Олександр Виженко «костоломці»
| Вид материала | Закон |
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
- Олександр Петрович Довженко, 245.06kb.
- О. В. Батанов олександр Васильович Батанов, 263.17kb.
- Олександр Ткачук "особистість та історія: час михайла гориня", 105.05kb.
- Дерманський Олександр, 279.82kb.
- Палій Олександр Андрійович, 190.15kb.
- Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження, 847.81kb.
1 2
ГЛАВА 2. ЗИМА.КАРТИНА ПЕРША
Колгоспна стайня. Чути, як на вулиці завиває хуґа.
Дід Тарас сидить у возику.
Тарас (тільки-но пообідав, змітає з кладочки на долоню хлібні крихти, підносить до рота, ретельно пережовує, перехрестивши чоло). Дякую Тобі, Боже, що дав змогу їсти цей смачний хліб!
Входить дід Остап.
(До нього.) Мете?
Остап. Замок цокотить. Вітер з півночі.
Тарас. Як коні?
Остап. Такі коні, «як біжить − усе дрижить, як упаде − сім день лежить».
Тарас (скрушно чмокнув язиком). Ну, де це видано: крадемо в колгоспі кукурудзу, щоб нагодувати колгоспних же коней! Зважай, правду-таки кажуть люди: «Гуртове − чортове!»
Остап (сів). Кумедія й горе.
Скрутили цигарки, палять.
Тарас. Носив вовк, понесуть і вовка.
Остап. Ти про що?
Тарас. Скоро не вкрадеш. Грім би їх побив, отих костоломців! − двори перекопують: і в хатах, і в душах риються. Штурмують світле майбутнє, а «червоною мітлою» метуть, як злодії, по ночах.
Остап. «Вірні ленінці…»
Тарас (перебиває). Які там «ленінці»! Шатія-братія… Злі, аж у роті їм чорно. Особливо міліціонер Редька і їхній ватаг Нишпоренко Панько.
Остап. Це той, що йому в дитинстві півень око видзьобав?
Тарас (кахикнув у кулак). Сам знаєш, у нашому селі одні незаможні. Де вони тих куркулів беруть? Зважай, Прокопа Рябого, у котрого тільки й було що корова та трохи птиці, з сім’єю вигнали на мороз, мов нелюди. Забрали хліб до зернини. Усе забрали… (Гнівно.) От морди! Господи, Ти ж бачив, кого ти творив?! Тьху!..
Остап. Я так думаю: риба гниє з голови. Були б у нас голови як голови, то оті нехристи такого б не робили.
Тарас. Це ти у «яблучко». Часник з Галушкою все в розбраті, щодня гиркаються, намагаючись одне одного з’їсти. Справжня тобі громадянська війна, тільки що до шаблюк не доходило. Вила були, ціпи були, а от шабель поки що ні.
Остап. Якби їх помирити!
Тарас. Руку даю на відсіч − не помиряться вони, аж поки не повдягають дерев’яні жупани!
Остап. Чому це ти так думаєш?
Тарас. Зважай, злість відчиняє рота, а закриває очі.
Остап. А я все ж таки сподіваюсь на диво! Бо як без цього жити?
Тарас. То так і живи.
Остап. Як?
Тарас. Сподівайся на диво.
Затемнення.
КАРТИНА ДРУГА
Зимовий вечір.
Комсомольський клуб, утворений під склепінням старої церкви. Над вівтарем напис: «Ленінська кімната».
Стіл застелений червоною скатертиною, кілька стільців.
На столі – бюст Сталіна.
На свічниках горять реквізовані церковні свічки.
Олтар, з якого вже познімали ікони, завішений плакатом та лозунгами.
Плакат такий: два робітники крутять прес, а під пресом лежить роздавлений буржуй, з рота, з дупи котрого стрічками лізуть золоті монети.
Лозунги:
«Боротьба за хліб – боротьба за соціалізм» Й.В.Сталін
«Релігія – опіум для народу» В.І.Ленін
«Якщо ворог не здається, його знищують» О.М.Горький
Ліворуч від столу висить чорна дошка. Деінде визирають почеркані церковні фрески, на яких були намальовані образи святих.
Входить міліціонер Редька, за ним Нишпоренко. Обоє у кожухах, юхтових чоботах. Редька підперезаний поясом, до пояса прилаштована кобура з револьвером.
Редька. Мені майор так і сказав: «Тримай, Петю, фасон. Тобі доручено велике діло – наведення порядку в рідному селі. Оця револьверна залізяка – твоя сила!»
Нишпоренко. Гучна штука!
Редька. А Свирид не з лякливих. Коли ми пшеницю у нього знайшли, ухопив косу, махонув нею перед самісіньким моїм носом, та в вікно. Шкода… не поцілив.
Нишпоренко. Нікуди не дінеться. Піймаємо куркуляку. У нас мова коротка: хто не схиляє голову перед колгоспом, тому нахиляємо. А не нахилятиметься – знімемо.
Редька. Пиши Свирида на чорну дошку. І Корнійчука пиши, хліб згноїв. Гаплик їм.
Нишпоренко підходить до дошки, пише.
Входить Галина і Грицько.
Грицько. Все готове. Всіх богомазів на купу поскидали.
Галина. Дві тисячі сто сорок!
Нишпоренко. Чого?
Галина. Ікон!
Редька. Ого!
Грицько. Святих книг не стали й лічити.
За сценою чути спів:
«Комсомольці-малобоговіри,
А де ваше Рожество?
− Наше Рожество
Снігом занесло!»
Нишпоренко. А що?! Розвіюється «опіум для народу»!
Грицько. Таку люмінацію зробимо – світ не бачив!
Редька. Сьогодні прощаємося з богами. Історичний день. Поздоровляю вас, комсомолко Галушко. (Підходить до Галини, хапає в обійми, міцно цілує.)
Галина (силкується і вреші-решт відштовхує його). Збожеволів чи що?
Грицько стис кулаки, тупнув зі злістю ногою… прожогом вибігає.
Редька. Ач який бичок! Ревнує…
Галина. Ти, Петре, грубий і ненормальний. Голова – як казан, розуму ж – ні на ложку.
Редька. Обидилась? Дурна дівка. Нащо нам губи дано? Щоб цілуватися. А в тебе не губи - мед. Ось дай ще поцілую…
Нишпоренко. А де це Катерина Бунчук?
Галина. Вдома. От-от має бути.
Редька. Знаю я, в якому вона «вдомі». (Загадково.) У хаті-лабораторії допомагає Опрічнікову експериментувати із сім’ям.
Галина (невміло приховуючи хвилювання). Звідки знаєш?
Редька. Должность об’язиваєт. Власнооч бачив восени, як Катерина з агрономом в калиновім гаї…
Нишпоренко. Та ти шо! Чого мовчав?
Редька. …головне, він виривається, а вона пригортає, він пручається, а вона обіймає…
Нишпоренко. Чуєш, Галю! Наша Катерина он якого чоловіка осідлала! Вона, вибачайте, будь-якого чорта загнуздає. Не Катька, а метеор!
Редька. Головне, що й Іван Васильович утюрився в неї по самі вуха.
Нишпоренко. Та ти шо!
Редька. Я тобі кажу. (Зітхнув.) Дівчата люблять мудрих та розбитних. Не маю жодного шансу, коли я щодня на парі з школи вертався.
Знадвору лунають бадьорі вигуки.
Входить Духовенко.
Нишпоренко (усміхнувся, скривившись). Ой, ой, ой! Сліпну!.. Радість несподівана.
Редька (саркастично-сценічно). Чолом, мудрий чоловіче!
Духовенко. Здрастуйте!
Нишпоренко (заблеяв фальцетом). «Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих і на путі грішних не ста…»
Редька. Конєшно. Він блажен, а ми «кака».
Нишпоренко. Ми кака, а він цяця.
Редька. Ще й яка! Він же усю Біблію перечитав.
