Geum.ru

Біографії відомих вчених-економістів

Вид материалаДокументы

Содержание


Туган-Барановський Михайло Іванович
Улін Бертіль Готтард
Фогель Роберт
Фрідмен Мілтон
Фрідмен був удостоєний премії Альфреда Нобеля
Фріш Рагнар Антон Кіттіль
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865 — 1919) — всесвітньо відомий вчений, якого росіяни вважають російським, українці — українським, а Й. Шумпетер назвав його найкращим слов'янським економістом. Народився він у 1865 році у Харківській губернії, в селі Соляниківці Куп'янського повіту в заможній дворянській сім'ї. Його батько — Іван Якович Туган-Барановський — військовий, татарин за походженням, мати — Ганна Стані-славівна Шабельська — українка, вийшла з сім'ї стародавнього князівського роду Мовіле-Монтвід.

Гімназичну освіту молодий Михайло завершив у другій Харківській гімназії. Вступивши у 1884 p. на фізико-математичний факультет Харківського університету, він одночасно продовжує поглиблено вивчати суспільні науки, до яких мав великий потяг. Курси з політичної економії у Харківському університеті вели на той час такі відомі професори, як М. Олексієнко — спеціаліст з державних фінансів, І. Сокольський — великий ерудит у галузі музики та літератури, сферу наукових інтересів якого становили грошові системи, зовнішня торгівля, статистика, а також історія економічних учень, курс з якої він вперше в Російській імперії увів у програму Харківського університету. Широтою наукових інтересів відзначалися і такі провідні спеціалісти у галузі методології політичної економії, як професор К. Гаттенбер-гер та Г. Цехановецький.

Вихований на традиціях класичної школи, захоплений теорією марксизму, її соціалістичною перспективою, М. Туган-Барановський звертає увагу на економічну школу, яка різко протистоїть цим ученням, заперечуючи саму їх основу — трудову теорію вартості. Це була розглянута вище так звана австрійська школа на чолі з К. Менгером, яка протиставляла витратно-трудовій концепції вартості класичної школи власну теорію граничної корисності. М. Туган-Барановський не тільки провів блискучий порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл з проблем вартості як вихідної та цен-•гральної у політичній економії того часу, а й дійшов висновку про можливість синтезу цих здавалося б взаемовиключних теорій вартості двох шкіл. Цей висновок підносив дослідження вченого на рівень найвищих досягнень світової економічної думки того часу — неокласичного аналізу, пов'язаного з іменами А. Маршалла, Дж. Б. Кларка, В. Парето та інших учених.

Вершиною наукового пошуку цього періоду М. Тугана-Барановського стала його всесвітньо відома праця "Промислові кризи у сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя" (1894). Ця праця була першою серйозною спробою вченого знайти відповідь на злободенні проблеми сучасності — про закономірності розвитку капіталізму як господарської системи, його долю взагалі і в умовах Російської імперії зокрема, про значення теорії марксизму (насамперед марксової теорії відтворення і криз) у розв'язанні цих проблем. За цю працю у 1894 p. йому присвоєно ступінь магістра. У 1895 p. учений був зарахований на посаду приват-доцента Петербурзького університету, в стінах якого і розпочалася його блискуча викладацька діяльність. Одночасно він продовжував активну наукову роботу в галузі досліджень проблем капіталізму та його еволюції взагалі і російського капіталізму зокрема. Підсумком цієї роботи стала його відома праця "Російська фабрика у минулому і сучасному. Історико-економічне дослідження" (1898), де вчений простежує історію розвитку російської фабрики — від кріпосної мануфактури XVII ст. до машинної індустрії 90-х років XIX ст.

У 1898 p. вчений подав свою працю до захисту в Московський університет як докторську дисертацію і успішно захистив її. Водночас М. Туган-Барановський продовжує працювати над проблемою промислових криз. Вершиною цієї дослідної діяльності стане праця "Промислові кризи у сучасній Англії" (1900), яка буде перекладена на англійську і німецьку, французьку і японську мови. Витримає чотири видання в Росії ще за життя автора.

Пізніше вчений згадував, що у німецькому виданні цієї книги він зумів передбачити наближення промислової кризи 1901 p. у Німеччині, "що привернуло до себе велику увагу німецької преси", а також передбачив американську кризу 1907 p. Це було переконливим свідченням правильності його висновків щодо можливості та необхідності прогнозів економічної кон'юнктури.

