Geum.ru

М. хвильового культурологія повсякденності новий напрямок гуманітарного знання, що набув поширення у 1990-і роки. Репрезентована працями таких учених, як А

Вид материалаДокументы

Содержание


Ключові слова
Подобный материал:
УДК 821.161.2 – 3:1+130.2

Ленська С. В.,

кандидат філологічних наук, доцент,

Полтавський національний педагогічний університет


СЕМАНТИКА ПОБУТУ В МАЛІЙ ПРОЗІ

М. ХВИЛЬОВОГО


Культурологія повсякденності – новий напрямок гуманітарного знання, що набув поширення у 1990-і роки. Репрезентована працями таких учених, як А.Гуревич [1], Г. Кнабе [2], М. Поляковська, А. Чекалова [4], А.Ястребицька та інші, ця галузь науки прагне до комплексного осмислення повсякдення, тобто буття людини “тут і зараз”. Поряд із традиційними характеристиками середовища буття людини (місто / село, житло та ін.), одягу, харчування, повсякденних обрядів і ритуалів, велика увага приділяється з’ясуванню особливостей взаємин між людьми, ціннісним установкам різних соціальних груп і верств, своєрідності масової свідомості (релігійності, вірі в чудеса, сни тощо). Комплексний аналіз не лише матеріально-предметних, але й ментальних структур повсякденності, врахування макро- та мікроісторичних подій в їхній взаємодії та взаємовпливах дає можливість максимально об’єктивно скласти враження про той чи інший історичний період, про те, чим жила звичайна пересічна людина.

Окремим напрямком культурології повсякденності є семіотика та естетика повсякденності, що стала предметом дослідження у працях Р. Барта, Ю. Лотмана [3], Г. Кнабе [2], Ю. Степанова, В. Топорова, У. Еко та ін. Вони розглядали знаковість окремих речей, “мову” соціальних інститутів і професій, житла й одягу, поведінки і мовлення, способи “времяпрепровождения”, форми спілкування. Таким чином дослідники могли вивчати побут у символічному ключі, заглибитися у “внутрішні форми культури” (Г. Кнабе). Особливо популярними серед читачів та цінними для науки були і залишаються дослідження Ю. М. Лотмана [3], присвячені російській літературі ХVІІІ – ХІХ століть і побуту зокрема. У вітчизняному науковому просторі (у соціології, культурології, філософії, літературознавстві) проблематика повсякденності залишилася незаторкнутою.

Зміна історичної парадигми, що відбулася у 1917 році, яскраво проявилася через систему побутових деталей, знайшла відображення у літературі, зокрема в малих епічних жанрах.

Творчість М. Хвильового неодноразово привертала увагу науковців (М.Жулинського, Р. Мовчан, Ю. Безхутрого та ін.). Проте даний ракурс “побутовізму” у творчості письменника не ставав предметом наукового зацікавлення. Метою даної розвідки є з’ясування семантики побутових деталей та їхнього значення у побудові художнього світу М. Хвильового, одного з найяскравіших українських прозаїків першої третини ХХ століття.

Творча спадщина М. Хвильового посідає одне з чільних місць не лише в літературі “розстріляного Відродження”, але в українській літературі взагалі. Блискучий полеміст, скептик і романтик, він створив повнокровний портрет своєї бурхливої епохи, ставши її провідником, речником і жертвою. Психолог і блискучий майстер слова, він тонко вловлював настрої пореволюційних років, відобразив сповнений внутрішніх мук і сумнівів шлях до “загірної комуни”, що привів його до власної голгофи. У “Вступній новелі” до тритомника 1927 року письменник відверто зізнавався: “… я просто фіксував настрої двадцятих років” [6, 34]. Бурхлива зміна історичної обстановки у 1917–1918 рр. відбивається у новелі “Кіт у чоботях” (1922). Цей ранній твір ще позначений ореолом романтичного піднесення, захоплення революцією, художньо реалізованого в образі “мураля революції, що носить соняшну вагу” [6, 64]. Головна героїня – юна і тендітна колишня куховарка Гапка на прізвисько Жучок, яка разом із дорослими чоловіками бере участь у національно-визвольних змаганнях. Про драму її життя (загибель дитини від рук козаків) читач дізнається лише наприкінці оповіді. Хвильовий майстерно показує внутрішнє переродження “мураля революції” на бюрократа, що знаходить відбиток не лише у зміні зовнішності персонажа (“бузиновий погляд” і “ніс – голівка від цвяшка” через кілька років зникли, натомість з’явилися “очі драконом”), але й у побутових деталях.

