Geum.ru

Оксана Галько "чи заслуговує троцький пам'ятника ?"

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Оксана Галько


"ЧИ ЗАСЛУГОВУЄ ТРОЦЬКИЙ ПАМ'ЯТНИКА ?"


(матеріал з сайту: ссылка скрыта) 

Українське суспільство, навіть здобувши незалежність власної держави і проголосивши непересічні цінності демократії як основи свого подальшого розвитку, все ж за своєю ментальністю залишається пострадянським. Незважаючи на процес оновлення і відновлення, віднайдення історичних істин, пам'яті, що орієнтується на власну державу, героїв, які за неї боролися, частина суспільства, за вічними канонами регресії, постійно озирається назад, намагаючись видобути з минулого привиди комуністичних вождів та міфічне блаженство – життя у відродженому СРСР.

З цією метою, за негласним сприянням сусідньої держави, в нашій країні ще не демонтовано пам'ятники вождю світового пролетаріату та його приспішникам, а з небуття витягаються все нові постаті, які, на думку адептів комунізму, вимагають комеморації. На цей раз об'єктом поклоніння став "легендарний товариш" Троцький (Лев Давидович Бронштейн), якому, з нагоди "ювілею", Бобринецька міська рада Кіровоградської області хоче спорудити пам'ятник.

Лев Давидович Бронштейн (Троцький), революціонер-більшовик і теоретик-марксист, впливовий політик на початку становлення радянської влади, спершу як Народний комісар закордонних справ, а потім як засновник і головнокомандувач Червоної армії та Воєнний народний комісар, один із засновників Політбюро Компартії, теоретик перманентної революції, в подальшому, через розбіжності, ворог В. Леніна і Й. Сталіна. Завдяки його ідеям виникла нова течія комунізму – троцькізм.

Постать Л. Троцького є суперечливою і неоднозначною, але значення цієї фігури в тодішньому комуністичному політикумі важко переоцінити: Троцький і Ленін були фігурами одного масштабу, лідерами, хоча однодумцями їх назвати важко. Ленін і Троцький нерідко конфліктували, перший навіть називав Троцького "Іудушкою", а згодом характеризував його не як центральну фігуру компартії, а радше як адміністративного виконавця, пихатого й зарозумілого. Й. Сталін, вбачаючи в ньому конкурента (це було підтверджено Ленінським заповітом), виключив його з партії, щоби потім знищити руками найманого агента. Важливим є інший момент, який нас, українців, не може не турбувати. Це – ставлення Бронштейна-Троцького до України, на підставі чого український народ має вирішити, встановлювати йому пам'ятник чи ні.

Проблема "Україна і Троцький" потребує спеціального дослідження, адже Лейба Бройнштейн народився на території Херсонщини. Тому істина, як саме уродженець України встановлював радянську владу на рідній землі, цікавить особливо.

Л. Троцький рідко звертав увагу на власні етнічні ідентитети – він не відчував особливого пієтету до історичної Батьківщини та етнічного походження, він завжди позиціонував себе космополітом, який несе людству новий "прогресивний" розвиток – пролетарську революцію. Але його ставлення до України як очільника компартії та ЧА, було дійсно особливе – деструктивне, ненависницьке, скероване на підпорядкування і знищення. Тут Лейба Бронштейн, який (за висновками багатьох істориків, Роберта Конквеста зокрема) зневажав внутріпартійне інтриганство, вважав себе вищим цього, поводив себе як справжній провокатор, умілий інтриган, лицемір і кат.

До кожного соціального прошарку українського населення – селян, міщан, солдатів, інтелігенції у нього були власні виміри і ставлення.

1) Місце України в червоній імперії.
Перша і основна пастка червоного командарма для українського населення – переконання, що він – прихильник всього українського. Троцький чудово розумів, що являє собою Україна, чого для її приборкання треба уникати і хто є головним ворогом більшовизму. Тому козирем, який дезорієнтував би українське населення та відвернув увагу від головного задуму більшовицьких лідерів окупувати Україну, мала стати УСРР – радянська Україна з символічним розвитком української мови і культури. На початкових етапах – без надто інтенсивної русифікації, якої, як вважав Л. Бронштейн, українці бояться найбільше. Приспавши таким чином увагу українців, можна приступити до головного завдання – ламання хребта заможному українському селянину і знищення його як основного ворога революції.

У своїй доповіді на XVI Московській Губернській Конференції РКП(б) 25 березня 1920 року "Від перемог на фронтах до господарських перемог" (Троцкий Л. Собрание сочинений: Советская Республика и капиталистический мир. – Часть ІІ.) він зазначав: "Украина как была, так и должна остаться самостоятельной частью Советской Федерации. Было время, когда и в среде наших украинских товарищей находились люди, утверждавшие, что не нужно более самостоятельности, отдельности Украины, и стоявшие, таким образом, за режим, хотя бы внешним образом похожий на русификаторский режим. Это могло бы, конечно, только оттолкнуть от нас широкие массы украинского крестьянства. Нам необходимо на Украине провести колоссальную работу классового политического расслоения, классовой организации бедноты и подавления ее врага – кулачества. Только таким путем будет достигнуто полное сближение России и Украины, но начинать его с того, чтобы надеть на Украину шапку единства сверху, прежде чем это будет подготовлено с низов путем классовой организации и классового сочетания, было бы совершенно нецелесообразно. Поэтому Украина останется как Украинская Республика".

В подальшому доля України була вирішеною – абсолютне злиття із "старшим братом" на всіх рівнях існування. Але для цього потрібно було активно попрацювати, в різних сферах, починаючи від "объединения наших военных организаций, железнодорожных организаций, Высовнархоза и почто-телеграфных организаций" і завершуючи повною інтеграцією.

2) Українське селянство.

Цей перманентний ворог українського і російського пролетаріату, акумулятор і носій духовних і матеріальних цінностей етносу, головний багатій в країні – бо володіє найважливішим для життя – хлібом, став злом № 1 для нової більшовицької влади, якій він затято опирався. Окрім впертого небажання ділитися, селянство довозило продукти своєї праці в місто, рятуючи його від тиску голодом, даючи, таким чином, йому можливість для боротьби.

Для "виправлення" ситуації і приборкання незадоволених мешканців села більшовики, для початку, запровадили політику воєнного комунізму і примусове вилучення хлібних запасів – продрозкладку. Вона мала припинити голод в армії та Росії, яка не здатна була забезпечити себе. Троцький з цього приводу зазначив: "...На обязанности коммунистов лежит глубокая работа по объединению, полному объединению низов украинского пролетариата с русским и борьбы против кулака. Что же касается деревенского кулака на Украине, то он для нас гораздо более опасен, чем русский кулак, ибо украинский кулак вооружен с ног до головы. На Украине в руках населения имеется масса оружия, и по вполне понятным причинам это оружие сосредоточивается в руках украинского кулачества, более сознательного, более сильного и богатого. Первейшим условием господства пролетариата на Украине является разоружение кулачества, извлечение оружия из деревни" (Троцкий Л. Собрание сочинений: Советская Республика и капиталистический мир. – Часть ІІ)."...привыкшее обращаться с оружием украинское кулачество является елементом социального распада, хаоса, разрушения украинской государственности независимо от того, выступает ли оно под именем петлюровцев, махновцев или под другими именами" (Юрко Тютюнник. Записки генерал-хорунжого. – К.: Книга Роду, 2008. – С. 205.).

В.І.Ульянов, який заможного українського господаря вважав «мелкобуржуазной стихией» та «главным врагом диктатуры пролетариата, ежедневно и ежечасно порождающим капитализм» (Цит. за: Ленин В.И. Избранные произведения: В 3 т. Т.2. М., 1978. С. 615, 630). у власних висловлюваннях пішов ще далі – закликав до знищення заможних селян (рос.: кулаки): “Кулаки – бешенный враг Советской власти... Беспощадная война против кулаков! Смерть им!” (Цит. за: Ленин В. И. Полное собрание сочинений. – Т. 37. – С.40, 41.) та ін.

Наступним етапом придушення селянина, закладеного в основі комуністичної політики Леніним і Троцьким, стане терор і знищення голодом. До слова сказане, запроваджувачем політики "надіндустріалізації", яка мала б відбуватися за рахунок надмірних визисків села, був Лев Давидович. Саме від лівих, одним з лідерів яких був Троцький, Сталін запозичив жупел "куркульська небезпека" і спрямував вістря репресій проти заможного селянства. Фактично, ідеї, проти кого потрібно боротися і кого знищувати, на чому акцентувати свою увагу, створено цинічними теоретиками комунізму – Леніним, Троцьким, Бухаріним та ін.; Сталін інтенсифікував їх втілення в життя.