Теорія кооперації стала ще однією яскравою сторінкою у науковому доробку вченого. Від аналізу ідей виробничої кооперації у вигляді вільних асоціацій як осередків майбутнього суспільства та невдалих спроб їх утворення в умовах капіталізму вчений переніс увагу на дослідження кооперації як господарської форми, що відігравала вже вагому роль у соціально-економічному житті країн Заходу та почала бурхливо розвиватися у другому десятилітті XX ст. у Російській імперії.

М. Туган-Барановський займався дослідженням різних типів та видів кооперації, їх соціальних та господарських характеристик, ролі і можливостей у захисті інтересів різних верств трудящих тощо. Предметом його особливої уваги була сільськогосподарська кооперація різних видів, з розвитком якої вчений пов'язував надії на піднесення як селянських господарств іпля хом інтенсифікації їх діяльності, так і сільського господарства в цілому. Результатом цих досліджень стала знаменита праця М. Тугана-Баранов-ського "Соціальні основи кооперації" (1916), яка тільки за життя автора витримала три видання.

Учений підтримує тісний зв'язок з Україною. А останні роки життя він проводив уже в основному в У країні, куди переїхав влітку 1917р. Тут, в Україні з ініціативи М. Тугана-Барановського у грудні 1918 p. був створений спеціальний Інститут економічної кон'юнктури, який він і очолив. Крім того, вчений очолив Українське наукове товариство економістів, а також —' Центральний кооперативний український комітет. Його обирають академіком за спеціальністю теоретична економія. В цей недовгий останній період свого життя М. Туган-Барановський був професором заснованого у Києві Українського державного університету, деканом його юридичного факультету.

Політична економія в Росії та Україні в останній третині XIX ст. мала яскраво виражений соціальний характер та реформаторське спрямування. Одночасно почався процес її переорієнтації з принципів трудової теорії вартості Д. Рікардо на принципи, що їх пропонували пізніше маржиналісти. І тільки на початку XX ст. у розумінні основних політекономічних явищ та категорій чітко визначилась тенденція до нового неокласичного підходу, запропонованого австрійською та англо-американською школами. Без перебільшення можна твердити, що потужним імпульсом у цій переорієнтації політекономічного знання в Росії та Україні стали праці М. Тугана-Барановського.


Улін Бертіль Готтард (1899—1979) народився 23 квітня 1899 p. в селі Кліппані, що на півдні Швеції. Вже в ранньому дитинстві проявив себе досить обдарованим хлопчиком. У п'ятнадцятирічному віці закінчив середню школу і відразу вступив до Лундського університету, де вивчав математику, статистику, економічні науки. А з 1917 p. навчається у Стокгольмській школі економічних наук і ділової адміністрації. Через два роки, отримавши ступінь магістра з економіки, починає навчатися в аспірантурі Стокгольмського університету за спеціалізацією "Економіка". Навчання в цьому університеті було перерване у зв'язку з роботою Б. Уліна протягом року в Шведській економічній раді і службою у військово-морському флоті. В 1924 p. він отримує докторський ступінь і призначається професором Копенгагенського університету. Через п'ять років повернувся до Стокгольма. Тут у Вищій школі економічних наук і ділової адміністрації працював професором аж до 1965 p.

Будучи у 30-х роках одним з активних фундаторів "шведської (стокгольмської) школи економіки", Б.Улін багато зробив для того, щоб практично реалізувати її розробки. Цього він добивався, коли в 1938 p. був обраний у Шведський парламент і працював у 1944 — 1945 pp. міністром торгівлі, на посту голови Народної партії (1944 — 1967 pp.). Свій організаторський талант учений сповна проявив у громадській діяльності. Він, зокрема, активно сприяв реалізації ідеї встановлення міжнародної престижної нагороди для економістів. У 1969 — 1975 pp. був головою комітету Нобелівських премій в галузі економіки Шведської академії наук.

Прийдешнім поколінням учений залишив ряд праць з питань цін, позичкового капіталу і процента, міжнародної торгівлі.

