Володимир Мельниченко Тарас Шевченко

Вид материала

Документы

Содержание Гоголь про Шевченка

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Українська душа Москви, 10720kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Тема: Т. Г. Шевченко співець краси рідного краю, 30.33kb.
• Тарас Шевченко "Зоре моя вечірняя", 110.38kb.
• Тарас Григорович Шевченко для українського народу І які життєві урок, 332.9kb.
• Какое отношение акын Тарази имеет к Тарасу Шевченко, 230.36kb.
• Тарас Шевченко народився 9 березня 1814, 335.74kb.
• План I. Богатство поэтического языка шевченко. II. Тарас григорьевич шевченко и русская, 443.56kb.
• Тарас Шевченко "І мертвим, І живим, І ненародженим землякам моїм, 95.01kb.
• Тема: Тарас Шевченко – геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження, 615.83kb.

Гоголь про Шевченка


Як Гоголь ставився до Шевченка? Григорій Данилевський залишив спогади про те, як восени 1851 року Бодянський познайомив його з Гоголем. Заговорили про поезію і поетів...

«— А Шевченко? — спросил Бодянский.

Гоголь на этот вопрос с секунду помолчал и нахохлился. На нас из-за конторки снова посмотрел осторожный аист…»

Ось це свідчення наштовхує на думку, що все сказане затим Гоголем враховувало присутність Данилевського, який працював тоді в Міністерстві народної освіти чиновником з особливих доручень у товариша міністра народної освіти Авраама Норова. Данилевський сам писав, що Бодянський, представляючи його Гоголю, сказав йому, що він «служить при Норові».

« — Как вы находите Шевченко? — повторил свой вопрос Бодянский.

— Хорошо, что и говорить, — ответил Гоголь. — Только не обидьтесь, друг мой, вы — его поклонник, а его личная судьба достойна всякого участия и сожаления.

— Но зачем вы примешиваете сюда личную судьбу? — с неудовольствием возразил Бодянский, — это посторонее… Скажите о таланте, о его поэзии…

— Дегтю много, — негромко, но прямо проговорил Гоголь, — и даже прибавлю, дегтю больше, чем самой поэзии. Нам-то с вами, как малороссам, это, пожалуй, и приятно, но не у всех носы, как наши. Да и язык…»

Бодянський не витримав, став заперечувати і розгарячився. Гоголь відповів йому:

« — Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня — язык Пушкина, какою является Евангелие для всех


христиан…¹ А вы хотите провансальского поэта Жасмена² поставить в уровень с Мольером и Шатобрианом!

— Да какой же это Жасмен? — возмутился Бодянский. — Разве их можно равнять? Что вы? Вы же сами — малоросс!

— Нам, малороссам и русским, нужна одна поэзия, спокойная и сильная, — продолжал Гоголь… Я знаю и люблю Шевченко, как земляка и даровитого художника… Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту… Нет, Осип Максимович, не то нам нужно, не то. Всякий, пишущий теперь, должен думать не о розни, он должен прежде всего поставить себя перед лицом Того, кто дал нам вечное человеческое слово…»³.

______________________

¹ Микола Жулинський зауважує, що «відхід від рідної мови для Миколи Гоголя не пройшов безслідно — він спровокував кризу та започаткував роздвоєння національної свідомості». На думку Юрія Барабаша, мовна двоїстість, ставши складником двоїстості національної свідомості, втрати ідентичності, водночас виступила і їх чинником, каталізатором гострої психологічної роздвоєності.

² Жак Жасмен (1798—1864) — французький поет, один із засновників і головних діячів (поряд з Ж.Руманілем і Ф.Містралем) культурно-національного руху за відродження провансальської літератури, традиції поезії трубадурів.

³ Григорий Данилевский. Знакомство с Гоголем // Исторический вестник. Историко-литературный журнал. Том ХХVІ.С.-Петербург, 1886. С. 478—479.

