Василенко Олеся (Київ)
| Вид материала | Документы |
- Н. С. Василенко Підсумкові контрольні роботи за рік, 352.27kb.
- А. И. Куприн «Олеся». «Любовь, как высшая ценность мира», 78.63kb.
- Детская Творческая Олимпиада kidolimp Художественная проза рассказ, 13.81kb.
- Інститут педагогіки апн україни капченко олеся Леонідівна, 315.82kb.
- История создания повести А. Куприна «Олеся», 25.92kb.
- Ревізійна комісія у складі голови ревізійної комісії Черкасова М.Є., членів комісії, 34.13kb.
- Сеник Олеся Ярославівна, асистент Осідач Настасія Богданівна Результати навчання, 16.16kb.
- А. И. Куприн «Иуда Искариот», «Поединок», «Гранатовый браслет», «Олеся», «Суламифь», 15.02kb.
- Пат "акб "Київ", м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 16-22, за IV квартал 2010, 57.11kb.
- Пат "акб "Київ", м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 16-22, за Iквартал 2011, 24.86kb.
І місце
Василенко Олеся (Київ)
Образ Богородиці в творчості Тараса Шевченка:
приклад поеми «Марія»
Вступ
«Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю»
«Марія» Т.Г.Шевченка
Лисий, зігнутий дідуган з поораним зморшками чолом у тяжкій киреї задумливо сягає орлиним поглядом в далечінь. Це – «гігант думки», борець за свободу, Батько нації й Пророк Тарас Шевченко.
Подібні уявлення виносить зі шкільної лави про Тараса Григоровича кожен другий українець, свідомо окрадаючи себе нерозумінням Шевченкового Всесвіту…
Прихід у націокультурний простір нових поколінь поставив у авангард шевченкознавства проблему реанімації як постаті, так і творчого доробку Тараса Григоровича. Допомогти молодим поколінням наблизитися до Шевченка можна лише після антропоморфізаціїостаннього та ґрунтовного наукового дослідження потужного релігійного струменю в його творчості.
Темою даної роботи є аналіз образу Богородиці в творчості Тараса Шевченка.
Актуальність вищезазначеної теми зумовлена не стільки наближенням 150 річниці з дня смерті Тараса Григоровича, скільки потребою подати наукову візію творів релігійного характеру. Переосмислення образу Богоматері в творчості Шевченка лише нова сходинка до Літературного Відродження, а йкод до розуміння цілої плеяди жіночих образів Тараса Григоровича.
Помічною в цьому плані для нас буде така думка Івана Яковича Франка: «Коли правда те, що ступінь освіти і цивілізації кожного народу може означити з того, як той народ відноситься до женщин в житті і в пісні, то безперечна правда й те, що для оцінення поетичної творчості Ш[евченка] і її впливу на громадське життя нема ліпшого пробника, як його відношення до женщин в пісні.»
Метою роботи є дослідження образу Богородиці в поемі Тараса Шевченка «Марія». Під час роботи над матеріалом виникли деякі труднощі. Зокрема, під час аналізу образу головної героїні поеми «Марія» як логічного продовження плеяди жіночих образів у творчості Тараса Шевченка.
Образ Богородиці, що став вершинним втіленням постаті жінки – матері, є в даному випадку інструментом для спростування псевдонаукових поглядів на творчість Тараса Шевченка, як результат атеїстичного світосприйняття автора та визначення жанру значної частини його доробку як творів соціально - побутової тематики.
У процесі роботи над поставленими завданнями, був опрацьований пласт робіт шевченкознавців з даної тематики. Одним з найгрунтовніших виявилося дослідження класика українського літературознавства Івана Яковича Франка – [“Про Євангельські основи поеми Шевченка «Марія»], «Женщина – мати в поемах Шевченка», «Шевченкова Марія». Автор наукових розвідок не лише подає Шевченкову візію Матері Божої, а й, докладаючи релігієзнавчий матеріал, досліджує генезуголовного жіночого образу поеми «Марія». Щоправда Шевченкова Марія в інтерпретації Франка стає не лише втіленням Всеблагої Любові, а й ідеалу жінки – громадянки.
