В. А. Молодіжна політика як важлива складова суспільного розвитку
| Вид материала | Документы |
- Утвердження пріоритетності сфери освіти у соціальному середовищі – важлива складова, 234kb.
- Ключові терміни І поняття, 253.09kb.
- Орення належних умов для інтелектуального, культурного та фізичного розвитку молодих, 82.6kb.
- Льність спеціальних бібліотек україни важлива складова розвитку сучасного бібліотекознавства, 3175.95kb.
- Програми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання, 3085.34kb.
- Програми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання, 1591.36kb.
- Програми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською, 761.08kb.
- Реферат на тему: Походження політики Термін "політика", 73.04kb.
- 1. Назва модуля: Соціальна молодіжна політика, 41.73kb.
- Постанов Кабінету Міністрів від 29. 01. 2003 №139 „Про затвердження Порядку проведення, 702.55kb.
Головенько В.А.
Молодіжна політика як важлива складова суспільного розвитку
Зважаючи на те, що від стану соціалізації молоді значною мірою пов’язано як нинішнє, так і майбутнє будь-якої країни, стає зрозумілим, чому з розвитком у держави, суспільства в цілому виникають функції, спрямовані безпосередньо на сприяння соціальному становленню і розвитку молодого покоління, тобто, чому на певному етапі свого розвитку вони починають виконувати специфічну функцію, яку прийнято називати „молодіжна політика”.
У молодій українській державі проводиться певна робота щодо формування і реалізації принципово нової державної молодіжної політики. Упродовж розбудови державності в Україні вона стає одним з найважливіших, пріоритетних і специфічних напрямів діяльності держави й здійснюється в інтересах молодої людини, суспільства, держави з урахуванням можливостей країни, її економічного, соціального, історичного, культурного розвитку та світового досвіду державної підтримки молоді.
Проте важливим фактором в еволюції державної молодіжної політики в Україні має стати її наближення до стандартів та принципів, на яких ґрунтується молодіжна політика в країнах-членах Європейського Союзу. Ці нові для нашої країни, але підтверджені багаторічною практикою інших держав підходи до розвитку молоді, засновані на пріоритетності державної підтримки організованого молодіжного руху, поділу відповідальності за роботу з молоддю між органами державної влади і молодіжними громадськими організаціями.
Все вищесказане визначає актуальність проблем, які розглядаються автором цієї статті.
Аналіз досліджень щодо молодіжної політики, її місця і ролі в суспільному житті засвідчує, що в цілому вивчення більшості питань все ще знаходиться в зародковому стані.
Важливим джерелом для вироблення підходів до вивчення зазначеної теми могли б бути зарубіжні видання, зокрема ті з них, які останнім часом були видані ООН, Радою Європи, Європейським Союзом, деякими зарубіжними країнами [1]. Проте вони, на жаль, є важкодоступними як для широкого загалу, так і для вітчизняних дослідників.
Серед сучасних російських дослідників проблем реалізації державної молодіжної політики можна виділити роботи І. Ільїнського, В. Лукова, В.Криворученка, В.Родіонова, Б.Ручкіна, Є.Слуцького, В.Лісовського, А. Ковальової, В. Павловського, Ю. Волкова, В. Добренькова, Ф. Кадарії, А. Шаронова, [2].
Серед невеликої кількості книг, дисертацій, статей, присвячених різним аспектам цієї теми, які вийшли в Україні, на особливу увагу заслуговують роботи М. Головатого, Є. Бородіна, М. Перепелиці, В. Головенька, Ю. Тарабукіна [3].
Інформативний матеріал про стан реалізації державної молодіжної політики в Україні на сучасному етапі міститься у 9 щорічних доповідях „Про становище молоді в Україні”, підготовлених та виданих Державним інститутом проблем сім’ї та молоді за підсумками 1997–2005 рр., зокрема в щорічній доповіді Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2001 р.) „Нове покоління незалежної України (1991–2001 роки)”, де подано узагальнюючий матеріал за десять років незалежності країни [4].
