Київський університет туризму, економіки І права наукові записки

Вид материала

Документы

Содержание Туризм і природознавство: філософсько-світоглядний аспект

Подобный материал:

• Київський університет туризму, економіки І права Кафедра філософії І соціальних наук, 671.98kb.
• Київський університет туризму, економіки І права, 436.45kb.
• Київський університет туризму, економіки І права «Основи готельного менеджменту», 5077.65kb.
• Спеціалістів: вітчизняний досвід // Наукові записки. Серія: психолого-педагогічні науки, 72.44kb.
• Студентські наукові записки, 4870.22kb.
• «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», 436.12kb.
• Університет туризму, Економіки І Права, 19.41kb.
• Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Історичний, 675.02kb.
• Висвітлено І критично проаналізовано основні наукові підходи до дослідження економічної, 35.81kb.
• Національна академія наук україни київський університет права, 628.4kb.

М. М. Кисельов


ТУРИЗМ І ПРИРОДОЗНАВСТВО: ФІЛОСОФСЬКО-СВІТОГЛЯДНИЙ АСПЕКТ


В статті аналізується природознавчий та краєзнавчий контекст туризму. Розглядаються напрямки й форми сучасної екологічної свідомості, які мають безпосереднє відношення до філософії туризму і практичної організації цивілізованого туризму в наш час. Ключові слова: «природознавство», «краєзнавство», «біоцентризм», «екоцентризм».


В статье анализируется природоведческий и краеведческий контекст туризма. Рассматриваются направления и формы современной экологической культуры, которые имеют непосредственное отношение к философии туризма и практике организации цивилизованного туризма в наше время. Ключевые слова: «природоведение», «краеведение», «биоцентризм», «экоцентризм».


In this article tourism analyzed as a natural contest, analyzed the direction and shape of modern ecological culture. This matters are described and analyzed in the article. Key words; «natural history», «study of local lore», «biocentrism», «ecocentrism».


Туризм нині являє собою значимий феномен життя нашого сучасника й представляє значний інтерес для філософського аналізу. Насамперед підкреслю, що означене явище є не просто сучасною формою цивілізованого відпочинку чи розваги (я вже не говорю про популярний на наших теренах «шоп-туризм», який можна кваліфікувати як екстремальний) це й задоволення цікавості, невід'ємний елемент краєзнавства й ефективний засіб формування адекватного світогляду.

Як слушно зауважує Д.М.Замятін, цілеспрямоване подорожування розширює свідомість, змінює установки й поведінку людини. В цьому аспекті подорожування є ключовим об'єктом для цілої множини гуманітарних наук та напрямків: географії та туризму, психології, антропології, культурології та крос-культурних досліджень, соціології, сходознавства, філології, філософії, історії тощо. Емоційна енергетика мов би заводить усі мотори можливого сприйняття. В процесі подорожування людина бачить і відчуває інакше, воно розширює простір [1].

Подорожні спостереження й записки увійшли в класику художньої літератури, складають важливі компоненти теоретичних підвалини таких наук як етнологія, етнографія та історія. (Де Кюстин - нотатки про Росію; О.М. Радищев – «Подорож з Пектербургу до Москви»; «Фрегат Паллада» Гончарова; творчість К. Паустовського та Т.Кіплінга; лірика на східні мотиви І.О.Буніна; наукові подорожі М.М.Пржевальського, П.П.Семенова-Тяньшанського та ін). І не лише це. Скажімо еволюційна теорія Ч.Дарвіна і комплексна й цілісна концепція «Космосу» О.Гумбольдта виходять із подорожніх спостережень. Без подорожей була б неможливою географія - термін бере початок з грецького «періегес», буквально «об’їзд Землі» (перший досвід землеопису - Гекатей із Мілету). «Історія» Геродота в значній мірі є наслідком його мандрівок. Класична епоха географічних відкрить взагалі стимулювала розвиток суспільства і зробила переворот у свідомості людей.

