4 Універсальні елементи структури культури
| Вид материала | Документы |
- Теми контрольних робіт для студентів заочної форми навчання усіх спеціальностей з дисципліни, 36.24kb.
- Структури витрат комунального підприємства «Парк культури та відпочинку», 22.7kb.
- Реферат з соціології Соціальна структура суспільства та соціальна стратифікація План, 129.49kb.
- 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
- План Урок. Елементи уроку Взаємозв'язок типу І структури уроку Форми роботи на уроці, 186.36kb.
- Тема Сутність І призначення культури, 46.4kb.
- Лекція 1 хф (лекція) Тема Загальні властивості неметалів, 1201.72kb.
- Опис програми аналогу; докладний функціональний опис програмних модулів додатка; опис, 123.44kb.
- Програма фахового вступного випробування для зарахування на навчання за окр «магістр», 385.53kb.
- План проведення міжнародних, всеукраїнських науково-практичних конференцій та семінарів, 220.61kb.
4.4. Універсальні елементи структури культури.
загальна типологія.
Дещо умовно, але не безпідставно, даємо таку типологію елементів культури.
І тип. Сенсожиттєві регулятивні елементи культури:
Норми; Цінності; Ідеали; Соціальні інститути.
ІІ тип. Дієво-комунікативні (регулятивно-поведінкові):
Поведінка, Обряди, Ритуали, Церемонії; Дійства, Культи.
ІІІ тип. Концепти культури (головна сфера “сенсовості” значень).
Сенси-поняття; Ідеї; Відношення; Категорії.
ІV тип. Символічні засоби комунікації (ціннісно-сенсовий код культури).
Знаки; Емблеми; Символи; Сталі чуттєві образи; Ейдоси; Мова; Символічні схеми-зразки поводження.
V тип. Елементи культурного досвіду:
Звички; Звичаї: Традиції; Знання; Вірування.
Названі елементи взаємно пов’язані у цілісній системі, яку ми раніше розглянули. Вони присутні у всьому разом, але їх центрування дещо різне. Звідси формальна можливість згрупувати їх за вказаними типами. Віднесення до субстанційних елементів культури цінностей і норм вповні прийнятне за самою сутністю культури як духовного регулятора і консолідуючої сили спільнот.
Емпіричні й факторні погляди на структуру культури панували досить довго. Тенденція визначати культуру через перерахування сукупності її елементів, яку започаткував Е. Тайлор, ще й досі не до кінця подолана. Ось які визначення ще недавно їй давали:
Культура – “сукупність зразків поведінки: дій, суджень, оцінок і само-оцінок людей, які більш чи менш безпосередньо задаються їх економічною і соціальною практикою” (Соловйов Е.Ю.). Культура – “сукупність навичок, знань, ідей, почуттів, їх закріплення і матеріалізація в техніці виробництва, побутового обслуговування, в освітньому рівні народу і суспільних інститутах, які регламентують і організують суспільне життя, в досягненнях науки, техніки, творах мистецтва (Чесноков Д.І.)
Різні об’єкти й завдання дослідження культури також диктують різні набори (сукупності) елементів структури культури. Так антропологи визначили для себе 4 головних елементи: поняття (концепти); відношення; цінності; правила і норми (всі уведені в нашу типологію). Будь який з елементів може в певних умовах і обставинах ставати провідним. «Найрізноманітніші елементи культури можуть виявитися висхідними точками культурного розвитку» (Соколов Е.В.). але є певні функціональні стабільні прив’язки: інформацію отримують, істину здобувають, сенс засвоюють, правдою живуть, цінності оцінюють, норми вживають. Так каже звична мова. І каже не випадково.
Отже розглянемо більш добірно кожний тип і кожний з цих елементів окремо.
І. Сенсожиттєві регулятивні елементи культури:
Норми.
Норми: стереотипи, еталони, зразки, правила, табу й імперативи, інституційні вимоги. «Значення, піднесені суспільством у ранг законів і правил – суть норми» (Соколов). Розрізняються вони за мірою обов’язковості. Норма – суспільна міра регуляції поведінки у спільноті, системна якість. Завдяки символічним зразкам перетворюють зовнішні вимоги у внутрішні регулятори поведінки, у звички. На відміну від біологічних властивостей людини норми культури не успадковуються генетично, а засвоюються лише методом навчання. Від соціальних норм норми культури відрізняються варіативністю – це особливого роду стереотипи. Норми існують у різних формах. Назвемо деякі з них:
Стереотип – засіб прилучення до загальних форм культури, освоєння стійкого сумісного досвіду без примусу.
Імперативи (жорсткі загальні вимоги) – тотальність зобов’язань для всіх у виконані суспільних норм.
Заборони (табу) – символізовані системи табу легко за певним знаком утримують заборонні значення. У первісних знак був майже тотожним значенню.
Правила – більш жорстке нормування, але по різному виявляє себе у різних сферах: правила поведінки, внутрішнього розпорядку, етикету, правових стандартів (загальноприйнятих норм життя, в техніці). Правила-стандарти також обґрунтовуються цінностями, але їх виконання вимагається навіть усупереч власним інтересам. Це стосується навіть стандартів моди. Молодіжні норми-стандарти субкультурні за своїм характером.
Санкції – покарання за недотримання чи заохочення до дотримання норм у вигляді особливих санкціональних засобів: штрафів, ув’язнень, грошових винагород, владних повноважень, посадових прав і пільг, моральних нагород, доган, піднесення престижу тощо. Заохочення – позитивні санкції. Можуть вживатися профілактичні санкції. Культурні санкції базуються на прийнятих зразках.
Чи особистісно-осмислене освоєння норм збільшує можливості відтворення культури? Сумнівно, особливо в умовах перетворення культурних здобутків у безособову форму (інституалізовану). “Коли культурне надбання отримує безособову суспільно-тиражовану форму, коли духовна активність історично виділяється в спеціалізовану галузь наукового виробництва деперсоналізованих знань про світ, а суспільні контакти закріплюються у вигляді соціальних інститутів, законів і правил поведінки, норм гуртожитку тощо – вся ця ситуація перетворення культурно значимого в соціально обов’язкове чи нормативно з зовні стверджуюче породжує глибоку потребу сенсового поділу за ознакою культурної автентичності”. (Бистрицький Є.К. Бытие человека в культуре, 1992, с. 44). Але регулятивні можливості норм безсумнівні.
Можна виділити кілька різних видів норм.