3) Міщанство. На думку Бронштейна, некероване міщанство нівелює досягнення радянської влади в місті і підриває авторитет робітників – прямих спадкоємців революції пролетаріату. "В городах на Украине имеется большое число мещанского элемента, мелкобуржуазного элемента, среди которого большую роль играет еврейская мелкая буржуазия. Этот элемент мало связан с рабочим классом и еще меньше связан с крестьянской деревней. Это элемент подвижный, имеющий некоторые интеллигентские навыки, уменье читать, писать и проч. и проч. И вот в советском аппарате этот мелкобуржуазный городской элемент получает на Украине такое значение, на какое не имеет права ни по численности, ни по своей связи с рабочим классом. И несомненно, что эта мелкая буржуазия украинских городов сыграла отрицательную роль на Украине в деле утверждения советского режима, так как получилось обманчивое представление, что там создан советский аппарат, а на самом деле советские учреждения заполнил городской мещанский мелкобуржуазный элемент". Після аналізу деструктивного впливу міщанства на встановлення радянської влади в Україні Троцький виносить вердикт і йому: "Под надзор городское мещанство! Не пускайте его в рабочие организации, не пускайте его в партийные организации, не пускайте его на ответственные советские посты! Берите с низов крестьян-бедняков и учите их строить Советскую власть!".

Тому, для ефектної і блискавичної боротьби з дрібнобуржуазним елементом (так називали більшовики міське населення), у містах вводилися трудові і хлібні картки. На їх дію уряд покладав великі сподівання: вони, за висловом В. Ульянова, мають відіграти велику роль у закріпленні там радянської влади: "Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность являются в руках пролетарского государства, в руках полновластных Советов, самым могучим средством учета и контроля..." (Ленин В.И. Удержат ли большевики государственную власть? // Просвещение. – 1917. – № 1-2). Таким чином, окрім терору і визискування, для формування нової радянської нації, покірної, керованої, як розтоплений віск у руках керівництва, вводилися нові аспекти управління – тотальної класифікації і контролю, шантажу і тиску методом маніпуляцій із найбільш насущним для людини – хлібом.

4) Армія і терор.

Роль Троцького у революції 1917-1921 рр. зводилася не тільки до формування політики партії та написання й проголошення палких промов. Лев Давидович був людиною дій, причому – дій активних і жорстоких. Більшовицькі лідери наголошували, що саме він перетворив безвідповідальні напівбанди в боєздатні, скуті залізною дисципліною воєнні частини ЧА. Жорстокі методи наведення порядку він пояснював самою ідеологією створення збройних сил: «Нельзя строить армию без репрессий, нельзя вести людей на смерть, не имея в своем арсенале смерти же. …командование должно ставить солдат между возможной смертью впереди и неизбежной смертью позади» (Троцкий Л. Моя жизнь). Саме йому належала ідея загороджувальних загонів, які відкривали вогонь по своїх, якщо бійці відступали або втікали з поля бою (перші загороджувальні загони з'явилися в серпні 1918 р. в 1-й армії М. Тухачевського). Він запровадив "децимізацію" – розстріл за провини (відступ з поля бою, втеча та ін.) кожного десятого солдата.

Не менш жорстокими та радикальними були його накази штабам діючих частин у випадку підкорення нових територій та їх підпорядкування більшовикам. Так, при захопленні ними міста чи району, завойовані регіони переходять в розпорядження окупантів. Слід зазначити, що "знаменита" армія Будьонного, Ногінська і Таращинська бригади отримували перемогу лише в тих випадках, коли об'єкт захоплення включав у себе цінне майно – фабрику, завод, склад спирту, магазини, заможне населення та ін. (ВЧК/ГПУ: документы и материалы. Ю. Г. Фельштинский. – М.: Издательство гуманитарной литературы, 1995. – 272 с.).

Л. Троцький видавав декрети про придушення повстань проти політики радянської влади, навіть якщо ці повстання піднімали робітники або селянська біднота. Яскравим прикладом цього було придушення виступів астраханських робітників, поставлених у нелюдські умови існування. Власним вердиктом "расправиться беспощадно" він пустив під ніж тисячі, які до цього моменту були оплотом комунізму в регіоні: "И участь несчастных пленных рабочих была решена. Кровавое безумие царило на суше и на воде. В подвалах чрезвычайных комендатур и просто во дворах расстреливали. С пароходов и барж бросали прямо в Волгу. Некоторым несчастным привязывали камни на шею. Некоторым вязали руки и ноги и бросали с борта. Один из рабочих, оставшийся незамеченным в трюме, где-то около машины и оставшийся в живых рассказывал, что в одну ночь с парохода «Гоголь» было сброшено около ста восьмидесяти человек. А в городе в чрезвычайных комендатурах было так много расстрелянных, что их едва успевали свозить ночами на кладбище, где они грудами сваливались под видом "тифозных" (ЧЕ-КА. Материалы по деятельности чрезвычайных комиссий. – Берлин: Издание Центрального Бюро Партии Социалистов-революционеров, 1922).

Разом із Ульяновим, Бухаріним, Каменєвим, Зінов'євим, Троцький створив і запустив страшну машину масового знищення, ім'я якій – червоний терор. Він взагалі із захопленням ставився до методів фізичної розправи, а тероризм і терор викликали в нього особливий захват. Мабуть через це, ставши червоним командармом і маючи в своєму розпорядженні збройні сили більшовиків, він так активно відпрацьовував методику терору на ворогах революції: "Питання про те, кому панувати в країні, себто жити чи загинути буржуазії, буде вирішуватися з обох боків не посиланнями на параграфи конституції, але застосуванням всіх видів насильства. Скільки б Каутський не вивчав ... близькі та дальші обставини для визначення причин людської жорстокості, він не знайде в історії інших засобів зламати класову волю ворога, окрім доцільного й енергійного застосування насильства. Питання про форму репресії чи про її ступінь, ясна річ, не надто принципове. Це питання доцільності" (Цит. за: Білокінь С.І. Більшовицька теорія терору // Політичний терор і тероризм в Україні. – С. 500); "Доки існує класове суспільства, засноване на найглибших антагонізмах, репресії залишаються необхідним засобом для підкорення волі супротивника. Революція вимагає від революційного класу, аби він досягнув своєї мети усіма засобами. які існують в його розпорядженні: коли потрібно – збройними повстаннями, а коли потрібно – тероризмом" (Там само. – С. 501).

Після захоплення влади більшовики розпочали "тріумфальний хід" по території колишньої імперії, за допомогою терору радянізуючи захоплений простір. Перші хвилі масового знищення прокотилися по кримській землі, де, не встигнувши залишити територію України, перебували десятки тисяч білогвардійців Врангеля, есерів, меншовиків, козаків, повстанських загонів та ін.. 21 лютого 1918 р. РНК видала підписаний Леніним декрет: "Соціалістична вітчизна у небезпеці", у восьмому пункті якого писалося: "Ворожі агенти, спекулянти, погромники, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці". Отримавши таку директиву, матроси і червоноармійці інтенсифікували різанину та грабіж, перетворившись, за висловлюванням А.Слуцького (голови Таврійського ЦВК) "на банду мародерів" (Цит за: Бикова Т.Б. Червоний терор в Криму // Політичний терор і тероризм в Україні. – К.: Наукова думка, 2002. – 192-193.). Терор захопив усі верстви населення, не зважаючи на стать, вік чи етнічну приналежність. Крім "контрреволюційних елементів" знищувалися робітники, селяни, татарське населення.

У Російському державному архіві соціально-політичної історії збереглася частина записки, яка була написана Леніним наприкінці жовтня – на початку листопада 1920 р. й адресована помічнику Троцького Є. Склянському: "...чудовий план! Докінчуйте його разом із Дзержинським. Під видом "зелених" (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100 000 карбованців за повішеного" (Там само. – С. 195-196.).

Лев Давидович, нарком військових і морських сил, що нарівні з Леніним давав вказівки своїм підлеглим, став, таким чином, головним винуватцем червоного терору в Криму 1918-1921 рр., який в останні роки набув організованого і планомірного характеру. Голова Кримського Ревкому Бела Кун з цього приводу зазначав: "Троцький сказав, що не прийде до Криму, поки хоч один контрреволюціонер залишиться в Криму. Крим – це пляшка, з якої жоден контрреволюціонер не вискочить. Оскільки Крим відстав на три роки у своєму революційному русі, ми швидко піднімемо його до загального революційного рівня Росії..." (Там само. – С. 200). За підрахунками істориків у Криму 1918-1921 рр. було знищено від 56 до 120 тис. осіб, населення півострова зменшилася на 100 000 осіб, окремі татарські села були повністю ліквідовано.

Окремо можна розглядати питання Троцького і української армії. Тут нарком військових справ сповідував таку ж політику "подвійного дна", якої притримувався щодо УСРР. В його директивах стосовно армії зустрічалися просто надзвичайні настанови, які довірливі українці часто сприймали за чисту монету: наприклад, "Необходимо, чтобы во всех красноармейских частях, продвигающихся по Украине... были, по возможности, либо украинцы, либо лица, близко знакомые с украинскими условиями", "... создать красные украинские части из украинских рабочих и украинских крестьян, с украинским командным составом и командованием на украинском языке" та ін. Однак більш досвідчені в цьому плані люди, знайомі з підступами більшовиків, чітко вирізняли небезпеку ситуації. Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник так висловився з приводу сподівань українців на власну армію за спиною Москви: "Цілком демаскує наміри росіян директива Троцького про військову політику на Україні, оголошена в наказі Полтавського губерніяльного військового комісара. Цей документ, на якому стоїть підпис непохитного волею і безоглядного Троцького-Бронштейна, мусив би, здається, протверезити боротьбистів та інших "радистів", що, прикрившись червоним прапором, думали "обдурить москаля" і тихенько сформувати українську національну армію". Вже в першому пункті цитованого Тютюнником документу "О военной политике на Украине" Троцький пише: "...от 1-го июня 1920 года относительно полного объединения военной организации и военных сил Украины и всей России" для "сохранения и упрочения единства военной организации братских стран". Единство организации Федеративной Красной Армии Советской России и Советской Украины предполагает единство военно-административного аппарата. Вся территория освобожденной Украины должна представлять два военных округа, входящих в общую систему Федеративной Республики" (Юрко Тютюнник. Вказ. праця. – С. 202-210). Головну загрозу остаточного об'єднання Троцький вбачав у наростаючому українському визвольному русі, який він таврував як "язву профессионального партизанства, махновщины и бандитизма", питання ліквідації котрого є "вопросом жизни и смерти". Всі вони "должны быть немедленно разоружены и расформированы, сопротивляющиеся должны быть истреблены".

Не може існувати жодної влади, жодної партії, окрім партії большевиків, будь-яке інакодумство повинно викорінюватися, прояви націоналізму – знищуватися, підтримувані військовими угрупуваннями – йти під трибунал: "Виновные в таких попытках должны предаваться трибуналу для суждений по законам военного времени, независимо от их прежних заслуг". Тих, кого не можна знищити таким шляхом, – дезорієнтувати, провокувати, втоптувати їх добре ім'я в болото за допомогою спеціальних агентів (для них Троцький писав спеціальні інструкції): наприклад, в одній із таких директив сказано: "Наперекір самостійникові Петлюрі та іншим говорити, що Росія також визнає самостійність України, але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам"; "Трудніше справи стоять з Петлюрою, бо українське селянство на нього покладає всі свої надії. Треба бути обережним. Тільки дурень або провокатор по всіх усюдах буде твердити, що воює з Петлюрою. Іноді, поки Денікін ще не розбитий дощенту, краще пускати чутки, що радянська влада в союзі з Петлюрою" та ін.

Лейба Бронштейн (Троцький) є одним з теоретиків комунізму, ідеологом більшовизму, причетний до знищення, з ідеологічних міркувань, мільйонів безневинних жертв, в тому числі – українського селянства, міщанства, інтелігенції. Знищуючи цілі нації, захоплені модним у ті часи дарвінізмом, більшовицькі вожді виплавляли "унікальну" радянську людину на їх уламках. За словами М. Бухаріна: "...Пролетарський примус у всіх його формах, починаючи від розстрілів і кінчаючи трудовою повинністю, являє собою метод вироблення комуністичної людності із людського матеріалу капіталістичної доби...". Не відставав від нього і Троцький, зауваживши, що формування нової (радянської) людини мусить проходити "найскладніші методи штучного добору й психофізичного тренування" (Білокінь С.І. Що з того вийшло // Політичний терор і тероризм в Україні. – С. 532-533). Радянська нація, відшліфована від етнічних та загальнолюдських цінностей, власної історії та пам'яті, й досі процвітає в незалежній Україні. Праця Лейби Бронштейна не зникла безслідно – зомбована навіки комуністична людність прагне поклонятися і вшановувати своїх творців і сьогодні, ці постулати чітко закарбувалися у вихолощеній свідомості. На жаль, українські герої її хвилюють набагато менше. Свідомі ж громадяни України вважають, що встановлення пам'ятника Л.Д. Бронштейну є злочином проти українського народу та людської моральності взагалі.