Geum.ru

Біографії відомих вчених-економістів

Вид материалаДокументы

Содержание


Мюрдаль Гуннар Карл
Норт Дуглас
Ойкен Вальтер
Орлик Пилип Степанович
Парето Вільфредо
Петті Уільям
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Мюрдаль Гуннар Карл (1898—1987) народився 6 грудня 1898 року у м. Сольварбо (Швеція). Навчався у Стокгольмському університеті, який закінчив у 1923 році з дипломом юриста. Але в нього було велике прагнення до економічних знань. Ось чому протягом 1925 — 1930 років він вивчає економіку в цьому ж університеті та продовжує займатися науковими дослідженнями в Англії, Німеччині, Франції та США.

Після закінчення навчання Г. Мюрдаль працює викладачем політекономії. В 1927 році йому присвоєний науковий ступінь доктора економічних наук. Його докторська дисертація "Ціноутворення — фактор зміни" присвячена аналізу проблем грошової рівноваги і вважається початком формування шведської (стокгольмської) школи політекономії. У 1931 році книга "Грошова рівновага" була видана шведською, а в 1933 році — німецькою мовами; в 1939 році було зроблено її англійський переклад. У 1929 році виходить його рання праця "Політичний елемент у розвитку економічної теорії", де автор показує нерозривний зв'язок методології з соціологією знань, взаємодією економічної теорії, ідеології, політики.

У своїх працях Г. Мюрдаль одним з перших економістів запровадив поширений нині метод аналізу на основі відмінності величин "ex ante" (тобто передбачуваних, запланованих) і "ex post" (тобто фактичних, реально здійснених). Адже фактично зроблені інвестиції збігаються з фактичними заощадженнями, але для передбачуваних величин такого збігу не існує.

З 1930 року Г. Мюрдаль переїжджає до Женеви, де працює професором в Інституті міжнародних відносин. Але через рік він повертається до Стокгольма. Довгий час він викладає у місцевому університеті. З 1933 року він завідує кафедрою політичної економії та фінансів, з 1950 року — професор політичної економії, а з 1961 року — міжнародних економічних відносин. У тому ж році він стає засновником та директором Інституту досліджень світової економіки.

З поверненням Г. Мюрдаля до Швеції починається його бурхлива діяльність у сфері економічної політики. У 1933 — 1938 роках він працює консультантом уряду Швеції з економічних, соціальних і податкових питань. У цей період він обирається депутатом нижньої палати від соціал-демократичної партії. Водночас досить плідною була і його наукова діяльність. Він видає кілька книг. У працях "Проблеми ціноутворення і нестабільність" (1927), "Грошова рівновага" (1931), "Економічний вплив фінансової політики" (1 934) сформовані методологічні принципи стокгольмської школи та ідейно-теоретичні основи заходів уряду соціал-демократів. З його ім'ям пов'язана розробка різних соціал-демократичних варіантів концепції змішаної економіки.

У 1938 році Г. Мюрдаля запрошують до США. Там він протягом чотирьох років очолює Центр з вивчення проблем американських негрів, створений при Інституті Карнегі. Водночас він пише книгу "Американська дилема. Негритянське питання і сучасна демократія" (1944). В ній книга розцінювалася в ділових колах США як класична праця) Г. Мюрдаль розглядає

Після закінчення навчання Г. Мюрдаль працює викладачем політекономії В 1927 році йому присвоєний науковий ступінь доктора економічним наук. Його докторська дисертація "Ціноутворення — фактор зміни" присвячена аналізу проблем грошової рівноваги і вважається початком формування шведської (стокгольмської) школи політекономії. У 1931 році книга "Грошова рівновага" була видана шведською, а в 1933 році — німецькою мовами; в 1939 році було зроблено її англійський переклад. У 1929 році виходить його рання праця "Політичний елемент у розвитку економічної теорії" де автор показує нерозривний зв'язок методології з соціологією знань, взаємодією економічної теорії, ідеології, політики.

У своїх працях Г. Мюрдаль одним з перших економістів запровадив поширений нині метод аналізу на основі відмінності величин "ex ante" (тобто передбачуваних, запланованих) і "ex post" (тобто фактичних, реально здійснених). Адже фактично зроблені інвестиції збігаються з фактичними заощадженнями, але для передбачуваних величин такого збігу не існує.

