Geum.ru

Умовах трансформації суспільства: стан, проблеми, тенденції розвитку 1991 2006 рр. Науково-допоміжний бібліографічний покажчик київ 2008

Вид материалаДокументы

Содержание


Вища школа україни на зламі епох
Міжнародні порівняльні показники, які характеризують
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

ВИЩА ШКОЛА УКРАЇНИ НА ЗЛАМІ ЕПОХ


У другій половині ХХ – на початку ХХІ століть на світовій арені сталися глобальні зміни. Вирішальними серед них є небувале прискорення темпів розвитку суспільства і перехід людства до постіндустріального, інформаційного суспільства, для якого характерний бурхливий розвиток знань, інформації, а також засобів і технологій їх поширення. Ці позитивні зміни супроводжувалися, на жаль, і негативними явищами: загостренням багатьох глобальних проблем, в тому числі екологічних; етнічними і конфесійними конфліктами. Оскільки освіта і суспільство є єдиним організмом – корінні соціально-політичні та економічні зміни, що сталися в суспільстві, особливо торкнулися вищої освіти.

Вища освіта в умовах переходу до інформаційного суспільства набуває пріоритетного значення. Як відзначалося у 1998 р. на Всесвітній конференції ЮНЕСКО, вона сьогодні перетворюється на один із найважливіших компонентів культурного, соціально-економічного та політичного розвитку людства. Держави, які не на словах, а на ділі забезпечують, насамперед своєю фінансовою політикою, пріоритетний розвиток освіти, здатні зайняти гідне місце у світовій спільноті, оскільки світовий досвід підтверджує пряму залежність рівня економічного розвитку країн від рівня освіченості населення.

За останні 50 років вища освіта в світі бурхливо розвивалася. За даними ЮНЕСКО, з 1960 по 2005 р. кількість студентів у світі зросла з 13 до 111 млн, тобто збільшилася у 8,5 рази. На рубежі століть у багатьох розвинутих країнах з’явилися національні й міжнародні проекти трансформації та подальшого розвитку освіти: „Освіта для 2000 року” (ФРН), „Освіта американців для ХХІ століття” (США), „Освіта майбутнього” (Франція), “Модель освіти для ХХІ століття” (Японія) та ін.3

Розвиток вищої освіти в Україні на межі ХХ і ХХІ століть проходить під впливом як новітніх світових тенденцій, так і внутрішніх факторів, вирішальним серед яких є здобуття незалежності України, початок творення справді національної вищої освіти. Цей процес супроводжується переглядом в освіті стратегічних пріоритетів і ціннісних уявлень, методологічних і методичних засад, уточненням функцій. Головним тепер у політичній галузі стало формування справжніх патріотів незалежної України, в галузі економічній – підготовка фахівців, здатних примножувати економічний потенціал країни, в галузі духовній – розвиток національної культури, виховання у студентів поваги до національної культури, української мови.

В спадщину від Радянського союзу Україна отримала досить розвинену систему вищої освіти, яка забезпечувала досить ґрунтовну фундаментальну та професійну підготовку фахівців. Але вона не була пристосована до роботи в нових, ринкових умовах, які почали складатися ще в останні роки існування СРСР. Суттєвим недоліком попередньої системи вищої освіти була і занадто вузька спеціалізація фахівців, яких готували для планової соціалістичної економіки, нездатність їх орієнтуватися в умовах, що швидко змінюються. Централізація управління, бюрократизація вищої школи СРСР, однаковість зробили її нездатною до оперативних змін, яких вимагало життя.

Не можна не враховувати і того, що в умовах становлення інформаційного суспільства змінилася парадигма вищої освіти. Раніше головною функцією вищої школи була підготовка фахівців до професійної діяльності за вузькою спеціальністю, а відповідно головним для студентів було засвоєння логічно побудованої системи знань у певній галузі, нагромаджених людством за попередній час. Зараз цього недостатньо, адже процес нарощування знань, інформації значно прискорився. Щорічно оновлюється 5% теоретичних і 20% прикладних знань. У цих умовах при підготовці фахівців на перший план висувається проблема саморозвитку, вдосконалення людини, з тим, щоб вона могла ефективно діяти, творити в нестандартних умовах, що швидко змінюються. Такі риси фахівця з вищою освітою як здатність постійно вчитися, швидко адаптуватися до нових умов життя, самостійно приймати рішення в наш час перетворюються на ключові. Вища освіта тепер стає обов’язковою для кожної освіченої людини. До практичної реалізації цього назрілого завдання приступили лише окремі країни, наприклад Японія, але недалекий той час, коли і Україна зможе розпочати його вирішення.

