Geum.ru

В. Д. Бабкін Політологія як наука І навчальна дисципліна

Вид материалаДокументы

Содержание


Політичні відносини та політична діяльність
Політична організація
1. Процес демократизації.
2. Процес набуття Україною ознак постіндустріаль-ного
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41
Запитання. Завдання

1. Розкрийте актуальність політології як науки і навчальної дисци­пліни про політику.

2. Назвіть основні поняття, категорії і методи політології.

3. Проаналізуйте зв'язок політології з тими науками, які ви вивча­єте у своєму вузі.

4. Що ви розумієте під політичною просвітою населення? Назвіть найважливіші складові й завдання цього процесу.

5. Проілюструйте прикладами зв'язок політології з життям. Як ви уяв­ляєте застосування політологічних знань у своїй практичній діяльності?

Теми рефератів

1. Предмет політології: характерні особливості та структурні елементи.

2. Політологія в системі соціально-гуманітарних наук.

3. Прогностична функція політології та її значення.

4. Завдання політології як науки та навчальної дисципліни в полі­тичному розвитку сучасної України.

Література

Актуальные проблемы современной зарубежной политической науки. — М., 1992.

Бебик В. М. Базові засади політології. — К., 2000.

Бутенко А. П., Миронов А. В. Сравнительная политология. — М., 1998.

Гаджиев К. С. Введение в политологию. — М., 2000.

Голосов Г. В. Сравнительная политология. — Новосибирск, 1995.

Дегтярев А. А. Предмет и структура политической науки // Вестник МГУ. Сер. Политические науки. — 1996. — № 4.

Краснов Б. И. Политология как наука и учебная дисциплина // Социаль­но-политический журнал. — 1995. — № 1.

Методика преподавания политологии в высшей школе // Вопросы об­щественных наук: Межведомств, науч. сб. — Вып. 91. — К., 1992.

Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях. — К., 1999.

Рогачев С. Я. Предмет политологии и ее место в системе социальных наук // Государство и право. — 1993. — № 5.

Рудич Ф. М. Політологія. — К., 2000.

Хекер Е. Що є політична теорія // Політологічні читання. — 1993. — № 1.


1.2. Політика як соціальне явище

Об'єктом дослідження політологи є політика — яви­ще надзвичайно складне, її соціальний, гуманістичний, культурний, ідеологічний зміст багатоманітний і різ­ноплановий, як і її окремі форми. Незмінність структур­них характеристик політики супроводжується непо­вторністю її конкретних виявів у процесі розвитку люд­ської цивілізації. Як засіб організації й регулювання суспільного життя, політика не має собі рівних і, напе­вне, збереже своє значення в майбутньому. За демокра­тизації, гуманізації та індивідуалізації суспільного життя основним завданням політики має стати підви­щення її ефективності й відповідальності.

Сутність, структура й функції політики

Походження поняття «політика» здебільшого пов'я­зують із назвою однойменної праці давньогрецького мис­лителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організа­ції та діяльності держави, політичної влади.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя, по­літика виникла водночас із соціальною, етнічною та релі­гійною диференціацією суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об'єктивних процесів виокре­милися групи людей з підвищеною конфліктністю, непри­миренністю. А механізми обміну й розподілу в сфері сус­пільного виробництва, догмати й ідеали релігійної віри, звичаї, традиції та інші регулятори людських відносин виявилися неспроможними ефективно усувати супереч­ності, що перманентно виникали в суспільстві. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження ціліс­ності суспільства. Тому політика заявила про себе як мис­тецтво суспільного існування, необхідний чинник збере­ження цілісності диференційованого суспільства.

«Політика» є одним з найбільш неоднозначних тер­мінів. Це виявляється насамперед у повсякденному жит­ті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громад­ську активність, сферу задоволення амбіційних і корис­толюбних прагнень людей тощо.

Неоднозначність побутових уявлень про політику по­в'язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політи­ка постає як одна зі сфер життєдіяльності суспільства; система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою; сукупність дій, за­ходів, установ, за допомогою яких узгоджуються ін­тереси різних верств населення; прагнення здобуття і ви­користання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї; участь у справах держави, у визначенні форм, за­вдань, змісту її діяльності; наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення; прояви хитрощів, обере­жності, таємничості, ухилянь, обачності.

Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичер­пують багатоманітності її визначень, а лише відобража­ють найважливіші з них. Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її наступне ви­значення.

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспіль­ства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих ін­тересів і потреб, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень. Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

— за сферами суспільного життя (економічна, соці­альна, культурна, національна, військова тощо);

— за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);

— за масштабами (міжнародна, світова, локальна, ре­гіональна);

— за носіями й суб'єктами (політика держави, партії, руху, особи);

— за терміном дії, (коротко-, середньо-, довгострокова). Політика має складну структуру. Найчастіше вио­кремлюють у ній три головні елементи:

1. Політичні відносини та політична діяльність (ві­дображають стійкий характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади).

2. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).

3. Політична організація (характеризує роль інститу­тів публічної влади як центрів управління й регулюван­ня суспільних процесів). Охоплює такі елементи: сукуп­ність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску; громадські організації та рухи тощо.

У світовій політичній науці на позначення різних ас­пектів політики використовують три самостійні англо­мовні терміни:

— «polity» — форма політики, тобто її організаційна структура, інститути, які надають їй стійкості, стабіль­ності й здатності регулювати політичну поведінку людей (держава, партії, групи інтересів, закони, політичні та правові норми);

— «policy» — зміст політики, втілений у її цілях і цінностях, у проблемах, які вона вирішує, в мотивах і механізмах винесення політичних рішень;

— «politics» — політичний процес, який відображає складний, багатосуб'єктний і конфліктний характер по­літичної діяльності, відносин різних соціальних груп, ор­ганізацій та індивідів.

У політології виокремлюють (здебільшого на загаль­нодержавному рівні) такі функції політики:

— задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

— раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;

— примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;

— інтеграція різних верств населення шляхом підпо­рядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;

— соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних відносин);

— забезпечення послідовності та інноваційності (онов-люваності) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

Функції політики засвідчують її всеосяжний харак­тер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне зна­чення для врегулювання суспільних відносин. Політика тісно пов'язана з різними сферами суспільного життя: економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, еко­логією тощо.

Відносини між політикою та економікою, як дово­дять теоретичні розробки західних та вітчизняних полі­тологів, слід розглядати не в розрізі залежності політи­ки від економіки (марксистський підхід), а з огляду на їхню взаємозалежність і взаємопов'язаність. Так, досвід колишнього СРСР та інших соціалістичних країн свід­чить, що централізація влади призводить до посилення авторитарних, навіть тоталітарних тенденцій, які галь­мують економічний розвиток, деформують економічну систему. І навпаки, в розвинених країнах децентраліза­ція влади ініціює плюралістичну демократію, яка від­криває простір для економічної ініціативи, сприяє еко­номічному зростанню. Суть економічної політики в демо­кратичних державах полягає в підтриманні адекватного її можливостям економічного розвитку, орієнтованого на забезпечення зайнятості населення; в застосуванні гнуч­кої системи оподаткування; у використанні ефективних важелів стимулювання виробництва (кредитування та ін­вестиції).

У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує загальнолюдськими цінно­стями на користь класових, групових, корпоративних ін­тересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За ста-лінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду дру­зів і родичів, зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською мораллю, характерне для Демократичних країн, досягається консенсусом, компромі­сами, цивілізованим ставленням до опозиції, заперечен­ням фанатичної жертовності. Політика є специфічним до- повненням до суспільної моралі, яка з огляду на різні чин­ники неспроможна вичерпно забезпечити регулятивну функцію. А позаяк головні суспільне значущі функції по­літики і моралі збігаються, то політика, як і мораль, по­винна захищати спільне благо й соціальну справедливість, хоча це їй далеко не завжди вдається.

Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати знаряддям антидемо­кратичної політики. З іншого — саме право визначає ме­жі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл, забезпечує стабільність політичного режиму. Право­ва політика за демократичних умов — це діяльність, спрямована на вдосконалення права й забезпечення його дотримання громадянами, організаціями й установами. У правовій політиці виявляється залежність права від су­спільного розвитку, реалізуються законотворчі можли­вості. За допомогою нових законів, особливо в період ці­леспрямованого реформування суспільства, політика зда­тна кардинально змінювати суспільні відносини й задію-вати нові форми суспільної організації.