З 1930 року Г. Мюрдаль переїжджає до Женеви, де працює професором в Інституті міжнародних відносин. Але через рік він повертається до Стокгольма. Довгий час він викладає у місцевому університеті. З 1933 року він завідує кафедрою політичної економії та фінансів, з 1950 року — професор політичної економії, а з 1961 року — міжнародних економічних відносин. У тому ж році він стає засновником та директором Інституту досліджень світової економіки.

З поверненням Г. Мюрдаля до Швеції починається його бурхлива діяльність у сфері економічної політики. У 1933 — 1938 роках він працює консультантом уряду Швеції з економічних, соціальних і податкових питань. У цей період він обирається депутатом нижньої палати від соціал-де-мократичної партії. Водночас досить плідною була і його наукова діяльність. Він видає кілька книг. У працях "Проблеми ціноутворення і нестабільність" (1927), "Грошова рівновага" (1931), "Ккономічний вплив фінансової політики" (1934) сформовані методологічні принципи стокгольмської школи та ідейно-теоретичні основи заходів уряду соціал-демократів. З його ім'ям пов'язана розробка різних соціал-демократичних варіантів концепції змішаної економіки.

У 1938 році Г. Мюрдаля запрошують до США. Там він протягом чотирьох років очолює Центр з вивчення проблем американських негрів, створений при Інституті Карнеті. Водночас він пише книгу "Американська дилема. Негритянське питання і сучасна демократія" (1944). В ній (а книга розцінювалася в ділових колах США як класична праця) Г. Мюрдаль розглядає негритянську проблему як моральну, що виникла при зіткненні ідеалів. Він стає на позиції так званих градуалістів (поступовців), твердячи, що зміни у становищі негрів мають відбуватися і це слід робити "не шляхом раптових зрушень, а поступово, крок за кроком". Вчений закликає панівні кола південних штатів "почати допускати вищі верстви негритянського населення до участі в політичному процесі".

Згодом, у 1963 році, усвідомивши свою участь ужитті США, він публікує книгу "Виклик достатку", в якій розглядає економічні та соціальні суперечності цієї країни. Г. Мюрдаль підкреслює, що майнова нерівність, розрив у доходах і соціальні біди, зокрема — безробіття, перешкоджають "національній інтеграції". Але щодо такого прояву класової боротьби, як страйки, то до них учений ставиться вищою мірою несхвальне, називаючи їх, навіть, "симптомами стагнації", що підривають "економічну інтеграцію".

Перебування у США, знайомство з працями Т. Веблена, Дж. Коммонса і У. Мітчелла спонукало Г. Мюрдаля, за його словами, переглянути свої попередні неокласичні переконання. Відтоді він став вважати себе інституціона-.чістом. Після повернення із США, у 1945 — 1947 роках Г. Мюрдаля призначають міністром торгівлі Швеції. Він здобуває великий авторитет у соціал-демократичній партії, від якої знову обирається депутатом нижньої палати, стає впливовим членом парламенту.

В 1947 році вчений переходить працювати до Економічної комісії 00Н у Свропі, генеральним секретарем якої він був протягом десятиріччя. На цьому посту він активно виступав за розвиток торгівлі між Заходом і Сходом. Діяльність експертів в 00Н на чолі з Г. Мюрдалем сприяла усвідомленню необхідності вирішення соціальних питань для прискорення економічного становлення країн, що розвиваються, привернула увагу до важливості збирання інформації для соціальної статистики, її інтеграції з господарськими планами.

У 1974 році Г. Мюрдаль за дослідницьку роботу в галузі теорії грошей та економічних коливань і за глибокий аналіз взаємозв'язків економічних, соціальних та інституціональних феноменів одержав Нобелівську премію у галузі економіки. Через три місяці він виступив зі своєю Нобелівською лекцією "Рівність випливає із світового розвитку".

Дуже характерним і показовим є те, що молоді дослідники, теоретичні розробки яких стали основою стокгольмської школи економіки, в 1937 — 1939 роках залишили академічну науку і зайнялися практичною реалізацією цих розробок. Вони ввійшли до складу уряду і академії наук, очолили політичні партії, профспілки, провідні дослідні інститути. Один з них — Д. Хаммаршельд — згодом став Генеральним секретарем ООН, а Г. Мюрдаль и Б. Улін — лауреатами Нобелівської премії у галузі економіки. Таким чином, дуже важливим є те, що свою економічну теорію вони втілили на практиці. Вже немає серед живих ні Д. Хаммаршельда, ні Б. Уліна; 17 травня 1987 року пішов з життя Г. Мюрдаль, але сьогодні основні положення створеної ними концепції активної взаємодії економіки і соціальної сфери ревізуються на практиці.

