Geum.ru

4 Універсальні елементи структури культури

Вид материалаДокументы

Содержание


Символізм культури
Культура мови
V. Елементи культурного досвіду
Спільнісна диференціація
Подобный материал:
1   2   3

СИМВОЛІЗМ КУЛЬТУРИ


Коли, як, чому, коли як, при яких умовах змінюються значення словесних і невербальних знаків і явищ, понять, норм і цінностей?

АКСІОЛОГІЯ


цінності





ДЕОНТОЛОГІЯ


норми




СЕМІОТИКА



Не прикріплені жорстко норми деонтичні диспозиційні універсально-людської настанови особи

значимості

ЗНАКИ

семантика (МОВНЕ ЗНАЧЕННЯ)


ЗНАЧЕННЯ




СЕНСИ


Слово – єдність знаку і значення. Мовне звучання – знак у матерії звуку. Всяке живе слово, позначаючи фізичні предмети, не зводиться просто до позначення фізичного предмету, але є тим чи іншим його розумінням, його сенсовою конструкцією, особливого роду внутрішньою формою: розплавлення глухої предметності в матерії відношень; ціннісно-сенсове, прагматичне насичення; знакові відношення – це світ “сенсової все-загальності” (понятійні кристали). Значення – “ідеальна духовна форма кристалізації суспільного досвіду, суспільної практики людини”. Засвоєння значень і є оволодіння цим багатозначним досвідом. Лише інформаційні машини користуються однозначними знаками.

Знак не прикутий до значення. (і навпаки). Вони – тотожність протилежностей. У силу їх тотожності, знак може розглядатися у культурі як цінність (мовно-безумовна) – це його значимість як субстрату значення. Саме буття його – соціально-ціннісне: предметно-функціональне та комунікативне. Чуттєво-надчуттєвий, мислимо-немислимий його зміст споріднений з ціннісним відношенням. Знак служить для характеристики сигналів (вони ширше знаків) соціокультурного життя, пов’язаного з системою соціально вироблених значень. Не структурна відповідність, а функціональне буття знаку пов’язує його з означуваним. Психологічно “віднесення знаку до предмету позначення відбувається у людини завдяки асоціаціям. Значення знаку – це та інформація, яка прихована в образі або моделі предмету, позначеного цим знаком, яка здібна актуалізуватися ним завдяки тимчасовому зв’язку між відбитком знаком і само-організованою системою.. Знак – посередник між змістом світу (у його зв’язках і відношеннях явищ) і понятійним (точніше - сенсовим) виразом. Порівняйте знакову діяльність магів, шаманів, чаклунів, політиків, рекламодавців, шулерів тощо.

Символи: власна форма існування не лише результатів, але й самого процесу культурної діяльності та її сенсових засад. Провідні життєві сенси завжди шукають символічне значення, існують у формі символів. Інколи символ значніше слова: можна досить фахово тлумачити музику, не відчуваючи її. Менталітет етнічних культур – це та атмосфера, що “плодить” дуже своєрідні символізації. Символ – не просто знак певних предметів. “Він утримує в собі узагальнений принцип подальшого розгортання згорнутого в ньому сенсового змісту” (Лосєв). Отже символи розширюють сенсові можливості людини. Символ має рису, притаманну всякій цінності: навіювання уявлення про інший, більш значний , ніж сам доступний образ, сенс, не втрачаючи до кінця й свого буквального сенсу. Символи уяви – багатозначні, образні, метафоричні. Культура духу людського надає той особливий ефір атмосфері спілкування, у якому тільки й можуть існувати символічні форми: різні для різних людей і великих спільнот. Китайці не могли стати великими морськими колонізаторами, генуезці, голанці, англійці такими стали. У Росії ще від часу “ходіння за три моря” мореходи морем не плавають, а ходять. Не буває культури без символів, хоча у кожній культурі може бути власний неповторний символ.

