Професор, д ю. н., член-кореспондент Академії правових наук України, президент Інституту прикладних гуманітарних досліджень м
| Вид материала | Документы |
- Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській, 2088.13kb.
- Національна академія наук україни інститут прикладних проблем механіки І математики, 198.53kb.
- Андидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України,, 6423.4kb.
- В. Н. Денисов доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України,, 4168.77kb.
- У праві, 502.37kb.
- Інститут сільськогосподарської мікробіології Української академії аграрних наук Цикл, 180.26kb.
- Організащйний комітет голова оргкомітету, 57.27kb.
- Е. Л. Носенко експериментальна психологія, 184.92kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 310.53kb.
- Реферат циклу робіт на здобуття Державної премії України в галузі науки І техніки, 169.38kb.
Введение
Целью настоящего документа является изложение основных взглядов на степень доказательности, требуемую до принятия заявления беженца.
Процедуры, касающиеся определения статуса беженца, конкретно не регулируются международными документами о беженцах. Не существует требований относительно того, должны ли такие процедуры по характеру быть административными или судебными, противостоящими или следственными. Какой бы механизм не устанавливался для идентификации беженца, окончательное решение, в конечном счете, принимается судьей на основании оценки заявления, предоставленного заявителем. Судья определяет, есть ли у лица «вполне обоснованные опасения стать жертвой преследований».
При рассмотрении заявлений беженцев необходимо принимать во внимание особую ситуацию с лицами, ищущими убежища, и рассматривать тот факт, что основной целью определения статуса беженца является гуманитарная помощь. В связи с этим, определение статуса беженца не имеет целью установление фактических обстоятельств к перемещению, а лишь вероятности того, что определенное лицо могло подвергаться гонениям в стране происхождения. Однако не все уровни вероятности могут быть достаточными для предоставления статуса беженца. Основной вопрос состоит в том, дает ли степень вероятности, которая должна быть доказана заявителем, право на присвоение статуса беженца.
Термины «обязанность доказательства» и «стандарты доказательства» являются юридическими терминами, используемыми в контексте доказательственного права в странах общего права. В тех странах общего права, которые имеют сложную систему для принятия решений по заявлениям лиц, ищущих убежища, законные аргументы могут касаться того, соответствует ли заявитель требуемым «стандартам» для подтверждения того, что он/она является беженцем. В то время как вопрос обязанности доказательства является также важным для рассмотрения в странах с законодательством, которое основывается на римском праве, вопрос стандартов доказательства не обсуждается и не возникает в этих странах, как и в странах общего права. Принцип, применимый во внутригосударственных правовых системах, является принципом «свободы доказательства», согласно которому доказательства, предоставляемые в подтверждение фактов, на которые ссылается заявитель, должны создать у судьи «глубокое убеждение», что доводы являются верными. Учитывая сказанное, в то время как термины общего права являются формальными, и с особой важностью для определенных стран, эти стандарты доказательства более широко используются при обосновании заявлений беженцев, в том числе и в УВКБ ООН. Поэтому основные принципы, указанные здесь, должны рассматриваться как применимые обычно ко всем заявлениям беженцев.
Настоящий документ рассматривает вопросы, касающиеся обязанностей и стандартов доказательства, применимых в обычных процедурах определения статуса беженца, где рассматривается суть заявления. Вопросы, касающиеся обязанностей и стандартов доказательства, применимых в ускоренных процедурах, обсуждаются в отдельном межофисном меморандуме - меморандуме для региональных представительств.
Обязанность доказательства
Факты в подтверждение заявлений беженца определяются путем представления подтверждения или доказательства утверждаемых фактов. Доказательство может быть устным или документальным. Обязанность предоставить доказательство в пользу таких утверждаемых фактов называется «обязанностью доказательства».
