчик? Дісталася мені жінка, як калач з медом. Ех, Парасю! Бадьорімося! Добряче, гучно відзначимо день врожаю і моє призначення!
Параска. А якщо колгоспники не затвердять?
Галушка. Хто посміє заперечити рекомендації облради? Чи в нас у селі є божевільні?
Параска. Твоя правда. Люди у нас слухняні.
Галушка. А вночі на печі і цибульку посадимо, й горошок посіємо! (Довгий поцілунок.)
Параска (маніжно мружачись). Чи тебе комаха за щось укусила, пестуняра? Аж щоки горять…
Галушка. То ж і добре. У тім щастя! Хай ті журяться, хто нам зле зиче. А ми будем жити, візок ладу котити!
КАРТИНА ДРУГА
Хата Часника, ще прадідівська, зі сволоками в старовинних знаках різьблених; класично обставлена і має гарний вигляд: чиста, охайна. Меблі хороші. У шафі книги. Над лавою між вікнами висить портрет Леніна.
У хаті Гриць − підвусий хлопець; на ньому червона гімнастьорка, галіфе, чоботи. В руках − розкритий томик Маяковського.
Гриць (пробує підбаском виголошувати віршовані рядки у стилі «поета-горлана»).
Двоє в комнаті
Я і Ленін −
Хвотографієй
на бєлой стінє.
(Повторює про себе.)
Входить Палажка − стрункостанна смуглява білявка з карими очима, ставить на ослінчик цеберку з водою. Присіла, зложила руки у пелену, уважно спостерігає за репетицією сина.
Палажка. Я тобі не заважаю?
Гриць (не глядячи). Ні, мамо. (І далі.)
Товариш Ленін,
я вам докладиваю
не по службє,
а по душе.
Товариш Ленін,
робота адовая
будєт здєлана
і дєлаєцця уже.
(Бубонить про себе, вперивши очі у стелю.)
Палажка. «Адовая…» Це ж по-нашому пекельна. Та невже Леніну треба, щоб люди щось робили за чортів?
Гриць (строго). Мамо, помовчіть, я вас прошу.
Палажка. Мовчу, мовчу.
Гриць (далі).
…целая лєнта тіпов
тянецця.
Кулакі
і волокітчікі,
подхаліми,
сектанти
і п’яніци…
(Мугикає в ніс.) «Та-та-тата…»
Ми їх
усєх
конєшно скрутім.
Палажка. І в пекло!
Гриць. Що?
Палажка. Скрутім, кажу, і в пекло!
Гриць. Мамо, чи вам робити нічого?
Палажка. Та, слава Богу, є.
Гриць. То й займіться чимось, а мені не заважайте. (І далі.)
Вашим,
товариш,
серцем
і імєнєм
думаєм,
дишим,
борімся
і живьом!
Палажка (просльозилась). Скільки душі, скільки почуттів!.. Так палко про любов тільки женщинам говорять.
Гриць. Я, мамо, люблю товариша Леніна, як мужчину, як велета, який прийшов на землю, щоб зламати хребет гідрі капіталізму і вказати робітникам та селянам путь до справжнього щастя. Понятно?
Палажка. Понятно. Як не понять. Ти з самого малечку Леніна полюбив. Ти, може, й забув, то я нагадаю. Тобі тоді рочків дев’ять було. Ми в хаті вдвох, як от зараз. Я вечерю готую, батька твого дожидаюсь. Ти на долівці кочергою граєшся. Тоді дивлюсь − ти на лаву силкуєшся злізти. Я тобі: «Грицю, не лізь, упадеш». Ти як не чуєш. Виліз на лаву, пробуєш пальцем дістати на стіні портрет Леніна. Я тобі: «Грицю, сядь, а то потовчешся». Ти − нуль уваги. Підняв ніжку, витягся, от-от дістанеш, але не втримався і потрапив у цебер з помиями… (Заливисто сміється.)
Гриць (сердито). Найшли що пригадати.
Палажка (продовжує сміятись). …ти в крик. Ще й з переляку штанці окропив…
Аж тут − Часник. В одній руці чемодан, в другій − бюст Сталіна.
Часник (гучно-бучно). «Кавалєрісти, Сталін дал пріказ!»
Гриць (зраділо). Тато приїхав!
Палажка. Радість наша! (Прожогом підбігла до чоловіка, обняла.)
Часник (гладить її долонею по спині). Палазю! (Другою притис до себе сина.) Синашу! (По паузі.) Вже вдома.
Палажка. Як там?
Часник. Там-тара-рам! Не швиди. Все по черзі. Бери, Грицю, свого Сталіна. А це… (Дістав із чемодана два сувої тканини, один червоного кольору, інший − чорного.)
Гриць (аж підскочив від радості). Спасибі, тату! (Бере матерію і бюст.) Побіжу. Бувайте!
Часник (фанфаронисто крутить вуса, та як заспіває).
А ти, чорна, подай човна,
А ти, руда, ходи сюда,
А ти біла, постій там,
Я до тебе прийду сам!
(Іде на жінку.) Скучила?
Палажка. Скучила.
Часник. І я. Так тебе захотілось, що аж шапка затрусилась!
Палажка (відступає). Не час, Саливоне.
Часник. Час, Палазю.
Палажка. Не час.
Часник. Тіть-перетіть, час!
Палажка. Ох… (Обняла Саливона.)
Часник. Ну… відчуваєш життя?
Палажка. Ох, ох… відчуваю.
Часник. І я відчуваю, Палазю. (Взяв на руки.) Кавалерія впєрьод! О-го-го!..
На печі за комином чується збуджений шепіт, млосне стогнання, «охи»… Потому настає тиша.
За вікном проспівав старий півень.
Голос Палажки. Угодителю! Лебеник!
Голос Часника. А що, сподобалось?
Голос Палажки. Сподобалось.
Голос Часника. Моя ж ти киця!
Палажка, мов пташка, спурхнула − і вже біля чемодана.
Часник (ще на печі). Палазю, відгадай загадку. Яке на світі найкраще добриво?
Палажка. Одчепись.
Часник. Ну, відгадай.
Палажка. Я кажу, відчепись.
Часник. А я тобі скажу: найліпше добриво жіноче, бо коли жінка сяде чоловікові на коліна, то зараз йому огірок росте. (Заливисто сміється.)
Палажка. От кабаняра. Всі думки про одне. Розповів би краще про Москву.
