Біографії відомих вчених-економістів
| Вид материала | Документы |
- Михайло драй-хмара життєвий І творчий шлях, 62.16kb.
- Михайло драй-хмара життєвий І творчий шлях, 63.18kb.
- Магістерська робота, 1568.33kb.
- І. В. Діяк Україна Росія, 4976.73kb.
- Нові сторінки в біографії т. Г. Шевченка т. Шевченко – географ та картограф в екпедиції, 83.83kb.
- 18006, м. Черкаси, бульв. Шевченка, 460 Наукові інтереси: Визначення особливостей економічного, 593.36kb.
- Суперечностей у професійній економіко-математичній підготовці майбутніх економістів, 79.6kb.
- Сучасні проблеми розвитку географії: погляд молодих вчених, 95.02kb.
- Концептуальні засади професійної економіко-математичної пІдготовки майбутніх економістів, 90.91kb.
- Формування І. Канта як філософа. Факти з біографії, що передували розвитку філософських, 467.19kb.
БІОГРАФІЇ ВІДОМИХ ВЧЕНИХ-ЕКОНОМІСТІВ
Аквінський (Аквінат) Фома (1225 чи 1226 — 1274). Народився в замку Роккасекка близько Аквіна (тому інколи йому дають прізвисько Аквінат). В 17 років вступив у домініканський орден, звідки був посланий навчатися в Париж, де три роки його учителем був доктор великий Альберт фон Больштедт, який мав титул "загального доктора" за енциклопедичність знань. В 1249 — 1251 pp. Фома йде за своїм учителем у Кельн і налагоджує там викладання теології. В 1252 p. він повертається до Парижа, і з цього часу починає власну академічну діяльність як магістр богослов'я Паризького університету. Слава його скоро затьмарює популярність учителя. Юрби юнаків сходилися до нього з усіх християнських країн. За дорученням римської курії Фома бере участь у переробці арістотелізму в християнсько-католицькому дусі. В 1272 р. Фома повертається в Італію і до самої смерті викладає теологію в рідному Неаполітанському університеті. В 1368 p. його останки були перевезені в Тулузу. Словник наукових термінів Фоми Аквінського нараховує 13 000 000 термінів (вся російська мова, за даними Інституту російської мови, нараховує 440 000 слів).
В 1323 p. вчення Фоми Аквінського було канонізовано папою Іоанном XXII. У 1567 p. Ватикан оголосив "загального доктора" одним з учителів церкви. Ім'я Фоми Аквінського посіло 5-те місце у цьому списку.
4 серпня 1879 p. папа Лев XIII проголосив вчення Фоми Аквінського обов'язковим для всієї католицької церкви як "єдину істинну філософію католицизму".
Алле Морис (народ. у 1911 р.) — найбільш відомий сучасний вчений-енциклопедист, надзвичайно різнобічний та поважний, лауреат Нобелевської премії (1988 р.). Вважається «духовним батьком і лідером» французької маржиналістської школи. Заснував нові розділи економічної теорії, в тому числі висунув “загальну теорію залишків”. “Ця теорія, — казав Алле у своїй нобелевській лекції, — не тільки показує реалістичну картину економічної динаміки, незалежну від будь-яких непотрібних гіпотез, але і дає можливість краще розуміти реальне значення функціонування під подвійним кутом зору управління і розподілу, причому дозволяє глянути на них зовсім по-новому”.
Нещодавно опублікована робота Алле «Економіка як наука» (М.: Наука для общества, РГГУ, 1995), яка знайомить з основними напрямками його творчості.
Бем-Баверк Оиген фон (1851 — 1914) — походив із дворянської родини, з дитинства товаришував з Візером і разом з ним навчався в університетах Німеччини та на юридичному факультеті Віденського університету. Захоплювався економічними поглядами К. Менгера.
Період творчої праці в нього зайняв ціле десятиліття, коли він працював приват-доцентом політекономії у Віденському (1880) і професором в Інсбрукському (1881 — 1889) університетах. О. Бем-Баверк підготував дисертацію на тему: "Права і відносини з точки зору вчення про народногосподарські блага" (1881), через 5 років видав першу (1884) і другу частини книги (1889) — "Капітал і прибуток" і "Позитивна теорія капіталу", а між їх виданням — працю "Основи теорії цінності господарських благ" (1886), ще одна з його найвизначніших праць "До завершення марксистської системи" вийшла через рік після припинення викладацької роботи, тобто v І90 р. З 1905 p. він працював професором Віденського університету. Значний період свого життя Бем-Баверк присвятив службі у вищих державних органах Австрії: тричі був міністром фінансів, призначався головуючим Верховного апеляційного суду і президентом Академії наук.