У центрі міфу завжди колективна доля, а не персональна подія у житті. Доленосні події ставали символами. Героїчний епос також підкреслено виділяв одного з колективу. Богатирі – не психологічно, а через події. Будь-які нововведення в культурі оцінюють не лише за їх прагматичними характеристиками (зручно, корисно, ефективно), але перш за все за їх загальною символічною значимістю в межах всього культурного горизонту. Лише коли примат утилітарно-ціннісного стає принципом самої культури, він може стати пріоритетним аргументом за зміну традиції. Це при тому, що дух дії завжди тіснив дух мудрості. Справжнє бачення світу виникає тоді, коли в нього вплітаються людські сенси і цінності, коли присутній процес “олюднення” світу. Утилітарна картина світу найменш справжня. Як і послідовно матеріалістична. Бо ж “світ” – інтерсуб’єктивний продукт цілого ряду поколінь, особлива конструкція реальності. Символізація трансцендентного – також справді цікава конструкція. Світ – це та мережа значимих стосунків, крізь призму якої проглядає дійсність; це те, що створюється зусиллями людей і у сукупності з чим створюється об’єднуючий феномен буття у світі (Хайдеггер).

Є й небезпека абсолютизації символізації культурної реальності. По-перше – жодна система культурного символізму ніколи не покривала й не відображала всієї соціальної реальності. По друге – всяка підміна реального сенсу символічним може піти у бік фальшивої символізації. Ідеально-математична модель предметного світу – лише символічна. Далеко у цьому напрямку пішла наука, що визвало велике занепокоєння Е. Гуссерля. Абсолютизація об’єктивного пізнання відірвала науку від людського сенсу, що й привело до кризи європейської людності, культури. Гуссерль запропонував концепцію “життєвого світу”: вчення про нове світобачення, піднесене до науки. Життєвий світ пізнається в “до-теоретичному досвіді” – “незацікавленому спогляданні”. Життєвий світ – ціннісні засади всіх об’єктивних дій, ідеальних утворень і теоретичних побудов науки.

У стародавніх еллінів було своє початкове бачення, свій життєвий світ. Шпенглер уважав, що бачення первинного світу доступне лише молодим культурам, а не цивілізаціям. Онтологічними засадами творчості є поетизована, міфологізована, ірраціональна природа, але не природознавство.

Отже, культура – символізуюча за природою, але сутність її не у символізації, а у людських ціннісних сенсах.

Сталі чуттєві образи. Суб’єкт чистого споглядання є абсолютно без-свідомий суб’єкт, єдиний слід у ньому від “світу об’єктів” – подразнення. Будь-яке змістовне відчуття людини вже у формі того чи іншого осмислення. Не знає людина й чистої думки, бо тоді їй фізичне тіло було б непотрібне. “Людське тіло – не просто фізична річ, але знаряддя виразу не сповідних таїн вічності”. Людське слово не лише розумне слово (думка).

Античність мала про це глибокі інтуїції: речі, створювані людиною, – лише “наслідування”, а справжній твір мистецтва буття – Космос: живий, завжди у становленні, ритмічно й структурно оформлений, мірами пульсуючий – тому лише й предметно-чуттєвий. Елліни відчували “конструювання” як метод космології. Тому не вживали членування, аналітизму, гносеології. Для них “світ” – не інтерсуб’єктивний продукт цілого ряду поколінь, але все ж особлива конструкція реальності. Не надто їх хвилювало як ми знаємо, значно більше їх цікавило що ми знаємо. Від цілого вони ухопили загальне: краса взагалі – зовсім не від цієї красуні-дівчини, добро взагалі – не цей добрий самарянин, істина взагалі – не Протагором установлена відповідність.

Може бути й так, що образ, макет, схема виступають у ролі знаку. “Образ знаку та знак образу” (П.П.С.). І в чуттєвому, і в мисленому світосприйнятті присутній схематизм – момент, що забезпечує символізацію і нею ж забезпечується. Ціле в обох випадках охоплює безліч частин за допомогою ідеї, що виводить за межі значимості кожної частини. Схема – ще досить зовнішнє стосовно “іманентної” предметності, але вже значний крок до “ідеального предмету”. Як вірно й дотепно писав С. Аверінцев: “Повністю протикається лише порожнеча”. Далеко не те саме для етнічної культури функції і значення її образів.

