Навчальна програма дисципліна «політологія» Спеціальність «Облік І аудит»

Вид материала

Документы

Содержание Тема 1. політика як соціальне явище та політологія в системі соціально-гуманітарного знання Тема 2. основні етапи історії політичної думки: стародавній світ, середньовіччя, відродження, просвітництво, новітній час Тема 3. розвиток політичної думки в україні Тема 4. основні політичні ідеології (доктрини) сучасності Тема 5. політична система суспільства. держава у політичній системі суспільства. Тема 6. політичні режими та політична влада. Тема 7. політичні партії, партійні системи та громадські об’єднання. Тема 8. економічна та соціальна політика держави. Тематика семінарського заняття Тема 9. міжнародна політика та місце і роль україни в сучасному геополітичному просторі. Тема 10. політичний маркетинг та менеджмент.

Подобный материал:

• Дисципліна „фінансовий облік-1” Довідник з дисципліни спеціальність: 0106 „облік, 161.54kb.
• Навчальна програма навчальної дисципліни для підготовки бакалаврів напряму підготовки, 318.02kb.
• Робоча навчальна програма з курсу „ політологія острог Робоча програма затверджена, 509.66kb.
• Курс ІІІ кепіт спеціальність "Бухгалтерський облік" дисципліна "Бухгалтерський облік, 667.78kb.
• Аудит Аудит. Савченко, 41.52kb.
• Звітність підприємства” V курс спеціальність “Облік І аудит” вступ, 123.11kb.
• РОбоча навчальна програма з дисципліни: «Бухгалтерський облік» для підготовки фахівців, 343.59kb.
• Навчальна програма з підготовки студентів вищих навчальних закладів освітньо-кваліфікаційного, 173.54kb.
• Спеціальність облік І аудит, 43.17kb.
• Робоча навчальна програма Здисципліни політологія заочна форма навчання для напряму, 221.99kb.

Хмельницький кооперативний торговельно-економічний інститут


НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА


ДИСЦИПЛІНА «ПОЛІТОЛОГІЯ»


Спеціальність «Облік і аудит»

«Фінанси і кредит»


Викладач: Церклевич Вікторія Сергіївна


Хмельницький – 2009

1. Пояснювальна записка
   

Політологія як навчальна дисципліна почала викладатися у вищих навчальних закладах України, починаючи із 1990 року. Розбудова незалежної, суверенної держави, демократизація розвитку політичних інститутів суспільства, радикальні економічні реформи, демократизація, формування громадянського суспільства та правової держави вимагають глибокого володіння політичними знаннями, що зумовлює якісно нові вимоги до ролі і місця у суспільстві політичної науки. Саме ці причини зумовили введення в структуру суспільно-гуманітарної освіти такої вагомої складової, якою є політологія.

Політологія дає можливість через опановування основних принципів політичної етики, історичного досвіду людської цивілізації, тенденцій сучасної політичної практики формувати не лише інформаційну обізнаність, але й певні моделі політичної поведінки, використання громадянами своїх можливостей як суб’єктів політики, оволодіти нормами політичної культури.

Тому головним завданням, метою дисципліни «Політологія» є опрацювання загальнотеоретичного і практичного матеріалу на рівні, що дозволяв би вільно оперувати основними категоріями політології, здійснювати аналіз діючих політичних систем та інститутів, політичних режимів, мати цілісне уявлення про роль держави у політичній системі суспільства, володіти основними засадами політичної культури та політичної поведінки, співвідносити політичну та економічну моделі державного управління

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні володіти знаннями про:

• сутнісні ознаки феномена політики;
  
• визначення місця і ролі політології в системі знань про суспільство та розкриття особливостей її утвердження як науки;
  
• ґенезу найвищих здобутків світових політичних учень та розуміння політики;
  
• висвітлення базових характеристик вітчизняної політичної думки;
  
• засвоєння основних категорій політичної науки, а саме: політичне життя, політичні інститути, політична влада, політичні режими, політична еліта, політична культура, політичне лідерство, політична система суспільства; політичні конфлікти; національна безпека; політичні партії, політичні течії, світовий політичний процес, політичне прогнозування, політичний менеджмент, політичний маркетинг тощо.
  

2. Зміст навчального матеріалу.


ТЕМА 1. ПОЛІТИКА ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ ТА ПОЛІТОЛОГІЯ В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ


1. Політика як процес (politics), підлеглий певним закономірностям, є об’єктом політології. Натомість вивчення державної політики передбачає розгляд політики як продукту урядової діяльності, тобто пояснення її змісту, причин та наслідків.

2. Енциклопедія соціальної роботи виділяє три компоненти, які дають змогу чітко визначити, що є державною політикою.

1. 
   Політика повинна бути зафіксована в письмовій формі.
   
2. Політика має бути ратифікована однією з владних структур: законодавчою, судовою, виконавчою.
   
3. Політика повинна керувати процесом прийняття рішень і водночас бути результатом процесу.
   

Існує ще декілька положень, які є важливими для розуміння суті державної політики:

• політика – це те, що уряд справді робить, а не має намір чи тільки планує робити;
  
• державна політика може бути позитивною (дії уряду з розв’язання проблеми) або негативною(невживання ніяких заходів заради вирішення проблеми);
  
• державна політика ґрунтується на законі;
  
• не вся державна політика має втілюватись в життя органами державного управління та державними службовцями. Альтернативою може бути діяльність недержавних організацій та індивідів;
  
• державна політика ґрунтується на монополії держави на законний примус чи навіть насильство(право ув’язнювати порушників закону).
  

Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання і повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на всіх рівнях інститутів політичної системи. В широкому розумінні політика охоплює всю суспільну діяльність, спрямовану на розв’язання суспільних проблем на рівні політичної влади. Політика як суспільна діяльність охоплює такі рівні: державний — глава держави, парламент, уряд, представники уряду на регіональному рівні; регіональний — політичні органи суб’єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування; місцевого самоврядування — сільських, селищних та міських рад та голів місцевого самоврядування; політичних партій — проурядових та опозиційних; груп тиску — громадських організацій, які, відстоюючи свої інтереси (професійні, соціально-класові, гендерні), впливають на процеси прийняття політичних рішень; масовий — участь громадян у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях та революціях.