Нишпоренко (осміхнувся крізь зуби). І що, допомогла тобі твоя Біблія? Гля, мовчить. (Роздратовано.) Богам молишся. Царства небесного просиш, а від земного втікаєш. Тобі, мабуть, і батько Сталін не такий?
Духовенко. Кесарю кресареве, а Богу богове.
Нишпоренко. Петю, якщо я його по одній щоці вдарю, він другу підставить?
Редька. Будь певен.
Нишпоренко. А давай я з нього душу витрясу? Не всю душу, а так, трошки, щоб піт виступив. Або оту стару Євангелію, пудів на п’ять, до голови прикладу.
Редька. Зачекай. (До Духовенка.) Чого прийшов, земляче?
Духовенко. Просити.
Нишпоренко. Та ти шо! Просити? (Сплеснув у долоні, театрально вклоняється і мімікує). «І засурмлять янголи й архангели у труби срібноголосі: − Амінь!» Проси, вінценосцю!
Духовенко. Діток із собою не беріть буксирити, не робіть з них нацьковувачів.
Нишпоренко (підскочив). Чуєш, Петю? Еге-ге!.. Бач, куди стриже. Чого чекати? (Аж руку звів.) «Гав-гав! Куркуль хліба не дав!» Та він нас за дурнів вважає! Таких мудреців топлять в ріці! Чуєш, ти, мудрило?! Ти вгору кирпу не дери. Як муху задавлю! Чахнешся! Чучверишся!!..
Духовенко. Панько! Мене неможливо образити. Моєї ланки немає на вашому полі. У мене немає нічого, що можна відібрати чи вкрасти. Мої втрати – мої розкоші. І це єдине, чим я можу поділитися…
Нишпоренко (кричить). Прикуси язик! (Хватає Сашка за барки.) Ах ти ж!
Редька. Не гарячись, братухо, тр-р!.. (До Духовенка, тоном навчителя.) Ти, Сашко, був ніби «неопредєльонний», а тепер, виявляється, потураєш куркулям. А це значить, що ти класовий ворог. А до ворогів у нас один підхід. «Пух!» - і все. Єсть наказ від Сталіна з ворогами розправлятися, щоб духу нашого боялись. Або нашу пісню співай, або… Така діалектика. Второпав?
Чути − під’їхали сани. Залунав бадьорий спів:
«Зарєжем штикамі ми алчную гідру,
Тогда заживьом вєсєлєй!»
Вигуки. Свист. Регіт.
Галина. Червоноармійці приїхали!
Редька. Братушки!
Редька і Нишпоренко виходять.
Духовенко (з болем у голосі). «Ви добродіїв засудили й годувальників своїх убили…»
Галина. Чого ти добиваєшся, Сашко?! Преш проти рожна. Та вони ж тебе на борошно перетруть! Чи я тобі не казала: хочеш для себе квітучого життя − не плюскоти.
Духовенко. Коли мотузка обривається, – відро падає в колодязь. Якщо відро на дні глибокого колодязя, неможливо напитися води. Лише тоді, коли це зрозумієш, − почнеш дорожити відром, не раніше.
Галина (з досадою). Ідеаліст. Йолоп. Ну, чого ти сюди прийшов, скажи, чого?
Духовенко. Галю, віддай мені оту ікону.
Галина. Яку?
Духовенко (показує рукою на ікону із зображенням Матері Божої, Яка стоїть над домовиною Ісуса). «Не буди Мя Мати Моя».
Галина. Навіщо?
Духовенко. Матуся завжди молилась до цієї ікони. В домовину їй покладу.
Галина (якийсь час вагається, потім бере ікону і віддає Сашкові). Заховай.
Духовенко (ховає ікону під полу кожуха, усміхнено). Спасибі, Галинко!
Галина (одвернулась). Іди.
Духовенко виходить.
Через віконце видно, як на майдані затанцювали язики полум’я, затріскотіли, палаючи ікони.
Чути вигуки й уривки голосів:
− Горять преподобні й святі!
− Музика! Дай веселої! Давай гопака!
− Товариші! Цілі століття в рабстві!.. в темряві!.. Дивіться… віковічні кайдани… скинули!..
− Давай веселішої!
Затемнення.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Цегляна мурована хата.
Вечір. У печі горить вогонь, і відблиски осяйвають хату. Надворі виє хуртовина, квилить у комині. Край віконця постіль.
Опрічніков умивається біля відра. Поруч Катерина, витирає рушником його лице, руки. Опрічніков обхоплює руками її талію.
Опрічніков (цілує Катерину в носик). Ладушка…
Катерина. Ти і свою дружину так називаєш?
Опрічніков. Ладушка, я уже говоріл тєбє, у мєня нєт жени. Но ти мнє нє вєрішь.
Катерина (гладить рукою його лице, цілує очі). У тебе в очах є щось аварійне. Люблю тебе і боюсь… вірю тобі, але боюсь, мій голубе ясний. І радісно мені, і боязко мені, і серце мені колотиться, щоб, бува, не приведи Господи, не осоромитись.
Опрічніков (в інтимному тоні). Зєрно во взаімодєйствіі с зємльой, дождьом, вєтром, светом солнца, луни і звьозд начінаєт расті більше і більше… так і моя любофь к тєбє, Катя.
Катерина (обняла його). На дворі холодно, а з тобою так тепло та затишно!
Опрічніков. Как воврємя мнє далі ету хату, гдє ми можем смєло встрєчаться.
Катерина. Тут мешкала сім’я куркуля Хмари, кума Часника.
Опрічніков. І што же, Часник не защітіл своєго кума?
Катерина. Поки я буду на трактористку вчитися, ти тут…
Опрічніков (з укоризною). Опять двадцять пять! Ну, Ладушка!..
Катерина. У тебе всі наші дівчата закохані.
Опрічніков. Ти тоже нравішся хлопцам.
Катерина. Кому це?
Опрічніков. Духовєнку, напрімєр.
Катерина (довго і звучно сміється). Махнові!.. От насмішив. (Сідає з ним поруч на ліжко.)
Опрічніков (стиснув їй руку, з придихом). Давай єщьо.
Катерина. Досить.
Опрічніков (палко). Давай.
Катерина (звелася). Слухай, як ти уві сні кричав! Сон, мабуть, бачив страшний?
Опрічніков. Нє помню. Спой мнє. Очєнь мнє нравітся ваша пєсня о чайкє.
Катерина (заспівала).
Горе тій чайці-небозі,
Що вивела діток при битій дорозі.
Чумаченьки ішли,
І маленьких чаєняток із гнізда взяли.
…прилетіла чайка, траву прогортає, −
Отут були чаєнята, а тепер немає.
Не хочу співати. Дуже вона сумна.
Опрічніков (рвучко підійшов, підняв, завертів). Ладушка-а-а!
Затемнення.
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Святвечір. Святкова хата Часника. Усе лицює до білої скатертини. У печі тріщить вогонь, по стінах бігає неспокійне сяйво. Господарі вдома одні.
Часник (хукає на замерзле віконне скло, наспівує). «Ходить гарбуз по городу…» Різдвяна зірка встала, можна й за стіл.
Палажка. Потерпи, скоро сядемо.
Часник (подивився на годинник). І сю ніч не міг заснути… б’ю себе по щоках і кажу: «Думки, думки, розступіться, дайте хоч трохи поспати».
Палажка. Чула крізь сон.
Часник. Віриш, вночі встану, схоплю подушку в руки, думаю, думаю і не помічаю, як подушка в руках розлазиться, розлазиться… тільки пір’я по хаті, як сніг летить…
Палажка. Як там Гриць? Чи, бува, не голодує трактористик наш?
Часник. Хіба я йому мало наминачки навіз? Не пропаде.
Палажка. Чула, що й Галушкина Галина на курси збирається. Молоденьке, гарненьке дівчатко − і собі лізе на ту гуркотливу механізму.
Часник. Хіба погано, що молодь на механіку посунула? Вернуться спеціалістами, будуть землю народну, колгоспну відроджувати. Без науки рекорда не даси.