По-перше, - норми являють собою систему дозволів і заборон на здійснення яких-небудь дій або висловлення яких-небудь суджень, оцінок і т.п. Норми, що розуміються в цьому сенсі, можна визначити як інституціональні, зафіксовані в якихось офіційних документах (політичних, юридичних, релігійних і інших) і підтримувані як за допомогою авторитету влади, так і застосуванням насильства в необхідних випадках. Класичним прикладом таких норм є державні закони і декрети, постанови церкви, кримінальний кодекс тощо. Подібні норми відіграють важливу роль у підтримці суспільного порядку і соціокультурної стійкості суспільства в цілому, але особливо в тій частині буття людини, що піддається публічному контролеві.
По-друге, - норми можуть бути виключно статистичними, тобто, складатися стихійно у вигляді масового звичаю надходити так, а не інакше, оцінювати й осмислювати щось у цьому ракурсі, а не в якомусь іншому. Такі норми можна умовно назвати „етнографічними”, оскільки механізм їхнього прикладання і дії практично не відрізняється від інших етнічних правил, звичаїв, зразків. Неофіційний характер цих норм зовсім не гарантує ліберального відношення до їхнього порушника, що може піддатися і досить жорстокому покаранню. Типовим прикладом подібних етнографічних норм є народні традиції (хоча тільки нормативною функцією соціальна роль традиції не вичерпується). Походження тієї або іншої конкретної етнографічної норми іноді простежується, однак гігантський зібраний науковий матеріал так і не надав підстав для створення універсальної теорії породження подібних норм.
По-третє, - норми можуть бути конвенціональними, тобто породженими в процесі суспільного договору, але вони не мають сили закону. Такі норми займають проміжне положення між інституціональними й етнографічними, у кожному конкретному випадку тяжіючи до одного або іншого полюсу. Типовим прикладом подібних норм можуть служити правила сусідського поводження, норми дружніх або любовних взаємин, де межі дозволеного, забороненого і залишеного на розсуд кожного, з одного боку, інтуїтивно і культурно більш-менш ясні, з іншого боку, не піддані твердій регламентації. Виконання конвенціональних норм переважно віддано на розсуд кожної людини і є справою його приватного життя (на відміну, від етнографічних норм, дотримання яких звичайно контролює вся громада або малий соціальний колектив).
І, нарешті, по-четверте, - норми можуть бути еталонними, спеціально створеними як зразок для наслідування. Часом до подібної практики прибігають державні й інші влади, але, як правило, апеляція до цього типу норм — доля мистецтва і почасти релігії. Було б наївним припускати, що письменник, працюючи над образом свого героя, спеціально задумувався над тим, що йому будуть наслідувати читаючі книгу люди, те ж саме можна сказати і про кінематографістів, художників і т.п., але проте ми добре знаємо, що на практиці часто так і трапляється, особливо серед молодих споживачів мистецтва. У цьому сенсі вплив мистецтва на людей за допомогою демонстрації їм тих або інших еталонних норм поводження, судження, світогляду, способу життя є найбільш сильним. Що стосується деяких релігійних проповідників, то вони дуже часто прибігають до такого прийому навчання своєї пастви, орієнтуючи її на поводження, що сліпо наслідує вчинкам самого пастиря.
Всі норми можуть бути застарілими і прогресивними, продуктивними і мало-дієвими.
Норма – часткова визначеність діяльності, яка знаходить вираз у алгоритмі способу дій: копіювання, масовість, штампи за зразком тощо. Індивідуальний засіб відтворення культури через розпредметнення норми – це її творче засвоєння в індивідуальній діяльності (не в жорсткій детермінації власних дій, а в якості можливості, засобу здійснення власних задумів). По суті, – це ціннісне відношення до норми, як і до самої предметності. Зобов’язання – це внутрішня, цінно мотивована нормативність особистості. Чим значніше цінуємо, тим ретельніше дотримуємося норми (хоча б і формально, “як цивілізовані люди”).
Цінність приватної власності найбільше обставлена нормами: заборони на крадіжку, привласнення чужого, руйнування чи пошкодження. Суспільна власність так не оберігається. Природа задає людині універсальність, культура накладає на неї свої обмеження (норми). Нормативність, виражена в знаково-символічній формі, – це те, що специфічне для культури.
”Культура виступає як своєрідна нормативна система. Криза культури починається там і тоді, де і коли загальні її норми затискають і обмежують розвиток індивідуальності, перетворюють людину в “стадного” індивіда, конформіста, в одномірно-стандартну особу” (Коган Л.Н. Цель и смысл жизни,1984, с. 177-178).
При всій важливості культурних норм у соціальному житті суспільства, вони є не єдиним механізмом: у культурі кожна функція і канал її реалізації багаторазово дубльовані різними резервними підсистемами. І це одна з причин разючої стійкості культури в складних перипетіях історії. Найзначніший засіб культурної регуляції поведінки людей здійснюється у відповідності з певними цінностями. Цінності, у свою чергу, підтримуються нормативно. Наприклад, цінності життя та благополуччя забезпечуються законодавчими та моральними нормами: не вбий, не вкради, не порань, не погрожуй, не інтригуй, не шахрайствуй, не побажай чужої жінки собі, а своєї дружини іншому тощо. “Оцінка служить виявленню значимості, норма приписує характер дії”, бо ж ціннісно-оцінне відношення має регулятивне значення: оцінка переростає в правила, принципові норми, які приписують лінію поведінки.
Нема серйозних підстав відмежовувати нормативне (як цінності-засоби) від ціннісного (як цінності-цілі). Цей поділ геть надуманий.
Цінності.
Культура, як і суспільство, ґрунтується на системі цінностей. З раннього дитинства кожна дитина опановує рідну мову і засвоює культуру, до якої належить. Це відбувається в процесі спілкування з близькими людьми, у домашньому середовищі, за допомогою вербальних і невербальних способів спілкування. У повсякденній життєвій практиці люди самі визначають для себе шкідливість чи корисність різних предметів і явищ навколишнього світу з погляду добра та зла, істини й помилки, справедливого і несправедливого. Роль цінностей у житті як окремого індивіда, так і суспільства в цілому надзвичайно велика. Відповідно до них відбувається добір інформації в процесі спілкування, установлюються соціальні відносини, формуються афекти (емоції і почуття), навички взаємодії і т.п.
Цінності – безпосередньо це значимості, значення, оцінки й самооцінки. Цінності – універсально-людська або етноментальна сенсова значимість „опредметненого” світу: внутрішнього і зовнішнього, природного й соціального („фюзис” і „техне”). Цінності – база духовних принципів (цільових переконань, наскрізних ідей). Цінності не дають змертвіти результатам соціокультурного досвіду: людина не втрачає себе в ньому, актуалізується ним сама і впливає на інших. Цінностями можна вважати багато чого, але тільки не самі предмети. Цінується різне навіть у межах одного етносу. Цінність – першоклітина культури.
