Професор, д ю. н., член-кореспондент Академії правових наук України, президент Інституту прикладних гуманітарних досліджень м
| Вид материала | Документы |
- Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській, 2088.13kb.
- Національна академія наук україни інститут прикладних проблем механіки І математики, 198.53kb.
- Андидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України,, 6423.4kb.
- В. Н. Денисов доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України,, 4168.77kb.
- У праві, 502.37kb.
- Інститут сільськогосподарської мікробіології Української академії аграрних наук Цикл, 180.26kb.
- Організащйний комітет голова оргкомітету, 57.27kb.
- Е. Л. Носенко експериментальна психологія, 184.92kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 310.53kb.
- Реферат циклу робіт на здобуття Державної премії України в галузі науки І техніки, 169.38kb.
Стаття 9
1. Будь-яка Договірна Держава під час здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або документа про прийняття чи затвердження або у будь-який інший час після цього може заявою на ім'я Генерального секретаря Ради Європи поширити дію цієї Угоди на будь-яку територію (території), яка визначена у заяві та за міжнародні відносини якої вона несе відповідальність або від імені якої вона уповноважена брати зобов'язання.
2. Стосовно будь-якої території (територій), визначеної у заяві, відповідно до пункту 1, ця Угода набуває чинності у перший день місяця, що настає після закінчення одномісячного періоду від дати отримання заяви Генеральним секретарем.
3. Будь-яка заява, зроблена відповідно до пункту 1, може стосовно будь-якої території, зазначеної у такій заяві, бути відкликана відповідно до процедури, визначеної для денонсації у статті 10 цієї Угоди.
Стаття 10
1. Ця Угода залишатиметься чинною протягом невизначеного періоду.
2. Будь-яка Договірна Сторона у тому, що її стосується, може денонсувати цю Угоду шляхом направлення повідомлення на ім'я Генерального секретаря Ради Європи.
3. Така денонсація набуває чинності через шість місяців після дати отримання Генеральним секретарем такого повідомлення. Така денонсація не звільняє відповідні Договірні Сторони від жодного зобов'язання, яке могло виникнути згідно з цією Угодою стосовно будь-якої особи, згаданої у пункті 1 статті 1.
Стаття 11
Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави-члени Ради про:
а) будь-яке підписання;
b) здачу на зберігання будь-якої ратифікаційної грамоти або документа про прийняття чи затвердження;
c) будь-яку дату набуття чинності цією Угодою відповідно до статей 8 і 9 цієї Угоди;
d) будь-який інший акт або будь-яке повідомлення, які стосуються цієї Угоди.
На посвідчення чого нижчепідписані належним чином на те уповноважені представники підписали цю Угоду.
Вчинено у Страсбурзі п'ятого дня березня місяця 1996 року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає завірені копії цієї Угоди кожній державі-члену Ради Європи.
Рішення Європейського суду з прав людини щодо прав біженців
та шукачів притулку
@@
Короткий виклад постанов та рішень щодо прийнятності
1. Судові рішення
♦ Аулмі проти Франції, Остаточне рішення від 17 січня 2006 року, Заява №. 50278/99
- Пропорціональність поширення інтересів держави на захист правопорядку по відношенню до права заявник а на сімейне життя; зобов’язуюча природа перехідних положень за Правилом 39 Судових Правил
- Немає порушення статті3 (заборона катувань)
- Немає порушення статті8 (право на повагу до приватного та сімейного життя)
- Порушення статті 34 (індивідуальні заяви )
Факти:
Заявник є громадянином Алжиру, що живе у Франції протягом 39 років. Він був одружений на громадянці Франції з квітня 1989 р. до січня 1993 р, і в 1983 році в нього народилася дочка. З 1994 року він є носієм вірусу гепатит С. Після того, як йому багаторазово надавали звинувачення і він відбув термін у в’язниці за злочини, пов’язані з наркотиками, він отримав постійну заборону знаходження на території Франції. У той самий день, коли префект виписав йому ордер на депортацію до Алжиру, він подав апеляцію до суду, який негайно попросив в уряду Франції відкласти видворення згідно перехідному положенню Правилу №39. Не дивлячись на цей факт, 19 серпня 1999 року заявника було депортовано до Алжиру.
Оскарження до суду:
Заявник заявив, що його депортація до Алжиру становитиме для нього ризик поводження, вказаного у Статті 3 щодо стану його здоров’я, а також того, що в минулому він був членом Харкі (прибічником Франції під час Алжирської Визвольної Війни. Він також заявив, що згідно Статті 8 його повернення до Алжиру порушить його правона повагу до родинного життя, тому що в нього не було зв’язків зі своєю країною, а вся його родина мешкала у Франції.
Правова аргументація:
Стаття 3
У той час, як суд визнав серйозну хворобу заявника, він зазначив, що поріг, встановлений у статті 3, є високим, зокрема, якщо немає безпосередньої відповідальності Договірної Сторони в нанесенні шкоди, в даному випадку, за недостатньо високий рівень охорони здоров’я в Алжирі. До того ж, заявник не зміг переконливо довести, що він не зможе отримати адекватну медичну допомогу в Алжирі. Таким чином, Суд не постановив, що має місце реальний ризик того, що його депортація буде несумісною зі Статтею 3.