3. Метою політики є забезпечення панування одних соціальних груп над іншими (як це характерно для примітивних суспільств) або узгодження соціальних інтересів, створення механізму реалізації спіль­ної волі та спільного інтересу.

4. Політика співвідноситься з іншими суспільними системами — економікою, правом, мораллю і релігією. Співвідношення політики й економіки зводиться до того, що закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об’єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність та ефективність економічної системи.

5. Політологія — цe наука про закономірності й тенденції функціонування та розвитку політики, політичних систем і окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.

6. Політологія як наука використовує загальнотеоретичні та емпіричні методи дослідження. Загальнотеоретичні методи передбачають аналіз політичної реальності в рамках певної теорії. В політології допустиме використання методів, що застосовуються в соціології: структурно-функціонального, конфліктологічного, символічного інтеракціонізму, біхевіоризму й обміну, структуралізму, постмодернізму. Емпіричні методи передбачають конкретні способи, процедури нагромадження й обробки політичних фактів. До них можна віднести методи вибіркового та польового досліджень, прихованого спостереження, експерименту.


Тематика семінарського заняття

1. Політика як суспільне явище.

2. Взаємодія політики з іншими суспільними сферами.
   
3. Політологія як наука.
   
4. Методи політології.
   

ТЕМА 2. ОСНОВНІ ЕТАПИ ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ: СТАРОДАВНІЙ СВІТ, СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, ВІДРОДЖЕННЯ, ПРОСВІТНИЦТВО, НОВІТНІЙ ЧАС

1. В античних концепціях політики замість проблем східної колективної моралі висувалися питання індивідуаль­ної свободи і громадського обов'язку, розроблялися теоре­тичні проблеми суті, форми держави, кращого державного устрою, приватної власності і права. Найбільш вагомий вне­сок у розвиток політичної думки зробили грецькі філософи Платон і Арістотель та римські історик Полібій і політик Ціцерон.
   
2. В епоху середньовіччя домінували теологічні концепції держави, які проголошували, що порядок панування і підпорядкування встановлений богом і що тільки церква має право впливати на правителя, корегувати державну політику відповідно до принципу справедливості.
   
3. У межах просвітницько-раціоналістичного періоду політична думка звільнилася від релігійного й етичного спрямування. Простежувалося прагнення філософів раціонально осмислити політичні явища і процеси. До основних надбань тогочасної думки можна віднести вчення Н.Макіавеллі про політику, а також концепції інших мислителів про державний суверенітет, природні права людини і суспільну угоду, народний суверенітет, розподіл влади, правову державу і громадянське суспільство.
   
4. Марксистська концепція політики, яка була протива­гою ліберальним концепціям, розглядала державу як інстру­мент влади панівного класу і передбачала її відмирання в комуністичному суспільстві. Марксисти заперечували парла­ментську демократію як таку, що створює ілюзію народного представництва, відстоювали революційне насильство і дик­татуру пролетаріату на перехідному від капіталізму до со­ціалізму етапі.
   
5. Великий вплив на розвиток світової політичної думки мав соціологічний напрям — «позитивізм», основи якого за­клали О.Конт, Е.Дюргейм і Г.Спенсер. У рамках цього напряму виділяються класичний позитивізм, соціологія розуміння і елітарні концепції політики.
   

6. У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. Домінуючим напрямом, у рамках якого розвивалися політологічні течії, був біхевіоризм. Він акцентував увагу на вивченні поведінки політичних суб'єктів, яка піддається спостереженню і аналізові з допомогою математичних і статистичних процедур. У рамках цього напряму виділяються концепція масових комунікацій Г.Лассуела і концепція плюралізму еліт Р.Дала. Г.Лассуел вивчав питання про те, як з допомогою засобів масової комунікації формується громадянська думка, як вона впливає на процес прийняття політичних рішень. Р.Далл довів, що в суспільстві панує конкуренція еліт, що призводить до розпорошення влади між ними.

7. Д.Істон заснував напрям системного аналізу політики, в якому намагався поєднати теорію з емпіризмом.

8. У працях відомих політологів X.Аренд, Р.Арона, З.Бжезінського сформульовані концепції тоталітаризму. Вони зводяться до таких висновків: 1) тоталітарні режими існували в комуністичних і фашистських країнах; 2) основою тоталітаризму є масове, атомізоване суспільство; 3) тоталітаризм передбачає монополію однієї партії і однієї ідеології; 4) зв'язок ідеології і терору; 5) недопустимість будь-якої опозиції.

9. Представники концепції політичної модернізації Л.Пай і Г.Олмонд акцентували увагу на таких критеріях модернізованого режиму, як структурна диференційованість, прагнення до постійного оновлення і створення умов для участі мас у політичному житті.


Тематика семінарського заняття

1. Античний період розвитку політичної думки.

2. Просвітницько-раціоналістичні концепції політики.

3. Політичні вчення соціологів (Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, К.Маркса, М.Вебера, В.Парето).

4. Концепції тоталітаризму та посткомуністичних трансформацій.

5. Сучасні геополітичні концепції.


ТЕМА 3. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ


1. Розвиток політичної думки княжої доби характеризується такими ознаками: відсутністю цілісних політичних концепцій; нерозривним зв’язком з політичними концепціями Візантії; релігійним і етичним характером політичних поглядів.

2. У період, коли Україна перебувала під владою Литви й Польщі, політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції Ю.Дрогобича і С.Оріховського, а також в руслі полемічної літератури. Ю.Дрогобич займався питанням політичного прогнозування, а С.Оріховський розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність права і закону над рішенням королівської влади, а в останні роки життя відійшов від своїх попередніх поглядів і визнав верховенство папської влади над королівською. Полемісти Х.Філалет, І.Вишенський, М.Смотрицький у контексті релігійної проблематики порушували питання демократизації Церкви і суспільства, виступали проти державного і церковного абсолютизму, відстоювали необхідність дотримання королівською владою законів.

3. У період козацько-гетьманської держави політична думка України найбільш повно розкрилася в контексті нових документів щодо державного устрою і міжнародних відносин України, а також поглядів просвітників про державу і Церкву. До важливих правових документів козацької доби можна віднести “Березневі статті”, “Гадяцький трактат” Ю.Немирича, “Угоду” та “Конституцію” П.Орлика. У них розроблені правові основи української державної автономії під протекторатом іноземних держав (Росії і Польщі). Якщо Гадяцька угода визначала статус органів влади на кшталт Польської держави і передбачала участь у здійсненні влади різних суспільних станів (козацт­ва, духовенства, міщанства), то конституція П.Орлика закріпляла принцип козацького республіканізму. Хоча в цій конституції були елемен­ти розподілу влади на виконавчу, представницьку і судову, проте з огляду на збереження станового (козацького) принципу формування влади і відсутності ідеї громадянства вона не піднялася до рівня розвитку пізнішого європейського конституціоналізму.

4. У руслі просвітницького напряму проблеми політики розроблялись у працях Ф.Прокоповича і М.Козачинського. Так, Ф.Про­копович розвивав стосовно Росії та України концепцію освіченого абсолютизму, згідно з якою влада монарха передана йому народом внаслідок договору є необмеженою і вільною від договірних зобов’язань, народ не має права не тільки на повстання, а й на посягання на владу правителя. М.Козачинський розробляв проблеми природного права і військової політики.

5. У політичній думці ХІХ–ХХ ст. можна виділити декілька ідеологічних і методологічних напрямів: демократично-народницький, соціал-ліберальний, консервативний, націоналістичний, націонал-державницький, націонал-комуністичний.

6. Для демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи: визнання народу рушійною силою історичного процесу; розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці; обґрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки; ідея федеративного устрою України; ідея державної автономії України в складі федеративної Росії чи інших федеративних союзів; надання переваги колективним формам власності. Представниками цього напряму можна вважати М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського, Р.Лащенка і С.Шелухіна.

7. Лібералізм в Україні містив як власне ліберальні, так і соціаліс­тичні (переважно прудонівського типу) ідеї, а також ідеї народницької ідеології. Зокрема визнавалися пріоритет політичних і громадянських прав особи над державою і нацією, конституціоналізм і правова держава, державна автономія України в складі Російської федерації, самоврядування, національний розвиток на ґрунті загальнолюдських цінностей. Представниками цього напряму були М.Дра­гоманов і Б.Кістяківський.

8. Український консерватизм ґрунтувався на ідеях домінуючої ролі держави в національному і соціальному розвитку, монархічній формі державного правління, територіальному патріотизмі, пріоритетності приватної власності, провідній ролі аристократії у державотворчому процесі, вирішальній ролі моральних і релігійних чинників у суспільному поступі. Теоретики українського консерватизму дотримувалися різних поглядів стосовно майбутньої форми держави. Так, В.Липинський обґрунтував концепцію трудової легітимної монархії, С.Томашівський — клерикальної монархії, а В.Ку­чабський — мілітарної монархії.

9. Націоналістичний напрям започаткував М.Міхновський ідеями про національну незалежність України, необхідність силових методів для досягнення визвольної мети, етнічний принцип формування нації.

10. Д.Донцов сформулював засади ідеології інтегрального (чинного) націоналізму, для якого характерними були волюнтаризм, антидемократизм і елітарність кастового характеру.

11. М.Сціборський, спираючись на ідеологічні засади Д.Донцова, розробив доктрину нового націоналізму — націократії, сутність якої зводилася до необхідності забезпечити панування нації у власній державі з допомогою влади соціально-корисних верств України. З позицій демократичного націоналізму проблеми нації, держави, глобальних тенденцій світового процесу розглядали П.Полтава та Л.Ребет.

12. Представники національно-державницької ідеології обґрунтували принцип самовизначення нації в етнічних кордонах у формі національно-демократичної держави, допускали участь України у федеративних чи конфедеративних об’єднаннях як самостійної держави на підставі міжнародних угод, заклали розуміння політичної нації як синтезу ідеї психокультурної спорідненості людей, держави і території. Визначними представниками цього напряму були юристи і політологи С.Дністрянський, В.Старосольський, О.Бочковський і С.Рудницький.

13. Поява націонал-комунізму зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв’язком попереднього національного руху з соціалізмом і порушенням державних і національно-культурницьких прав України з боку більшовицької Росії. Націонал-комуністи визнавали УСРР як українську національну державу, вірили в комунізм як прогресивний лад, у рамках якого можна реалізувати національно-державницький ідеал, нещадно критикували російський більшовизм як такий, що всіляко обмежує державні й культурні права українського народу. Визначними представниками цього напряму можна вважати М.Хвильового (який вбачав майбутнє України у відмежуванні від ­Росії, в орієнтації на європейську культуру, у подоланні малоросій­ства, українофільства і москвофільства), а також В.Винниченка, світогляд якого в еміграції еволюціонував у бік соціал-демократії.


Тематика семінарського заняття

1. Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки.

2. Соціал - лібералізм.

3. Консерватизм.

4. Націоналізм та націонал-комунізм.


ТЕМА 4. ОСНОВНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕОЛОГІЇ (ДОКТРИНИ) СУЧАСНОСТІ

1. Політична ідеологія є однією із найвпливовіших форм політичної свідомості, яка реалізується в доктринах, що виправдовують прагнення тієї чи іншої групи осіб до влади і намагаються відповідно до цих цілей підпорядкувати громадську думку власним ідеям. Таким чином, ідеологія – система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.
   