Серед багатьох праць, написаних Нобелівським лауреатом, книги "Світова економіка. Проблеми і перспективи" (1958), "Швеція і Західна Європа" (1964), "Сучасні проблеми "третього світу" (1972) видані російською мовою.

Г. Мюрдалю була властива активна позиція у відстоюванні своїх науко вих суджень, незалежність мислення. Він був не лише видатним економістом-теоретиком, а й визначним громадським діячем. Разом зі своєю дружиною Альвою (до речі, вона — лауреат Нобелівської премії миру 1982 року якою була нагороджена "За заслуги у справі роззброєння") він до останніх днів свого життя тверезо оцінював і жваво реагував на події світової політики, брав активну участь у багатьох прогресивних суспільних рухах.


Норт Дуглас, 1921 p. народження, професор Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, лауреат Нобелівської премії 1993 p. (разом з Р. Фогелем). У рішенні Нобелівського комітету про відзнаку цією премією підкреслюється, що Д. Норт і Р. Фогель нагороджені "За заслуги в оновленні економічних досліджень, за новаторський внесок у вивчення новітньої економічної історії".

У 1942 p. в університеті Берклі (Каліфорнія) Д. Норт одержав диплом бакалавра і з 1946 p. працює там викладачем. В 1952 p. він отримує ступінь доктора філософії, водночас виконуючи обов'язки директора Інституту економічних досліджень. Протягом двох років (1981—1982) працює в Кембриджі (Великобританія), після чого знову повертається до Вашингтонського університету. З 1960 по 1966 p. Д. Норт є одним з редакторів журналу "Історія економіки", в 1972 p. стає президентом Асоціації історії економіки, а в 1975 p.— президентом Західної економічної асоціації.

Праці Д. Норта присвячені дослідженням різноманітних інституцій суспільства та приватної власності і профспілкових організацій з історичної точки зору. Вчений є представником нової інституціональної економіки, основна ідея якої полягає, за його власними словами, в тезі: "Нові інститути з'являються тоді, коли групи в суспільстві вбачають можливість отримання прибутків, які не можуть бути отримані в умовах поширеної інституціональної системи".

Ще в 60-ті роки Д. Норт починає досліджувати економічну історію. В його працях "Економічне зростання США: 1790— 1860 роки" (1961), "Зростання! благополуччя в Америці минулого: нова економічна історія" (1966), "Економічне піднесення в країнах Заходу: нова економічна історія" (1973) зроблено ґрунтовний аналіз змін, що відбувалися в економіці різних країн протягом тривалого історичного періоду. Автор, зокрема, поставив перед собою завдання простежити, як змінюється структура економіки, розуміючи під цим поняттям політичні, економічні, технологічні та інші інституції. Цей аналіз грунтується на трьох основних факторах: 1) право на власність, яке стимулює економічний розвиток; 2) держава як інституція, що встановлює право на власність і стежить за його дотриманням; 3) ідеологія як система моральних та етичних принципів, які через індивідуальність стимулюють останню до дії.

Підходи та принципи аналізу економічної історії Д. Нортом досить чітко проявляються на прикладі взаємовідносин між людьми у феодальному суспільстві. Якщо марксистська економічна наука розглядала працю кріпаків-селян на феодала як привласнення ним додаткової праці (продукту), то Д. Норт аналізує цю повинність як природну форму обміну робочого часу на загальний захист життя та власності в період, коли система існуючого правопорядку була недосконалою. Таким чином, на думку американського вченого, перехід від феодалізму до капіталізму відбувався не внаслідок скасування кріпосного права, а в результаті виникнення незалежних держав з розвиненою системою правопорядку, яка забезпечувала насамперед право на власність, у тому числі — й на робочу силу. Тому вся історія розвитку західних країн з 1600 p. розглядається Д. Нортом з принципово іншої точки зору.


Ойкен Вальтер (1891 — 1950) — основоположник неоліберального напряму в Німеччині, глава фрайбурзької школи в економічній теорії.