Проблемі наукової інтерпретації поеми Шевченка «Марія» присвячена одноіменна наукова розвідка Валерії Смілянської в контексті монографії «Структура і смисл: спроба наукової інтерпритації поетичних текстів Тараса Шевченка». Авторка монографії подає історію написання поеми, розкриває на прикладах дуалістичну природу образу головної героїні. Вагоме місце у вищезазначеній статті посідає огляд критичних праць, присвячених поемі Тараса Шевченка «Марія».
Також були використані Франкова розвідка «Містифікація чи ідіотизм», де автор на документальній основі представив реакцію духовенства зокрема та суспільства загалом на поему «Марія» Шевченка та «виклад габілітаційний» «Наймичка» Т.Шевченка.
Зв’язок творчості Тараса Гриоровича Шевченка загалом та поеми «Марія» зокрема з Біблієюта агіографією досліджував Станіслав Росовецький у наукових статтях «Агіографія християнства в літературній творчості Шевченка» та «Біблійні мотиви у творчості Шевченка». Більша частина матеріалу, написана дослідником, ґрунтується на компаративному аналізі фактів Святого Письма та поетичної дійсності поеми «Марія».
Валентина Сулима в статті «Тарас Шевченко: Кобзар, Пророк, Апостол», що є розділом монографії вищезгаданої авторки «Біблія іукраїнська література» зосереджує наукову увагу не так на головній героїні «Марії», як на генезі образу Богородиці в творчості Шевченка.
Загальні питання теми зв’язкутворчості Т.Г.Шевченка зі Святим Письмом розробляє й Богдан Стельмах у праці «Євангеліє від Тараса». Виклад даної праці тяжіє до художнього. Провідною тезою є думка про рівноцінність за значенням Шевченкового «Кобзаря» Святому Письму.
Історія створення поеми «Марія»
Перед початком аналізу постаті Богородиці поеми Тараса Шевченка «Марія» необхідно звернутися до історії створення згаданого твору. Йдучи за психологічним методом у вітчизняному літературознавстві, приходимо до думки, що будь – який твір взагалі й літературний образ зокрема несе на собі відбиток не лише раціонального, але й підсвідомого, емоційного.
У даному випадку звернення до процесу створення поеми, починаючи від задуму й закінчуючи датою, що вказана автором як кінцева, є кодом для розуміння авторської візії головної героїні. Більше того, випадає нагода перевірити на присутність наукової аргументації тезу про травестійне, атеїстичне зображення Шевченком Богородиці в поемі «Марія».
Для початку звернімося до статті І.Я.Франка «Шевченкова Марія». Іван Якович між аналізом поеми зауважує: «Перший помисел до написання поеми «Марія» прийшов Шевченкові, мабуть, у часі його ув’язнення та примусової солдатської служби”.
Дійсно, в перший день нового 1850 року з оренбурзьких степів Тарас Григорович писав Варварі Миколаївні Рєпніній такі рядки: « Я теперь, как падающий в бездну, готов за все ухватится – ужасная безнадежность! Так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с нею. Я Вас попрошу, ежели можно достать в Одессе – потому что я здесь не нашел, - прислать мне Фому Кемпейского «О подражениии Христу».Единственная отрада моя в настоящее время – это ЕВАНГЕЛИЕ.Я читаю ее без изучениия, ежедневно и ежечасно».
Заслуговує на увагу авторське виділення слова «ЕВАНГЕЛИЕ».Що це? Логічний хід, спрямований на відновлення втраченого довір'я? Довір'я, якого Тарас Григорович від уряду ніколи не мав, апріорі мати не міг та й не бажав? Можливо спалах релігійності, зумовлений тяжкими умовами існування серед людей війни та казаків? Проте, щоб чомусь спалахнути, потрібно йому спочатку погаснути. Тут в пригоді стають біографічні дані про ранні роки життя Тараса Шевченка, дід якого недільними вечорами розповідав не лише про Гайдамаччину, а й читав зі Святого Письма. Далося в знаки й «списування» Сковороди, яке навряд-чимогло бути просто бездумним копіюванням. Отже Тарас Шевченко виростав у досить релігійному середовищі.
Цілком очевидно, що Тарас Григорович вдумливо студіювавСвяте Письмо ще до заслання, будучи членом Кирило – Мефодіївського товариства.
Ось як свідчить про це Михайло Драгоманов: «Віра Христова й історія слов’янбула тм [ членам Кирило - Мефодіївського товариства] світом і теплом до великого подвигу. Святе Письмо всі вони добре знали і з великою шаною почитували… Слов’янський кружок у Києві затяг його [Шевченка] ще більше в Святе Письмо, яке положило на ньому свою печать навіки».
Та повернімося до беззаперечних доказів – кореспонденції Тараса Григоровича часів заслання.
«Просив я Варвару Ніколаєвну, щоб мені книжечок деяких прислала бо, опріче біблії, нема й однії літери».
«Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли – небудь побачить свою безталанную країну, то благав би господа о смерті».
Наведені вище уривки з листів є беззаперечними доказами глибоко християнського філософізму Тараса Григоровича. Саме істинно – християнська мораль разом з народною етикою спростовують тезу про нібито перелицювання Священної історії та розвінчання культу Бога.
Шевченко справді розвінчує культ. Але не розіп’ятого за нас, а культ фарисеїв, інститут монастирства, де «на апостольськім престолі//Чернець годований сидить//. Людською кров’ю шинкує// Ірай у найми оддає”. Шевченко чітко проводить межу між християнством, як релігією рабства (репрезентація тих таки «Святих отців») та релігією нескореності Духу людського («Неофіти»).
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня –
Попи й царі…
Тому й молиться Тарас Григорович під час свого спокушення в пустелі не до тієї Марії, яку «ченці одягли в порфіру. // І вінчали, як ту царицю..», а до своєї Мадонни.
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю,
Святая сила всіх святих,
Пренепорочная, благая!
А ось – цитата з листа до княжни Рєпніної: «Новий завіт я читаю благовійно і у мене вродилася думка описати материнське серце по життю Пречистої Діви, Матері Спасителя, а друга думка – змалювати картину розіп’ятого її Сина. Молю Бога, щоб хоч коли – небудь здійсниися мої мрії».
Отже, питання про антирелігійність поеми «Марія» та атеїстичну філософію Шевченка періоду заслання й до самої смерті відхилено як таке, що вирішено однозначно.
Повернімося до питання виникнення у Тараса Григоровича задуму написання поеми. І вже в цитованому листі до Варвари Рєпніної, написаному в Орській кріпості, Шевченко зазначав: «Прежде когда-то думал я анализировать сердце матери по жизни Святой Марии, непорочной матери Христовой, но теперь и это мне будет в преступление».
Прошу звернути увагу на означення автором часового простору: «Прежде когда-то» й«теперь». З цього випливає, що задум витворити образ Богородиці не був спонтанним й спровокованим душевним неспокоєм, потребою в підтримці. Очевидно, що Тарас Григорович, перебуваючи ще на «землі вольній» розмірковує над проектом «Марії».
Повернімося тепер до другої половини жовтня – першої половини листопада ( а точніше – 27 жовтня – 11 листопада) 1859 року. Після років солдатини вже знемоглий фізично, але сповнений надії на власне духовне відродження Тарас Григорович опиняється в Петербурзі. Шевченко веде активну культурно – просвітницьку діяльність, листується з Максимович та братом Василем й просить клопотатися про будову хатинки й пошук подружжя. Та як видно з наведених нижче уривків з листів того часу, Тарас Григорович почуває себе в столиці імперії не ліпше, ніж на березі Кос – Аралу.
«Я вже другий місяць як гнию в петербурзькому болоті…».
«В Петербурзі я не всиджу, він мене задушить. Нудьга така, що нехай бог боронить всякого і хрещеного і нехрещеного чоловіка».
Ці рядки було написано в час, що був близький до закінчення роботи над «Марією».
11 листопада 1859р. Шевченко писатиме Лазаревському, згадуватиме свою «Блудницю» («Сама собі в своїй господі»), але ні словом не обновиться про «Марію». Очевидно, «українізована» Мадонна означала для поета надто багато.
Отже, історія створення поеми «Марія» допоміжна для аналізу образу головної героїні, насамперед тим що:
А. засвідчує глибоку релігійність автора протягом всього періоду, починаючи від виникнення задуму й закінчуючи 11 листопада 1859р.;
Б. висвітлює глибоку християнську філософічність у поєднанні з народною етикою, що були притаманні Тарасову Григоровичу;
В. більш-менш чітко вказує на часову площину виникнення задуму написання поеми «Марія»;
Г. засвідчує обізнаність автора не лише зі священною історією, а й з іншими джерелами релігійними змісту;
Г. дає уявлення про цілі написання поеми («думав я аналізувати серце матері»).