Стосовно ризику, що він міг би мати в Алжирі на політичних засадах, Суд зазначив, що проста можливість поганого поводження за рахунок невизначеної ситуації в окремій країні не може бути саме по собі достатнім підґрунтям порушення Статті 3.
Таким чином, Суд постановив, що порушення Статті 3 немає.
Стаття 8
Суд постановив, що видворення заявника є порушенням його права на повагу сімейного життя, але не суперечить законодавству Франції і переслідує легітимні цілі, тобто суспільна безпека і попередження злочинності. Таким чином, залишилося лише визначити, чи є така міра пропорційною.
Взявши до уваги серйозність правопорушень, а також численні попередні звинувачення, Суд також зауважив, що подружжя заявника розпалося, коли був виписаний ордер на видворення, і що заявник не зміг пояснити, які “тісні зв’язки” пов’язували його з дочкою. Таким чином, Суд визнав, що порушення Статті 8 немає.
Стаття 34
Суд звернувся до своєї позиції, висловленої у справі Маматлуков і Аскаров проти Туреччини ( Mamatkulov and Askarov v. Turkey) стосовну зобов’яуючого характеру Правила №39. Неспроможність Держави-відповідача порушить ефективність права на індивідуальну заяву, що міститься в Статті 34.
В даному випадку, видворення заявника до Алжиру не дасть можливості Суду провести чинний розгляд його скарг і захистити його від можливих порушень Конвенції.
Також Суд наголосив, що хоча зобов’язуючий характер заходів, вжитих за Правилом 39, не були чітко визначені під час видворення заявника, Держави-Учасниці, тим не менш, мають дотримуватися Статті 34. Таким чином, Суд одноголосно визнав порушення Статті 34.
♦ Арістімуно Мендізабаль проти Франції Остаточне рішення від 17 січня 2006 р., Заява № 51431/99
- Невидача дозволу на проживання протягом довгого часу
- Порушення Статті 8 (Право на повагу до приватного та сімейного життя)
- Немає порушення статті13 (Право на ефективний захід захисту)
Факти
Заявниця є громадянкою Іспанії, що проживає у Франції з 1975 року, і отримала політичний притулок у 1976 році. Вона втратила статус притулку в 1979 році, після чого їй видавалася низка однорічних дозволів на проживання. Подавши заяву на дозвіл на проживання в 1989 році, вона отримала довідку, що дозволяла їй знаходитись на території держави, яку вона продовжувала на різні терміни протягом років понад 60 разів. В грудні 2003 року Адміністративний Суд нарешті видав їй 10-річний дозвіл на проживання згідно новому французькому закону щодо громадян країн Європейської Спільноти, що бажають оселитися у Франції.
Скарга до Суду:
Заявниця поскаржилась за Статтею 8, що протягом 14 років (з 1989 р.), вона не могла отримати дозволу на проживання, на який вона мала право, а також за Статтею 13 на нестачу ефективного засобу захисту проти цього порушення.
Правова аргументація:
Стаття 8
Суд постановив, що той факт, що заявниці не видавали дозволу на проживання з 1989 року, хоча вона постійно проживала на території країни протягом 14 років, містив порушення права заявниці на повагу до її сімейного життя.
Стосовно того, чи було це порушення виправдано з точки зору французького законодавства, Суд зауважив, що заявниця виконала всі вимоги згідно з законодавством про іноземців, щоб отримати 10-річний дозвіл на проживання. Суд також зауважив, що з 1992 року заявниця також могла би отримати 5-річний дозвіл на проживання згідно з положеннями Європейського Співтовариства.
Тому що порушення не мало під собою правових засад, Суд постановив, що мало місце порушення Статті 8.
Стаття 13
Суд постановив, що французьке законодавство запропонувало їй набор ефективних заходів захисту, і порушення Статті 13 немає.
Згідно зі Статтею 41 (справедливе відшкодування), Суд присудив заявниці € 50000 за всі збитки.
♦ Сезен проти Нідерландів, Остаточне рішення від 31 січня, Заява № 50252/99
- Заборона залишатись на території країни іноземцю через кримінальну судимість
- Порушення Статті 8 (Право на повагу до приватного та сімейного життя)
Факти:
Заявниками є подружня пара Турецької національності, що мешкає в Амстердамі. Одружившись на другому заявникові, перший заявник отримав право знаходитися в Нідерландах протягом невизначеного часу. Однак після того, як його було осуджено за володіння великою партією героїну, а також через те, що він тимчасово припинив жити разом із дружиною, голандська влада на десять років заборонила йому в’їзд на територію країни.
Під час апеляції Голандський Суд підтримав рішення, прийняте в першій інстанції в тому, що заявникові було заборонено проживання, але скасував заборону на в’їзд, надаючи заявникові можливість час від часу приїжджати до Нідерландів навіщати дружину та двох синів.
Оскарження до Суду:
Заявники оскаржували відмову першому заявникові постійно знаходитись на території Нідерландів на основі Статті 8.
Правова аргументація:
Суд постановив, що відмова продовжувати дозвіл на проживання першого заявника становить порушення його права на повагу до сімейного життя. Однак, таке рішення було прийняте згідно голландського законодавства і переслідувало законну мету, тобто, суспільну безпеку і попередження непокою та злочинів. Тепер суду залишилось визначити, чи було таке порушення пропорційним.