2. Консерватизм – політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтуються на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад (Ф. Шатобріан, Е.Берк, Ж. де Менстр, Л. де Боналд). Сучасний неоконсерватизм не заперечує суспільного прогресу, але пояснює його як зміну, що не порушує принципів гуманізму, моралі й не спричиняє анархії; розвиток суспільства має бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Основні ідеї: формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави; допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства; сила державної влади – у моральності та професіоналізмі; у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, економічна зацікавленість.
   
3. Лібералізм – політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва і демократичних свобод. На кін. ХіХ ст.. як новий тип лібералізму почав формуватись неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (Дж. Гобсон, Т.Грін, Ф.Науман, Дж. Дьюї та ін.) – відображення розвитку суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки. Течія виходить із розуміння необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму, створення системи оптимального поділу праці між поверхами влади. У центрі неоліберальних теорій – проблеми власності, проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення.
   

Основні ідеї: до функцій держави відноситься захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму; соціальний захист громадян: безоплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення; забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини

4. Соціалізм – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Існує два тлумачення соціалізму: марксистський підхід розглядає соціалізм як нижчу стадію комунізму, як формацію, що приходить на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду. Основні ідеї: ліквідація приватної власності і експлуататорських класів; утвердження суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу; здійснення принципу: «від кожного – за здібностями, кожному – за працею»; забезпечення націй основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.
   

Соціал-демократія – ідеологічна і політична течія, яка виступає за здійснення ідей демократичного соціалізму в усіх сферах життя суспільства; важлива складова політичних лівих сил сучасності, впливова серед робітничих і демократичних кіл Західної Європи. Соціалізм у даному випадку досягається не у результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування із збереженням приватної власності, забезпечення росту середнього класу, досягненням вищого рівня соціальної справедливості.


Тематика семінарського заняття

1. Поняття політичних доктрин та ідеологій.
   
2. Соціально-політичні ідеї та цінності консерватизму.
   
3. Лібералізм як теорія і ідеологія.
   
4. Політична доктрина соціалізму (соціал-демократії).
   

ТЕМА 5. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА. ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА.


1. Політична система — це сукупність інститутів та груп, які фор­мують і розподіляють політичну владу, здійснюють управління су­спільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціаль­них груп у рамках відповідного типу правової системи і політичної культури.

2. Особливості політичної системи полягають у тому, що вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку, забезпечує політичне й адміністративно-державне управління суспільними процесами, формує правову систему.

3. Структура політичної системи включає:

1) політичні інститути державної влади — глава держави, парламент, уряд, представники держави на регіональному рівні;

2) політичні інститути регіональної влади — політичні виконавчі та представницькі (законодавчі) органи суб’єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування;

3) політичні інститути місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та голови місцевого самоврядування);

4) політичні інститути, які забезпечують формування політичної влади та політичного управління – виборча та партійна системи;

5) суб’єкти політичного процесу — громадяни, політичні та громадські лідери, партії, громадські організації та тіньові суб’єкти політики (мафії, клани, кліки);

6) форми політичної взаємодії (співпраця, конкуренція, конфлікт, консолідація, панування та експлуатація).

4. Політична система виконує функції: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя, соціально-політичної модернізації, управління, правову.

Типологізація політичної системи здійснюється на основі різних підходів до типологізації суспільства, а також за масштабом i характером управлінських функцій, політичним режимом та політичною культурою.

5. Політична система України є посткомуністичною. У нiй поєднуються елементи командно-адмiнiстративної, мафiозної та демо­кратичної систем. Для неї характернi такi ознаки: збереження струк­тури i функцiй старого адмiнiстративного апарату, елементiв тоталiтарної культури, що виявляється у нетерпимостi до опонентiв, двомiрній оцiнці дiйсностi, догматизмі; великий обсяг мафiозних каналiв розподiлу матерiальних i фiнансових ресурсiв через пiльговi податки, кредити, використання не за призначенням бюджетних коштiв, створених органами державної влади для збагачення номен­клатурних кланiв взамiн на отримання вiд них тiньових доходiв; поступова реа­лiзацiя конституцiйних принципiв для створення правових умов розвитку сучасної правової демократiї. Полiтична си­стема України сягає корiнням у схiдноправославну цивiлiзацiю, iсторичнi наслiдки якої подолати у сучасному модернiзацiйному про­цесi важко.
   

Після ухвалення конституційного проекту № 4180 та проекту № 3207-1 в першому читанні, перемоги на президентських виборах 2004 р. опозиційної еліти склалися сприятливі умови для модернізації політичної системи України.

7. Політична культура (політичні знання, цінності, стиль політичного мовлення, моделі політичної поведінки).


Тематика семінарського заняття

1. Сутність і структура політичної системи.

2. Функції політичної системи.

3. Основні підходи до типологізації політичних систем.

4. Взаємодія політичної та правової систем.

5. Політична система України.


ТЕМА 6. ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ ТА ПОЛІТИЧНА ВЛАДА.


1. Влада — це можливiсть i здатнiсть одних соцiальних суб’єктiв здiйснювати свою волю, впливати на iнших з допомогою примусу, права, авторитету. Існує декiлька пiдходiв до розуміння влади: бiхевiористський — розглядає владу як певний тип поведiнки, здатний впливати на поведiнку iнших; телеологiчний — як засiб досягнення суспiльної мети; iнструменталiстський — як набiр певних iнструментiв впливу на суспiльство (сила, багатство, знання); структуралiстський — як організаційна структура, яка визначає характер поведiнки мiж керiвниками i пiдлеглими з точки зору покарання i винагороди.

2. Влада за її застосуванням у суспiльних сферах, а також засобами впливу подiляється на економiчну (владу менеджерiв, власникiв), духовну (владу релiгiйних iєрархiв, мiстикiв, магiв), iнформацiйну (владу науковцiв, експертiв, засобiв масової iнформацiї), полiтичну, адмiнiстративну, вiйськову. Полiтичною є державна, регіональна влада та місцеве самоврядування, влада партiй і груп тиску, влада полiтичних лiдерiв i засобiв масової iнформацiї.