У сучасній соціології молоді вирізняються різні підходи до вивчення молодіжної політики: інституційний (І. Ільїнський, В. Головенько, М. Перепелиця), розгляд цієї політики як механізму, що забезпечує спадкоємність поколінь (В. Лісовський, В. Чупрунов), як простору соціального проектування (В. Луков), як фактору інтеграції в європейську спільноту (Ю. Вишневський), як фактору соціального розвитку молоді (А. Шаронов, М. Головатий).
Як на думку автора, молодіжна політика – це комплексне явище, яке є результатом практичної, науково-теоретичної, ідеологічної та іншої діяльності соціальних інституцій стосовно молоді. Її можна розглядати як інтегральну функцію багатьох змінних: діяльності держави, партій, громадських, релігійних організацій тощо.
Необхідно відрізняти поняття „молодіжна політика” від поняття „державна молодіжна політика”. Молодіжна політика – це діяльність усіх суспільних інститутів, у тому числі партій, громадських організацій, інших інститутів громадянського суспільства, з метою соціалізації молодого покоління, його інтеграції в суспільні процеси. Молодіжна політика включає в себе багато елементів і має складну структуру. Державна молодіжна політика – це політика, діяльність держави, її інституцій, направлена на молодь, на підростаюче покоління, це наявність законодавчо закріплених ідей стосовно місця і ролі молоді у поступальному розвитку суспільства, а також системи різноманітних державних заходів, що сприяють реалізації цих ідей. Разом з тим, необхідно враховувати, що метою обох цих видів політики є створення необхідних соціально-економічних, політико-правових, організаційних умов і гарантій для соціального становлення, розвитку і вдосконалення як окремої молодої людини, так і всього молодого покоління.
Молодіжна політика своїми коренями сягає у глиб віків. Наприклад, деякі автори вважають, що історія розробки і вжиття конкретних заходів з боку держави, що регулювали порядок визнання та умови досягнення молоддю „дорослого” статусу, сприяли її поступовому входженню у самостійне життя, починається з Великобританії ХVІ ст. Інший приклад щодо намагання держави врегулювати взаємовідносини з молодим поколінням дає історія законодавства Німеччини: в 1839 р. у Прусії з’явився Регулятив стосовно праці молодих робітників на фабриках. У 1922 р. в Німеччині було прийнято Закон про молодіжне благодійництво – комплексний правовий акт, який включав нормативне закріплення державних обов’язків щодо забезпечення трудових та деяких інших соціальних прав молодих людей. Закон був відмінений у роки фашизму, а потім відновлений в обох німецьких державах: у ФРН у 1949 р. з подальшим прийняттям його нових редакцій у 1953, 1977, 1986 рр. та НДР – у 1950 р. з поновленням у 1964 та 1974 рр. Після об’єднання ФРН та НДР у 1990 р. був прийнятий новий Закон про допомогу дітям і молоді, який охоплює питання зайнятості, соціального забезпечення та багато іншого. Спеціальні норми регулюють державну підтримку молодіжних організацій [5, с. 303–304].
Проте періодом виділення молодіжної політики у самостійний напрям діяльності держави у більшості країн Заходу прийнято вважати 60–70 рр. ХХ ст. Саме в ті часи особливо гостро проявилась криза традиційних інститутів соціалізації молодого покоління (насамперед сім’ї та школи). Соціальне становище молоді погіршила і технологічна та структурна перебудова в суспільстві, що розпочалася в умовах економічної кризи середини 70-х років і позначилася, перш за все, значним зростанням молодіжного безробіття. В той же час активізується суб’єктивна роль самої молоді в сучасному суспільстві, стають вищими критерії соціальної зрілості. Тобто суспільство у другій половині ХХ ст. зіткнулося з молодіжною проблемою, якої людство в таких масштабах не знало раніше. У всіх без винятку індустріально розвинутих країнах її виникнення висунуло на порядок денний вимогу комплексного державного втручання для свого вирішення. В результаті, вже в другій половині 80-х – на початку 90-х рр. у багатьох країнах Заходу сформувалась комплексна державна молодіжна політика, що мала своїм підгрунтям розвинуту законодавчу базу і відповідну систему державних та громадсько-державних органів для її реалізації. Законодавче закріплення окремих прав молоді, в тому числі і право на творення своїх громадських організацій, до 90-х років стало загальним явищем: закони про соціальний захист молоді діяли в цей час в Австрії, Афганістані, Греції, Індії, Іспанії, Італії, Китаї, Нідерландах, Терції, Фінляндії, Швеції та інших країнах [5, с. 305].