Стан освіти в будь-якій державі залежить від фінансової підтримки з боку держави. Провідні країни світу, вступаючи в інформаційну епоху, неухильно збільшують витрати на освіту. Колишній президент США Р. Рейган, пояснюючи таку політику, казав: „Ми даємо багато грошей університетам не тому, що багаті, але ми багаті тому, що даємо гроші університетам”4. В Україні розбудова освіти в перші 15 років незалежності проходила в умовах гострої соціально-економічної кризи. Це негативно позначилося на фінансуванні освіти. Хоча Закон України „Про освіту” (ст. 57) передбачав виділення на освіту 10% валового внутрішнього продукту, практично в 1992–2004 рр. виділялося від 3,5% до 5,5% ВВП, що дозволяло задовольняти лише третину мінімальних потреб освіти. Недофінансування освіти негативно позначилося на темпах її модернізації.

Діяльність вищої школи незалежної України ґрунтується на засадах, визначених Конституцією України, законами України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України. Закон „Про освіту” (1991 р.) визначив принципові засади, на яких функціонує система освіти в Україні. Особливо великого значення для напрацювання законодавчої бази діяльності вищої школи набув прийнятий Верховною Радою перший в історії української державності Закон „Про вищу освіту” (2002 р.). Він законодавчо закріпив основні положення державної політики в освіті: встановив правові, фінансові, організаційні та інші засади функціонування системи вищої освіти, зокрема визначив її структуру, систему стандартів у цій галузі, структуру управління на всіх рівнях, мету і головні завдання вищого навчального закладу як основної ланки галузі, засади його функціонування при організації навчальної, виховної та наукової роботи. Велику увагу в Законі, особливо в наступних додатках до нього (2004 р.), приділялося фінансово-економічним відносинам в системі вищої освіти в умовах ринкової економіки. Закони України склали міцну законодавчу базу для формування державної політики в сфері освіти і науки, визначили мету, завдання, принципи державної політики, державні пріоритети в цих важливих галузях.

Укази Президента України „Про основні напрями реформування вищої освіти України” (вересень 1995 р.), „Про заходи вдосконалення системи вищої освіти” (лютий 2004 р.) прискорили процес модернізації вищої школи.

До проблем діяльності вищої школи неодноразово зверталася і Верховна Рада України. 13 травня 2004 р. відбулися парламентські слухання на тему: „Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні”. Народні депутати звернули увагу насамперед на вкрай незадовільне державне фінансування вищої освіти і намітили конкретні шляхи подолання виявлених недоліків.

До вироблення пропозицій щодо державної політики в галузі освіти широко залучалася і науково-педагогічна громадськість. У 1993 р. в Україні був проведений Перший з’їзд працівників освіти, який прийняв державну програму „Освіта” („Україна ХХІ століття”). І хоча ця програма з різних причин не стала документом практичної дії, вона допомогла працівникам освіти у визначенні пріоритетів їх практичної діяльності. В жовтні 2001 р. відбувався Другий з’їзд педагогічних працівників України, в центрі уваги якого був проект Національної доктрини розвитку освіти України в ХХІ столітті. Затверджена Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. Доктрина стала програмою дій освітянської галузі, зокрема працівників вищої школи.

У середині 90 х років ХХ ст. комісія Кабінету Міністрів України на чолі з віце-прем’єр міністром І. Ф. Курасом підготувала низку постанов уряду, спрямованих на модернізацію освіти. Ці постанови, прийняті у 1997 р., удосконалили мережу ВНЗ, уточнили перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих закладах. Більшість ВНЗ, які раніше були підпорядковані Міненерго, Держкомунгоспу, Мінрибгоспу та іншим міністерствам і відомствам, передані до сфери управління Міністерства освіти і науки. Уряд визначив обсяги державного замовлення на фахівців з вищою освітою.

Спільними зусиллями державних органів та науково-педагогічної громадськості вже в перші роки незалежності були визначені основні пріоритети в діяльності вищої школи на сучасному етапі розвитку країни. Це такі:

– утвердження національної за змістом та формою вищої школи;

– збереження та зміцнення національних освітянських традицій, формування у студентів національних і загальнолюдських цінностей;

– демократизація вищої школи, її гуманізація та гуманітаризація;

– створення для громадян рівних можливостей для здобуття вищої освіти;

– адаптація вищої школи до роботи в умовах інформаційного суспільства та ринкової економіки;

– перехід до ступеневої системи навчання і створення умов для безперервної освіти фахівців;

– оптимізація кількості напрямів і спеціальностей, за якими готуються фахівці у вищій школі;

– комп’ютеризація, впровадження у навчально-виховний процес сучасних педагогічних технологій;

– особистісна орієнтація вищої школи;

– постійне підвищення якості навчання, оновлення змісту освіти та форм організації навчального процесу; впровадження нових стандартів;

– удосконалення фінансування освіти, залучення та використання з цією метою позабюджетних коштів;

– підвищення соціального статусу та професіоналізму працівників освіти, посилення їх державної та суспільної підтримки;

– інтеграція вітчизняної вищої освіти до європейського та світового освітнього простору.

