Розділ 4 персонал І ї

Вид материала

Документы

Содержание Він будив спільне сумління Бесіда львівського Народного дому відбулися збори інтелігенції, на яких прослухано доповідь Шляхи нашого джес-бенду О, переможна кліко! В шаленій писі не чванись Збен-тежений літак Весняні згуки Тобі поклін!... Тобі хвала !... Палкий поклін ! Грімка хвала ! О Весно ! Таємний Велете Буття ! Природу й Духа обновляти О Весно ! – Зоружена в кремезні віти дуба О Весно ! – Бальзамом втомленого духа Сонячні дзвони Немов на храм, в маю до церкви в цей величавий Прозолоть світанку Як був колись, ще здавна ... Мій спів Тобі – це перстень вірного коханця Я ж на низах, де є степи, раби, де на розраненій землі За струї сліз, яких так много протекло, за прозолоть світанку, за всю розревнену борню – Скажи, колись: “мій добрий сину” О Люде мій, проріджений в’язниці вражою косою ! Тобі у гордості царити ! О жити ! жити ! жити ! – Твій син не виборов батьківської землі ... Полное содержание

Подобный материал:

• 25. 03. 06: Персонал, 243.24kb.
• План розділ Вихідні дані Розділ Розрахункові таблиці Розділ Висновки та пропозиції, 376.26kb.
• Человеческий фактор, 127.03kb.
• Розділ І. Основні напрями діяльності Правління аму в 2007 2008 роках Розділ ІІ. Розбудова, 3615.06kb.
• Консалтинговый Центр «Бизнес Персонал», 135.57kb.
• Розділ І. Характеристика області та її місце у господарському комплексі країни Розділ, 1818.09kb.
• Зміст вступ Розділ І, 1790.74kb.
• С. 1-2 Розділ походження, суть та функції грошей c. 3-8 Розділ, 223.42kb.
• А. П. Гетьман М. В. Шульга В. К. Попов д-р юрид наук, професор, академік апрн україни, 4146.15kb.
• Зміст вступ розділ 1, 429.88kb.

_____________________

ВІН БУДИВ СПІЛЬНЕ СУМЛІННЯ^
Іван Лозинський

Як тепер можемо здогадуватись, свій вибір авангардизму Ярослав Цурковський зробив із чітким усвідомленням того, що він не отримає загального схвалення. Та у складні часи відмирання усталеного і зародження нового в західноукраїнській літера-турі 1920-х років це був відважний крок. А почалось усе від літературного порога, яким вважають 1914–1918 роки. Тоді, під час Першої світової війни, відбулась основна пере-міна світогляду та світосприймання більшості людей європейської цивілізації.

6 червня 1927 року в залі Бесіда львівського Народного дому відбулися збори інтелігенції, на яких прослухано доповідь Шляхи нашого джес-бенду. Там двадцяти-дворічний Цурковський промовляв до присутніх: Ми хочемо поступу! Обнови Духа! Світла нам! Молодий поет, який встиг видати вже чотири збірки поезій (Прозолоть світанку (1925), Смолоскипи (1926), Вогні (1926), Моменти і вічність (1927)) поста-новив собі розбити темряву ночі, дати вихід ясним, рятівним промінням цивілізованого поступу!. Муза нишком підшептала йому такі слова:

О, переможна кліко! В шаленій писі не чванись,

бо революція за молодими – ваш храм торощить!..

Гей дивись!

Поява Прозолоті світанку викликала таку ж гостру і одверту критику, зокрема Володимира Дорошенка, як колись “кверофутуризм” Михайла Семенка. Ярослав Гор-динський, батько Святослава, у “Львовскіх вядомосьцях музичних і літерацкіх” (1934) відверто писав, що “роль львівського Семенка через деякий час пробував відіграти Я. Цурковський”.

А як сам автор пояснював своє входження у літературу? В передмові до Смо-лоскипів написав: “Виходжу в Смолоскипах з модерних спелюнок люксусового мистецт-ва, нап’ятновую дотеперішнє татарське трактування інтелігентами селянства і йду вояцьким кроком в одкритий світ чину – на службу дужання, на службу широких мас”.