Власне туризм у сучасному розумінні, на думку фахівців, з’явився в середині ХІХ ст. Першою туристичною акцією вважають поїздку англійця Т.Кука до Парижу на Всесвітню виставку у 1855 році. Означені вище подорожі та мандрівки були дещо іншими. Звичайно Марко Поло зовсім не нагадував сучасного туриста. Не був туристом у сучасному розумінні і наш знаменитий земляк М.Міклухо-Маклай. Проте туризм, як популярна нині форма людської діяльності, бере початок саме звідси.

Особливу цікавість викликає природознавчий та краєзнавчий контекст туризму. А в останній час невід’ємним аспектом його ідеології стає екологічний. «Екологічні тропи», культивування відпочинку на «лоні природи» стимулюють формування так необхідної нині екологічної культури та екологічної компетентності нашого сучасника, крім того, розширюють його кругозір, забезпечують адекватний емоційний та естетичний розвиток. «Для людини недосвідченної в природничій історії, - зазначав Т.Гекслі, - прогулянка по сільських місцях або по берегу моря, подібна відвідуванню галереї, наповненої дивними творіннями мистецтва із яких дев'ять десятих повернені до стінки. Познайомте її з началами природничої історії і цим самим ви надасте їй каталог тих шедеврів, котрі варті того, аби їх повернути і відкрити погляду» [2]. Сучасна екологія є правоприємницею класичної галузі наукового знання, яка ще з подачі Плінія Старшого отримала назву «природничої історії». В цьому аспекті міркування Т.Гекслі слід тлумачити так, що лише екологічно компетентна людина, здатна оцінити достоїнства культурного чи природного ландшафту де вона подорожує. І, навпаки, усі функції і значення туризму, які старанно перераховуються й класифікуються фахівцями (світоглядна, культурна, пізнавальна, етична, естетична, комунікативна тощо) мають безпосередні стосунки до проблем екології.

Проте довготривалі зусилля природоохоронців та екологів по формуванню у широких верств громадськості потреби в спілкуванні з природою привели до нової екологічної загрози. Перед практичною екологією та природоохоронними інституціями постала проблема: охороняти людину від занадто «олюдненої» та «освоєної» природи (ідея техносфери академіка Г.Ф.Хільмі) чи - природу від деструктивних вторгнень людини (заповідні території). Як згадує бувший секретар К.Паустовського В.Дружбинський, М.Пришвін, ознайомившись з «Мещерською стороною», накинувся на автора, звинувачуючи його в «засвіченні» (рекламі) цього унікального куточка природи. Через якийсь десяток років, вважав М.Пришвін, туристи, приваблені чудовою книжкою, все затопчуть і від Мещери нічого не залишиться.

Така тенденція нині є домінуючою. Популярним стає міркування, висловлене ще Г.Торо, що в дикості знаходиться збереження світу. На це є серйозні підстави. По приблизним підрахункам відвідування заповідних місць та природних пам'ятників у США щорічно зростає на 12%. Прогресуюче захоплення природою сьогодні стає небезпечним. В результаті, як зазначає відомий американський еколог Р. Неш, дика природа може бути «зацілована» вже в нашому сторіччі [3]. Величезні зусилля країн світу по «окультуренню» місць масових відвідувань природи виявляються неєфективними. Прибутковий комфортний туризм - автостради, ресторани, прислуга, дороги приводять до деградації живої природи і порушують враження дикості (незайманості). В результаті ми втрачаємо оази дикої природи. Крім того, інтенсивно організованае дике середовище перестає бути таким і не приваблює туристів [4]. Набуває поширення думка, що контрольована дика природа (в умовах заповідника) є фікцією. Не можна природозахисні заходи оцінювати лише під кутом зору беспосередньої корисності для людей.

Маси міських жителів кинулися за місто, і виявили дивне невміння поводити себе «на лоні природи». Засмічені й витоптані приміські ліси й левади, унікальні дендрарії, парки і, навіть , заповідники наводять жах на лісників, єгерів та інших спеціалістів. Витоптується лісна підстілка, зникає багато лісних трав, порушується гідроповітряний режим ґрунту, погіршуються умови існування ґрунтових мікроорганізмів. В лісах, що інтенсивно використовуються для відпочинку, зникають гриби і ягоди, зменшується кількість птахів і зростає кількість шкідників лісу. За влучним виразом Р.Аллена, люди поводять себе на природі «подібно підгулявшим власникам антикварного магазину, що зайшли туди темною ніччю, коли там перегоріли пробки» [5].