В соответствии с общими правовыми принципами доказательственного права, обязанность доказательства возлагается на лицо, которое высказывает утверждение. Таким образом, в заявлении беженца заявитель обязан доказывать достоверность своих доводов и точность фактов, на которых основывается заявление беженца. Обязанность доказательства осуществляется заявителем, который представляет правдивые основания фактов, касающихся заявления, чтобы на основании этих фактов могло быть принято надлежащее решение. Ввиду особенностей ситуации беженца, судья обязан определить и оценить все существенные факты. Это осуществляется, в большей степени, судьей, который ознакомлен с реальной ситуацией в соответствующей стране происхождения и который осведомлен об общеизвестных соответствующих вопросах, требуя от заявителя предоставления соответствующей информации и в достаточной мере проверяя утверждаемые факты, которые могут быть доказаны.
Стандарты доказательства – общая структура и вопросы определения
В контексте обязанности заявителя доказать факты в поддержку своего заявления, термин «стандарты доказательства» означает, что заявитель должен убедить судью в правдивости своих фактических утверждений. Факты, которые должны быть доказаны, касаются происхождения и личных данных заявителя, которые явно дают повод для опасений стать жертвой преследований и, следовательно, нежелания пользоваться защитой страны происхождения.
В странах общего права доказательственное право, касающееся уголовного преследования, требует, чтобы дела были доказаны «без обоснованных сомнений». В гражданских исках закон не требует таких высоких стандартов; скорее, судья должен принять решение по делу на «соотношении правдоподобности». Так же нет необходимости в том, чтобы судья был полностью убежден в правдивости каждого фактического утверждения, сделанного заявителем. Судье необходимо решить, на основании предоставленного доказательства, а также на основании достоверности утверждений заявителя, является ли заявление правдоподобным.
Очевидно, что заявитель обязан говорить правду. Тем не менее, также необходимо учитывать тот факт, что из-за травмирующего прошлого заявителя, он/она не может говорить свободно; или что с течением времени или из-за интенсивности прошлых событий заявитель не может вспомнить все фактические детали или точно рассказать о них или может перепутать их; таким образом, он/она может быть рассеянным или неточным при предоставлении детальных фактов. Неспособность вспомнить или предоставить все даты или незначительные подробности, а также незначительная непоследовательность, небольшая нечеткость или неверные утверждения, которые не являются существенными, могут приниматься во внимание в окончательном определении правдоподобности, но не должны использоваться как решающие факторы.
Что касается подтверждающих доказательств, если есть доказательство, подтверждающее утверждения заявителя, это усилит достоверность сделанных утверждений. С другой стороны, принимая во внимание особое положение лиц, ищущих убежища, им не нужно предоставлять все необходимые доказательства. В частности, нужно признать, что часто лица, ищущие убежища, покидают свою страну происхождения без личных документов. Непредоставление документального доказательства для подтверждения устных утверждений не должно препятствовать принятию заявления, если такие утверждения совпадают с известными фактами, и общая правдоподобность является достаточной.
При определении общей правдоподобности заявления судья должен принимать во внимание такие факторы, как корректность утверждаемых фактов, общее соответствие и логичность истории заявителя, подтверждающее доказательство, приведенное заявителем в поддержку своих утверждений, соответствие общеизвестным фактам и известной ситуации в стране происхождения. Правдоподобность устанавливается, если заявитель предоставил заявление, которое является логически последовательным, правдоподобным и не противоречит общеизвестным фактам, и следовательно, вызывает доверие.
Термин «презумпция невиновности» применяется в контексте стандартов доказательства, касающихся фактических утверждений, сделанных заявителем. Принимая во внимание, что по отношению к заявлениям беженцев не требуется, чтобы заявитель доказывал все факты по стандарту, исключающему сомнения относительно верности фактических утверждений, то у судьи могут возникнуть некоторые сомнения в отношении фактов, утверждаемых заявителем. Если судья считает, что история заявителя в целом является логически последовательной и правдоподобной, какой-либо элемент сомнения не должен приводить к отклонению заявления в целом, т.е., слова заявителя принимаются на веру.
Стандарты доказательства при определении обоснованности опасений стать жертвой преследований
Фраза «вполне обоснованных опасений стать жертвой преследований» является основной фразой в определении статуса беженца. Несмотря на то, что выражение «вполне обоснованных опасений» содержит два элемента, один субъективный (опасения) и один объективный (вполне обоснованные), оба элемента должны оцениваться вместе.