3. Атрибути полiтичної влади слiд розглядати з позицiй трьох парадигм: примусу, легiтимностi, суспiльної угоди. Парадигма примусу розглядає владу як органiзований примус держави (насильниць­кий, узаконений, правовий, iдеологiчний, прихований) для забезпечення суспiльного порядку нацiональної безпеки тощо. Парадигма легiтимностi ґрунтується на тому, що влада тримається на довiрi пiдданих або громадян до iснуючих державних iнститутiв внаслідок домiнуючих у даному суспiльствi цiнностей i норм. Парадигма суспiльної угоди розглядає владу як угоду мiж владними i суспiльними iнститутами з приводу надiйного забезпечення прав i свобод громадян, нацiональної безпеки.

Плюралiзм владних центрiв, що функцiонує в рамках цивiлi­зованого правового узгодження рiзноманiтних полiтичних, еконо­мiчних та iдеологiчних iнтересiв, запобiгає утворенню владної монополiї, трансформацiї її управлiнських функцiй у функцiї панування.

4. Типологiзацiя влади здійснюється за такими критерiями: харак­тером примусу, типом легiтимностi, ступенем публiчностi, типом влад­ного суб’єкта, джерелами формування, ступенем подiлу влади та механiзмом стримування i противаги.

5. Влада в Українi є напiвприхованою, з мафiозними каналами розподiлу ресурсiв (матерiальних, фiнансових, iнформацiйних), високим ступенем корумпованостi владних структур, поєднанням право­вих i насильницьких форм примусу, дуже низьким ступенем легiтим­ностi загалом i зокрема тих видiв легiтимностi, котрi є визначальними в сучасному цивiлiзованому свiтi. За джерелами формування влада в Українi є корпоративно-клановою, олiгархо-демократичною, подiленою на законодавчу, виконавчу i судову, з недостатньо оформленим юридично механiзмом стримування i противаги.

1. Поняття “полiтичний режим” вживається у декiлькох значеннях: як елемент форми держави поряд з такими елементами, як форма державного правлiння та державного устрою; як поняття, тотожне поняттю “полiтична система”; як поняття, що означає функцiональний стан полiтичної системи, конкретизує змiст її елементiв з точки зору юридичних, полiтичних, економiчних i духовно-культурних факторiв та механiзмiв формування влади і її розподiлу, а також характеристики вiдносин мiж владними і невладними iнститутами. У посібнику це поняття вживається в третьому значеннi.

2. Полiтичний режим розкриває характер вiдносин мiж: державою i громадянським суспiльством; гiлками центральної влади — главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими iнстанцiями; державою й органами регiонального i мiсцевого самоврядування; державою i партiями; державою i групами тиску; партiєю і групами тиску; виборчою системою i формами державного правлiння; iдео­логiчними i неiдеологiчними формами полiтичного примусу.

3. До типологiзацiї полiтичного режиму можна застосувати декiлька пiдходiв: класичний, що розкриває системнi ознаки полiтичного режиму; фрагментарний, що видiляє промiжнi режими, а також класифiкує полiтичний режим за окремими атрибутами.

4. Полiтичний режим України — промiжний. Він поєднує елемен­ти тоталiтарного, анархо-демократичного, охлократичного, а також авторитарно-демократичного режимiв. Пiсля прийняття нової Конституцiї в Українi переважають елементи авторитарно-демократичного та олігархічно-кланового режимів, але iснують конституцiйнi та політичні передумови для становлення демократичного режиму. Полi­тичний режим України можна також вважати режимом опiкунської демократiї, при якому внаслiдок недорозвиненостi iнститутiв громадянського суспiльства, недостатнiх юридичних механiзмів громад­ського контролю над владними структурами державна влада виконує двi суперечливi функцiї: сприяє становленню громадських iнститутiв i одночасно гальмує їхній розвиток. Після Помаранчевої революції та перемоги опозиційних сил на президентських виборах 2004 р. намітилися тенденції становлення ліберально-демократичного режиму України.


Тематика семінарського заняття

1. Сутність і структура політичного режиму.
   
2. Типи політичних режимів.
   
3. Політичний режим України.
   
4. Влада як суспільний феномен.
   
5. Політична влада та її основні риси.
   
6. Парадигми політичної влади.
   
7. Політична влада в Україні.
   

ТЕМА 7. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ, ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ ТА ГРОМАДСЬКІ ОБ’ЄДНАННЯ.


1. Американський політолог Ж.Лапаломбара, визначаючи поняття “політична партія”, вказує на чотири її ознаки: 1) партія як суб’єкт певної ідеології або особливої світоглядної орієнтації; 2) як організація, тобто достатньо тривке об’єднання людей на різних рівнях політики — від місцевого до міжнародного; 3) мета партії — завоювання та здійснення влади (хоча бувають партії, які вбачають свій обов’язок у пробудженні суспільної думки навколо болючих суспільних проблем); кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу — від голосування за неї до активного членства.

1. Партії утворюються внаслідок виборчої кампанії, а також виростають із профспілкових, релігійних організацій, клієнтів визначних політиків.
   
2. Партії виконують такі функції: ідеологічну, наукову, участь у боротьбі за владу, здійснення влади, розробка політичного курсу, представництво соціальних інтересів.
   
3. Типологія партій здійснюється за такими ознаками: ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи і засоби діяльності, політичний статус, соціальна база і електорат.
   
4. За ідеологією партії поділяються на: комуністичні (ліві), соціал-демократичні (лівоцентристські), ліберальні (центристські), консервативні (правоцентристські), фашистські (праві).
   
5. За організаційною структурою розрізняють масові, кадрові, партії виборців, централізовані з авторитарним, авторитарно-демократичним типами управління, децентралізовані з горизонтальними координуючими ланками, фракційні партії.
   
6. За методами і засобами діяльності партії бувають авангардні і парламентського типу.
   
7. Основними статусними ознаками партії є юридична, територіальна, владна.
   