Народився 17 січня 1891 p. в Йєні, в сім'ї батька Рудольфа Ойкена, філософа і лауреата Нобелівської премії з літератури, і матері Ірени Ойкен, художниці. Вивчав економіку, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 p. отримав ступінь кандидата наук за роботу "Утворення об'єднань в судноплавстві". У 1921 p. в Берлінському університеті здобув ступінь доктора наук.

Під час першої світової війни перебував на фронті (1914 — 1918 pp.). У тяжкий повоєнний час розрухи і гіперінфляції молодий вчений займався актуальними проблемами грошового обігу. Опублікував праці "Критичні нотатки з проблем грошей в Німеччині" (1923), "Міжнародна валютна проблема" (1925). В 1934 p. вийшла в світ книга "Теоретичні дослідження капіталу" (друге видання — 1954 p.). У 1938 p. видав невелику працю "Для чого потрібна політекономія?". Книги написані з позицій неприйняття націонал-соціалізму.

У 1920 p. В. Ойкен одружився з Едіт Ердзік, яка народилась і провела дитинство в Смоленську, а згодом стала письменницею. У них було троє дітей.

З 1925 p. В. Ойкен — професор університету в Тюбінгені, а з 1927 p. — у Фрайбурзі, де вчений став постійно проживати.

У 1939 p. В. Ойкен опублікував фундаментальну монографію "Основи національної економії" (шосте видання — 1950 p.). Друга велика праця вченого — "Основні принципи економічної політики" (1954, посмертно). Обидві книги перекладені і опубліковані російською мовою (відповідно в 1995 і 1У96 pp.). У посмертному виданні праць, зокрема російських перекладів, орали участь дочка — Едіт Ойкен-Освальт і внук — Вальтер Освальт.

Близькі духовні зв'язки В. Ойкен мав з Ф. Хайєком і Й. Шумпетером — видатними економістами, з філософами К. Поппером і Е. Гуссерлем, а також з рядом представників природничих наук.

У теорії господарського порядку В. Ойкена вдало поєднані методологічні підходи історичної школи та класичної політичної економії: обгрунтовано положення, згідно з яким господарський процес відбувається постійно все редині певних форм порядку. Вчений також сформулював основні принципи функціонування моделі ринкової економіки, особливо виділивши серед них пріорітет приватної власності, конкуренцію без монополій, свободу ціноутворення і стабільність грошового обігу, економічну самостійність та відповідальність підприємців, антимонопольну роль держави.


Орлик Пилип Степанович (нар. у 1672 p. у с. Косут Осим'янського повіту на Віленщині, 1742 р. у Яссах) був із роду чеських дворян, що покинули Чехію під час гуситських воєн XV ст. Свою освіту П. Орлик почав у єзуїтській колегії у Вільно, а продовжував — у Києво-Могилянській академії, де його покровителем став відомий вчений Стефан Яворський.

У 1692 p. Пилип Орлик дістав свою першу посаду — секретаря в консисторії Київського митрополита, а невдовзі почав працювати в гетьманській канцелярії і переїхав до Полтави. Вирішальну роль і в кар'єрі, і в житті П. Орлика відіграв гетьман України І. Мазепа, який помітив його розум, високу освіченість, літературні здібності, ентузіазм і велику працездатність.

5 квітня 1710 p., після смерті І. Мазепи, під Бендерами козацька рада обрала Пилипа Орлика гетьманом України. Тоді ж був схвалений і текст Конституції, повна назва якої — "Правовий уклад та Конституції відносно прав і вільностей Війська Запорозького, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п'ятого дня у Бендерах".


Парето Вільфредо (1848 — 1923) народився 15 липня 1848 p. у Парижі. Його дід мав дворянський титул маркіза, а в 1811 p. імператором Наполеоном був підвищений у барони. Батько за республіканські погляди був вигнаний з Італії, одружився в Парижі з Марі Метеньє, яка стала матір'ю Вільфредо.

У 1850 p. сім'ї В. Парето дозволили повернутися в Італію, де після середньої освіти він отримав вищу інженерну, закінчивши в Турині політехнічний університет (1869). Його дипломна робота була написана на тему "Основні принципи рівноваги твердих тіл".

Значний період життя В. Парето (1874 — 1892) пов'язаний з активною практичною діяльністю у Флоренції. Він пройшов кар'єру від інженера шляхів сполучення до головного керуючого металургійними заводами Італії, часто виїжджаючи за кордон у службових справах, у тому числі до Англії» що не могло не вплинути на зміцнення його позицій як демократа і прихильника економічного лібералізму.