Ейдоси: сенсові образи. Лосев А.Ф. Философия имени: Логос існує лише в залежості від ейдосу. Логос і ейдос – сенс сутності, її вираз, хоча й різна у них даність сенсу: у ейдосі інтуїтивно даний, суттєво втілений; у логосі – сенс-абстракція і метод, обгрунтовані в сутності. Логіка культури має справу не з поняттями як такими (сухими абстракціями раціонально-теоретичного осягнення), а з логосом – законом-ідеєю, втіленою у словах, з цілісними світоглядно-життєвими значимостями. Логос водночас і лад світу і ключ до нього. В еллінських міфах ключі були у Гекати (світобудова), Плутона (земля), Ерота (море, ефір, грунт, життя). Ключарем називали Профірея. Зірки – печатки Мойр, які нікому не були підвладні, окрім частково Афродіті (любов буває вище долі). Логос – доля, промовлене слово, що прихована від смертних, але створює єдиний для всіх Універсум. Для смертних пророком долі-логоса був Гермес. Не випадково маємо тепер герменевтику.

Ейдетика культури забезпечує найреальніший спосіб буття людино-сумірних сенсів, поза яким не існує міфопоетики, символіки, соборності, типології, аналогії, цілісної картини світу, самих людських почуттів чи понять. В ейдосах – можливість феноменологічного сприйняття. Нормований ейдос – зразок, взірець. Пізнавальний образ опосередковується особливою ланкою – формами діяльності суб’єкта. Ідеальний образ – це не згорнута предметна дія, а перетворення з матеріально-практичної форми в мовну (ідеальну й означену).

Знання – своєрідний сплав образності зі знаковістю. Практика визначає не лише ізоморфність (подібність форм), але й вибірковість, образну неповноту, суб’єктивні ціннісні зрушення. Форми всякого знання настільки ж суб’єктивні як і об’єктивні. Заперечення проти формули: суб’єктивні за формою, об’єктивні за змістом.

Наука, логос – не феноменологія, як то виходило в позитивістів і прагматистів. Феноменологія саме в ейдосах – першо-початкове знання речі як певної осмисленості: звідси уперта феноменологічна настанова до всякого дискурсивного аналізу. Феноменологія – це до-теоретичний опис і формулювання всіх можливих видів і ступенів сенсу, вміщених у слові, на засадах їхнього адекватного бачення, тобто бачення їх у ейдосах.

Емблеми. Зовнішнім проявом ідентичності особистості в суспільстві є спосіб її маркірування. Очевидно набір таких знаків залежить від того, на якій підставі здійснюється ця солідарність, чим і визначається характер емблем групової ідентичності. В етнічному співтоваристві — це набір побутових елементів знарядь праці, одягу, прикрас, обрядів, ритуалів, фольклорних добутків, мови і його діалектів і т.п. Людина, «розфарбована» цими атрибутами, не обов'язково стовідсотково, але в основному відчуває свою причетність або приналежність до даного етносу. У конфесіональному співтоваристві набором таких маркерів також можуть бути елементи одягу, публічного ритуалізованого і спеціального церемоніального поводження при здійсненні культових дій, дотримання обрядів і свят, елементи сакрального начиння/носяться на тілі або зберігаються в будинку, голінні голови, татуювання, обрізання й інші надрізи на шкірі бенкет. Наявність усіх цих маркерів зовсім не означає, що дана людина глибоко віруюча; просто вона підкреслює свою ідентифікацію з даною релігійною громадою. У спільності політичного типу, зрозуміло, виробляється своя специфічна емблематика маркірування (геральдика, уніформа, церемоніал, ритуальна атрибутика й ін.).

Щоб залучити представників іншої культури до спілкування при непевній ситуації інколи досить зацікавити їх „емблемою” – символічним знаком – близької йому культури: ім’я або рідкісну книгу знакового письменника. Наприклад: Абовян для вірмен, Нізамі для азербайджанців, Гамзатов для дагестанців. Але якщо ви не схвально чи зневажливо відгукнулись про певні знакові цінності чи риси етносу, може бути дуже хвороблива реакція, аж до сварки. Чим менша собака, тим вона винна бути злішою.

Мова: інтегральний символічний засіб комунікації й фіксації значень і сенсів, віднесення й рознесення словесних значень. Дифузія й синтез різних мов спираються на неприкутість знаків і значень, на асиметрію та паралелізм як єдність протилежностей. Словесне втілення сенсів культури порівняно з мовою звуків, пластики, пахощів, смаку і дотику – найповніше за сенсовими можливостями. Воно – їх перекладач, сенсовий еквівалент (золото серед товарів).