Дослідники молодіжних проблем з метою вивчення, виявлення закономірностей функціонування та перспектив розвитку намагаються класифікувати державну молодіжну політику за певними ознаками, створюють для цього її моделі. Найбільш відомі наступні дві моделі державної молодіжної політики: Швеції та США.
Державна молодіжна політика за моделлю Швеції передбачає значне втручання держави у стосунки суспільства і молоді. Вона грунтується на філософсько-соціологічній і політико-правовій концепції в основі якої лежить соціал-демократична ідея і містить детальну правову регламентацію в цій сфері державної діяльності, причому основні правоположення закріплені не відомчою нормотворчістю, а законами. Основний механізм управління цією діяльністю грунтується на соціальній роботі в комунах і на спеціально створених органах, що мають координаційні повноваження і специфічні сфери прямого управління, перш за все, в організації дозвілля і культурного розвитку молоді. Вплив держави на вирішення молодіжних проблем найперше здійснюється через фінансування та іншу діяльність щодо створення умов для нормального розвитку кожної молодої людини, зокрема, створення мережі державних, чи державою фінансованих, спеціалізованих закладів, а також через фінансову підтримку молодіжних організацій.
Протилежністю шведській моделі державної молодіжної політики є модель, що реалізується в США. Різниця найперше стосується тієї ролі, яку відіграє держава в управлінні і організації соціальної роботи і, відповідно, правової відповідальності державних органів у вирішенні молодіжних проблем. Фактично держава бере на себе обов’язки, причому обмежені, щодо проведення заходів стосовно соціально незахищених і „неблагополучних” категорій молоді, але й у цьому випадку державою регулюються лише окремі аспекти соціального стану таких молодих людей. Тобто, модель державної молодіжної політики США передбачає державне регулювання процесу вирішення молодіжних проблем на мінімальному рівні.
Турбота про підростаюче покоління була проголошена одним із найважливіших завдань ООН від самого початку її діяльності. Протягом лише останнього десятиліття органами ООН було прийнято понад 50 резолюцій, які стосуються молоді. Головна їх мета – здійснення координації у вирішенні найбільш загальних молодіжних проблем, досягнення співробітництва з неурядовими молодіжними організаціями і закладами, які безпосередньо здійснюють вирішення проблем молодого покоління в різних країнах світу. ООН було проголошено 1985 р. „Роком молоді”. Підсумком року стало проведення спеціальних сесій Генеральної Асамблеї ООН у 1985 та 1995 рр., що сприяло прийняттю в 1996 р. Всесвітньої програми дій, які стосуються молоді, до 2000 року та на наступний період. У 1998 р. на міжнародній конференції міністрів у справах молоді схвалено Лісабонську декларацію щодо молодіжної політики та програм. Щорічно впродовж 2003–2006 рр. Генеральна Асамблея ООН затверджувала резолюції про політику та програми стосовно молоді. ООН підтримує регулярне проведення Всесвітніх конференцій у справах молоді та Всесвітніх молодіжних форумів.