Часник. Зачекай. Все розкажу, моя малинко! (Злазить з печі, підтягує штани, дістає з чемодана шоколадку.) Ось тобі чоколядка!
Палажка (розчулено). Спасибі. (Чмокнула в щічку.)
Часник (підкрутив вуса). Тіть-теретіть. Поглянь, що я за колективізацію отримав. Годинник!
Палажка (аж у долоні сплеснула). Яка краса! Оцінили, славу Богу!
Часник. Слава богу і Карлу Марксу! Оцінили. (Раптом.) Палазю, я не один приїхав.
Палажка. А з ким?
Часник (значущо підняв вказівного пальця вгору). Агробіолог. Учена людина. Мені його порадив узяти керівник нашої делегації. Каже, з цим генетиком ти такий рекорд по пшениці даси, що о-го-го! На всю Країну Рад рекорд.
Палажка. А де ж він?
Часник. Зараз прийде. Земляка свого стрів. Червоноармійця.
Палажка. Наші шефи хіба не поїхали?
Часник. Ні. Кажуть, залишаються для проведення військових маневрів. (Глянув у вікно.) Аж ось і він. (Відчиняє гостинно двері.) Ласкаво просимо, Іване Васильовичу! Заходьте.
Входить невисокий чоловік. Голова кругла, маленька і зовсім лиса. Обличчя бліде, під носом колюча пляма рудих вусів. Срібні окуляри з круглими роговицями. Одягнутий у сіруватий костюм з шаховинками.
Гість (говорить російською). Мір дому сєму і тому, кто в дому!
Палажка. Бальшое спасібо.
Часник. Ето моя жена, Пелагея, а ето, Парасю, Іван Васильович Опрічніков, учений агроном із Москви, наш гость.
Палажка. Очінь пріятно.
Опрічніков. Я, собственно говоря, понімаю по-украінскі. Позвольте поцеловать вашу ручку.
Палажка (несміливо подає руку). Може, не надо? Ми люди прості.
Опрічніков (цілує їй руку). В курсє дєла. Ето вам. (Подає блискучу паперову коробочку.) Масковскіє румяна і бєліла.
Палажка. А це нащо?
Опрічніков. Уход за ліцом, уважаємая Пєлагєя. Как сказал одін мудрєц: «Красота спасьот… мір!»
Палажка. Ой! Спасибі.
Опрічніков. Нє стоіт благодарності. (Оглядається.) Как у вас чудєсно, уютно! Ідьошь сєлом і во всьом відішь очарованіє. Хати бєлєнькіє, тополя ровниє і високіє. Роскошние сади. Ваабще, Украіна − ето зємной рай. Стоят чудєсниє дні, свєжиє, солнєчниє, воздух нєобичайно чістий, звонкій, і чувствуєтся в ньом нєпонятноє обаяніє, льогкая нєга, от которой радостно на душе.
Палажка. Ага, ага. Та й у вас, у Москві, я думаю, не гірше. Навіть краще.
Опрічніков. Ну, что ви, многоуважаємая Палажка! В Москве сиро, ліпко, грязно. Ночь нє спішь, потому как заєдают клопи. Вийдєшь утром із дому, а пойти нєкуда. Одні ворони. Сотні ворон! Скучно! На днях я развлєкался тєм, што ходіл к одной хорошенькой дантісткє. Она мнє зуби рвала, а я єй ручку целовал. Ужасно ловко целовать ручкі у хорошенькіх дантісток! Но − ето дорого стоіт: она і зуби повириваєт, да єщьо дєньгі за поцелуй возьмьот. Я лішился трьох зубов і больше нє могу. (Помічає на столі книгу, підійшов.) Маяковскій. Пріпомінаю…
Я адрес
по-русскі
спросіл у хохла,
Хохол ответіл:
− Нє чую. −
Когда ж переходят
к научной тємє,
і рамкі
русского узкі…»
Палажка. Восхітітєльно.
Часник. Іване Васильовичу, ходімо, я вам покажу, де ви будете мешкати. Обживайтеся. Облаштовуйтесь. Одне слово, будьте як дома. Правильно я кажу? Правильно.
Опрічніков. Пойдьомтє.
Виходять. За хвилину знов забігає Часник.
Часник. Палажко, стели скатертину та накривай стіл! Чоловік з дороги дальньої, та й нам не завадить чарчину перекинути.
Палажка. А може, надворі? Погода гарна. Комсомольці тобі вітання готують. Свято врожаю як не як.
Часник. Чому ні. Давай, давай скоренько. (Іде, повертається.) Як він тобі?
Палажка. По всьому видно, дуже вчена людина. З молоду окуляри надів.
Часник. Гінтелігентний, що й казати. Спеціальний чоловік. Ще й комуніст. Трудовий елемент.
Палажка. А руки тендітні, як у пана. І пахне добре.
Часник. Давай, давай скоренько. А я поки переодягнусь та орден начеплю. (Піднесено.) Дамо рекорд, Палазю! Такий рекорд, що о-го-го! (Підкрутив вуса, шуткуючи обійняв її ззаду.) Тіть-перетіть!
Раптом вбігає Опрічніков і занурює голову в цеберку з водою. Висмикнув різко, сповз по стіні біля цебра, зціпивши зуби, застогнав.
Палажка (перелякано). Лелечко, що з вами?
Опрічніков (кричить). Галава! Галава! Галава!!..
Палажка до скрині, взяла рушник, кинулася до Опрічнікова, сіла біля нього на підлозі, обв’язала голову, притисла до грудей, захиталася так, ніби заколисує дитину, ще й заспівала: «А-а-а, а-а-а…»
Затемнення.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Праворуч хата Кіндрата Галушки, ліворуч хата Саливона Часника. На першому плані вулиця, від якої садиба Часника й Галушки відгороджені низеньким тином. В глибині − вишневий сад. Перед хатами Галушки й Часника стоять столи, накриті вишиваними скатертинами, стільці. На подвір’ї у Часника − криниця-журавель. Сцена освітлена сонцем.
Параска виносить і ставить на стіл тарілки. Наспівує: «Зеленеє жито, зелене, хорошії гості у мене…». Йде до хати.
Палажка виносить і ставить на стіл тарілки. Наспівує: «Зеленеє жито женці жнуть, хорошії гості в мене п’ють…». Йде до хати.
Параска виносить сулію із самогоном, ставить на стіл. Наспівує: «Зеленеє жито при межі, хорошії гості до душі…». Йде до хати.
Палажка виносить графинчик, ставить на стіл. Наспівує: «Зеленеє жито, ще й овес, тут зібрався рід наш увесь.»
Вкотре виходить Параска, несе хлібину.
Параска. Жива-здорова, Палазю!
Палажка. Жива-здорова, Парасю! (На хлібину.) Яка ж ловка!
Параска. Вдалася. Я люблю так, щоб і окрайчик хрускотів, і шкуриночка тоненька, бочечок рум’яний і пахнюча.
Палажка. А я звечора оце заходилася та наварила холодцю, риби насмажила… коропів… А ще наробила гречаників, голубців, пундиків… Ніч-ніцьку очей не зімкнула.
Параска. А я вже три ночі підряд не сплю.
Палажка. Чого?
Параска. Бог його святий знає. Ой, батечки, забула! Там же в мене галушки киплять. (Прожогом у хату.)
Палажка (сервірує стіл ложками). Давненько я не їла галушок з курятиною. А вже як їх готує Параска! (Побігла до хати.)
Параска виносить шмат сала, кладе на стіл, нарізає тоненькими шматочками.
Палажка виносить сулію з самогоном, але її посудина вдвічі більша за ту, що стоїть на столі у Параски.
Параска. Сальце в мене видалося всмак. Я його часником пообтикала й засолила. Ось глянь. Не сало − смакота.
Палажка. Твій повернувся?
Параска (загадково). Повернувся. А твій?
Палажка (ще загадковіше). Повернувся.
Параска. Слухай, сусідко, а що коли ви в нас відбудете святковий обід? Гостинно прошу!
Палажка. Та Ні, сусідко, це ми вас запрошуємо!
Параска. Не згодна. Давайте до нас!
Палажка. До нас, до нас, ласкаво просимо!
Параска. Слухай, а може так: ви в себе, ми − в себе? Столи до тину приставимо. Кожен на своєму дворі, а стравами перевгощаємось.
Палажка. Чому ні! Гаразд.
Здвигають столи.
Параска. Чула? Десь біля села об’явилася червона будьонівка, яка полює на куркулів. Вислідить глитая, стрибне зненацька на голову й душить.
Палажка. Та ну!
Параска. Галя моя казала. Комсомольці власнооч бачили.
Палажка. Брехи. Чуток розпустили, як чорного пір’я. То червоні будьонівки, то якісь людожери… Ну його к лихій годині.
За сценою чути, як крокують маршем військові. Ще й співають:
«Кровью народной залітиє трони
Ми кровью наших врагов обагрім,
Мєсть беспощадная всєм супостатам,
Смєрть паразітам трудящіхся мас!»
Параска (задумливо). Шефи пішли.
Палажка. Там є один такий статурний та ловкий!.. Херувим, не інакше! Твоїй Галині такого б сокола − во!
Параска. Сусідко, що у тебе з лицем?
Палажка. А хіба що?
Параска. Парсуна твоя, неначе Великодня писанка розмальована! Губи пофарбовані, брови наведені, очі підведені… ще й заушниці прапрабабцині начепила. Так смішно!..
Палажка. Ти сільська женщина, Парасю, і не розумієш європейської краси! Столічна мода така!.. Понятно?
З хати Часника долинають голоси.
Параска (пирснула). Як же, як же, начінаю панімать!..
Палажка скоренько у хату. Параска й собі.
За цим слідує етюд. Синхронно (кожен з дверей своєї хати) виходять Часник і Галушка. На обох чистенькі костюмчики; і один і другий мають на піджаку орден Червоного Прапора. До тої миті, поки їхні очі не стрінуться, вони роблять рухи, переходи, обертання голови… − все немов у дзеркальному відображенні.
Часник (у гарному настрої, став фертом, наспівує). «Я другой такой страни нє знаю, гдє так вольно дишіт чєловєк…»
Галушка. Здоров був, брате Саливоне!
Часник. Здрастуй, брате Кіндрате!
Підходять до тину, через тин обіймаються.
Галушка (радісно). Повернувся.
Часник. Слава богу і Карлу Марксу, поделегатствував вдало. Червоній столиці вклонився. У Кремлі був. Самого товариша Сталіна, от як тебе, бачив.
Галушка (заграв жилваками). Молодця, брате, молодця.
Часник. А що це ти блідий якийсь? Захворів?
Галушка. Та ніби ні.
Часник. Дивись, яку я цікаву книжечку привіз. (Дістає із бокової кишені книгу.) «На вєлікой стройке» називається. Так у цій книзі товариш Шибанов з авторською бригадою виклав підсумки Всесоюзного перепису населення 31 року. Цікаво? Цікаво.
Галушка. Це ж і в нас по селу ходили, переписували…
Часник. Антак. (Підкрутив вуса.) Тільки поглянь: українці − найчисельніший народ Країни Рад!
Галушка (щиро здивований). Невже?
Часник. Сам глянь. Осьдечки…
Галушка (читає вголос). Українци 81 млн. 195 тис., русскіе − 77 млн. 791 тис., бєлорусси − 4 млн. 736 тис. Ти ба яка арифметика!
Часник. Велике діло − цифра! Це означає, що у нашій державі українці − титульна нація.
Галушка. Так це виходить − кавалерія впєрьод!
Часник. Дайошь рекорд! (Обіймаються.) Ех, брате! Вір мені, вір, все у нас буде гаразд! Як-не-як, обхазяйнувалися, обколективізувалися. Хліб цьогоріч маємо. А як хліб буде, то й все буде. Чекай, чекай. По-людському поживемо: собі на користь і Радянській владі на втіху.
Галушка (кашлянув у кулак). Правду кажеш, брате! Поголовуємо на славу.
Пауза.
Часник. Я як голова колгоспу «Смерть капіталізму»…
Галушка. А я як голова колгоспу «Тихе життя».
Часник (по великій паузі). Значить, наші вгору пішли? Можна поздоровити?
Галушка (показує папірець). Сім печаток.
Пауза.
Часник. Поздоровляю. (Обіймає Кіндрата.) Тепер, либонь, позмагаємось?
Галушка. Само собою, позмагаємось.
Часник. Дайошь рекорд!
Галушка. Рекорд рекордів!
Часник (гукнув). Палажко! (У вікно показується Палажка.) Як почуває себе Іван Васильович?