В этом контексте термин «опасения» означает, что лицо считает или предчувствует, что он/она станет жертвой преследований. Такое умонастроение устанавливается большей частью при его/ее отъезде. Обычно утверждения заявителя признаются как значительное проявление страха, и предполагается, что нет фактов, вызывающих серьезные сомнения в их правдоподобности. Кроме того, заявитель должен доказать, что утверждаемые опасения являются вполне обоснованными.
По этому вопросу является ценной формулировка Конвенции. К одной из категорий «беженцев», упоминаемой в Приложении І к Конституции Международной организации по беженцам, относятся лица, которые «выразили веские возражения относительно возвращения» в свои страны. «Веское возражение» определяется как «преследование или опасения, основанные на обоснованных причинах преследования». Устав Международной организации по беженцам объявил, что «обоснованные причины» означают, что заявитель дал «правдоподобные и логически последовательные причины того, почему он опасается преследований». Специальный комитет по проблемам лиц без гражданства одобрил выражение «вполне обоснованные опасения стать жертвой преследований», в отличие от редакции Конституции Международной организации по беженцам. Комментируя эту фразу в своем окончательном отчете, Специальный комитет указал, что «вполне обоснованные опасения» означает, что лицо может показать «обоснованные причины», почему оно опасается преследований.
Ограничение
В руководстве указано, что опасения заявителя стать жертвой преследований должны считаться вполне обоснованными, если он «сможет установить, в приемлемой степени, что его длительное пребывание в стране его происхождения стало невыносимым...».
Значительная правовая база была создана в странах общего права, согласно которой стандарты доказательства должны применяться к заявлениям лиц, ищущих убежища, чтобы установить обоснованность. Эта правовая база допускает некоторую фактическую недоказуемость обоснованности опасений или вероятности преследования. Чтобы определить «обоснованность», необходимо доказать, что преследования являются достаточно вероятными.
Признаки для оценки обоснованности опасений
Поскольку по характеру оценка риска преследований является долгосрочной и, следовательно, несколько гипотетической по сути, то такая оценка должна осуществляться на основании фактического анализа, который принимает во внимание личные обстоятельства заявителя, а также элементы, связанные с ситуацией в стране происхождения.
Личные обстоятельства заявителя могут включать его происхождение, личные данные, особенности характера и любые другие личные факторы, из-за которых он может стать жертвой преследований. В частности факт преследования заявителя раньше или другие формы плохого обращения и случаи, с которыми сталкивались родственники и друзья заявителя, а также лица, оказавшиеся в такой же ситуации, что и заявитель, являются важными факторами, которые необходимо принимать во внимание. Важные элементы, касающиеся ситуации в стране происхождения, могут включать общие социальные и политические условия, ситуацию с правами человека в стране, с письменными подтверждениями; законодательство страны; политику и практику преследователя, в частности, против лиц, оказавшихся в подобной ситуации, что и заявитель, и т.п. В то время как прошлое преследование или плохое обращение будут иметь значительный вес в пользу положительной оценки риска будущего преследования, его отсутствие не является решающим фактором. По такому же признаку факт прошлого преследования не обязательно является решающим в вероятности повторного преследования, в частности, если происходит важное изменение в условиях в стране происхождения.
Заключение
В отношении доказательств, заявления беженцев отличаются от уголовных дел или гражданских исков. Очень трудно доказать заявленные субъективные элементы, и решение о правдоподобности обычно не основывается на «голых» фактах. Судье часто потребуется полностью положиться на устные утверждения заявителя и сделать оценку в свете объективной ситуации в стране происхождения.
Что касается «обоснованности» опасений стать жертвой преследований, поскольку оценка этого элемента является по сути гипотетической, суждение относительно обоснованности не приводит к однозначным правовым заключениям. Решение о «вероятности» или «возможности» происшедшего события лежит в несколько иной плоскости и должно быть законным и основываться на обоснованных причинах.
Уместно отметить следующее указание, предложенное в Руководстве: «Поскольку заключение проверяющего о фактах дела и его личное впечатление от заявителя приведут к решению, от которого зависит человеческая жизнь, он должен применять критерии в духе справедливости и понимания».
Задержание беженцев и лиц, ищущих убежище15
Документ Виконавчого Комітету УВКБ ООН від 1986 р.
Висновок № 44 (XXXVII)
Исполнительный Комитет,
Ссылаясь на статью 31 Конвенции о статусе беженцев 1951 года.
Ссылаясь также на свое Заключение № 22 (XXXII) об обращении с лицами, ищущими убежище, в случаях их массового притока, а также на Заключение № 7 (XXVIII), пункт (e) по вопросу о содержании под стражей или задержании в связи с высылкой беженцев, законно находящихся в стране, и Заключение № 8 (XXVIII), пункте (e), об определении статуса беженца.
Отмечая, что термин "беженец" в данных Заключениях имеет такой же смысл, что и в Конвенции 1951 года и Протоколе 1967 года о статусе беженцев и не наносит ущерба более широким определениям, применяемым в различных регионах.
a) Отметил с глубокой обеспокоенностью, что большое число беженцев и лиц, ищущих убежище, в различных частях мира в настоящее время подвергаются задержанию или аналогичным ограничительным мерам по причине их нелегального въезда или присутствия в поисках убежища до разрешения их ситуации.
b) Выразил мнение о том, что в связи с трудностями, которые влечет за собой задержание, его обычно следует избегать. В случае необходимости, к задержанию можно прибегнуть лишь на основаниях, предусмотренных законом, для установления личности; для определения элементов, на которых основано ходатайство о предоставлении статуса беженца или убежища; для рассмотрения дел, когда беженцы или лица, ищущие убежище, уничтожили свои проездные документы и/или удостоверения личности или использовали поддельные документы с целью ввести в заблуждение власти государства, в котором они намерены просить убежище; или для охраны государственной безопасности или общественного порядка.
c) Признал важность справедливых и оперативных процедур по определению статуса беженца или предоставлению убежища в деле защиты беженцев и лиц, ищущих убежище, от необоснованного или чрезмерно длительного задержания.
d) Подчеркнул важность того, чтобы в национальном законодательстве и/или административной практике проводилось необходимое различие между положением беженцев и лиц, ищущих убежище, и положением других иностранцев.
е) Рекомендовал, чтобы меры по задержанию беженцев и лиц, ищущих убежище, подлежали судебному или административному рассмотрению.
f) Подчеркнул, что беженцы и лица, ищущие убежище, должны содержаться в заключении в гуманных условиях. В частности, беженцы и лица, ищущие убежище, по мере возможности, не должны содержаться под стражей вместе с обычными уголовниками и не должны находиться в местах, где существует угроза их личной безопасности.
g) Рекомендовал, чтобы содержащиеся под стражей беженцы и лица, ищущие убежище, имели возможность установить контакт с Управлением Верховного Комиссара Организации Объединенных Наций по делам беженцев или, в случае отсутствия его представительства в стране, с имеющимся национальным учреждением по оказанию помощи беженцам.
h) Вновь подтвердил, что беженцы и лица, ищущие убежище, имеют обязательства перед страной, в которой они находятся, которые включают в себя, в частности, соблюдение законов и нормативных актов этой страны, а также мер по обеспечению общественного порядка.
i) Вновь подтвердил особую важность соблюдения принципа non-refoulement и в этом контексте напомнил об актуальности Заключения № 6 (XXVIII).
Захист осіб, які шукають притулку, в ситуаціях їх масового припливу16
Документ Виконавчого Комітету УВКБ ООН від 24 квітня 1981 р.
Висновок № 32 (XXXII)
(витяг)
I. Загальні положення
1. Проблема біженців стала особливо гострою у зв'язку із зростанням числа ситуацій масового припливу осіб у різних районах світу, особливо в країнах, що розвиваються. Серед шукаючих притулку осіб, які становлять частину цих масових припливів, є особи, котрі є біженцями за змістом Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року Організації Об'єднаних Націй про статус біженців або які, внаслідок зовнішньої агресії, окупації, іноземного панування або подій, що серйозно порушують громадський порядок у якійсь частині або на всій території країни їх походження або громадянства, змушені шукати притулок за межами своєї країни.