Саме ці пріоритети були покладені в основу практичної діяльності вищої школи. Найпомітнішою зміною в її роботі за 15 років є відродження національно-культурної основи. В умовах СРСР зміст вищої освіти в усіх республіках був уніфікований, а викладання проводилося переважно російською мовою. В перші роки незалежності воно почало здійснюватися державною українською мовою. Був кардинально переглянутий зміст вищої освіти, насамперед соціально-гуманітарної, зроблені рішучі кроки щодо деполітизації вищої школи, відмови від заідеологізованості навчально-виховного процесу. Вища школа почала працювати в умовах ідеологічного плюралізму.

Міністерство освіти і науки України протягом 1995–2005 рр. здійснило великомасштабну роботу щодо створення нової нормативно-правової бази національної вищої школи. Якщо в перші роки незалежності працівники ВНЗ змушені були керуватися документами вже неіснуючих загальносоюзних освітніх установ, то тепер з усіх проблем діяльності вищої школи були створені сучасні національні нормативні документи, складені з врахуванням кращого світового освітянського досвіду.

В нових умовах на передній план у діяльності вищої школи висунулися проблеми гуманізації та гуманітаризації освіти. Гуманізація передбачає перегляд всіх компонентів навчально-виховного процесу під кутом зору утвердження особистості як найвищої цінності, демократизацію управління у всіх ланках, забезпечення пріоритету інтересів тих, хто навчається, зокрема досягнення зміни відносин в ланці «викладач – студент», перетворення студента не на словах, а на ділі на повноправного суб’єкта навчального процесу.

Процеси гуманізації супроводжувалися зростанням ролі гуманітарного чинника в діяльності вищої школи, подоланням технократичних підходів до підготовки фахівців і посиленням уваги до морально-етичних аспектів навчання.

Нові підходи відбилися на змісті освіти, передусім гуманітарної. Особливо відчутних змін зазнав блок соціально-гуманітарних дисциплін. Повноправною дисципліною у вищій школі стала історія України. Курси філософії, економічної теорії, політології були збагачені сучасними світовими досягненнями. Студенти отримали можливість ознайомитися за роки навчання із здобутками світової та української культури. Обсяг годин з соціально-гуманітарних дисциплін був закріплений нормативними документами Міністерства освіти та науки. Щоправда, і досі продовжують лунати окремі голоси про необхідність виключення гуманітарного блоку з підготовки фахівців з деяких спеціальностей, зокрема з медицини5, хоча соціально-гуманітарні дисципліни відіграють велику роль у формуванні сучасних фахівців. Не можна не бачити і того, що в практичній діяльності сьогоднішніх випускників ВНЗ помітно відчувається дефіцит світоглядної, соціально-гуманітарної підготовки.

Посиленню гуманізації та гуманітаризації сприяла зміна типології вищих навчальних закладів. Були здійснені кроки щодо переходу до університетів як головного типу ВНЗ. Водночас багато інститутів, академій були перейменовані в університети. Це відповідає європейському рівню. Але варто мати на увазі, що університет в європейському уявленні не тільки звичайний навчальний заклад. Це своєрідний оазис культури, покликаний сформувати культурну, розвинену людину, позбавлену однобічності в своєму розвитку. Таке розуміння університету накладає відповідний відбиток на всю його практичну діяльність, і насамперед на навчально-виховний процес. На думку відомого діяча освіти Хосе Ортега-і-Гассета, «… найперша і центральна функція університету – це викладання головних культурно-значущих дисциплін»6.

На жаль, перейменування багатьох ВНЗ в університети пройшло в Україні без помітних змін у навчальних планах і в стилі їх роботи. Особливо це стосується технічних ВНЗ. Хоча є і приємні випадки. Зразки гуманітаризації навчально-виховного процесу демонструють такі провідні вищі технічні навчальні заклади, як Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», Національна металургійна академія України (м. Дніпропетровськ) та ін.

У Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут» ще у 1991 р. був запроваджений цикл соціально-гуманітарних дисциплін обсягом до 20% навчального часу. В 1996 р. вчені університету розробили концепцію гуманізації інженерної освіти, після цього на базі університету Міністерство освіти і науки створило Національний центр гуманізації інженерної освіти. Стратегічним шляхом розвитку інженерної освіти в сучасних умовах університет проголосив формування інженерно-технічної еліти. Вчені університету Л. Л. Товажнянський, О. Г. Романовський, О. Є. Пономарьов розробили Концепцію формування національної управлінської гуманітарно-інженерної еліти, яка була схвалена учасниками всеукраїнської наради ректорів технічних ВНЗ. Концепція передбачала підготовку у ВНЗ інженерів-керівників з гуманітарним складом мислення, здатних зберегти життя на землі. Основними компонентами концепції є такі:

1. Інженер, крім високої професійної компетентності, повинен бути моральною, порядною, висококультурною особою.