Палажка. Краще.
Часник. То клич його обідати. (Палажка зникає, хвастовито.) Генетик із Москви. Вивів такий сорт пшениці, що о-го-го! Ніякої посухи не боїться!
Галушка. Ось не бреши.
Часник. Серйозно.
Виходить Опрічніков.
(До нього.) Іване Васильовичу, познайомтесь. Мій бойовий товариш, почесний чоловік у громаді, а відтепер ще й голова колгоспу «Тихе життя» Кіндрат Корнійович Галушка.
Опрічніков (тисне Галушці руку). Опрічніков Іван Васільєвіч, агроном.
Часник. Учень видатного радянського вченого-біолога Тимофія Денисовича Лисенка. Правильно я кажу? Правильно.
Галушка. Дуже приємно.
Опрічніков. Взаімно.
Часник. Іване Васильовичу, Кіндрат Корнійович не вірить, що ви вивели такий сорт пшениці, який не боїться посухи.
Опрічніков. Отбростє сомнєнія, дружище. Етот сорт пшеніци прошол іспитаніє і чудно сєбя зарєкомєндовал. Сорт називаєтся пирєйка.
Галушка. Вибачайте, як?
Опрічніков. Пирєйка. Он получілся в рєзультатє скрєщіванія пшеніци с такой жаростойкой травой, как пирєй. Ми собіраємся с Салівоном Гапоновічем вєсной засєять пирєйкой колхозноє полє.
Часник (деталізує). Колгоспу «Смерть капіталізму».
Галушка (блимнув очима). Понімаю.
Опрічніков. Наука, дружище, нє стоіт на мєстє. Сотруднікі нашего інстітута научілісь прєвращать пшеніцу в рожь. А рожь опять прєвращать в пшеніцу.
Галушка. Дозвольте спитати: навіщо?
Опрічніков. Што «навіщо»?
Галушка. З пшениці та робити жито, а з жита пшеницю?
Опрічніков (значучо). Мєтаморфоза, дружище, мєтаморфоза.
Галушка (ніби втямив). Ага, ага.
Опрічніков. Уже єсть пєрвая партія сємєчек, із которих вирастаєт подсолнух с трємя головамі. Я лічно єл помідор, скрєщенний с лістьямі табака.
Галушка. А це навіщо?
Опрічніков. Труженік сєла ілі завода, чтоби нє тратіть врємя на пєрєкур, сьєв такой помідор, убіваєт двух зайцев: поєл, получіл дозу нікотіна і трудовоє врємя нє потєрял. В курсє дєла?
Галушка. В курсє дєла.
Опрічніков. І ето єщо нє всьо. Наши коллєгі−зоологі добілісь єщо большего. Ім удалось скрєстіть вєрблюда со свіньйой.
Галушка (аж кавкнув від подиву). І що ж вийшло?
Опрічніков. Імя ето животноє єщо нє получіло, но нєужелі вас нє восхіщаєт такой фантастіческій факт?
Галушка. Восхіщаєт, ще й як восхіщаєт.
Опрічніков. Тєпєрь ето животноє будєт давать одноврємєнно і сало, і мясо, і шерсть, і кумис, оставаясь прі етом корабльом пустині.
Галушка. Он воно як! Ти ба!
Часник (по-хлопчачому хвалькувато). Що я тобі говорив! Дайошь рекорд!
Галушка (почухав потилицю). В курсє дєла. (Пауза.) Хоча… і наші трудівники не в тім’я биті, таку агрокультуру запровадили в садибах, що з кожного клаптя землі беруть, аж вдивительно, по кілька раз. І які скарби беруть! Ось погляньте. (Дістав із нагрудного кармана піджака пшеничний колос.) Це колос високосортної полтавки-червоноколоски. У ньому сто десять зерен. І кожне зерно важке, як золото.
Часник (докірливо). Знайшов що порівнювати. (До Опрічнікова.) Правильно я кажу? Правильно.
Галушка (засоромлено). Та я що? Я нічого.
Виходить Палажка.
Палажка. Прошу до столу.
Часник. Час і пора. Давайте смикнемо сірка та поласуємо тим, що дала земля!
Галушка. Вип’ємо за цвітущу жизнь!
Опрічніков. Випівончікі, закусончікі… Я, собствєнно говоря, нє протів. (Цитує вірша.)
«Піщі сладкой, піщі вкусной
Даруй мнє, судьба моя, −
І любой поступок гнусний
Совєршу за піщу я!»
Всі сміються.
Сідають до заставлених стравами столів: Часник, Опрічніков і Палажка по один бік тину; Галушка і Параска − по другий.
Часник (підкручує вуса). Тільки погляньте! Цимус на цимусі, смакота на смакоті!
Галушка (наливає зі своєї сулії собі й Парасці). А як то хороше на свіжому повітрі в повненьку чарочку зазирати!
Часник (вправляється з самогоном на своєму столі). Ой дай, Боже, жити, горілочку пити, хмелю не чувати, дома ночувати!
Опрічніков (вираз подиву). Салівон Гапоновіч, ви вєрітє в Бога?
Часник. Боже збав! Це просто так говориться.
Галушка. Я пропоную випити за цвітущу жизнь нашого села, Радянської України і всієї Країни Рад!
Опрічніков. Прєкрасний тост!
Всі п’ють.
Галушка. Гарно пішла, як брехня по селу!
Часник. Хорошеньке хміль-зілля!
Опрічніков (його аж пересмикнуло). В курсє дєла! Собєрісь хоть всє учониє вмєстє − нє сдєлают такого крєпкого пєрвака!
Параска (посміхаючись до Опрічнікова, подає сало). Вгощайтеся нашим сальцем!
Галушка. Підбічниця моя, Параска.
Опрічніков (бере сало). Очєнь пріятно. Благодарю! Столько красоти сразу! Сплошной рай!
Всі сміються.
Параска. Я ось вам іще галушечок з курятиною поставлю. Слава Богу, єсть і собі чого поїсти, єсть чим і людей пригостити.
Палажка (Опрічнікову). Ось попробуйте смаженої печінки. Все тут є. Беріть, що забажається. Все це добре, все своє, зароблене працею і терпінням.
Галушка. А давайте по другій? За дорогого гостя.
Опрічніков. Нє возражаю!
Випили.
Параска (до Опрічнікова). Одвідайте справжньої смаженої української ковбаси!
Опрічніков. Отвєдаю, нє бєспокойтєсь.
Палажка. А мого холодцю з хріном.
Обидві жінки разом (так вийшло!): «Кушайте!..»
Опрічніков. Да, да, канєшно. (Бере шматочок сала, кладе його на кусень хліба, примруживши від задоволення очі, жує.) У-у-у! Вкуснотіща. Тєпєрь я понімаю, почєму украінци так любят сало.Салівон Гапоновіч, как ви, бішь, говорітє о салє?
Часник. «Коли б сало крила мало, під небесами літало!»
Опрічніков. Согласєн на всє сто. В етом удівітєльном продуктє єсть всьо − і вкус, і сіла, і здоровьє.
Галушка. Істинно. Наш конюх, дід Тарас, якому вже сімдесят шість, відкрив мені таємницю свого богатирського здоров’я. Він сказав: “Уже сорок років я не знаюся з лікарями. А був же колись поганий, зовсім поганий. Сало – мій рятівник. Знаю, перестану сало їсти, тут мені й кінець».
Опрічніков (ретельно витирає хусточкою виделку). Хочу вас спросіть, уважаємиє, за што ви награди своі получілі?
Часник. За збиті вражеські єроплани! (Галушці). Ти розкажеш чи я?
Галушка. Давай ти.
Часник. Може, ти?
Галушка. Давай я. Ми з Саливоном давні друзі… та більше, − названі брати. Як почалася громадянська війна, пішли добровольцями у кінноту товариша Будьонного… воювали проти панської Польщі, громили Ростов, брали Перекоп. На двох сім поранень маємо.
Часник (і собі). У першій конній армії товариша Будьонного, котрий дотепер є червоний генерал!
Галушка. Так от. Десь на кордоні з Польщею, ми, другий ескадрон, зайняли лісок й сидимо. Чекаємо.
Часник. Чого чекаємо? − невідомо.
Галушка. Раптом чуємо − гудіння моторів. Батечки мої! Бомбовози.
Часник. Дивлюсь я − на небі чотири цятки!… Летять прямісінько на нас, гідри летючі.
Галушка. Бойові єроплани.
Часник. Вони нам тоді частенько дошкуляли.
Галушка (в запалі оповідача). Я не поняв, ти розказуєш чи я?
Часник. Ти.
Галушка. Саливон прожогом до однієї тачанки, за кулемет. Я − до другої. Ті яструби − ближче й ближче. Мотори гудуть − жах! «Даємо бій!» − кричу.
Часник (у ражі спогадів). Даємо бій!
Галушка. Та як вріжемо з кулеметів! «Та-та-та-та-та-тата!.. Та-та-та-та-та-тата!..»
Часник. А вони нас з неба вогнем: «Пук-пу-пук!... Пук-пу-пук!.. Фіть-фіть-фіть!..Фіть-фіть-фіть!..»
Галушка. Кулями ніби горохом всипали! На щастя, жодна не влучила.
Часник. А в небі… два єроплани далі полетіли…
Галушка. …а два крила свої поскладали і на землю, як підбиті качки − «А-а-а-а-бух!..», в штопор і в піке − «А-а-а-а-бух!!..»
Часник. Мені товариш Будьонний орден Червоного Прапора власноруч до гімнастьорки прикрутив.
Галушка. І мені. Ще й поцілував.
Часник. Врешті перед усім ескадроном Семен Михайлович назвав нас краснимі орламі…
Галушка. …і ми до кінця днів залишимося такими!
Часник і Галушка браво заспівали разом:
«Будьонний наш, братішка,
С намі вєсь народ!
Пріказ голов не вєшать,
А ідті впєрьод!»
Опрічніков (підводячись, з чаркою в руці). Да здравствуют красниє орли! Да здравствуют русскіє богатирі! Да здравствуєт народная сіла!
Часник і Галушка (в одно). Будьмо!
Перехилили чергову чарку.
Палажка (протягує Опрічнікову яблуко). Яблучком закусюйте!
Опрічніков (відкушує). «Ех яблочко, куда ти котішься…» Ха-ра-шо-о!.. (Помічає накритий рядном музичний інструмент.) Што ето ви, Салівон Гапоновіч, под рогожей дєржитє?
Часник (підходить, відкидає рядно). Це попівський рояль. Коли батюшку Йова забрали, ми речі його пороздавали селянам… рояль як непотріб хтось порадив спалити, та я не дозволив, до себе забрав. Шкода такої краси. Думаю: ось побудуємо клуб, перенесемо на сцену, хай там стоїть, може для чого згодиться.
Опрічніков. Правільно рассуділі. Ето же чудо што такоє. «Блютнер» 1873 года. (Протирає рукавом пилюку, сідає, як справжній маестро, підіймає кришку, торкає пальцями клавіші, поринувши в стихію звуків, грає уривок з «Апасіонати» Бетховена.)
Параска й Палажка плещуть у долоні, в один голос: «Прекрасно!»
Часник і Галушка між собою:
Часник. Нічогенька музика, хоча й доволі бурхлива.
Галушка. Точно. Це, брате, ще видать європейських баронів сочінєніє.
Опрічніков (вертається до столу). Ошибаєтєсь, друзья, ошибаєтєсь. Ето самая што ні на єсть соврємєнная музика. Музика рєволюциі − любімоє проізвєдєніе Лєніна. Бєтховєнская «Апасіоната». Так же страстно, как звучіт ета соната, жил і работал Ільїч!
Галушка. А я одразу й не розібрав. Спасибі, що підказали.
Часник. Восхітітєльная мєлодія.
З маршем на сцену виходять комсомольці; попереду музики, за ними хвацький ватаг у шкіряній куртці з червоним прапором, за ним гожа дівчина у віночку несе на рушникові хлібину. Серед молоді вже знайомі нам Галина Галушка та Грицько Часник. За комсомольцями два діди, Тарас і Остап, котять свій візок, а в ньому − сніп пшениці та велетенський довгавий гарбуз.
Музики марша тнуть, комсомольці співають:
Бригадир комсомолець,
Комірник комсомолець,
Всі ми юні комсомольці,
Славні дівки, славні хлопці,
Одне слово, ленінці!
Ватажок загону Панько Нишпоренко командує: «Стій! Ать, два!» Процесія зупиняється проти двору Часника. Змахнув Панько руками, як диригент, − хлопці-комсомольці хором:
Котився візок з поля
До колгоспного двора,
А від двору до контори,
Ходи, голово, здоровий!
Дівчина (підносить хліб Опрічнікову). Комосомольці-незаможники колгоспу «Смерть капіталізму» хлібом-сіллю вітають дорогого гостя!
Опрічніков пригощається.
Часник (підкручує вуса). Степова красуня Катерина Бунчук! Наша передова.
Остап. Тримай, голово, останній сніп цьогорічного врожаю! Бережи його до посівної, як зіницю ока.
Тарас. Зважай, останній сніп − Божий сніп!
Редька (він у безкозирці, на плечах бушлат). Забудьте про Бога, діду! Опустіться на землю! (Піднесеним голосом.) Останній сніп − сталінський сніп!
Комосомольці дружно: − Хай живе великий Сталін! Слава! Слава! Слава!
Режисеру-потановнику пропоную в цьому місці вжити наступну фантасмагорію: тільки-но пролунає слово «Сталін», − як над дахом Часникової хати, з димаря, по пояс з’явиться товариш Сталін з біноклем і люлькою − мовчазний спостерігач дійства.
Остап. Б’ю тебе цим гарбузом, щоб не зазнавався! Щоб про колгоспників денно-нощно піклувався!
Часник (бере гарбуз, усміхнено). Піднесли таки голові гарбуза! Потішники!
Нишпоренко (командує). Юнацька гвардія! Роби − раз! Роби − два! Роби − три!
Комсомольці утворюють нескладну акробатичну композицію і за допомогою червоної стрічки роблять «червону зірку»; гучно, співомовно, з піднесенням:
Рідній партії спасибі, Ленінові слава,
Хай навіки процвітає Радянська держава!
Часник (Опрічнікову). Ми з такою молоддю гори поперевертаємо! Ми хлібом обсипемо нашу Комуністичну партію!
Галушка. І я колись був таким, як вони, міг на битій дорозі в суху погоду глину замісити.
Часник. Отой гарнюк у червоній сорочці − мій син Грицько!
Галушка (нахиляється через тин). А ота гарноуста смаглявка у червоній хусточці − моя дочка Галина!
Параска. Козир-дівка!
Опрічніков. Да, дєтьмі вас Бог нє обідєл.
Часник. Іване Васильовичу, ви що, в Бога віруєте?
Опрічніков. Как же! Пріцепітся што-нібудь к язику − нє отстанєт.
Комсомольці рухаються, гуртуються:
Редька. «Дай нам, голово, горілки!...»
Нишпоренко.
«Щоб ми били куркулів,
Дай іще нам пирогів.
Як не даси пирога –
Візьмем вола за рога…»
Дівчата (разом).
«…та й виведем за поріг,
і викрутим правий ріг…»
Гуртом.
«…будем в ріг трубити –
буржуям не жити!»
Часник. Прошу до нашого столу!
Галушка. Прошу до нашого двору!
Параска. Пригощайтеся, дорогі гості!
Палажка. Ой хто п’є, тому наливайте, хто не п’є, тому не давайте!
Завирував гурт.
Комсомольці посипали у двір Часника, загукали:
− А ми будем пити і голову хвалити!
Дід Остап і дід Тарас сідають за стіл Галушки.
Остап. Добре діло утіха, як ділові не поміха!
Редька. За нашого дорогого председателя Саливона Гапоновича Часника!
Комсомольці. Ура!
П’ють.
Параска. За нашого дорого… (Стріла гнівний погляд чоловіка, − Галушка іще й кашлянув, − і ніби її перемкнуло.)
Галушка. Дайбоздоров’я!
Часник. Спасибі вам, мої любі! Розчулили. Аж сльозу ковтнув!
Голоси:
− Хай буде все на здоров’я!
− Щоб день вівся, а хліб − ївся!
П’ють.
Взялися комсомольці виїдати, випивати наїдки на столі. Цокотять, дзенькотять. Одне слово, бенкет.
Нишпоренко (по хвилині). Товаришу Часник, розкажіть же нам усім, як вас стріла Москва?
Комсомольці:
− Розкажіть, Саливоне Гапоновичу!
− Звітуй, председатель!..
Часник. Ох і чудесно, ох і прекрасно стрічали! Приїхали ми ото в Кремль, до самого Сталіна. Він, мабуть, усі діла відклав, а нас прийняв. Узяв мене за руку, посадив коло себе в крісло. Кофійком пригостив.
Дівчата (з білою заздрістю у очах). Кофійком?!
Часник. Кофійком, а як же. Розговорилися. Йосип Віссаріонович питає мене: «Кто вас віучіл у калхозє хозяйствовать?» − «Партія!» − кажу. «А в чьом, как ві полагаєтє, мощь дєржави?» − «В народі», − кажу. Дивлюся, очі в нього заблищали від щастя. Він підійшов до мене, по-батьківськи обняв, та й каже: − «Мощь народа, товарищ Часник, − растьот на колхозних полях! Заботьтєсь о зємлє, заботьтєсь о молодьожі. Ім надлєжит осваівать новую тєхніку, шьтоб развівать край золотой, край труда і хлєба!..»
Аплодисменти.
Іще він говорив: «Я, − каже, − всьо віжу. Я віжу нашу страну мощной, непобєдімой і такой же неповторімо-красівой, как украінскій вішньовий садок!» Так і сказав.
Палкі аплодисменти.
Потім нас водили Кремлем. Які там дива, скажу я вам, дорогі товариші! От, к приміру, є там Цар-пушка. Велика гармата! Людина поруч із нею − комаха. З такої б я-як жахонув, так о-го-го! Тільки, кажуть, вона жодного разу не вистрелила. Недалечко від неї стоїть Цар-дзвін. Наш вітряк − ото тобі такий дзвін. Тільки, шкода, жодного разечку він не дзвонив…
Тарас (перебиває). Зважай, голово, щось вони там у Кремлі позбирали все те, що не дзвонить, не стріляє…
Остап. Ось цить, не перебивай!
Галушка. А Леніна бачив?
Часник (сумно). А як же, був і в Мавзолеї… Лежить наш Орел у труні, ніби заснув і здається гукни тільки: − Дорогий наш товаришу Ленін! − він і встане.
Опрічніков. Можно слово?