У той час йому було 20–22 роки. Водночас його вабила наука. Був час, коли бажав бути філософом, психологом і захоплено брався за ці науки, публікував статті на ці теми в журналах Літературні вісти та Наука й письменство обидва за його редак-цією, але перед тим траплялося, що справжньою зливою виливалися з нього вірші, тоді він почувався поетом і відкидав усе набік. У передмові до збірки Вогні (1926) поет Роман Сказинський (згодом розстріляний із Д. Фальківським, О. Влизьким, Гр. Косин-кою, написав: “Його лірика – те, що під назвою Вогні виходить саме в Бібліотеці “Нова Доба” – не є старосвітським описом карих очей, рожевих щічок і т.д., але документом боротьби, яку поет звів і довів до кінця якраз в ім’я боротьби”.

Останній твір Цурковського, що завершив перший етап його творчості – Збен-тежений літак. Це велика поема (700 рядків) у чотирьох частинах. З’явилася вона ра-зом із “Переднім словом” д-ра Г. Бігеляйзена в місячнику “Службовик” за 1928 р. (№4–6), і одразу була сконфіскована львівським міським староством та судом за підбурю-вання і прилюдний заклик до “відірвання частини від цілості” (тобто Західної України від Польської Республіки). У вступі Г. Бігеляйзена та Самійла Друка відзначалося, що ця поема поклала край кризі в поезії і що автор чітко визначив своє громадянське кредо – революціонера, всеукраїнського патріота. При нагоді варто навести невідомі рядки і досі не опублікованого листа В. Стефаника до редактора “Службовка” Петра Кота: “Збентежений літак виявляє поета і то дужого, який у хаосі свого таланту і теми шарпається і кровавить себе. На те він молодий, щоби багровити себе, а не читача ... Все ж Збентежений літак у нашій літературі є міцний і замітний”.

Цурковський увів до поеми реалії та термінологію тогочасної техніки, насам-перед літак, щоб надати творові динаміки й експресії, та ніби створити атмосферу навмисної загрози. А насправді – щоб зобразити героя, який не лякається перешкод, коли поре простір і будить суспільне сумління гуркотом свого пропелера.

Яскраво виступає нова модель поетичної образності і лексичної структури, від-правної ідейно-естетичної концепції, що своєю формою реалізації властива Артюрові Рембо (П’яний корабель) чи Павлові Тичині (Золотий гомін). Зображуючи людину на тлі нової технічної цивілізації, одверто заперечуючи описовість у поезії, штучний па-фос, сентименталізм, автор прагнув наблизити свої твори до щоденного життя і розмов-ної простонародної мови, вживаючи вуличну говірку. З цим було дуже тісно пов’язане використання метафори як певного виду мовного скорочення, заснованого на віддалених образних і понятійних асоціаціях, динамізації стилю на основі еліптичних синтактичних систем, надання великої ваги конструктивістським вартостям вірша. В поемі різноманітність і багатство поетичних засобів, оригінальних асонансів, алітера-цій, словотвору, ритміки, які давалися автору дуже легко. Наче в калейдоскопі зміня-лася райдуга поетичної форми від епіки до драматизму, від лірики до дегресивного монологу. Подекуди музикальність досягала такої потужності, що превалювала над змістом і змушувала вслухатися у звучання слів. Усе це дуже не сподобалося авторові рецензії, що заховався під криптонімом А. К. і надрукував пасквіль у журналі Західна Україна (1928, № 2–3), в якому злобно висміяв будь-яке експериментування у поезії.

Рятуючись від переслідування польської санаційної поліції, Цурковський зму-шений був 1928 року виїхати зі Львова, спочатку до Кракова, а потім до Катовіц, де, працюючи в науково-дослідному інституті, цілком присвятив себе дослідженням у галузі ужиткової психології. Повернувся до Львова щойно восени 1939 року, напе-редодні встановлення Радянської влади. Водночас він повернувся і до літератури. Його обрано відповідальним секретарем оргкомітету львівських письменників для організації Спілки, згодом відповідальним секретарем часопису Література і мистецтво. У вересні 1940 року серед 58 письменників, що проживали на Західній Україні, був прийнятий до Спілки письменників України. Завдяки йому збереглась верстка поеми О. Гаврилюка Береза, що повинна була бути надрукованою у шостому номері журналу Література і мистецтво, але через початок Другої світової війни не вийшла. А по вій-ні Цурковський повністю присвятив себе науковій і педагогічній діяльності. Працював доцентом Львівського інституту фізкультури, організував першу в країні науково-прак-тичну лабораторію психології та фізіології праці на Львівському заводі автонавантажу-вачів.

