В. Д. Бабкін Політологія як наука І навчальна дисципліна

Вид материала

Документы

Содержание Структуру політичної системи становлять Трудові колективи

Подобный материал:

• Навчальна програма дисципліна «політологія» Спеціальність «Облік І аудит», 350.6kb.
• Реферат на тему: Політологія як наука І навчальна дисципліна, 137.74kb.
• Робоча навчальна програма з курсу „ політологія острог Робоча програма затверджена, 509.66kb.
• Рішенням Вченої Ради юридичного факультету від " " 2008 р вступ Навчальна дисципліна, 561.94kb.
• Лекція Методика навчання математики як наука І як навчальна дисципліна в педвузі, 1079.94kb.
• Навчальна програма курсу "Соціологія" (для студентів Ікурсу спеціальності "політологія", 599.46kb.
• Розділ: Політологія Політологія як наука, 211.88kb.
• Історія політичних та правових вчень як наука І як навчальна дисципліна, 87.85kb.
• Політологія як наука. Предмет політології, 1646.96kb.
• 1. Політологія, як наука, її місце в системі гуманітарних наук, 507.49kb.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація пове­дінки людини, тобто можливість впливати на неї з допо­могою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: полі­тичні відносини; політична організація суспільства (дер­жавно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єд­нання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це — міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждер­жавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійс­нення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між полі­тичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організа­ція суспільства, охоплюючи його стабільні політичні ор­ганізації та установи, які здійснюють політичну владу, їх поділяють на три види: власне політичні організації (дер­жава, політичні партії, політичні рухи); політизовані ор­ганізації (народні рухи, профспілки); неполітичні органі­зації (об'єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконав­чою та судовою гілками влади, збройними силами. Буду­чи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його еконо­мічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між держа­вою та громадянським суспільством здійснюють полі­тичні партії — певні групи людей, яких єднають спіль­ні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є до­сягнення державної влади; оволодіння апаратом управ­ління для реалізації соціальних інтересів, які вони пред­ставляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації су­спільства.

Трудові колективи створені для виконання виробни­чих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Це відбувається, коли економі­чні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цьо­го він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному житті суспільства ві­діграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й за­хист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професій­них, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єд­нань має статут із чітко визначеними завданнями в ме­жах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і само­стійним елементом політичної системи суспільства і в де­мократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поши­ренням інформації. Вони впливають на регулятивно-уп­равлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені полі­тичні й правові норми. Засоби масової інформації нама­гаються звільнитися з-під державного й політичного дик­тату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у ви­кладі масової інформації.

Політичні принципи й норми, їх призначення поля­гає у формуванні політичної поведінки та свідомості лю­дини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодав­чих актах політичні принципи й норми регулюють полі­тичні відносини, визначають дозволене й не дозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони форму­ються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних доку­ментах, правових нормах, як частина суспільної свідомо­сті, а політична культура як сукупність уявлень про різ­ні аспекти політичного життя (див. розділ 4, тема 4.1).

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних ці­лей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка пе­редбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки систе­ми влади, політичної системи загалом.

Функції й типологія політичних систем

Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

— вироблення політичного курсу держави та визна­чення цілей і завдань розвитку суспільства;

— організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм;

— координація окремих елементів суспільства;

— легітимізація (діяльність, спрямована на узаконен­ня політичної системи, на досягнення в її межах взаєм­ної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм);

— політична соціалізація (залучення людини до полі­тичної діяльності суспільства);

— артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику);

— агрегування інтересів (узагальнення та впорядку­вання інтересів і потреб соціальних верств населення);

— стабілізація (забезпечення стабільності та стійкос­ті розвитку суспільної системи загалом).

Функціонування політичної системи зумовлене наяв­ністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Для з'ясування того, як вони формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) політичні системи.

Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розши­рив класифікацію форм правління Аристотель, запропо­нувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, ари­стократія — олігархія, політія — демократія. Значно піз­ніше, коли політична система почала набувати структур­них рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспі­льства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалі­стична системи. У сучасній західній політичній науці роз­різняють такі типи політичних систем: військові та гро­мадянські; консервативні й ті, що трансформуються; за­криті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових); мікро­скопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й моде­рнізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога ЯС. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних си­стем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (ко­муністичні) системи, традиційні (збереження наявних со­ціальних відносин), популістські (властиві країнам тре­тього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — прагматизм, раціона­лізм, основні цінності — свобода особистості, індивідуа­лізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково індустрі­альну, (передбачає поєднання різних політичних куль­тур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократич­ного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізо­ваність). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В осно­ву типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, характер по­літичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталіта­ризм); форми державно-адміністративного устрою (уні­тарна держава, федерація, конфедерація); співвідно­шення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

Усі названі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж полі­тична система суспільства — своєрідне утворення, особ­ливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

Запитання. Завдання

1. Проаналізуйте взаємозв'язок чинників стабілізації та дестабі­лізації політичних систем.

2. Як співвідносяться і взаємодіють держава, політична система і громадянське суспільство?

3. Порівняйте умови функціонування політичних інститутів за різ­них типів політичних систем.

4. Заповніть порівняльну таблицю основних типів політичної сис­теми сучасності: № п/п	Тип політичної системи	Основні структурні елементи	Ступінь відкритості системи та характер системних зв'язків	Стаблільність політичної системи, частота зміни правлячих режимів
1.
2.

5. Які чинники впливають на формування політичної системи в су­часній Україні?

Теми рефератів

1. Провідні наукові підходи до осмислення сутності політичних си­стем сучасності.

2. Типи політичних систем у посткомуністичних країнах: порівня­льний аналіз.

3. Тенденції трансформації політичних систем у суспільствах пере­хідного типу.

Література

Андреев С. С. Политические системы и политическая организация // Со­циально-политический журнал. — 1992. — № 1.

Гавриленко І. Політична система суспільства // Політологічні читання. — 1993. — № 1.

Анохин М. Г. Политические системы: адаптация, динамика, устойчивость. — М., 1996.

Белов Г. А. Политическая система // Кентавр. — 1995. — №2.

Белов Г. А. Функция политической системы // Кентавр. — 1995. — №3.

Марченко М. Н. Механизмы адаптации политической системы современ­ного Запада // Советское государство и право. — 1991.—№ 11.

Политическая система и ее роль в жизни общества // Социально-полити­ческий журнал. — 1992. — № 8.

Сікора І. Проблема легітимності політичної системи і державності в пере­хідних суспільствах // Політологічні читання. — 1992. — № 1.

Фарукшин М. X. Политическая система общества // Социально-полити­ческие науки. — 1991. — № 5.

Чиркин В. Е. Глобальные модели политической системы современного об­щества: индикаторы эффективности // Государство и право. — 1992. — № 5.

Шабров О. Ф. Политическая система: демократия и управление общест­вом // Государство и право. — 1994. — № 5.

Якушик В. М. Політична система і політичний режим // Політична думка. — 1993. — № 1.


3.3. Політична система України

Політична система тісно пов'язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює спосо-би.реалізацїї влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні краї­ни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-полі­тичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демокра­тичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого громадянського суспільства.

Проблема становлення політичної системи України

Україна подолала початковий етал перехідного періо­ду — проголошення незалежності й набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу розвитку демократи­чних процесів, політичного та економічного облаштуван­ня, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, по­вноцінної та цивілізованої країни з політичною та еконо­мічною визначеністю. Але цей процес відбувається скла­дно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політич­ній, економічній, соціальній та духовній сфері. Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загальноцивілізованих правил і норм. Посилюєть­ся апатія людей до діяльності владних структур: сподіван­ня на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 1998 р. не виправда­лися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних опитувань, проведе­ні в жовтні 1998 р. україно-американським Центром стра­тегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна влада у країні належить кримінальним струк­турам, мафії, 37,2% — «приватному капіталу». І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада належить Президентові, 11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% — місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність владою загалом.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес форму­вання ринкової системи в Україні розпочався за відсутнос­ті зрілих ринкових структур, досвіду поведінки економіч­них суб'єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управ­ління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промисло­вого і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній борг її на початок квітня 2001 р. становив 10,33 млрд дол. На йо­го обслуговування тільки в 1999 р. витрачено 2,5 млрд дол.

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідні­стю подолання потворних явищ адміністративної систе­ми, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих влад­них структур, відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків з пострадян­ськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння перева­жної частини населення. Для соціальне незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фі­зичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насам­перед науково-технічні та висококваліфіковані працівни­ки, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Де­структивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, на­ростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збіднін­ня інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX— XXI ст., є системною за своїм характером. Відповідно пе­ред суспільством постало питання, якою має бути політи-ко-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що «оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава», позаяк молода українська державність є не про­сто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українсько­го народу за збереження власної етнокультурної ідентич­ності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в політико-ідеологічній доктри­ні державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона — надто делікатний інструмент, невміле поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріори­тет у державотворенні має належати громадянсько-пра­вовій ідеї. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне грома­дянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове бу­дівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового госпо­дарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демо­кратичної, соціальної, правової держави зумовлює необ- хідність відповідної політичної культури населення, фор­мування національного менталітету, адекватного ринко­вій економіці та плюралістичній демократії. І якщо євро­пейська політологічна думка орієнтує громадян на дотри­мання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її за­конів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізо­ваному співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю насе­лення України, позаяк вона, за словами академіка П. Толочка, — не етнічна, а державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою, по­трібна політична нація, до якої в Україні належать укра­їнці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної на­ції можливе лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо.


Модель суспільно-політичного устрою в сучасній Україні

В Україні, як і в інших пострадянських державах, пе­рехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і соціально-право­вої держави розпочався зі створення нової політичної си­стеми.

На перших порах Україна прагнула створити соціаль­но-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Відповідно наблизилася за багатьма параметрами до професійного парламенту Верховна Рада України, за­проваджено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади, зрештою, до кризи влади загалом, яка проявилась в неефективності владних структур, неузгодженості та суперечливості їхніх дій, протистоянні місцевих представницьких і виконавчих органів, втраті авторитету влади у населення.

Такий стан значною мірою був зумовлений дефіцитом професійно підготовлених кадрів. Більшість із політич­них лідерів виявилася нездатною до конструктивної уп­равлінської діяльності. Кадровий голод багато в чому по­силювався клановими принципами добору і розстановки управлінців.

Функціонування політичної системи України певною мірою поліпшилося після прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України,

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою дер­жавою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структу­рам і контролює їх. Україна є президентсько-парламент­ською республікою. Державна влада здійснюється на за­садах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Кон­ституція визначає і гарантує самоврядування.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є пар­ламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямо­го виборчого права. Обирається вона на 4 роки, працює в режимі чергових і позачергових сесій. Організаційни­ми формами парламентської діяльності є робота коміте­тів Верховної Ради України, тимчасових спеціальних комісій, які створюються для підготовки і попереднього розгляду окремих питань, партійних фракцій у парла­менті, а також позафракційних груп.

До повноважень Верховної Ради України належать:

— внесення змін до Конституції України;

— визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

— призначення виборів Президента України;

— усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

— розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Про­грами діяльності Кабінету Міністрів України;

— затвердження бюджету і внесення змін до нього;

— оголошення за поданням Президента стану війни і укладення миру;

— прийняття рішення про використання Збройних Сил та інших військових формувань у разі збройної агре­сії проти України; — надання згоди на призначення Президентом Пре­м'єр-міністра України.

Верховна Рада здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України входять до її компетенції. Серед них — затвердження загальної струк­тури і визначення функцій Збройних Сил, Служби Безпе­ки України, інших військових формувань, а також Міні­стерства внутрішніх справ. Вона також ухвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення до інших держав підрозділів Збройних Сил України та про допуск військових формувань інших дер­жав на територію України.

Поширюються її повноваження на призначення і зві­льнення з посад Голови та інших членів Рахункової па­лати України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Національного Банку України, половини складу Національної ради з питань телебачен­ня і радіомовлення; обрання третини складу Конститу­ційного Суду України, обрання суддів; призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України; надан­ня згоди на призначення на посаду та звільнення з поса­ди Президентом України Голови антимонопольного комі­тету України, Голови Фонду державного майна, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення; на­дання згоди на призначення Президентом України на по­саду Генерального прокурора України, висловлення недо­віри йому, що має наслідком його відставку з посади.

Згідно з Конституцією, главою держави з правом ви­ступати від її імені є Президент України. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, до­держання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Посаду Президента було запроваджено Законом Укра­їни «Про створення посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень в Конституцію (Основний За­кон) Української РСР» від 5 липня 1991 р. Обирається він громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Кандидат на президентський пост має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, мати право голосу, володіти державною мовою. Одна й та сама особа може обіймати посаду Президента України не більше двох термінів під­ряд, а бути обраною на третій термін тільки після того, як цю посаду обіймала інша особа. Президенту України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посади в державних або громадських органах, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з моменту прийняття ним присяги на вірність народу України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голо­ва Конституційного Суду України. Президент України:

— забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

— представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави;

— призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні за­сідання не можуть розпочатися;

— за згодою Верховної Ради України призначає Пре­м'єр-міністра України, а також припиняє повноваження та приймає рішення про його відставку;

— призначає за поданням прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

— є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він є відповідальним перед Президентом України, підконтрольним і підзвітним Верхо­вній Раді України. Кабінет Міністрів України забезпечує:

— державний суверенітет і економічну самостійність України;

— здійснення її внутрішньої і зовнішньої політики;

— виконання Конституції і законів, актів Президента України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві Севастополі здійснюють місцеві державні адміністра­ції. Якщо голові районної чи обласної державної адміні­страції висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про його відставку.

Владні структури, насамперед законодавчі органи, формують за участю політичних партій. Така модель пе- редбачає чіткий розподіл функцій та повноважень зако­нодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про демократичну, соціальну, правову державу та громадянське суспільство. Проте на практиці Україні до такої моделі ще далеко.

Серед найскладніших проблем сучасного державотво­рення — формування механізму стримувань і противаг у діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади. Згідно з новою Конституцією України відбувся перерозподіл владних повноважень на користь Верховної Ради і Кабі­нету Міністрів України. Звузилося коло повноважень Президента і особливо його адміністрації, на яку покла­дено аналітичні та прогностичні функції, обов'язки щодо підготовки документів для глави держави.

Конституційний Суд України як єдиний орган конс­титуційної юрисдикції України покликаний забезпечити дотримання владними структурами своїх функцій і пов­новажень. До нього входять 18 суддів, по шість з яких призначають Президент, Верховна Рада України та з'їзд суддів України.

До повноважень Конституцйного Суду України належать:

— вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента Украї­ни, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— офіційне тлумачення Конституції України та зако­нів України.

З цих питань Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними й не можуть бути оскаржені.

Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процеду­ри розслідування і розгляду справи про усунення Прези­дента України з поста в порядку імпічменту.

Новим соціальним інститутом для України є місцеве самоврядування. Як відомо, з середини XIX ст. Місцеве управління з ініціативи прусського юриста Рудольфа Гнейста стали називати «місцевим самоврядуванням». Ця форма суспільного устрою відображена в прийнятих 1985 року міжнародних правових документах — Всесвітній де­кларації місцевого самоврядування та Європейській хар­тії місцевого самоврядування, зідно з якими важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія.