Geum.ru

Виконав

Вид материалаРеферат

Содержание


Дунайський лоцман
Батько своєї епохи
Облік і контроль
Убиті революцією
Подобный материал:

Міністерство освіти і науки України


РЕФЕРАТ НАТЕМУ:

ЖИТТЯ


Ніколає-Андрута Чаушеску


Виконав:_______________________________


Перевірив_______________________________


Івано-Франківськ

2009р.


15 років тому, 25 грудня 1989 року, світ облетіла новина про розстріл президента Румунії Ніколає Чаушеску та його дружини Єлени за вироком революційного трибуналу. За роки свого правління Чаушеску встиг створити у своїй країні розвинену індустрію і зруйнувати її, влізти в борги і виплатити їх до останнього цента, створити собі імідж найбільш ліберального лідера соціалістичного табору і отримати репутацію найбільш авторитарного диктатора Європи.

Дунайський лоцман

15 березня 1965 року в усіх містах Румунії було приспущено прапори. Помер беззмінний лідер Румунської робітничої партії Георге Георгіу-Деж, який залізною рукою вів країну до соціалізму протягом 20 років. Вождь домігся за комуністичними мірками чималого: в 1948 році було націоналізовано майже всі промислові підприємства, а до 1962 року було завершено суцільну колективізацію сільського господарства.

Хоча зразком для наслідування в Георгіу-Дежа був сталінський Радянський Союз, довго залишатися у фарватері політики Москви вождь не захотів і після смерті Сталіна заявив про особливий «румунський шлях до соціалізму» і навіть, подружившись з Мао Цзедуном, зумів наполягти на виведенні з Румунії радянських військ. Країна було спаяна залізною дисципліною, і влада керівництва партії була неподільною. Таким чином, своєму наступнику Георгіу-Деж залишив державу, в якій управління економікою було жорстко централізоване, легальної опозиції владі просто не існувало, а ідеологія будувалася на трьох китах: марксизмі, націоналізмі та культі вождя.

У керівництві партії було немало укритих сивиною ветеранів «старої гвардії», проте наступником Георге Георгіу-Дежа став досить молодий і не дуже відомий член політбюро — Ніколає Чаушеску, який здавався тоді компромісною фігурою, що влаштовує всі внутрішньопартійні угруповання.

Ніколає-Андрута Чаушеску народився 26 січня 1918 року в селі Скорнічешти в повіті Олт у сім’ї багатодітного селянина Андруце. Зайві роти в господарстві були не потрібні, і в 11-річному віці Ніколає влаштували підмайстром до бухарестського шевця. Ймовірно, хлопця не цілком влаштовувало його становище, так само як і сама будова світу, оскільки у віці 15 років Ніколає вступив у компартію і став завзято служити новим ідеалам. Хлопчик став активним агітатором і вже в 1933 році вперше був заарештований за підбурювання до страйку й розповсюдження листівок. Арешт не вгамував запалу Ніколає, зате додав йому ваги серед товаришів по партії, і протягом 1934 року його заарештовують уже двічі і заводять на нього досьє, в якому 16-річний хлопчина описувався як «небезпечний комуністичний агітатор». У 1936 році він одержав свій перший строк — два з половиною роки у в’язниці Дофтана. Нарешті, в 1940 році його посадили всерйоз і надовго: країна йшла до фашистської диктатури й комуністичні агітатори не вписувалися у фашистський «проект».

Зате Ніколає нарешті зміг вписатися в комуністичний «проект»: його сусідами по камері стали сам Георгіу-Деж і кілька інших комуністичних лідерів. Один із зеків, які сиділи в тому ж таборі, згодом згадував: «Чаушеску був обмеженим комуністом-ентузіастом, який сам вірив у проповідувані ним дурниці. Це виглядало досить дивно, і тому більшість ув’язнених уникала його». Втім, один із в’язнів не поділяв загального прохолодного ставлення до молодого ідеаліста — Георгіу-Деж наблизив Чаушеску до себе і зробив його кимось на зразок ординарця.

Вийшовши з табору в серпні 1944 року, Чаушеску очолив Комуністичну спілку молоді, а в 1945 році він уже був бригадним генералом румунської армії. У подальші роки молодий політик устиг покерувати обкомом рідної Олтенії, обійняти посаду заступника міністра оборони й дослужитися до членства в ЦК. У 1955 році він став членом політбюро й очолив роботу з кадрами.

Верховна влада впала на Чаушеску доволі несподівано, але він зумів, не дратуючи «стару гвардію», швидко завоювати популярність у освіченої частини населення, пом’якшивши державний режим. Підприємства одержали обмежене самоврядування, на полицях книжкових магазинів з’явилася іноземна література, а за розмови з іноземцями перестали саджати. Вимкнули навіть глушилки, які боролися з «ворожими голосами». Сам Чаушеску заговорив про те, що культура повинна розвиватися вільно, що подобалося інтелігенції, і про те, що Румунія має залишатися румунською, що також знаходило розуміння в суспільстві, оскільки багато хто побоювався радянізації країни.

Вершиною лібералізму Чаушеску став 1968 рік, коли Празька весна під гусеницями радянських танків перетворилася на зиму. Чаушеску не тільки не відправив до Чехословаччини румунський контингент, а навіть відкрито виступив проти порушення чехословацького суверенітету. Виступаючи на мітингу в Бухаресті, Чаушеску заявив, що «немає і не може бути виправдання військовому втручанню у внутрішні справи братньої соціалістичної держави», а також що «ніхто не має права вказувати, яким повинен бути шлях соціалістичного будівництва в кожній окремій країні».

У Москві слова румунського лідера зустріли без ентузіазму, зате Захід був у захваті, адже Варшавський договір відкрито дав тріщину. Населення теж вітало дії Чаушеску, і генсек, який відчув підтримку, не забарився скористатися своєю популярністю. У 1969 році відбувся Х з’їзд партії, на якому дві третини депутатів були висуванцями самого Чаушеску, котрий свого часу відповідав за кадрові питання. З’їзд продемонстрував лояльність партії новому вождю, після чого «стару гвардію» було остаточно усунено від влади. Для Румунії починалася нова епоха, яку придворні лестуни охрестили «золотим віком Чаушеску».

Батько своєї епохи

Лібералізм Чаушеску тривав недовго. У 1971 році Чаушеску відвідав Китай та Північну Корею і був просто зачарований східноазійським соціалізмом. У Пекіні та Пхеньяні його вітали тріумфуючі натовпи, на заводах працювали щасливі і дуже дисципліновані робітники, а з кожної стіни усміхався портрет Мао Цзедуна або Кім Ір Сена. Побачене на Сході так глибоко вразило Чаушеску, що, повернувшись до Бухареста, він оголосив про власну «культурну революцію». Ідеологи взялися вигадувати дедалі нові епітети для вождя: Геній Карпат, Дунай Мудрості, Скарб Розуму і Харизми, Джерело Нашого Світла, Творець Епохи Незрівнянного Оновлення і т.п. Найгіршим було те, що Чаушеску сам починав у це вірити. Одного разу в приватній бесіді він прямо заявив: «Люди на зразок мене народжуються раз на 500 років».

Повернувшись із Китаю, Чаушеску виявив, що урядові явно не вистачає амбітності, й усунув прем’єра Йона Маурера, а також усіх тих, хто не вірив у блискуче майбутнє румунської економіки. У 1971 році було прийнято новий п’ятирічний план, який передбачав подвоєння зростання ВВП порівняно з темпами зростання в інших соцкраїнах.

Фінансувати грандіозний економічний прорив передбачалося за рахунок західних кредитів, добре, що МВФ згодився їх надати. Робочі руки для нової промисловості вирішили узяти на селі шляхом примусової урбанізації. У 1974 році було розпочато програму так званої систематизації, яка передбачала переселення жителів «безперспективних» сіл у нові урбанізовані населені пункти. Селян переселяли в багатоповерхові будинки, поспішно побудовані в погано облагоджених селищах.