Суд розглянув як характер, так і серйозність злочину, скоєного першим заявником, і зауважив, що в нього залишились сильні зв’язки з Туреччиною, тому що він прибув до Нідерландів у 1989 році, коли йому було 23 роки. Однак також в нього були зв’язки з Нідерландами через його одруження та дітей, що народились у подружжя.
Суд також зауважив, що влада вважала, що його подружжя розпалося, хоча їх проінформували, що заявники знову проживають разом.
Суд зауважив, що внутрішні заходи, наслідком яких є розрив родини, є дуже серйозним порушенням. Винайшовши, що дружина і діти заявника не можуть їхати з ним до Туреччини, Суд зауважив, що родина не може бути возз’єднана доти, допоки першому заявникові не буде дозволено проживати у Нідерландах.
Суд прийшов до висновку, що влада Нідерландів не змогла знайти справедливого балансу між інтересами заявника з одного боку і своїми власними інтересами щодо попередження непорядків або злочинності. Суд постановив, що мало місце порушення Статті 8.
♦ Мурат Демір проти Туреччини, Остаточне рішення від 2 березня 2006 р., Заява № 42579/98
- Компенсація біженцеві за порушення прав людини, що сталися в результаті переслідування
- Порушення Статті 3 (заборона катувань)
- Порушення Статті 6 § 1 (право на справедливий суд)
- Порушення Статті 13 (право на ефективний засіб захисту)
Факти:
Заявник є громадянином Туреччини, що мешкає в Німеччині. Під час того, як він практикував право в Стамбулі, його було два рази заарештовано згідно з законодавством про боротьбу с тероризмом за те, що він, як підозрювалось, належав до незаконного військового угрупування, і його було затримано в поліції, де з ним погано поводились. Турецький суд, не беручи до уваги те, що покази заявника могли бути здобуті під тиском під час затримання у поліції, визнав його винним у належності до незаконного військового угруповання і приговорив його до ув’язнення терміном на 12 років і 6 місяців. Заявник втік до Німеччини, де він отримав політичний притулок.
Оскарження до Суду
Заявник поскаржився за Статтею 3 про погане поводження, що було застосовано до нього в затриманні в поліції, а також за Статтею 13 про нестачу ефективного засобу захисту проти таких порушень. Він також поскаржився за Статтею 6 щодо процесуальної несправедливості і довжини провадження.
Правова аргуентація:
Стаття 3
Стосовно поганого поводження в затриманні в поліції у червні 1991 року, Суд звернув увагу на результати судової медичної експертизи заявника після того, як він провів 15 діб в затриманні без доступу адвоката. Ушкодження, що були знайдені на його тілі, підтверджували свідчення свідків стосовно поганого поводження. За відсутності чіткого пояснення з боку Турецького Уряду, Суд прийшов до висновку, що було встановлено, що ушкодження на тілі заявника були спричинені поводженням, що суперечить Статті 3.
Стаття 13
Суд також зауважив, не беручи до уваги скарги заявника і свідчення про погане поводження, влада не розпочала слідство. Суд, таким чином, визнав, що було порушення Статті 13, разом зі Статтею 3.
Стаття 6 § 1
Суд зауважив, що заявник мав постати перед судом, до складу входив представник збройних сил. Таким чином, заявник міг мати правомірні побоювання, що на склад суду може йти неправомірний вплив. Таким чином, Суд визнав, що мало місце порушення Статті 6 § 1 через нестачу незалежності або неупередженості Суду Державної Безпеки. Суд також зазначив, що процедура, що сумарно зайняла п’ять з половиною років, була відмічена не оправданим періодом бездіяльності. Таким чином, Суд постановив, що мало місце порушення Статті 6 через довжину провадження.
Згідно Статті 41 (справедливе відшкодування), Суд призначив заявникові € 17,500 у відшкодування нематеріальних збитків.
♦ Шевановіа проти Латвії, Рішення від 15 червня 2006, Заява № 58822/00
♦ Кафтайлова проти Латвії, Рішення від 22 червня 2006, Заява № 59643/00
- Депортація після втрати громадянства в контексті розпаду Радянського Союзу
- Втрата статусу жертви в рамках значення Статті 34
- Порушення Статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя)
Факти:
У першій справі заявницею є колишня громадянка Радянського Союзу російського походження, що живе в Латвії протягом 39 років і одружена на громадянині Латвії, від якого в них є син. Після розпаду Радянського Союзу вона залишилась без громадянства. У 1998 році вона подала заяву, щоб зареєструватись як “особа без громадянства з постійним проживанням”. Однак після того, як було знайдено, що в неї є інша реєстрація місця проживання в Росії, про яку вона не заявила, а також стосовно неточностей з її минулим радянським паспортом, влада викреслила її зі списку резидентів і виписала їй депортацію і недопущення до країни протягом п’яти років. У лютому 2001 року заявницю було заарештовано і поміщено до прийомника-розподільника для нелегальних іммігрантів, що мають бути депортовані. Через підвищений кров’яний тиск вона потрапила до лікарні, і влада відклала депортацію з причини стану здоров’я до її виписки з лікарні. Заявниця зараз знаходиться в Латвії без врегульованого статусу проживання.