Блауг Марк — відомий сучасний вчений у галузі методології і економічної теорії та історії економічної думки. Народився у 1927 р. у Гаазі (Нідерланди). Здобув початкову економічну освіту в Куінс-коледжі (Нью-Йорк, США), набув звання магістра (1952) і доктора філософії (1955) у Колумбійському університеті.
Працював спочатку асистентом у Куінс-коледжі, потім — у Міністерстві праці США (1952—1953). Наступне десятиріччя свого життя М. Блауг пов'язав з викладанням та науковими дослідженнями у галузі методології та :торії економічної науки в Йєльському університеті. У 1958 р. вийшла його перша монографія "Рікардіанська економічна теорія: історичне вивчення", в 1962 р. — фундаментальна праця "Економічна думка у ретроспективі" четверте видання — 1984). Вона була видана італійською, німецькою, португальською, японською, французькою, іспанською та російською мовами, завдяки чому М. Блауг став усесвітньо відомим.
З 1963 р. М. Блауг живе у Англії. Працював до виходу на пенсію на кафедрі економіки освіти в Інституті освіти Лондонського університету і одночасно співробітничав з рядом університетів Англії, Європи і США. Продовжує читати лекції в Бекінгемському та Ексетерському університетах Англія).
У 60—70-ті pp. інтенсивно займався дослідженнями проблем економіки світи і опублікував низку відомих праць у цій галузі, зокрема: "Причини Безробіття випускників у Індії" (1961), "Вступ до економіки освіти" (1970), Освіта і проблема безробіття в країнах, що розвиваються" (1973), "Практика прогнозування робочої сили" (1973) та ін. Зсередини 70-х pp. значну увагу вчений приділив дослідженню економічної теорії та її методології. Серед праць з цієї проблематики виділяються монографії "Кембриджська революція: успіх чи невдача?" (1974) та "Методологія економічної теорії" (1980, pyгe видання — 1992).
Вагомий внесок М. Блауга у дослідження проблем історико-економічних наук. Він автор таких відомих книг, як "Великі економісти після Кейнса", 'Великі економісти перед Кейнсом" (1985), "Економічна історія та історія економічної теорії" (1986), "Економіка освіти і освіта економіста" (1987), перших книг з п'ятидесятитомного видання "Портрети видатних економістів", опублікованих у другій половині 90-х pp. За редакцією вченого виходить багатотомна серія "Школи думки в економічній теорії". М. Блауг вбраний членом Британської академії (1989).
Буагільбер П'єр Лепезан (1646 — 1714) — син нормандського дворянина, юриста. П. Буагільбер, як і батько, дістав юридичну освіту. Сім'я його
належала до нормандського "дворянства мантії" — так називали у старій
Франції дворян, які посідали спадкові судові та адміністративні посади. В
31 рік він був обраний на посаду судді в Нормандії. Через 12 років професійні успіхи дозволили йому посісти прибуткову і впливову посаду генерального начальника судового округу Руана. На посаді головного судді міста, до функцій якого на той час входило загальне муніципальне керівництво, П. Буагільбер залишався протягом 25 років, тобто майже до кінця життя, і тільки за два місяці до смерті передав цю посаду старшому синові.
Бунге Микола Христіанович (1823 — 1895) народився 11 листопада 1823 p. в Києві. В 1845 p. закінчив Київський університет. 1847 p. Бунге
захистив магістерську дисертацію, а 1852 p. — докторську в Київському
І університеті. Викладацьку діяльність почав у Ніжинському ліцеї Безбородька, а з 1850 p. до 1880 p. викладав у Київському університеті ряд економічних дисциплін. У 1859 — 1862 pp. Бунге виконував обов'язки ректора Київського університету. Потім його переобирали на цю посаду ще двічі, у 1871 — 1876 та
1878 — 1880 pp. Міністр фінансів Російської імперії (1881 — 1886). В цілому його міністерська діяльність визнається успішною, незважаючи на те,
що дефіцит державного бюджету значно зріс. В 1887 p. М. X. Бунге був призначений Головою Ради міністрів і на цій посаді перебував до кінця життя.
Значний науковий внесок Бунге у дослідження проблем теорії кредиту та
грошового обігу, історії економічної думки. Серед його численних праць виділяються "Теорія кредиту" (1852), "Курс статистики" (1865, 1876), "Основи
політичної економії" (1870), "Про відновлення металічного обігу в Росії"
(1877), "Нариси політико-економічної літератури" (1895).