8. Соціальна структура й електорат відображають соціальний склад партії, а також партійні орієнтації тих чи інших соціальних груп.
   
9. Під партійною системою треба розуміти сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, місце і вплив у політичній системі.
   
10. Існують різні підходи до типологізації партійних систем. В основі типологізації партійних систем лежить семитипова схема Дж. Сартрі, згідно з якою їх можна поділити на однопартійну, гегемоністську, систему з домінуванням однієї партії, двопартійну, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізовану.
    
11. Партійна система в Україні є атомізованою. Партії мають слабкий вплив як на формування владних структур, так і на різні сфери розвитку суспільства. Для неї характерні такі ознаки: 1) ідеологічна невизначеність і еклектизм, подвійні стандарти щодо використання ідеологічних пріоритетів (один для замовників – інший для електорату); 2) примітивна організаційна структура – напівзакрита і напівтіньова, що не сприяє конкурентній боротьбі всередині партії; 3) слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії формування власного електорату; 4) розрив між партійними керівниками, апаратом та партійними масами; 5) залежність партій від виконавчої влади й олігархічних структур; 6) вихід із тіні олігархічних партій, посилення їхнього впливу на політичну владу; 7) розгортання конкуренції не тільки між лівими і правоцентристськими, а й правоцентристськими та олігархічними партіями.
    

Закон України “Про партії” від 2001 р., узаконення пропорційної системи на рівні парламентських виборів і виборів до регіональних та місцевих органів самоврядування, а також формування уряду на основі парламентської партійної коаліції сприятимуть формуванню сучасних конкурентноздатних партій із сталими ідеологічними пріоритетами та розвинутою організаційною структурою.


Тематика семінарського заняття

1. Сутність і функції партії.

2. Типологія партій.

3. Партійні системи.

4. Партії і партійна система в Україні.


ТЕМА 8. ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ.


1. Соціальна політика — це багатовимірна система про­грам, служб і заходів (управлінських, регулятивних і саморегулятивних), спрямованих у соціальну сферу. Вона охоп­лює різноманітні напрями суспільного буття. Нормальне функціонування соціальної політики є гарантом суспільної злагоди та солідарності, створює умови для реалізації та самореалізації економічної та соціальної безпеки членів люд­ської спільноти. Класичного визначення поняття «соціальна політика» не існує. Початково її визначали як систему державних рішень, спрямованих на досягнення добробуту населення. Однак це визначення не є однозначним, адже до такої системи рішень може належати багато напрямів діяльності уряду. Попри все важливим завданням державної влади залишається служіння інтересам населення, досягнення його добробуту, тобто соці­альну політику можна вважати одним із видів регулювання держави, яку називають державою загального добробуту. Суть цього поняття полягає в тому, що держава взяла на себе обов’язок забезпечувати певний добробут свого населення, і ця діяльність охоплює широке коло питань соціального буття:

• соціальний захист знедолених;
  
• боротьбу з бідністю;
  
• регуляцію ринку праці;
  
• охорону здоров'я;
  
• освіту;
  
• культуру;
  
• етнонаціональні питання тощо.
  

Соціальна політика — це система програм, служб та за­ходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей. Соці­альна політика охоплює усі сфери життєдіяльності лю­дей — виробничу, соціальну, політичну, духовну та регулює стосунки між суспільством, колективом, громадою, особою у кожній з цих сфер та зонах їх взаємодії.

2. Мета соціальної політики — створення умов для розвит­ку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого потенціалу людини, її сутнісних сил, досягнення в суспільстві соціальної злагоди і ста­більності.

Головним завданням будь-якої соціальної політики є забезпечення чіткого функціонування всієї системи соціаль­но-політичних інститутів — суб'єктів такої політики; коор­динація функціонування різних елементів системи; форму­вання оптимального співвідношення між різними формами, методами, засобами з метою одержання очікуваних резуль­татів.

Такими результатами повинні стати:

• зменшення бідності та нерівності в суспільстві;
  
• уникнення економічної та соціальної маргіналізації недієздатних членів спільноти;
  
• зростання економічної та соціальної безпеки працездат­них груп населення на основі їхньої власної ініціативи, самореалізації та самодостатності.
  

Соціальна політика за умов реформування економічних, правових і суспільних відносин спрямовується на:

• поступове обмеження впливу чинників, які гальмують соціальний прогрес;
  
• посилення факторів соціального поступу, зростання со­ціальної та економічної безпеки особи.
  

3. Активна соціальна політика слугує основою для утвердження економічної незалежності людини. Активність забезпечується всебічною державною підтримкою потенційно ак­тивних членів суспільства, створенням сприятливих умов для їхньої соціально-економічної діяльності.

Пасивна соціальна політика, спираючись лише на дер­жавну благодійність, призводить до зростання інфляційних процесів, утвердження в суспільстві настроїв утриманства, зниження ділової активності населення.

Зміст соціальної політики, її мета та завдання визначають функції соціальної політики, а саме:

• вираження, захист, узгодження інтересів певних соціальних груп і шарів суспільства, а також окремих його членів;
  
• оптимальне розв'язання суспільних суперечностей;
  
• соціальних захист населення;
  
• управління соціальними процесами та інше.
  

4. Модель Бісмарка встановлює жорсткий зв'язок між рівнем соціального захисту та успішністю (тривалістю) професійної діяльності працівника. Соціальні права зумовлюються тими відрахуваннями, які виплачувалися протягом усього активного життя, тобто соціальні виплати набувають форми відкладених платежів (страхових внесків). Страхові каси, якими керують на паритетних засадах (працедавці і наймані працівники), отримують обумовлені колективними договорами відрахування із заробітної плати, з яких формуються різні професійні страхові фонди та здійснюються соціальні виплати. Такий соціальний захист принципово незалежний від державного бюджету. Для родин з обмеженими можливостями існує національна солідарність, яка реалізується через муніципальні служби для малозабезпеченого населення чи через благодійницьку діяльність.