2. Він повинен володіти соціально-гуманітарними знаннями, психолого-педагогічними основами управління та ефективними прийомами міжособистісного спілкування.

3. В професійній діяльності інженер повинен орієнтуватися на інтереси людини і вміти направляти їх на досягнення спільних цілей.

4. Він повинен відчувати особисту відповідальність за наслідки своєї діяльності перед Богом, людьми і своєю совістю7.

В Національній металургійній академії України (м. Дніпропетровськ) з метою гуманізації та гуманітаризації навчального процесу в 1992 р. був створений спеціальний гуманітарний факультет, на якому були зосереджені гуманітарні кафедри, які забезпечували надання студентам другої, гуманітарної спеціальності: маркетинг, менеджмент, соціологія, психологія тощо8.

Позитивним в цілому явищем було посилення інтеграції вищої і середньої спеціальної освіти. В 1997 р. 219 технікумів були реорганізовані, 10 з них були ліквідовані, а на базі інших 209 створено 165 ВНЗ різних рівнів акредитації. Більшість зберегли І–ІІ рівень акредитації, 19 стали філіями потужніших ВНЗ; 105 передбачалося включити до складу ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації9. Але часто-густо включення технікумів до системи вищої освіти мало дещо механічний характер, оскільки не супроводжувалося корінними змінами в організації навчально-виховного процесу і в забезпеченні його висококваліфікованими кадрами. Це призвело до зниження якості підготовки фахівців з вищою освітою. Тому в наступні роки частина училищ, технікумів, коледжів була введена як структурні підрозділи до складу університетів, академій, інститутів. Станом на 1999 р. було створено 61 таке об׳єднання. Але доля технікумів у системі вищої освіти і зараз продовжує хвилювати педагогічну громадськість.

У ході реформування вищої освіти був здійснений перехід до ступеневої системи підготовки кадрів. Продовжуючи підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст», ВНЗ почали одночасно готувати за зразком західних університетів бакалаврів та магістрів. На жаль, до останнього часу в нас чітко так і не визначено правовий статус фахівців кожного рівня, зокрема бакалавра, магістра. Не випадково бакалаврів з різних спеціальностей у нас готують не лише університети, але й вчорашні технікуми – коледжі. До того ж й досі третину всіх фахівців ВНЗ продовжують випускати за освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст»: в 2005 р. серед випускників ВНЗ ІІІ – ІV рівнів вони становили 36,8%.

Вища школа України вимагала і структурної перебудови підготовки фахівців, адже за кількістю напрямів і спеціальностей вона значно відрізнялася від західної вищої школи. У нас у ВНЗ було 76 напрямів і 584 спеціальності, в той час як на Заході їх в 2 – 2,5 рази менше. В 1997 р. постановою Уряду кількість напрямів була зменшена до 69, а спеціальностей до 544 (молодший спеціаліст – 270, спеціаліст, бакалавр – 277). Але це було напівмірою. Тому робота Міністерства освіти і науки над переліком спеціальностей продовжувалася і далі. Деякі зі спеціальностей були вилучені (наприклад, інженери вузького профілю). У ВНЗ з’явилися нові спеціальності потрібні для ринкової економіки (менеджмент, маркетинг тощо). В 2006 р. Міністерство завершило розробку нового переліку спеціальностей і кваліфікацій, у ньому їх залишилося 140.

Був переглянутий зміст освітніх програм, діючих стандартів, проведена величезна робота з розробки галузевих освітньо-кваліфікаційних характеристик і державних стандартів на діючі спеціальності і напрями підготовки фахівців. До 2004 р. було розроблено галузеві стандарти на більшість спеціальностей (бакалавр – 90%, спеціаліст – 85%, магістр – 70%). На жаль, й досі ця робота повністю не завершена, хоча вона має виняткове значення у забезпеченні високої якості освіти.

