Володимир Мельниченко Тарас Шевченко

Вид материала

Документы

Содержание Бодянський у Гоголя

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Українська душа Москви, 10720kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Тема: Т. Г. Шевченко співець краси рідного краю, 30.33kb.
• Тарас Шевченко "Зоре моя вечірняя", 110.38kb.
• Тарас Григорович Шевченко для українського народу І які життєві урок, 332.9kb.
• Какое отношение акын Тарази имеет к Тарасу Шевченко, 230.36kb.
• Тарас Шевченко народився 9 березня 1814, 335.74kb.
• План I. Богатство поэтического языка шевченко. II. Тарас григорьевич шевченко и русская, 443.56kb.
• Тарас Шевченко "І мертвим, І живим, І ненародженим землякам моїм, 95.01kb.
• Тема: Тарас Шевченко – геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження, 615.83kb.

«Згадають і того дивака…»


Мені хотілося б дуже коротко згадати про роботу Бодянського в ім’я України у Товаристві, передусім, в «Чтениях», після смерті Шевченка й Щепкіна, тим більше, що наприкінці 80-х років минулого століття вийшла чудова книга Ольги Тодійчук¹, яка переконливо показала його провідну роль у публікації джерел з історії України ХVІ—ХVІІІ століть та значний внесок ученого в розробку проблем історії України цього періоду через видання Товариства. Авторка відзначала «наполегливість і діяльну участь членів Товариства, в першу чергу його секретаря О.М. Бодянського, в розшукуванні й підготовці до видання документів, які збагатили джерельну базу вітчизняної історичної науки». Крім того, в «Чтениях» розкидано 112 статей і заміток самого Бодянського здебільшого у вигляді передмов до цих публікацій². Зазначимо мимохідь, що навіть листи Бодянського, опубліковані пізніше, часто-густо перетворювалися в історичні есе. Скажімо, його лист до графа Сергія Строганова про стародавні російські й слов’янські монети, датований 27 грудня 1850 року, займає півсотні друкованих сторінок і є фактично самостійним науковим дослідженням, у якому не тільки описуються монети, а й даються грунтовні історичні довідки про персонажів на них зображених.

______________________

¹ О.В. Тодийчук. Украина ХVІ—ХVІІІ вв. в трудах Общества истории и древностей российских. — К.: Наукова думка, 1989.

² С.А. Венгеров. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых (от начала русской образованности до наших дней). Том V. — С.-Петербург, 1897. С. 64.


Про повну заглибленість Бодянського в роботу «Чтений» свідчить навіть те, що в останні роки життя на його столі замість скатертини стелили коректурні аркуші журналу. Українська проблематика в 60—70-х роках знаходилася в полі зору Бодянського й постійно відображалася на сторінках «Чтений». Досить нагадати, що з третьої книги «Чтений» в 1863 році Бодянський почав друкувати «Сборник галицко-русских песен» Якова Головацького. Ще на початку 1861 року Головацький дякував Осипу Максимовичу за те, що той взяв його зібрання: «Слава Богу и Вам щиросердечна подяка, що уже раз зборник мой песен народных прогляне на белый свет». Але Бодянський зізнавався, що довго зустрічав перепони в обнародуванні збірника, а 4 липня 1865 року інформував Головацького про хід видання: «Сборник Ваш галицких песен выйдет, по расчету, вполне разве в будущем году. Теперь к тому, что получено было мною от Вас, допечатывается все, что вышло у вас по этой части из приобретенного мною в прошлогоднюю поездку за границу. Затем последуют: разночтения, объяснения, примечания и т.п. В каком виде песни издаются, Вы увидите из помещенного уже в посылаемых Вам теперь книгах «Чтений». Когда же кончится, полагаю, можно будет подумать и о приложении к ним разных изображений (одежды и т.п.)…»

Насправді, збірник Головацького був настільки великим (в окремому виданні він склав аж чотири товстих томи), що друкування затягнулося на довгі роки. Бодянський захищав публікацію пісень, зібраних Головацьким, від нападків: «Желание же перечить из любви к переченью может войти в голову лишь тому милому существу, о коем Малороссияне говорят, что “у него не все дома, нема десятой клепки”».