Розвитку співробітництва в молодіжній сфері сприяє також Рада Європи. Для координації цього співробітництва створено постійний Комітет міждержавного співробітництва у молодіжній сфері, який складається з представників міністерств у справах молоді країн-членів Ради Європи. Цей комітет проводить свої засідання один раз на два роки, регулярно організує Європейські конференції міністрів у справах молоді. Для координації молодіжних програм в секретаріаті Ради Європи створено спеціальний Молодіжний директорат, який тісно співпрацює як з державними структурами, так і з молодіжними організаціями. У розпорядженні Молодіжного директорату є два Європейських молодіжних центри – у Страсбурзі (відкритий 1 червня 1972 р.) і Будапешті (відкритий 15 грудня 1995 р.). Ці центри є міжнародними навчальними закладами з підготовки та проведення зустрічей, у рамках яких радники надають освітню, методичну, технічну підтримку з підготовки та здійснення програм для молоді. Для фінансової підтримки національної чи міжнародної діяльності молоді у 1972 р. Радою Європи створено Європейський молодіжний фонд, щорічний бюджет якого становить приблизно 2,3 млн. євро. З моменту свого створення фонд забезпечив фінансування проектів, що охопили понад 280 тис. молодих людей з майже 40 країн. Окрім фінансової підтримки різних заходів, ЄМФ виділяє кошти для надання допомоги міжнародним молодіжним організаціям у розв’язанні адміністративних питань та координує їхню діяльність [6, с. 14].
За роки незалежності українською державою також проведено певну роботу щодо формування і реалізації принципово нової молодіжної політики. І хоча молодь нині все ще досить негативно оцінює молодіжну політику в Україні (за даними соціологічного опитування молоді „Стан молоді очима молодих”, проведеного в 2005 р. Центром соціальних експертиз Інституту соціології НАН України в межах Проекту Програми розвитку ООН „Створення безпечного середовища для молоді України” серед молоді віком 15–23 років, тільки 7% респондентів назвали цю політику ефективною, 27% – скоріше ефективною, тоді як 28% охарактеризували її, як скоріше неефективну, і 21% респондентів вказали на її неефективність [6, с.74]), проте впродовж цих років українською державою в цій сфері все ж таки дещо зроблено. Попередній період, незважаючи на суперечливість оцінок його результатів, залишив помітний слід у розвитку молодіжної політики, наблизив Україну до сучасних орієнтирів. Адже саме в цей час закладено базові цінності, які при визначенні шляхів соціального, політичного розвитку української молоді не можуть бути предметом компромісів чи політичних торгів. Ці стратегічні цілі визначили державну молодіжну політику як таку, що є:
– пріоритетним напрямом діяльності держави, що здійснюється в інтересах як молодої людини, так і держави, суспільства в цілому з урахуванням можливостей України, її економічного, соціального, історичного, культурного розвитку і світового досвіду державної підтримки молоді;
– діяльністю держави, що має, з одного боку, створити умови для зміцнення правових та матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, для надання державою кожній молодій людині соціальних послуг з навчання, виховання, духовного й фізичного розвитку, професійної підготовки, а з іншого боку – допомогти самим молодим людям у реалізації і самореалізації їхніх творчих можливостей та ініціатив, безпосередній їх участі у формуванні й реалізації програм, що стосуються суспільства взагалі і молоді зокрема.
Формування і реалізація молодіжної політики в Україні базується на таких принципах:
Принцип участі. Тобто суб’єктом розробки і реалізації молодіжної політики є, перш за все, самі молоді громадяни, їх об’єднання, організації. Особливе місце за цим принципом відводиться громадським молодіжним і дитячим організаціям, в цілому організованим структурам молодіжного руху. Відповідно до світової практики держава у співпраці з ними сповідує так званий принцип субсидарності, тобто надає кошти не в порядку державного меценацтва, а як учасникам державно значимої діяльності щодо розвитку потенціалу молодого покоління.
Принцип рівності та доступності. Цей принцип визнає права та обов’язки всіх молодих людей щодо рівних можливостей та рівного розподілу послуг та ресурсів. Молодь має право на рівний доступ до відповідних та необхідних програм та послуг незалежно від статі, місця проживання, соціального, культурного, економічного чинників.
Принцип гарантій. Відповідно до нього держава надає всім молодим громадянам мінімум державних соціальних послуг, які стосуються освіти, виховання, духовного і фізичного розвитку, професійної підготовки і працевлаштування. Подальший розвиток особи, її самореалізація – то, насамперед, зусилля самої людини, її самовдосконалення. Він стимулюється різними способами, в тому числі кредитуванням, системою раціональних пільг, визначенням і заохоченням кращих і кращої діяльності.