А туристів стає все більше. За вже на сьогодні застарілими даними А.Тоффлера 1 500 000 німців відпочивають в Іспанії, Нідерландах та Італії. Кожного року Америка приймає 1 000 000 туристів і в той же час 4 000 000 американців здійснюють подорож за океан. За даними Всесвітньої туристичної організації (ВТО) у 1998 р. чисельність іноземних туристів у світі складала 625 000 000 чоловік, а прибуток від туризму дорівнював 445 млрд. дол. За прогнозом ВТО на 2010 рік очікується 1 млрд. чоловік туритів, що дозволяє сподіватися на прибуток в 1550 млрд. дол. [6].

Ми сподіваємось мати частку з цієї астрономічної суми. Туризм стає пріоритетною галуззю світового господарства. Її слід розвивати і в нашій державі, з її величезним природним та історико-культурним потенціалом. Проте, слід пам’ятати, що економічний успіх у цій справі не є головним. Використання зазначеного потенціалу має бути оптимальним і екологічно безпечним. Держава з несприятливими умовами існування не може мати високий імідж серед міжнародного співтовариства, а щодо туризму - то здатна буде цікавити хіба що туристів-екстремалів.

Родерик Нєш, до якого ми вже зверталися, взагалі вважає, що нікому не дозволено знаходитися серед дикої природи до тих пір, поки він не переконає, що він є екологічно підготований. Фінський природозахисник Ірйо Сепанмаа навіть вважає, що насолоджуватися природою можна не перебуваючи безпосередньо на «її лоні». Відвідини дикої природи пропонує замінити географічними картами, фотографіями, малюнками й описами природи в літературі. Керівник С’єрра- Клубу Д. Броуер в 1969 році заснував екологічну організацію «Друзі Землі». В своїх працях він наголошував на принциповій різниці між термінами «охорона дикої природи» та «раціональне використання природних ресурсів». Перший відбиває власне екологічні тенденції. Охорона природи не є лише бережне (економне) ставлення до її ресурсів, а буквально ставлення до неї як до гармонійного і цілісного утворення де домінують не утилітаристські мотиви, а етичні й естетичні. Другий - репрезентує антропоцентричне прагнення підкорення природи у його пом’якшеному варіанті, що може привести лише до розтягування терміну до початку тотальної ресурсної кризи. На лоні дикої природи людина відчуває себе вільною, а в суспільстві вона постійно знаходиться під пресом тиранії. (Г.Торо, У.Водсворт).

Коли в національний парк Граубюнден (Швейцарія) хлинули маси туристів, щоб послухати як сурмлять благородні олені, лісничі стали наймати лісорубів, щоб ті, сховавшись в іншому місці, імітували трубіння оленів, дуючи в садові лійки. Таким робом потік «шанувальників» дикої природи був відвернений від місць парування благородних оленів (Б.Гржимек).

Як зазначає Р.Неш дика природа та «окультурені» місця її відвідин є несумісними. «Квоти, лотерея, черги, визначені маршрути і місця зупинок порушують відчуття дикості. Дике середовище, що інтенсивно управляється, типу Гранд Каньона, вже не притягують любителів». Бездорожна природа не приносить прибутків, але саме її слід поцінювати більше всього [7].

Як слушно відзначає відомий австрійський етолог Конрад Лоренц, «в наш час дуже значна частка людства є відчудженою від природи. Повсякденне життя стількох людей проходить серед мертвих витворів людських рук, що вони втратили здатність розуміти живі творіння і спілкуватися з ними. Ця втрата пояснює, чому людство в цілому демонструє такий вандалізм по відношенню до світу живої природи, що оточує нас і підтримує наше життя. Спробувати поновити втрачений зв'язок між людьми та рештою живих організмів, що мешкають на нашій планеті, - дуже важлива і дуже достойна задача. В кінцевому рахунку успіх чи провал подібних спроб вирішує питання загубить людство себе з усіма живими істотами на землі чи ні» [8]. Визначна роль у реалізації цієї важливої задачі належить туризмові.

Прикметною у справі формування ідеології туризму є дискусія про те, що треба охороняти в першу чергу: пам'ятники природи, чи пам'ятники культури. Навіть відповідні громадські організації функціонують як різні за назвою й за метою. Академік Д.С.Ліхачов ратував за створення екології культури. Збереження культурного середовища, вважав він, задача не менш суттєва, ніж збереження природного середовища. Більш того, міркував він, втрати в природному оточенні поновити можливо, а втрати пам'ятників культури принципово ні [9].

Б.Гржимек, навпаки, вважає, що жива природа являє собою не меншу культурну цінність для людства, чим старовинні церкви, грецькі скульптури та єгипецькі піраміди. Тварини вмирають назовсім, і «ніяким археологам вже не вдасться з плином декількох століть викопати їх знову лопатою з під землі» [10]. Зрозуміло, що те, і нше є необхідним для нормального повноцінного існування людини, а що повинно насторожувати - ті й інші не поновлюються. Тому пам’ятники природи і пам’ятники культури потрібно зберігати разом, у комплексі.

Одною з причин виникнення подібного роду дискусій є все ще наявний розрив між природничонауковою та соціогуманітарною складовими науково-дослідного процесу та сучасної системи освіти. Подолання означеного розмежування є головною стратегемою подальшого розвитку сучасного наукового пізнання й, разом з тим, освітянської справи. Саме ця обставина спонукає до «екологізації» й «гуманітаризації» традиційно негуманітарних навчальних дисциплін, і не лише біології зокрема та природознавства взагалі, а й таких, на перший погляд далеких від екології, як хімія, фізика та математика. Природничі науки нині стають ключем до вирішення проблем чисто гуманітарних. Зокрема, як пише С.Б.Кримський, «природнича екологія переробляється в культурну онтологію людства» [11]. Гуманітаризація ж природничих наук багато в чому позбавляє їх споконвічних вад об'єктивістського й аморальнісного бачення світу. Тому саме залучення матеріалу та методології гуманітарного комплексу науки видається продуктивним засобом переорієнтації екологічних наукових та освітянських програм від знання до розуміння «загальних законів світу».

Постійний пошук оптимальних форм поєднання природничонаукового матеріалу та соціогуманітарного знання з його ідеологічними, світоглядними та аксіологічними компонентами робить екологію багатоаспектним й міждисциплінарним утворенням, яке майже неможливо «вписати» в прокрустове ложе системи традиційних дисциплінарних вимірів. Слід зауважити, що пошук цей здійснюється з великими труднощами. Ще не склалися критерії органічного поєднання (синтезу) цих головних наукових блоків. В результаті досить часто спроби загальнонаукового і навіть екологічного осмислення сенсу відношення «людина – природа» або хибують на вульгарноматеріалістичний натуралізм, або проводяться в дусі вульгарного соціологізаторства. Як цілком слушно зазначає Люсьєн Матьє, екологія «з її широким діапазоном діяльності не є розділом біологічної науки, а репрезентує новий етап у розвитку всіх наук. Віднині прогрес у наукових дослідженнях може бути досягнутий лишень об'єднаними зусиллями спеціалістів різних галузей знання; використовуючи та співставляючи досягнення різних наук для розв'язання одної задачі, вони зуміють осягнути загальні закони світу» [12].

Переконливі успіхи науково-технічного прогресу зумовили споживацький характер цивілізації, внаслідок чого відбувається атрофування моральнісних засад, що приводить до духовної кризи. Як вважає відомий італійський філософ Н.Аббаньяно, нині домінують прагматизм та цинізм. Все ставиться під сумнів, у тому числі й мораль. Причому спостерігаємо скептичне ставлення не лише до окремих цінностей, а до цінностей взагалі. Самі ж цінності нерідко постають як реліктові прекраснодушні ідеали, віддалені від повсякденного буття [13].

На цьому грунті й виникає принципово нова етика, за Г.Йонасом, «етика відповідальності». Покійний академік М.М.Мойсеєв вважає, що «на людство, для того, щоб забезпечити своє майбутнє, чекає зміна моральнісних принципів настільки ж глибока як і та, що відбулась на зорі становлення суспільства, коли норми поведінки в ордах неоантропів замінилися людською мораллю» [14]. Г.Йонас впевнений в тому , що етичні конструкції в минулому не мали справу з умовами людського життя в глобальному масштабі. Тому головною задачею нової етики є подолання розриву між прогностичністю та могутністю дій людини, встановлення надійного контролю за власною непомірною могутністю. Для цього пропонується трансформація кантівського категоричного імперативу в імператив новий, адекватний новому характеру людської діяльності: «чини так, щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися з продовженням автентичного людського життя на землі» [15]. Тут доречним буде зауважити, що нова етика не заперечує традиційної (старої), інакше вона перестала б бути етикою.

На сучасну філософію туризму мають значний вплив такі загальноекологічні концепції як антропоцентризм, біоцентризм, екоцентризм та антиантропоцентризм.

Класична антропоцентрична свідомість й до сьогодні пронизує усі сфери життєдіяльності людини. Це стосується, навіть, природоохоронної сфери та екологічної освіти. А оскільки позиція людини не може бути іншою, ніж антропоцентриською, може йтися не про відхилення або подолання антропоцентризму, а про формування його нових, більш досконалих модифікацій. Тому нині так багато уваги приділяється подоланню вульгарно-антропоцентричних орієнтацій як небезпечної установки на дотримання інтересів лише людини (часто-густо зрозумілих неадекватно), що неодмінно супроводжується нехтуванням «інтересами» інших представників органічного світу. Піддаючи аргументованій критиці традиційне антропоцентричне світосприйняття, відомий український натураліст М.Г.Холодний, зокрема, виділяв такі його особливості:

- Переконання в тому, що людина за своїм походженням і природою є істотою особливого ґатунку, вищою й відокремленою неперехідною межею від інших живих істот.

- Все що є у світі створене для задоволення потреб людини як володаря природи.

- Войовничий антропоморфізм – «олюднення» й «одухотворення» природи.

- Впевненість в тому, що для пізнання зовнішнього світу достатньо лише знайомства з внутрішнім, духовним світом людини [16].

Антропоцентризм в його класичному варіанті є традиційним уявленням про те, що людські цінності, потреби й інтереси мають абсолютну значимість. Розуміння людини як причини існування світу і міри усіх можливих цінностей. Історично формується на ґрунті античного антропоморфізму, а в Середні віки - християнства. Архаїчний антропоцентризм, на відміну від сучасного, не виокремлював людину з природи, обмежуючись олюдненням її феноменів. Спробу реконструкції еволюції ідей антропоцентризму у історико-світоглядному аспекті робить Д.В.Афіногенов, який вважає, що в античну епоху відбулося зняття містичної цінності природи, а в Середні віки почалася ера панування людини над природою. Людина, як вищий продукт творіння, вже не могла бути в статусі раба. Відношення «пан – раб» з божественної санкції переноситься на природу. Як наслідок - в Новий час природа починає тлумачитися як безформенна продуктивність і стає сировиною для здійснення людських замислів. Таким чином у свідомості європейської людини сформувалась система світоглядних принципів:

- природа створена для людини, вона її пан і господар;

- природа позбавлена внутрішньої моральної цінності, сенсу і лише людина здатна наділити її значимістю;

- природа єдина за принципами раціональності й доступна розкладенню на прості сутності;

- природа може експлуатуватися, оскільки вона на однакові дії відповідає однаковими реакціями;

- природа має бути вдосконалена людиною й у своєму обновленому вигляді свідчить про її тріумф на землі [17].

Не зважаючи на дещо спрощену схему витоків глобальної екологічної кризи, можна погодитися, що саме означені орієнтири вплинули на формування сучасної європейської цивилізації, з її активними «природоперетворючими» інтенціями.

Антропоцентризм класичної доби, особливо у поєднанні з концепцією гуманізму, наполягає на привілейованому становищі людини в Світобудові і тому викликає багато заперечень, зокрема в загальноекологічному контексті. В.О.Лекторський вважає, що антропоцентризм пов'язаний з технократизмом і базується на переконанні, що природа існує лише постільки, поскільки єю слід оволодівати, поставить під контроль, зробити як би продовженням і часткою самої людини. Саме класичний антропоцентризм, на його думку, послідовно приводить до наступних гносеологічних установок:

- існує лише людська свідомість, а все інше виникло з неї;

- тому я можу контролювати зовнішнє оточення за допомогою різного роду рефлексивних процедур;

- тут же виникає ідея методу, за допомогою якого стає можливим беззастережно (беспрепятственно) отримувати нові зання;

- це призводить до неправомірного ототожнення термінів «гуманізація» та «раціоналізація»;

- звідси слідує допущення реальних можливостей повного контролю над природними та соціальними ситуаціями. Природа стає простим ресурсом людської діяльності;

- далі вже недалеко до ідеї проектування та конструювання соціальних процесів і, навіть, самої людини [18].

Насторожує те, що навіть численні прикладні етики, екологічні імперативи, та кодекси природокористування є відверто антропоцентричними. Усвідомлення цього очевидного факту стимулює появу концепцій, в яких відкидається ідея антропоцентризму взагалі. В пошуках більш досконалих форм антропоцентризму, як невід'ємного компоненту адекватної екологічної свідомості, фахівці висувають ідею інших «центризмів». В цьому аспекті виокремлюються й аналізуються такі натуралістичні конструкції як «біоцентризм», «екоцентризм» і, навіть, «антиантропоцентриз». Коротко розглянемо їх, оскільки вони репрезентують широке коло міркувань, не без елементів аберації, щодо феномена екологічної свідомості нашого сучасника. Тим більше, що вони суттєво впливають на сучасний процес організації туризму.

Біоцентризм - сприйняття усіх живих істот, усіх фрагментів системи Земля як таких що, мають цінність самі по собі незалежно від людських інтересів. Представники цього напрямку вважають, що біофілія - любов до всього живого для людини є генетично властивою. Біологічна піраміда (поширена серед екологів ілюстрація) по суті є не пірамідою, а кільцем, в якому все є взаємопов’язаним та взаємозалежним. Ми живемо у світі взаємозалежних, конкуруючих один з одним організмів. Наші моральні й політичні ідеали не можуть обмежуватися інтересами людства, яке мусить нарешті усвідомити проблему своєї відповідальність перед тваринами. Не слід до людського суспільства застосовувати один спосіб пояснення, а до «нелюдських» угруповань - інші. Не можна вважати відмінними ознаками людини виготовлення знаряддь праці та логічне мислення. Не слід допускати, щоб наше ставлення до тварин оцінювалося за одними мірками, а до людей - за іншими. Парадоксальним є те, що ми відкидаємо рабство, каннібалізм та вбивство і в той же час виправдовуємо одомашнення (доместікацію), власну плотоядність та мисливство. Все, що існує в природі, має свою цінність і право на існування. Москіти й паразити не можуть розцінюватись як вияв зла, вони є життєво необхідними компонентами величного комплексу біосфери. А бур'ян - це рослина, достоїнство якої ще не розкрито.

Як вияв рафінованого антропоцентризму розцінюються намагання прорахувати економічний прибуток від екологічних міроприємств, і зокрема від заповідних територій. Представники біоцентризму рішуче виступають проти «тиранії» по відношенні до тварин. Британський парламент недавно затвердив закон про покарання за жорстоке ставлення до них.

Основоположник екоцентризму О.Леопольд писав про необхідність поширити екологічні принципи від окремих живих особин до екосистем. Наша планета є не сировинною коморою, а живим утворенням. Англійський хімік Джеймс Лавлок в 1979 році написав книгу «Гея: новий погляд на життя на Землі», в якій наша планета тлумачиться як єдиний живий організм. «Ми бачимо нині, - пише він, - що повітря, океани та грунт становлять щось набагато більше, ніж просте середовище для існування, - вони самі є частиною життя. Отже, повітря так само належить життю, як хутро кішці або гніздо птахові. Не живе, але створене живими створіннями, щоб захиститися від ворожого світу. Для життя на Землі повітря служить захистом від холодних глибин і жорсткого випромінювання космосу» [19].

На думку американського еколога Д.Б.Каллікотта, океани та озера, гори та ліси володіють більшою цінністю, ніж окремі тварини і навіть люди. Окремі біоми (гори та ріки) являються пристановищем для багатьох тварин і тому заслуговують на найбільшу увагу. Екологічне співтовариство створюють рослини, тварини й ландшафт. Вони не можуть існувати одне без іншого і складають загальне ціле. Професор юридичної філософії в університеті Південної Каліфорнії Кристофер Д.Стоун обстоює необхідність надання юридичних прав і об'єктам природи. Причому надання цих прав не означає негайного припинення використання природи людиною. Використання мусить бути без зловживань. А оскільки ріки, дерева, екосистеми загалом не можуть висувати претензії від власного імені, то перед законом вони повинні бути представлені через класичні поняття юриспруденції - опікунство і піклувальництво, так само як і інтереси малолітніх, або некомпетентних дорослих людей. Всі природні об'єкти мають власні потреби і піклувальники (природоохоронники) мають їх захищати [20].

І, нарешті, радикальні міркування деяких природозахисників, зокрема «глибоких екологів» дозволяють говорити про такий напрямок, як антиантропоцентризм. Ще Ж.Дорст людину в біосфері трактував як червяка в яблуці. Нині представники антропоцентризму вимагають не просто надання природі прав, правового захисту як і людині, а зробити її (природу) в цьому плані об'єктом пріоритетнішим, ніж людина і суспільство. У зв'язку з чим набуває поширення термін «позагуманітарні цінності». Б.Каллікот вважає, що захищати потрібно права диких тварин, а не свійських. Останні є наслідком людської експансії в природному світі і разом з людиною не заслуговують на захист. Глибокі екологи (Deep Ecologists), зокрема, провідник групи «Передусім Земля!» Майк Росел заявив: «Ви чуєте, що природа гине, і це правда, але вона може відродитися, якщо у ланцюга живлення відтяти голову - тобто нас із вами» [21]. Людина в екосистемах спричинює вбивство, експлуатацію й гноблення, тому з’являється необхідність війни проти людського роду як засіб врятування планети. Дж. Мюір запевняє, що коли б розв'язалась війна між ведмедями та людьми, то він воював би на боці ведмедів. Відомий американський екстреміст Эдвард Эббі зізнається: «я скоріше вбив би людину, ніж змію; я скоріше увіткну сокиру в людську плоть, ніж у живе дерево» [22]. І, нарешті, вже цитований Б.Каллікот стверджує, що грунтова бактерія та планктон заслуговують на більшу етичну увагу, ніж істоти, що знаходяться на вершині трофічної (харчової) піраміди. Якби живі істоти могли виразити свої почуття, воні б вітали зникнення людства [23].

Таким робом радикальні екологи пробують «збити гординю» (спесь - російською) у нашого сучасника. Слід сказати, що антиантопоцентриські інтенції не завжди мають радикальний характер і у своїх поміркованих версіях набувають поширення в сучасних теоретичних проектах глобалістів та екологів.

Якщо в класичних формах антропоцентризму природне довкілля трактувалось як певний безсистемний додаток соціуму, фон, на якому відбувається його невпинний розвиток, то у руслі «неоантропоцентризму» кожний фрагмент природи постає як самоцінна, доцільна одиниця буття, що робить свій незамінний внесок до забезпечення гомеостазису біосферних процесів. Кожний фрагмент природного середовища, його нормальне функціонування у цілісному біосферному організмі є своєрідним гарантом подальшої долі людського роду. Інакше кажучи, формування нових модифікацій антропоцентризму потребує якомога більш повного врахування здобутків екологічної науки. На думку О.Леопольда, це реальний спосіб переходу від вульгарного антропоцентризму до антропоцентризму «тонкого». «Доки ми не звільнимся від думки, що сенс вносить у світ лише людина (людське суспільство, людська культура), доки не повернемо і природі її онтологічну значимість, яку вона мала до того, як технотронна цивілізація перетворила її в «сировину», ми не зможемо впоратись ні з проблемою раціональності, ні з екологічною та іншими кризами. Бо екологічна криза є не лише продукт індустріальної цивілізації, а й продукт особливо характерного для нового часу типу ментальності, що визначає наше ставлення до природи та її розуміння» [24].

Одним із продуктивних напрямків створення таких модифікацій видається концепція «натуралізму». Натуралізм здебільшого тлумачиться як уособлення намагань пояснення складних соціально-гуманітарних феноменів засобами природознавства й особливо біології. Тому термін «натураліст», як правило, сприймається як синонім терміну «природознавець», або, в російській транскрипції, «естествоиспытатель».

Прикметним, в цьому відношенні, є те, що В.І.Вернадський розділяв ці, буцім-то синонімічні поняття «природознавець» та «натураліст» й називав себе саме натуралістом. «Стоячи на грунті наукового охоплення природи, натураліст по суті в своїх судженнях несвідомо стоїть на грунті, який далеко перевищує сучасні досягнення наукової думки, що відбиваються в так званих наукових поясненнях - в причинах і наслідках, в математичних образах і формулах. Основа його наукової думки перевищує навіть науково прийняті аксіоми і принципи природи» [25]. Він ніколи не втрачає зв'язку з оточуючою його бескінечною й безначальною природою і не полишається у вузьких межах гіпотез та математичних схем. Кожний натураліст якщо не знає, то відчуває, що правила установленого факту лише в незначній мірі можуть бути зведені в ясну логічну схему. За межами логічних формул знаходиться величезна область наукової творчості, що виявляє себе в установленні нових наукових фактів. Ми визначаємо цю область, вказуючи на значимість для науки інтуїції, наукового відчуття такту, несвідомого пориву, відчуття міри, краси [26]. Натуралістичний світогляд в сучасних інтерпретаціях - це уособлення не традиційного фрагментарного природничонаукового, а цілісного бачення світу в дусі Гіппократа, Плінія Старшого, Й.Гете, О.Гумбольдта.

Розглянуті вище напрямки й форми сучасної екологічної свідомості мають безпосереднє відношення до філософії туризму, тому їх аналіз видається корисним для практичної організації цивілізованого туризму в наш час.

1. Замятин Д.Н. Географические образы путешествий // Человек. - 2001. N 6. - С. 130.
   
2. Цит. по: Ирвин У. Обезьяны, ангелы и викторианцы. - М.,1973. - С. 47.
   
3. Нэш Р. Дикая природа и американский разум. - К.: Логос, 2001 - С. 156.
   
4. Там же. - С. 169.
   
5. Аллен Р. Как спасти землю. - М.,1983. - С. 99.
   
6. Див.: Тоффлер А. Футурошок. - СПб, 1997. - С. 57-58.; Туризм на порозі ХХІ століття: освіта, культура, екологія. - К., 1999. - С. 1-3.
   
7. Неш Р. Дикая природа и американский разум. - С. 191.
   
8. Лоренц К. Год серого гуся. - М.,1984. - С. 183.
   
9. Лихачев Д.С. Прошлое - будущему. Статьи и очерки. - Л., 1985. - С. 62.
   
10. Гржимек Б. Дикое животное и человек. - М.,1982. - С.14.
    
11. Крымский С. Философия как путь человечности и надежды. - К., 2000. - С. 13.
    
12. Метье Л. Сбережем Землю. - М., 1985. - С. 16.
    
13. Аббаньяно Н. Мудрость жизни. - СПб.: Алетейя, 1996. - С. 7 - 24.
    
14. Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. - М.: Молодая гвардия, 1990. - С.251.
    
15. Йонас Г. Принцип відповідальності. - К., 2001. - С.27.
    
16. Русский космизм. - М., 1993. - С. 335.
    
17. Афиногенов Д.В. Свобода, наука, природа. (Об истоках глобального экологического кризиса) // ОНС (Общественные науки и современность). - 2001. - N4. - С. 149-159.
    
18. Лекторский В.А. Идеалы и реальность гуманизма // Вопросы философии. - 1994. -N 6. - С. 22-28.
    
19. Гор А. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух. - К.: Інтелсфера, 2001. - С. 263.
    
20. Нэш Р. Права природы. История экологической этики. К.: Киевский эколого-культурный центр, 2002. - С.91.
    
21. Там же. - С. 217-218.
    
22. Там же. - С. 120, 138.
    
23. Там же. - С. 120.