На початку новели автор змальовує атрибути гардеробу своєї героїні: “От її одіж: блуза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блуза колір “хакі”, без ґудзиків, колір “хакі” – це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по япках, по бур’янах, біля шахти – де колір “хакі”. <…> Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором “хакі”, тому й сорочка була зелена – тіні з бур’янів упали на сорочку” [6, 63–64]. До цього ще слід долати “Капелюшок…, а на нім п’ятикутна зоря. <…> під капелюшком голена голова – не для моди, а для походу, для простору” [6, 64]. Ю. Лотман зазначав, що будь-яка деталь побуту не лише семантична, але й символічна. У наведеному уривку таких символічних нюансів досить багато: революція і перетворення, що вона принесла, сприймаються оповідачем через колір. “Хакі”, колір форми червоногвардійців, асоціюється з війною, жорстокими змаганнями, суворою чоловічою справою. Тому так недоречно виглядає юна дівчина (у фіналі новели “кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ…” [6, 73]) серед бородатих дорослих чоловіків. Великі чоботи, що перетворюють Гапку на “кота в чоботях”, – ще одна прикметна побутова деталь, що підкреслює відмінність між фемінним і маскулінним началами: маленьких чобіт “кирпатенькому носику” не знайшли – для жінки природним є охорона житла, виховання дітей, а не війна (в даному випадку – безкінечна подорож у нетоплених вагонах із грубими солдатами), тому й форма розрахована на чоловіків.

Голена голова Гапки – ще одна важлива деталь не лише для розкриття її образу (що символізує відданість революційній боротьбі, відмову від жіночності й привабливості), але й побутова подробиця того часу: в ті роки жорстоко лютували тиф, холера, дизентерія та інші інфекційні хвороби, що поширювалися в тому числі і через паразитів. Отже, Гапка позбулася свого волосся для того, щоб уберегтися від них. Ще однією прикметою побуту того часу є убозтво, відсутність найнеобхідніших речей – їжі, палива, одягу, житла.

Друга зустріч оповідача з Гапкою відбулася через кілька місяців. Вона вже створила жінвідділ, обговорювали питання “про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленін сказав). Кричали: – Геть сім’ю! Хай живе холоста женщина!” [6, 71–72]. У наведеному уривку відбиваються елементи масової свідомості, що утверджувалися в перші пореволюційні роки.

Своєрідною антитезою до “Кота у чоботях” є оповідання “Іван Іванович” (1929). Насамперед бачимо значне зростання обсягу твору: новела поступається місцем оповіданню, поділеному на 7 розділів. Імпресіоністично-романтична поетика ранньої новели змінюється на реалістично-сатиричний стиль оповіді, в якому досить відчутні гоголівські традиції. Нас у даному випадку цікавить практика повсякденності, втілена у творі.

Вибір даного твору для аналізу зовсім не випадковий: у ньому Хвильовий художньо пережив розгром ВАПЛІТЕ, про що дізнався, перебуваючи у Відні. Відомий лист до Аркадія Любченка від 2 березня 1928 року, в якому він закликає не втрачати мужності. Як слушно зазначає Г. Костюк, сатира “Іван Іванович” є “класичним зразком мужнього, художньо-зрілого” письменника. “Це не тільки сатира на партійну бюрократію чи на бездушну омертвляючу атмосферу в партії, але й, одночасно, це гострий літературний памфлет проти вульгаризаторів літератури, що отаборились тоді головним чином у ВУСППі та проповідували витриманий, мажорно-монументальний реалізм як стиль пролетарської літератури” [7, 8].