Набуток Цурковського становить собою, без сумніву, неповторне явище в захід-но-українській літературі. Добра обізнаність зі спадщиною українських та польських романтиків і неоромантиків (В. Пачковського, А. Міцкевича, Ю. Словацького, Ст. Вис-пянського) напевно стала літературним біоімпульсом до створення ним своєї концепції Духа.

Спонтанний спалах великої творчої напруги, як Рембо чи Бодлера, одразу став зенітом. Та справжня глибина його поезії не відкривається за один раз, а потребує неабияких зусиль і неквапливого читання. Тільки вдумливому читачеві відкривається поет і то не повністю, бо його вірші були складні, завихрені, трагічні. Однак не прагнув поет суворо редукувати, контролювати свою вибуховість, вибирати і будувати чіткий сюжет, що є, здається, найважливішим навіть у найстихійніших поетів. Волі, свідомості було в нього достатньо, і тому він не плинув за загальною течією пересічної творчої інтелігенції.

____________________

Ярослав Цурковський

ВЕСНЯНІ ЗГУКИ

Ах!... Сонце золотисте! – ... Ти прибране серпанком жару

на ясних промінях заграло і шумами перлистого сміху –

сильними, юними руками зрадливо зі старця згорнуло

морозну скатерть сніжну.


О Весно! Ти прийшла ?!

На крилах тихих, наче сон, злетіла ти з Безкраю;

щоб помсту в серці розігріти, щоб у Свободі сонцем завидніти – рубати зародки відчаю ?...


“О так ! О так ! Тебе цілую !...“стану вірною на віки,

як творчим силам – честь, хвала; мерцеві – звук трембіти!”

“ Тобі поклін!... Тобі хвала !... Палкий поклін ! Грімка хвала !

... Я – життєвладная Весна”.


О Весно ! Молодче мій рум’яний !

У хлань Простору та Часу сягаєш гордими думками

по сяйва Духа і святу – зорю-мету;

мережаний зеленими, свобідними лісами:

безмежно тонким самоцвітом гами...


О Весно ! Моя любовнице кохана !

Ти з висоти земель печальних: скобочеш мрійливо лагідними вітрами, смієшся сонця потоком промінів хрустальних, ридаєш сльозами горячого дощу, голосиш Гімн співучими пташками, сіяєш облаків блакитними стягами, на бистрих конях рвеш зуби часу !


О Весно ! Таємний Велете Буття !

Великим був Творець, що дав тобі могутню власть

грізну зиму з лиця змітати;

мов павутиння сонливо снувати

веселий, милий спів життя ... і на сопілці грати;

у грудях Тугою повитих будити зриви та чуття

на прю, вперед і навмання; на крилах запалом покритих –

замаєних, розпестрених, завитих:

Природу й Духа обновляти

Тай ... невиспіваною стати !


О Весно ! – Молодче мій рум’яний !

Ти соловейком у верхів’ях Вірлині співи сієш ;

купаючись у струях зелені та сонця,

степами запалів і нивами натхнінь – мов Дажбог володієш !


О Весно ! – Зоружена в кремезні віти дуба,

зі сталевих зими кігтів ти дужі криги –

зрушила, пірвала, розтопила! ...
Та в бережистому поході ясних днів,

щоб блимавкою ти не сплила !


О Весно ! – Бальзамом втомленого духа,

У серці іскрою живуча. Ах ! будь моя – відвічна і палка !

Ти щастям і надіями сповита !...

Ти – грім завзяття, ти Весна !


Та наймиліша ти мені в імлі понурої негоди, –

коли в зів’ялім гаю, де золотом недавно первоцвіт процвітав:

в низах сичить змія зловіщо, в горі чорний ворон кряче ...

_____________________

СОНЯЧНІ ДЗВОНИ

Ти заворожена в імлі, ти буйно, ти зачудовуючи йшла

У прозолоті ранку, навесні, на полонину мого серця,

Немов на храм, в маю до церкви в цей величавий,

вже невідшуканий ніколи день – як радісно гогочуть в горах гаківниці: спішать легіні й відданиці

в солодкім гаморі пісень.