Б. Улін поділяв основні положення теорії Дж. М. Кейнса, пропонуючи вдосконалити її розмежуванням економічних процесів минулого і майбутнього періодів. Проведений між ними в 1937 p. в "Економічному журналі" обмін думками значно збагатив теорію грошей. У даному випадку предметом їхньої полеміки були судження Дж. М. Кейнса з приводу трансакційного попиту на гроші (до речі, трансакція — це угода, що супроводжується взаємними поступками). Різні формулювання функції трансакційного попиту на гроші, звичайно, визначають співвідношення між потрібною кількістю грошей і розмірами доходів. Такий підхід може являти собою прийнятне перше наближення, яке відображає характеристики попиту на гроші лише для певних випадків. Яких? Тоді, наприклад, коли в ході аналізу зазначеної проблеми передбачається, що сукупний попит на товари залишається тим самим, змінюється лише кількість тих чи інших потрібних товарів.

Хоч Дж. М. Кейнс і сам припускав, що така функція попиту на гроші є поясненням реальності лише "в першому наближенні", Б. Улін зразу ж відмітив недоліки цієї ідеї і довів це аргументовано. Дж. М. Кейнс під впливом обміну думками з шведським ученим намагався доопрацювати свій новий підхід до економічних явищ (до мотивів, що лежать в основі попиту на гроші, він став відносити також "фінансовий" мотив).

30-ті роки характеризуються значним творчим доробком Б. Уліна. Його книги "Міжрегіональна і міжнародна торгівля" (1933 p.), "Вільна диригована економіка" (1936 p.) присвячені розвитку системи приватного підприємництва, обгрунтуванню державної економічної політики, спрямованої на створення сприятливих умов для функціонування приватнокапіталістичного сектору. Він виступав за таке поєднання конкуренції, монополії і державного регулювання, при якому держава зможе створювати сприятливі умови для діяльності приватного підприємництва і монополій, "не зловживаючи своїм становищем".

Слід сказати, що Б. Уліну було властиве діалектичне мислення великого вченого, вміння об'єктивно оцінити факти і при необхідності змінити думку щодо тієї чи іншої проблеми. Зокрема, в 30-ті роки він виступав за активне державне регулювання господарства, розвинув принципи експортної спеціалізації і мікроекономічний підхід до неї (зміни в народному господарстві, на його думку, залежать від сили реакції мікроекономічного рівня на політику держави). На рубежі 40—50-х років він, навпаки, висловлюється за демонтаж регулювання, особливо на грошовому ринку, і перенесення уваги на внутрішньофірмовий, а також мікрорівень економіки.

Після другої світової війни у шведській економічній науці набули помітного поширення теорії світової економіки. Основні представники цього напряму сучасної політекономії — Б. Улін і Г. Мюрдаль — розробляли методи державно-монополістичного регулювання валютних і торговельних відносин між розвиненими країнами, а також між ними і країнами, що розвиваються.

Б. Улін своїм нащадкам залишив багату наукову спадщину, зокрема (крім вже названих) такі праці, як "Теорія торгівлі", "Світова економічна депресія", "Проблема стабілізації зайнятості", "Міжнародний розподіл економічної діяльності" та інші.


Фогель Роберт, 1926 p. народження, професор Чиказького університету і водночас, з 1981 p.— директор Центру економічного аналізу проблем населення, що знаходиться там само. Народився в Нью-Йорку. В Чиказькому університеті Р. Фогель почав працювати з 1963 p. (з шестирічною, від 1975 p. перервою — роботою в Гарвардському університеті). Він четвертий підряд професор Чиказького університету, котрий отримав Нобелівську премію з економіки.

Праці Р. Фогеля "Залізниці та темпи економічного зростання в Америці" (1964 p.), "Час на хресті: економіка в Америці" (1989 p.) присвячені темам залізниць і рабства та їхньому впливові на хід історії.


Фрідмен Мілтон народився у 1912 році у бідному кварталі Нью-Йорку, у Брукліні, у сім'ї єврейських емігрантів, вихідців із Румунії.

Ще у школі у Фрідмена проявились великі здібності до математики. У 1928 році він вступив до Рутжерського коледжу, щоб підготувати себе до кар'єри страхового актуарія. По закінченні коледжу він отримав ступінь бакалавра з двох дисциплін — економіка і математика. Інтерес до економіки пробудили у нього викладач коледжу Ф. Берне, майбутній директор Федеральної резервної системи США, і Г. Джонс, який став пізніше комерційним директором Федерального резервного банку у Сент-Люїсі. За рекомендацією Г. Джонса М. Фрідмену була запропонована стипендія від економічного факультету Чиказького університету. Після деякого вагання Фрідмен віддав перевагу Чикаго і з цього часу цілком присвятив себе заняттям у галузі економічної теорії.