У другому випадку заявниця походить з Грузії, і у 1991 році залишилась без громадянства через сім років після того, як вона оселилась в Латвії зі своїм чоловіком, радянським посадовцем, і їх дочкою. У 1993 році влада Латвії зареєструвала їх як осіб, що мають право постійно проживати в Латвії, але через короткий час після того скасувала реєстрацію на основі підозри, що печатка в її паспорті була підробленою. Ця підозра не підтвердилася згідно рішення публічного прокурора від 17 січня 1994 року, що заперечувало порушення кримінальної справи. Однак, влада Латвії виключили заявницю зі списку резидентів 15 лютого 1994 року і 9 січня 1995 року проінформували її і її дочку про ордер на депортацію.
Після того, як було прийнято рішення про допустимість в обох справах, влада Латвії запропонувала врегулювати статус заявників шляхом видання їм постійного дозволу на проживання і запросила їх подати необхідні документи. Під час прийняття рішень Судом заявники не скористалися цією можливістю.
Скарги до Суду:
Заявники заявили, що ордер про депортацію порушував їх право на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого Статтею 8.
Правов аргументація:
Статус жертви
Уряд заявив, що пропозиція щодо врегулювання статусу заявників позбавляє їх статусу “жертви”.
Суд згадав, що благотворне рішення Держави-відповідача, в принципі, було недостатнім, щоб позбавити заявниць їх статусу “жертви” до того, як національна влада не визнає, явно або по суті, порушення Конвенції і не запропонує адекватного відшкодування.
В обох справах Суд не вважав заходи, вжиті владою, адекватними для того, щоб компенсувати 11-ти і 7-ми річний термін відповідно не влаштованості і правової невизначеності, через який пройшли заявниці, і, таким чином, Суд відхилив попереднє заперечення, висунуте Урядом Латвії.
Стаття 8
Суд постановив, що ордери про депортацію в обох випадках, враховуючи особисті, соціальні і економічні зв’язки, що сформувались в заявників протягом їх життя в Латвії за 35 і 22 роки відповідно, становили грубе порушення їх “приватного життя” в рамках значення Статті 8. Хоча ордери про депортацію були призначені для того, щоб “запобігти безпорядку”, вони були непропорційними злочинам, що мали скоїти заявники, і становили порушення Статті 8.
♦ Д. та інші проти Туреччини, Рішення від 22 червня 2006 року, Заява № 24245/03
- Депортація з ризиком нелюдського покарання (бичування за законом Шаріату)
- Порушення Статті 3 (заборона нелюдського поводження)
Факти:
Заявниками є три громадянина Ірану, A.Д., мусульманин-суніт курдського походження, його дружина, П.С., шиїтка азербайджанського походження, та їх дочка. Всі троє на даний час проживають у Туреччині, де їм надано дозвіл на тимчасове проживання.
А.Д. і П.С. одружилися в 1996 році на сунітській церемонії, не дивлячись на заперечення батька П.С. і, таким чином, у порушення шиїтського закону Шаріату. Після того, як Ісламський суд оголосив подружжя недійсним, вони одружилися по шиїтській церемонії, на цей раз за згоди батька. Не дивлячись на це, їм повідомили, що вони приговорені до 100 плітей за прелюбодіяння за Статтею 88 Кримінального Кодексу, при чому вирок належить до категорії хаад, тобто не може бути скасований.
А.Д. був наданий цьому покаранню 12 квітня 1997 року. Тому що його дружина була вагітна, її покарання було відкладено, спочатку до того часу, поки вона не народить дочку, а потім, через слабке фізичне і психічне здоров’я, до 11 жовтня 1999 року. Було також оголошено, що більше покарання відкладатися не буде, і що воно буде виконано в два заходи по п’ятдесят плітей за раз.
Заявники втекли з Ірану і прибули до Туреччини 22 листопада 1999 року. Їх заява на статус біженця була відхилена представництвом УВКБ в Туреччині. В результаті імміграційна служба Туреччини у листопаді 2002 року відмовила їм у продовженні дозволу на тимчасове перебування. 22 квітня 2003 року заявників попросили або повернутися до Ірану, або самостійно направитися до третьої країни на їх вибір, а якщо вони цього не зроблять, їх буде депортовано. А.Д. подав апеляцію. На сьогоднішній день ніякого остаточного ордеру на депортацію видано не було, і заявники продовжують жити в Туреччині ні основі дозволу на проживання, який вони продляють, чекаючи на результат процесу апеляції.
Скарги до Суду:
Заявники стверджують, що їх депортація до Ірану стане порушенням Статей 3, 13 і 14.
Правова аргументація:
Стаття 3
Беручи до уваги умови, за яких виконуються в Ірані вироки щодо прелюбодіяння, Суд визначив, що сам факт дозволу того, щоб людина наносила таке фізичне насильницьке діяння іншій людині було достатнім для того, щоб цей вирок щодо заявниці визнати “нелюдським”.