Чаушеску вирішив інтегрувати свою країну у світову систему розподілу праці. Румунія мала перетворитися на грандіозний хімічний комбінат, що перероблятиме східну сировину і збуватиме свою продукцію на Заході. У країні розгорнулося будівництво нафтопереробних, хімічних, металургійних заводів, причому устаткування для них закуповувалося на Заході за рахунок західних же кредитів. Відсотки вдавалося виплачувати за рахунок експорту власної нафти, добре, що Румунія видобувала за рік 10 — 11 млн тонн. Утім, румунські підприємства були розраховані на переробку набагато більших об’ємів нафти — вже до початку 80-х років Румунія переробляла майже вдвічі більше нафти, ніж видобувала.

Промисловість, яка створювалася ударними темпами, не могла існувати за рахунок власних енергоресурсів, і Румунія, що була свого часу основним нафтодобувачем Європи, почала закуповувати нафту. Поки нафта залишалася дешевою, така система ще могла існувати, але із середини 70-х років витрати на енергоносії виявилися дуже високими.

Зіткнувшись з економічними проблемами, Чаушеску почав шукати альтернативні способи поповнення бюджету. Спочатку став у пригоді досвід Георгіу-Дежа, який придумав торгувати візами для охочих залишити Румунію: за 500 віз для євреїв-репатріантів Ізраїль побудував у Румунії п’ять птахоферм, оснащених за останнім словом техніки. Чаушеску вдосконалив цей бізнес — тепер країна, до якої виїжджав емігрант, повинна була вносити за нього викуп у розмірі від $2 тис. до $50 тис. Своє майно емігрант також мав здати державі, оскільки його від’їзд розглядався як чорна невдячність щодо батьківщини.

Спецслужби, як виявилося, теж були здатні приносити прибуток. Коли Чаушеску захотів узяти участь у видобуванні алмазів у Центрально-Африканській Республіці, диктатора Бокассу, згодом викритого в людоїдстві, запросила до Бухареста. Бокассу познайомили зі спокусливою красунею, що працювала на компетентні органи, з якою щасливий центральноафриканець і виїхав на батьківщину, підписавши контракт, що заздалегідь цікавив Румунію.

Було й інше, набагато небезпечніше джерело прибутку. Основним постачальником військової техніки для Румунії був Радянський Союз, а радянською технікою вельми цікавилися за океаном. Румунія продавала американцям «списані» зразки радянських озброєнь, що приносило непоганий прибуток. Одного разу американці мало не придбали за допомогою рідні Чаушеску новітній радянський танк Т-72. Брат диктатора Іліє Чаушеску, що займав високу державну посаду, намагався разом зі списаною технікою відправити американцям і новенький Т-72, проте операція зірвалася чисто випадково: коли танк готували до завантаження на корабель, поблизу було виявлено групу радянських підводних човнів, і відправлення вантажу вирішили про всяк випадок відмінити.

Облік і контроль

Незважаючи на подібну віртуозність у справі пошуку нових джерел прибутку, Чаушеску витрачав гроші не менш винахідливо. Символом процвітання Румунії мало стати монументальне будівництво, і на це грошей не шкодували. Історичний центр Бухареста було знесено, і на звільненій території звели бульвар Перемоги соціалізму — грандіозний проспект, який мав затьмарити Єлисейські поля. Над Бухарестом постав Дім народу — колосальна споруда з 6 тисячами кімнат і 9 підземними поверхами, яка виявилася другою за величиною у світі адміністративною будівлею після Пентагону.

Скромністю в побуті президент теж не вирізнявся. Крім палаців із сантехнікою з дорогоцінних металів і колекції автомобілів, подарованих світовими лідерами, Чаушеску дозволяв собі деякі дивацтва. Лідер британської ліберальної партії Девід Стіл одного разу подарував Чаушеску цуценя лабрадора, якому вождь румунського народу дав ім’я Корбу. Незабаром на вулицях Бухареста можна було бачити урядовий лімузин що мчав із мотоциклетним кортежем, — особистий транспорт «товариша Корбу», як стали називати пса в народі.