В свій час Михайло Грушевський назвав Гоголя одним із найславніших синів України, одним із найгеніальніших людей, яких дала Україна. Вчений зазначав:

«Гоголь виріс на руїнах старої Гетьманщини, не підозрюючи, що зі смертю козацького устрою не перестала жити Україна. В тій сфері, де він виховувався під виключним пануваннєм «єдиної правдивої російської літератури й культури», ніхто не підозрівав сього… Гоголь, підогрітий мріями на непривітній чужині про свою Малоросію, і тим чисто етнографічним інтересом, який побачив до українства в петербурзьких інтелігентських кругах, став ентузіастичним співцем українського життя, що вимирало на його очах під новими впливами, новими формами, поетом давньої України, безповоротно похороненої. Він обсипав розкішними квітами творчості сю Україну, що представлялася йому дорогою, прекрасною покійницею; овіяв її гробовець ароматами поезії, не підозрюючи її близького воскресіння, не підозрюючи вічного життя під шкарлупою півзотлілих форм…»

Грушевський висловив припущення, що коли б замість Петербурга, Рима, Москви Гоголь пожив би в Україні, ввійшов до харківського гуртка 1830-х років та київського 1840-х років, його літературна спадщина, мабуть, не була б великоруська. Вчений наголошував, що у Гоголя було глибоке українське почуття. Він сильно відчував різницю української і великоруської мови. В теорії він припускав зовсім свідомо можливість українського самопочуття, хоч сам у собі його не бачив різко вираженого.


Гоголь ще щось говорив у такому дусі, але Бодянський, очевидно, ображений, замовк і замкнувся, наче й не він ставив питання про Шевченка. Згодом Осип Максимович піднявся й сказав коротко: «Ну, мы вам мешаем, пора нам и по домам!»

Тільки коли Данилевський з Бодянським вийшли на Нікітський бульвар, Осипа Максимовича прорвало:

«Странный человек! На него — как найдет! Отрицать значение Шевченка! Вот уже, видно, не с той ноги сегодня встал».

Мені довелося зтикатися з твердженням, що Данилевський приписав Гоголеві слова, які той нібито насправді не говорив, адже цитовані спогади з’явилися на світ аж через три з половиною десятиліття. Втім, пам’ятатимемо, що Данилевський, так би мовити, застрахувався: «Вышеприведенный разговор Гоголя я тогда же сообщил на родину близкому мне лицу, в письме, по которому впоследствии и внёс его в мои начатые воспоминания. Мнение Гоголя о Шевченко я не раз, при случае, передавал нашим землякам. Они пожимали плечами и с досадой объясняли его посторонними, политическими соображениями, как и вообще всё тогдашнее настроение Гоголя».

Нагадаю, що в передмові до Повного зібрання творів Тараса Шевченка в дванадцяти томах Іван Дзюба і Микола Жулинський наголосили, що «немає підстав не вірити Г.Данилевському, який згадує

_________________________

Так само Грушевський підкреслював той величезний вплив, який мали Гоголеві повісті з українського життя: «Люди наших поколінь певне тямлять, скільки завдячили їм в розвою й усвідомленні своїх українських симпатій!» З цієї причини, а також з огляду на українське почуття Гоголя, «ми не маємо ніякої причини викидати його з історії українського національного руху, розвою української свідомості. Не цілою своєю творчістю, не цілою своєю гігантською фігурою, але деякими сторонами своїми він належить сюди».

Грушевський рішуче виступав проти того, щоб протиставлювати Гоголя українському рухові, як щось принципово йому противне. На всякі такі спроби і заходи ворогів українства,зазначав учений, ми мусимо повторити його власну фразу з його листа: «Він наш, він не їхній!»…


розмову О.Бодянського з М.Гоголем восени 1851 року», тобто наведеним вище словам Гоголя.

Але в позиції та словах Гоголя був і глибший сенс, який у свій час тонко вловив Сергій Єфремов. Він звернув увагу на те, що Гоголь, який «сам для себе не міг визначити, “яка в нього душа”, в особі свого земляка з певно-визначеною й виразно-виявленою національною і політико-соціальною “душою” міг почувати, коли хочете, певний докір...» Найбільше це сублімувалося в питанні про мову: «...Гоголь не міг не почу-вати й того, що саме Шевченко з його репутацією безкомпромісно на даному пункті був для його живим докором. Принаймні, в епізоді, переказаному в споминах Данилевського, можна вловити й нотку самооборони, те апологетичне завзяття, яке, обороняючи себе од угадуваних закидів, силою розгону, реакції перегинає палицю в другий бік».


«Пробратися в Малоросію свою…»


Саме в щоденнику Бодянського зафіксовано ключові слова Гоголя, сказані в травні 1850 року: «Мне хотелось бы пробраться в Малороссию свою, потом на осень воротиться к вам, зиму провести где-либо потеплее, а на весну снова к вам» (виділено мною. — В.М.). З цього добре видно, яку землю Гоголь вважав своєю, рідною. Гоголь жив в Одесі з осені 1850 року до весни 1851 року, тут завершив другий том «Мертвых душ». Потім він прибув у своє родове гніздо село Василівку (Яновщину), провів там в останній раз найквітучіший період весни. Він малював план майбутнього будинку для всієї сім’ї, відвів у ньому для себе три кімнати. Закупив ліс для будівництва, перед самим від’їздом придбав собі міцну дубову шафу для книг і пообіцяв, що наступної весни, коли нарешті вийде його книга, приїде у Василівку сам і приступить до зведення будинку.