Пісні, зібрані Головацьким, друкувалися в «Чтениях» з невеликими перервами аж до 1877 року, коли Бодянський помер, виконавши свій обов’язок перед українською Галичиною. За словами Миколи Сумцова, «издание этих песен было со стороны Бодянского большой заслугой».

З 1863 по 1873 роки Бодянський опублікував у «Чтениях» кілька важливих документів про діяльність православних святих Кирила і Мефодія, які відіграли визначну роль у розвитку слов’янського письменства і культури. В 1870 році він видав за списком ХІІ століття «Житие св. Бориса и Глеба» — синів київського князя Володимира Святославовича.

В 1873 році Бодянський пережив ще один важкий момент у виданні «Чтений», про який читаємо в архівній біографії вченого, складеній в університеті після його смерті: «… За статью против взглядов Любимова по поводу университетской реформы “Трилогия на трилогию” министр (Дмитро Толстой. — В.М.) обязал секретаря о всех, назначенных им для печатания статьях, докладывать предварительно в срочных заседаниях Общества. Граф Строганов после этого сложил с себя звание председателя… Новому председателю (Михайлу Погодіну. — В.М.) было высочайше повелено “чтобы все издания оного печатались не иначе, как с его разрешения и под его личную ответственность”»¹.

Незважаючи на все це, в 1874 році «Чтения» вмістили навіть підбірку «Малороссийских заклинаний», складену П.Єфименком, а найголовніше опублікували «Реестры всего войска Запорожского после Зборовского договора с королём польским Яном Казимиром» з передмовою Бодянського. Осип Максимович уперше побачив цей документ влітку 1842 року в Варшаві у сенатора Варшавських департаментів Андрія Стороженка та лише через півтора десятиліття «Реєстри» потрапили до його рук з допомогою Миколи Стороженка. Після цього пройшло ще сімнадцять років, але наполегливий Осип Максимович усе-таки надрукував цінний документ зі своєю передмовою, в якій, зокрема, зазначав: «Многие, смотря на эти “Реестра козацкие”, могут, пожалуй, заметить мне: не лучше ли

______________________

¹ Центральний історичний архів Москви, ф. 454, оп. 2, спр. 430, арк. 18-19.


было бы сделать из них одно лишь извлечение того, что покажется достойным извлечения в том или другом отношении? Конечно, можно бы удовольствоваться и подобным извлечением; но я гляжу на “Реестра” несколько иначе. Они мне казались важными для Малороссийского народа, особливо его Козачества…»

До Слов’янського з’їзду в Москві (1867 рік) Бодянський приурочив офіційну записку про діяльність Імператорського товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, в якій щодо журналу «Чтения» написав таке: «Не мне, конечно, члену и секретарю Общества, оценивать деятельность его на поле отечественного бытописания; скажу только, что оно всегда старалось, по мере средств, бывших в его расположении, и усердия членов, составлявших его в известную пору, исполнить возложенную на него Уставом его задачу. В какой мере удалось это ему — о том произнесет неумытный суд та самая История, которой оно служит». Проте в приватному листі Бодянський якось висловився з потаємною надією: «Статься может, помянут когда-нибудь и того чудака, что почти без всяких средств, сумел, однако же, всеми забытое “Общество”, спавшее более 40 лет, не только пробудить к жизни, но и поставить его в голове всех прочих ученых обществ, не задолжав никому ни гроша, и не получая за все свои труды и подвизания также ни гроша».

В контексті цієї книги мені хотілося згадати українського дивака, який впродовж усього московського життя не забував про свою Батьківщину і, як міг, працював у російській столиці «на славу нашої преславної України».


«Звістку цю привіз Шевченко»


Повернемося до розмови Бодянського з Шевченком 18 березня 1858 року. Очевидно, що тоді поет дізнався від нього про роботу братів Осипа і Федора Бодянських над збіркою українських народних пісень, бо розповідав про неї у Петербурзі. Олександр Лазаревський у згаданому листі писав: «Особенно порадовались, что наконец знаменитый Ваш сборник увидит свет; весточку эту привёз сюда пан Шевченко» (виділено мною. — В.М.).

Друзі та знайомі Бодянських уже давно знали про підготовку ними пісенного збірника, до публікації якого Осип Максимович все ніяк не міг приступити, хоч і мав під началом журнал — «Чтения». Передусім, про це вже давно було відомо саме Шевченкові, адже ще в липні 1844 року Бодянський написав йому, що збирається «печатати… свій запас наських пісень». Відсрочку вчений пояснював завантаженістю роботою, від якої голова ходуном: з одного боку, кафедра, де всякий крок треба самому прокладати, а з другого — Товариство зі своїм журналом, який усією своєю вагою лежить майже на ньому одному.

Втім, коли Пантелеймон Куліш запропонував Бодянському передати йому зібрані братами пісні, той відмовив, і Куліш писав Осипу Максимовичу в вересні 1846 року: «Отказ ваш в сообщении мне песен не только не огорчает меня, но восхищает. Печатайте! (Только, ради Бога, отмечайте, где какя песня записана и не составляйте из двух одной)». В тому ж таки 1846-му письменник і вчений Яків Головацький, якому Бодянський ще минулого року надіслав до Львова «Кобзар» і «Гайдамаки» Шевченка, вже вдруге повідомляв Осипа Бодянського, що він готовий передати до його великого збірника свої пісенні записи. Вирішивши нагромаджувати свій пісенний матеріал, Осип Максимович разом з тим не став затримувати готову збірку пісень, передану Головацьким, і почав друкувати її в «Чтениях» 1848 року, але тут уже завадила відома нам «флетчерівська історія». Між іншим, обережний і досвідчений Бодянський зробив мудро: «А чтобы помещение песен в издании Исторического общества и притом песен, хотя и русских, но не Руси Московской, не могло возбудить каких-либо толков и пересудов, то я предпослал, прежде всего, собрание песен великорусских, принадлежащее Петру Васильевичу Киреевскому…»¹. Дуже цікавий і яскравий штрих до умов, за яких Осип Максимович друкував українські джерела. Зауважу, що з зібрання Кирєєвського він опублікував насамперед твори напівцерковного походження, так звані «духовні вірші», тобто найменш цінну частину, але найбільш вигідну з огляду на цензуру.

«Були й інші, ще важливіші причини, що спонукали О.Бодянського підійти з особливою відповідальністю й сумлінністю до задуманого ним видання українських народних пісень, у якому передбачалось врахувати найбільшу кількість варіантів (“різнослів’я” за термінологією О.Бодян-ського). Потреба саме в такій збірці зумовлювалася станом української фольклористики середини ХІХ ст., зокрема браком узагальнюючих видань, що охоплювали б першоджерельний пісенний матеріал усіх жанрів з усієї етнографічної території»². Такий підхід робить честь Бодянському, котрий як ніхто відчував потребу в грунтовному, науково забезпеченому виданні українських народних пісень, вільному від випадкового й сумнівного матеріалу, від перекручень і неточностей.


____________________

¹ Осип Максимович Бодянский в его дневнике 1849—1850 гг. // Русская старина, 1888. Т. 60. С. 402.

² О.І. Дей. Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бодянських. В кн. Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. — К.: Наукова думка, 1978. С. 28—29.


Далі Бодянський продовжував примножувати пісні й варіанти для задуманого зібрання і не втрачав надії випустити його в світ. У документах ученого нерідко зустрічаються підтвердження цьому. Скажімо, в щоденнику Бодянського за грудень 1849 року є запис про зустріч з Гоголем 21 грудня, під час якої «разговор перешёл к сборнику малороссийских песен, который я по весне показывал ему и который намеревался помещать в “Чтениях…”» 1 листопада 1852 року Бодянський занотував в щоденнику: «В проезд свой в Петербург из Малороссии П.А. Кулиш отдал мне все свои списки малороссийских песен на отдельных листиках из печатных сборников. Тут же и все те, которые находятся в сборнике Ходаковского, принадлежащем М.А. Максимовичу, и которые я сам лет 20 назад сделал для себя точно также и из одного с ним источника». В червні 1853 року Куліш знову заїхав до Бодянського: «хвалился очень удачной поездкой, где собрал довольно неизвестных доселе “Дум” у одного бандуриста-шута Черниговской губернии, Сосницкого уезда, и подарил их мне…»