Уряд Туреччини надав заперечення, що покарання П.С. було б пом’якшено з причин стану здоров’я настільки, що його замінили би на символічне покарання, що заподіюється за допомогою спеціальної плітки з кількістю хвостів, що дорівнює кількості призначених ударів. Але навіть якщо так і буде, Суд вважає, що виконання вироку за допомогою одного удару пліткою зі ста хвостами не зробить це покарання “символічним” і не змінить його “нелюдського” характеру. Навіть якщо фізична шкода від цього буде меншою, покарання все одно включатиме публічне поводження з П.С. як з об’єктом, що цілком залежить від волі держави, що зашкодить її особистому достоїнству, а також фізичній і розумовій цілісності, як це передбачено Статтею 3.
Суд одноголосно зазначив, що депортація П.С. до Ірану становитиме порушення Статті 3 по відношенню до П.С., і, як це вже зазначалось у попередній справі32, також по відношенню до інших заявників, А.Д. і їх дочки.
Статті 13 і 14
Суд постановив, що через його рішення щодо Статті 3 немає необхідності розглядати справу за Статтями 13 і 14 через відсутність окремих питань.
♦ "Двойних проти України", Рішення від 12 жовтня 2006 року, Заява № 72277/01
- Порушення Статті 3 (перебування заявника під вартою упродовж періоду від 23 березня до 1 грудня 2000 року)
- Порушення Статті 13 (право на ефективний засіб захисту).
Факти:
Заявник Миколай Олександрович Двойних є громадянином України, народився у 1947 році та мешкає у м. Сімферополі. На час подій у справі він був директором компанії.
23 березня 2000 року заявника було заарештовано за звинуваченням у розкраданні та у зловживанні службовим становищем. Наступного дня його помістили у слідчий ізолятор. У липні 2000 року заявника було визнано винним та засуджено до чотирьох років позбавлення волі. Внаслідок розгляду апеляційної скарги заявника його було звільнено від покарання у вигляді ув'язнення з огляду на те, що він страждав на серцево-судинні захворювання та не становить небезпеки для суспільства. Отож 1 грудня 2000 року заявника було звільнено з-під варти.
П. Двойних стверджував, що його утримували у камері площею 14 кв. м, у якій знаходилося 16 або 17 осіб. Окремі в'язні потерпали від туберкульозу та СНІДу. Він також відзначав, що через недостатню кількість ліжок в'язні змушені були спати почергово. Природне світло і свіже повітря стримувалися щільними віконницями. Натомість тьмяне електричне світло постійно було увімкненим. Камерні приміщення були брудними і насиченими тарганами та блохами. Гарячої води не було взагалі. А холодна вода подавалася тільки у ті приміщення, які були розташовані не вище четвертого поверху. До того ж опалення у камерах було відключено.
Заявник також вказував, що денні прогулянки тривали не довше 35 - 40 хвилин. А сам зовнішній простір, куди в'язнів виводили, був не більшим за площу камерного приміщення. В'язням не дозволяли купувати ліки та їжу у продавців за межами СІЗО, незважаючи на те, що харчування в ізоляторі було цілком незадовільним.
Зміст рішення Суду:
Заявник скаржився на те, що його утримували в нелюдських і таких, що принижували гідність, умовах. Він зазначав про порушення ст. 3 та ст. 13 Консвенції.
Суд передусім зазначив, що твердження заявника про умови його перебування у СІЗО (а саме - інформація про переповненість камер, їх невідповідність умовам гігієни, проблеми із вентиляцією приміщень і доступом природного світла та свіжого повітря у них, неналежні умови для щоденних прогулянок) були підтвердженні висновками Комітету Ради Європи із запобігання катуванням, нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню (далі - Комітет). Представники Комітету відвідали слідчий ізолятор Сімферополя у вересні 2000 року, саме у той час, коли заявник там знаходився. А відтак висновки Комітету стали надійною основою для здійснення Судом оцінки умов ув'язнення заявника упродовж періоду вів березня до грудня 2000 року.
Хоча Уряд і спростовував інформацію заявника щодо розміру камерних приміщень, однак навіть ті дані, котрі були офіційно подані Урядом, викликали серйозне занепокоєння. Адже у відповідних матеріалах вказувалося, що залежно від часу на одного в'язня припадало від 1,3 до 2,25 кв. м площі. На думку Суду, ця інформація свідчить про вкрай надмірну переповненість камер. У зв'язку з цим він нагадав, що сам цей факт викликав питання про порушення ст. 3 Конвенції.
Суд далі відзначив, що тривалість перебування у таких умовах була серйозним обтяжуючим фактором. Адже упродовж 23-х годин заявнику доводилось перебувати у приміщенні, куди не надходило ані свіже повітря, ані денне світло. Суд також звернув особливу увагу на той факт, що в'язні змушені були чергуватися, аби поспати. До того ж у заявника, як й у інших в'язнів, не було необхідного гігієнічного приладдя.
Суд, зважаючи на викладене, дійшов висновку, що перебування понад вісім місяців у таких умовах мало заподіяти заявнику значних фізичних і моральних страждань. Власне, такі умови принижували людську гідність і цілком могли призвести до виникнення у заявника відчуття приниження й особистого знецінення. Тому Суд постановив, що умови утримування заявника у СІЗО м. Сімферополя становили поводження, яке принижує людську гідність. Відтак мало місце порушення ст. 3 Конвенції.