Сюжет оповідання розкриває повсякденне життя українського партійного чиновника Івана Івановича (дружина називає його Жаном) та його родини – дружини Марфи Галактіонівни (товаришки Галакти), сина Мая і доньки Фіалки. Зовнішніх подій тут мало: життя протікає своїм звичним порядком (відсутній новелістичний пуант). Своєрідність повсякденної темпоральності полягає в тому, що повсякденність є розвиненим, самоцінним теперішнім, орієнтованим на найближче минуле і майбутнє (позавчора, вчора, завтра, післязавтра). В структурі добового часу чітко простежуються чотири сегменти, що розкривають через повсякденне буття сутність людського життя: насамперед слід виділити час, що витрачається особою для задоволення фізичних потреб (сну, харчуванню, догляду за тілом), а також психологічних, духовних потреб (у спілкуванні, вірі, отриманні інформації тощо). Специфіка цих потреб та пов’язаних з їх задоволенням дій полягає в ознаках імперативності та загальнолюдської універсальності [5, 346].

Другий сегмент доби заповнений справами і турботами, які можна узагальнено позначити як “ведення домашнього господарства”. Виконання цих обов’язків може бути делегованим і перекладеним на інших.

Третій вид добового часу відданий роботі, будь-якій професійній діяльності, навчанню. Саме даний сегмент займає найбільше часу у повсякденному житті. І, нарешті, четвертий – сектор вільного часу, форми його проведення досить вичерпно характеризують особистість. Предметом художнього зображення в оповіданні є перший сегмент, оскільки домашнє господарство вела не товаришка Галакта, “зразковий тип дружини нового побуту” [6, 412], а куховарка Явдоха (пореволюційний “двійник” Варвари із новели “Сміх” М. Коцюбинського), дітей виховувала гувернантка Люсі. Діти слухають “соцвихівських матеріалістичних оповідань, себто зовсім не ідеалістичних казок”.

У роки громадянської війни головний герой твору “кров проливав”, завідуючи “губернською наросвітою”, а на момент оповіді він уже “зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту” [6, 413].

Сатирично змальовуючи порожнечу соціально-історичного буття родини Івана Івановича (щотижневі засідання комосередку, позірна відданість новій ідеології, безглуздість винаходу електричної мухобойки), Хвильовий іронічно загострює проблему профанності нової ідеології, системи подвійних стандартів, що утверджувалася в суспільстві. Особливо виразно це виявляється в епізоді засідання комосередку: “… прийшли всі члени колегії, прийшли завідуючі відділами і начальники та замісники різних канцелярій, прийшов уже голова місцевкому і три рядових службовці, прийшла й організаторша жінок і її організація: секретарша головного зама і жінка головного начальника (остання, як і Марфа Галактіонівна, ніде не посідала посади і, як і Марфа Галактіонівна, доглядала своїх дітей)” [6, 429]. Жан гаряче виступив проти “дискусійщика”, товариша Лайтера: “І коли Іван Іванович узнав, що в останній час товариш Лайтер завідує трестівською бібліотекою, він тут же вирішив: “інтелігент! деморалізований член партії” [6, 430]. Прикметою часу було і те, що в класовій структурі радянської доби всіляко підносилася роль пролетаріату як рушійної сили суспільства. За ним ішло “трудове селянство”, а на останньому місці – інтелігенція. Підозріле ставлення до так званих “колишніх” – дворян, чиновництва, офіцерства, а також священнослужителів, учителів, лікарів, що складали інтелігенцію, було обумовлене страхом перед освіченою людиною, яку важко спонукати до певних дій лише гаслами і наказами. Вільна думка, власна позиція всіляко переслідувалися і придушувалися. На шпальтах газет (в оповіданні згадані “Вісті ВУЦВК”) мало не щодня друкувалися матеріали про комсомольські або партійні збори, засідання тощо, де б викривалися “правотроцькістські”, “опортуністичні”, “націоналістичні” “ухили” тощо. Результатом подібних акцій були різні форми репресій (догани, виключення з організації, навіть арешт). Звернімо увагу: Май належав до жовтенят, а Фіалка готувалася до вступу. У такий спосіб Хвильовий торкнувся ще однієї злободенної проблеми – в радянському суспільстві особистість не могла існувати окремо, самодостатньо. Кожен повинен був належати до якогось колективу (трудового, партійного, жіночого і т.п.). Через думку колективу здійснювався тиск на людину, вона перетворювалася на “коліщатко чи гвинтик” (вислів В. Леніна) державницької машини.