Джерела літературного образу Богоматері
Питання генези літературного образу Богородиці в поемі Тараса Шевченка «Марія» й досі залишається дискусійним. Полеміка, зазвичай, точиться в 2-х площинах:
- так зване критичне зображення Шевченком основних віх новозавітньої історії, в тому числі й образу Марії;
- створення автором суто літературного образу без посилань на будь-які джерела.
Найперше звернемося до Біблійного тексту й спробуємо порівняти канонічний образ Богородиці з літературними реаліями, поданими нам Тарасом Григоровичем у поемі «Марія».
Іван Франко в своїй розвідці «Про євангельські основи поеми Шевченка «Марія» докладно зупиняється на тому «що дають Євангелія про ті моменти життя Ісусового та його Матері, які по-своєму обробив Шевченко».
Ми ж у даному дослідженні візьмемо до уваги лише ті підпункти, що безпосередньо стосуютьсяобразу Марії.
Перший пункт – життя Марії до шлюбу з Іосифом. Святі Євангелія дуже скупо висвічують цей період життя Марії. Євангеліє від Матвія майже нічого не подає про дівочі роки Богородиці, обмежуючись лише згадкою про те, що «Його матір Марію заручено з Йосипом». Більш докладно розповідає про життя Марії до народження Спасителя Лука: « А шостого місяця від Бога був посланий Ангол Гавриїл у галілейське місто, що йому ім’я Назарет, до діви, що заручена з мужем була, на ім’я йому Йосип, із дому Давидового, а ім’я діви Марія».
Тарас Григорович подає зовсім не біблійну історію життя Марії до народження Спасителя, залишаючи лише таку біблійну реалію, як заняття Іосифа теслярською справою.
У Йосипа, у тесляра
Чи бондаря того святого,
Марія в наймичках росла.
Рідня була.
Навіщо Тарасові Григоровичу робити з однієї з найвеличніших фігур святої історії неписьменну наймичку? Щоправда новозавітні Євангелія не подають конкретних даних щодо освіти Марії. Та, як правильно зауважує Іван Франко, аналізуючи за Св. Письмом розмову Марії з Єлизаветою, «слова, вложені в уста Марії, могли бути сказані хіба високовченим книжником, але ніяк не простою дівчиною». До того ж, католицька іконописна традиція зображує Марію в момент Благовіщення зачитану Святим Письмом. Навряд чи Шевченкові могли бути невідомі ці факти. Ще юнаком, перебуваючи разом з челяддю свого пана в Польщі, Тарас Григорович мав можливість досконало вивчити католицизм. На знання, чи, принаймні знайомствоавтора з католицькою іконописною традицією вказує й те, що його Марія вквітчана лілеями. Останні є символом цноти. Та символ цей не лише фольклорного характеру на іконі «Богородицянев’янучий цвіт” Марія зображена саме з квіткою лілеї.
На даний факт вказує й те, що «хоч загалом Шевченкова версіяхристиянства…найближча до протестолитизму, в поемі «Марія» його неканонічна інтерпретація Богородиці суголосна з тим процесомпоступового її звеличення, ретроспективного зростання її авторитету в церковній історії, який і нині спостерігається в католиків…».
Друга невідповідність «Марії» біблійним джерелам – перетворення Назарету в хутір. Очевидно, що даний прийом потрібен авторові для якнайглибшої антропоморфізації тексту. У поемі стикаємося з тим, що «інтегральна, головним чином, рецепція мотивів, пов’язаних із богосинівством Ісуса, та відповідності євангелівської стилістики контрастує з радикальним переосмисленням канонічної інтерпритації новозавітніхджерел. Одним із напрямів переосмислення – послідовна українізація і, сказати б, «оселянювання» персонажів Євангелія».
Детальніше про те, для чого це потрібно було Тарасові Григоровичу, поговоримо в четвертому розділі даної роботи. А зараз повернімося до компаративного аналізу життя головної героїні поеми у світлі твору Шевченка та Біблії.