Принцип соціальної компенсації. У даному випадку йдеться про правовий та соціальний захист саме тих молодих людей, які за власним соціальним статусом та станом здоров’я самі не спроможні про себе подбати (діти з неповних чи багатодітних сімей, сироти, молоді інваліди тощо). Крім того держава взяла на себе обов’язок давати максимум гарантій для молоді не лише з „власної кишені”. Цей принцип націлений на активну державну підтримку молодіжних інновацій, здійснення програм і проектів, які реалізуються в першу чергу силами самої молоді.
Принцип пріоритету. В ході здійснення молодіжної політики стимулюються і підтримуються, в першу чергу, ті молодіжні проекти, програми, ініціативи, які сприяють розв’язанню найпекучіших проблем молоді. Зокрема в Україні на найближчий період пріоритетні напрями державної молодіжної політики визначені у Загальнодержавній програмі підтримки молоді на 2004–2008 роки. Нині проводиться робота щодо розробки проекту Концепції Закону України „Про Загальнодержавну програму підтримки молоді до 2015 року”.
Принцип спадкоємності. Державна молодіжна політика не може залежати від організаційних перемін у системі управління державою, приходу чи відходу тих чи інших політичних діячів, посадових осіб органів державної влади. Прийняті стратегічні напрями державної молодіжної політики не повинні переглядатися частіше ніж раз у 10–15 років. Доля нації, країни не може бути предметом кон’юктурних інтересів і дій.
Визначальними напрямами і заходами з формування та реалізації молодіжної політики в Україні за роки розбудови незалежної української держави стало:
1. Створення законодавчої бази державної молодіжної політики. Підвалини молодіжної політики в незалежній Україні було закладено прийняттям Верховною Радою України Декларації „Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” (15 грудня 1992 р.) та Закону України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” (5 лютого 1993 р.). Базовими для реалізації молодіжної політики також стали такі закони України: „Про молодіжні та дитячі громадські організації” (1 грудня 1998 р.), „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” (21 червня 2001 р.) , „Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004–2008 роки” (18 листопада 2003 р.). Усього ж за роки незалежності України прийнято понад 700 законів України та близько 800 підзаконних нормативно-правових актів, які тією чи іншою мірою спрямовані на вирішення молодіжних проблем [7, с. 33]. Українське ювенальне законодавство визнано одним з найбільш структурованих як на пострадянському просторі, так і в Європі.
2. Проведення щорічних слухань у Верховній Раді України про становище молоді та підготовка доповіді з цього питання Верховній Раді України та Президентові України. Впродовж 1995–2006 рр. в Україні проведено 7 парламентських слухань: „Про становище молоді в Україні” (7 грудня 1995 р.), „Про практичну діяльність органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування щодо виконання Закону України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” (21 червня 1999 р.), „Соціальне становище молоді як один із головних чинників підвищення добробуту народу” (14 червня 2000 р.), „Нове покоління незалежної України (1991–2001 роки)” (27 листопада 2002 р.), „Формування здорового способу життя української молоді: стан, проблеми та перспективи” (26 листопада 2003 р.), „Сільська молодь: стан, проблеми та шляхи їх вирішення” (23 листопада 2005 р.) та „Про становище молоді в Україні щодо підтримки молодої сім’ї, посилення соціального захисту дітей та молоді у 2001–2006 рр.” (20 грудня 2006 р.). Упродовж цього часу було також підготовлено 9 доповідей про становище молоді: „Про становище молоді в Україні (за підсумками 1997 року) : Щорічна доповідь Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України”, „Про становище молоді в Україні (за підсумками 1998 року) : Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді Україні, Кабінету Міністрів України”, „Інтеграція молоді в сучасні економічні відносини : Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2000 року)”, „Нове покоління незалежної України (1991–2001 роки) : Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2001 р.)”, „Формування здорового способу життя української молоді: стан, проблеми та перспективи : Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2002 р.)”, „Сільська молодь України: стан, проблеми та шляхи їх вирішення : Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2003 р.)”, „Сільська молодь України: стан, проблеми та шляхи їх вирішення : Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України про становище молоді в Україні (за підсумками 2004 р.)”, „Про становище молоді в Україні: (Щодо підтримки молодої сім’ї, посилення соціального захисту дітей та молоді у 2001–2006 рр.): Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України”.