Незважаючи на те, що “дискусійщик” не зміг вимовити й слова, проти нього виступили і Методій Кирилович (теж “замначальника”, як і Іван Іванович), коханець його дружини Галакти, і сам головний герой: “… ми не можемо мовчати і не сказати товаришу Лайтеру: “Уберіть, будь ласка, ваші сумнівні руки від досягнень пролетаріату і не морочте нам голови!” Ви хочете розколоти партію, але це вам не вдасться” [6, 434-435]. Ідеологічна нетерпимість, демагогія, комунікативна ситуація перекручування та викривлення змісту сказаного нагадують про перебіг сумнозвісної дискусії 1925–1928 рр., головною рушійною силою якої був Хвильовий. Саме проти нього гостро виступали подібні до Івана Івановича функціонери і “просто свідомі” громадяни, члени партії.

Трагікомічного забарвлення набуває сцена, коли товариш Жан знаходить й своєму портфелі “страшний документ”: “Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК” [6, 436]. Хвильовий досить правдиво відтворив моральний клімат серед дрібних радянських бюрократів, коли кожен папірець призводив мало не до інфаркту, але, хоч того разу все обійшлося, у фіналі оповідання Івана Івановича та його дружину “вичистили з партії”. Наприкінці 20-х років це означало позбавлення усіх матеріальних вигод (великої квартири, наявності прислуги, високої заробітної плати), а у 1930-ті – прямий шлях до репресій. А втрачати радянському чиновнику було що: “хмародряп”, де у квартирі № 38 мешкав головний герой оповідання, був збудований “лише два роки тому”, помешкання складалося “тільки… з чотирьох кімнат. <…> Словом, квартирна криза дала себе знати, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч” [6, 412]. Можна порівняти описані умови житла простих громадян і радянської номенклатури в “Майстрі і Маргариті” М. Булгакова. Але, крім художніх описів, слід звернутися до статистичних даних. У підручнику з історії України для 10 класу Ф. Г. Турченка подані відомості, згідно з якими 39 % металургів України проживали в умовах, де приходилося менше 2 кв. м на 1 особу. Лише 3 % населення мали житло з розрахунку 12 кв. м. на душу. Отже, для середньої руки номенклатурної одиниці, якою був Іван Іванович, чотирикімнатна квартира була нечуваною розкішшю.

Розмір житла, реквізовані у поміщика меблі (“шість чи сім турецьких килимів, беккеровський рояль, дюжина віденських стільців, наукова бібліотека” та багато інших цінних предметів, навіть персональний телефон) вписують головного героя у побут переможеного капіталіста, навіть Явдоха називає господаря “барином”, але автор іронізує, характеризуючи його як “відомого марксиста” з “монументально реалістичним настроєм”: “Іван Іванович прокидається з почуттям задоволення і з мажорним, цілком монументально-реалістичним настроєм”. Він “усміхається мажорно-витриманою усмішкою” [6, 418–422].

Дім як локус повсякденності відбиває соціальний статус його мешканців, в символічному плані є зоною “свого”, що протиставляється “чужому” і ворожому зовнішньому простору. В будь-якому інтер’єрі проступає злиття побуту і буття. Деталі інтер’єру наочно відбивають внутрішню сутність головного героя: його прагнення до комфорту, байдужість до інших (до прислуги, до сусідів), духовну порожнечу (маючи велику бібліотеку, він нічого не читає, на реквізованому і подарованому роялі не грає). Кожна людина, іноді несвідомо, включена у діалог з речами, що її оточують і впливають на неї. Іван Іванович постійно дрімає, і вдома, і на зборах.

