Geum.ru

Кременчук від заснування до 1764 р

Вид материалаДокументы

Содержание


11]. На лівий берег Дніпра він переправився під Чигирин-Дібровою та Бужином (6 травня [12
Подобный материал:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   41

«ПоХмілля»


Революції мають властивість «жерти своїх дітей» і «святі грішники» українського козацтва мали зрештою розплатитися за необхідне зло [Лексема О.Забужко.], яким супроводжувалося постання Козацької держави, за ту богатирську «силу», яку, як відомо, і земля не носить.

Війна, що нівелювала будь-яку ієрархію і соціальну нерівність, мала зрештою закінчитись. Новий (добрий чи худий несуттєво) мир вимагав змін у суспільній організації, сприяв процесам стратифікації, «професіоналізації» елітних груп. Він давав простір для індивідуальних і групових стратегій успіху, руйнуючи струнке, але крихке воєнізоване шикування українського суспільства.

Архіскладне завдання виведення країни зі стану перманентної війни припало на долю наступників Великого Богдана. Ще цей останній розумів, що на тому шляху вкрай важливим є визначеність вождя, певна його незалежність від миттєвих потреб, стабільність і спадковість політичного курсу державного уряду. Цим вимогам добре відповідала монархічна форма правління, загальноприйнята у тогочасну добу. Відтак, старий Хмельницький забажав закріпити гетьманську булаву за своїм родом.

Утім, єдиний із синів Богдана, що пережив батька – Юрій, був замолодим як на володаря булави. Невдовзі по смерті Б.Хмельницького 16-річного юнака відсторонили від гетьманського уряду, і це дало сигнал для виснажливої боротьби за владу спочатку між найближчими соратниками Великого Гетьмана. Згодом, за похмурих часів Руїни, вона переросла на війну «всіх проти всіх».

Кременчуччина довгий час залишалась найстабільнішим регіоном Козацької держави, виступаючи переважно на боці «легітимніших» гетьманів, які тримали в руках столичний Чигирин. Утім, ця затятість у підсумку обернулася перетворенням її правобережної частини на рукотворну пустелю та знекровленням лівобережжя на довгі десятиліття.

Ось сумна хроніка подій Руїни на Кременчуччині, отого «великого вогню внутрішніх чвар і кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь» [1].

Примітки


1. Слова козацького літописця Самійла Величко (Цит. за: Яковенко Н.М. Нарис… – С.211).

Виговський: війна з Війною


Початок повномасштабній громадянській війні на теренах Українського гетьманату поклав виступ полтавського полковника Мартина Пушкаря проти законної влади гетьмана Івана Виговського. Його підтримали козаки Полтавського, Миргородського полків та запорожці, вплив яких на формування політичного курсу країни за часів Б.Хмельницького та його перших спадкоємців неухильно занепадав. Гетьманська влада об’єктивно зацікавлена у припиненні військових дій з Польщею та союзним їй Кримським ханатом, загрожувала інтересам усе ще напівосілих місцевих козаків, для яких «козацький хліб» – військова здобич, котру отримували переважно з походів проти татар, була суттєвим джерелом прибутків.

Запорожці пробували агітувати проти Виговського і в Кременчуці. Для цього сюди прибув один із запорізьких «заводчиків» Якуш Клишенко [2]. У відповідь гетьман силами ніжинського та прилуцького козацьких та найманих кінних корогв «ляхів» організував блокаду Запоріжжя, розставивши застави під Кременчуком, Максимівкою, Переволочною і Кобеляками [3].

Царський уряд спробував виступити в ролі посередника між гетьманом і повстанцями. 7 лютого 1658 р. відбулась рада у Переяславі, що ствердила гетьманські повноваження Виговського. Пушкарівці не визнали її рішень та запропонували зібрати нову раду в Лубнах. Не йняли вони й умовлянням царського посла – боярина Б.М.Хитрово. Запорожці Івана Донця, що прибули для участі в оголошеній Пушкарем Лубенській раді, вчинили напад на маєтності Чигиринського полку (постраждали зокрема статки Ю.Хмельницького і взагалі «многих людей посекли и порезали и розграбили») [4]. Вони розташувались тут на «лежі», мотивуючи це тим, що навесні збереться нова козацька рада на Солониці [5].