Позитивним явищем у роботі вищої школи було відновлення після 70 років небуття приватних вищих навчальних закладів. Їх поява супроводжувалася гострою полемікою в засобах масової інформації і педагогічній літературі навколо таких проблем, як доцільність їх створення, їхня здатність готувати кваліфікованих фахівців. За 15 років своєї плідної діяльності приватні заклади довели свою життєвість, здатність організовувати навчальний процес на основі сучасних педагогічних технологій. Більш того, провідні вищі приватні навчальні заклади такі як Національна академія управління, Європейський університет, Харківський гуманітарний університет «Народна українська академія» та інші перетворилися на своєрідні експериментальні майданчики перевірки ефективності нових форм організації навчального процесу, методів та засобів навчання. Нині в Україні працює 199 ВНЗ приватної форми власності, з них: 38 – університетів, 9 – академій, 80 – інститутів, 72 – коледжі, технікуми та училища. В цих закладах навчаються понад 426 тисяч студентів. Педагогічний процес у приватних закладах обслуговують близько 25 тисяч осіб основного персоналу, серед яких доктори наук становлять 14,5%, кандидати наук – 70%.10 У зв’язку з появою численних приватних ВНЗ, а також збільшенням кількості державних закладів актуальною стала проблема оптимізації мережі вищих навчальних закладів України. На час отримання незалежності Україна мала 156 вищих навчальних закладів. Заходи щодо перетворення вищої освіти у масову призвели до значного збільшення кількості ВНЗ. Нині підготовку фахівців з вищої освітою здійснюють 920 ВНЗ усіх рівнів акредитації та форм власності, зокрема 184 університети, 58 академій, 125 інститутів, одна консерваторія, 199 коледжів, 210 технікумів, 143 училища. В Україні працює нині 350 ВНЗ ІІІ – ІV рівнів акредитації11. Таким чином, в країні сформована сучасна мережа вищих закладів, яка за формами, програмами, рівнями підготовки, термінами навчання здатна задовольнити потреби держави і кожної окремої людини. Хоча кількісний склад ВНЗ вимагає деяких змін, оскільки останнім часом з’явилася величезна кількість філій ВНЗ. У 2006 р. в Україні діяло близько однієї тисячі філій різних ВНЗ, лише в Криму їх було більше 13012.Останнім часом Міністерство освіти і науки звернуло серйозну увагу на упорядкування їх роботи, в тому числі скорочення кількості за рахунок закриття тих, які працюють неякісно.

Збільшення кількості ВНЗ дозволило подолати таку негативну тенденцію, яка спостерігалася в перші роки незалежності України, як зменшення контингенту студентів. З 1994 р. їх кількість неухильно зростає. В 2000 – 2001 навчальному році кількість студентів зросла порівняно з 1990 – 1991 навчальним роком у ВНЗ ІІІ – ІV рівнів акредитації з 881,3 тис. до 1402,9 тис. осіб. Щоправда, у ВНЗ І – ІІ рівнів акредитації кількість студентів за цей час дещо знизилася: з 757 тис. до 528 тис. осіб13. У 2006 – 2007 навчальному році в Україні нараховувалося вже 5105,2 тис. студентів (у ВНЗ ІІІ – ІV рівнів акредитації – 2318,6 тис., І – ІІ рівнів акредитації – 2786,6 тис. осіб)14.

Дуже показовою є динаміка чисельності студентів на 10 тис. населення. За цим показником, прийнятим у країнах світу, Україна за роки незалежності наблизилась до розвинутих країн. Якщо в 1990 – 1991 навчальному році, цей показник становив 316 осіб, то в 2006 – 2007 навчальному році – 597, тобто покращився у 1,5 раза15.

Одним із пріоритетних напрямів розвитку освіти в умовах переходу до інформаційного суспільства є комп’ютеризація та інформатизація вищої школи. Хоча на цьому шляху є серйозні труднощі об’єктивного характеру. Адже за рейтингом Всесвітнього економічного форуму у розвитку інформаційних технологій наша країна значно відстає від найрозвинутіших країн світу: серед 122 країн вона знаходиться на 75 місці16. В 1998 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про національну програму інформатизації», в якій визначені завдання інформатизації і освітньої галузі. Уряд на основі цього Закону створив державну програму «Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці на 2006–2010 роки». Вона передбачає оснащення ВНЗ комп’ютерами та комунікаційним обладнанням, впровадження інформаційних і телекомунікаційних технологій у навчальний процес та наукову діяльність ВНЗ.

У 2004 р. кількість персональних комп’ютерів досягла семи з розрахунку на 100 студентів денної форми навчання, що дозволило забезпечити кожному студенту 35 хвилин робочого часу на комп’ютерному робочому місці в день, за умов одночасної восьмигодинної їх роботи 17. Звичайно, цього замало для ефективного опанування і використання студентом комп’ютерних технологій. Тому Міністерство освіти і науки у 2007 р. поставило завдання реалізувати на практиці принцип: «один студент – один комп’ютер», що дозволить повністю комп’ютеризувати кожний ВНЗ.

Сучасні комп’ютерні технології призвели до формування нової моделі сучасного вищого навчального закладу, в якому позитивні риси класичних університетів з їх ґрунтовною фундаментальною підготовкою доповнюються новими елементами – створенням телекомунікаційної інфраструктури, зокрема своїх корпоративних комп’ютерних мереж з виходом до Інтернету, комплексів нових електронних форм та засобів навчання із забезпеченням їх оптимального поєднання з традиційними.