3. Створення структурних підрозділів, що займаються проблемами молоді, в органах державної влади та управління всіх рівнів. З 1990 р. в Україні формується система структурних підрозділів в органах виконавчої влади, які забезпечують проведення у життя державної молодіжної політики, здійснюють керівництво дорученою їм сферою управління, відповідають за її стан і розвиток. Центральним органом виконавчої влади з питань соціального становлення та розвитку молоді були: Міністерство України у справах молоді і спорту (1990–1996 рр. та 2005 р.), Міністерство України у справах сім’ї та молоді (1996–1999 рр.), Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді (2004–2005 рр.), Державний комітет України у справах сім’ї та молоді (1999 р., 2001–2004 рр.), Державний комітет молодіжної політики, спорту та туризму України (2000–2001 рр.). Нині центральним органом виконавчої молоді у цій сфері є Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, яке, як сказано в Указі Президента України від 18 серпня 2005 р., „є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики з питань сім’ї, дітей, молоді, фізичної культури та спорту” [8].
4. Створення соціальних служб для молоді. На початок 2007 р. в Україні діяло 1274 центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Збільшується мережа спеціалізованих служб різного спрямування для забезпечення комплексної тривалої допомоги різним категоріям дітей, молоді та сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах. Станом на 1.01.2007 р. їх нараховувалося 2845 одиниць. У 2006 р. в соціальних службах працювало 4828 штатних працівників та 3858 залучених спеціалістів. Упродовж минулого року було надано 9957 тис. соціальних послуг [9].
5. Сприяння створенню та діяльності громадських молодіжних і дитячих об’єднань. Серед загальної чисельності громадських організацій, які створені і діють в Україні, молодіжні організації становлять 5%. При цьому, необхідно підкреслити, що темп утворення громадських молодіжних та дитячих об’єднань з кожним роком зростає. Так, за даними Держкомстату України, якщо впродовж 1994–1999 рр. кількість всеукраїнських молодіжних та дитячих об’єднань зросла майже вдвічі, то впродовж 2000–2005 років – більш ніж втричі і станом на 1 січня 2006 р. становила – 125 організацій. Поглиблюється процес становлення структур молодіжного руху на місцевому рівні: за даними Держкомстату України, впродовж 2001–2005 років кількість легалізованих молодіжних і дитячих об’єднань у цілому по країні зросла більше як у два рази – з 3540 до 7221 [10, с.210–211].
6. Реалізація цільових комплексних молодіжних програм. У листопаді 2003 р. в Україні була прийнята Загальнодержавна програма підтримки молоді на 2004–2008 роки. Відповідно до неї, основними напрямами виконання програми є:
– створення умов для доступності якісної освіти, сприяння творчому та інтелектуальному розвитку молоді;
– забезпечення зайнятості та розвиток підприємницької діяльності молоді;
– формування здорового способу життя молоді;
– підготовка молоді до сімейного життя та підтримка молодих сімей;
– сприяння вихованню патріотизму, розвитку духовності, моральності дітей та молоді, організації їх змістовного дозвілля;
– формування у молоді поваги до закону та запобігання негативним явищам у молодіжному середовищі;
– розвиток громадянської активності молоді, забезпечення постійної співпраці органів державної влади та органів місцевого самоврядування з молодіжними та дитячими громадськими організаціями;
– залучення молоді до роботи в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування;
– інтеграція молоді до світової та європейської молодіжної спільноти;
– формування інформаційного простору для реалізації державної молодіжної політики;
– забезпечення реалізації прав молоді з особливими потребами;
– удосконалення нормативно-правової бази, державної регуляторно\ї політики у молодіжній сфері.