Лабрадор жив на окремій віллі, де до його послуг були телевізор і телефон, але на ніч його доставляли до Чаушеску, який клав свого улюбленця із собою в ліжко. На довершення всього вождь, що обіймав посаду верховного головнокомандувача, присвоїв «товаришу Корбу» звання полковника румунської армії. Втім, забезпечення «полковник» одержував не від міністерства оборони, а по лінії МЗС — румунський посол у Лондоні був зобов’язаний щотижня ходити до супермаркету Sainsbury’s, щоб особисто закуповувати для Корбу собачий корм, який потім відправляли до Бухареста з диппоштою.

Другою людиною в державі майже офіційно була дружина вождя Єлена Чаушеску, яка обіймала посаду першого віце-прем’єра. Єлена була простою неосвіченою жінкою родом із села, яка стала, проте, для свого чоловіка справжньою опорою в житті і головним порадником з усіх питань. Оскільки під час своєї пролетарської молодості Єлена працювала на хімзаводі, цілком природно було поставити її на чолі найбільшої хімічної лабораторії країни ICECHIM.

Свого часу Єлена не змогла довчитися навіть у сільській школі, оскільки предметами, які їй вдавалося біль-менш опанувати, були тільки рукоділля, гімнастика і спів, проте це не завадило їй зробити стрімку наукову кар’єру. Обдарована всіма можливими вченими ступенями, дружина «генія Карпат» була оголошена світилом світової науки й очолила румунську академію наук.

У 1972 році вона стала членом ЦК, а вже через рік входила до складу політбюро. В одній з од, написаних на честь диктаторського подружжя, їй було присвячено такі слова: «Подібно до зірки, яка мерехтить поряд з іншою на віковічній небесній твердині, стоїть вона поряд із Великим Чоловіком і озирає очима звитяжний шлях Румунії».

Інші члени клану Чаушеску теж не були обійдені посадами. Брат диктатора Іліє, той самий, який намагався продати Америці Т-72, очолював вищу політраду армії та був заступником міністра оборони. Інший брат, Йон, був першим заступником голови Держплану, а син диктатора Ніку очолював комсомол. Зі всієї численної рідні категорично відмовився від ділення державного пирога тільки прийомний син Чаушеску Валентин, якого майбутній диктатор усиновив ще в 1948 році в рамках програми партії з усиновлення сиріт. Валентин порвав усі стосунки з прийомним батьком і жив окремо від сім’ї. Намагалася бунтувати й дочка Зоє, яка через молоді літа навіть тікала з дому. Втім, Зоє дуже любила веселе життя і туфлі закордонного виробництва, щоб довго бути в опозиції до своєї сім’ї.

Після енергетичної кризи 1973 — 1974 років Чаушеску зрозумів, що країна живе не за коштами. Вождь вирішив виплатити зовнішній борг, а для цього вимагалося підтримувати позитивне сальдо в зовнішній торгівлі.

Населенню пояснили, що для досягнення справжньої незалежності потрібно «затягнути паски», і відносному процвітанню 70-х років настав кінець. На експорт пішло все, що тільки можна було продати, а тому на внутрішньому ринку виник дефіцит товарів. У румунські магазини потрапляло не більше ніж 15% румунського текстилю, до населення доходило не більше ніж 6,3% пального, що вироблялося в країні.

Офіційно факт нестачі чого-небудь не визнавався, й, коли американські журналісти запитали в Чаушеску про стан із товарами першої необхідності, вождь відповів: «У нас немає порожніх полиць. Навпаки, в наших магазинах повно товарів».

Передова румунська наука, якою керувала Єлена Чаушеску, розробила «програму наукового харчування», яка обґрунтовувала скорочення раціонів з наукової точки зору. У 1981 році було запроваджено розподіл продовольства за картками, і до середини 80-х років рівень споживання в країні скоротився приблизно на 25%.

Енергію в країні економили з особливою старанністю. Телебачення здійснювало мовлення тільки дві-три години на день, а в квартирах дозволялося тримати не більше ніж одну лампочку потужністю 15 Вт, при тому що Румунія виробляла на душу населення більше електроенергії, ніж Іспанія або Італія. Ночами країна занурювалася в темряву, зате палац Чаушеску продовжував сяяти всіма вікнами.

У 1984 році вождь оголосив про новий грандіозний план переселення сільських жителів. Передбачалося знищити 7 тис. із 13 тис. сіл із тим, щоб більше ніж 11 млн. чоловік перемістити з приватних будинків у багатоповерхівки, підвищивши таким чином рівень культури і пролетарської свідомості сільгоспробітників.

З падінням продуктивності праці Чаушеску збирався боротися шляхом збільшення кількості робочих рук, а для цього потрібно було підняти народжуваність. Для того щоб уникнути абортів, було встановлене правило, згідно з яким усі жінки, молодші за 45 років, мали кожні три місяці проходити медогляд за місцем роботи. У присутності державних службовців, яких румуни охрестили «менструальною поліцією», жінок перевіряли на наявність вагітності. «Кожен, хто уникає народжувати дітей, є дезертиром, який порушує закони країни», — заявляв Чаушеску. Втім, на бездітності теж можна було заробляти гроші. У 1986 році комсомольці почали обходити будинки, опитуючи жінок із приводу того, як часто вони займаються сексом. Від бездітних вимагали докладних пояснень, чому вони все ще не вагітні, і, якщо пояснення не виглядали переконливими, на них накладався так званий податок безшлюбності, який відповідав 10% місячного доходу.

Тим часом мета, заради якої було затіяно затягування пасків, неухильно наближалася. Якщо в 1980 році зовнішній борг становив $11 млрд., то в 1981 році — вже $10,1 млрд., а до 1986 року знизився до $6,4 млрд. Нарешті 12 квітня 1989 року Ніколає Чаушеску урочисто оголосив про повну виплату зовнішнього боргу. Жодна інша соціалістична країна не могла похвалитися таким досягненням.

Убиті революцією

У жовтні 1989 року Чаушеску з гордістю заявив на пленумі ЦК: «Згідно з міжнародними статистичним даним, Румунія належних до чільних країн у світі з такими темпами розвитку, а деякі дані виводять Румунію на перше місце щодо соціально-економічного розвитку після Другої світової війни». Статистика, якою користувався вождь, була досить гнучкою: якщо, за офіційними даними, в 1989 році загальний урожай зернових становив 60 млн. тонн, то насправді він не перевищив 16 млн. тонн.

Культ особи починав поступово працювати проти свого об’єкта — адже коли над порожнім магазином висить портрет Чаушеску, зовсім не складно зробити відповідні висновки з подібної наочної агітації. Сам же Чаушеску нітрохи про це не турбувався і пояснював західним кореспондентам: «Якщо це культ особи, то мені хотілося б, щоб у всіх слаборозвинених країнах були такі особи... бо якщо хтось ясно бачить навколишню дійсність, то це не культ особи».

Чаушеску був упевнений, що вже він-то чудово бачить навколишню дійсність завдяки своїй спецслужбі «Секурітате», яка вважалася однією з найсильніших у Східній Європі. Більшість румунів була впевнена, що всі телефонні розмови прослуховуються і кожен стрічний цілком може виявитися таємним інформатором.

Механізм дій «Секурітате» одного разу розкрив один із колишніх її співробітників — перебіжчик Лівіу Турку: «Уявіть собі величезний апарат, який розпускає чутки й наводить страх, і створену ним атмосферу, в якій люди панічно бояться, що, якщо вони допустять хоч найменшу помилку, що кваліфікується як непокора Чаушеску, вони безслідно зникнуть... Найвидатнішим зразком дезінформації була чутка, яку спеціально розпускала «Секурітате», що кожен четвертий румун є її інформатором».

Хоча за часів Чаушеску в Румунії не проводилися масові репресії, майже всі були впевнені, що десь у таємних буцегарнях «Секурітате» знемагають незліченні політичні в’язні, а під кожною лавкою в парку неодмінно встановлено «жучок». Хоч як дивно, подібну переконаність мав і сам Чаушеску. Його зарубіжні візити ставали дедалі більш скандальними. Чаушеску старанно шукав «жучки» в Букінгемському палаці, де йому відвели покої на час візиту до Лондона, а після рукостискання з королевою поспішив продезинфікувати руку спиртом, щоб не підхопити якоїсь зарази.