2. Шукаючі притулок особи, які є частиною таких ситуацій масових припливів, нерідко стикаються з труднощами щодо пошуку довгострокових рішень шляхом добровільної репатріації, облаштування в країні або переселення в третю країну. Масові припливи часто створюють серйозні проблеми для держав, внаслідок чого деякі держави, хоча й прийняли на себе зобов'язання домагатися довгострокових рішень, визнали за можливе лише допускати в країну осіб, які шукають притулку, без будь-яких зобов'язань на момент допуску надати таким особам постійне проживання в межах своїх кордонів.
3. У цьому зв'язку настійно необхідно забезпечити повний захист особам, які шукають притулок, у ситуаціях їх масового припливу, знову підтвердити основні мінімальні стандарти поводження з ними до вжиття заходів з пошуку довгострокового рішення, а також створити необхідні механізми в контексті міжнародної солідарності і поділу тягаря з країнами, що надають допомогу, приймаючи велике число осіб, які шукають притулку.
II. Міри захисту
A. Допуск у країну і принцип non-refoulement
1. У ситуаціях масового припливу особи, які шукають притулок, мають бути допущені в державу, в якій вони вперше просять притулок, і, якщо ця держава не в змозі допустити їх на тривалій основі, вона завжди повинна допустити їх, принаймні на тимчасовій основі, і дати їм захист відповідно до нижчевикладених принципів.
Вони мають бути допущені в країну без будь-якої дискримінації за ознаками раси, віросповідання, політичних поглядів, громадянства, країни походження або фізичної непрацездатності.
2. У будь-якому разі основний принцип non-refoulement, включаючи недопущення відмови на кордоні, має ретельно дотримуватися.
B. Поводження з шукаючими притулок особами, тимчасово допущеними в країну до вжиття заходів з пошуку довгострокового рішення
1. Стаття 31 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про статус біженців 1951 року містить положення, що стосуються поводження з біженцями, які в'їхали до країни без дозволу і становище яких у такій країні ще не врегульовано. Стандарти, встановлені в даній Статті, не охоплюють, однак, усіх аспектів поводження з особами, які шукають притулку, в ситуаціях їх масового припливу.
2. У цьому зв'язку важливо, щоб з шукаючими притулок особами, тимчасово допущеними в країну до вжиття заходів з пошуку довгострокового рішення, поводилися у відповідності з наступними мінімальними основними гуманними нормами:
a) вони не повинні піддаватися штрафу або будь-якому несприятливому для них поводженню лише на тій підставі, що їх присутність у країні вважається незаконною; вони не повинні зазнавати обмежень у своїх пересуваннях, за винятком обмежень, необхідних в інтересах охорони здоров'я суспільства і громадського порядку;
b) вони повинні користуватися міжнародно визнаними основними цивільними правами, зокрема тими, що закріплені в Загальній декларації прав людини;
c) вони повинні одержувати всю необхідну допомогу і бути забезпечені основними необхідними умовами існування, включаючи харчування, дах і основні санітарні й медичні послуги; у цьому зв'язку міжнародне співтовариство повинно дотримувати принципів міжнародної солідарності і поділу тягаря;
d) з ними повинні поводитися як з особами, чия трагічна доля вимагає особливого розуміння і симпатії. Вони не повинні піддаватися жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню;
e) відносно них не має бути ніякої дискримінації за ознакою раси, віросповідання, політичних поглядів, громадянства країни походження або фізичної непрацездатності;
f) їх треба розглядати як осіб, що відповідно до закону мають вільний доступ до судових інстанцій та інших компетентних адміністративних органів;
g) місцезнаходження осіб, які шукають притулку, має визначатися виходячи з їх безпеки і благополуччя, а також вимог безпеки приймаючої держави. Особи, які шукають притулку, мають бути розміщені максимально можливою мірою на розумній відстані від кордону країни їх походження. Вони не повинні бути втягнуті в підривну діяльність проти країни їх походження і будь-якої іншої держави;
h) цілісність сім'ї повинна шануватися;
i) всебічна можлива допомога має надаватися у пошуках родичів;
j) належні заходи мають бути вжиті для забезпечення захисту малолітніх і несупроводжуваних дітей;
k) відправка й одержання поштової кореспонденції мають бути дозволені;
l) матеріальна допомога від друзів і родичів має бути дозволена;
m) належні заходи мають бути вжиті, у міру можливостей, для реєстрації фактів народження, смерті і шлюбів;
n) їм мають бути надані всі необхідні можливості, що дозволяють їм домогтися задовільного довгострокового рішення;
o) їм має бути дозволено переміщення їх майна, яке вони привезли з собою, до країни, де знайдено довгострокове рішення; і
p) всі заходи мають бути вжиті для полегшення добровільної репатріації.
III. Співробітництво з Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців
Особи, які шукають притулок, мають право встановлювати контакт з УВКБ. УВКБ надається доступ до осіб, які шукають притулку. УВКБ також надається можливість виконувати свою функцію міжнародного захисту і дозволяється здійснювати контроль за благополуччям осіб, які потрапляють до центрів прийому та інших центрів для біженців.
Жінки-біженці і міжнародний захист17
Документ Виконавчого Комітету УВКБ ООН від 1985 р.
Висновок № 36 (XXXVI)
Виконавчий Комітет,
a) Вітав ініціативу Управління в організації Круглого столу з питання про жінок-біженців у Женеві у квітні 1985 року.
b) Вітав також рекомендації щодо становища жінок-біженців і переміщених жінок, прийняті Всесвітньою конференцією для огляду й оцінки досягнень Десятиліття жінки Організації Об'єднаних Націй, що проходила в Найробі (Кенія) у липні 1985 року.
c) Відзначив, що жінки- і дівчата-біженки становлять більшість від загального числа біженців у світі і що багато хто з них відчувають особливі проблеми в питанні міжнародного захисту.
d) Визнав, що ці проблеми є результатом їх вразливого становища, у силу якого вони найчастіше піддаються фізичному насильству, сексуальним домаганням і дискримінації.
e) Підкреслив необхідність того, щоб цим проблемам приділялася першочергова увага з боку Урядів і УВКБ і щоб усіх належних заходів було вжито для гарантії захисту жінок і дівчат-біженок від насильства, загрози їх фізичній безпеці або від сексуальних домагань чи переслідувань.
f) Відзначив із задоволенням уже вжиті УВКБ заходи щодо вирішення проблем захисту жінок-біженок і забезпечення їх належного захисту.
g) Закликав держави як і раніше підтримувати програми УВКБ, розроблені з метою забезпечення захисту жінок-біженок, і програми сприяння УВКБ жінкам-біженкам, особливо - спрямованим на те, щоб допомогти жінкам-біженкам стати економічно самостійними за допомогою загальноосвітніх проектів і проектів, що приносять прибуток.
h) Рекомендував, щоб держави, індивідуально, спільно й у співробітництві з УВКБ, переглянули і переорієнтували існуючі програми і, у міру необхідності, розробили нові програми щодо вирішення конкретних проблем жінок-біженок, зокрема щодо забезпечення гарантій їх фізичної недоторканності і безпеки, а також рівноправного ставлення до них. Жінки-біженки мають брати участь у розробці і здійсненні таких програм.
i) Підкреслив важливість більш конкретного знання і розуміння особливих потреб і проблем жінок-біженок у питанні їх міжнародного захисту, а також збору статистичних, соціологічних та інших даних, що стосуються жінок- і дівчат-біженок з метою визначення і здійснення належних механізмів для забезпечення їх ефективного захисту.
j) Звернувся до Верховного комісара з проханням регулярно доповідати членам Виконавчого Комітету про потреби жінок-біженок і про існуючі й запропоновані програми з метою їх підтримки.
k) Визнав, що держави при здійсненні свого суверенітету вправі виходити з розуміння того, що шукаючі притулок жінки, які відчувають на собі грубе й нелюдське поводження у зв'язку з тим, що вони порушили соціальні етичні норми суспільства, в якому вони живуть, можуть вважатися "визначеною соціальною групою" за змістом статті 1, пункт A (2) Конвенції Організації Об'єднаних Націй про статус біженців 1951 року.
Конвенція про права дитини18
(витяги)
Стаття 1.
Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.
Стаття 2.
1. Держави-учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.
2. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім’ї.
Стаття 3.