Особливу роль в культурології повсякденності відіграє семіотика костюма. Одяг несе інформацію про вік, етнічну приналежність, соціальний статус, професію. По костюму ми можемо судити про час, про країну, в якій живе її носій, іншими словами, одяг є специфічним соціокодом, що передає інформацію із минулого в майбутнє. Крім соціальних функцій, одяг інформує про внутрішній світ людини. Знаковість зовнішності завжди відігравала важливу роль, виконуючи комунікативну функцію. На костюм в усі часи величезний вплив здійснювала мода. В дореволюційній Російській імперії розрізнялася мода окремих соціальних верств, жіноча і чоловіча, обрядова (весільна / траурна) і повсякденна, сільська і міська [5, 418]. У 1920-ті роки продовжувалися традиції дореволюційної моди в семіотизації костюму, тобто одяг виражав характер свого власника, виражав його індивідуальність. З початку ж 30-х рр. ХХ століття семіотизація почала активно витіснятися масовим пошивом одягу на нових фабриках. Яскраво висміювали стандартизацію в легкій промисловості І. Ільф і Є. Петров в оповіданні “Директивний бантик” (1934). Вони описували красивих юнака і дівчину, які познайомилися на міському пляжі. Але коли обоє надягли одяг Москшвейпрому, вони відвернулися один від одного і назавжди розійшлися.

Повсякденний костюм Івана Івановича був “не з дешевих” [6, 413], рогові окуляри він протирав “білосніжною хусточкою”. Проте, збираючись на засідання комосередку, Жан “капелюх брав старенький і навіть виймав із комода солдатську блузку, що залишилась в нього з часів воєнного комунізму” [6, 425]. Товаришка Галакта одягала “простеньку червону хустку і старенький жакет… <…> Словом, Іван Іванович (товариш Жан) і Марфа Галактіонівна (товаришка Галакта) воістину зразково і похвально орієнтувалися у всіх вимогах епохи переходового періоду” [6, 425]. Зміна зовнішнього вигляду в даному контексті означає гру, елемент пристосуванства героїв до умов зовнішнього середовища. Своїм убранням вони не виражають свою індивідуальність, а навпаки, хочуть підкреслити, що вони такі, як усі. Позірно проголошувані тези про невибагливість і скромність різко контрастують із справжнім становищем персонажів.

М. Хвильовий поглиблює сатиричне викриття бюрократичної “еліти”, змальовуючи її харчування. Родині Івана Івановича куховарила “член місцевого харчсмаку” [6, 413] Явдоха. На обід в “ідеологічно вимтримане” меню ввійшли: “малоросійський борщ”, куплені у “церобкопі свіжі капчушки”, півпляшки вірменської горілки, котлети і желе. Заробітна платня “мало не з вищою освітою” члена “зразкової колегії такої-то колегії, такого-то тресту” [6, 413] складає всього 250 карбованців на місяць, але до неї додаються гроші “поверхурочних, добових і того регулярного гонорару, що його він добуває від місцевої преси за не зовсім не компілятивні статті” [6, 413]. Тобто Іван Іванович цілком міг собі дозволити не економити на харчуванні.

Крім гарних житлових і матеріальних умов, герой Хвильового щороку виїжджав із сім’єю на курорти, в Крим або на Кавказ – ще одна деталь привілеїв пореволюційного чиновництва.

Як відомо, у 1920-ті роки було створено безліч усіляких комісій і фондів. Сатира Хвильового не оминула і цього ракурсу: Іван Іванович “і член “Друга дітей”, і член “Повітрофлоту” та “Доброхіма”, він член якогось клубу мало не політкаторжан (ще б пак: хіба це не мого героя хотіли колись вислати – при старому режимі – із однієї губернії в другу?), він і член профспілки, він… і т. д., і т. п. Словом, в цьому сенсі Іван Іванович, очевидно, не має собі рівних” [6, 415]. Іронія автора, виражена в риторичному питанні, невласне прямій мові, прямій оцінці оповідача, доповнює й увиразнює сатиричне змалювання побуту бюрократів 20-х років.

Нарешті, слід звернути увагу на імена персонажів. Ім’я людини в усі часи мало статус самоцінності, було нематеріальним багатством. Ономастичні дослідження почалися ще в античності, у працях Сократа, Платона, Аристотеля, а пізніше у С. Булгакова, П. Флоренського, О. Лосєва. Ім’я, за С. Булгаковим, єднає вселенський логос із християнством. П. Флоренський вважав, що ім’я магічно впливає на особистість, воно охоплює чотиримірну часо-просторову форму буття, визначаючи долю його носія. Ім’я стає емблемою, гербом, знаком, обрамленням людини. В будь-якому суспільстві наймення виражало соціальну приналежність, історичну епоху [5]. Відомо, що у 30-ті роки дівчаток називали Сталінами або Октябрінами, а хлопчиків – Владленами на честь “вождя світового пролетаріату”. Називаючи свого персонажа Іваном Івановичем, Хвильовий свідомо усереднював, типізував описувані події, підкреслюючи звичайність ситуації та її учасників для періоду перших п’ятирічок, утвердження тоталітарної системи. Романтичне прізвисько (партійне псевдо) “Галакта” Марфи Галактіонівни відбиває “м’ятежність епохи”, що стрімко відходила в минуле, заміщуючись сірими буднями міщанського існування. Імена дітей, Май і Фіалка, повністю відповідають “мажорно-монументальному” настрою, що володів “зразковою” родиною Івана Івановича.

“Мода” на ті чи інші імена є також соціокодом, виконує пізнавальну та виховну функції, перетворюється на скарбницю народної пам’яті. Повернення до пракоренів, популярність давніх імен, зафіксованих у церковному календарі, які побутували упродовж століть, утілюють символічні коди, несуть певну енергетику. Тож даючи дітям, тобто майбутньому держави, імена Май і Фіалка, Хвильовий наголосив на мажорності доби, але вони штучні і позбавлені глибини, традицій, сакральної сутності.

Ім’я є також способом ранжування людей. Воно є індивідуальним знаком кожної людини в суспільстві, несе в собі печать моральної оцінки етносу, держави, культових спільнот. З одного боку, наймення – це спосіб індивідуалізації особистості, а з іншої – її соціалізації. Ім’я характеризує консервативність форми, водночас є поліфонією внутрішнього багатства. Імена являють собою культурні кліше, що включають численні стійкі елементи минулих епох і навіть цивілізацій. Таким чином, мови культури, мовні засоби її вираження надзвичайно багатоманітні. Особливе місце в системі культури посідає мистецтво, що володіє універсальною мовою. Ономастика в літературі є одним із важливих аспектів її дослідження.

Трагічний фінал життя Івана Івановича, якого “вичистили з партії”, залишився поза межами оповіді. Твір був написаний 1929 року, Хвильовий пішов за вічну межу 1933-го, не доживши до масових репресій, але як геніальний художник, він дуже точно передбачив розвиток подій у державі, в партапараті і в суспільстві взагалі.

Порівнюючи два твори письменника, виразно бачимо, як докорінно змінилося життя: замість степів, нетоплених вагонів і старих шинелей “муралі революції” перебралися у новозбудовані міста (хоча і не називається прямо, але ми розуміємо, що Хвильовий змальовував Харків, що став столицею України в ті роки, активно розбудовувався, став найголовнішим містом у житті митця). Хвильовий майстерно відтворив звук, запах, смак, власне атмосферу свого часу. На сторінках його творів згадуються політичні діячі (Л. Троцький, В. Сталін, М. Бухарін та багато інших), суспільно-політичні інституції (Комінтерн, Робітничо-селянська інспекція, ЧК (“Надзвичайна комісія”), Профінтерн, КК (Контрольна комісія) тощо), культурні події (вихід того ж 1929 року, що й “Іван Іванович”, п’єси “Мина Мазайло” М. Куліша).