Суд також постановив про порушення ст. 13 Конвенції, встановивши те, що заявнику не вдалося отримати компенсацію шкоди, заподіяної умовами його ув'язнення.
2. Судові постанови
A. Справи, що визнані прийнятними
♦ Кімова проти Азербайджану, Рішення від 12 січня 2006 р., Заява № 19853/03
- Позбавлення прав користування на правах оренди стосовно виконання потреб житлового господарювання внутрішньо переміщених
- Стаття 6 § 1 (право на справедливий суд)
- Стаття 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя)
- Стаття 1 Протоколу № 1 (захист власності)
Заявниця, громадянка Азербайджану, проживає в Баку зі своїми родичами і має право на користування на правах оренди квартири, в яку вона в’їхала коли її будівництво ще не було завершено. Вона дала квартиру Р. у тимчасове користування, який, у свою чергу, запросив свого родича Х. і його родину, внутрішньо переміщених осіб з Агдаму, регіону в Азербайджані під вірменською військовою окупацією, переїхати в цю квартиру і жити в ній.
Коли заявниця дізналася, що в її квартирі мешкають незнайомі люди, вона подала позов до суду з вимогою виселити Х. і його родину з квартири. Суд постановив, що в заявниці є право вимагати від Х. звільнити квартиру, але зважаючи на те, що Х. і його родина не можуть повернутися до свого постійного місця проживання в Агдамі, і їм нема де жити, їх виселення з квартири має відбутися після звільнення Агдаму.
Заявниця поскаржилася за Статтею 6 § 1, що її право на справедливий суд було порушено, тому що вона не отримала зваженого рішення від внутрішніх судів. Вона також заявила, що вона не може жити поряд зі своєю родиною в своєму домі, що є порушенням Статті 8 Конвенції. Вона також заявила, що позбавлення її власності в інтересах біженців або внутрішньо переміщених осіб не мало законної основи за законодавством Азербайджану і було непропорційним, і, таким чином, становило порушення Статті 1 Протоколу № 1 ЄКПЛ.
Беручи до уваги, що Уряд і заявник не погоджувались щодо існування правових засад для відкладення рішення про виселення, Суд прийшов до думки, що скарга підняла серйозні питання факту і закону за Конвенцією, вирішення яких потребує вивчення по суті. Таким чином, Суд вважає, що заява є прийнятною як за Статтею 6 § 1, так і за Статтею 1 Протоколу № 1 ЄКПЛ.
Суд зазначив, що квартира, що розглядається, не може вважатись “домом” заявниці, тому що вона там ніколи не жила і оснувалася в іншому місці. Таким, чином, Суд вважає, що скарга є неприйнятною за Статтею 8.
♦ Мубіланзіла Майка і Канікі Мітунга проти Бельгії, Рішення від 26 січня 2006 р., Заява № 13178/03
- Затримання і видворення п’ятирічної дитини, відокремленої від батьків
- Стаття 3 (заборона катувань)
- Стаття 5 (право на свободу та безпеку)
- Стаття 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя)
- Стаття 13 (право на ефективний засіб захисту)
Заявниками є громадяни Конго, мати та дитина, що мешкають у Монреалі. Отримавши статус біженця в Канаді, перша заявниця попросила свого брата, громадянина Нідерландів, що мешкає в Нідерландах, забрати її п’ятирічну дочку з Демократичної Республіки Конго (ДРК) і доглядати її, поки вона не зможе приєднатися до неї в Канаді.
Прибувши в Брюссельський аеропорт, дитина була затримана на тій підставі, що в неї не було необхідних документів для в’їзду на територію Бельгії. Через два місяці, після того, як її затримання було визнано незаконним бельгійським судом першої інстанції, її було депортовано до ДРК. В решті-решт вона возз’єдналась зі своєю матір’ю в Канаді після втручання бельгійського та канадського Прем’єр Міністрів.
Заявники скаржаться на таке:
- Затримання на більш, ніж два місяці другої заявниці, якій було п’ять років, а також її видворення до ДРК є порушенням Статті 3 і 8;
- Затримання є порушенням Статті 5 § 1 d) стосовно обмежених цілей для затримання неповнолітнього;
- Негайне видворення до звільнення другої заявниці за рішенням Бельгійського суду позбавило її ефективного засобу захисту в порушення Статті 5 § 4 разом зі Статтею 13.
Бельгійський уряд заявляє, що відмова надати статус біженця і доступ до території дівчинці можна було оскаржити за допомогою двох різних процедур, які не були використані заявниками, і що, таким чином, внутрішні засоби не були використані.
Суд постановив, що тому що внутрішні засоби не підходили для подачі скарг, беручи до уваги спосіб, яким проводилось видворення, а також для забезпечення того, щоб дівчинка возз’єдналася зі своєю матір’ю, і заявники не могли ними скористуватися.
Таким чином, Суд відхилив аргумент про неприйнятність за невикористання всіх внутрішніх засобів, про що заявляв бельгійський уряд.
Суд вирішив, що скарга щодо умов затримання, а також видворення, піднімає важливі питання факту і закону за Конвенцією, і, таким чином, є прийнятними.
♦ Хуссун та інші проти Італії, Рішення від 11 травня 2006 р., Заяви №№ 10171/05, 10601/05, 11593/05, 17165/05
- Видворення нелегальних мігрантів за перехідним положенням Правилом 39
- Стаття 2 (право на життя)
- Стаття 3 (заборона катувань)
- Стаття 13 (право на ефективний засіб захисту)
- Стаття 34 (індивідуальні заяви)
- Стаття 4 Протоколу №. 4 (заборона колективного видворення іноземців)
87 заявників належать до групи з приблизно 1200 нелегальних мігрантів, що прибули до Лампедузи у період між 13 і 25 березня 2005 року з Лівії і утримувались у різних прийомниках-розподільниках.
Беручи до уваги нестачу інформації стосовно долі деяких з заявників, а також те, що деяких з них вже депортовано до прийняття судового рішення за Правилом 39, Суд може тільки застосувати перехідні положення до 11 заявників.
Заявники скаржились:
за Статтями 2 і/або 3, що, якщо їх депортують до Лівії, їм буде загрожувати смерть і/або нелюдське поводження, а також поводження, що принижує людську гідність;
За Статтями 13 і 4 Протоколу №4 ЄКПЛ стосовно нестачі ефективного засобу захисту і ризику ефективного видворення;
Що їх право надати індивідуальні заяви до Суду не було дотримано, що є порушенням Статті 34, тому що влада Італії видворила деяких заявників у той час, як Суд запитував більше інформації з метою застосування Правила 39 перехідних положень.
Суд визнав заяви заявників, що втекли або були відпущені, неприйнятними.
Стосовно інших заявників, Суд вважає, що у світлі заяв сторін, скарга піднімає серйозні питання факту і закону згідно з Конвенцією, визначення яких потребує вивчення суті. Суд, таким чином, визнав, що заява є прийнятною за Статтями 2, 3,13 і 34, а також Статтею 4 Протоколу № 4 до ЄКПЛ.
Президент Палати дозволив GISTI (Groupe d’information et de soutien des immigrés – Групи інформування і підтримки іммігрантів) втрутитися до цієї справи як третій особі.
♦ Ахмед проти Швеції, Рішення від 16 травня 2006 року, Заява № 9886/05
- Депортація зараженого ВІЛ до країни походження
- Стаття 3 (заборона катувань)
Заявник, як вважається, походить з Сомалі або Кенії і безуспішно просив статусу біженця в Швеції. Однак, йому було надано дозвіл на постійне проживання на гуманітарних засадах. Коли він дізнався, що він інфікований на ВІЛ, він почав лікуватися в Швеції.
Коли його звинуватили у спробі вбивства, нанесенні тілесних ушкоджень і образи, заявника приговорили до ув’язнення і видворення зі Швеції назавжди. Заявник оскаржив ордер на видворення, заявляючи, що він не отримає адекватного лікування ВІЛ в Сомалі.
Не будучи впевненими щодо того, з якої країни дійсно походить заявник, Шведський уряд відклав його видворення для подальшого розслідування. Médecins sans Frontières надали інформацію щодо стану охорони здоров’я в Сомалі, звертаючись до позиції УВКБ щод повернення шукачів притулку, яким було відмовлено, в Сомалі, де рекомендувалося уникати недобровільного повернення до Сомалі осіб, хворих на ВІЛ/СНІД. Розглянувши справу вдруге, Уряд вирішив видворити заявника до Кенії, звідки він, як підозрювалося, походить. 24 березня 2005 року, згідно з запитом Суду за Правилом 39 Правил Суду, Уряд відклав видворення до подальшого повідомлення.
Заявник поскаржився, що його видворення чи то в Сомалі, чи то до Кенії, стане поводженням, що суперечить Статті 3.
Шведський Уряд заявив, що не отримав жодного свідчення, що хвороба заявника сягнула суворої або фінальної стадії і, більш того, заперечив, що заявник не мав можливості отримати медичну допомогу або підтримку від родини в своїй країні походження.
Взявши до уваги висловлювання сторін, Суд визначив, що ця справа піднімає важливі питання факту і закону за Конвенцією, і, таким чином, є прийнятною.
♦ Гончарук проти Росії, Рішення від 18 травня 2006, Заява № 58643/00
- Шукач притулку у вигнанні подає скаргу до Суду формально не вичерпавши всіх внутрішніх засобів захисту
- Стаття 2 (право на життя)
- Стаття 3 (заборона катувань)
- Стаття 13 (право на ефективних засіб захисту)
- Стаття 34 (індивідуальні заяви)
Заявниця, громадянка Росії, на теперішній час проживає в Норвегії, де вона звернулась за статусом біженця. Вона мешкала в Грозному, коли були ворожі стосунки між російськими силами і чеченськими бойовиками. Будучи пораненою, вона втекла, будучи єдиною, хто вижив з групи з п’яти цивільних, на яких напали російські воєнні сили 19 січня 2000 року. Після нападу заявниця не зверталась до правоохоронних органів. Вона стверджує, що, коли вона розповіла свою історію активістам з прав людини під час знаходження в госпіталі, її родичам загрожували невідомі люди. В результаті вона боїться звертатися до влади через побоювання, що місце її знаходження стане відомим її переслідувачам, і вона не скаржилась на напад у Грозному.
Заявниця скаржиться:
за Статтею 2 і 4 стосовно як нападу 19 січня 2000 року, так і неспроможності російської влади провести швидке та ефективне розслідування нападу.