1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
2. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
3. Держави-учасниці забезпечують, щоб установи, служби і органи, відповідальні за піклування про дітей або їх захист, відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема, в галузі безпеки й охорони здоров’я та з точки зору численності і придатності їх персоналу, а також компетентного нагляду.
Стаття 7.
1. Дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім’я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.
2. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним законодавством та виконання їх зобов’язань за відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.
Стаття 9.
1. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
2. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.
3. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
4. У тих випадках, коли таке розлучення випливає з якого-небудь рішення, прийнятого Державою-учасницею, наприклад, при арешті, тюремному ув’язненні, висилці, депортації чи смерті (включаючи смерть, що настала через будь-яку причину під час перебування даної особи у віданні держави) одного чи обох батьків або дитини, така Держава-учасниця надає батькам, дитині чи, якщо це необхідно, іншому члену сім’ї на їх прохання необхідну інформацію щодо місцеперебування відсутнього члена (членів) сім’ї, якщо надання цієї інформації не завдає шкоди добробуту дитини. Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання само по собі не призводило до несприятливих наслідків для відповідної особи (осіб).
Стаття 10.
1. Відповідно до зобов’язання Держав-учасниць за пунктом 1 статті 9 заява дитини чи її батьків на в’їзд у Державу-учасницю або виїзд із неї з метою возз’єднання сім’ї повинна розглядатися Державами-учасницями позитивним, гуманним і оперативним чином. Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання не призводило до несприятливих наслідків для заявників та членів їх сім’ї.
2. Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. 3 цією метою і відповідно до зобов’язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров’я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.
Стаття 12.
1. Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
2. 3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.
Стаття 22.
1. Держави-учасниці вживають необхідних заходів, щоб забезпечити дитині, яка бажає одержати статус біженця або яка вважається біженцем, відповідно до застосовуваних міжнародним або внутрішнім правом і процедурами, як тій, що супроводжується, так і тій, що не супроводжується її батьками або будь-якою іншою особою, належний захист і гуманітарну допомогу в користуванні застосовуваними правами, викладеними в цій Конвенції та інших міжнародних документах з прав людини або гуманітарних документах, учасницями яких є зазначені держави.
2. 3 цією метою Держави-учасниці сприяють у випадках, коли вони вважають це за необхідне, будь-яким зусиллям Організації Об’єднаних Націй та інших компетентних міжурядових або неурядових організацій, що співпрацюють з Організацією Об’єднаних Націй, щодо захисту такої дитини та надання їй допомоги у пошуку батьків чи інших членів сім’ї будь-якої дитини-біженця, з тим щоб одержати інформацію, необхідну для її возз’єднання зі своєю сім’єю. В тих випадках, коли батьки або інші члени сім’ї не можуть бути знайдені, цій дитині надається такий самий захист, як і будь-якій іншій дитині, через якісь причини тимчасово або постійно позбавленій сімейного оточення, як це передбачено в цій Конвенції.
Угода про першочергові заходи стосовно захисту жертв
збройних конфліктів19
Офіційний переклад
Держави - учасниці цієї Угоди (далі - Сторони),
будучи глибоко стурбовані тривожною ситуацією, що склалася на значній частині території колишнього Союзу РСР у зв'язку зі збройними конфліктами з національних, релігійних та політичних мотивів;
підкреслюючи необхідність захисту жертв збройних конфліктів й осіб, що не беруть участі в збройних конфліктах, насамперед мирного населення та військовослужбовців, які не належать до бойових формувань конфліктуючих Сторін;
беручи до уваги, що Сторони підтвердили свої зобов'язання, що випливають з міжнародних документів з прав людини;
ґрунтуючися на гуманних принципах і нормах Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року і Додаткових протоколів до них від 8 червня 1977 року, а також на інших зобов'язаннях, що випливають з положень і принципів міжнародного гуманітарного права;
рішуче засуджуючи грубі порушення міжнародного гуманітарного права: застосування заборонених засобів і методів ведення воєнних дій, напад на цивільне населення й цивільні об'єкти, узяття заручників, тортури та інші види посягання на людську гідність тощо;
підтверджуючи рішучість покласти край збройним конфліктам,
домовилися про таке: