Виконав: Дроздовський Дмитро Ігорович

Вид материала

Документы

Содержание Нова історична наука – медієвізм школи “Анналів” 2. Історичні етапи школи “Анналів” 3. Антропологічний емпіризм школи “Анналів” 4. Глобальна концепція історії школи “Анналів”

Подобный материал:

• Гінько Дмитро Ігорович кт-361 диплом, 169.58kb.
• Дмитро чижевський, 3615.37kb.
• Барабась Дмитро Олександрович, 82.36kb.
• Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби, 205.43kb.
• Бондаренко Дмитро Володимирович удк 621. 373. 826 Моделювання динамічних процесів, 203.61kb.
• Виконав: ст. 5-го курсу фіот, 446.01kb.
• Соскін Олег Ігорович, 57.33kb.
• Ніколаюк С.І., Никифорчук Д. Й., Матвійчук В. В. та ін. Протидія фальшивомонетництву:, 79.15kb.
• С. М. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : Монографія. – Вц "Ки­ївський університет",, 3947.82kb.
• Дмитро Мирон-„Орлик”, 3276.97kb.

Національний університет “Києво-Могилянська академія”

кафедра культурології


«Школа “Анналів”»


Виконав: Дроздовський Дмитро Ігорович,

студент групи №2 ФГН,

спеціальність: українська мова та література

Перевірив:

Чумаченко Борис Миколайович,

викладач кафедри культурології НаУКМА


Київ – 2004р.

Зміст

1. Нова історична наука – медієвізм школи “Анналів”...................................стор.3
   
2. Історичні етапи школи “Анналів”................................................................ стор.5
   

3. Антропологічний емпіризм школи “Анналів”.............................................стор.7

4. Глобальна концепція історії школи “Анналів”...........................................стор.8
   
5. Висновок: синкретична медієвізація школи “Анналів” .............................стор.9
   
6. Список використаної літератури.................................................................стор.11
   

1. Нова історична наука – медієвізм школи “Анналів”

Школа “Анналів” – явище феноменальне і для багатьох досі незрозуміле. Чим обумовлене виникнення цієї історичної школи, яка продовжує свою медієвістичну роботу і дотепер? Ця школа зробила неабиякий внесок в розвиток культурологічної науки. Для когось їхній метод і досі залишається незрозумілим, хтось прагне його заперечити, хтось стверджує, що їхній метод можна застосувати хіба що для Середньовіччя. В будь-якому разі, я переконаний, ці запитання без відповіді уже свідчать про неабияку вагу школи “Анналів”, їхній вплив на розуміння культури.

Як відомо, сучасні історичні школи і напрямки у своїй більшості відзначаються сильним методологічним опортунізмом. Вони не виробляють власних методів дослідження, а позичають їх готовими із спорідненних ділянок – соціології, антропології, лінґвістики, літературної критики тощо. Рідко коли можна знайти приклад зворотнього впливу, коли представники тої чи іншої гуманітарної чи суспільної дисципліни переймають методику історичного пошуку. Чи не єдиним таким винятком є французька школа “Анналів”, розповіді про яку і присвячено цей реферат. Хоча, напевно, фантом цієї історичної школи вже давно поза межами Франції... Тож, я спробую розкрити феноменальність явища, назва якому – школа “Анналів”.

У цьому рефераті я спробую довести, що школа “Анналів” постала у відповідь на виклик, який кинули історії на початку XX століття суспільні та природничі науки. Їхній бурхливий розвиток і вражаючі уяву відкриття зробили смішними претензії істориків називати своє улюблене заняття наукою. Бо “справжня” наука ґрунтується на аналізі великого масиву явищ, які постійно повторюються, а отже, можуть бути передбачувані [6, 12]. Об’єктом же історичних досліджень є окремі і неповторні факти минулого. Тому за означенням історія навряд чи могла вважатися науковою дисципліною – вона була більше схожа на літературу чи мистецтво. Звичайно, історики могли повторювати на свій захист слова свого патріарха Леопольда фон Ранке, що вони вивчають минуле, “як це було насправді”[6, 23].