Взаємозв'язок політики та релігії простежується в ді­яльності громадських об'єднань, політичних партій, про­грами яких містять релігійні ідеї або віровчення. Остан­нім часом зближення політичних і релігійних позицій, особливо в поліконфесійних суспільствах, до яких нале­жить і Україна, відбувається довкола ідеї екуменізму — єднання зусиль усіх конфесій для досягнення соціальних суспільних і політичних цілей, спрямованих на консолі­дацію й забезпечення добробуту суспільства.

Конструктивна участь церкви в суспільно-політичних процесах передбачає: поширення в суспільстві ідеалів справедливості, гуманізму, терпимості до інакомисля­чих; активізацію діяльності служителів церкви в держа­вотворчих процесах; формування духовно-культурних за­питів людини; утвердження в суспільстві милосердя, вза­ємодопомоги, добродійництва.

Поширення політичних цінностей у суспільстві пов'я­зане з утвердженням демократичних стандартів політич­ної культури як невід'ємної частини загальної культури суспільства. Вона формується і виявляє себе в процесі по­літичного життя, охоплюючи культуру політичної пове­дінки індивідів та соціальних спільнот, функціонування політичних інститутів і всього політичного життя в сус­пільстві.

Невід'ємним спрямуванням діяльності будь-якої дер­жави є культурна політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямованого роз­витку науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масо­вої інформації.

Важливого значення в сучасних умовах набуває еко­логічна політика — система заходів, здійснюваних дер­жавою з метою збереження довкілля й захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність. Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових природозберігаючих тех­нологій. Для України серйозними проблемами є фінансу­вання природоохоронних заходів, відшкодування заподі­яних громадянам збитків тощо. Розв'язання цих та ін­ших проблем потребує політичних рішень на державному рівні. Водночас екологічна проблема постає в сучасному світі як наднаціональна внаслідок недбалих або неправо­мірних дій сусідів, які призводять до порушення еколо­гічного балансу. Відстоюючи необхідність подолання політичними засобами національно-державного егоїзму, сучасний німецький політичний діяч Оскар Лафонтен за­уважує: «Шкода, завдана природі, не хоче рахуватися ні з якими кордонами. Радіоактивна хмара Чорнобиля си­лою вітру розносила небезпеку по всьому світу. Стара іс­тина, що ріки течуть вниз, за нових умов, коли хімічна промисловість все більше насичує воду рік високотоксич­ними важкими металами, набула нового сенсу для тлума­чення принципу національне-державного суверенітету».

Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а є об'єктами свідомого політич­ного керівництва й управління. За сучасних умов суспі­льно-політичного розвитку, коли людство винайшло по­тужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відно­син, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних процесів.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-по­літичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

— оптимальне поєднання класового й загальнолюд­ського, універсального й національного; — гуманістична спрямованість, подолання технокра­тизму, насильства, злочинності;

— демократизм і моральність у здійсненні політики;

— громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

— конкретно історичні умови розвитку соціуму, гео-політичні умови й географічне розташування держави;

— рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;

— спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;

— етнонаціональний і демографічний чинники суспі­льного розвитку;

— відповідність політичних ідеалів і завдань історич­ній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

— реальна міжнародна ситуація і ставлення до дер­жави світової громадськості.

Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом, тісно пов'язаним із корінними змі­нами у свідомості мас. Особливо це стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.

Політика й сучасний розвиток українського суспільства

На рубежі XX—XXI ст. українська держава й україн­ське суспільство переживають стадію внутрішньої боро­тьби застарілого з новим. Ускладнює ситуацію те, що Україна, тривалий час перебуваючи різними своїми зем­лями у складі сусідніх імперських держав, а останні де­сятиліття будучи регіоном тоталітарної радянської імпе­рії, опинилася перед необхідністю творення сутнісних ознак держави, формування нової моделі суспільного розвитку, основні характеристики якої — економічний і політичний плюралізм, громадянське суспільство, права і свободи особистості.

Найпомітніші зрушення сталися на терені державо­творення. За кілька років незалежності Україна створи­ла основні атрибути держави, конституювалася як «суве­ренна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Значно зріс рівень політичної свободи громадян. Почалося становлення реальної багатопартійності, розвивається вільне підприємництво. Але через різні об'єктивні та суб'єктивні причини руйнівні процеси в окремих сферах суспільного життя (насамперед в еконо­міці) переважали над конструктивними.

Загалом соціально-політичне становище в Україні ха­рактеризують як відносно спокійне, зі збереженням знач­ного рівня соціальної та політичної напруженості. Серед політичних причин такого становища — нерозвинутість політичних та організаційних структур, відсутність впливових, авторитетних політичних партій; низький рі­вень політичної культури суб'єктів політики; довготрива­ле нежиттєздатне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської вла­ди; невизначеність принципів відносин між законодав­чою, виконавчою та судовою гілками влади; низький рі­вень концептуального обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у свідомості населення.

Зі становленням державності в Україні виникли пе­редумови динамічного розвитку суспільства, самореалізації людини, але проблематичним є створення належних умов для такої реалізації. Саме їх покликана створювати політика, поступово інтегруючи політичні відносини в соціальні, спираючись на ґрунтовні наукові досягнення. Оновлення українського суспільства потребує оновлення політичної свідомості, формування нової політичної — демократичної за характером — культури, що передба­чає: заповнення політико-культурного вакууму в свідо­мості людей; перехід від класових, національних, корпо­ративних цінностей до загальнолюдських; зростання ролі особистості; створення людині можливостей для ре­алізації своїх здібностей.

На рубежі третього тисячоліття Україна опинилася в силовому полі масштабних цивілізаційних змін, які охо­плюють два суттєвих процеси:

1. Процес демократизації. — впровадження демокра­тичних начал та відповідна перебудова держави й суспі­льства. Демократизація в політичному сенсі розглядаєть­ся як поетапний процес подолання авторитаризму, вста­новлення і розвиток демократії.

Суспільно-політичній практиці відомі різні моделі пе­реходу від авторитаризму до демократії. В Україні, за твердженням політологів, простежується «транзитний» варіант демократизації, за якого існує кілька можливих напрямів її втілення: ліберальний, популістський, номен­клатурний, націоналістичний, а також їхні поєднання.

2. Процес набуття Україною ознак постіндустріаль-ного (інформаційного) суспільства, якому властиве поряд із суспільно-політичним культурно-ціннісне забарвлення. Помітніше його риси виявляються в розвинутих західних суспільствах, деякі з них простежуються і в Україні, яка активно намагається інтегруватися в Європу.

У процес демократизації Україна включилася на по­чатку 90-х років XX ст., коли демократизація в загаль-ноцивілізаційному сенсі переживала пік фази експансії. Цій фазі властиві ринкова економіка, інтеграція в гло­бальну систему капіталістичного поділу праці, прагнення соціумів максимально реалізувати свої можливості в бо­ротьбі за гідність людини.

Зовнішній універсалізм демократизації породив ілю­зорні уявлення, що запровадження ліберально-демократи­чних цінностей є легкою справою. Найхарактернішим їх виявом стала концепція американського професора Френ-сіса Фукуями, сформульована 1992 р. в книзі «Кінець іс­торії і остання людина», в якій він визначає демократич­ний капіталізм як безальтернативну модель політичної та економічної організації розвинутих країн Заходу та ідеал для суспільств, які прагнуть максимально реалізувати свої можливості.

В останні роки XX ст., за висновками вчених, процес демократизації переходить від фази експансії до фази консолідації. І якщо у фазі експансії домінують загальні риси розвитку, то фаза консолідації виявляє неповторно-специфічні особливості реакцій конкретних соціумів на демократичний виклик. Тому перед Україною постала проблема відповідності вітчизняних суспільно-політич­них перетворень основним вимогам консолідаційної фази сучасної демократичної хвилі.

У цьому розумінні десятилітній досвід демократизації українського суспільства, досвід інших перехідних су­спільств виявляє характерні ознаки функціонування де­мократії в суспільствах, які переходять від тоталітари-таризму до суспільної та індивідуальної свободи:

1. Утвердження ринкових відносин не детерміноване певним політичним режимом. Натомість вільні ринкові відносини за певних умов здатні створювати перепони для ефективної реалізації плюралістичної демократії, спричиняти послаблення або заперечення демократичних принципів, норм і процедур.

2. Утвердження демократичних інститутів і форм по­літичної самоорганізації суспільства в державі більшою

мірою залежить від свідомості народу, його готовності ре­алізувати основні принципи ринку, політичної демокра­тії, ніж від перенесення західних стандартів і цінностей демократичного розвитку.

3. Українська ментальність відторгує як однобічно ін­дивідуалістичну, так і колективістську форми організації суспільно-політичного життя, визнає органічним спів­існування їх там, де кожна з них може принести найбіль­шу користь людині, сприятиме динамічному безкризово-му розвитку.

4. В осмисленні демократичного реформування сус­пільства демократія постає тотожною лібералізму. Але її не можна вважати результатом практичного втілення постулатів лише однієї з ідеологічних течій. Вона є полі­тичним синтезом консерватизму, соціал-демократизму, марксизму та інших течій. Орієнтація на ліберально-ін­дивідуалістичні цінності зводить демократію до однобіч­ності, оскільки народ, за висловом російського політоло­га К. Гаджієва, — не арифметична сума індивідів, а ор­ганічна сукупність соціокультурних, етнічних, конфесій­них та інших спільнот, які творять розвинутий соціум.

5. Під час переходу українського суспільства від фа­зи експансії до фази консолідації демократії важливо враховувати:

— можливі негативні наслідки й «відкати» суспільст­ва назад внаслідок запровадження нелегітимізованих ма­совою свідомістю проектів і моделей політичних реформ;

— страх населення перед інноваціями та груповий егоїзм, пов'язаний з небажанням певних кіл поступатися груповими, особистими інтересами;

— конфліктно-кризовий характер розвитку суспільства внаслідок цілеспрямованих соціально-економічних змін.

У процесі демократизації українського суспільства, впровадження елементів ринкової економіки сформовано засади конкурентної політичної системи; відбулася інсти-туціоналізація механізмів державної влади; прийнято Конституцію, яка забезпечила можливість консенсусу по­літичних сил, усього суспільства з принципових питань.

На зламі XX—XXI ст. політична консолідація демок­ратії в Україні окреслила такі завдання: адаптація суспі­льства до нового політичного механізму; забезпечення взаємної лояльності влади й опозиції; легітимація прав­лячого режиму масовою свідомістю, подолання розриву між владою і народом; забезпечення ефективності функ­ціонування державного управління. Утвердження в Україні елементів постіндустріалізму передбачає:

— гнучке реагування на нові цивілізаційні процеси, домінуючими серед яких є децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація, індивідуалізація, що потребує розвитку інформаційних можливостей та пост-матеріальних цінностей суспільства;

— врахування того, що в постіндустріальних суспіль­ствах політика перетворюється на різновид підприємни­цтва, де провокуються події, конфлікти, створюються штучні іміджі лідерів, набуває самодостатнього характе­ру реклама;

— подолання етики антропоцентризму з його ставлен­ням до навколишнього світу як до сфери самоутверджен­ня в ньому людини-хазяїна, формування екологічного су­спільства, заснованого на впровадженні природозберігаю-чих технологій;

— розширення сфери індивідуальної свободи людини, можливостей вільного вибору варіантів самореалізації;

— поступової переорієнтації суспільства до гуманісти­чного обмеження політики, що передбачає: розвиток ін­дивідуально-орієнтованої освіти, особистої компетентнос­ті на всіх рівнях; пріоритет духовного начала перед ма­теріальним; розвиток громадської самодіяльності й фор­мування громадської думки; постійну увагу до молодіж­ного середовища як визначального чинника людського життя в майбутньому.

Потреби модернізації українського суспільства в кон­тексті сучасних цивілізаційних змін потребують посилен­ня уваги до інтересів і потреб конкретної особистості, за­для якої і повинні здійснюватися будь-які реформи.