Запровадження новітніх інформаційних технологій змінює всю систему вищої освіти, оскільки дозволяє по-новому вирішувати ії завдання, зокрема посилити фундаментальну підготовку студентів, індивідуалізувати навчання, удосконалити практичну підготовку студентів, покращити забезпечення їх підручниками та посібниками за рахунок створення електронних варіантів навчальної літератури, забезпечити оперативний доступ до навчальної інформації, проводити ефективний оперативний контроль знань. Якщо раніше основним джерелом інформації для студентів були лекції викладача, то в наш час запозичена за допомогою комп’ютера інтернет-інформація починає відігравати центральну роль в інформуванні студентів. Більш того, комп’ютерні програми здатні розкрити логіку пізнання будь-якого предмета, що раніше було під силу лише викладачу. А це змінює і роль викладача в процесі навчання. Не випадково вчені порушують питання про необхідність створення педагогіки інформаційного суспільства, яка здатна формувати людину з інноваційним типом мислення, готову до інноваційної діяльності, до сприйняття змін, до їх творення18.

Комп’ютеризація вищої школи відкрила широкий шлях для впровадження в практику дистанційної освіти, в основу якої покладений індивідуалізований процес передавання і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини. Дистанційне навчання корінним чином змінило характер навчального процесу, оскільки дозволило організувати взаємодію віддалених один від одного учасників навчального процесу – викладача і студента. Затвердження Міністерством «Концепції дистанційної освіти в Україні» (2000 р.), прийняття Кабінетом Міністрів постанови «Про затвердження Програми розвитку системи дистанційного навчання на 2004 – 2005 рр.» (2003 р.) сприяли поширенню дистанційного навчання у вищій школі.

З метою координації робіт щодо створення системи дистанційної освіти в країні на базі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» у 2001 р. був відкритий Український центр дистанційної освіти (нині – Український інститут інформаційних технологій в освіті). Ця установа створила в регіонах України на базі провідних ВНЗ свої філії, почала активну розробку дистанційних курсів з різних дисциплін та інших програмних засобів. Останнім часом деякі ВНЗ значно просунулися у запровадженні дистанційного навчання. Так, університет «Україна» за підтримкою Міністерства почав проведення в 15 регіонах України педагогічного експерименту із запровадження дистанційної освіти. Національний авіаційний університет відкрив у 32 містах України центри дистанційного навчання з 36 спеціальностей. Все це сповнює надії, що нова ефективна форма навчання буде швидко поширюватися.

Позитивним явищем в розвитку вищої освіти України за останні 15 років є посилення її інтеграції до світового і зокрема до європейського освітнього простору.

У вересні 1988 р. під час святкування 900-річчя найстарішого університету Європи у м. Болонья (Італія) представниками багатьох університетів світу було підписано Велику хартію університетів. У ній вони висловились за самостійність університетів, їх незалежність від політичної влади та економічної сили, за єдність викладання та наукової роботи, за збереження і розвиток університетів як хранителів європейських гуманітарних традицій. Під хартією поставили свої підписи представники і чотирьох українських університетів (Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова, Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, Дніпропетровський національний університет).

Значний вплив на модернізацію вищої школи справляє Болонський процес, початок якому поклала декларація, прийнята 19 червня 1999 р. у м. Болонья 30 міністрами вищої освіти країн Європи. Учасники наради в цій декларації узгодили спільні вимоги, критерії, стандарти вищої освіти в країнах Європи і домовилися створити до 2010 р. єдиний науково-освітній простір.

Модернізація освіти в руслі Болонського процесу має на меті підвищити можливість порівнювання національних освітніх систем, подолання труднощів у взаємному визнанні кваліфікацій через велику кількість їх рівнів та варіацій у різних країнах.

Ключовими проблемами Болонського процесу є запровадження двоциклової підготовки фахівців (бакалавр, магістр), перехід до кредитно-модульної системи організації навчання, забезпечення контролю якості освіти, розширення мобільності викладачів та студентів, працевлаштування випускників, забезпечення привабливості європейської освіти.

В Україні питання про доцільність приєднання до Болонського процесу дебатувалося кілька років. Лунали окремі голоси тих, хто був проти цього кроку. Але це були одиниці. Вони побоювались втрати національних цінностей в освіті, хоча орієнтація на Болонський процес не передбачає відмови від кращих вітчизняних традицій освіти. В той же час входження у європейський освітній простір відкриває шлях до модернізації вітчизняної вищої школи з врахуванням кращого європейського досвіду. Наприклад, запровадження кредитно-модульної системи навчання сприятиме посиленню індивідуалізації навчально-виховного процесу, перетворенню студента на його активного учасника. Це важливо, оскільки недоліком усіх попередніх систем навчання, що застосовувалися в Україні, було переважання колективних, групових форм праці, недооцінка самостійної роботи студентів.