Під рукою Пушкаря зосередилось до 20 тис. повстанців. Головними його союзниками були запорожці, які 20 березня зібрали раду, на якій вирішили йти походом на Чигирин, а 28 березня вже підійшли на з’єднання із пушкарівцями [6].

У відповідь 25 березня відбулась гетьманська рада в Чигирині, що надала гетьману надзвичайні повноваження у боротьбі із заколотом. У середині квітня союзники Виговського – татари Карач-бея (до 40 тис.) переправились на Лівобережжя під Кременчуком і Максимівкою [7]. Гетьманська ставка тоді перебувала під Іркліївим [8].

План походу проти заколотників передбачав наступ на трьох напрямках: з Ніжина мав виступити Ніжинський полк, з Кременчука – татари, з Бужина і Максимівки – сам гетьман з артилерією [9]. Пушкар пробував заблокувати дніпровські переправи. У Максимівці він збирався зійтись із Барабашем, який рухався через Потоки та Омельник на Кременчук [10].

Утім, 4 травня Виговський виступив з Чигирина [ 11]. На лівий берег Дніпра він переправився під Чигирин-Дібровою та Бужином (6 травня [12]) і рушив у напрямку Полтави. Барабашовцям напевно прийшлось залишити Кременчук. Суперники зійшлись 9 травня під Говтвою. Пушкар розраховував на допомогу своїх симпатиків з оточення гетьмана і тут здається і відбувся епізод із зрадою Ф.Джеджалія, коли він зробив «вулицю» в своєму таборі для загону Пушкаря. Виговський ледь встиг втекти зі свого шатра, а розчарований Пушкар вбив свого спільника, звинувативши його у не виконанні домовленості [13].

У пісні, що симпатизувала Пушкареві ця подія описана так:

Тоді-то стали пушкарівці

На ляхів наступати

Стали середом-передом

Бити-побивати

То Виговський гетьман на коня сідав,

У Чигирин-Дуброву втікав,

Самого Стефана Омельченка

На Голтві зоставляв [14].

Невдача із замахом на Виговського змусила пушкарівців відступати в бік Полтави. Гетьманські війська оточили її наприкінці травня, відбивши спроби деблокування з боку Пушкаря та його союзників (С.Довгаль з Миргороду). Сам Пушкар був схильний відсидітися в облозі, але голота-дейнеки не була схильна терпіти її тягарі. Вони примусили свого вождя прийняти відкритий бій 1 червня 1658 р. Його Пушкар програв, поклавши 15 тис. зі свого війська та наклавши і власною головою [15].

Чистки в рядах полтавської старшини, здійснені по перемозі Виговського, надовго зробили Полтавський полк опорою гетьмана на Лівобережжі. Можливо тоді ж до Чигиринського полку були приєднані сусідні полтавські сотні (Білики, Кобеляки, Нові Санжари?). Напевно тоді ж кременчужанин Кирило Андрієвич стає Чигиринським полковником.

Отже, урядові війська доволі швидко придушили заколот (протягом весни 1658 р.) [16], утім Лівобережна Україна зазнала в ході воєнних дій значних спустошень. На Кременчуччині тоді встигли побувати і гетьманські війська в купі зі своїми татарськими союзниками, і запорожці з кошовим отаманом Яковом Барабашем на чолі [17]. За умов війн XVII ст. для мирного населення та місцевої економіки це було майже рівно нищівно.

Не дивно, що заглянувши з обох боків у відразливе обличчя громадянської війни, місцева людність воліла, аби суперники з’ясовували свої стосунки якомога далі від Кременчука. Відтак, напередодні жорстокої розв’язки у травні 1658 р. кременчужани не дозволили татарським союзникам Виговського скористатись їх переправою на Дніпрі [18].

Вірогідно саме до цього епізоду громадянської війни (кінець квітня 1658 р.) належить по-східному барвистий (і явно не без перебільшень) опис облоги Кременчука татарами, залишений Евлією Челебі. Він писав: «У цей раз, хоча фортеця і опинилася оточеною жорстоким вогнем, вона продовжувала жити і у вогні, мов саламандра. Татарські воїни зазнали гарматного обстрілу і не змогли підійти до неї впритул. Однак усі чотири сторони її зазнавали обстрілу протягом п’яти днів та п’яти ночей, і, поки вона горіла, татари встигли взяти безмежну та безкінечну кількість бранців та майна із скарбниць. У той самий день ми поскакали звідти, захоплюючи по дорозі різну здобич» [19].