“Читачі звернуть увагу, – підкреслював Г.Костюк, – як з розкриттям процесу зради комуністичною партією ідеалів революції 1917 року, відірвання її від народу, від працюючих, ім’ям яких вони спекулюють, – Хвильовий гостро висміює ідею партійно-витриманої літератури, штучного оптимізму й монументального реалізму, як стилю доби” [7, 8].

Таким чином, слід підкреслити, що Микола Хвильовий був не лише тонким психологом, блискучим стилістом і рідкісним оратором, але він умів дуже точно виразити дух епохи через побутові подробиці і деталі.


Література
  1. Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства / А. Я. Гуревич. – М.: Искусство, 1990. – 395 с.
  2. Кнабе Г. С. Материалы к лекциям по общей теории культуры и культуре античного мира / Г. С. Кнабе. – М.: “Русский мир”, 1993. – 212 с.
  3. Лотман Ю. М. Беседы о русской культуре: Быт и традиции русского дворянства ХVІІІ – начала ХІХ века / Ю. М. Лотман. – 3-е изд. – СПб: Искусство, 1994. – 496 с.
  4. Поляковская А., Чекалова А. Византия: быт и нравы / А. Поляковская, А. Чекалова. – Свердловск: Изд. Свердл. гос. пед. ин-т, 1989. – 197 с.
  5. Теория культуры / Под ред. С.Н. Иконниковой, В. П. Большакова : [Уч. пос]. – СПб: Питер, 2008. – 592 с.
  6. Хвильовий М. Новели, оповідання, “Повість про санаторійну зону”. “Вальдшнепи”. Роман. Поетичні твори. Памфлети. / М. Хвильовий : [вступ. ст.., упоряд. і примітки В.П. Агеєвої; ред. тому М.Г.Жулинський]. – К.: Наук. думка, 1995. – 816 с.
  7. Хвильовий Микола. Твори в п’ятьох томах / [Упор., передмова і заг. ред. Г. Костюка]. – Нью-Йорк – Балтімор – Торонто, 1982. – Т. 2. – 505 с.



Анотація

Предметом дослідження в статті є особливості зображення побуту 1920-х рр. в малій прозі М. Хвильового. На прикладі двох творів, що відображують ранню і зрілу прозу письменника, розглянуті семантичні аспекти матеріальної побутової культури (зображення житла, одягу, їжі), а також своєрідність масової свідомості (політичні погляди, участь у ритуалах, імена персонажів), що втілюють характерні прикмети доби 1920-х років. Доведена значущість даних деталей для творення індивідуального художнього світу М. Хвильового.

Ключові слова: повсякденність, семантика повсякденності, житло, костюм, ім’я, проза 1920-х років.


Аннотация

Предметом исследования в статье являються особенности изображения быта 1920-х гг. в малой прозе М. Хвылевого. На примере двух произведений, что отражают раннюю и зрелую прозу писателя, рассмотрены семантические аспекты материальной бытовой культуры (изображения жилища, одежды, еды), а также своеобразие массового сознания (политические взгляды, участие в ритуалах, имена персонажей), воплощающие характерные приметы 1920-х годов. Доказана значимость данных деталей для создания индивидуального художественного мира М. Хвылевого.

Ключевые слова: повседневность, семантика повседневности, жилище, костюм, имя, проза 1920-х годов.


Summary


The subject of the research is formed by the peculiarities of the mode of life depicted in M. Khvyliovy’s stories. The semantic aspects of material everyday culture, i.e. images of housing, clothing, and food, as well as the originality of mass consciousness (political views, participation in rituals, and the names of characters) that embody the characteristic signs of the 1920s, are considered on the example of two works reflecting the early and mature writer’s prose. The importance of these details for creating M. Khvyliovy’s individual fictional world is proved.

Key words: everyday life, everyday life semantics, housing, dress, name, the prose of the 1920s.