Отже, феноменальність у тому, що історики школи “Анналів” врятували честь історії в інший спосіб. Вони змінили уявлення про те, чим власне є історія. З вивчення поодиноких подій вони перемістили наголос на масові та повторювані явища. Вони спробували встановити зв’язок між історичними процесами, що були віддалені одні від одного як у просторі, так і в часі. На місце нарративу-розповіді, як традиційного способу писання історичних праць, лідери цієї школи поставили проблемно зорієнтовану історію. Замість політичного життя, як традиційного предмета історичного дослідження, вони звернули увагу на інші об’єкти аналізу – суспільство, культуру певні структури щоденності [8, 109-120]. Своєю стратегічною метою вони проголосили створення ''тотальної історі'' – тобто такої історії, яка б охоплювала усі без винятку сторони життя людини, включно з такими незвичними для традиційної історіографії темами, як історія тіла, одягу, їжі, читання, дитинства, сексуальності, смерті і т.д [7, 51-73]. А тому, що цю мету не можна було осягнути засобами одного лише історичного аналізу, історики школи “Анналів” вдалися до ламання міждисциплінарних перегородок між історією та іншими галузями знання. Змінивши таким чином сам предмет історії, протягом декількох десятиліть вони самі перетворилися з об’єднання інтелектуальних дисидентів у найпрестижнішу академічну школу, належати до якої вважалося за найвищу честь. “Тяжко відшукати сучасного історика, який якщо б і не читав найвідоміші праці Фернана Броделя, Марка Блока та Люсьєна Февра, то принаймні не знав би про їхнє існування та головні ідеї”[6, 18].

Інтелектуальна перемога школи “Анналів” у кінцевому рахунку виявилася досить двозначною. Переживши зміну трьох поколінь, вона розчинилася у стількох різних напрямках і методах дослідження, що зараз важко говорити про її існування як цілісного академічного явища. Хронологічно праці істориків цієї школи тяжіють до Середньовіччя та Ранньомодерного часу (до XIX ст.), тематично – до європейської історії. Приклади історичних праць, які б стосувалися, скажімо, XIX-XX століть чи історії Індії, належать до винятків.

Але найголовнішим є те, що шляхетна мрія засновників школи створити по-справжньому “наукову” історію теж зазнала краху. Історичний досвід XX століття з його двома світовими війнами, тоталітарними режимами, чисельними прикладами геноциду, підірвав віру у можливість раціонального пізнання розвитку суспільства [8, 111-125]. Спроби “сцієнтифікації” історії не припинилися. Однак, поряд з тим, усе більшого поширення набувають постмодерністські погляди, що підривають довіру до теорій (метанарративів) [2, 34]. Межі між історією і міфом, історією і поезією, історією та ідеологією, якщо вони взагалі існують, оголошуються розмитими. Великі історичні синтези вважаються не лише неправомірними з точки зору філософії, але політично підозрілими й морально шкідливими. На цій хвилі спотерігається повернення до нарративу та політичної історії – тобто тих парадиґм, проти яких первісно виступила школа “Анналів”. Але навіть при всій своїй обмеженості й інтелектуальних поразках школа “Анналів” цілковито трансформувала історичну науку. Після цієї трансформації повернення до старої історії стало просто неможливим [6, 31].

І знову повертаюся до початку. Школа “Анналів” – це новий науковий напрямок, який виник у Франції та групувався навколо заснованого М. Блоком і Л. Февром журналу, що виходив під назвою "Аннали" (1929-39), "Аннали соціальної та економічної історії" (1939-41), "Аннали соціальної історії" (1941-45), неперіодичні "Збірники соціальної історії"; "Анали. Економіка. Суспільство" (1945-94); з 1994 "Аннали. Історія, соціальні науки". Суть "коперниканської революції", як назвали виникнення школи "Анналів" прихильники цього напрямку, полягала у заміні класичної "історії-оповідання" "історією-проблемою". Це така собі спроба відтворити "тотальну" історію, тобто історію, що описує всі існуючі в суспільстві зв'язки – економічні, соціальні, культурні тощо [7, 60-73].