______________________

ПРОЗОЛОТЬ СВІТАНКУ

Пролог


Пісні Народові своєму складали від віків,

Під люту долі заметіль – герої сміливого слова ...

І нині вже стоїть моя душа готова свою всесвітню яр

в горнилі мук Твоїх стопити, великий, любий мій Народе !

Тебе любити ! Боже !


І кожний Твій співець Співав: “Живий мерлець...”

(у Тобі бачив зло; тавро раба і хама !)

Й мені судилась пісня ця погана, бо Ти такий, Народе мій,

Як був колись, ще здавна ...


Та я шукав в Твоїй Голгофі хоч проблиску світання

І я найшов дубовий лист – цей злотий день, жаркий огень:

Як Ти здіймав повстання !


Мій спів Тобі – це перстень вірного коханця

Для найдорожчої на землях любки !

...Вершини з цвітом незабудьки, мов вихор, що ворожить бурю –
я опустивсь стежками вічного скитальця:

палату Мира нині бурю – за сонцем ген, далеко !...


Я ж на низах, де є степи, раби, де на розраненій землі

Варять замурзані хлопи в розжаренім кітлі

В окропі вбійчий оклик : Пекло !


О невмируща Вітчизно ! За Сути мрій утрачену коханку,

За струї сліз, яких так много протекло, за прозолоть світанку,
за всю розревнену борню – Скажи, колись: “мій добрий сину”

Бо все, що я в світи несу – це все Тобі, Тобі, кохана Україно !


О Люде мій, проріджений в’язниці вражою косою !

щоби в моному серці рум’яному скервавити Твій страх,

Твої страждання і неволю – я дзвоню на тривогу, я дзвоню по Вкраїні великим дзвоном : Волю !


Народе ! На ярих чорноземах Сходу

Тобі у гордості царити ! О жити ! жити ! жити ! –

щоби Твій жах в душі моїй палити, хоч як би там пекло;

щоб лиш забув Ти в чинах хмаросяжних –

той час, коли жахливо нам було !


О батьку мій, котрий повис над ровом на вербі –

Мадярами убитий передчасно !

Твій син не виборов батьківської землі ;

у скрині в нього заповіт, і далі – пітьма, лячно ...

О сестро наймужніша ! Велика героїне,

в ночі замучена в тюрмі жорстоко !

мов марево над зрадою вартуй, світило України,

і над хрунем ти, застогни кервавим голосом глибоко !


О брате мій, розстрілений за ревність сонячних мандрівок,

хай твій останній крик: “Я гину за Вкраїну !”

– розбудить помсту, пірве у бій малу дитину;

бо брате, на хоробрість – у нас голодний переднівок ...


Я чесний син мойого батька Бульби

кінцевий запит чую... То ж годі спати !

Гостріть сталеву збрую !


О нене, рідна і стара, у Темряві – твоя народжена зоря ;

червовий слід на твоїх сніжно-білих персах –

це кров, це рана шаблею роздерта ...

Твій смертний стон зове у бій, до ярої обнови !

бо на Великдень із онуком на руках тебе солдати закололи ...


До зелені ! До сонця ! До ярої обнови !

О Україно ! Живучості єдина Мати ! Я сорок міліонів душ

в мойому серці хочу мати !


О проклятий тиран Народе ! З турботи, з туги за Тобою

я з верховин в низи скотився і, мов той грім,

що крізь понуру ніч пробився – гукаю в запалі : До бою !


Мій Вожде ! Від Рюрика зі срібним волосом

старих століть до славного в червоній величі Богдана;

від орд татарських, турецьких башів, хана до тирана, деспота
(тут болю лютого зеніт); від Запоріжжа, Лиману, Славутичі і Лугу, де у пшениці козацьке чую: пугу! пугу! –

до світлої Софії золотої;

О віри запальної – хоч хочете, ломити вам не слід ! –

я ж розпрозорив небозвід !


Предки ! Борців горячі тіні ! В країні меду й молока

раба судьба – грізна ! По нивах брат леліє гомін:

“О пий, горілку в жалощів лавині – Варягові ж борню за Край віддай !”

І в серці дивний стогін : Коби весільний злинув май...


Народе, впрягнений в залізний плуг оков – Тобі ярмо збороти !

бо Ти живуча кров, солона сіль блідої в запалах Європи !

__________________________