Ці напрями, головним чином співпадають з тими пріоритетними напрямами в роботі з молоддю, які були визначені ООН у Всесвітній програмі дій, які стосуються молоді, до 2000 року та на наступний період і в рекомендаціях, що були затверджені на Шістдесятій сесії Генеральної Асамблеї ООН у грудні 2004 р.: освіта; зайнятість; голод та злиденність; охорона здоров’я; навколишнє середовище; зловживання наркотичними засобами; злочинність серед неповнолітніх; організація дозвілля; дівчата і молоді жінки; повноправна і ефективна участь молоді в житті суспільства і в процесі прийняття рішень; глобалізація; інформаційно-комунікативні технології; ВІЛ/СНІД і молоді люди; молодь і конфлікти; взаємостосунки між представниками різних поколінь [11].
7. Виділення цільових коштів на фінансування державної молодіжної політики, залучення матеріальних і фінансових ресурсів підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян, зацікавлених у роботі з молоддю, діяльність спеціальних молодіжних фондів. З року в рік у державному та місцевому бюджетах зростають обсяги коштів, які виділяються на реалізацію молодіжних програм і заходів центральних і місцевих органів виконавчої влади, молодіжних та дитячих громадських організацій (див. табл. 1). Так, якщо у 1995 р. на це у місцевому бюджеті було виділено всього 8,2 млн. грн., то у 2000 р. – уже 35,8 млн. [4, с. 145]. У 2005 р. видатки з державного бюджету виросли майже в 7,2 разу порівняно з 2001 р. [10, с. 244]. Проте, вони все ще становлять мізерну частку в загальній сумі видатків – 0,3%.
Таблиця 1
Видатки державного та місцевих бюджетів на молодіжні програми і заходи
(за даними Міністерства фінансів України)
млн. грн.
| | 2001 | 2002 | 2003 | 2004 | 2005 |
| Зведений бюджет | 91,4 | 113,4 | 151,2 | 253,5 | 436,2 |
у % до ВВП | 0,04 | 0,1 | 0,1 | 0,1 | 0,1 |
у % до загальної суми видатків | 0,2 | 0,2 | 0,2 | 0,2 | 0,3 |
Місцеві бюджети | 71,5 | 91,9 | 115,5 | 179,0 | 293,4 |
Державний бюджет | 19,9 | 21,4 | 35,7 | 74,5 | 142,9 |
Віриться, що успішна реалізація державної молодіжної політики в нашій країні досить скоро дозволить створити правові, економічні та організаційні гарантії самореалізації молодої особистості у нових умовах, сприятиме розвитку молодіжних ініціатив, розкриттю перед молодим поколінням перспектив гідного життя у сучасному складному і багатому на виклики світі.
1. Див.: Молодежь в меняющемся обществе. Региональный мониторинговый доклад № 7.– Флоренция: Исследовательский центр ЮНИСЕФ „Инноченти”, 2000. – 194 с.; Детская и молодежная политика. Помощь детям и молодежи. Молодежная работа в Федеративной Республике Германии. – Bonn: IJAB, 1997. – 68 c. Youth policies in the European Union. Structures and training. – Luxemburg: Office for Official Publications of the Europian Communities, 1995. – 129 p.; Supporting young people in Europe: principles, policy and practice: The Council of Europe international reviews of national youth policy 1997 – 2001 – a synthesis report. – Strasbourg: Council of Europe, 2002. – 129 p.; A new impetus for European youth. European Commission White Paper. – Luxemburg: Office for Official Publications of the European Communities, 2002. – 98 p.; Youth policy in Finland. A report by international country review group appointed by the Council of Europe. – Council of Europe, 1999. – 145 p.; Review of national youth policy. Sweden National Report. – Stockholm: The National Board for Youth Affairs, 1999. – 332 p.; Report on youth policies in Spain. – Madrid: Instituto de la juventud, 1999. – 215 p.; Les jeunes de 1950 a 2000. Un bilan des evolutions. – Paris: Institut National de la Jeunesse et de l’Education Populaire, 2001. – 391 p.; Youth in Slovenia: new perspectives from the nineties. – Ljbljana: Ministry of Education and Sport, Youth department, 1998. – 401 p.; National Youth Policies in Developing Countries. – New York: United Nations, 1985. – 28 p.; Youth policy in Norway. – Strasbourg: Council of Europe, 2004. – 121 p.; Youth policy in Malta. – Strasbourg: Council of Europe, 2005. – 107 p.;Governmental Policy Concept on Children and Youth through 2007. – Prague: Ministry of Education, Youth and Sports, 2003. – 73 p.; Forum – 21: European Journal on Youth Policy. – Bonn: IJAB, 2003. – 127 p.