Культурна трансценденція – це перш за все духовно-практичне творення – творчість вищих культурних цінностей (рівень рефлексивного усвідомлення самоцінного значення). Її результат – духовний вихід за межі наявного історичного процесу життя. Галузь духовного (духовної культури взагалі) – це вища реальність, покликана до життя суперечливою єдністю всього природного з одного боку, та суб’єктивної активності людини – з іншого. „Відтворення” – поняття для подолання розриву залежності від природного й активності: індивід відтворює у своїй життєдіяльності також і саму історичну форму залежності: пасивність чи активність. Отже, цінності – важливий компонент людської культури на рівні норм та ідеалів, їх існування ґрунтується на активності суб'єкта культурної творчості, його діалозі з іншими людьми, з усім світом.
Цінність – як поняття – ввели неокантіанці Р.Г. Лотце та Г. Коген.. Воно широко увійшло у науку. Спеціалізована на цінностях наукова галузь має назву аксіологія. Цінність вбачається у предметі (матеріальному чи ідеальному), але вона ні в якому разі – не сам предмет. Цінність – якісна особливість всього, що включене у соціокультурний простір буття й обумовлене людино-мірною значимістю для особи, спільноти, всього суспільства. Цінності мають величезне значення в будь-якій культурі, оскільки визначають відносини людини з природою, соціумом, найближчим оточенням і самим собою. Виходячи з такого розуміння, К. Клакхон і Ф. Стродбек визначили цінності як "складні, певним чином згруповані принципи, що додають стрункість і спрямованість різноманітним мотивам людського мислення і діяльності в ході рішення загальних людських проблем". Олег Дробницький, який так влучно назвав цінності „світом ожилих предметів”, уважав що чим більше даний предмет виключний, тим більш високо він цінується. Цінність – рідкісне, важливе, потрібне, інтересне.
Вітально-натуралістичний (утилітарно-споживчий) рівень ще не має справи з цінностями культури. Називають цінностями самі блага життя і культури, самих людей певного суспільства (дійсних чи в ідеалі). називають цінностями й самі предмети, явища та їх властивості, які людині потрібні (корисні, приємні), а також ідеї та спонукачі в якості норми, мети, ідеалу.
Інша крайність – зведення цінностей до цілепокладання (оцінка й цінність входять у нього). “Безпредметними” виявилися цінності у тих авторів, що цінність ототожнюють з оцінкою. “Універсальна значимість” також не подолала всього шляху до сутності цінності.
Не слід також всю культуру зводити до цінностей. Чавчавадзе Н.З. (Человек – культура – ценности, 1981, с. 59-69) дав аксіологічне визначення культурі: “Під культурою ми розуміємо світ втілених цінностей, перетворену у відповідності до них природу людини та її середовище – світ знарядь її матеріальної та духовної діяльності, соціальних інститутів і духовних досягнень. Культура є продукт праці у найширшому і найвищому сенсі цього слова – продукт творчої, перетворюючої і само-перетворюваної діяльності”. Культура – “упровадження цілевідповідності у стихію сліпої необхідності”. Аксіологія – лише аспект культурології.
Культурна цінність – діяльне сенсо-значиме освоєння людиною себе у дійсному світі, заперечний момент стосовно кожної окремої змістовної складової: моралі, мистецтва, релігії, політики тощо. Культурна цінність предмету – це міра того, наскільки в ньому представлена, знайшла вираз певна людська здібність (могутність, сила). З того, що можна різними очима дивитися на один і той же предмет, Ніцше та Хайдеггер зробили вчення про піднесення самотньої суб’єктивної волі, нігілізували цінності. Та справжні цінності культури не призначені для вдоволення будь-яких потреб окремих індивідів. Швидше самі цінності, їхня наявність визначають сенс їх існування. Вони не просто задовольняють потреби, а у цілком реальному відношенні духовно творять чи відроджують людину з усіма її потребами. Кожна справжня зустріч із мистецтвом та духовними здобутками людства відроджує, збагачує, оновлює, насичує новим сенсом, незнаним раніше. Отже, виділяють принаймні два типи цінностей: 1. Сенс визначається наявними потребами й інтересами людини; які обслуговують самоствердження людини, якою вона є; 2. Надають сенс самому існуванню людини; творять людський зміст, принципово нові якості. Це і є цінності культури: «вищі», сенсожиттєві або самоцінності. До вищих цінностей культури належать святині – своєрідні точки концентрації надприродного, але цілком реального буття, символи сакралізації. Святині значно впливають на людей, залучають їх до нових якостей і сфер. Багато чого є для людини такого, про що вона впевнено і з повагою каже: „Це святе !”.
Цінність – унікальність загального та загальність унікального сенсу і значення, втілених у певних предметах і явищах: особливий перетин єдиного та множинного, цілого й часткового, утилітарного й ідеального, речового й особистісного, абсолютного й відносного, тимчасового та вічного, подій і стану тощо. Перетин у фокусі істини, добра та краси, де вони суть три іпостасі єдиної духовності. Істини у ціннісному вимірі – наперед існуючі, не виводяться з чогось іншого. Як і краса та добро. Вони поза часом і простором повсякденного. Звідси Платон знайшов “світ ідей”. Оволодіння реальними суб’єктами (що у часі й просторі) ціннісними істинами надає їм видимого вигляду історичності, речового характеру.
Мабуть була слушною думка М. Гартмана, що залежність ступеню свободи естетичної цінності (міра її незалежності) від способу організації матеріалу значніша , ніж від самого матеріалу як такого. А ось думка Шитової, що наукова істина куди значніше залежить від предметного матеріалу, а не від мовних та інших формоутворюючих засобів, – вимагає міркувань.
Цінність – щось сутнісно-буттєве, всезагальне для людського буття, особливий простір руху людини до універсуму: свободи, досконалості, прогресу, сублімації. Це предметне втілення сенсів. Просочення істини з макрокосму у мікрокосм залежить від особистої духовної здібності людини трансформування універсуму. Подія (событие – співпричетність з буттям) – це спалах ідеального в певній іпостасі духовності, блиск якого доходить до емпірії буття. У цінностях тимчасове, психологічне, просторове “застигає” до відносної поза-часовості. Цінності – чуттєво-надчуттєві, просторово-надпросторові, часово надчасові явища, які окреслюють сенсовий простір культури, перекладають предметні сенси на мову суб’єкта (”Я”), згортають тимчасове, скороминуще у вічність, піднімають перекладину смислових дій (подій) людини. Час згортається завдяки символіці значимих властивостей предметності, алегорізації та метафоризації образів. Бог виступає вищою сенсовою точкою прикладання вічності, фокусом часу: всякий фрагмент пов’язується з загально-значимим, всі попередні часи “розпредметнюються” (минуле живе у прийдешньому). Звідси й потяг людини до Універсуму. Пам’ять – “довга вічна тінь істини” (Набоков).