У ті роки у Чикаго працювали Ф. X. Найт, Дж. Віннер, Г. Шульц і Г. Сай-монс, які справили значний вплив на формування Фрідмена як економіста і певною мірою визначили сферу його наукових інтересів.

У Чиказькому університеті Фрідмен познайомився з Роуз Дирецор, яка у 1938 році стала його дружиною і протягом більш як 50 років була надійним помічником Фрідмена у його професійних заняттях, співавтором кількох праць.

Отримавши у 1933 році ступінь магістра, Фрідмен протягом року стажувався у Колумбійському університеті. Тут, під впливом Г. Хотеллінга і У. Мітчелла, він звернувся до математичної економіки, а також до інституціоналізму та емпіричного підходу. Вони істотно відрізнялися від "чиказької" традиції, яка робила акцент на суто економічній теорії.

Наприкінці 1937 року він перейшов на роботу у Національне бюро економічних досліджень (НБЕД) у Нью-Йорку, де під керівництвом майбутнього Нобелівського лауреата С. Кузнеця зайнявся дослідженням структури доходів. Результати цієї роботи втілилися у їх спільній праці "Доходи від незалежної професійної діяльності", яка стала основою дисертації, за яку Фрідмен у 1946 році був удостоєний у Колумбійському університеті ступеня доктора економіки.

Під час другої світової війни М. Фрідмен працював економістом у міністерстві фінансів, беручи участь у виробленні податкової політики у воєнний час. Після війни він викладав спочатку у Мінесотському університеті, а потім у 1946 році повернувся до Чикаго і вже не залишав рідного університету до своєї офіційної відставки у 1977 році.

У 50-х роках як консультант уряду США М. Фрідмен брав участь у реалізації плану Маршалла, який передбачав відновлення зруйнованої економіки Західної Європи. Він одним із перших виступив активним прибічником перегляду Бреттон-Вудської системи і введення плаваючих валютних курсів.

На початку 60-х років М. Фрідмен очолив групу, яка виконувала дослідження ролі грошей у торгових циклах для Національного бюро економічних досліджень. Інтенсивна праця протягом майже 25 років втілилася у ряді фундаментальних праць з історії і теорії грошового обігу: "Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867 — 1960 років" (1963), написана Фрідме-ном у співавторстві зі спеціалістом у галузі історії економіки А. Шварц, "Монетарна статистика США" (1970) і, нарешті, "Тренди грошової маси у США і Сполученому Королівстві. Їх відношення до доходу, ціни і ставок процента, 1867—1975" (1982).

У 60-х роках М. Фрідмен активно висувався на громадську роботу. У 1964 році він був економічним радником ультраконсервативного губернатора Б. Голдуортера, у 1968 році — Р. Ніксона, у 1980 році — Р. Рейгана. У 1981 році він стає членом Президентської ради з економічної політики, яка складалася із незалежних експертів. Фрідмен брав участь у розробці програм лібералістських економічних реформ в Ізраїлі, Чилі та інших країнах.

У 1967 — 1969 роках М. Фрідмен займає почесну посаду президента Американської економічної асоціації. Доповідь "Роль монетарної політики" (1968), прочитана ним при вступі на цю посаду, стала однією із найпопу-лярніших його праць. Проте всесвітню відомість і популярність серед широкої громадськості М. Фрідмену принесла випущена у світ півмільйонним тиражем його книга "Капіталізм і свобода" (1962), яку він написав разом зі своєю дружиною Р. Фрідмен.

У жовтні 1976 року Фрідмен був удостоєний премії Альфреда Нобеля з економіки "За досягнення в галузі аналізу споживання, історії грошового обігу і розробки монетарної політики", а також за розкриття ним складності стабілізації політики.

Перу М. Фрідмена належить більше ЗО книг, понад 350 статей. Після залишення Чиказького університету М. Фрідмен переїхав у Сан-Фтіанциско. Крім Нобелівської премії він отримав нагороду Т. Кларка Американської асоціації у 1951 році, мав почесні наукові ступені багатьох американських і зарубіжних університетів і коледжів.