Бьюкенен Джеймс Макджил народився у 1919 p. у маленькому
провінційному містечку штату Теннессі (США). Закінчив місцевий учительський коледж за спеціалізацією в галузі математики, суспільних наук і
і англійської літератури. У 1941 p. закінчив економічний факультет Університету штату Теннессі зі ступенем магістра. Під час другої світової війни служив офіцером на Тихоокеанському флоті. У Чиказькому університеті отримав вчену ступінь доктора економічних наук за роботу з теорії і практики державних фінансів. У 1955 — 1968 pp. Дж. Бьюкенен був професором економічної теорії і директором політико-економічного центру Т. Джефферсона в Університеті штату Вірджинія. Своєю науковою діяльністю сприяв перетворенню університету та полі
технічного інституту штату Вірджинія в один із центрів сучасного наукового життя США. У 1962 p. спільно з відомим політологом Г. Таллоком Дж. Бьюкенен опублікував монографію "Розрахунок згоди: логічні основи конституціональної демократії". У ній в єдину логічну структуру поєднані застосування моделі "максимізації корисності" до дослідження політичного вибору та підхід до політики, як до процесу товарного обміну. Друга велика робота вченого "Межі свободи: між анархією і Левіафаном" (1975), в якій розглядаються проблеми демократичного вибору, мала значний суспільний резонанс. У монографії "Дослідження конституційної демократії" (1989) розглядаються питання природи і виробництва суспільних товарів, оптимального співвідношення між приватним і суспільним секторами економіки.
Інша сфера наукових інтересів Бьюкенена — дослідження державних фінансів. Цьому присвячені праці "Політична спадщина лорда Кейнса" (1977), "Влада податків — теоретичне обгрунтування фінансової конституції" (1980, співавтор X. Д. Бреннен). У цих роботах також підкреслюється зростаюче значення різних неекономічних інститутів у процесі прийняття суспільних рішень.
Дж. М. Бьюкенен — лауреат Нобелівської премії з економіки (1986) за дослідження договірних і конституційних основ теорії прийняття екологічних та політичних рішень.
Вальрас Леон-Марі Еспрі (1834 — 1910). Інтерес до економічної теорії розвинувся у нього завдяки батьку, який привернув його увагу до праць А. Курно. У 1870 р. Л. Вальрас прийняв запрошення на роботу до Швейцарії — на кафедру політекономії Лозаннського університету, де він працював до 1892 р. У 1874 р. вийшла його основна праця "Елементи чистої політекономії", яка дозволяє зарахувати його до маржиналістів першого етапу.
Разом з тим, Л. Вальрас не обмежився характеристикою граничної корисності, формулюванням категорії "функція попиту" та інших понять. Він уперше намагався застосувати математичну модель для виявлення проблеми існування рівноваги економічної системи, надання цій системі стабільності. Але, на відміну від моделей ринкової рівноваги А. Курно, У. Дже-вонса, А. Маршалла та інших, модель Л. Вальраса характеризує не локальну, а загальноекономічну рівновагу симетричних ринків. Тому Л. Вальраса справедливо вважають основоположником сучасного макроекономічного моделювання. Крім того, завдяки однодумцям і послідовникам його вчення, Л. Вальрас став засновником "лозаннської школи" маржиналізму.
М. Блауг, англійський дослідник історії економічної думки, звернув увагу на те, що "економічна теорія продовжувала залишатися виключно англомовною протягом більше 200 років". Однак те, що "елементи чистої економічної теорії" Л. Вальраса були вперше перекладені на англійську мову лише в 1954 p., не перешкодило Л. Вальрасу задовго до цього стати видатною фігурою в англійській та американській економічній літературі, констатує М.Блауг.
Візер Фрідріх фон (1851 — 1926) — представник "австрійської школи", учень Менгера. Одержав університетську освіту, після чого цілковито присвятив себе науково-дослідній діяльності і викладацькій роботі. У 1917 — 1918 pp. — міністр торгівлі Австро-Угорщини. Як і О. Бем-Баверк, він був удостоєний звання довічного члена Верхньої палати парламенту.
У своїх публікаціях пропагував учення "австрійської школи": "Походження і основні закони економічної вартості" (1884), "Природна цінність" (1899), "Теорія суспільного господарства" (1914). Ф. Візер увів у науковий обіг терміни "закони Госсена", "гранична корисність". Суб'єктивне сприйняття вартості, ціни, витрат виробництва і прибутку, пріоритетне ставлення до мікроекономічного аналізу, неприйняття математичних методів вирішення економічних проблем, теоретико-методологічні позиції менгерівського вчення Ф. Візер втілював у життя з професорської кафедри протягом 42 років (1884—1926): спочатку у Празі (1884 — 1902), а потім на успадкованій ним кафедрі К. Менгера у Відні (1903—1926).