У цінностях інтегруються змістовності різних форм людських стосунків і діяльності, різні способи усвідомлення буття. Цінність – усталена міра людського в соціальному й предметно-природному космосі. “Матеріальна” культура також є ціннісним відношенням. В реліктах попередніх станів суспільства нас цікавить не сама по собі знахідка-предмет, а його ціннісний сенс. Навіть цінність праці не утилітарна, а універсальна (ідеальна, особистісна, одухотворююча предметний світ). Цінність не річ, це ірреальна або квазі якість, що “перебуває” у речі, предмет перцепції, здібності оцінювання. Отже, у цінностей особливий спосіб буття – це не лише світ „ожилих предметів”, це все оживляючий сенс. Поза цінністю предмети вмирають до стану натуральної невизначеності. Щоб оживали предмети треба сенсово-безпредметне життя душі.
Загальна Правда у тому, що лише впадаючи у духовні підвалини світовідношення людини (істина-добро-краса), життя отримує вагомість і гідність буття. Осмисленого життя. Хоча при цьому кожний тип культури своєрідно розуміє духовність і благо. Цілі й цінності культури виробляються на засадах ціннісних уявлень людини про довкілля, себе саму й місце своє у світі. Тобто, вони світоглядні, цілісні.
Культура – це перш за все “спосіб виробництва” цінностей, що консолідують великі спільноти. Вибір точки зору – початковий акт культури. Якщо вже Просвітництво поклало відповідну парадигму, то люди ніяковіють від невігластва, від зустрічі з тими, хто живе лише заради життя.
Що відносять до цінностей? Якщо розглядати цінність як значимість чого-небудь для людини і суспільства, то це поняття наповнюється суб'єктивним змістом, оскільки в світі немає явищ, однаковою мірою значимих для всіх людей. Існують цінності особисті, цінності, властиві певній статі чи віку, цінності великих чи малих груп людей, різних епох і держав та загальнолюдські. Тому в науці прийнято культурні цінності поділяти на дві основні групи. До першої з них належать сукупні здобутки інтелектуальної, художньої й релігійної творчості (шедеври – видатні архітектурні споруди й інші спорудження, унікальні досягнення ремесел, археологічні та етнографічні раритети вже в силу їхньої стародавності й унікальності кожного екземпляра тощо).
До другої належать ті культурні цінності, що виправдали себе і довели свою ефективність як квінтесенція соціального досвіду суспільства, на практиці (удачі, звичаї, стереотипи поведінки, поводження та свідомості, думки, зразки, оцінки, образи, інтерпретації тощо), що ведуть до інтеграції суспільства, росту взаєморозуміння між людьми, їх солідарності, взаємодопомоги тощо. Такі цінності – це принципові норми поводження і судження, що ведуть до підвищення соціальної інтеграції співтовариства, до росту взаєморозуміння між людьми, їх компліментарності, солідарності, взаємодопомоги й ін.
Обидві групи культурних цінностей на практиці становлять "ядро" будь-якої культури і визначають її неповторність. Культурна цінність не є ні обов'язковою до виконання нормою, ні теоретично переслідуваним ідеалом. Вона, скоріше, деякий «резерв» уже знайденого і накопиченого соціального досвіду, що лежить в основі історичної і соціальної стійкості даної культури.
Ієрархія цінностей. Цінності існують не хаотично, вони певним чином упорядковані одні щодо інших. Система цінностей являє собою ієрархію, в якій цінності розміщуються по наростаючій значимості. Завдяки цій системі забезпечуються цілісність даної культури, її неповторний вигляд, необхідний ступінь порядку і передбачуваності.
Освоюючи цінності навколишнього світу, людина спирається на усталені в його культурі традиції, норми, звичаї і поступово формує систему основних і загальноприйнятих цінностей, що керують її життям. На цій основі в кожній культурі складається своя система цінностей, яка показує її специфічний стан у світі. Греки високо цінували художню культуру, римляни військову доблесть. Буддизм вищою цінністю визнавав небуття. Це є в світогляді багатьох азіатів, але лише в буддизмі воно так акцентовано вживане культурою. Християнство: життя гріховне у мирському вимірі, та цінне у трансцендентному. “Час – вир нещастя, благородним він стає лише при впаданні у вічність”. “Чесноти язичників суть блискучі пороки” (Августин.).
Оцінка. Залежить як від якості предмету оцінки, так і від особливостей того, хто оцінює. То чи ж можлива ціннісна система, якась загальна шкала цінностей? Можлива на рівні ціннісних орієнтацій (вищого рівня диспозиційної структури особи). Поза певною висотою переживання значень неможливі серйозні знання, як і висока насолода (наприклад, естетична – катарсис). Оцінка – лише акт надання цінності певної форми, завдяки якій ми віднаходимо себе, своє сутнісне (ноуменальне), або хоча б злегка намацуємо його.
Переоцінка цінностей. Відносність поза-часовості цінності надає можливість переоцінці цінностей, навіть радикальній. Таку переоцінку здійснив Фрідріх Ніцше). “Квазі форма поза-часовості” розглянута уважно Ортега-і-Гассетом.
Переоцінка цінностей на рівні світогляду може радикально змінювати функцію культурних цінностей, полишаючи значення:
- З обрядово-культових дій народився театр (культура видовищ).
- Релігійні вірування перетворюються у символи моральних цінностей та переживань
- Культові функції живопису, музики, архітектури перетворились в естетичні явища
- Технічні, медичні, психологічні, соціальні знання перетворюються у норми.
- Утилітарне або й сакральне перетворюється у декоративне.
- Розвага стає працею, а праця розвагою і т.п.
Завдяки переоцінці можуть відбуватися функціональні заміни значень. Матеріал, з якого формуються цінності – бажання й інтереси, але як дуже вони світоглядно трансформуються, багаторазово переосмислюються.
Ціннісне відношення і ціннісна свідомість. Категорія цінності утворюється в людській свідомості через оцінне порівняння різних явищ. Осмислюючи світ, людина вирішує для себе, що для неї важливе в житті, а що – ні, що істотне, а що несуттєве, без чого вона може обійтися, а без чого не може. Внаслідок цього формується її ціннісне ставлення до світу, згідно з яким усі предмети і явища розглядаються нею за критерієм важливості і придатності для життя. Формується загальне ціннісне ставлення людини до світу, при якому ті чи інші явища мають для людей визначений зміст і значимість. “Відмінність цінностей є щось більше, ніж різниця окремих підходів до сприйняття зовнішньої інформації. Вони є швидше відображенням відмінностей у самому відношенні до речей, уявляють собою питання не просто деяких загальних нормативів, а основних поглядів на світ, того чи іншого розуміння його походження і способу існування” (Бруннер Дж. Психология познания, 1977, с. 325).