Коло наукових інтересів В. [Іарето значно розширилось у 1891 p., коли М.-іфео Панталеоні, автор роботи "Принципи чистої економіки", що дуже .і,,цікавила В. Парето, познайомив його з творами Л. Вальраса, А. Курно і (['. Кджуорта. У тому ж році він знайомиться з Л. Вальрасом, після чого протягом 1892 — 1894 pp. пише ряд статей з економічної теорії.

Наукове майбутнє В. Парето визначив певною мірою Л.Вальрас, який в 1892 р. запропонував йому своє місце на кафедрі політичної економії в Лозаннському університеті. І вже в 1893 р. Парето був призначений на посаду професора цієї кафедри, яку очолював аж до 1906 р. Згодом з'явились на-аііані вище його наукові публікації.

Слід зазначити, що в 1898 р. В. Парето отримав у спадок від свого дядька ис.іичезне багатство. У 1901 р. він купив віллу на березі Женевського озера п Селіньї (кантон Женева) і вирішив там оселитися.

Відчувши певне погіршення здоров'я в 1907 — 1908 pp., В. Парето залучив до читання курсу політичної економії Паскаля Бонінзеньї, а в 1912 р. передав йому цей курс повністю, зберігши за собою лише скорочений курс соціології. Свою останню лекцію із соціології він прочитав у 1916 p. У 1918 р. Лозаннський університет відзначав 70-річний ювілей В. Парето. Першою дружиною В. Парето (1889—1901 pp.) була уродженка Росії Олександра Бакуніна, яка після 12 років подружнього життя залишила його і повернулась на батьківщину. У 1902 p., після розлучення з О. Бакуніною, пін одружився з Жанні Режі, яка була на 31 рік молодша за нього, і присвятив їй одну з своїх кращих праць — "Трактат із загальної соціології".

У 1923 р. В. Парето був призначений сенатором Італійського королівства. У двох своїх статтях він висловив у цілому позитивне ставлення до фашизму, вимагаючи від нього лібералізації. Помер В. Парето 19 серпня 1923 р. у Селіньї, де й похований.


Петті Уільям (1623 — 1687) народився в м. Ромсі, що в південній Англії, у сім'ї сукнаря. У період навчання у міській школі проявив себе як здібний школяр, особливо любив латинь. Читач, напевно, пам'ятає, як юний Робінзон Крузо, герой роману Дефо, всупереч волі батька і молитвам матері нишком утік із дому і пішов у море. Так розпочалися всі його пригоди. Подібна історія, можливо, сталася у сім'ї сукнаря Ентоні Петті. До речі, вигаданий Дііпіелем Дефо Робінзон і зовсім реальний У. Петті належали до одного покоління: письменник примусив свого героя народитися у 1632 p., У. Петті чдродився у 1623 р. Вони належали до одного і того класу — дрібної міської буржуазії, тільки, мабуть, суворий старий Крузо був значно багатшим скромного сукнаря. У 14 років, не сприйнявши батьківського ремесла, У. Петті втік із дому, найнявся юнгою на корабель. У же через рік велінням випадку (перелом ноги) був висаджений на найближчий берег, який виявився берегом Франції. На чужині, завдяки знанню латині, юний У. Петті був прийнятий в Каннський коледж, який забезпечував слухачам повне утримання. У коледжі за два роки він оволодів грецькою і французькою мовами, здобув добрі знання з математики та астрономії — наук важливих для мистецтва навігації. Математичні здібності Петті були над звичайними, і він до кінця життя залишався в цій галузі на рівні досягнень тодішньої науки.

Повернувшись в 1640 p. після закінчення коледжу у Лондон, У. Петті заробляє на життя кресленням морських карт, а потім службою на військовому флоті. Так пройшло три роки, після того він знову покидає Англію для вивчення медицини за кордоном. Така різнобічність є не лише ознакою особистого таланту У. Петті: у XVII ст. виділення окремих наук тільки почалося і вчена універсальність не була рідкістю. В Амстердамі і Парижі пройшли перші чотири роки навчання, яке потрібно було поєднувати із різними сторонніми заробітками. Завершив медичну освіту У. Петті все ж таки на батьківщині — навчаючись в Оксфордському університеті.