Ще у 2003 р. Міністерство освіти і науки створило Національний інформаційний центр із співробітництва з Європейським Союзом у сфері науки і технологій, метою діяльності якого є підтримка інтеграції освітянської та наукової сфер України до європейського науково-освітнього простору. Активна співпраця проводилася з Європейським Союзом у рамках перетворення в життя Програми транс'європейського співробітництва в галузі вищої освіти. У травні 2005 р. під час чергової зустрічі Міністрів вищої освіти країн Європи (м. Берген) Україна офіційно приєдналася до Болонського процесу.

Успішний рух України до європейського освітнього простору був підготовлений величезною роботою всіх ВНЗ та Міністерства освіти і науки України. За рішенням колегії БОНУ від 24 квітня 2003 р. проведений широкомасштабний педагогічний експеримент із запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу. Метою експерименту була розробка та експериментальна перевірка ефективності застосування елементів європейської кредитно-трансферної та акумулюючої системи у вищій школі України. Визначені 106 ВНЗ ІІІ–ІV ступеня, в яких повинен був проходити експеримент. Розроблено тимчасове положення про організацію навчального процесу в кредитно-модульній системі підготовки фахівців, складені експериментальні навчальні плани, адаптовано шкалу оцінювання знань студентів, розроблено методику перерахування обсягу навчального навантаження існуючих навчальних планів у кредити ECTS тощо. Інтерес до експерименту був настільки великий, що до нього підключилися практично всі ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації і навіть деякі заклади І–ІІ рівнів акредитації.

Міністерство і вищі навчальні заклади систематично і послідовно запроваджують болонські ідеї в практику роботи вищої школи України. Цю роботу координує створена при Міністерстві міжвідомча група із супроводу Болонського процесу в Україні. Працює і Національна група промоутерів Болонського процесу в Україні, до складу якої входять представники провідних університетів України.

Зараз уже розроблена нормативно-методична база щодо впровадження у вищу освіту України кредитно-модульної системи організації навчального процесу, проведена адаптація європейської кредитно-трансферної системи (ECTS) до умов України, здійснені заходи щодо посилення самостійної роботи студентів. На базі провідних ВНЗ організовано постійно діючі семінари з проблем інтеграції України до європейського освітнього простору, проведено багато тематичних науково-практичних конференцій. Тільки у 2005 р. відбулося 10 Всеукраїнських нарад-семінарів і 19 науково-практичних конференцій з проблем Болонського процесу. Для магістрів і аспірантів у ВНЗ запроваджено нову навчальну дисципліну «Вища школа і Болонський процес», створено підручники з цього предмета.

Експеримент підтвердив можливість інтенсифікації навчального процесу, кращої систематизації і засвоєння навчального матеріалу, він сприяв покращенню самостійної роботи студентів, підвищенню їхньої відповідальності за наслідки навчальної роботи. Успішне проведення експерименту дозволило з 2006–2007 навчального року всім ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації органічно перейти від експерименту до планомірної організації навчання за кредитно-модульною системою. Запровадження нової системи навчання сприяло ліквідації таких застарілих недоліків навчального процесу, як відсутність систематичної роботи студентів протягом семестру, низький рівень їх активності, переважання пасивних форм роботи, відсутність гнучкості в підготовці фахівців. Передбачається запровадження з 2008–2009 навчального року і видачі випускникам Додатка до диплому європейського зразка. Це сприятиме міжнародному визнанню ступенів та періодів навчання, прийнятих в Україні.

Актуальною проблемою діяльності вищої школи була і залишається проблема забезпечення високої якості підготовки фахівців, на всіх рівнях: державному, регіональному, галузевому, вузівському, мікрорівні (студент).

З метою утвердження єдиних підходів щодо оцінки якості вищої освіті на державному рівні Міністерство освіти і науки розробило галузеві стандарти, зокрема освітньо-кваліфікаційні характеристики фахівця кожного рівня.

Для забезпечення високої якості освіти, в державі створена національна система контролю якості. Заснований відповідний державний орган – Державна акредитаційна комісія, на яку покладена функція ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів, а також експертиза дотримання ними умов ліцензування. На засіданнях комісії обговорюються проблеми якості освітніх послуг. За порушення встановлених умов в 1994–2004 рр. було закрито 50 вищих навчальних закладів. У наступні роки ця робота була продовжена. Так, за 2005 р. і перше півріччя 2006 р. рішенням Державної акредитаційної комісії анульовано ліцензії та припинено діяльність у 140 вищих навчальних закладах і структурних підрозділах, які здійснювали підготовку фахівців з істотними порушеннями організації навчального процесу (з них 45 – державної форми власності). У п’ятьох ВНЗ (Інститут соціального управління, економіки і права (м. Черкаси), Сучасний гуманітарно-економічний інститут (м. Кременчук), Одеське кооперативне музичне училище, Гуманітарний інститут «Артек», Вищий приватний навчальний заклад «Соціально-економічний університет» (м. Севастополь) освітню діяльність припинено повністю (анульовано ліцензії), оскільки вони працювали з істотними порушеннями чинного законодавства19. За результатами експертних перевірок ДАК у 2007 р. 104 заклади отримали істотні зауваження щодо порушення ними ліцензійних умов надання освітніх послуг, а у 111 закладів анульовано ліцензії та припинена освітня діяльність за грубе порушення чинного законодавства.