Потім Гоголь поїхав у Москву, де чекала на нього смерть.

Поселився у графа Олександра Толстого в будинку Тализіна на Нікітському бульварі, що недалеко від будинку № 9 на Арбаті, де нині знаходиться Культурний центр України в Москві. Літо 1851 року пройшло в щасливих надіях, а гіркий перелом настав на початку осені. 2 вересня 1851 року Гоголь пише матері у Василівку: «Рад бы лететь к вам, со страхом думаю о зиме… Здоровье мое сызнова не так хорошо, и, кажется, я сам причиною. Желая хоть что-нибудь приготовить к печати, я усилил труды и чрез это не только не ускорил дела, но и отдалил еще года, может быть, на два. Бедная моя голова! Молитесь обо мне, добрейшая моя, родная душе моей матушка…»

Зима, якої боявся Гоголь, справді принесла спалення ним другого тому «Мертвых душ» і смерть генія. Не торкатимуся більше ні втрати твору, ні втрати життя — про це є величезна спеціальна література. Хочу лише наголосити, що на Арбаті Гоголь волав до матері, до Василівки, до України…

В цьому контексті нагадаю, що ще на початку 30-х років Микола Васильович загорівся ідеєю посісти кафедру в Київському університеті святого Володимира, яку подав йому Михайло Максимович. У Гоголя визрів масштабний науковий проект — написати «Історію Малоросії» в шести малих, або чотирьох великих томах, а також виник задум створити загальну історію людства. Між іншим, якраз таке завдання виконав згодом Грушевський! А Гоголеві не судилося. В Києві йому не дали навіть місця ординарного професора загальної історії. Це не могло не вплинути на дальшу долю сина українського народу. Грушевський влучно зазначив: «Нещастям було, що Гоголь не мав навколо себе людей з сильніше вираженими національними почуттями. Він обертався між росіянами або українцями зовсім денаціоналізованими»…

Невдовзі після згаданого листа до матері Гоголь, дізнавшись про весілля однієї з своїх сестер, виїхав із Арбату, з Москви через Калугу в Малоросію. Зупинився в обителі Оптина пустинь. З готелю в Козельську писав листи знайомому старцю Макарію й просив у нього поради: чи їхати додому, чи в Крим, чи повернутися в Москву? Старець заспокійливо відповідав: вирішуйте самі, чиніть так, як самі хочете, і не надавайте своїй нерішучості надмірного значення, це минеться. Мудра відповідь. Та часто думається мені, що Микола Васильович, напевне, ще залишився б живим, якби тоді справді приїхав у рідне село. Бо ж тільки вдома, в Україні, він міг позбутися того страшного стану, коли, за його ж словами, находили на нього хвилини життєвого оніміння, серце і пульс переставали битися.

Але Гоголь, «уперше в своєму житті повернувши з дороги» (Ігор Золотуський), приїхав у Москву. З неї наприкінці 1851 року писав додому сестрі Ользі: «Весной, если поможет Бог управиться со всеми здешними делами, надеюсь заглянуть к вам и, может быть, часть лета проведем вместе» (виділено мною. — В.М.). Це був душевний і духовний потяг до рідної землі, до материнського дому в Україні. Смертного лютого 1852 року хворий Гоголь довірився матері: «Мне все кажется, что здоровье мое только тогда может совершенно как следует во мне восстановиться с надлежащей свежестью, когда вы все помолитесь обо мне как следует…» Останній лист Гоголя був відправлений в Україну матері. «Благодарю вас, бесценная моя матушка, что вы обо мне молитесь. Мне так бывает сладко в те минуты, когда вы обо мне молитесь! О, как много делает молитва матери!.. О, как нужны нам молитвы ваши! как они нужны нам для устроения внутреннего!.. Ваш весь, вас любящий сын Николай».