Фріш Рагнар Антон Кіттіль (1895 — 1973) народився 3 березня 1895 року в м. Осло. За сімейною традицією отримав патент золотих справ майстра але мати наполягала, щоб він здобув вищу освіту. Юнак вступив до університету м. Осло за спеціальністю "Економіка". Потім продовжував навчання в аспірантурі у Франції, а пізніше — у Німеччині, Англії, Італії і США. У 1925 році повернувся до м. Осло працювати асистентом професора економіки у місцевому університеті, а з 1931 року і до 1965 року був його директором.

Р. Фрішу належать розробки елементів теорії циклу в розвитку економіки, а також праці в галузі економіко-математичних методів дослідження економічного зростання і моделювання економічних процесів. Високу оцінку спеціалістів одержав учений за прочитані ним у 1930 році лекції з економіки в Йєльському університеті, а в 1933 році — у Сорбонні. В 1931 році Академія наук Норвегії обрала його своїм членом.

Визнання у науковому світі вчений здобув напруженою працею, яка дозволила сповна виявити свій талант, зробити великий внесок у розвиток економічної думки. Одним з перших дослідник розмежував сфери макро- і мікроекономічного (у межах окремої ланки виробництва, окремого підприємства чи галузі. —Авт.) аналізу, використав у своїй динамічній макроекономічній моделі циклу так званий принцип акселерації.

Значну увагу в своїх дослідженнях Р. Фріш приділяв питанням економічного програмування. Запропоновані ним методи і моделі економічного розвитку, а також принципи побудови національних рахунків дістали широке застосування у діяльності бюджетних статистичних органів Норвегії та інших західних країн.

Р. Фріш — прихильник математичного напряму в політекономії. Ним проведені фундаментальні дослідження в галузі економетрії, зроблений помітний внесок у розробку методології економіко-математичного аналізу (вимірювання функції корисності і виробничої функції, побудова індексів та ін.). Зокрема, його визначення економетрії як синтезу економічної теорії, статистики і математики визнається багатьма економістами. За період 1933 —1964 років лише у журналі "Економетрика" (офіційному виданні Міжнародного економетричного товариства, виходить з 1933 року) вчений опублікував 16 наукових статей з різних напрямів розвитку економетрії.

У цей самий період, використовуючи надзвичайно складну систематику, Р. Фріш запропонував аналітичне чітке рішення старих проблем дуополії. В західній політекономії термін "дуополія" означає структуру господарства, за якої існує лише два постачальники певного товару, не зв'язані між собою угодами про ціни, ринок збуту тощо. Запропонований економістом підхід дозволяє фірмі діяти незалежно від поведінки конкурента. Це було справді кроком уперед у розвитку економічної теорії, оскільки доводило, що саме поняття рівноваги залежить від конкретних умов і зовсім необов'язково зв'язувати його з поняттям пропозиції та попиту.

У 50-х роках, досліджуючи функцію корисності, учений всебічно вивчив властивості її "адитивності", згідно з якою сумарна величина функції дорівнює сумі її частин. Тим самим Фріш сприяв розробці теорії попиту, перед якою з самого початку стояли завдання пояснити процес формування ринкових цін, з'ясувати нові взаємозалежності між ринковою ціною і обсягом продаж і вивести певну міру корисності для кількісних оцінок впливу економічної політики на добробут споживачів.

Р. Фріш сприяв теоретичному та організаційному становленню економетричного моделювання особистих витрат. Він вбачав специфіку цієї галузі досліджень в органічному поєднанні математико-статистичних методів з економічним аналізом. Або, точніше, у більш чіткій характеристиці конкретного розмаїття господарських процесів і явищ з метою уточнення їх закономірних умов.

Ще в 30-ті роки під впливом економічної кризи вперше з'явилися конкретні ідеї щодо планування в національних масштабах. Дослідження Р. Фріша, Я. Тінбергена, а також представників шведської школи вказували шлях до свідомого використання урядом фінансово-бюджетної і грошово-кредитної політики з метою впливу на динаміку розвитку таких показників, як валові інвестиції, доход, зайнятість та ін. Ці ідеї отримали певне практичне втілення і мали значний вплив на розвиток економіко-політичного мислення та урядову політику ряду країн. Приблизно на той час припадають перші спроби складання національних рахунків, які являють собою систему таблиць, що характеризують процес виробництва, розподілу і кінцевого використання сукупного суспільного продукту та національного доходу, як правило, зарік.