У 1650 p. у 27 років У. Петті здобув ступінь доктора фізики, став професором анатомії одного із англійських коледжів. Тут він стає членом групи молодих учених. Ці люди спочатку жартома називали себе "невидимою колегією", потім одержали прізвисько "знавців", а пізніше, після Реставрації, створили Королівське товариство — першу Академію наук нового часу. В цей же час з У. Петті стався випадок, який зробив його надзвичайно популярним. Він заслуговує на увагу і з точки зору історії медицини, оскільки мова йде, можливо, про перший досвід реанімації під час клінічної смерті.

У грудні 1650 p. в Оксфорді, за варварськими законами і звичаями тієї епохи, була повішена якась Енн Грін, бідна селянська дівчина, зваблена молодим сквайром і звинувачена у вбивстві своєї дитини (пізніше виявилось, що вона була невинною: дитина народилась недоношеною і померла своєю смертю). Після встановленої смерті вона була покладена у гроб. У цей час на місці подій з'явився доктор Петті із своїми помічниками, вони мали намір забрати труп для анатомічних досліджень. На свій подив, лікарі виявили, що у повішеної жевріє життя. Вживши термінових заходів, вони "оживили" її! Сам У. Петті добився від суду скасування вироку і організував збір грошей на її користь. А серія спостережень за пацієнткою дозволила випустити сенсаційну листівку (газет тоді ще не було!) під інтригуючим заголовком: "Новини із світу мертвих, або правдива і достовірна розповідь про врятування від смерті Енн Грін". Він організував подібне видання і в Лондоні.

Ставши відомим, У. Петті став лікувати високопоставлених осіб. Від них він мав різні пропозиції щодо зміни своєї кар'єри. Але через рік, на превеликий подив багатьох, пристав на пропозицію зайняти посаду лікаря при головнокомандувачі англійської армії в Ірландії, і з цього часу життя скромного медика кардинально змінилося. Проявивши завидну діловитість, за підрахунками самого У. Петті, йому вдалося "заробити" 9 тис. ф. ст. за звичайний, здавалось би, урядовий підряд по підготовці ним особисто планів земельних ділянок для наступних замірів і складання карти підкореної Ірландії. Як з'ясувалося, У. Петті оформив на своє ім'я купівлю землі у різних кінцях острова за всіх тих офіцерів і солдатів, хто не міг або не хотів дочекатися свого земельного наділу. Крім того, частину землі він отримав як винагороду від уряду. У. Петті став власником значної площі землі у різних кінцях острова.

Усього через десять років, у 1661 p., 38-річний інтелігент-різночинець був зведений у рицарське звання, заслужив право іменуватись сером У. Петті. Водночас він став найближчим помічником і секретарем лорда — намісника Ірландії Генрі Кромвеля, молодшого сина протектора. З 1685 р. переїздить на постійне місце проживання в Лондон із своєю сім'єю і всім рухомим майном, серед якого найголовніше — 53 ящики паперів.

Сер Уільям Петті мав у сучасників неоднозначну репутацію: по-перше — блискучого вченого, письменника, ерудита; по-друге — неприборканого прожектера та фантазера; по-третє — спритного махінатора, людини жадібної і не дуже розбірливої у засобах. Ця третя репутація переслідувала У. Петті, починаючи з його "подвигів" при розподілі ірландських земель, до самої смерті. І вона мала під собою грунт. Петті став рабом власності. Він порівнював себе в одному з листів з рабом, який прикутий на галері і, знемагаючи, веслує проти вітру. Але саме в цей час становище багатого і практичного землевласника у поєднанні з допитливим розумом і гострою інтуїцією відбилося на нових заняттях У. Петті, пов'язаних з описанням власного бачення економічного життя суспільства і держави. В результаті з'явились такі його праці, як "Трактат про податки і збори"(1662), "Політична анатомія Ірландії" (1672), "Різне про гроші"(1682).

У цей час Петті майже забув, що він лікар. Його допитливий і гнучкий розум все більше звертається до економіки і політики. В його мозку снуються проекти, плани, пропозиції щодо податкової реформи, організації статистичної служби, поліпшення торгівлі тощо. Все це знаходить своє відображення в його "Трактаті". Але не тільки це. "Трактат" У. Петті можна розглядати як найважливіший економічний твір XVII століття, подібно книзі Адама Сміта про багатство народів у XVIII столітті.

Намагаючись показати новому уряду, яким шляхом можна (безперечно, за його особистої участі і навіть під його керівництвом) збільшити податкові прибутки, він також найбільш повно виклав свої економічні погляди.