Культурна цілісність словесності „розпадається” на фонеми, граматику, синтаксис, семіотику, алегорії, символи, енергеми, інтонацію, метрику і ритміку. І кожен елемент має культурні потенції й інтенції, здатність до актуалізації. І всі вони „контекстні” у єдності мови. Словесність, промовистість у культурі може сакралізуватися, езотеризуватися, мати магію, містичну силу, забезпечувати інтуїтивні прозріння і передбачення.

Етимологія. „Кожне нове слово є до певної міри результатом схрещення двох чи декількох попередньо бувших слів” (Пізані В.В. Этимология. – М.,1956, с.140). Наприклад, „гармонія” – у Гомера ще – значення „згоди”, підгонки дощок при кріплені („мирне співіснування”). „Краса” – гожість, пригожість.

Культура мови включає: грамотність (зовнішня ознака: правила, норми, етикет); діалектику (сенсовий рівень мислення у стилістиці мови); риторику (висока культура мови: серце античної культури – риторика й філософія; у середні віки – цариця семи вільних мистецтв). На думку Сергія Аверінцева – філософ чи не антипод людині універсальній: його справа – глибина, а не обшир „риторичного простору”. (с.152).

Дуже важко уявити буття культурних форм поза мовою. З речовим світом ілюзія такого уявлення вища, а ось форми вірувань...Зміна релігій не нищить сенсову реальність образів попередніх богів: куди відійшли античні боги, куди Бог християнський подів сенсову реальність для сучасних „християн”? Як вони актуалізуються у різних духовно-практичних формах (наприклад, у мистецтві Ренесансу чи класицизму, бароко і постмодернізмі) ?. Яким чином „умирають” безсмертні боги? Як по-різному вони є у різних культурних світах і етнокультурах (китайські боги в європейських культурах чи навпаки). Де і яка межа сенсового сприйняття іншо-етнічного? Чому така різна міра віри й невіри в одній етнічній культурі? Зміна богів – це тільки сенсова актуалізація чи щось інше зовсім? Адже без актуальності зміни не буде зміни актуальності.

Символічні схеми-зразки поводження: медитації, заклинання, поклоніння, певні процедури церемоніалу, „правила гри” – інтуїтивно оформлені засоби осмислення. Класичні взірці – не результат лише, а й початок цивілізації. Саме тут можна чітко зрозуміти архетип, рефлексію архетипових прецендентів. У Тіта Лівія чудово описано як фіксувалися певні події, максими, закони, фрази на засадах пріоритетності й висувалися як легітимні зразки, яких не можна порушувати. Давати конечне пояснення як вони присутні у людині певної культури – справа безнадійна та вульгарна.

Візьмемо, приміром, першотравневу демонстрацію радянських часів: тисячі людей виходили на вулиці з прапорами, транспарантами, портретами вождів. Для чого? Щоб продемонструвати своя відмінність від інших людей з іншими прапорами і портретами? У радянських умовах такої проблеми не було. Щоб показати усім, що ми, мов, обрані, на відміну від інших. Теж не вірно в радянські часи діяла зовсім інша система виділення обраних. Значить тільки заради тотемістичного само-маркірування ідеологічними емблемами свого часу (аналогічна ситуація в ці ж роки була актуальна в Німеччині й Італії). Тобто, тут діє ще один найважливіший психологічний стимул: люди роблять це для демонстрації своєї лояльності існуючому ладові.

Тут ми вийшли на ключове питання всієї проблеми: якщо основ для соціальної консолідації людей може бути безліч (як прагматичних, так і ідеологічних), те головною причиною культурної локалізації є маніфестація лояльності групі, як неодмінне умова повноцінного членства в ній.

У принципі в цьому немає нічого незвичайного. Це і є одна з найфундаментальніших задач будь-якої культури: об'єднати людей у стійкий колектив абсолютно лояльних, соціально адекватних і культурно компетентних членів співтовариства. Зрозуміло, усе це можна досягти і насильством; але добровільна лояльність — це вже успіх саме культури, демонстрація її неординарної ефективності як інструмента соціальної консолідації і локалізації.