На відміну від Гоголя Шевченко не міг звернутися з проханням про материнську молитву за нього, а в предсмертний день він говорив, що хотів би побувати на Вкраїні: «Ото, якби додому, там би я, може, одужав»…

В день похорон Гоголя Бодянський писав: «Сегодня схоронили мы Гоголя, — последнюю и чуть ли не самую дорогую красу нашего Русского мира... Больше ничего не в силах сказать... теперь: перо отказывается служить; но не могу не прибавить еще: такова-то судьба наших русских гениев! Ни один не дожил до старости...»

Коли Данилевський попросив Осипа Максимовича написати про останні дні життя Гоголя, той відповів 28 лютого 1852 року:

«Не скажу, добродию, не скажу! И теперь я хожу, как угорелый, и на лекции по сю пору не соберусь никоим путём. Всё он, один он — в уме и в глазах!.. Нема нашого Рудого Панька больше, дай не буде, поки свит стоять буде».

І Микола Гоголь, і Тарас Шевченко, як і Осип Бодянський, померли на чужині, проте тільки Шевченко заповів поховати себе «на Вкраїні милій». Коли навесні 1861 року прах Кобзаря перевозили в Україну, то в Москві домовину з його тілом було тимчасово встановлено в арбатському храмі Тихона Амафунтського, де відбулася панахида по Шевченкові. Від нього — сотня кроків до будинку на Нікітському бульварі, в якому за дев’ять років до того лежав мертвий Гоголь. За життя їм не судилося познайомитися, і навіть географічно вони так близько ніколи не перетиналися.

В 1909 році, до сторічного ювілею геніального письменника, на Арбатській площі було відкрито пам’ятник Гоголю, і, занурений у тяжкі роздуми Микола Васильович, опинився навпроти храму Тихона Амафунтського. Нахиливши зболену тяжкими думами голову й відвернувши її трохи праворуч, він мовби не наважувався звести очі на те місце, де колись знаходився прах Кобзаря. Містика…


«Дякую Вам від душі за “Ревізора”»


Якби Шевченко листувався в період заслання з Щепкіним, то міг би його також попросити помолитися «на могилі Гоголя за його праведную душу». Щепкін не раз бував тут. У книзі вміщено репродукцію картини художника Голованова «М.С. Щепкін біля могили Гоголя в Даниловському монастирі».

Михайло Щепкін познайомився з Гоголем, ще коли Бодянський був студентом університету, а Шевченко жив на горищі петербурзького будинку, в якому квартирував його вчитель, майстер кімнатного малярства («вечно живописного цеха») Василь Ширяєв. Сталося це влітку 1832 року в перший приїзд Гоголя до Москви, коли слава Щепкіна гриміла на московських підмостках уже майже десять років.

Історію знайомства Щепкіна з Гоголем описали сини артиста Петро і Олексій. За словами Петра Михайловича молодий письменник з’явився в домі Щепкіна у Великому Спаському провулку в розпал застілля:

«…Как-то на обед к отцу собралось человек двадцать пять — у нас всегда много собиралось; стол, по обыкновению, накрыт был в зале; дверь в переднюю, для удобства прислуги, отворена настежь. В середине обеда вошел в переднюю новый гость, соверешенно нам незнакомый. Пока он медленно раздевался, все мы, в том числе и отец, оставались в недоумении. Гость остановился на пороге в залу и, окинув всех быстрым взглядом, проговорил слова всем известной малороссийской песни:

Ходить гарбуз по городу,

Пытается свого роду:

Ой, чи живы, чи здоровы,

Вси родичи гарбузовы?


Недоумение скоро разъяснилось — нашим гостем был Н.В. Гоголь, узнавший, что мой отец тоже, как и он, из малороссов…

Для Щепкина, с детства слышавшего певучую украинскую речь, подолгу жившего в Харькове и Полтаве, шутливый куплет незнакомца прозвучал словно пароль. “Да это ж Гоголь… Николай Васильевич!” — воскликнул хозяин дома, заключив гостя в объятия…»

Олексій Михайлович у свою чергу розповідав:

«Гоголь познакомился с Щепкиным в 1832 году. В то время Гоголь еще бывал шутливо весел, любил вкусно и плотно покушать, и нередко беседы его с Щепкиным склонялись на исчисление и разбор различных малороссийских кушаний. Винам он давал, по словам Щепкина, названия “квартального” или “городничего”, как добрых распорядителей, устрояющих и приводящих в набитом желудке все в должный порядок, а жженке, потому что зажженная горит голубым пламенем, давал имя Бенкендорфа¹. “А что, — говорил он Щепкину после сытного обеда, — не отправить ли теперь Бенкендорфа?” — и они вместе приготовляли жженку».

Невістка Щепкіна Олександра Володимирівна згадувала: «Прислушиваясь к из разговору, вы могли слышать под конец: вареники, голубцы, паляницы, — и лица их сияли улыбкою». Олександр Афанасьєв також свідчив, що часом друзі проводили час у розповідях «о разного рода малороссийских кушаньях, причём у обоих глаза бывали масляные и на губах слюнки».

Кажуть, що в день знайомства Щепкін і Гоголь надовго всамітнилися в дальному кутку саду й не могли наговоритися. З тих пір Микола Васильович став постійним гостем у домі Щепкіних, часто залишався ночувати, й не було кінця задушевним бесідам. Їх взаєморозуміння встановилося відразу й тривало роками. Наприкінці 1848 року Олександр Афанасьєв занотував: «Видел недавно у М.С. Щепкина Гоголя… Весь

_____________________

¹ Олександр Христофорович Бенкендорф (1783—1844). З 1826 року — шеф Корпусу жандармів, які носили голубі мундири.

вечер говорил он тихо, вполголоса и преимущественно с стариком Щепкиным, других, кажется, не хотел удостаивать своим разговором». В радянські часи Абрам Дерман писав про це швидке зближення так: «Обидва українці, які на все життя зберегли глибоку симпатію та прив’язаність до своєї батьківщини, обидва наділені від природи колосальними запасами гумору, обидва гаряче любили театр… вони ніби самою долею були призначені стати друзями».

Вкрай важливим став збіг їхніх поглядів у духовній сфері, в галузі літератури й мистецтва. Щепкін вважав: «Забава забавою, но развивалось бы искусство, которое так полезно для народа. Во все века искусство было впереди массы, а потому добросовестно занявшись оным, нечувствительно и масса подвинется вперёд». З свого боку Гоголь ніби вторив артистові: «Театр ничуть не безделица и вовсе не пустая вещь, если принять в соображение то, что в нём может поместиться вдруг толпа… и вся эта толпа, ни в чём не сходная между собою… может вдруг потрястись одним потрясением, зарыдать одними слезами и засмеяться одним всеобщим смехом».

Спільність поглядів на роль вітчизняної культури, зокрема, драматургії в розвитку театральної справи в Росії сприяли тому, що знайомство з Щепкіним підштовхнуло Гоголя до написання геніальних п’єс, а п’єси ці буквально вдихнули в артиста животворний струмінь, дали змогу йому піднести своє мистецтво на нову височину. Нагадаю, що Щепкін задихався від пустих і безликих п’єс, Івану Сосницькому скаржився: «Я приходил уже в какое-то не спящее, но дремлющее состояние».

Гоголівська драматургія оживила й надовго зберегла сценічний геній Щепкіна. Майстер грав Городничого в «Ревізорі» Гоголя понад чверть століття, в гоголівському «Одруженні» Михайло Семенович грав Подколєсіна і Кочкарьова впродовж 15 років (з лютого 1843 року до червня 1858 року), а в «Гравцях» — Утішного 20 років (з лютого 1843 року до січня 1863 року).

Можна з упевненістю сказати, що гоголівські комедії «Ревізор» і «Одруження» з геніальною участю Михайла Щепкіна, знаменували появу серйозного, самобутнього російського театру, що був визнаний в європейському масштабі. Таким чином, вклад України в створення такого театру в Росії важко переоцінити.

Про те, з яким хвилюванням зустрічався Щепкін з Гоголем, свідчить його лист до Сергія Аксакова від 28 вересня 1839 року: «Почтеннейший Сергей Тимофеевич. Спешу уведомить вас, что М.П. Погодин приехал, и не один; ожидания наши исполнились, с ним приехал Н.В. Гоголь… Я до того обрадовался его приезду, что… совершенно обезумел даже до того, что вчера просидел целый вечер у них и, кажется, пустого слова не сказал, такое волнение его приезд во мне произвёл, что я нынешнюю ночь почти не спал». Коли в травні 1842 року Гоголь надовго залишив Москву, то Щепкін із Аксаковим проводжали його до першої станції Петербурзького тракту — Хімок.