Про те, що нестача ефективного засобу захисту проти порушень її прав становить порушення Статті 13
Стосовно загроз, що вона отримала стосовно своєї заяви до Європейського Суду з Прав Людини, що порушує її право на індивідуальну заяву за Статтею 34.
Взявши до уваги висловлювання сторін, Суд визначив, що ця справа піднімає важливі питання факту і закону за Конвенцією, і, таким чином, є прийнятною.
♦ Євген Невмержицький проти України. Остаточне рішення щодо прийнятності заяви. Заява № 54825/00
- Тримання під вартою понад встановленого максимального терміну і нелюдське і таке, що принижує гідність поводження, під час перебування під вартою
- Стаття 3 (заборона катувань)
- Стаття 5 (право на свободу та безпеку)
Заявник – громадянин України Євген Іванович Невмержицький. 8 квітня 1997 р. проти заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у скоєнні незаконних валютних операцій. Того самого дня заявника було затримано в якості підозрюваного до винесення постанови про обрання запобіжного заходу. За рішенням прокуратури заявника було звільнено 23 лютого 2000 р.
На підставі статті 5 § 1(с) та §3 Конвенції заявник скаржиться на те, що його тримання під вартою було незаконним, оскільки встановлений максимальний термін такого тримання закінчився, а перевищення його було безпідставним.
Заявник голодував з 13 квітня 1998 р. до 7 травня 1998 р., вживаючи лише воду. 23 квітня 1998 р. він був примусово нагодований. 14 липня 1998 р.заявник припинив голодування.
Заявник на підставі статті 3 Конвенції скаржиться на те, що його було піддано нелюдському і такому, що принижує гідність поводженню під час перебування під вартою. Зокрема, заявник скаржиться на жахливі умови в яких його утримували. Він також стверджує, що йому не надавалася необхідна медична допомога під час затримання та голодування. Заявник також стверджує, що примусове годування та ув'язнення в ізоляторі суперечило гарантіям, які надані статтею 3 Конвенції.
Уряд України заперечує щодо прийнятності заяви і нагадує Суду його прецедентну практику, відповідно до якої Суд не компетентний розглядати заяви відносно фактів, які мали місце до вступу Конвенції в силу для Високої Договірної Сторони. Так як період з 8 квітня 1997 р. до 11 вересня 1997 р. (момент набуття Конвенцією чинності для України) перебуває поза межами юрисдикції Суду ratione temporis, Суд при обчисленні тривалості тримання заявника під вартою та при аналізі Судом фактів перебування заявника в місцях попереднього ув'язнення враховує лише період в 2 роки 10 місяців і 15 днів, який починається з 11 вересня 1997 р. і закінчується моментом звільнення заявника, тобто 22 лютого 2000 р. Проте Суд може взяти до уваги той факт до 11 вересня 1997 р. заявника тримали під вартою вже 5 місяців і 3 дні.
Уряд вважав, що заявник не вичерпав всіх національних засобів правового захисту. Зокрема, заявник не використав засіб захисту, передбачений статтею 236-3 КПК, який передбачає, що санкція прокурора на арешт може бути оскаржена заарештованим до суду І – ї інстанції під час попереднього слідства у справі. Суд дійшов думки, що правовий захист передбачений ст. 236-3 КПК України, який був чинний на момент провадження по справі, стосується лише скарг проти санкції прокурора чи слідчого на арешт, а не скарг на рішення слідчого, органів дізнання чи рішення суду щодо застосування або продовження терміну дії запобіжних заходів (див . Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає оскарження до суду санкції прокурора на арешт"). Тому Суд вважає, що Уряду має бути відмовлено у прийнятті цієї частини заперечень, так як заявник не мав змоги оскаржити до суду застосування до нього запобіжного заходу відповідно до статті 236-3 КПК на яку посилається Уряд України.
Суд зазначає, що деякі зі скарг заявника базуються на подіях, які мали місце набагато раніше шести місяців до дня подання заяви до Суду, тобто до 21 липня 1999 року. Це стосується і першого примусового годування заявника, яке припинилося 21 червня 1998 року. Відповідно, всі скарги, які базуються на подіях, що сталися до 21 грудня 1998 р. не можуть розглядатися Судом на підставі статі 35 § 1 та § 4 Конвенції у зв'язку з порушенням шестимісячного строку давності.
Уряд заперечує твердження заявника проте, що процедура примусового годування та лікування була нелюдською та принижуючою його гідність.
Суд, у світлі наданих сторонами зауважень, вважає, що ця скарга порушує серйозні спірні питання застосування положень Конвенції, визначення яких вимагає розгляду справи по суті. Тому Суд постановляє, що дана заява не є явно необґрунтованою у значенні статті 35 §3 Конвенції. Суд не встановив жодних інших підстав для проголошення заяви неприйнятною.
Суд одностайно оголошує заяву заявника прийнятною, не розглядаючи справу по суті, в частині, яка не порушує шестимісячний строк позовної давності і стосується питання законності та тривалості тримання заявника під вартою, умов цього тримання, заяв про відсутність належної медичної допомоги, що закріплене статтею 3 Конвенції.
Суд оголошує неприйнятною всю іншу частину заяви.