V. Елементи культурного досвіду:

Соціальний досвід накопичується в процесі реальної спільної життєдіяльності людей у ході задоволення їх групових і індивідуальних інтересів і потреб, при якому відбувається постійне стихійне відбраковування тих форм (технологій і результатів) їхніх дій, учинків, комунікативних актів, застосовуваних при цьому засобів, ідейних і ціннісних основ і т.п., що визнаються шкідливими або потенційно небезпечними для існуючого рівня соціальної інтегрованості колективу, що виявляються неприйнятними по своїй соціальній ціні і наслідкам. Деякі з цих небажаних форм згодом попадають під інституціональне табу (законодавчі, релігійні й інші заборони, санкції й ін.), інші — залишаються засуджуваними в рамках звичаїв (моралі, моральності). Ті ж форми, що у короткостроковому, і особливо довгостроковому плані показують себе цілком прийнятними або навіть бажаними з погляду підтримки, відтворення, а часом і підвищення рівня соціальної консолідації членів співтовариства, їхньої толерантності, якості їхнього взаєморозуміння і взаємодії, так само стихійно, а згодом й інституціонально відбираються в якості що рекомендуються, акумулюються і закріплюються в соціальних нормах, еталонах, цінностях, правилах, законах, ідейних установленнях.

Слід зазначити, що соціальний досвід містить у собі насамперед набір ціннісних орієнтацій, прийнятих у даному співтоваристві, а всяка цінність, з погляду її функцій,— насамперед те, що забезпечує підтримку соціальної консолідації людей, зняття, зниження або недопущення соціально небезпечних напруг, протиріч, конфліктів, подолання агресивних, егоїстичних й інших соціальне безвідповідальних проявів людини, і одночасно має метою підвищення взаєморозуміння, толерантності, компліментарності, згоди, вироблення загальних оцінних критеріїв і конвенціональних інтерпретацій і т.п. Емпірично в жодного народу неможливо виявити які-небудь ціннісні установки, що навмисно стимулюють соціальну деструкцію (зрозуміло, всередині співтовариства, на соціальне оточення цей принцип може і не поширюватися). З цього погляду, культура — це дійсно сукупність позитивних, соціально консолідуючих інтенцій людського існування, що неодноразово підкреслювалося багатьма мислителями.

Звичаї: усталений спосіб поєднання звичайного й надзвичайного у бутті етносів.

Сума регулятивних норм і стереотипів побутового поводження людей, сукупність яких, поряд із вдачами (див.) і ментальностями (див.), складає їхній спосіб життя (див.). Варто підкреслити, що звичаї стосуються по перевазі практико-поведінкової сторони життя людей і порівняно рідко торкаються інтелектуально-образної сфери їхнього буття, хоча латентно, безумовно, тісне їй зв'язані. Зрозуміло, звичаї відносяться головним чином до області приватного життя людини; його поведінкові стереотипи і «соціальні маски» у сфері спеціалізованої діяльності і публічного життя, що виходить за рамки сімейно-родинного і близького сусідського спілкування, регулюються уже відповідними нормами спеціалізованих субкультур.

Структурування системи звичаїв співтовариства в принципі близько до загальної структури його способу життя, а конкретні риси цих звичаїв так само в істотній мері визначаються соціально-становими нормами. У принципі основну масу звичаїв можна диференціювати на:

— життєзабезпечення (домобудівництво, організація інтер'єра житла, присадибне сільське господарство, кулінарні переваги, типологія одягу, «домашня» медицина і санітарно -гігієнічні норми життя, форми і специфіка здійснення далеких переїздів, загальний ступінь осілості й ін.);

—життєвий уклад (розподіл ролей і функцій у родині, положення жінки, культура інтимних відносин, норми виховання і соціалізації дітей, відношення до старшого покоління родини, припустимі джерела зовнішнього доходу, типові форми проведення дозвілля і т.п.);

—норми взаємин і комунікації зовнішнього характеру (гостинність, норми взаємних зобов’язань із близькими і далекими родичами, солідарність і взаємодопомога із сусідами, публічне поводження людини за межами власного будинку, припустимі межі соціальної і сексуальної волі в середовищі проживання, побутовий етикет зі знайомими і незнайомими людьми й ін.);
  • обрядово-ритуальні прояви (народження й ініціація дитини, весілля, похорон, культура з утримання цвинтарів, зустрічі і проведення близьких людей, загальна система свят і ритуалів, форми святкування загальнодержавних, професійних, господарських і релігійних свят);
  • фольклорно-художня практика, її обумовленість побутовими нестатками існування, а так само ряд інших звичаїв.

У ході досліджень нерідко звичаї змішують із вдачами: вони, безсумнівно, тісно взаємозалежні, однак звички регулюють не стільки поведінкову практичну сторону життя людей, скільки моральні її підстави.

У суспільстві маргіналів (людей з хитливим або часто мінливим соціально-становим статусом) функціональність звичаїв, традиційних вдач і підвалин радикально знижується.

Звички (вдача): стереотипи, навички, інстинкти; автоматичні дії й сприйняття. Головна сфера – моральність.

Поняття, близьке до «звичаїв», однак регулююче не стільки поведінкову сторону повсякденної культури членів співтовариства, скільки їхній повсякденний рівень моральності, ціннісні орієнтації, образи світорозуміння й інтерпретації навколишньої дійсності, норми і правила людських відносин і т.п. У кінцевому рахунку вдачі — це моральність нації, піднесена в її повсякденному викладі. Особливість удач бачиться в тім, що вони представляються складними в систематизації для зовнішнього спостерігача, однак досить органічними у своїй внутрішній підсвідомій упорядкованості.

З усього набору культурних рис, мабуть, саме вдачі і мода можуть бути віднесені до числа найбільш рухливих, обумовлених тимчасовою актуальністю питань. При цьому, як і будь-які інші явища культури, удачі відносяться до числа жорстко дифференцируемых по соціально-статусним критеріям, а в архаїчних і традиційних суспільствах окремі моральні установки можуть мати неординарну стійкість і статичність. Утім, і це запитання стосується головним чином предмета морального відношення: удачі можуть бути нескінченно традиційними в питаннях шлюбної вірності й одночасно гранично хитливими в питанні відносини до гостя (візитерові) іншого віросповідання.

Оскільки вдачі далеко не завжди ведуть до негайного практичного виконання, у них закладена відносно менша соціальна відповідальність, чим у звичаях. Удачі — це насамперед оцінки допустимості тих або інших форм і проявів власного поводження і відносини, а також поводження і відносини інших людей у тих або інших ситуаціях. Характер вдач у дуже великому ступені залежить від переважних на даному етапі історичного розвитку світогляду (міфологічного, релігійного, раціоналістичного) і ступеня укорінення в масі населення традицій або їхніх атавізмів.

Традиції: спосіб забезпечення спадкоємності та збереження досвіду, зв’язку з минулим. У сфері повсякденної культури це основні нагромаджувачі і транслятори стандартизованого соціального досвіду співтовариства. Фактично традиції — це аналог «культурних текстів», що тільки існують в усній (фольклорної) формі і норм, що акумулюють у собі всю сукупність, і зразків поводження, що рекомендується соціально,, що склалися форми соціальної організації, регуляції і комунікації, удачі, звичаї, обряди і ритуали. Разом з тим традиції стосуються в основному практико-діючій області життя людей (як прагматичної, так і культової) і в меншій мері торкаються інтелектуально-образної сфери їхнього буття, де аналогічну функцію виконує міфологія (див.). У цілому основна «зона компетенції» традицій — це регуляція міжособистісних і почасти між-групових відносин, а також трансляція соціального досвіду (майже стовідсоткова до появи загальних і професійних навчальних закладів, а пізніше — регуляція і трансляція переважно повсякденних норм поводження в приватній сфері). З цього погляду систему традицій можна вважати функціональною попередницею системи утворення.

На підставі численних досліджень етнографів склалася думка, що традиції, власне кажучи, статичні і практично не мають історичного розвитку. Роботи соціальних антропологів, що вивчають це питання в іншому ракурсі, показують, що традиції не позбавлені деякої внутрішньої динаміки розвитку (тобто в число їхніх функцій входить не тільки консервація соціального досвіду, але і визначена адаптація суспільства до мінливих умов буття), однак робиться це не шляхом радикальної заміни застарілих зразків соціального поводження на більш ефективні (як, наприклад, при революціях), а навпроти, шляхом обережного «утягування» необхідної новації в систему традиційних стереотипів.