2. Історичні етапи школи “Анналів”

Школа "Аналів" пережила кілька етапів, у яких на перший план виходили різні тенденції. Перший етап, від виникнення журналу "Аннали" до смерті Февра в 1956 році, характеризується підвищеним інтересом до історії ментальності, до "людського фактору" в історії. Зі смертю Февра починається 2-й етап, пов'язаний з іменем Броделя, і триває до його конфлікту із більшістю членів редколегії й виходом з редакційного комітету. Цей етап характеризується інтересом до структур економічних, географічних, до "повільних" змін в історії, вагою до структуралізму.

До кінця 80-х років триває 3-й етап школи "Анналів" На цьому етапі журнал не має єдиного керівника, а ідеї школи "Анналів", які вже переступили межі Франції, можна охарактеризувати як повернення до "ранніх" "Анналів", до вивчення людини як суб'єкта в його соціокультурній обумовленості. На цьому етапі школа "Анналів" представляє такі імена, як Ж. Лє Гофф, Ж. Дюбі, Э. Лє Руа Ладюрі та інші. З кінця 80-х років розвивається те, що багато хто поза і усередині школи "Анналів", називають "кризою Анналів": концентрація уваги на глибинних, малорухомих структурах залишає осторонь дослідження подій, тобто з поля уваги випадає власне історія, інтерес до масових процесів виключає з досліджень окрему особистість, ідея "конструювання" об'єкта загрожує обернутися сваволею.

У прагненні вийти із цієї кризи керівництво "Анналів" взяло курс на зближення історії із історичною антропологією та соціальними науками (соціологією, політологією, економікою)[8, 118-125].

Одна з найвідоміших праць про школу “Анналів” називається “Французька історична революція”. Ця назва дуже точно й випукло відображає роль цієї школи у розвитку сучасної історичної науки. У такому тричленному формулюванні особливу увагу варто звернути на перший елемент – тобто на французький, національний характер цього феномену [2, 145]. Можна вважати справою випадку, що ця школа з’явилася саме у Франції, бо, виходячи з формальних засад, німецька інтелектуальна традиція у 1920-х рр. видавалася значно краще підготованою до появи нового типу історії. Поодинокі передумови спостерігалися також в англійській та американській історіографії. Однак повноцінно ця історична революція могла зреалізуватися лише на французькому ґрунті [2, 48]. Подібно її вплив на національні історіографії був дуже вибірковим – скажімо, вона знайшла більше послідовників у Південній, аніж у Північній Америці (що можна приписати тому факту, що частина академічної кар’єри Фернана Броделя була безпосередньо пов’язана з Бразилією) [8. 109-125].

Надзвичайно цікавим є помітний вплив школи “Анналів” на Центральну та Східну Європу. У першу чергу це стосується польської й угорської історіографій, які мали добре розвинуту й інституціонізовану соціально-економічну історію ще перед 1930 р., і рівень їхньої ізоляції від зовнішнього світу, навіть у комуністичний період, залишався порівняно низьким.

У школі "Анналів" із моменту виникнення співіснують і переплітаються два напрямки. Один із них умовно можна назвати "лінією Блока", більш направлений на вивчення соціальної історії, інший – "лінія Февра", який зв'язує себе із дослідженням цивілізацій [8, 115-120].

3. Антропологічний емпіризм школи “Анналів”

В 1929 році вийшов перший номер журналу "Аннали економічної й соціальної історії". Як я вже зазначав, довкола нього об'єдналися історики, соціологи, філологи, які провозгласили нові історичні орієнтири. Засновники й перші редактори журналу, М.Блок і Л. Февр, із прямою упередженістю ставилися не тільки до всеосяжних побудов Гегеля, Маркса, Тойнбі, Шпенглера, але й до гносеологічно близьких аналізів Ріккерта і Макса Вебера. Чому, здавалося б: хіба історичний "емпіризм" не був для "Анналів" підґрунтям наукової строгості? Хіба цей новий емпіризм не передбачав Шпенглер, який писав про необхідність “з усією серйозністю робити ставку на науково врегульовану фізіогноміку...те, що кожне явище представляє метафізичну загадку самим фактом свого розташування в ніколи не байдужому до нього контексті часу…” [3, 122].

Школа "Анналів" могла погодитися лише із "небайдужністю контексту". "Аннали", точніше, історики, які розділяють його історико-методични підходи, мали на увазі емпіризм іншого "роду". Традиційній історії-оповіданню Люсьєн Февр протиставив історію-проблему. Не джерело, об'єктивно подане у тексті, і не сам текст джерела – а проблема, історична проблема мала велику вагу…

Але тоді вхід цей може відкриватися звідусіль, де відчувається проблема. Щодо джерел, не те, щоб вони більше не потрібні, - вони не є важливими в тому ступені, як раніше, при тлумаченні конкретного тексту джерела. На мою думку, важливим стало розкриття проблеми в її побіжних історичних зв'язках. Цим пояснюється й вибір джерел, і інтелектуальна увага нового історика.

Розуміння це "підігрівається" актуальністю проблеми. Звідси соціологізація історичної ситуації ще на ранньому етапі "Анналів" за Марка Блока. Історик, при всій камерності своєї науки, уперше стає особистістю, яка пізнає історію. Крім того, історичне дослідження дістає "невидимого" свідка в досліджуваному епосі, – по суті, одна людина, історик, пробує зрозуміти вчинки іншої людини, психологію, поведінку...

Таким є антропологічний емпіризм пізньої школи 60-80-х років. Отже, історики "Анналів" поступово здійснюють "тиху" революцію в історичній науці, "зсередини": все виглядає як кропітка й планомірна наукова праця над давно відомими фактами. Методологічні переваги й регулярний журнал поступово визначають загальну спрямованість, створюють відповідну історичну школу.

У післявоєнний період, наприклад, школа змінювалася від економічної й інтелектуальної історії до "геоісторії", історичної демографії та історії ментальності, що переросла згодом в історичну антропологію" (Пітер Берк). Так, наприклад, Жак Лє Гофф (народився в 1924р.), найбільший історик-мидієвіст і нинішній її голова, відчуває паралелізм тих же тенденцій: "Історія ментальності та історична антропологія ніколи не змішувалися. Вони склалися одночасно. Але відповідали різним цілям і об'єктам.”

4. Глобальна концепція історії школи “Анналів”

Історична антропологія представляє загальну глобальну концепцію історії. Вона поглинає всі досягнення "Нової історичної науки", поєднуючи вивчення менталітету, матеріального життя життю повсякденності навколо поняття антропології. Вона охоплює все нові галузі дослідження, такі, як вивчення тіла, жестів, усного слова, ритуалу, символіки тощо. Ментальність же є обмеженою сферою автоматичних форм свідомості та поведінки". В останні роки школа переживає кризу "зростання і зміни": "Журнал, настільки пов'язаний із ідеєю оновлення", – стверджує Лє Гофф, – "що в новій історіографії не можуть не знайти свого вираження зміни суспільств товариств і знань про них. Тому потрібно бути уважним до того, що народжується." Хочеться зупинитися на такому прикладі анналістичного підходу. Найбільш великий представник середнього періоду Фернан Бродель, спадкоємець Люсьєна Февра, редактор журналу, що виходив після війни вже під назвою "Аннали: економіка, суспільство". Про свою монографію "Середземномор'я й середземноморський світ в епоху Філіппа ІІ" Бродель сказав якось, що "головна проблема полягала в тому, щоб показати, як різні часи проходять із різною швидкістю." Бродель виділив три часи в історії, три типи тривалості, властиві різним рівням історичної реальності: час надзвичайно великої довжини ( природні ритми й економічні структури ), час кон’юнктур (у соціальній сфері), і короткий час (історія подій). І хоча цей середній період школи (1945–1968 рр.), завдяки Броделю виявився відзначеним економічним матеріалізмом і перевагою геоісторії, такому емпіризмові "Анналів" все-таки далеко до позитивістських спекуляцій Шпенглера та інших "вершителів" історії. Спостереження за "часами різної довжини" у випадку Ф. Броделя завжди залишалося коректним спостереженням за "параметром руху реальних людських колективів". Як зауважує А.Гуревич, Бродель був, по суті, “схильним до реіфікації понять "структура", "кон'юнктура", "час великої довжини". Іншим класичним зразком аналістики вже останніх років є "Логіка юрби" А. Фаржа і Ж. Ревеля [4, 42].


5. Висновки: синкретична медієвізація школи “Анналів”

Отже, врешті-решт школа "Анналів" звертається до іншого, ніж колись, об'єкту вивчення і ставить у центр не діяльність "великих" людей, не опис подій, в першу чергу політичних, а дослідження всього суспільства в його цілісності, розкриття глибинних структур, що існували протягом великих часових відрізків. Такий підхід вимагав залучення даних суміжних наук – соціології, етнології, географії – і зміни поглядів на історичні джерела. Оскільки "писана" історія охоплює лише невелику частину суспільства, прихильники школи "Анналів" залучають дані археології, історії техніки, мови, господарські документи, звертають увагу на масові писемні джерела (проповіді, житія тощо), але не для створення окремих історій побуту, економіки, релігії, а для комплексного, синтезованого опису [3, 18].

Фарж і Ревель показують, як конкретні слухи побічно грають лиховісну роль у ході зародження й народного бунту на вулиці. Аналістичну роботу як відповідь на загадку легко трансформувати в напівдетективне оповідання-розслідування. Цікава література, яка висвітлює ту чи іншу грань історії, має колосальний читацький попит. Якщо історик розповідає про історичне, то в докладній вербалізації, у полісемічності літературної фрази не повинен пропадати його індивідуальний дослідницький інтерес. Він робить по суті для себе, новий нарративний очерк проблеми [3, 42].

Отже, для представників школи “Аналів” чутки в історії – найважливіший "персонаж" життя міста, його "вимовлена правда", і особлива чутливість до чуток про дітей у Парижі того часу, і міркування про саму природу чуток, і психологія поведінки людей у юрбі, доведеної до "кипіння", і елементи скандальної привабливості для цього натовпу підбурювачів скандалів і їхніх провокуючих заяв, і апокаліптичні проповіді янсеністів... “Будівлі та одяг – представники історії”[5, 204]. Історія для школи “Анналів” – це насамперед річ, не яскрава, а сіра, оскільки саме ця сірість може дуже багато про що розказати. Школу цікавить не яскрава особистість, а проста людина в контексті маси; людину не індивідуалізовано, але саме через цю розпливчастість ми і сприймаємо інформацію. Через чутки ми будуємо картини життя Середньовіччя, ментальність людей, їхні страхи і уподобання, їхні почуття і думки. Тож в цих деталях і розкривається весь медієвістичний світ.

До заснування цієї школи, у класичній історичній науці вважалося достатнім провести критичне дослідження джерела, відокремити “правдиве від неістинного”. Засновники й послідовники школи "Анналів" використали інший підхід: джерела самі по собі вже становлять неабияку цінність, щоб витягти з них відомості [5, 207]. Наприклад, свідомо сфальсифікований документ, що не може слугувати джерелом для виявлення тієї чи іншої події, виявляється досить цінним, якщо задатися питанням: "Чому він взагалі був створений?". Цікаво, але саме такий документ може виявити історичні риси свідомості епохи. Історична наука, до деякого ступеня, сама конструює свій об'єкт, дослідження з однозначного пошуку фактів перетворюється на "діалог" із минулим. Виходячи із ідеалів "тотального" опису, школа "Анналів" поставила проблему масових уявлень, ментальності, історичності свідомості, зміни настанов, систем цінностей протягом століть.


6. Список використаної літератури:

1. Афанасьєв Ю.Н. Історизм проти еклектики: Французька історична школа "Анналів" у сучасній буржуазній історіографії – М., 1980 – 277 с;
   
2. Безсмертний Ю.Л. "Аннали": переломний етап? – М., 1991;
   
3. Бондаренко Г. Історичне пізнання: питання теорії і практики. - Луцьк: Волинський держуніверситет, 1998;
   
4. Гуревич А.Я. Історичний синтез і школа "Анналів" – М., 1993;
   
5. Жак Лє Гофф Друге Середньовіччя: час, труд і культура Заходу. – Єкатеринбург, Видавництво Уральського університету, 2000
   
6. Дюпон-Мельниченко Ж., Ададуров В. Французька історіографія XX століття. – Львів, 2003. – 160с.
   
7. Каплан А.Б. Статья. Французская школа «Анналов» об истории культуры // Идеи в культурологии XX века: Сб. обзоров. - М.: Инион, 2000. - С. 51-73
   
8. Февр Л. Чувствительность и история / Февр Л. Бои за историю— М.: Наука, 1991.– 543 с.— С.109-125.