Гелбрейт Джон Кеннет народився 15 жовтня 1908 p. в селищі Айона Стейшн в канадській провінції Онтаріо. З 1927 по 1936 p. він навчався в університетах Торонто, Берклі (де отримав докторський ступінь в 1934 p.) і Кембриджа (Великобританія). Більша частина життя професора Гелбрейта пов'язана з Гарвардським університетом, в якому він працював більше шістдесяти років — з 1934 по 1939, з 1949 по 1961 і з 1963 p. по сьогодні, займаючи посади від стажиста до почесного професора.
Наукова кар'єра Дж. К. Гелбрейта поєднувалась з активною адміністративною і політичною діяльністю. З 1941 по 1943 p. він працював заступником голови Комісії по регулюванню цін, після закінчення другої світової війни був призначений директором відділу економічної безпеки Державного департаменту США, був особистим радником президента Дж. Ф. Кеннеді і послом в Індії з 1961 по 1963 p. У 1967 — 1968 роках обирався головою національного Об'єднання на захист демократії, в 1971 p. президентом Американської економічної асоціації, а з 1984 по 1987 p. був головою Ради Американської академії наук та мистецтв. Почесний професор більше 30 університетів, має численні американські та зарубіжні нагороди.
Відомий вчений написав більше 40 книг, що були видані в 50 країнах світу. Більшість з них присвячена економічним і соціологічним проблемам і користується величезним успіхом насамперед завдяки їх міждисциплінарному характеру, постановці гострих, актуальних проблем, оригінальності аргументації, ясному стилю викладу. Серед найбільш відомих його монографій виділяються "Американський капіталізм" (1952), "Великий крах" (1955), "Суспільство достатку"(1958), "Нове індустріальне суспільство" (1967), "Епоха невизначеності" (1976), "Культура задоволеності" (1992), "Справедливе суспільство" (1996). Значну увагу професор Гелбрейт приділяє питанням історії економічної думки. Йому належить праця "Історія економічної науки: минуле як теперішнє " (1987). Вчений написав також три романи, книгу "Записки посла" (1969), автобіографічну роботу "Життя в наш час" (1981), ряд розділів в колективній монографії "Індійський живопис" (1969).
Госсен Герман-Генріх (1810 — 1858) не був професійним ученим - економістом. Закінчивши юридичний факультет Боннського університету, перебував на державній службі, пізніше подав у відставку і займався страховою справою. У 1850 p. залишив усі свої справи заради написання книги, яку закінчив і видав у 1854 p. під назвою "Розвиток законів суспільного життя і правила людської діяльності, що випливають з них", у якій знайшли відображення принципи, відомі в сучасній економічній літературі як перший і другий "закони Госсена".
Госсен сподівався своєю працею зробити в економічній науці таке ж важливе відкриття, як Коперник у галузі астрономії. Але, не дочекавшись визнання і глибоко розчарувавшись, він відкликав нереалізовану частину тиражу і спалив усе, що зміг одержати. Через чверть століття окремі вцілілі екземпляри його книги стали надбанням наступних поколінь економістів.
Джевонс Уільям Стенлі (1835 — 1888) у Лондонському університеті вивчав хімію і математику, але, закінчуючи його, захопився політекономією. З 1863 p.— викладач політекономії в коледжі у Манчестері, де через кілька років став уже професором. Його основні праці — "Теорія політекономії" (1871), "Принципи науки" (1874). В останні роки свого життя (1876 — 1888) працював на посаді професора політичної економії у Лондонському університеті.
Друкер Пітер Фердінанд народився 19 листопада 1909 p. у Відні. Отримав юридичну і економічну освіту в Австрії та Великобританії. Ступінь доктора цивільного і міжнародного права була присвоєна йому Франкфуртським університетом (Німеччина) у 1931 p. Після приходу нацистів до влади вчений емігрував і провів більшу частину життя в Англії і США.
В 30—50-х pp. П. Друкер займав посади оглядача й редактора кількох британських газет (як власний кореспондент "The Guardian" він у 1930— 1931 pp. працював протягом семи місяців в СРСР), а також був радником У ряді англійських та американських банків.