Часник. Не можна, а треба! (Поцокотів ложкою по графину.) Товариші, слово має видатний учений із Москви, революціонер садів і городів, Іван Васильович Опрічніков.
Опрічніков (песимістично). То, што я сєйчас скажу, кому-то покажется довольно рєзкім, но… (Б’є себе кулаком в груди.) Вот гдє боліт, дорогіє товаріщі! Пєрєгрузкой Лєніна в гроб ми загналі! Нє видєржал напряженія, упал могучій колос. Так нєужелі ми і товаріща Сталіна так же загонім? (Сталін наводить бінокль на Опрічнікова.) Можно Сталіна тоже − туда!
Часник. Та що ви таке кажете?!
Галушка. Хіба можна?
Хтось із гурту:
− Ні! Ніколи цьому не бути!
Опрічніков. Я знаю, товаріщі, што і ваши сєрдца болят, как мойо. Тєпєрь я спрошу вас: што нужно сдєлать, штоби помочь товаріщу Сталіну строїть радостную, свєтлую жизнь? (Оптимістично.) І я вам отвєчу. Больше ініциатіви, больше упорства, больше ентузіазма! Дісциліну труда надо крєпіть, волю собрать в кулак! Пусть сєрдца ваши станут твьорже камня! Свєтлоє будущеє пріходит только в упорном, но благородном трудє! Впєрьод, товаріщі! Єдінодушно і нєотступно. Только впєрьод!
Палкі оплески.
Я віжу сквозь дєсятілєтья тє врємєна, когда на планєтє Зємля нє будєт больше войн, нє будєт класов, когда в єдіном коммуністіческом колєктіве чєловєк − царь пріроди − достігнєт височайшего гармоніческого развітія. І етот чєловєк создаст гімн, которий будєт єго святинєй; ето будєт пєснь о хлєбопашцах, о нашей партіі, о благородних рицарях − большевіках нашей епохі! (Пауза.) Ви нє прєдставляєтє, какой щастлівой будєт жизнь! Люді наукі… Учьониє ізобрєтут машину, которая сама будєт дєлать варєнікі, мокать іх в смєтану і отправлять в рот. Да, да, товаріщі! І, конєшно, я убєждьон, прідьот такой дєнь, когда будєт ізобрєтєно лєкарство, с помощью которого ми сумєєм вдохнуть жизнь в вождя Рєволюції! Наш дорогой і любімий Ільіч однажди встанєт і пойдьот!
Галушка. Слава ж нашій великій Партії! Слава Сталіну!
Часник. Уперьод! Только уперьод!
Задоволений Сталін ховається в димарі.
Знову задзвеніли чарки. Зацокотіли виделки і ложки.
Вихиливши чарочку, Опрічніков іде до хати.
Діди вийшли на вуличку, закурили.
Тарас. Зважай, кучеряво дуже говорить.
Остап. Витіювато висловлюється.
Галина (відводить Катерину убік). Велика людина! Кришталева душа! Дивлюсь йому в очі, а вони такі голубі, немов озера…
Катерина. Якби ще й на вроду вдався…
Саме в цей момент до них підходить Опрічніков.
Опрічніков. Нє помєшаю?
Галина. Ой, ні…
Катерина. А ви у самій Москві живите?
Опрічніков. В самом сєрдце.
Галина. Надовго до нас?
Опрічніков. До слєдующєго урожая.
Катерина. Ви так говорили… я от що подумала… якби всі люди землі були такими, як ви…
Опрічніков. То што?
Катерина. Одне слово, спасибі.
Опрічніков. Однім словом, пожалуйста. (Подає Галині скляночку з парфумами).
Галя. Це мені?
Опрічніков. Вам. (Почервоніла Галина притискує до грудей подаруночок, біжить до матері.) А ето вам, Катя. (Подає Катерині матрьошку.)
Катерина. Яка цікава іграшка!
Опрічніков. А в нєй єщьо і єщьо…
Катерина. Як дитинчатко у лоні матері!
Опрічніков (говорить так, щоб чула лише вона). Катєнька, ви прєлєсть. (Відходить.)
Катерина. Катєнька… так мене ще ніхто не називав. (Вертається до гурту.)
Вуличкою іде Духовенко. Першим його помічає Редька.
Редька. Гляньте, хто йде!
Грицько. Махно!
Комсомольці (хором). Махно, Махно вступив у… кіно!..
Сміються. Духовенко зупиняється. Редька переступає йому дорогу. За ним висипають на вулицю й інші.
Редька. Ой, ой, ой! Не дивись на мене так, бо мені страшно!
Нишпоренко. Здоров був, землячок.
Грицько (різко). Проти течії ідеш, опортуніст!
Катерина. Корчить із себе смиренного святошу!
Галина. Ну й хай. Саню, заходь до нас, поласуєш галушками.
Редька (відверто вороже). Що значить «хай»? Ми, значить, будемо будувати соціалізм, а він тільки насіння лузатиме? Так не годиться! (Штовхає у груди Сашка, пиндючисто.) Ходімо, розберемось. Боїшся? Ходімо!.. (Духовенько ані руш, стоїть, мов статуя.) Я тобі патли твої пообсмикую! Лясну дубчиком − чи воскреснеш?
Тарас (до Редьки). Петре, не чіпай хлопця. Ач, який забіяка! Ти своє роби, а він хай робить своє.
Редька. Хто його чіпає? Кому він здався! (Поплескав Сашка по плечу, зареготав.) Не бійся, парняга! Матрос рєбьонка нє обідіт.
Духовенко. Ви все сказали?
Редька (трохи розгублено). Все.
Духовенко. Я можу йти?
Редька. Іди.
Духовенко іде.
Редька (уздогін). «Моя хата з краю!..»
Духовенко (зупиняється). Моя хата з краю, я біду знаю. (Іде.)
Палажка. Ой, а що це в нас так невесело? Чом музики не грають? Адже свято…
Параска. Ех, давай розвеселої!..
Галушка. Коли наївся, то й співати можна.
Часник (доволі тепленький, заспівав).
«Вип’ю чарку, вип’ю другу, вип’ю третю на потугу,
П’яту, шосту та й кінець – пішов козак у танець!»
Грицько. Танок − не робота, а хто не вміє − срамота!
Нишпоренко. Гуляй, душа, в тілі, поки кістки цілі!
Заграли цимбали, заячала скрипка, забубонів бубон. Галас, вигуки, аж затанцювали.