З того часу багато води спливло до зустрічі з Шевченком, але збірник ще не вийшов. Утім, сам Бодянський вважав, що народні твори ніколи не втрачають своєї ваги: «Я не раскаиваюсь, что по сю пору не видал ещё ни песен, ни пословиц: когда подумаю, в каком виде явилось бы то и другое 10-ть лет тому назад, и в каком теперь — слава те Христе!» Він не каявся, що досі не видав ще ні пісень, ні прислів’їв: коли подумаю, в якому вигляді з’явилось би те й інше десять років тому, і в якому тепер — слава тобі Христе! Звичайно, життя людське яко квіт польний, але живий живе й гадає.

За спогадами сучасників, у зібранні братів Бодянських нараховувалося близько 8 тисяч пісень. За його життя збірка так і не побачила світ. А видана була в Києві аж 1978 року до 170-річчя з дня народження і 100-річчя з часу смерті Бодянського та в переддень VІІІ Міжнародного з’їзду славістів. Мені довелося взяти участь в організації та роботі цього з’їзду, і я пам’ятаю, з якою увагою поставилися зарубіжні українці до книги, що вийшла в світ якраз перед славістичним форумом чималим тиражем — 8 тис. примірників.

Збірці передувала вже цитована вище глибока й грунтовна передмова Олександра Дея «Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бодянських», у якій зроблено висновок, що спадщина братів Бодянських «є багатим внеском в науку про народну творчість». Про самого Осипа Бодянського було зазначено: «...Можна без перебільшення сказати, що О.Бодянський був на свій час одним із найвидатніших знавців слов’янських пісень, висловив багато власних думок про них і оригінальних спостережень. Особливого значення заслуговує його цінний внесок у справу збирання, дослідження та видання української народної пісенності».

Де жив у 1858 році Осип Бодянський, до якого приходили і Щепкін, і Шевченко. Виявилося, що в Газетному провулку, на його початку в будинку Ігнатьєва (не зберігся). Цю адресу називав сам Бодянський в щоденнику 12 червня 1853 року: «…В доме Игнатьева, в Старом Газетном переулке близ Никитского монастыря¹, № 6, в здании прямо против ворот и колодца²…» Проте, чи жив він там і пізніше? Скажімо, в «Книге адресов жителей Москвы» за 1855 рік читаємо: «Бодянский Иосиф Макс., Ст. Сов., (Испр. долж.)³, Твер. ч., в Газетн. пер., д. Игнатьева». Отже: Бодянський Йосип Максимович, статський радник, (займає посаду), Тверська дільниця, в Газетному провулку, будинок Ігнатьєва. В «Книге адресов жителей Москвы» за 1858 рік, коли Шевченко відвідав Бодянського, ця адреса

_____________________

¹ Нікітський монастир, який і дав назву Великій Нікітській вулиці, було знесено в 1933 році (знаходився на місці нинішнього № 7). В ньому бував Олександр Пушкін.

² Колодязі, як і церкви та монастирі, в ті часи служили важливими поштовими знаками, поскільки їх у місті було небагато.

³ «Исправлять должность» — займати посаду.

підтверджується. На той час будинок належав статській радниці Софії Ігнатьєвій.

Назва провулка з’явилася в 1780-х роках і пов’язана з тим, що в ньому знаходилася друкарня Московського університету, в якій друкувалася в 1756—1811 роках газета «Московские ведомости»¹. Вона продавалася тут же, в «газетній лавці», а поскільки доставки газети додому в той час не було, то передплатники забирали тут свій примірник.

У березні 1858 року Шевченко зустрічався з Бодянським один раз і наодинці. Проте значення цієї вечірньої зустрічі важко переоцінити. Шевченко напевне подякував професору, який не забув його у важкі роки заслання. Та найголовніше поет, як і в попередні зустрічі, отримав від історика в акумульованому вигляді величезний обсяг інформації, такий потрібний для нього, роками відірваного від України. Бодянський занурив Шевченка в новітні публікації з історичної тематики, розповів про свою дослідницьку працю в україністиці.