Дослідження, спрямовані на формування системи національних рахунків, ініціатором яких є Р. Фріш, були розпочаті в Норвегії в 1936 році. Поєднання концепції національних рахунків з визнанням того факту, що фінансово-бюджетна і грошово-кредитна політика уряду можуть впливати на характер розвитку економіки, послужило природною основою для формування уявлень про будову національних бюджетів, в яких мають враховуватися надходження і використання не лише доходів держави, як це було у звичайному державному бюджеті, а й доходів по країні в цілому.

Як відомо, моделі, що відповідають меті планування та аналізу економічної політики, починали будувати Р. Фріш і Я. Тінберген. І хоч перші моделі планування й управління, сконструйовані Р. Фрішем для Норвегії, ніколи не використовувалися у практиці державного регулювання, однак вони стимулювали подальший розвиток цього напряму економічної науки.

У записці, підготовленій в 1949 році для комітету ООН з питань зайнятості та економічної стабільності, вчений виділив кілька проблем, пов'язаних із застосуванням математичних моделей для розробки економічної політики. Він не тільки розглянув різні групи питань, які могли бути проаналізовані за допомогою певної моделі, що вміщує показники державної політики і певне число рівнів свободи, а й запропонував методи пошуку оптимальних рішень.

Р. Фріш часто працював з моделями економічної політики, розробленими відповідно до концепції Я. Тінбергена. У зазначеній записці, підготовленій у 1949 році ("Податкова політика в галузі цін і заробітної плати як фактор підтримки оптимального рівня зайнятості"), вміщувався опис моделі економічної політики (Р. Фріш називав її "моделлю рішень"). Вона складалася з 50 рівнянь між 64 показниками, серед яких були широко представлені такі інструменти економічної політики, як податки і платежі, а також окремі параметри грошово-кредитного регулювання.

У цій та інших працях ученого того часу міститься ряд прикладів підходу до економічної політики у термінах залежностей між складними показниками і старанного аналізу ступенів свободи, серед яких може бути вибраний потрібний варіант політики. Великий інтерес має і підготовлена в Норвегії у 1950 році записка, де викладено загальні правила застосування моделі рішень за умови точного підрахунку ступенів свободи. Однак у своїх пізніших працях Р. Фріш все помітніше акцентував увагу на проблемі підбору в економічному плануванні, причому це виявилося як в дослідженнях загального характеру, так і при побудові реальних моделей планування.

До середини 50-х років завдяки зусиллям таких учених, як Р. Фріш, а також Л. В. Канторович, О. Ланге, Дж. Сенді та інші, виникло переконання в тому, що моделі лінійного програмування можна створити для цілей макроекономічного програмування. Лінійні методи, безумовно, є видом оптимізаційних моделей, який найбільш широко застосовується.

У праці "Передмова до моделі потоків Осло" (1962) Р. Фріш пише: "Якщо в результаті старанного аналізу виявляється, що практичні складності приводять до того, що цілі, які сформовані при рішенні завдань відбору (наприклад прискорене зростання національного продукту), виявляються нереальними, то тут можливі два шляхи. Один з них — прагнення змінити існуючі структури настільки, щоб зробити такі цілі здійсненними; другий — переконатися в тому, що цю структуру змінювати не варто і тому задовольнятися низькими результатами. При другому підході розрахунок різниці між двома видами результатів приведе до отримання досить цінної інформації".

Рагнер Фріш і Ян Тінберген стали першими лауреатами Нобелівської премії. Цю найпрестижнішу серед економістів нагороду вони одержали в 1969 році за побудову динамічних моделей та їх застосування для аналізу економічних процесів, у тому числі й планування.

Як не згадати, що Р. Фріш, а також Т. Рестад, Л. Бервіст, Л. Маттіессен розробили систему планів на середній і тривалі строки, які впливають на всі рівні економіки й використовують складну методику збирання та прогнозування інформації. Ці дослідники вказали уразливі місця мікропрограмування. Зокрема, на їхню думку, виростаючи з індивідуальних планів підприємств, програма екстраполює лише ті тенденції, які склалися в господарстві і тому не можуть протистояти кризі, що намітилася.

Основну увагу, особливо в останні роки свого життя, Р. Фріш приділяв тим методам планування, в яких вирішальна роль належала безпосередньому (прямому) регулюванню.

Своїм нащадкам вчений залишив велику наукову спадщину — свої праці. Серед них "Монополія-Поліполія" (1933 p.), "Принципи лінійного програмування" (1954 p.), "Система використання..." (1963 p.), "Теорія виробництва" (1965 p.) й багато інших.