Артист охоче читав прозові твори Гоголя в колі друзів, у клубах, у гастрольних поїздках у провінції. Найулюбленішими були «Старосвітські поміщики», «Шинель», «Тарас Бульба». Величезним успіхом користувалося читання Щепкіним «Тараса Бульби». Наприклад, журнал «Москвитянин» (№ 8 за 1841 рік) писав: «…Надобно слышать его, когда он примется за Тараса Бульбу; надобно вглядеться в выражение его лица; надобно ловить звуки его голоса. Как он забавен в первой главе повести, и между тем как непреклонный характер его уже предвещает грядущие бедствия! Описание степей Запорожья так живо, как будто слышишь шелест травы и видишь приседающих лыцарей. Но как ужасен он в сцене сыноубийства, как тяжело слышать из уст его это громовое: “Что, сынку?!” Как больно смотреть на этого старца, плачущего по своем милом Остапе! Когда он рассказывал нам словами Гоголя все ужасы казни Остапа в присутствии миллиона народа и на вопль сына: “Слышишь ли, батько?” — ответил за Бульбу: “Слышу, сынку”, я вздрогнул вместе с миллионом народа…Благодарю, благодарю тебя великий артист! Ты выяснил мне многие тайны твоего высокого искусства, и я жалею об одном, что не могу достойно описать тебя…»

Ось ще одне захоплене свідчення про читання Щепкіним іншого гоголівського твору, знайдене в «Московских ведомостях» (23 вересня 1852 року): «Недавно также мы имели случай присутствовать при чтении М.С. Щепкиным у одного из здешних литераторов неизданной пьесы Гоголя «Развязка “Ревизора”». В двух местах при чтении слёзы нашего гениального комика… прерывали чтение. В других местах всеобщий смех покрывал слова его не раз».

Михайло Щепкін обожнював свого друга, і Микола Гоголь відповідав йому сердечною взаємністю. Він скучав за Щепкіним, якщо вони довго не бачилися, по-дитячому ображався, коли довго не одержував звістки від артиста, не міг утриматися від докірливих приписок у листах до спільних знайомих, як це було в посланні до Сергія Аксакова: «Скажите, почему ни слова не кажет, хоть в вашем письме, Михаил Семенович? Я не требую, чтобы он писал ко мне, но пусть в то время, как вы будете писать, прибавит от себя хоть, по крайней мере, следующее: что, вот, я, Михаил Семенович Щепкин, нахожусь в комнате Сергея Тимофеевича. В чем свидетельствую за приложением моей собственной руки. Больше я ничего от него не требую. Он должен понять это, или он меня не любит».

Відомо, що влітку 1851 року на дачі Щепкіна Гоголь писав другий том «Мертвих душ». Ось як про це розповідав зі слів батька Олексій Михайлович:

«Однажды приехал Гоголь к М.С. Щепкину на дачу. Щепкин жил с семьей в то время на даче под Москвой, в Волынском. Гоголь… говорил, что думает пожить у него, отдохнуть и немного поработать, обещался кое-что прочесть из “Мертвых душ”. Щепкин был вне себя от восторга, всем об этом передавал на ухо как секрет. Но не успел Гоголь прожить трех дней, как приехал в гости к Щепкину начинающий молодой литератор, которого отец мой характеризовал как человека зоркого, пронырливого и вообще несимпатичного. Когда сошлись все к вечернему чаю, Гоголь вошел с Щепкиным в столовую под руку, о чем-то тихо разговаривая, но по всему видно было, что разговор этот для Щепкина был крайне интересен. Лицо его сияло радостью. Гоголь быстро окинул всех взлядом и, заметя новое лицо, нервно взял чашку с чаем и сел в дальний угол столовой и весь как будто съежился. Лицо его приняло угрюмое и злое выражение, и во все время чаепития просидел он молча, а за ужином объявил, что рано утром на другой день ему надо ехать в Москву по делам. Так и не состоялось чтение его новых произведений. После этого Гоголь заезжал к Щепкину еще несколько раз, но таким веселым, каким он видел его на даче, Щепкин уже ни разу не видел Гоголя».

Той же Олексій Михайлович залишив розповідь батька про його останню зустріч з Гоголем. Артист розповів тоді письменнику, як зайшов у церкву у Воронежі:

«Было чудесное утро. Прихожу в церковь. Народу множество, и такая преданность, такая вера, что я и сам умилился до слез, и сам стал молиться: “Господи Боже мой! Весь этот народ пришел тебя молить о своих нуждах, бедах и болезнях. Только я один ничего у тебя не прошу — молюсь слезно! Неужели тебе нужны, Господи, наши лишения? Ты дал нам, Господи, прекрасную природу, и я наслаждаюсь ею и благодарю Тебя, Господи, от всей души”. Тогда Гоголь вскочил и обнял меня, вскрикнув: “Оставайтесь всегда при этом!”».