Ніхто інший, навіть Максимович і Щепкін, не був заряджений українським духом так, як Бодянський. Якщо у Олександра й Олени Станкевичів Шевченко міг «весело, попросту побалакати про Малоросію», а в родині Сергія Аксакова відчути «щиру сердечність у ставленні до Малоросії», то тільки в Бодянського поет міг «наговоритися досхочу про слов’ян і про земляків особливо», й отримати новітню наукову інформацію.

Не забудьмо, що серед земляків, які пішли з життя, вони обидва ставили на перше місце незабутнього Гоголя, у сприйнятті Шевченка Бодянський, як і Щепкін, був живою сполучною ланкою між ним і Гоголем. Тому можна не сумніватися, що ім’я Гоголя прозвучало в той вечір.

______________________

¹ У 1858 році будинок Університетської друкарні з книжковою лавкою знаходився на Страсному бульварі.

Бодянський у Гоголя


Нагадаю, що саме Бодянського просив поет у листі з Новопетровського укріплення помолитися Богу на могилі Гоголя за його праведну душу. Шевченко знав, що для Гоголя Бодянський був одним із близьких людей, він занотував свої розмови з письменником, переписував його невидані статті та листи, так що пізніше їх було опубліковано завдяки вченому. Починаючи з осені 1852 року, Бодянський занотував у щоденнику розмови з приводу гоголівської спадщини з Сергієм Аксаковим, Євдокією Єлагіною, Михайлом Погодіним, Михайлом Щепкіним, Пантелеймоном Кулішем. Останній, зокрема, подарував Бодянському два листи Гоголя до свого друга Герасима Висоцького, написані в Ніжині 17 січня і 26 червня 1827 року. Надрукувавши їх у книзі «Опыт биографии Н.В. Гоголя» (1854 рік), Куліш повідомив, що оригінали знаходяться у Бодянського. До речі, вчений відзначив у щоденнику 29 січня 1854 року, що в розмові з Кулішем про цю книгу, «я ему рассказал, что поводом к сочинению “Ревизора” было истинное происшествие, случившееся, как было мною уже замечено, в Бессарабии с П.Свиньиным¹ и рассказаное мне его близким родственником, что он тут же и записал для памяти…» Бодянський був причетний до підготовки Кулішем статті «Выправки некоторых биографических известий о Гоголе», надрукованій 1853 року в журналі «Отечественные записки» та книги «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя». Ще до підготовки біографічних книг про Гоголя Куліш запитував саме Бодянського в листі від 1 листопада 1849 року: «Что делает Гоголь?»

________________________________

¹ Свін’їн Павло Петрович (1788—1839) — літератор, засновник журналу «Отечественные записки».

В щоденнику Бодянського є запис від 31 вересня 1851 року про вечір у Сергія Аксакова: «Перед началом Гоголь… между прочим, заметил, что первую идею к “Ревизору” его подал ему Пушкин, рассказав о Павле Петровиче Свиньине, как он, в Бессарабии, выдавал себя за какого-то петербургского важного начальника...»

Документи свідчать, що Гоголь по-доброму ставився до Бодянського, цінував спілкування з ним. Зі слів Бодянського, письменник після повернення з Єрусалима понад півроку брав у нього уроки сербської мови. Досі залишалися практично невідомими рядки, звернені до Бодянського, які Гоголь 21 березня 1839 року вписав у послання Михайла Погодіна з Риму до славіста, котрий подорожував тоді по слов’янській Європі: «И я при этом тоже пользуюсь этим очень приятным для меня случаем. Вы не дали мне своего адреса, и потому я к вам не писал; притом же вы писали, что будете скоро в Риме. Очень благодарю вас за ваше письмо. Надеюсь увидаться с вами в Праге, или лучше в Мариенбаде, и поговорить о многом интересном для нас обоих. Прощайте и будьте здоровы. Искренне вас любящий земляк Н.Гоголь».

Літератор Микола Берг писав у спогадах про Гоголя і Бодянського, що в гурті Гоголь тримався частіше збоку від усіх: «Он изменял обыкновенным своим порядкам, если в числе приглашённых вместе с ним оказывался один малороссиянин… Каким-то таинственным магнитом тянуло их тотчас друг к другу: они усаживались в угол и говорили нередко между собой целый вечер, горячо и одушевлённо, как Гоголь (при мне по крайней мере) ни разу не говорил с кем-нибудь из великоруссов».

Спогади Данилевського свідчать, що Бодянський, який і познайомив його з Гоголем, говорив з письменником на серйозні, навіть потаємні теми. Ось тільки один сюжет:

«— А что у вас за рукописи, — спросил Бодянский, указывая на рабочую, красного дерева, конторку, стоявшую налево от входных дверей, за которою Гоголь перед нашим приходом, очевидно, работал стоя.

— Так себе, мараю по временам! — небрежно ответил Гоголь.

На верхней части конторки были положены книги и тетради; на её покатой доске, обитой зеленым сукном, лежали раскрытые, мелко исписанные и перемаранные листы.

— Не второй ли том «Мертвых душ?» — спросил, подмигивая, Бодянский.

— Да… иногда берусь, — нехотя проговорил Гоголь: — но работа не подвигается; иное слово вытягиваешь клещами.

— Что ж мешает? У вас тут так удобно, тихо.

— Погода, убийственный климат! Невольно вспоминаешь Италию, Рим, где писалось лучше и так легко… А тут еще затеял новое полное издание своих сочинений.

— Скоро ли оно выйдет?

— В трех типографиях начал печатать, — ответил Гоголь: — будет четыре больших тома. Сюда войдут все повести, драматические вещи и обе части “Мертвых душ”. Пятый том я напечатаю позже, под заглавием “Юношеские опыты”. Сюда войдут некоторые журнальные статьи из “Арабесок” и прочее.

— А “Переписка”? — спросил Бодянский.

— Она войдет в шестой том; там будут помещены письма к близким и родным, изданные и неизданные... Но это уже, разумеется, явится... после моей смерти.

Слово “смерть” Гоголь произнес совершенно спокойно, и оно тогда не прозвучало ничем особенным, в виду полных его сил и здоровья».

Якось ми зайшли в будинок на Нікітському бульварі, 7, де жив і помер письменник, разом із академіком Миколою Жулинським. На той час у вченого виходила в світ у газеті «День» серія статей про Шевченка і Гоголя під назвою «Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь». Микола Григорович писав: «Тарас Шевченко і Микола Гоголь — дві безсмертні постаті, що найяскравіше репрезентують українську духовність і є «послами» нашої культури в усіх усюдах. Але ж які різні ці генії! Один поставив свій унікальний дар на службу культурі загальноімперській, інший — звершив диво: відродив рідне українське

слово, піднісши нашу літературу на рівень світовий…».

Ці рядки нагадали мені Сергія Єфремова, який наприкінці 20-х років минулого століття писав: «Гоголь і Шевченко — обидва почали нову сторінку кожен в історії свого письменства, але на цьому схожість їх і кінчається. Далі шляхи розходяться, як непримиренних антагоністів у роботі, в способах її і в наслідках...Ці дві великі постаті найвизначніших українців ХІХ ст. на віки лишаться, як пам’ятник тієї трагічної боротьби, що через неї український народ ішов до кращої будуччини».

Втім, якщо хто справді прагне заглибитися в порівняльно-типологічний розгляд теми «Гоголь і Шевченко» на новітньому рівні, то раджу звернутися до грунтовної й унікальної монографії Юрія Барабаша «Коли забуду тебе, Єрусалиме…», за яку він отримав у 2004 році Національну премію України імені Тараса Шевченка: «Те, що в Шевченка народжує нестримний гнів, сарказм, грізні інвективи, рішучість будь-що йти проти течії, ламати осоружні історіографічні кліше, валити загальновизнані авторитети, — те в Гоголі викликає лишень розгубленість, непевність, душевну смуту, бажання ухилитися, промовчати, притаїтися… Там де Шевченко безоглядно відкритий і цілісний у своєму національному почутті, Гоголь замкнений, інтровертний, згубно роздвоєний… Два різних пагони одного етнічного дерева. Дві типологічно несхожі іпостасі національного характеру…»