Палажка. Хай хлопці, дівчатам воно навіщо? Це ж таке, як гудоне, як ревоне − і нема дівки.
Часник. Галушчина дочка, хай він за неї й переживає.
Палажка. Гриць у Галину закоханий.
Часник. Чуєш? Хвіртка скрипнула.
Голос Галушки: «Мороз ходить очеретом, пусти нас, пане господарю, вечеряти!»
Параска: «Різдвяна зірка встає – Свята Вечеря настає!»
Часник. Очі б мої їх не бачили!
Палажка. А може ж вони миритися…
Часник (відчиняє двері, люб’язно). Радий вітати добрих людей на моєму подвір’ї і в хаті!
Входить Галушка без шапки. На голові білим вінком сніг. За ним завіяна снігом Параска. Параска тримає в руці восьмикутну зірку, в якій горить свічка.
Галушка (струсив сніг). Навалилася зима. Б’є, мете, крутить…
Параска. Такий мороз, аж зорі скачуть.
Часник. Багато снігу − багато хліба.
Галушка. Аби так. (Дістав з рукавиці зерна, обсипаючи хазяїна і хату). На щастя, на здоров’я, на Новий рік, щоб все було краще, як торік!
Часник (явно розчулений; уклінно). Спасибі, спасибі! То прошу до столу, хліба-солі скуштувати, Родової куті одвідати!
Часник. Будем їсти, будем пити і господаря хвалити!
Сідають за стіл.
Палажка (ставить миску з узваром на вікно). Хай душі померлих родичів скуштують святкового узвару.
Якийсь час їдять мовчки.
Чути вовче виття.
Галушка. Вовчики-братики.
Часник. Обступили село, без ружжа хоч не виїжджай.
Пауза.
Часик. Весною біля нашого села будуть провадити військові маневри.
Галушка. Кажуть, Семен Михайлович особисто приїде.
Часник. Якби ж.
Пауза.
Вибачайте, кутя без меду. Червоноармійці-халамидники ще восени сто бджолиних сімей порохом та сіркою потруїли.
Галушка. Солоденького захотілось шефам.
Палажка. А тепер і міцненького, і м’ясненького. Вчора понаїдалися якихось малохольних грибів і подалися на промисел… У баби Секлети самогонку вициганили, а у Двірничихи дві гуски вкрали й оградку повалили.
Галушка. Махамоти.
Пауза.
Часник. Годинник зламався.
Галушка. Сталінський?
Часник. Ага.
Галушка. Шкода.
Пауза.
(Дістав хусточку, витирає з чола піт.) Я теє… нагадався.. Калиновий гай, дійсно-таки, при розподілі землі перейшов до колгоспу «Смерть капіталізму».
Часник (схвильовано). А я тобі що казав!
Галушка (встав з-за столу, підійшов до Часника). Саливоне… (Пауза.) Саливоне… Прости. (Вклоняється.) Ми ж побратими були, прости.
Часник. Пусте. (Утер сорочиною сльозу.) Брате… Слава Богу!
Галушка. Брате! Слава Богу… і Фрідріху Енгельсу!
Обнялися, тричі навхрест поцілувалися.
Часник. Хіба може бути галушка без часника?
Галушка. Може, але вона тоді й не галушка!
Часник. Брате!
Галушка. Брате!
Знову обнімаються. Знов сідають за стіл.
(Налив собі чарку.) Щоб наш пан хазяїн ні об чім не журився! Бувай на вас добра година та грошей торбина! (Вихилив.)
Часник (наливає й собі чарку). Бажаю, щоб і ваша хата була на всі достатки багата! Щоб було у вас в стіжку, в мішку, і в коморі, і в оборі, в ложці, в мисці, а коли донька вийде заміж − то й у колисці! (Вихилив.)
Галушка (поважно плямкаючи). Ти оце, брате, про мою Галину згадав, то буду тебе просити. Побалакай по-хорошому з міліціонером Редькою, хай він мою Галю… бо як вийде що… Дівка − первоцвіт… вже рум’яна, струнка, груди показалися… розумієш?
Часник. Розумію, ще й як розумію. «Молода, як горіх, так і проситься на гріх». Не хвилюйся, побалакаю. Все буде добре. Давай за наших діток!
Параска. За Гриця!
Палажка. За Галинку!
Випили.
Параска. Ви, кажуть, до міста їздили?
Палажка. Їздили.
Галушка. Чого ж не розкажете, де були, що бачили?
Часник. Були ми в цирку.
Палажка. Так нас та-а-ак насмішив один чоловік, що в нас аж ребра поболіли сміятися.
Часник. Тамбовський «Кедрила-ненажера», чемпіон по вживанню їжі.
Палажка. Він за десять хвилин з’їв стільки, скільки б вистачило на десять чоловік!
Часник. З’їв 10 порцій шашлику, 10 котлет, 10 великих пирогів з м’ясом, 20 солодких пиріжків!
Палажка. Потім ще він випив 100 склянок чаю з лимоном! А ще він з’їв усе, що йому давали глядачі.
Часник. Дав рекорд!
Галушка. Як він ото не луснув?
Палажка. Не луснув. Тільки й сказав: «Харашо падкрєпілся! Пайду палежу і апьять…»
Часник. Палажечко, вгости гостей городським хлібом.
Палажка. Зараз. (Кладе на стіл хлібину, починає різати.) Щось ніж не йде.. ой… (Розлупила хлібину, а там, як є, шапка-будьонівка).
Німа сцена.
Палажка. Шахраї чортові!
Параска. От мерзотники!
Часник. Такий тобі цирк получається. Ну, та нічого, і це річ. У господарстві згодиться. (Узяв будьонівку, відклав убік.)
Галушка. І то так.
Параска. Ой, а мені оце сон снився, а до чого − не розберу. Ох, як ізгадаю, так млію… Під серцем тільки – тіп!тіп!тіп! − у голові туманіє…
Галушка. Розказуй швидше.
Параска. Хай Бог простить! Літній ранок. Вийшла я з хати, іду до погрібника, огірків узяти, відчиняю дверчата, а звідти, з підпілля, рись як вискочить! Дивлюсь: у неї на пиці пір’я нашого рябого півня. Звірюка пішла на мене, я позадкувала, позадкувала та й упала. Рись і зникла. Звела я очі вгору, а то вже не день, а ніч темна і місяць червоний-червоний зробився. До чого?
Палажка (хреститься). Свят, свят, свят!
Галушка. Така заковика.
Часник. Я й кажу: цирк. Давай, брате, вип’ємо. Хай йому хрін з тими снами! (Випили; підкрутив вуса.) Ми, якщо треба, й самі такий цирк можемо вчинити, що о-го-го-го-го-го! Галушка ж у нас перший силач. Він такий дужий, якби руки посмолив, то й чорта б удержав! Чи так я кажу? − Так.
Галушка. А ти чого прибідняєшся, брате? Ми вдвох бугая Цезаря піднімаємо. А в ньому 780 кілограмів грам в грам.
Часник (бадьоро). Так невже ж ми наше село не піднімемо?
Галушка. Піднімемо! Ще й як піднімемо! (П’ють.)
Параска. Кіндрате, може хвате пити?
Галушка. Ось цить! Я для квітучого колгоспного життя здоров’я не пошкодую!
Часник. Ось весна прийде, обсіємось!
Галушка. Захліборобимо!
Часник. Там стільки тієї праці!
Галушка. Куди не кинь оком, скрізь треба приложити руки, скрізь треба дати лад і порядок.
Часник (хорохористо). Хай каміння з неба падає, а в колгоспі врожай буде!
Галушка. Будьмо!
Часник. Будьмо!
Ще п’ють.
Параска. Спасибі, сусідонько, за гостину. Пора нам…
Палажка. Спасибі, що завітали. Бувайте здорові.
Галушка (до Часника). А де це Іван Васильович?