Наукову кар'єру П. Друкер розпочав як професор соціальної філософії в Беннінгтон коледжі (штат Вермонт, США). В 1939 p. вийшла його перша книга — "Кінець економічної людини", яка витримала в Англії і США більше двадцяти видань. В 1950—1971 pp. П. Друкер працював професором Школи бізнесу при Нью-йоркському університеті, з 1971 p. по даний час є професором соціології та управління Клермонтського університету (штат Каліфорнія). У різні роки вчений співробітничав з рядом відомих міжнародних корпорацій і некомерційних організацій, був радником з проблем управління ряду американських міністерств, а також урядів Канади і Японії.
Професор П. Друкер — автор тридцяти книг, серед яких в США бестселерами стали "Майбутнє індустріальної людини" (1942). "Теорія корпорації" (1946), "Невидима революція" (1976), "Менеджмент в епоху змін" (1980), "Нові реалії" (1989), "Посткапіталістичне суспільство" (1993). Його праці перекладені більш ніж двадцятьма мовами, а наукові заслуги відзначені вищими нагородами Нью-йоркського та Гарвардського університетів. В 1987 p. Клермонтський університет назвав в його честь свою школу менеджерів, з 1995 p. функціонує міжнародний Фонд Друкера (Drucker Foundation), який спеціалізується з проблем дослідження управління в некомерційних організаціях.
П. Друкер — почесний професор шести американських університетів, а також університетів Бельгії, Чехії, Великобританії, Іспанії, Швейцарії і Японії. Перу видатного вченого належать, крім наукових праць, два романи, книга мемуарів і дослідження з японського живопису кінця XIX — початку XX ст.
Дюпюї Жюль (1804 — 1866) — інженер, випускник заснованої в 1747 p. у Парижі школи проектування цивільних об'єктів, автор кількох наукових праць про соціально-економічну ефективність технічних проектів. Одна з основних ідей, висунутих у його публікаціях 1844 — 1861 pp., пов'язана з так званим грошовим мірилом надлишку корисності для споживача — "ціновим надлишком". Останній, на його думку, є грошовим мірилом максимально можливого доходу, що виникає у зв'язку з можливістю споживача купувати кожну одиницю товару при його незмінній ціні. А це означає, що "відкриття" законів граничного аналізу може бути "зсунуте" з 1854 p., тобто на час виходу у світ статті Дюпюі "Про вимір корисності суспільної праці".
Зібер Микола Іванович (1844 — 1888) народився у місті Судаку Таврійської губернії. Успішно закінчивши Сімферопольську гімназію, він у 1863 p. вступив на юридичний факультет Київського університету. Під час навчання захоплювався вивченням економічних наук, провідне місце серед яких займала політична економія і статистика. Їх викладали здібні вчені — педагоги М. Бунге і'Г. Цехановецький, які вплинули на формування наукових інтересів М. Зібера.
Молодий вчений виступав продовжувачем наукових традицій, що склалися в Київському університеті в середині XIX ст. Як і Г. Цехановецький, він учився за кордоном (Німеччина), темою магістерської дисертації обрав теорію Д. Рікардо з урахуванням її доповнень. У 1868 p. М. Зібер склав магі-і. стерські екзамени, а наступного року захистив магістерську дисертацію на і тему "Теорія цінності й капіталу Рікардо в зв'язку з пізнішими доповненнями і роз'ясненнями". Того ж року молодий вчений виїхав за кордон, щоб поповнити знання з економічної теорії.
Після слухання протягом зимового семестру лекцій К. Кніса, який нале .жав до історичної школи, М. Зібер подався до Швейцарії, де в Цюриху відвідував лекції Ланге і Бемерта, побував на екскурсіях в установах аа фабриках, зокрема — бавовняно-паперового і шовкового виробництва. Цв входило у програму навчання, яке, звичайно, було корисним для М. Зібера, Ця поїздка надзвичайно вплинула на завершення формування світогляду М. Зібера, особливо лекції професора Гейдельберзького університету К. Кніса, який дуже цінував К. Маркса.
Повернувшись до Києва, він знову працює у Київському університеті. Однак доцентська кар'єра вченого була короткою. У 1875 p., протестуючи проти задушливої суспільної атмосфери, наступу реакції, М. Зібер покинув університет, Київ і Україну та виїхав на постійне проживання до Швейцарії на батьківщину родини по батьківській лінії. Цей крок було зроблено як протест проти звільнення М. Драгоманова за його прогресивні погляди з викладацької посади в Київському університеті. М. Зібер був у приятельських стосунках з цим видатним українським ученим і політичним діячем. У 1884 p. учений повернувся до рідного краю і останні роки прожив у Ялті.