У функції традицій, як правило, не входить роз'яснення того, чому це прийнято робити саме так, а не інакше. При всій строгості традицій до практичного поводження члена суспільства (особливо в обрядово-церемоніальній сфері), вони відносно «ліберальні» у відношенні усних інтерпретацій цих вимог. Етнографи, що працюють з африканськими племенами, що знаходяться на вкрай низької ступіні розвитку, відзначають, що навіть у межах одного племені їм майже не приходилося зіштовхуватися з тотожними коментарями якої-небудь традиції (на відміну від родових, космогонічних і ін. міфів, де спостерігається високий рівень однаковості в розумінні і викладі сюжетів). Т. е. традиції, як правило, майже позбавлені канонізованих типових коментарів і інтерпретацій (з аналогічним феноменом зіштовхувалися і дослідники російського фольклору);

Більшість традицій народжується прецендентним шляхом (на підставі частки випадку з чийогось життя); і хоча в наступному відбувається неминучий процес їхньої селекції з відбраковуванням соціально малозначимих казусів, у суспільній пам'яті, як правило, не зберігається справжня інформація про прецеденти, що породили ту або іншу традицію (навіть якщо вона порівняно нова). Навпроти, традиції обростають масою легенд, зв'язаних з відомими особистостями, що в переважній більшості випадків не має ніякого відношення до дійсності. З іншого боку, подібна практика надання соціального значення приватним казусам з життя приватних осіб веде до того, що істотна частина подібних традицій уже давно втратила практичну актуальність і виповнюється більш-менш автоматично. У свою чергу, це дає можливість без особливої напруги включати в корпус діючих традицій деякі новації (не суперечні усій системі в цілому) і давати їм цілком прийнятні для співтовариства пояснення. Зрозуміло, описаний шлях — далеко не єдиний механізм додавання традицій; нерідко за ними стоїть багатовіковий досвід повторення типових життєвих ситуацій, зафіксований народною мудрістю.

Знання: у формі оперування особливими утвореннями – патернами. У міфі початок знання іншого як себе: тоді моє слово – магічне. Міфічно-магічне ім’я (слово) – це повне перебування сутності в іншому, вершина інших слів. Я зву людину на ім’я і вона йде. З такої магії й виростає управління іншими. Так з’являються сенсові статуси: „правитель”, „вождь”, „тотем”, „старійшина” тощо. Інтелігенція є свідомість себе як всього і всього як себе. Лосев А.Ф. Философия имени, с.156.

Утилітарна необхідність пізнавати навколишній світ (а без цього було б практично неможливо вижити) зштовхнулася з психічною потребою якимсь чином систематизувати ці знання. Пізнання – це далеко не тільки раціональні форми осягнення світу, нині називані науковими, але рівною мірою й ірраціональні уявлення, міфи, вірування і т.п. Питання не в тім, вірно або невірно відбивали ці уявлення справжній устрій світу (ми і зараз знаємо це не дуже добре); головне, що на визначеному етапі інтелектуально-психічного розвитку людини вони сприяли більш повній упорядкованості і системності його уявлень про світобудову. Якщо на якомусь етапі знайомства зі світом людина дійшла висновку, що все буття створене великим предком (богами, таємничими силами) і ними ж керується, це було не просто інтелектуальною оманою — це було великим відкриттям нового варіанту пояснення існуючого у світі порядку, що грало найважливішу роль у досягненні людиною психологічної комфортності, зниженні тривожного його рівня невідомості і невизначеності, знаходження їм психологічно необхідного збалансованого представлення про упорядкованість світу.

Вірування: специфічне поклоніння надзвичайним силам, оформлене в культову практику, може бути інституалізованим або гуртовим, „неформальним”. Можуть переслідуватися правовими законами, офіційними органами або заохочуватися ними. Головна ознака – наявність сакрального об’єкту поклоніння.

Сфери системного закріплення елементів культурного досвіду: виробництво, релігія, мораль, мистецтво й естетика, політика, наука, побутові стосунки, економіка, освіта, екологія, родина тощо.

Спільнісна диференціація елементів культурного досвіду: етнічна, етнонаціональна в цілому, титульної нації, етноменшин в діаспорах, соціально інституалізована; елітна й демосна; народна й масова; субкультури.