Цінність містить у собі можливість давати уявлення про щось більше, ніж буквальний сенс, оскільки вона і не предмет сам по собі, і не те, що лише поза предметом. Первісна людина не розрізняла „людський предмет” і „опредметненість людини”, тому предмет жив людським життям, а людина сенсопредметним. Накручувалися вузлові сенсовирування, з яких усвідомлювалися категоріально-мовні фіксації у вигляді стабільно-стійких „знань”. Без виявлення сенсових вузлових відношень світу, загальних типів зв’язку у ціннісних системах уявлень не з’явилось би й теорій, які стимулювали інший рівень сенсових уявлень. Цінність – це наче посередник між світом у собі і його суб’єктивними образами, який долає прямолінійність „натуралізму” і „суб’єктивізму” у формі духовно-практичного (не теоретичного) феноменалізму. Багатоаспектність зв’язку людини і світу вирізнила різні форми окультурення. Істина, Добро і Краса – найсуттєвіші вузли людиномірних сенсоворотів (тому то вони – вищі цінності людини). Різниця ціннісних відношень – чи не головний критерій поділу суспільної свідомості на окремі форми: моральність, сакральність, інтелектуальність, естетичність тощо.
Пізнавальне й ціннісне відношення. Поширене уявлення про цінність як суб’єктивну значущість певних явищ реальності в протилежність пізнавальності (об’єктивній сутності): не які вони є, а яке значення мають для нас з точки зору наших потреб і інтересів. Можна різними очима дивитися на один і той же предмет, але, скажімо, без визнання істини вищою цінністю – наука неможлива. Якщо наука не служить істині – вона не наука.
Поняття "цінності" через ціннісне відношення пов'язане з поняттям "ціннісна орієнтація".
Ціннісна орієнтація виступає як детермінанта та індикатор духовної діяльності людини на особистісному та груповому рівні, а також відповідних їй соціально-психологічних утворень, які мають позитивну оцінку. Такими детермінантами можуть бути уявлення, знання, інтереси, мотиви, потреби, ідеали, а також установки, стереотипи тощо.
Наявність ціннісних орієнтацій характеризує зрілість людини. Наприклад, стійка структура ціннісних орієнтацій визначає такі людські якості, як активність життєвої позиції, завзятість у досягненні мети, вірність певним традиціям та ідеалам, цільність, надійність, совість, і, навпаки, - протиріччя в ціннісних орієнтаціях тягне за собою непослідовність, непередбачуваність поведінки людини; нерозвиненість соціально значущих ціннісних орієнтацій особистості визначає її інфантильність, перевагу зовнішніх стимулів в її поведінці. Як підкреслює Е. Фромм, більшість людей знаходяться між різними системами цінностей і тому ніколи не розвиваються повністю в тому чи іншому напрямі, у них немає самобутності й само тотожності.
Поняття "ціннісні орієнтації" застосовують до окремої людини або групи людей, але не до суспільства в цілому. Для цілісного аналізу суспільства вживають поняття "цінності культури", "духовні цінності". Ціннісні орієнтації і цінності культури виступають мотивацією культурної поведінки людини, стимулами для досягнення мети і захисту деяких ціннісних надбань. За допомогою ціннісних орієнтацій і цінностей культури в суспільстві формуються стандарти культурних оцінок, визначається ієрархія життєвих цілей і вибір методів їх досягнення.
Ціннісний вплив культури на особистість суперечливий. З одного боку, він здійснюється як консолідація через залучення особистості до існуючих у суспільстві цінностей, норм, знань, а з іншого, – через індивідуалізацію людини, розвиток її неповторних рис та здібностей. Індивідуалізація особистості здійснюється шляхом вибіркового засвоєння всіх накопичених суспільством цінностей, обмежуючись спрямованістю особистості, системою тих цінностей, що скеровують людину. У зв'язку з обмеженням індивідуального життєвого потенціалу особистість вимушена будувати свої цілі і цінності, визначати для себе їхні переваги. Вибір цінностей культури, які має засвоїти людина, залежить від ієрархічності індивідуальної системи цінностей, її своєрідності та унікальності особистості.
Ціннісна свідомість – певний спосіб осмисленого практично-духовного відношення (ставлення) людини до світу.
Ціннісне потрясіння. Цінності – активні за природою феномени, база духовних принципів, цільових переконань, наскрізних ідей. Цінності складають і мотиваційний остов людської поведінки, забезпечують стійкість суспільних стосунків, інтенсивність праці тощо. Як мотиваційний засіб вони здібні різко змінити й стан душі, виробити стійку настанову на все життя. Знаний у світі математик Софія Ковалевська згадувала про своє дитяче потрясіння від розмов про математику, що велися у їхньому домі під час відвідань визначних учених. “Він мене глибоко всього переорав” – так висловився колись Ленін про Чернишевського. Або ось Альбер Камю, в 40 років, у виступ по радіо 1955 року, казав: “Я зустрівся з творами Достоєвського, коли мені було 20 років, і потрясіння, пережите мною при цій зустрічі, живе і сьогодні”. Кожна людина й неодноразово протягом свого життя має такі потрясіння, але далеко не всі вони й не у всіх бувають масштабно-продуктивними.
Функції цінностей. Основною функцією цінностей є регулятивна функція, а саме регулювання поведінки особистостей у певних соціальних умовах. Особа, щоб відчувати себе повноправним членом суспільства, повинна оцінювати себе, свою діяльність і поведінку з позицій відповідності до вимог культури. Відповідність життя і діяльності особи усталеним у суспільстві нормам і правилам створює в неї почуття особистої соціальної повноцінності, яка є умовою нормального соціального самопочуття, і навпаки, почуття невідповідності поведінки вимогам суспільства занурює людину в стан дискомфорту, може стати причиною тяжких переживань і психічних відхилень.
Таким чином, людина потребує постійного контролю за ступенем своєї соціальної зрілості. Зовнішній контроль за цим здійснюється інститутом соціальної думки, правовими органами тощо. Внутрішній контроль проводиться самим індивідом з позицій норм і вимог суспільства, засвоєних ним у процесі соціалізації, і виступає як самоконтроль. Самоконтроль є діючим механізмом розвитку особи, оскільки передбачає послідовну корекцію її поведінки згідно із зазначеними нормами.
Для здійснення самоконтролю за ступенем своєї соціальної цілісності, особі необхідно зіставити себе з певним ідеалом, прийнятим у суспільстві, подивитися на себе з позицій іншої людини. Можливість зайняти таку позицію дає людині дзеркало. Так, дивлячись на себе в звичайне оптичне дзеркало, людина оцінює соціальну повноцінність своєї зовнішності згідно з регламентуючими нормами. Але якщо соціальні норми поширюються на інші, невидимі аспекти буття людини – на її думки, погляди, в якості таких дзеркал виступають культурні інституції. У такому розумінні культура в її багатогранних виявах виступає як велетенська система соціальних дзеркал, обслуговуючи ту чи іншу сферу соціального буття. Цінності виступають критеріями оцінки як усього життя особи, так і окремих її вчинків і дій.
Цінності є також критеріями оцінки і навколишньої дійсності: через систему цінностей ніби фільтрується вся інформація, яка сприймається і переробляються особою. "Призма цінностей" посилює одну інформацію і послаблює іншу. Усі явища й події, які відбуваються у світі, людина бачить у різному світлі, відповідно до позиції, з якої вона дивиться на них. У цінностях відбивається весь життєвий досвід людини. Він, на думку вчених, являє собою "вісь свідомості", навколо якої обертаються думки і почуття людини, з погляду якої вирішуються життєві проблеми. Таким чином, цінності – це ядро структури особистості, яке визначає їх спрямованість та рівень їх соціальної скерованості.
Іншою важливою функцією цінностей є прогностична функція, оскільки на її основі ґрунтується життєва позиція і програма створення образу майбутнього, перспективи розвитку особистості та її життєдіяльності. Отже, цінності регулюють не тільки теперішній стан і визначають не лише принципи життя людини, а й її мету, завдання, ідеали.
Залучення особистості до культури є, насамперед, процесом формування індивідуальної системи цінностей. У процесі освоєння культури індивід стає особистістю, що дає людині можливість жити в суспільстві як повноправному і повноцінному його члену, взаємодіяти з іншими людьми і розгортати діяльність по створенню предметів культури.
Ідеали.
Ідеали: мета, цільові орієнтації, вищі зразки (взірці). Ідеали в культурі виступають компенсаторами земної (утилітарної) недостатності, сублімативні спонукачі. По суті своїй і цільовому спрямуванню ідеали всіх епох цивілізації, чи й до неї, досить єдині, але ж як по-різному вони оформлялися за різними парадигмами. І в одну епоху ідеал міг втілюватися досить різним чином: релігійність, монархія і куртуазність середніх віків з одного кореня-ідеалу. Кожна з наступних зрізає вершину піраміди вертикальної ієрархії, але без вищості Єдиного Бога вони б не були тим, чим ми їх знаємо: монотеїзмом, монархією, єдиною Дамою серця лицаря.
Соціальні інститути.
Соціальні інститути: споріднення, шлюбу, релігійні, політичні, правові, освіти, науки. Термін «культурний інститут» вживається у двох сенсах: безпосередньому і розширеному. Культурний інститут у безпосередньому значенні слова —це якась конкретна організація (структура, установа), що виконує функцію створення, збереження або трансляції культурно значимої продукції; Такі, наприклад, бібліотеки, музеї, навчальні заклади, релігійні громади храму, науково-дослідні інститути, політичні партії, філософські гурти тощо. Культурний інститут у розширеному змісті («інституція») — це стихійно сформований і функціонуючий порядок (норма) здійснення якої-небудь культурної функції, як правило, ніким не регульованої спеціально. Такі традиції, удачі, звичаї, ритуали, художні стилі і філософські течії, школи і напрямки в науці і т.п. Варто пам'ятати, що під поняття «культурний інститут» попадають не тільки стаціонарні колективи людей, що виконують що-небудь, але і самі процедури виконання цього (наприклад, інститут ініціацій, інститут похорону, інститут богослужіння і т.п.).
Культурні інститути й інституції являють собою основні інструменти колективної і тією чи іншою мірою планованої й організованої діяльності по виробництву, використанню, збереженню і трансляції культурних продуктів, що принципово відрізняє їх від аналогічної діяльності, виробленої людьми в індивідуальному порядку. Складно визначити, наскільки значно розрізняються культурні продукти, вироблені тим або іншим способом. Частину продуктів виявляється більш ефективним робити колективно (наприклад, етнічні риси культури), іншу частину —індивідуально (музичні твори). Істотним представляється ще і те, що продукти, зроблені як колективно, так і індивідуально, приблизно з рівною частотою виявляються базовими культурними формами, а інтерпретуючі їх артефакти в культурі набагато частіше виробляються в порядку індивідуальної діяльності фахівців.
Так чи інакше, культурні інститути поряд з індивідуальною творчістю являють собою основні «майстерні» по виробництву і забезпеченню культури, і їхня організаційна структура, характер діяльності мало чим відрізняються від аналогічних характеристик будь-яких інших виробництв; хіба що науково-технічний прогрес тут менш актуальний, ніж розвиток методів інтелектуально-образного пізнання світу й упорядкування уявлень про нього.
ІІ. Дієво-комунікативні (регулятивно-поведінкові):
Народне життя поза цими елементами перетворюється у щось аморфне й страхітливе.
Поведінка в звичайних і урочистих обставинах – різні речі. Поведінка культурна не стосується звичайних дій, а пов’язана з дієвим відношенням до її цінностей і норм, до подій культури. Культурна подія – місце зустрічі „вічної ідеальної історії” (Дж. Віко) зі стихією історичного життя етносів і націй. Її початок не тут і тепер, а у вічності й безкінечності: насичена сенсом, контекстуально-континуальна (концептуальна водночас) дія не буває актом відокремленим – це акт універсальності, який у своїй дискретності зветься подією.
Цінність, як оформлене сенсом предметне значення чогось реального для людини, трансформує плинне у вічне, обмежене у безмежне, конечне у безкінечне. Такими є не лише художні образи. Технологія – також суттєвий, але ж не єдиний, момент культури в цілому і культурної події зокрема. Вона – сенсове утворення, що характеризує послідовність певного роду подій, які рухають предмет до його загальності й універсальності. „Страхітлива подія не підкоряється часові” (Борхес). І будь-які події культури – сенсові, ціннісні, вмотивовані людськими вимірами, внутрішніми зрушеннями духовності, всією складною диспозиційною структурою особи, готовністю до дії.
Обряди. Вони завжди є подіями культури (багато з них – вузлові події індивідуального життя). Культурні події можуть бути циклічними, стабілізованими до ритуалів-церемоній. Можуть бути „завжди належними”. Вони завжди символізують індивіду певний колективний сенс, а тому служать наймогутнішим засобом консолідації спільноти. Раціоналізація подій не обов’язково приводить до їхньої „нейтралізації” як органів культури, до перетворення в „теоретичну модель”. Логічна нейтралізація обрядових подій відбирає всякий їхній сенс. Як і самі поняття („папа римський”, „президент”), події – символізуючі конструкції сенсовирувань, а не інформаційно-логічні побудови. Відібрати одні обряди, замінивши їх різко новими – страшна річ. Маркс якось писав: „Втрата старого світу без отримання нового надає сучасним бідам жителів Індії особливо обтяжливого характеру”.
Ритуали. Буденна свідомість (як і все буденне життя) прикута до певних ритуально-обрядових форм і стандартів, не рефлексивна, не помічає суперечностей. Культура в ній має грубо-предметну означеність через інше й інших, не забезпечує інтимно-особистісного розвитку. Етикет тут вище моральності. Культурна особа розуміє свою та інші культури, „некультурна” – лише живе у своїй. Речі для неї лише функції користування, знати їх (походження, зв’язків, системної якості) вона не знає. Ритуал переключає буденне у надзвичайне, сакральне значення подій.
Церемонії. Урочисті й ритмічно організовані дійства з певного приводу в актах спілкування. Безцеремонність народного життя – жахлива річ, яка виникає як відповідь на втрату елітою концептуальності й розуміння єдності з народним життям.
Дійства. Певні консолідуючі акти чи видовища, які влаштовуються цілеспрямовано за певним сценарієм для себе самих чи для інших.
Культи. оргаїстичні, церковні, особи, соціального статусу тощо. Культи духів, богів і героїв – найдавніші. Родоначальний культ героїв: Епаф – син Іо (донька аргоського царя Інаха) від Зевса. Народився у Єгипті, бо саме туди загнав вагітну Іо в образі білосніжної телиці ґедзь, посланий ревнивою Герою. Народжувала все ж у вигляді жінки. Данай, Єгипет. Персей, Амфітріон, Геракл, Тезей, Ахілл та інші культові імена.
ІІІ. Концепти культури (головна сфера “сенсовості”).
Сенси-поняття: абстрактні образи, терміни-значення, погляди-судження. Поняття як концепти культури мисляться універсально, вони далекі від їх інформаційних раціонально-логічних утворень. Взаємозв’язок понять мислиться як взаємозв’язок самих речей і явищ у єдності звичайного й надзвичайного. Поняття про рух Землі навколо Сонця як про рух Сонця навколо Землі (навіть при теоретичному розумінні справжнього положення речей). У еллінів “НЕБО” – купол культури, а не фізичне явище оптичної перцепції. Завдяки концептам культура утримує досвід переживання людиною своєї історії: це її знаково-символічні можливості. Поняття символізує переконання, цінність, виразні засоби для певної спільноти; служить для упорядкування досвіду й регулювання поведінки її членів. Цінності завдяки концептам існують не як “німа загальність всього”, а як промовисто-значима соціокультурна реальність. Як товща значущості, знятості результатів попереднього досвіду осягання-осмислення. Цінності – носії сутнього зобов’язуючого сенсу, а тому поняття культури ціннісно просякнуті, стійкі, тому – концепти.
У сенсах (як і в їх „предметних втіленнях” – цінностях) згорнуте величезне розмаїття форм, функцій, змісту явищ і діяльності, спілкувань і переживань. Тому культура – сфера накопичення, утримання, розповсюдження (транспонування), переорієнтування, трансформування всього сенсового творчого потенціалу й сенсової інтенції людей. Для культури різниця предметного й сенсового не така вже й важлива. Сенсове творення - особливий спосіб універсального відношення людини до світу, момент суб’єктивної активності в культурі. Сенси бувають лише культурні, а ось їхнє застосування може бути й спеціалізоване (наприклад, „теоретичне”).
Де ж ховається культурний сенс? У чому він? Це залежить від всього контексту, від центрування людиною себе, роду, історії. Сенс – те, як переживається предметність (природна чи штучна) групою. Наприклад: стандартні прийоми старої поезії арабів, танці індійців. За ними – мова, а в них – сенс. Єгиптяни не так сприймали своє мистецтво, як сприймаємо його ми. Навіть Пушкіна чи Шевченка, тим паче Шекспіра ми зараз сприймаємо не так, як сприймали їхні сучасники. Але справжні митці завжди вимовляють через контекст більше, ніж те, що вони говорять сучасникам. Тут мовне джерело саморозвитку культури, тут особлива мова культури і культура у мові. І в науково-інтелектуальній культурі творці понять вкладали в них дещо інший сенс, ніж сучасні вчені. І це також саморозвиток в ефірі людських сенсів. Теорії, ідеї, цінності відчужуються від авторів, живуть „власним” життям місткіше й об’єктивніше, ніж покладали їх творці. Тож сенс живе наче поверх того, що покладав кожен з них, але ж саме завдяки їм він отримав „буття”, рухався до „правильності”. Сенс виходить і за межі етнічних кордонів. Жодна історія літератури на світі не вкладається в мовні кордони.
Позитивізм не має можливості ухопити культурні феномени, бо відкидає людино-мірність сенсів. Позитивістська культурологія – нонсенс. А ось позитивістська наука дає можливості поглиблення людино-мірних сенсів у світоглядному контексті.
Значимість виступає або як цінність, або як значення (дещо різна втіленість сенсу). У свідомості значення мають вигляд певної смислової одиниці: поняття, образу, умовного знаку. Вони не тотожні знанням. „Система значень окреслює межі культурного світу” (Е.В. Соколов, 1972, с. 89). „Саме значення роблять культуру цілісним ансамблем явищ” (с. 122). Вони не існують поза цілісним контекстом общинно-етнічного життя. Вони сполучають збуджуючі, пізнавальні й оцінні моменти. Поза системою культури не існує різниці між королем і підданими, святим і грішником. „Оскільки кожний елемент культури володіє значенням, культуру можна розглядати як мережу значень”, накинутих на дійсний світ, які й переживаються як „дійсність”. Насправді переживаються значення – вторинне життя речового й психічного світу, завдяки якому ми занурюємося у первинне. Занурюємося, правда, іншим чином, ніж у самі значення (теоретично). Без життя у культурі неможливо розширити горизонти дійсного світу, емпіричного буття. Культура ж вимагає знань, виховання, навичок, мистецтва, віри тощо. Ми вже втратили значною мірою здібність реагувати на природні спонукання поза посередництвом культурних значень. Епохальні системи значень задають не лише як, а й що саме бачити (духів, мертвих, ангелів, природу тощо).
Концепти зберігаються головним чином у мові й служать для упорядкування людського досвіду: різна організація світу; різне сприйняття форми, кольорів, смаків; різне перспективне бачення у різних спільнот залежить від способу їх спілкування зі світом.
Завдяки значенням позначаються (отримують імена-назви) речі й явища.. І культура може тепер оперувати іменами без присутності речей, може як завгодно комбінувати їх, будувати оцінні ієрархії, схоплювати найменші відтінки чогось одного. Може закріплювати місце предмета в універсальному досвіді, ідентифікувати у будь-якій ситуації й обставинах. Імена людей виконують і „харизматичну” функцію: магічне заміщення дійсної людини іміджем.
Ідеї. Ідея далеко не тотожна поняттю. Ф. Шлегель: „Будь-яке поняття про Бога є пусте базікання. Але ідея божества є ідея всіх ідей” (Литературные манифесты романтиков, с.60).
Будь-яка предметна сутність втілюється в конкретне слово, але не безпосередньо, а через ідею (у вузлі сенсів буття) – арену повного формулювання сенсу у слові, вже за межами ноеми. Ноема – принцип безкінечного варіювання значення слова в протилежність принципу постійної предметної однозначності; світло сенсу, що осмислює звуки, і від їх значення зовсім відмінне. Ідея – засіб прориву до предметної сутності, точка втілення предметної сутності в конкретне слово. Слово, ім’я речі, взяте як ідея, суть вираз і розуміння речі. „Ідея і є сама річ, але дана у своїй максимальній присутності в іншо-бутті” (меоні).
Відношення: зв’язки певних складових сенсових значимостей світу між собою. Світогляд немислимий поза відношенням. Ми побудували систему культурних координат саме на підставі трьох найбільш універсальних відношень людини до світу: ідеальне – утилітарне; особисте – речове; ціле – часткове.
Розрізняють відношення за характеристикою того, як саме зв’язані значимості:
У часі й просторі: колись, тепер, у майбутньому; верх-низ, зад-перед, праве-ліве. Завдяки символізації стає метафоричним.
За причинною детермінацією: “пожалієш різки – занапастиш дитину”.
За значенням: за дуальними опозиціями (чорне-біле, темне-світле, гріховне-праведне) тощо.
Категорії – це світоглядні універсалії культури: вузлові поняття, що розкривають найсуттєвіші зв’язки культурної реальності. Світоглядні універсалії – це один рівень категорій культури. Другий їх рівень – теоретичне осмислення в категоріях філософії. Але категорії культури порівняно з категоріями філософії, науки чи теології більш інваріантні. Категорії філософії відбивають сутність культури; категорії культури відбивають існування культури. В.А. Малахов казав про культуру як сферу особливого – єдність есенційного (сутність) й екзистенційного (існування). І Малахов правий: категорії культури відбивають особливість культурного буття людини, а не саме по собі існування. У філософії екзистенціалістів існування тотожне буттю людини.
ІV. Символічні засоби комунікації (ціннісно-сенсовий код культури).
Людям недостатньо просто об'єднатися на якійсь підставі. Об'єднання повинне мати явні ознаки соціокультурної локалізації, автономності від всіх інших соціальних груп. Як правило, набір зовнішніх рис, що відокремлюють таку групу від інших, на побутовому рівні порівняно добре розрізняється населенням. В числі найтиповіших маркерів локалізації можна перелічити розмовну і письмову мову, політичну атрибутику (гімн, прапор, емблематика, військова уніформа й таке ін.), ідеологічні та – іноді – ідейні установки групи (ідеологію), часто характер і деталі одягу, особливості публічного поводження, церемоніалу й етикету. Універсального набору рис локалізації для всіх груп у принципі не існує, а в кожнім конкретному випадку набирається деяка їх більш-менш випадкова композиція. Найбільш розвинута подібна символізуюча атрибутика в державних (особливо військових) і конфесіональних утвореннях.
Знаки. Знак – предмет зустрічі позначеного з тим, хто позначає, сигналізація про інше для суб’єкта. У якості рефлексивної безпосередності, але через інше (заперечення), отримує семіотичний статус. Позитивність власного чуттєво-належного буття отримує завдяки посередництву значення. Протиставлення знаку й значення може бути подоланим органічним переходом до більш високого щабля дослідження, де їхня протилежність елімінується в синтетичній єдності. Таким щаблем є суб’єкт мовної діяльності. Застосування знака – ось підстава єдності тотожності та відмінності знаку й значення. Мовний акт – це чарунка, осередок мови, мінімальна клітинка комунікації як умови існування значення.
Знак – явище (матеріальна річ, властивість, процес, дія, психічний феномен), яке, не маючи структурної подібності з оригіналом (реальним явищем), здібне представляти або замінювати його у певних процесах. Знаки – це символічні засоби сенсового творення.
Система знаків акумулює досвід осмислення, освоєння мислення. Тим не менш, знакова система не має загального значення в бутті. Значимість знаку визначається лише системою, в яку він включений. Над-системних знаків не існує. Поза знаками знань не виразити; без знань знаків не вживеш. Знання – дуже своєрідний сплав образності й знаковості.
Види знаків: За суб’єктивним сприйняттям – зорові, слухові, смакові тощо. За генезисом – природні, штучні. За локалізацією стосовно адресату – зовнішні та внутрішні. За способом буття - матеріальні й ідеальні. За формою зв’язку з “предметом” – каузальні, атрибутивні, конвенційні. Чарльз Пірс називав залежно від відношення знаку і позначеного такі види знаків: іконічні, індекси, символи. Знаки-символи – емблеми, герби, знамена тощо.
А) Ознаки – властивості речей і явищ, причини і наслідки.
Б) Іконічні – копії, репродукції, сліди тварин, відбитки рослин, фото, малюнки, вітрини, зразки, частини об’єктів тощо.
В).Мовні – повністю відмінні від позначеного (на початку еволюції мови ідеографічна “подібність ще була”) в алфавіті-абетці. Невеличкий набір букв-значків має можливість передавати безкінечну кількість значень-сенсів.
Знак і значення. Значення знаку визначене не тільки (й не стільки) сутнісною характеристикою об’єкта, скільки явленою його значимістю для системи потреб суб’єкта. Варіюючи значення, розрізнюючи їх людина виявляє також сенс предмету для суб’єкта і його об’єктивний зміст. Сенс як поняття й відображає єдність предметно-сутнісного і значимо-суб’єктивного в їх протиставленні (заперечності, боротьбі). Знак має значення в силу його здібності надавати вираз у мовній формі практичній значимості, хоча це саме той вираз, який вперше лише у сенсовому змісті “конструює” сутнісний змісті (мова – не зовнішня форма думки, а спосіб суб’єктивного конструювання об’єктивного змісту).