2. Див.: Ильинский И.М. Молодежь и молодежная политика. Философия. История. Теория. – М.: Голос, 2001. – 696 с.; Молодежь России: Тенденции, перспективы / Под. ред. И.М.Ильинского, А.В.Шаронова. – М.: Мол. гвардия, 1993. – 224 с.; Ковалева А.И., Луков В.А. Социология молодежи: Теоретические вопросы. – М.: Социум, 1999. – 351 с.; Волков Ю.Г., Добреньков В.И., Кадария Ф.Д., Савченко И.П., Шаповалов В.А. Социология молодежи: Учебное пособие. – Ростов-н/Д.: Феникс, 2001. – 576; Молодежь 97: надежды и разочарования / Под. ред. Ручкина Б.А., Бабочкина П.И., Родионова В.А. и др. – М.: Научно-исследовательский центр при Институте молодежи, 1997; Основы ювенологии: опыт комплексного междисциплинарного исследования / Науч. ред. Слуцкий Е.Г., отв. ред. Скомарцева И.В. – СПб, 2002. – 400 с.; Социология молодежи: Учебник / Под. ред. Лисовского В.Т. – СПб: Из-во С.- Петербургского университета, 1996. – 460 с.; Павловський В.В. Ювенология: проект интегративной науки о молодежи. – М.: Академический Проект, 2001. – 304 с.
3. Див.: Головатий М.Ф. Молодіжна політика в Україні: проблеми оновлення. – К.: Наукова думка, 1993.– 237 с.; Головатий М.Ф. Соціологія молоді: Курс лекцій. – К.:МАУП, 2006. – 304 с.; Бородін Є.І. Держава і молодь: історія ювенального законодавства в Україні (середина 80-х – початок 90-х років XX ст.). – К.: Укр. центр політичного менеджменту, 2004. – 238 с.; Бородін Є.І. Історія формування державної молодіжної політики в Україні (1991–2004 рр.): Монографія. – Дніпропетровськ: Герда, 2006. – 472 с.; Перепелиця М.П. Державна молодіжна політика в Україні (регіональний аспект). – К.: Український ін-т соціальних досліджень, Український центр політичного менеджменту, 2001. – 242 с.; Головенько В.А. Український молодіжний рух у ХХ столітті (історико-політологічний аналіз основних періодів).– К.: „А.Л.Д.”, 1997. – 160 с.; Тарабукін Ю.О. Соціологія молоді. Курс лекцій. – К.: Фітосоціоцентр, 2001. – 376 с.
4. Нове покоління незалежної України (1991–2001 роки): Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2001 р.) /Кол. авторів: В.А.Головенько та О.О.Яременко (керівники) та ін. – К.: Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2002. – 211 с.
5. Ковалева А.И., Луков В.А. Социология молодежи: Теоретические вопросы.– М.: Соціум, 1999. – 351 с.
6. Молодь в Україні. Дослідження молодіжного сектора: проблеми та перспективи. – К.: Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні, 2006. – 169 с.
7. Головенько В.А. Молоде покоління України в алгоритмі суспільних процесів // Український соціум. – 2006. – № 2. – С. 20–34.
8. Указ Президента України „Про Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту // ссылка скрыта.
9. Звіт про діяльність центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у 2006 році // .net/cgi-bin/val.sh?v=0&p=p0816.
10. Про становище молоді в Україні: (Щодо підтримки молодої сім’ї, посилення соціального захисту дітей та молоді у 2001–2006 рр.): Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України”. – К.: Гопак, 2006. – 360 с.
11. Див.: Всемирная программа действий, касающаяся молодежи, до 2000 года и на последующий период // ссылка скрыта; Всемирный доклад по вопросам молодежи, 2005 год: Доклад Генерального секретаря ООН // s.un.org/doc/UNDOC/GEN/N04/635/85/PDF/N0463585.pdf?OpenElement.