За безпеку вождя відповідав начальник особистої охорони президента капітан Йон Попа, який особисто пробував усі страви, призначені для Чаушеску, і носив із собою пляшечку зі спиртом, щоб президент міг протирати руки. Втім, нехлюйства в президентській охороні теж вистачало. Одного разу, коли Чаушеску відпочивав у радянській Піцунді, капітан Попа напився до такого стану, що втратив портфель із секретними документами і грошима. Портфель йому повернули радянські громадяни, про справжнє місце роботи яких можна тільки здогадуватися, і Попа на радощах знову напився.

Тим часом становище диктатора ставало дедалі більш хистким. Радянський Союз, який не пробачив Чаушеску 1968 року, спочатку співробітничав із ним, використовуючи його як зручного посередника для переговорів з незручними співбесідниками. Так, Брежнєв намагався через Чаушеску переконати Ясіра Арафата відмовитися від іміджу терориста й перетворитися на респектабельного політика. В той же час радянські агенти таємно підтримували добре законспірованих опозиціонерів у партії та військовому керівництві Румунії.

Катастрофа почалася 17 листопада 1989 року. В місті Тімішоара, в якому проживала значна угорська меншина, розпочалися протести проти домашнього арешту священика Ласло Текеша, угорця за національністю. Страйки і протести в Румунії траплялися й раніше, але тоді «Секурітате» вирішувала проблему швидко й ефективно. Цього разу чомусь ситуації дали загостритися. Заворушення поширювалися, а адекватних заходів усе не було.

Через місяць після початку заворушень — 17 грудня — Чаушеску влаштував нагінку своєму уряду, дорікаючи міністрам: «Ви не говорите правди! Тільки зараз ви мені сказали, а до цього дезінформували!» Вождь зажадав відкрити вогонь по протестантах, але міністр оборони генерал Міль не без іронії зазначив, що «шукав у всіх військових статутах і ніде не знайшов параграфа», який дозволяє армії стріляти в народ.

Одержавши все ж таки запевнення в тому, що з ситуацією якось розберуться, Чаушеску того ж дня відлетів до Ірану з офіційним візитом. Але вже 20 грудня він повернувся, оскільки ситуація явно виходила з-під контролю. 21 грудня Чаушеску зібрав мітинг у Бухаресті і звернувся до народу з промовою, в якій ганьбив тімішоарських «хуліганів». Раптом на площі вибухнула петарда. Вождь розгублено замовк, а натовп раптом вибухнув обуреними криками, і Чаушеску довелося ретируватися.

Країна стала швидко занурюватися в хаос. На вулицях почалася стрілянина, і дотепер не цілком ясно, хто і в кого стріляв. Армія вийшла з покори, і над вулицями Бухареста замайорів червоно-жовто-синій прапор з діркою посередині — повстанці вирізували з прапорів соціалістичний герб. Ніколає і Єлена Чаушеску втекли з Бухареста, але вирватися з країни їм вже не судилося. Подружжя було захоплено повсталими військовими і віддано під трибунал якогось Фронту національного порятунку.

«Судді» не дуже церемонилися з диктаторським подружжям і, визнавши обох винними в геноциді румунського народу, довести який навіть не спробували, засудили їх до смертної кари. «Процес» тривав усього близько двох годин. Зате охочих виконати вирок не бракувало, і офіцерам довелося вибирати розстрільну команду з-поміж багатьох охочих.

Ніколає і Єлену Чаушеску вивели в двір казарми й поставили біля стіни солдатської вбиральні. За однією з версій, Ніколає Чаушеску встиг в останні хвилини заспівати «Інтернаціонал». Постріли, що обірвали життя диктатора, прозвучали о 14-й годині 50 хвилин 25 грудня 1989 року. Диктор румунського телебачення сказав, що «антихрист був убитий на Різдво».

Хто і яким чином організував повалення клану Чаушеску, дотепер неясно, як неясно і те, чому вирок диктатору було ухвалено так поспішно. Проте мало хто сумнівається у тому, що румуни були щиро раді поваленню режиму людини, яка правила ними 24 роки. Зараз у Румунії знову є зовнішній державний борг.