Отже, найсутужніше в ці гірки часи прийшлося ще свіжим паросткам попереднього козацького піднесення. Хоча ядро кременчуцького соціуму лишилося недоторканим, про попередній добробут кременчужани могли лише згадувати. Тоді майже знищений був хутір Богомолівка (нині с.Червона Знам’янка), заснований переселенцями з Правобережної України [20]. Розорення зазнали й Броварки (нині селище Глобінського р-ну), де татари зруйнували церкву, забили 10 осіб, а 50 взяли в полон [21].

Та ще небезпечнішим на перспективу був зовнішньо-політичний аспект першої громадянської війни. Адже розкольницький виступ М.Пушкаря підтримала Москва, що було розцінене урядом Виговського як недружній крок, і розвіяло надії гетьмана на можливості добросусідських відносин України і Росії. Остання не була зацікавлена у зростанні авторитету гетьманської влади та скріпленню незалежницької позиції українських старшин-державників.

Відтак, Виговський пішов у вересні 1658 р. на підписання Гадяцької угоди з Польщею, що маніфестувала утворення в Україні Великого князівства Руського як рівноправного партнера у федерації з Королівством Польським і Великим князівством Литовським.

На Кременчуччині Гадяцька унія мала своїх прихильників, про що свідчить привілей короля Яна Казимира Кременчуку від 4 червня 1659 р. Він доніс до нас імена 10-ти чільних кременчужан, які під час переговорів про загальну унію, що точилися тоді на вальному сеймі у Варшаві, не забули «осібно» подбати про рідне місто. Це були «шляхетні» Кирило Андрієвич, полковник чигиринський, Кшиштоф Лука Янович, Лаврін Савенко, Васько Трущенко (Трушенко), Леонтій та Ларко (Łarko) Булди, Сава Волошин, Тиміш Хмара, Дмитро Якимович, Василь Костелас [22]. Привілей гарантував кременчужанам «давні права і вольності» обивателів королівського міста Кременчука; назвав вищеперерахованих з них людьми, які за королівську гідність і цілість Речі Посполитої «проти кожного неприятеля воюють» (а отже, дарував їм амністію щодо антиурядової діяльності під час попередніх козацьких війн) та звільнив їх від усіляких поборів та податків, які могли накладатися на місто. Купцям Кременчука «так на місці лишаючихся, яко і деінде через державу Нашу, з товарами їдучих» привілей обіцяв звільнення від усіх податків і мит, котрі «будь-хто від їх товарів претендував брати». Само місто «аби до ліпших приходило статків», мало бути «порятоване» від постійної повинності (стацій, становиськ, ночівель, переходів, покормів, заходів-«zabiegow», примирень-«iednania», возів також) усіх державних військ (навіть від військ проектованого Великого князівства Руського), причому особливо наголошувалось про захист від «жовнірських обтяжень» (від всіляких наказів до будь-якої роботи, як от насипання гребель і т.п.) жінок і домів кременчужан, коли вони будуть «на війну іти примушені» [23].

Серед активних прихильників курсу Виговського на Кременчуччині, крім К.Андрієвича та іншого старшини-кременчужанина І.Дяченка, були крилівський сотник Яцько Тараненко (колишній кременчуцький отаман?), говтвянський (?) Яцько Черкас [24], санжарівський Григорій Зарудний та ін. [25]. Полковники (наказні?) Черкас та Іван Дяченко керували обороною Гадяча від російських військ ще у грудні 1659 р. [26].

Найяскравіша перемога «виговців» на Кременчуччині в кампанії 1659 р., яка запам’яталася історикам завдяки гучній Конотопській звитязі І.Виговського, сталася під Говтвою. Її 7 червня обложив російський корпус В.М.Новосильцева (10-17 тис. ратних людей та 5 тис. козаків під проводом І.Силки та К.Пушкаря). Бої тут точилися до 12 червня та закінчилися розгромом росіян (з них врятувалося лише 1 тис. вояків) гетьманськими козаками та військами кримського хана [27].