Для підвищення якості вищої освіти проводиться рейтингування ВНЗ. Протягом останніх 10–15 років воно широко використовується у світовій практиці. Методологію і методику проведення рейтингів розробили Інститут стратегії вищої освіти (США) та Європейський центр ЮНЕСКО у сфері вищої освіти. Проведено кілька міжнародних зустрічей фахівців-експертів з проведення рейтингів. В останній, третій такій зустрічі (Берлін, травень 2006 р.) взяли участь і представники України.

В Україні проведення перших рейтингів ВНЗ з середини 90 х років ХХ ст. взяв на себе приватний вищий навчальний заклад – Міжрегіональна академія управління (МАУП). Незважаючи на широку рекламну кампанію і численні публікації в пресі, ці рейтинги не викликали довіри у педагогічної громадськості в зв’язку з непрозорістю методик визначення кращих ВНЗ. Постало питання про створення державної системи визначення рейтингів ВНЗ, як це прийнято в Росії та інших країнах. Використовуючи кращий світовий досвід, Міністерство освіти і науки вирішило це завдання. Нині в Україні діє Міжнародна наглядова рада з рейтингового оцінювання, яку очолює директор ЮНЕСКО – СЕПЕС Ян Садлак. Ця рада сприяла проведенню в 2007 р. рейтингу ВНЗ України на основі напрацьованих міжнародних методик. Наслідки були опубліковані в пресі20. В свою чергу, Міністерство оприлюднило в 2007 р. документ „Рейтинги вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації за результатами діяльності у 2006 році”, в якому визначило кращі ВНЗ у кожній з 9 груп (за напрямами діяльності). Характерно, що незважаючи на те, що рейтинги проводилися різними установами, лідерами вищої освіти визначалися такі ВНЗ, як Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут” та деякі інші.

Звичайно, в оцінці якості роботи ВНЗ, залишається багато невирішених проблем. Однією з них є порядок визначення якості роботи державних ВНЗ, які отримали статус національних. Таких закладів нині 87. Як відзначалося у 2005 р. на засіданні комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, деякі з цих ВНЗ «втратили темпи розвитку і показники їхньої діяльності не відповідають вимогам часу»21. На жаль, механізм позбавлення ВНЗ статусу Національного поки що не розроблений.

Якість освіти забезпечується насамперед самим ВНЗ, його педагогічним колективом, керівниками закладу всіх рівнів. Тому важливо чітко визначити критерії оцінки якості в кожному ВНЗ. Цікаво, що системи рейтингового оцінювання останнім часом почали використовуватися і для оцінки роботи в межах окремих ВНЗ. Наприклад, у Криворізькому технічному університеті ще в 2002–2003 навчальному році була розроблена система рейтингового оцінювання діяльності науково-педагогічних працівників, кафедр і факультетів, яка дозволила об’єктивніше оцінювати роботу як окремих викладачів так і структурних підрозділів навчального закладу. З цією системою ознайомлена і науково-педагогічна громадськість України22.

Невирішеною поки що залишається проблема оцінки, точніше методика оцінювання у ВНЗ особистісного розвитку студента, оскільки кількісні показники, які використовуються і тепер, не дають відповідь на багато запитань.

Характеризуючи розвиток вищої школи України в умовах незалежності, не можна обминути таку болючу проблему як фінансове забезпечення процесу модернізації освіти. За підрахунками фахівців фактичне фінансування системи освіти за перші роки незалежності України зменшилося в 3–4 рази23, в той час як вирішення проблем модернізації потребувало, навпаки, збільшення обсягів фінансування. Цікаво навести порівняльні дані про фінансування освіти в деяких країнах СНД та розвинутих країнах світу (автор розробки О. А. Грішнова)24.


Міжнародні порівняльні показники, які характеризують

фінансування освіти у 1997 році.

Показник
Країни




Україна
Білорусь
Росія
США
Франція
Німеччина

Індекс розвитку

людського потенціалу
0,721
0,763
0,747
0,927
0,918
0,906

Індекс рівня освіти

0,92
0,93
0,92
0,97
0,97
0,95

ВНП на душу населення (в тис. доларів США)
1,04
2,15
2,68
29,08
26,3
28,28

Витрати на освіту на 1особу (доларів США).
73,7
130,6
109,6
1547,2
1606,3
1355,5