Часник. Йому ніколи, усе експериментує.
Галушка. З пшеницею?
Часник. І не тільки. Я − каже, − постійно читаю твори Дарвіна, Тімірязєва, Мічуріна, щоб втілювати в життя їхні агробіологічні розробки. Тільки так розквітнуть наші соціалістичні лани! Ще каже: скоро Країна Рад позбудеться всіх ворогів! Достатьно буде унетрити в мозок вредителя маленький електродик, і він стане слухняний, як та овечка. Дав будь-яку команду − і він покірно виконає.
Галушка. Так то воно, може, й так. А от нащот пирійки… Скажу відверто: ну не віриться мені, щоб з того зерна щось путнє вийшло. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а калачі на вербах не ростуть.
Часник (збуджено). Ой, не туди б’єш, Кіндрате! Якщо хочеш знати, Опрічнікову присвоєно звання «Революціонер землі». Таких учених, як він, можна на пальцях порахувати.
Галушка. А я тобі кажу, що він не в курсі дєла! Він розуміється в цьому, як ведмідь на зорях.
Палажка. Но, но, но! Ще посваріться.
Параска. Кіндрате, ходім додому!
Галушка. Постривай. Він мені не вірить. Він забув, що Галушка ніколи не помиляється у спостереженнях.
Часник (настовбурчивсь). Знаєш що, чоловіче? Якщо хто скаже, що ви розумний, плюйте йому межи очі.
Галушка (збурився). А у тебе в голові одні лопухи ростуть. Ти, Саливоне, лопух!
Часник. Я лопух?!
Галушка. Лопух! Півтораметровий!..
Часник. Патякало чортове! Так зроблю, що сядеш на лаву, на якій не дуже приємно сидіти!
Галушка. Візьму на цугундер! До самого Сталіна дійду!
Часник. Замовкни!!.. (Підбіг і замахнувся на Галушку кулаком.)
Галушка. Ну вдар, ну вдар!..
Часник. Душомотатель! Ат! (Махнув рукою, сів на лаву, одвернувся, закусив кулак.)
Палажка. Вода все споліще, крім лихого слова, Кіндрате!
Галушка. Ідіть ви на чотири вітри, а на п’ятий шум!
Палажка. Щоб тебе за горлянку дідько вхопив, як доярка корову за дійницю!
Параска (на Палажку). Анахтемська твоя душа!
Часник. Забирайтеся геть з моєї хати!
Пропоную використати ефект, коли дійові особи жестикулюють, мімікують, розмахують руками, коли видно їхню виразну артикуляцію, а голосів не чути. Замість цього поступово згасає світло, а натомість зростає звук, немовби сотня косарів одночасно клепають мантачками свої коси.
Завіса.
ГЛАВА 3. ВЕСНА.
КАРТИНА ПЕРША
Розкривається завіса. Травневий день. Село потопає у квітах вишневих садів. Ласкаві промені сонця грають на воді. Вдалині видно казковий старий млин. Ледве чути, як шумлять трактори.
Виходять дід Тарас і дід Остап, у візку вони котять великий казан. Спинились, закурюють.
Остап. Колгоспники з ранку до вечора в полі, а їм дають лише по літровому черпаку горохового супу. Зерно у людей вилучили, обклали налогами, от і маєш тепер на день ківш лиха. Не сад соціалізму, а сад досад! (Пауза.) Якщо не зберемо такий врожай, як торік, чекай чогось страшного.
Тарас. Сутужно буде… Але мені більше коней шкода. Годували їх самою соломою, запрягали й удень і вночі, вони й загинули. Скільки живу на білому світі, й подумати не міг, що побачу на власні очі, як орють коровами!
Остап. Не тільки. Деінде й тракторами.
Тарас (хльостко сплюнув). Зважай, чортове створіння! Гремить, плюється, дише синім вогнем й за собою не ріллю, а окоп цілий залишає. Пропала земля, як є пропала!
Остап. Мотря Терпилиха казала: «Хороша машина трактор, а тільки погано… не мочиться…» Питаю: що тобі у голову вдарило? − «Е, − каже, − а де ж ми будемо гній брати?» Кумедія й горе. (Гасить цигарку. Тарас регочеться і теж гасить цигарку.)
Віддаля чути звуки військових сурем, а після кілька вибухів.
Остап. Червоноармійці глушать у затоці рибу.
Тарас. Не розумію! Захотілося риби − візьми вудку й лови. Навіщо бабахкати?
Остап. Ох-хо-хо! Гіркий світ, а треба жити.
Тарас. Це ти в «яблучко». Живи – почісуйся, помреш – свербіти не стане! Ну що, потьомбали?
Остап. Потьомбали.
Заскрипів возик.
Затемнення.
КАРТИНА ДРУГА
Хата Галушки, усе як і в першій дії, тільки… у червоному кутку замість образів висить портрет Сталіна.
У хаті двоє: Галина і Грицько.
Галя (розглядає синець у Грицька під оком). Болить?
Гриць. Трохи.
Галя. Ти більше Петра не задирай… не показуй, що ревнуєш. Він запальний, не приведи Господи…
Гриць. А навіщо ти йому бісики пускаєш?
Галя. То я так, жартома. Ти ж знаєш… Так мати твоя тебе не любить, як я люблю!
Довгий цілунок.
Гриць (палко). Ти навіки моя, Галинко! Мені так хороше з тобою, немовби я віддав тобі своє серце, а ти мені − своє!
Знову цілуються.
Чути голос Параски: «Проходь, Сашко!..»
Входить Духовенко, за ним Параска.
Духовенко. Здрастуйте!
Галя. Здрастуй, Сашко!
Гриць (нахмурившись). Привіт.
Галя. Ну, ми пішли…
Параска (до Гриця). Як там батьки?
Гриць. Матуся останнім часом якась сумна, а тато − козак, соколом літає. Радий, що раніше від дядька Кіндрата зорав землю й засіяв…
Галя (смикнула Грицька за рукав піджака). Ходім. (Тоном людини, яка вибачається.) До ранку треба трактор полагодити.
Галина й Грицько виходять.
Параска. Таке чмихало, що з-під нього й не вилазиш. Не встигаю одежу прати… (Сашкові.) Голодний?
Духовенко. Не хочу їсти.
Параска. Стривай, це ж сьогодні дев’ять днів твоїй матусі. (Повернулася до червоного кута, хреститься, забувши, що там замість ікон портрет Батька народів.) Хай тобі, Маріє, Царство Небесне!..
Духовенко. Життя − казка, смерть − розв’язка.
Параска (не дочула). Що?
Духовенко (сідає). Не знаєте, чого мене Кіндрат Корнійович кликав?
Параска. Не знаю. А тільки суворо наказав: «Нехай по обіді обов’язково чекає на мене». А ось і він.
Заходить Галушка.
Параска (зраділо). Галушечка моя приїхала!
Галушка (збуджено). Вогонь в душі! Води!
Параска миттю зникає.
Духовенко (звівся). Здрастуйте, Кіндрате Корнійовичу!
Галушка. Здоров був, Саню! Молодець, що прийшов.
Параска вертається з кухлем.
Свячена?
Параска. Проста. Свячену ти минулого разу допив.
Галушка (жадібно п’є). Параско, залиш нас. (Параска виходить.) Ти, Сашуню, не стій (показує рукою на стілець), будь ласка, сідай! (Той сів.) Пригадуєш, ти мені про чашу і хрест говорив?
Духовенко. Говорив.
Галушка. Принось. Переховаю.
Духовенко. Не турбуйтеся, Кіндрате Корнійовичу, чаша і хрест у надійному місці.
Галушка. Ти, мабуть, не допойняв. Кажу, принось мені, я заховаю. Ну… чого мовчиш?
Духовенко. Клятву дав.
Галушка. Кому?
Духовенко. Собі. Віддам церковні святині тільки одній людині − батюшці Йову.
Галушка. Його нема й не буде, а я був і є.
Духовенко. Не поділяю вашої самовпевненості, Кіндрате Корнійовичу. У Писанні сказано: перші стануть останніми.
Галушка (суворо). Ти мене краще не дрочи! Ослухаєшся − у тюрмі згною сукиного сина!
Духовенко. Не в вашій компетенції.
Галушка. Ти − пуцвіринок жовторотий, ти як зі мною розмовляєш? У даному мені колгоспі я одночасно і слідчий, і прокурор, і суддя.
Духовенко (підвівся). Може, ви й слідчий, і прокурор, але для мене ви не суддя. Я знаю інший Суд…
Галушка (згарячу). А я тобі кажу, закрий свою пельку і неси сюди чашу і хрест! І чим скоріше, тим краще для тебе. (Духовенко іде; вслід.) Ідеш? − Іди! Це тобі так не мине!..
Духовенко (зупинився). І це мине. (Виходить.)
Галушка. Щеня!.. Віскря!.. Ой! Печінка коле… Тільки розхвилююсь, і коле…
Аж тут − Параска; в одній руці − стопка з самогонкою, в другій − огірок.
Параска. Випий. (Галушка махом спорожнює склянку.) Огірком закуси. (Закушує.) Легше?
Галушка. Трохи… Гроші потрібні, а воно кирпу гне. Зажди. Заскавчиш, як лисиця у пастці!..
Параска (стривожено). Навіщо нам гроші, Кіндрате?
Галушка. Тут такі справи, Парасю, що тільки тримайся. Чекай біди. Такого в області надивився, такого начувався − жах!
Параска (стривожена ще більше). Розказуй.
Галушка (занавісив віконця). Парасочко, страшно! Не дай Бог голод!
Параска (аж сплеснула в долоні). Спаси нас, Цариця Небесна, заступниця наша милосердна!
Галушка (стиха). На минулому пленумі розпікали голову колгоспу «Червона зірка» за те, що без дозволу начальства видав селянам трохи хліба. Балака кричав: «Незаконно раздайош! В тюрму пайдьош!» А це довідався, що той голова і його заступник не дійшли додому, повісились на одній вербі, над річкою. А з трибуни всі як один: «Жити стало краще, жити стало веселіше!», «Спасибі товаришеві Сталіну за радісне і заможне життя!» Крутихвости! Сраколизи!.. Яке життя?! Де та заможність?!.. Мені дозволено платити за трудодень 37 копійок. А пара чобіт коштує 36 карбованців, пара черевиків − 26, костюм, який був торік 25, − тепер 80. (Підходить до портрета, гнівно.) Отака радість, товаришу Сталін, сто днів гни горба за пару чобіт! (Плюнув у портрет, за мить жахнувся.)
Параска. Тихше!
Галушка (витер слину з портрета, сів). Дай іще! (Спорожнив стопку, з гіркістю заплакав.) Парасю!.. Люди обабіч дороги, знесилені люди… опухлі від голоду… Десятки! Навкруги весняна дивовижа, пташки співають, лагідне сонечко світить, а вони, немов дурману об’їлися… А очі − порожні, порожні… немов скляні. (По паузі.) Я у повному розстройстві!..
Параска (обняла човіка). Кріпись, мій любий, кріпись… Бог не без милості.
Галушка. Одна надія на врожай, Парасю!
Затемнення.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Хата-лабораторія.
У розкрите вікно заглядає гілка квітучої вишні.
Опрічніков сидить за столом і щось записує в зошит.
У двері постукали.
Опрічніков. Заході, Пєтя!
Входить Редька, у нього в руці торба з речами.
Што ето?
Редька. Докладаю. Золоту чашу і хрест Духовенко заховав у могилі матері.
Рухом руки Опрічніков дає зрозуміти Редьці, щоб той поклав торбу під ліжко.
Думав, що так він може обдурити міліціонера Редьку. Я його наскрізь бачу.
Опрічніков. Камєнь.
Редька. Що?
Опрічніков. Пьотр означаєт «камєнь».
Редька. А що, я цим каменем ворожі голови порозбиваю!
Опрічніков. Как он?
Редька. Хто? Махно? Після того, як закрили школу, більш говіркий став.
Опрічніков. Што говоріт?
Редька. Учора під час обіду каже сіячам: «Якби я був Сином Божим і у вигляді чоловічому зійшов на землю, то, один раз влаштувавши диво і нагодувавши тисячі людей п’ятьма хлібинами і двома рибинами, я б навчив їх робити це без моєї помочі, щоб вони ніколи не знали, що таке голод. Ця єдине диво виправдало б мою появу серед людей.»
Опрічніков. Умно.
Редька. А давайте зробимо… пішов чоловік на річку і…
Опрічніков. Жизнь, Пєтя, как пьєса в тєатрє: важно нє то, сколько она длітся, а насколько хорошо сиграна.
Редька. Не поняв.
Опрічніков. Сказка нєінтєрєсна бєз положительного гєроя.
Редька. Поняв.
Опрічніков. Да, вспомніл. Как-нібудь с рєбятамі забєрітє рояль у красноармєйцев і вєрнітє Часніку. Я єму обєщал.
Редька. Нема чого вертати.
Опрічніков. То єсть?
Редька. А ви хіба не знали? Докладую. Першого травня червоноармійці, дислоковані на території села Хмарки, понапивалися, зчинили бійку, в результаті якої було розбито музичний інструмент чорного кольору. Одна штука.
Опрічніков. Жаль, очє-єнь жаль.
Чутно голос Катерини.
Опрічніков. Пєтя, в окно. Вєтєрком.
Редька зникає.
Входить Катерина, чистенько вбрана, у новенькій хусточці, в руці букет польових квітів. Метнулася до Опрічнікова, обняла, цілує, припала головою до грудей.
Опрічніков. Звьоздочка мая! Ладушка! Катюша!
Катерина. Я тобі квітів лугових нарвала.
Опрічніков. Чудная! Говорі, говорі!..
Катерина. Їду на тракторі − тебе бачу, засну − ти зі мною вві сні. (Сіли на ліжко.) Коли я думаю про тебе, у моїх грудях ніби пурхає голубка. Красива-красива! Світла-світла!..
Опрічніков (одухотворенно). Учьониє утвєрждают, што одно сємя может заполніть зєлєнью всю зємлю, потому што в ньом нєт конєчності − оно бєсконєчно. А твоі слова, как малєнькіє золотиє зьорнишкі. Я слушаю іх как музику! (Катерина закриває долонею його вуста, і вони знову завмирають у поцілунку.)
Катерина (після паузи). Холодної зими я приходила до тебе замерзлим ягнятком, кохалася білою лебідкою, а вставала врадованою жінкою.
Опрічніков. Любімая! О, как же я щастлів!
Катерина. Любий!.. Іванчику! Яка я рада! Яка я щаслива! (Пауза.) Пригадуєш, ти подарував мені матрьошку?
Опрічніков. Могу лі забить?! Кукла, а в нєй єщьо і єщьо…
Катерина. Я ще сказала: як дитинчатко у череві матері!
Опрічніков. Да, да!..
Катерина (взяла його руку і приклала до свого живота). Я − матрьошка! Іванчику! Я − матрьошка!
Опрічніков. Катєріна, сєрдце мойо!
Знову завмерли вони в поцілунку на ліжку.
Катерина. Ти радий?
Опрічніков підвівся, схвильований ходить по хаті.
Опрічніков. Когда-то я подаріл тєбє нєсколько жемчужин. А скоро ти подарішь мнє брільянт. (Рвонувся до Катерини, упав на коліна, і вирвалось з глибини серця як пісня). Ка-тє-рі-на!!.. (Аж ось блискавично відсахнувся від неї, упав на долівку, схопившись за голову.) Галава! Галава!.. Вот здєсь… Будто кто рога прідєлал… І зємля подо мной кружится!..
Катерина упала поруч із ним на долівку, обняла за шию, притисла до грудей.
Затемнення.
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Сільський цвинтар.
«Тихесенький вечір на землю спадає».
Біля розритої могили з похиленим хрестом, молитовно склавши руки, стоїть навколішках Духовенко.
Духовенко. Отче! Ти знаєш працю мою і терплячість мою, але не можу терпіти безсоромних безправників! Жорстокі вони й милосердя не мають. Живим не дають проходу, і мертвим немає спокою від них. Збурили лад землі і глузують над нами. Чому дозволив Ти ввійти у непослух гнівителям своїм? Чому не скеруєш свій гнів на їхні голови? Біль охопив моє серце, в якому плекав я світло й любов! Боже мій, зглянься! Женуть мене скрізь!.. Підкажи, як розвіяти сум, де шукать мені світлий притулок?!..
Його молитву перериває поява сліпого бездомця у білій полотняній сорочці і таких же штанях, з ціпком у кістлявій руці.
Сліпий. Здрастуйте! З неділею будьте здорові!
Духовенко. Спасибі! Здрастуйте й вам!
Сліпий (став, сперся на ціпок). Ага! Таки не вчулося… жива людина. Куди це я дійшов, підкажи, добрий чоловіче?
Духовенко. Село Хмарки.
Сліпий. Ну що ж, перепочину трохи − і далі в путь. (Сідає. Поруч нього сідає Духовенко.) Розкажи, добрий чоловіче, як ви тут живете?
Духовенко. Погано, дідуню.
Сліпий. Чого?
Духовенко. Хмари заступили небо. Нема світла. Нема добра.
Сліпий. Знайома пісня. «Добро минулося − лихо настало». А ось тобі другий куплетець: «Лихо минеться − добро настане». А ось і третій: «Нема того злого, щоб не вийшло на добре». Так що не журися, добрий чоловіче, нехай тобою біда журиться. (Пауза.) Усмішка й сльози − весна моєї душі. Єдине, що спить і не тане, − сніг на моїй голові. (Пауза.) От ти кажеш: мало світла. Що в такому випадку робити мені, сліпому?
Духовенко. Стривайте, дідусю, а де ваш поводир?
Сліпий. У столиці, на вокзалі, міліціонер мого хлопця-поводиря забрав у кутузку, а кобзу…
Духовенко. Так ви кобзар? Справжній кобзар?!..
Сліпий. …а кобзу мою відібрав і сказав: «Сєйчас, дєдушка, бандура нє в модє. В наше врємя на гармошкє іграют».
Пауза.
Духовенко. Як же ви один мандруєте?
Кобзар. Як комета у Всесвіті. У мене є моє світло, я не боюсь ніякої темряви. Маленький вогник у серці − і цього достатньо, тому що він освітлює мій наступний крок. Адже ніхто не робить більше одного кроку одразу. Маленький вогник − цього достатньо. (Пауза.) Тож раджу й тобі, добрий чоловіче: сміливо йди вглиб темряви. На цьому шляху ти знов знайдеш світло. Дозрівай душею. І ніколи не забувай заповідь святих отців: «Спасеться один, а навколо нього тисячі». Що ж, прощавай, добрий чоловіче! Мені пора…
Духовенко. Куди?
Кобзар (усміхнувся). Углиб темряви.
Духовенко. А чим же ви тепер зароблятимете на кусень хліба?
Кобзар. Знає Пан Бог із неба, що кому треба. А як знає, то й дасть. Прощавай. (Іде.)
Духовенко. Як звуть вас, дідусю?
Кобзар. Пантелик. Кобзар Пантелик.
По цих словах світло різко зникає.
КАРТИНА П’ЯТА
Хата Часника.
Сидить Палажка, вона вишиває.
Грюкають сінешні двері. Опрічніков вводить у хату вельми п’яного Часника.
Часник (співає; Опрічніков йому підспівує).
Кукушка лєсовая
Нам годи говоріт,
А пуля роковая
Нам годи коротіт.
Палазю… ясочко… миру немає…
Палажка. Знову нализався! Сором від людей. Ти ж голова колгоспу. Орденоносець.
Часник. Мов-чи! Вочевидь, лишняка хльобнув… (Незграбно сідає на лаву.) Гарбуз твоїй матері, Галушка! Палазю, він думав, що у мене в області своїх людей немає. Підлабузник! Іуда Іскарійотенко!
Палажка. Стидайся!..
Часник. Цить, бо вб’ю! Спершу його вб’ю, а потім тебе.
Опрічніков. Всьо хорошо, Пєлагєя Івановна, пускай…
Часник (плаче). Отут у мене пече, Палазю! Звідси починається, а сюди підкочується… Як закрутить, так в очах темно, темно!.. (Кричить.) Обертом уся голова, обертом! Дай що-небудь…
Палажка. Не дам!
Часник (вдарив кулаком об стіл). Дай!
Опрічніков. Дайтє, дайтє!..
Палажка наливає у склянку горілки.
Палажка. На! Захлебнись!..
Часник (п’є). Я йому в бою під Миньками життя врятував. Кляузник! Ще побачимо, Кіндрате, хто кому авторитет підірве! Яму риєш?.. Рий, рий! Сам до неї попадеш… А я на твоїй могилі гопака втну!..
Опрічніков. Вам надо отдохнуть, Салівон Гапоновіч! Пайдьомьтє в малєнькую хатінку, я вас уложу.
Часник. Ти, Ваню, справжній чоловік! Мудрий чоловік! Тебе я поважаю! Ось дай я тебе поцілую…
Опрічніков. Нє надо, нє надо…
Часник. Друже! (Майже валиться на Опрічнікова.)
Опрічніков. Пайдьомьтє, пайдьомьтє!.. (ВиводитьЧасника з хати.)
Палажка дістає із скрині пляшку з темною рідиною, ставить на стіл.
Входить Опрічніков.
Опрічніков. Спіт. До самого обєда нє просньотся.
Палажка (дуже схвильована). Хай проспиться. Ну, так же не можна.
Опрічніков. Пєрєживаєт, што Галушка пішет на нєго доноси.
Палажка. Невдячний. І де воно такі люди родяться?!
Опрічніков. Ви знаєтє, он вас к Галушкє рєвнуєт.
Палажка. З якої причини?
Опрічніков. Нє знаю. Сам от нєго слихал.
Пауза.
Палажка. Я вам наливочки вишневої дістала, яку ви любите.
Опрічніков. Спасібо. Чуткая, сєрдєчная ви женщіна, Пєлагєя Івановна. Дак випьєм же вмєстє за побєдний урожай?
Палажка. Не хочу… У мене голова болить…
Опрічніков. В курсє дєла. Так я вам сєйчас сніму боль. Налівочкі випью і сніму. (П’є наливку.) А гдє Гріша?
Палажка. В район за запчастинами поїхав. Через два дні повернеться.
Опрічніков. Очєнь хорошо. Садітєсь.
Палажка. Куди?
Опрічніков. На стул садітєсь.
Палажка. Навіщо? Вона сама пройде.
Опрічніков. Садітєсь, садітєсь. (Палажка несміливо сідає.) Сєйчас я сдєлаю вам научний массаж опрєдєльонних точєк… на головє, і боль как рукой снімєт. (Торкається пальцями голови Палажки, масажує.) Ну как?
Палажка. Краще, йбо, краще!
Опрічніков. Во-от… (Гладить їй голову, плечі, спину).
Палажка. Ой…
Опрічніков. Тєпєрь прєдставьтє тіхую рєчушку… шелєст лістви… пєніє птіц, тьоплоє солнишко. Прєдставілі? (Палажка робить погідливий кивок головою.) Во-от… А здєсь, чуть ніже колєнка, находітся точка долголєтія… Сєйчас я єьо помассірую…
Палажка. Ой… ой… (Млосно.) Що ти… ро-биш?
Опрічніков. Пріятно?
Палажка. Та-ак… Ні, ні, не треба!
Опрічніков. Да, да!
Палажка. Ні, ні!
Опрічніков. Да, да! (Підхоплює її на руки, несе на пічку.)
Палажка. Ой, ні!
Опрічніков. Да, да, мілая…
Завіса.
ГЛАВА 4. ЛІТО.
КАРТИНА ПЕРША
Степовий курган з кам’яною бабою на верхівці.
Тут же Галушка і Параска. Галушка в старих з лампасами шароварах часів громадянської війни, кубанка набакир.
Галушка (радісно). Поглянь, поглянь, Парасочко! Жничко ти моя, чарівничко! Пшениця колоситься! Наливається пшениця!
Параска. Пшениця, як ліс! Зерно аж видзвонює на колосі!
Галушка. А ондечки поле колгоспу «Смерть капіталізму». Що бачиш?
Параска. Нивки завівсюжені!
Галушка (тоном тріумфатора). Це означає, що у Часника отступлєніє по всім фронтам! Рекорд вам, Саливоне Гапоновичу? (Крутить дулі на обох руках.) А чорта пухлого не хотіли?!
Параска. Він такий диктатор, двадцять чоловік вигнав з колгоспу.
Галушка. Усі до мене перейшли. А я їх прийняв, і роботу, і надію їм дав. Ти поглянь, поглянь, Парасю! Хліб росте! Галушки ростуть! Паляниці ростуть! Книші ростуть! Бач, бач, яке хвилюється…
Параска. Та що й казати?! Замилуватися можна! Коли жнива?
Галушка. Скоро-скоро вже коси задзвенять! Дивись, як хороше!
Параска. Ага, ага!..
Світло поволі зникає, а коли набирається знов, на тій самій Могилі ми бачимо Часника і Опрічнікова.
Часник у вузьких, червоних, та ще й з крильми, галіфе та коротенькому френчі. На голові − будьонівка.
Часник. Подивись, учений, на лани колгоспу «Тихе життя» − що бачиш?
Опрічніков. Пшенічноє полє.
Часник. Галушка без усякої науки таку пшеницю викохав! А тепер поглянь на наші лани − що бачиш? Мовчиш? Отаке стирчить… Чи пшениця, чи костриця – й не розбереш.
Опрічніков. Нічєго страшного, Салівон Гапоновіч. Пірєйка нємного подгуляла… По моім расчьотам, чєрєз нєдєлю, максімум две, в рост пайдьот.
Часник. Що «пайдьот»? Куди «пайдьот»? Знаєте, як це називається, товаришу вчений агроном?
Опрічніков. Как?
Часник. Пшик! Дріба-дріта серед літа, прийде зима, а хліба катма! Чим накажите клуні колгоспні наповнювати? Чим перед державою звітувати?
Опрічніков. А я говорю вам, нє волнуйтєсь ви так, Салівон Гапоновіч, у мєня в Москвє (показує рукою вгору) сільная поддєржка.
З’явилась блискавка і загриміло.
Одін звонок − і уже чєрєз нєдєлю вам прівєзут сколько угодно кользи і чумизи.
Знову блискавка і загриміло.
Конєшно, ето далєко нє пшеніца, но всьо же… Затєм я сам поєду в Москву і лічно прігоню для вашего колхоза трі вагона отборного зєрна. Слово комуніста. Нє вєрітє? Как вам угодно. Я нє стану називать вам імя чєловєка (знову показує рукою вгору і знову з’являється блискавка й грім)… но он в любой момєнт готов прійти к нам на помощь.
Часник. Хай хоч сам чорт у поміч, аби наша взяла!
Опрічніков. Наша возьмьот! Наша!
Затемнення.
КАРТИНА ДРУГА
Ранок. Тільки-но почало благословлятися на світ.
Подвір’я Часника і Галушки.
Діди котять вуличкою порожній візок. Зупиняються.
Тарас. Зважай, Остапе, як тихо!
Остап. Як в погребі.
Тарас. Що значить літо.
Остап. А повітря! П’єш його як джерельну воду.
Тарас. Стривай, ти нічого не чуєш?
Остап. Ні, а що?
Тарас. Зважай, звідкись ладаном пахне. Як біля небіжчика.
Остап. Ні, не чую.
Сідають, закурюють.
Тарас. Остапе, ти боїшся смерти?
Отсап. Ні, не боюся. Поки живу − її нема. А як умру − мене катма. А ти, Тарасе, боїшся смерти?
Тарас. Я більше боюся, аби до смерти не вмерти.
Остап. Як це?
Тарас. А так: аби вмерти, коли вона сама за мною прийде, а не тоді, коли мені її силком приведуть.
Остап. Зрозуміло. А ти чув… баба Ящиха вміє бачити, як душа з тілом розстається!
Тарас. Та ти що?!
Остап. Антак! Йде вона до кожного, хто вмирає, і бачить, як душа виходить.
У світловому колі раптом з’являється погруддя баби Ящихи.
Ящиха. Як оце покійник зітхне, то душа, мов муха, летить до порога да вп’ять вертається до тіла і все питає: «Тіло, тіло, що ти наробило?» Тіло одвіча: «Не само я наробило, і ти тут була, душа!» Після того душа літа по митарствах, а на сороковий приліта до гроба і каже тілу: «Я б у тебе влетіла, так смердиш ти мені; не можна мені жить із тобою». На годовини знову душа приліта, а більше уже її ніхто ніколи не побачить. (Гаситься світло, і вона зникає.)
Тарас. Бач яка штука! Не хухри-мухри…
Із хати виходить Галушка.
Здоров, товаришу голова!
Галушка. Здрастуйте, вельмишановні! (Тисне обом руку.) Ви все разом?
Остап. Нам уже один без одного нікуди.
Галушка (виходить на вулицю). Чи й собі цигарку викурити? (Витягує цигарку, закурює.)
Тарас. Не спиться, голово?
Галушка. Не спиться… всі думки про жнива! А тут іще Параску мою якісь болячки обсіли. Пошесть якась по всій бригаді…
Остап. Горе, та й годі!
Тарас. Зважай, Кіндрате, дурні ми були, що хліб дали вивезти! Хліба немає в людей…
Остап. І чи буде…
Галушка. Що й казати, попали ми в дуже неприємну хвазу. Та нічого! Будемо з хлібом! Буде..
Галушка не встиг договорити, коли це вибухи: − Бах! Бах! Бах!..
Остап. Невже кінець світу прийшов?
Галушка. Ні. Червоноармійці військові вчення почали.
Тарас. От бісові діти!
Знову: − Бах! Бах! Бах!..
Вибігає в спідньому Часник, за ним Палажка; на своєму подвір’ї з’являється й Параска.
Часник. Що сталося?
Остап. Солдати з гармат бабахкають!
Часник. Формене іздівательство!
І знову: − Бах! Бах! Бах!
На сцену влітають Редька і Нишпоренко.
Радька (Часникові). Саливоне Гапоновичу, військові млин рознесли!
Часник. Як рознесли?
Нишпоренко. Вщент! Живовидячки бачив!..
Часник. Скликай екстрені збори!
За сценою чути якісь крики, колотнечу. Сам не свій вбігає Грицько, за ним Галина.
Галушка. Доню! Що?..
Грицько. Там, там… Скоріше!.. Скоріше!..
Галина. Ми вертались садком з вечорниць, і раптом…
Грицько. Поруч зі мною упав Дудка Микола, а за ним Ольга Телятниківська…
Галина (біжить до матері). Мамочко! Там кров! Багато крові!..
Галушка (Грицькові). Що сталося? Кажи ясніше?
Часник. Їх поранено?
Грицько. Ні! Вони не дишать!
Часник. Веди! Де це? Мерщій!
Грицько побіг углиб садка. Всі за ним.
Затемнення.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Хиткий місток через старе річище. На містку сидить Духовенко.
З-за верби виходить Опрічніков, підходить до Сашка, сідає поруч.
Опрічніков. Алєксандр, давно хотєл поговоріть с вамі.
Духовенко. Чому тут, а не в сільраді або ж у військовому штабі?
Опрічніков. В курсє дєла. У мєня к вам, так сказать, філософскій вопрос.
Духовенко. Питайте.
Опрічніков. Как ви думаєтє, Алєксандр, што такоє щастьє?
Духовенко. Доречніше було б, якби ви запитали мене: що таке горе?
Опрічніков. Нє уходітє от отвєта, Алєксандр. Ну хорошо, єслі хотітє, скажу: для мєня щастьє − бить свідєтєлєм того, как гібнєт старий мір, как рождаєтся новая жизнь, новая страна. Как прєкрасно відєть в етом солнце! Щастьє женщіни − бить любімой. Салівон Гапоновіч говоріт, што для нєго щастьє − бить нужним партіі, совєтскому народу. Ну а ви?
Духовенко. Всі позначені вами щастя залежать від інших. Зі зміною державного ладу ваше щастя зів’яне. Розлюбить чоловік − жінці біда. Якщо партія знайде собі кращого голову, ніж Часник, це буде для нього смертельним ударом. Я ж не намагаюсь бути щасливим. Я нікому не належу. Нікому не потрібен. Я не цікавлюся щастям, тому що я й так щасливий. Щасливий, як звір у лузі, як риба в воді, як птах у небі…
Опрічніков. Ваша філософія − філософія одіночкі. Ви так говорітє потому, што нє довєряєтє людям, с которимі живьотє, ви нє довєряєтє руководству…
Духовенко. Кабан довіряє господареві, бо ж той його годує. Та настає день, коли до хліва заходить колій.
Опрічніков. В курсє дєла… (Заспівав). «Чому я не сокіл, чому не літаю?» Інтєрєсно. Очєнь інтєрєсно. (Встає.) Бєрєгітє себя, Алєксандр. (Швидко пішов.)
Затемнення.
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Житло знахарки баби Ящихи.
Входить Палажка.
Палажка. Драстуйте!
Ящиха. Жива-здорова, голубонько! (Допитливо дивиться на візитершу). Куди ж ти, Палазю, ходила, чого твоя голова побіліла?
Палажка. Бабусю! Гріх скоїла…
Ящиха. Бог простить. (Десь риється, виносить і дає торбинку із зіллям). Оце попий тиждень, та перев’язуй живіт міцненько, та став на пуп казан важкенький, воно й пройде…
Палажка. Спасибі, бабусю…
Затемнення.
КАРТИНА П’ЯТА
Хата-лабораторія. Опрічніков пише щось за столом. Почувши шум за дверима, вистрибує в вікно.
До хати ввалюються Часник з шаблею та Редька з наганом.
Часник. Де він?
Редька (прожогом до вікна). Утік, сука!
Часник (з усієї сили разів десять гамселить шаблею ліжко і кожного разу вигукує: «Гнида!». Виплюснувши гнів, сідає на ліжко, обхопивши руками голову.) О-ох! Болить!.. О-ох! Тошно!..
Редька помічає на столі папірець.
Що там?
Редька. Писав щось, писака.
Часник. Читай.
Редька (читає). «Катя». Закреслено. «І гєній мой поблєк, как ліст осєнній!». Все.
Часник (підхопився). Я тобі «поблєкну», скурвий син! (Редьці.) За мной!
Обидва вибігають.
Затемнення.
КАРТИНА ШОСТА
Місячна ніч. Старі верби схилились над річкою, за ними далеко видно зруйнований млин. Входить Катерина. З-за верби з’являється Опрічніков, підходить до Катерини, обняв її, цілує. Потім стає на коліно, приклавши вухо до живота.
Катерина. Що, чуєш?
Опрічніков (зраділо). Ага!
Сідають під деревом.
Опрічніков. Подлєчусь нємного… Контузія, будь она нєладна! А потом вєрнусь за тобой, і будєм ми, Катюша, жить в Москвє, і будєшь ти самой што ні на єсть московской красавіцей.
Катерина. А у Москві театрів багато?
Опрічніков. На каждой уліце по тєатру. Ти увідішь, какіє у нас талантлівиє артісти, што хочєшь сиграют.
Катерина. А ти «Ромео і Джульєтту» бачив?
Опрічніков. «Нєт повєсті пєчальнєє на свєтє, чем повєсть о Ромео і Джульєттє». Конєшно, відєл.
Катерина. А зі мною ще сходиш?
Опрічніков. А как же, Ладушка!
Катерина. Яка в тебе ніжна, лагідна душа! (Пауза.) У нашій хаті поселився пугач і сумно пугикає. Ми зганяємо його, а він знову приліта і пугикає…
Опрічніков. Нє грусті, мілая, врємя пролєтіт бистро, і я забєру тєбя… вас…
Катерина. Яка я щаслива! (Тривалий цілунок). Ось візьми…
Опрічніков. Што ето?
Катерина. Любовний вузол. Я відрізала шматочок тканини від твоєї сорочки, вишила на нім наші імена і обвела серцем.
Опрічніков (з усмішкою). Чаровніца!
Катерина. З цим оберегом, де б ти не був, ти ніколи мене не забудеш. А я так хочу…
Опрічніков. Катєнька, ти подаріла мнє рай на зємлє, я подарю тєбє нєбєса! (Цілує.) Мнє пора… (Швидко віддаляється, ховаючись за верби.)
Катерина (услід). Люблю тебе!..
Затемнення.
КАРТИНА СЬОМА
Подвір’я Часника і Галушки.
На подвір’ї Часника сам господар і Нишпоренко.
Часник. Що мені з того, що їх судитимуть? Як мені дивитися в очі батькам загиблих діток? Як?!..
Нишпоренко. Червоноармійці збирають манатки.
Часник. І хай забираються!
Іде в хату. Нишпоренко за ним.
З хати виходить Галушка, за ним Параска.
Параска. Що я їм наготую? Нема вже борошна й на колобок..
Галушка. Чого ти до мене пристала? Іди в хату і не розстроюй мене зранку. (Параска зникає в хаті. Їй вслід.) Пошкреби − вишкребеш!
Раптом на задньому плані з’являються вогняно-червоні спалахи полум’я.
За сценою чується нелюдський лемент: «Боронь Боже! Біда! Поле горить!..»
Галушка сам не свій, завмер, зблід, стоїть, не знає що робити.
З хати Часника з’являються Часник, Нишпоренко, Палажка.
З хати Галушки вибігає Параска.
Часник. Що сталося? Де горить?
Вбігає Редька.
Редька. Люди бачили, як проскакали чотири вершники, після чого загорілося поле!
Галушка (вистогнав, зціпивши зуби). Ні-і-і-і-і!!! (Упав на землю.)
Параска. О леле!
Палажка. Прости нас, Царице Небесна!
Часник. Чого стоїмо? Треба рятувати хліб!!..
Часник, Нишпоренко, Редька, а потім і Галушка щодуху полишають сцену.
Жінки, самі не помічаючи того, синхронно тричі кладуть на себе широкий хрест, сідають.
З’являються дід Тарас і дід Остап з візком, сідають на колодку.
Входить жінка у білій хусточці з немовлям на руках. Вона підходить до тину, де сидить Палажка.
Жінка. Хлібця… Дайте, Христа ради, хлібця!..
Палажка (розчулено). Зараз, зараз голубонько… (Іде в хату.)
Настає дивовижна тиша.
Жінка підійшла до колодяза, хотіла напитися води і не змогла, сіла. Сидить, немов задрімала. Раптом із колодязя випурхнула біла голубка і зникла десь угорі, а звідти, поволі розхитуючись, падає пожовклий кленовий лист. Усі слідкують за його летом, як дитина за помахами крил грайливого метелика. Тілько-но лист торкається землі, закривається…
…Завіса.
2008 р.
19 листопада 2008 року серед творчих проектів «Усвідомлення», присвячених темі Голодомору 1932-1933 років в Україні твір «Костоломці» в степах України» визнано кращим у номінації «драматургія».