Опрічніков (підійшов до Редьки). Што за хлопєц?
Редька. Сашко Духовенко. Місцевий мудрак. Сільських діток вчить.
Опрічніков. В арміі служил?
Редька. Отой патлань? Х-хе!..
Опрічніков. Ти?
Редька. Так точно.
Опрічніков. Іді за мной. (Пауза.) Сєло покажешь.
Редька іде за Опрічніковим.
Гуляння набирає обертів. Всі ідуть у танок. Вихор спідниць та чобіт.
Подаю пісенне намисто для танців. Режисерові вирішувати, хто їх виспівуватиме і у якій рядності. Можна обійтись і без співів, просто потанцювати.
Добривечір, дівки, вам!
Вас чотири, а я сам;
Туди-сюди повернусь,
Вже нічого не боюсь.
Ой коляда, коляда,
В мене губа солодка:
В кого одна, в мене − дві
І солодні обидві.
Ой, курив же я махорку,
А тепер легкий табак,
Колись любив я красотку,
А тепер вже буду так.
На припічку, на краю
Я давала і даю
Дядькові Омелькові
Картопельки тепленької!
Гоп, швець любив мене,
А я − швеця, а швець − мене;
А він − мене, а я − швеця,
Межи нами нема кінця!
Ой гуляла баба з дідом,
Загубила торбу з хлібом.
Баба: «Діду, торба де?»
«Гуляй, бабо, добре йде!»
І учора галушки,
І сьогодні галушки.
Прийди, прийди, мій миленький,
На пухові подушки!
Учила мене господиня:
−Під фартушком чорна скриня,
А ти того не знаєш,
Біля цицьок шукаєш.
На припічку під кожухом
Справив хлопця з одним вухом;
−Чоловіче, що ти робиш,
Чому хлопця не доробиш?
Нікому так не дивую,
Лиш тому музиці,
Як заграє на постелі −
Чути на полиці.
І знову дзенькіт чарок.
− За «Смерть капіталізму»!
− За «Тихе життя»!
Часник (до Галушки). Я все думаю, брате, чому гарно у колгоспі? А ось чому. Колектив! Бо крихта тільки в хлібині − хліб, а дерево тільки в лісі − ліс, а так – деревина. Народ у нас, слава Богу і Карлу Марксу, працелюбний, дружний. Чого ще треба?
Галушка. Так, брате. Село наше Хмарки зветься, а, бач, над нашими головами ані хмаринки.
Часник. Усьо фіксую, брате. (Погладжуючи черево). Збираюсь весною засіяти пирійкою колгоспне поле, а на тому клаптику лугу, що входить клинцем між Калиновим гаєм і річкою, − посадити часник.
Галушка. Пробач, брате, може, я не так тебе зрозумів, але шмат землі біля Калинового гаю належить колгоспу «Тихе життя».
Часник. Агі на тебе, друже! Ніколи цього не було. Пригадай. То земля колгоспу «Смерть капіталізму», це кожний знає.
Галушка. Аж смішно, йбо! Порийся у своїй макітрі, друже. Бувший голова Ведмеденко, коли ділили землю, так мені і сказав: «Кіндрате, земля під Калиновим гаєм наша». Краще не спор зі мною.
Часник (гнівно-докірливо). Чортибатька-що! Мало що твій Ведмеденко казав. Казав та не зав’язав. У вас і так землі достобіса. Нащо тоді фортелі-мортелі виробляти?
Галушка. Іди ти, Саливоне, під три чорти і не розстроюй мене. Той кут був, є і буде землею колгоспу «Тихе життя». Все. Крапка.
Палажка (аж підскочила). Це ти, Кіндрате, кого завгодно розстроїш. Я була ланковою і пам’ятаю, як після комуни той кут перейшов нам.
Галушка. Мовчи, бабо! Не твоє це діло між чоловіками встрявать.
Параска. Чи вже встряла?
Палажка. Се-се-се! Хто б казав. Всім відомо, як ти у комуні…
Галушка (перерива Палажку). Прикрий піддувало, кажу!
Палажка. А що? Правда очі коле?
Часник (вдарив кулаком об стіл). Ти мою жінку краще не чіпай, а то…
Галушка. Що «а то»?
Часник. Утихомирю!
Галушка. Глуши ґонор!
Часник. Деркачем огрію, так і губи стулиш!
Галушка. Кулаком приложусь, сім днів мізки збиратимеш!
Грицько. Тату, перестаньте!
Галина (до Параски). Мамо, ведіть тата у хату! Сором…
Часник. Гарцюй перед своєю лошицею!
Галушка. Води свою кирпату козу на мотузці!
Часник. Шаблюку мені!
Галушка. І мені шаблюку!... на шматки розірву!..
Зчепилися через тин, почали торсатися. Комсомольці давай їх рознімати.
Часник. Халабай! Ціпидло!
Галушка. Підтумок! Єрепуд!
Їх розняли. Аж тут зчепилися жінки.
Параска. Лярва!
Палажка. Боска!
Параска. Шельма широкорота!
Палажка. Ящірка ядозуба!
Параска. Щоб тобі на пупі чиряк вискочив!
Палажка. Щоб тобі заціпило!
Їх рознімають.
Часник (хапаючи повітря). Я завжди знав, що ти за штучка, Кіндрате! Віднині ти мені не друг, не бойовий товариш! Ніхто!..
Галушка (хапаючи повітря). Запам’ятай цей день, Саливоне. Сьогодні і до кінця світу ти втратив бойового товариша і побратима! Тьху!
Часник. Тьху!..
Часник пішов у свою хату, за ним Грицько і Палажка.
Галушка пішов у свою хату, за ним Галина і Параска.
Комсомольці, добряче наморені стравами і питвом, похитуючись, залишають подвір’я Часника.
На сцені зостаються лише діди. Якийсь час тихо.
Остап (помітивши п’яного комсомольця, який скрутився бубликом під тином і заснув). Спить.
Тарас. Передозувався.
Остап. Кумедія й горе.
Переносять юнака і кладуть на візок.
Остап. Ну що, потьомбали?
Тарас. Потьомбали.
Заскрипів возик, зупинився.
Тарас. Я все думаю: невже ото Сталін усе бачить?
Остап (замислився, і врешті-решт знайшов відповідь). Сталін не теля, бачить іздаля.
Тарас. Еге.
Знову заскрипів возик.
Завіса.