Модель Беверіджа (Beveridge) ґрунтується на тому, що будь-яка людина, незалежно від її приналежності до активного населення, має право на мінімальну захищеність в разі хвороби, старості, зменшення своїх матеріальних ресурсів чи з іншої причини. Пенсійні системи забезпечують мінімальні прибутки усім людям похилого віку незалежно від їхніх минулих відрахувань від заробітної плати («соціальні» пенсії, на відміну від «професійних»). Такі системи соціального захисту фінансуються через податки з державного бюджету. В цьому випадку превалює принцип національної солідарності, який базується на концепції розподільчої справедливості.

На основі двох зазначених сформовано чотири базових моделі соціальної політики, що діють у сучасному світі: соціал-демократична, ліберальна, католицька, консервативна.

5. Завдання економічної політики держави: здійснення регулювання економіки в інтересах соціальних груп, що мають політичну владу; зв'язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних групп, що мають економічну владу, так і тих, які не мають її; забезпечувати функціонування всієї соціально-економічної системи в цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура); встановлювати і розвивати взаємовигідні економічні звязки з іншими країнами, захищати економічні інтереси власної країни.

Види економічної політики: е.п., що відповідає об'єктивному процессу функціонування і розвитку економіки, а тому стимулює її; е.п., що діє всупереч об'єктивним процесам функціонування і розвитку економіки, перешкоджає, гальмує і створює кризові ситуації; е.п., що визначає основні напрямки, шляхи і методи розвитку економіки і обмежує, блокує інші.

Тематика семінарського заняття

1. Поняття соціальної політики держави. Мета, завдання та функції соціальної політики.
   
2. Моделі соціальної політики: модель Бісмарка, модель Беверіджа, консервативна, ліберальна, соціал-демократична, католицька моделі.
   
3. Сутність та завдання економічної політики держави.
   
4. Економічна політика України.
   

ТЕМА 9. МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА ТА МІСЦЕ І РОЛЬ УКРАЇНИ В СУЧАСНОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ.


1. Міжнародні відносини — це сукупність різноманітних стосунків (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими і регіональними організаціями, в процесі взаємодії яких створюється система міжнародного порядку.

2. Формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікти.

3. Міжнародні структури і механізм їх взаємодії, тенденції і закономірності світового розвитку є об'єктом геополітики як науки і практичної політики. В первісному своєму значенні геополітика вивчала державу та її політичні механізми використання географічного простору, як необхідної умови національного виживання і розвитку.

4. Сутність зовнішньої політики держави на сучасному етапі полягає у її здатності відстоювати національні інтереси і забезпечувати міжнародну безпеку. Поняття "національні інтереси" в об'єктивному значенні означає сукупність умов, що сприяють дотриманню національної безпеки, суспільного життя громадян, а в суб'єктивному — ідеологічні інтерпретації зовнішньополітичного курсу держави в залежності від політичного режиму і міжнародного порядку. Міжнародна безпека передбачає створення ефективних механізмів розв'язання глобальних і регіональних конфліктів, забезпечення оптимального балансу сил на міжнародній арені.

5. До основних міжнародних структур відносяться органі­зації глобального, глобально-регіонального і регіонального масштабів. До глобальних міжнародних структур відносять: ООН з її керівними органами (Радою Безпеки, Генеральною Асамблеєю, Економічною і Соціальною Радою), Світовий банк, МВФ, ГАТТ, ЮНЕСКО, ВООЗ; глобально-регіональ­них — Сімку, ОБСЄ; регіональних — ЄС, НАТО, ОПЕК, ЛАД, ОАЄ, ОАД, АСЕАН.

6. Тенденції світового сучасного розвитку пояснюються в контексті таких теорій: модернізації, постмодернізації і антимодернізації, а також геополітичних концепціях, які до­повнюють і конкретизують ці теорії стосовно реалій постбіполярного міжнародного порядку.

7. Україна виступає на міжнародній арені як без’ядерна, позаблокова держава, яка прагне дотримуватися принципів і норм міжнародного права. Вона як суб'єкт міжнародних відносин активно співпрацює з такими організаціями, як ОБСЄ, ЄС, НАТО, МВФ і Світовий банк, підтримує добросусідські стосунки з Росією, Польщею, Чехією, Угорщиною. Слабким аспектом міжнародної політики України можна вважати: 1) постійне балансування між Заходом і Євразією, що спричинює буферну роль України у цьому процесі; 2) невикористання зацікавленості країн Заходу у суспільній мо­дернізації України, як фактора демонтажу імперських структур Росії; 3) неприйняття правил ГАТТ-СОТ у зовнішній торгівлі, що спричинює обмеження її ліберизації; 4) неспри­ятливий правовий режим для залучення прямих інозе­мних інвестицій в українську економіку, обумовлений боязню частини правлячої еліти, а також монопольних промислових, аграрних і фінансових кланів втратити внаслідок поширен­ня іноземних капіталів на український ринок мафіозні ка­нали збагачення.


Тематика семінарського заняття

1. Сутність і основні ознаки міжнародних відносин.

2. Зовнішня політика держави.

3. Тенденції сучасного світового розвитку.

4. Україна у системі міжнародних відносин.


ТЕМА 10. ПОЛІТИЧНИЙ МАРКЕТИНГ ТА МЕНЕДЖМЕНТ.


1. Маркетинг – це система заходів щодо управління операціями збуту та торгівлі, регулювання ринкових процесів і вивчення конюктури та закономірностей функціонування ринку.

2. Політичний маркетинг – сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження у суспільно-політичну практику тих чи інших настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання суспільного контролю за ринком влади.

3. Функції політичного маркетингу: формування інформаційного банку; розробка методів аналізу та обробки даних інформаційного банку, обробка ключових показників, що найповніше характеризують об’єкти та суб’єкти політики; оцінка і аналіз умов політичного ринку, маркетингового середовища; аналіз ринкових можливостей партій, суспільних інституцій, ідей, особистостей; розробка оцінних прогнозних моделей політичного попиту; аналіз ефективності політичного маркетингу, корегування обраних форм і методів політичної діяльності.

4. Менеджмент – це процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного використання з метою досягнення цілей управління суспільством, політичною та іншими системами тощо.

5. Види управління в політиці: управлінські відносини, що виникають між державними посадовими особами та недержавними органами і населенням (державне управління); управлінські відносини всередині державних і політичних організацій з метою упорядкування їх діяльності; політичний менеджмент.

6. Завдання політичного менеджменту: зміцнення авторитету державного чи політичного діяча; створення привабливого образу державної установи, політичної партії, громадської організації, групи тиску; розширення кількості прихильників тієї чи іншої політичної програми; формування електоральних переваг населення; організація політичних союзів, блоків; вплив на політичних опонентів; вплив на осіб, що приймають державні рішення; мобілізація мас для політичної підтримки.

7. Види політичного менеджменту: іміджмейкінг; корпоративний політичний іміджмейкінг; електоральні технології; політичний брендинг; технології політичних союзів; технології регулювання та розв’язання політичних конфліктів; технології лобіювання.

4. Список основної та додаткової літератури.
   

Список основної літератури

1. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: КНЕУ, 1997. – 324 с.
   
2. Дмитрів І.С., Рудакевич О.М., Сокол З.С. Політологія. Курс лекцій. – Тернопіль: «Астон», 1998. – 158с.
   
3. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Підручник для студентів вищих закладів освіти – Львів: «Новий світ - 2000», 2008. – 304 с.
   
4. Політологія/ За ред.. О.І. Семківа. – Львів: Світ, 1993. – 576с.
   
5. Політологія. Кінець ХІХ – п.п. ХХ ст..: Хрестоматія/ За ред.. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – 800с.
   
6. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред.. О.В. Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.: «Академія», 1998. – 368с.
   

Список додаткової літератури

Модуль 1. Політика як суспільне явище. Розвиток політичної думки, ідей та течій в історичному контексті.	Тема 1. Політика як соціальне явище та політологія в системі соціально-гуманітарного знання	1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.
	Тема 2. Основні етапи історії політичної думки: Стародавній світ, Середньовіччя, Відродження, Просвітництво, Новітній час.	1. История политических и правовых учений. Учебник для вузов/ Под общ. Ред. В.С. Нерсесянца. – М., 1995. 2. Себайн Джордж Г., Торсен Томас Л., Історія політичної думки/ Пер. з англ. – К.: Основи, 1997.
	Тема 3. Розвиток політичної думки в Україні.	1. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: проблеми самоорганізації. – К.: Промінь, 2003.
		2. Кухта Б.Л. Історія украънськоъ політичної думки. Текст лекцый. – Львыв: ЛДУ, 1991. 3. Михальський І.С. Джерела з історії політичних партій кінця ХІХ – поч.. ХХ ст.. – Луганськ: Альма-матер, 2003.
	Тема 4. Основні політичні течії сучасності	1. Буртяк Г.Я., Корнієнко В.О. Основні політики-ідеологічні доктрини та глобальні проблеми сучасності: Навч. посіб. – Вінниця:ВНТУ, 2003. – 91с. 2. Вакулинчук Н. Неофашизм: преемственность, политическая система. – К.: Оріяни, 2002. 3. Каменская Г.В., Родионов А.Н. Полотические системы современности: Учебное пособие. – М., 1994.
Модуль 2. Політична система сучасного суспільства Модуль 3. Складові, особливості та характеристики політики	Тема 5. Політична система суспільства. Держава у політичній системі суспільства.	1. Мороз О.О. Політична анатомія України. – К.: Парламентське видавництво, 2004. – 388с. 2. Розова Т.В., Барков В.Ю. Специфіка становлення громадянського суспільства в Україні: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2003. 3. Україна: Навчальний посібник. – К., 1997.
	Тема 6. Політичні режими та політична влада. Політична ідеологія.	1. Плахотнюк С.С. Основні політичні доктрини сучасності: навч. посіб. – Вінниця:ВДТУ, 2003. 2. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К., 1996.
	Тема 7. Політичні партії, партійні системи та громадські об’єднання.	1. Політичні партії і вибори (довідник)/ Уклад. А.Зельницький, П.Удовенко. – К., 2003.
	Тема 8. Економічна та соціальна політика держави.	1. Іванова О.Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти. Курс лекцій. – К.: Основи, 2003. – С.28-32. 2. Холостова Е.М. Социальна политика: Учеб. Пособие. – М.: ИНФРА., 2001. – 204 с. 3. Головатий С. Управлінські аспекти соціальної роботи. Курс лекцій.- К., 2004. 4. Семигіна Т.В. Словник із соціальної політики. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – 253с.
		5. Семигіна Т.В. Соціальна політика у глобальному вимірі. – К.: Пульсари, 2003. – 252с. Соціальна робота: Хрестоматія. – К.: ДЦССМ, 2001. – 396с.// Соціальна робота. Книга 3. – С.46-51. 6. Шевчук П.І. Соціальна політика. – Львів: Світ, 2003. – С.6-28.
	Тема 9. Міжнародна політика та місце і роль України в сучасному геополітичному просторі.	1. Бараш Ю. Європейський нейтралітет і невизначеність України: Моногр. – Нац. Ін.-т страт. досл.. – Донецьк, 2002. 2. Брежнєва Т., Їжак О., Шевцов А. Євроатлантична інтеграція України: військово-політичні аспекти: Монографія. – Д.: «Пороги», 2003. 3. Василенко С.Д. Європейський вибір України: Монографія. –
		Одеса: «Видавінформ», 2004. – 212с.
	Тема 10. Політичний маркетинг та менеджмент.	1. Головатий М.Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навчальний посібник. – К.: МАУП, 2002. 2. Цветков В.В., Кресіна І.О. Коваленко А.А. суспільна трансформація і державне управління в Україні: політико-правові детермінанти: Монографія. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2003. 3. Унпелев А.Г. Политология: власть, демократия, личность: Учебное пособие. – М., 1994.