До всього вищезазначеного можемо віднести також і кровні зв’язкиміж Марією та Іосифом, бо ж «рідня була». Отже, мова йде вже не про «святий шлюб», а радше кровозмішення. Швидше за все, що ні. Помічним у даному випадку може стати філософське розуміння Шевченком родини, як підвалини української ментальності.
Насамперед – ще раз про сирітство шевченкової Марії, у авторській візії існує синкретизм родини малої (мікрородини) та родини великої (макрородини). Кожна з них, в свою чергу, розглядається на двох рівнях.
1. Мікрородина:
А. родина;
Б. громада.
2.Макрородина:
А. держава;
Б.світ.
Дія поеми «Марія» спочатку відбувається в аномальній за Шевченком родині: Марія – сирота. Неповнота мікрородини таким чиномтісно пов’язана з неповноцінністю макрородини ( у даному випадку Римської імперії, що поширює свою владу й на землі Ізраїлеві, стаючи алегорією Російської імперії). Глибока приязнь Йосипа до Марії зумовлена Шевченковою апологією нерідного, але «щирого» батька. Такими вже були Котляревський («На вічну пам’ять Котляревському), Гонта (“Гайдамаки»).
Щодо шлюбу між Марією та Йосипом то тут доцільніше для початку порівняти авторський та новозавітній варіанти. Євангеліє від Матвія так подає ситуацію, що склалася: «А Йосип, муж її, бувши праведний, і не бажавши ославити її, хотів тайкома відпустити її. Коли ж він те подумав, ось з’явився йому Ангол Господній у сні. Як прокинувся ж Йосип зо сну, то зробив, як звелів йому Ангол Господній, і прийняв він дружину свою».
Йосип Шевченків сам пропонує Марії шлюб: «Ходім, Маріє, повінчаймось,//А то…- й не вимовив: уб'ють// на улиці». Шлюб цей хоча й «святий», але «окрадений», бо неприродний, бо «Жде його Марія// І ждучи плаче». Страта гостя з Назарету – не що інше, як акт насилля макрородини (у цьому випадку держави) над мікрородиною.
Таким чиномповолі підступаємо до іншого пласту пам’яток, що цілком міг бути джерелом літературного образу Богородиці – агіографії.
Справа в тім, що під агіографією часто розуміють літературу житій святих або церковних біографій, хоча «поняття агіографічного твору значно ширше». Церковна традиція натомість не передбачає наявності життя Богородиці, яка перебуває поза межами сонму святих. Виняток з цього правила становить перекладне «Житіє Богородиці» під «авторством» ченця Єпіфанія, слідів якого в поемі Тараса Григоровича «Марія» не знайдено.
Отже, ми поступово наближаємося до так званої « народної агіографії», а ширше – сфери народної філософії та етики. Саме витвором « народної агіографії», є різноманітні оповіді про чудотворні ікони Богородиці. Детальніше про це автор поеми «Марія» згадає в «Іржавці», «Великому льоху», російськомовній повісті «Музикант». У «Марії» ж відгомін даного джерела означається на увазі до побутових деталей, яка притаманна народним оповіданням про Матір Божу. Образ «народної»Богородиці продовжує «давню народно – релігійну традицію, властиву найархаїчнішим культурам, де побутувало поклоніння Богині – Матеріяк відгомін епохи матріархату. В язичницькій Русі поняття Богині – Матері трансформувалося в поняття Матері – Землі, пізніше – в образ богині – Берегині землі і людей, заміщений в християнські часи образом Покрови (Богородиці)».
Світовідчуття крізь глибинну народну призму зумовлює ряд типово українських деталей, як то «коза з козяточком сердешним», «широкий став», «хутір бондарів убогий».
Символічним є звернення Тараса Григоровича до Богородиці:
О ти, пречистая в женах!
Благоуханний сельний крине!
У народній свідомості лілея, давня назва якої крин, пов’язувалася не лише з дівочою цнотою, а й з водою. У свою чергу вода була невіддільною від землі. Це репрезентує навіть відоме побажання: «Будь багатий, як земля, а здоровий як вода». Як вже було з’ясовано вище, земля була втіленням Богині – Матері або Доброї Матері. «Апогеєм вербалізації архетипу доброї матері є Божа Мати, Богородиця…У колядках народ прославляє Божого сина, що «народився з Діви Марії, Непорочної Лілеї…».
Отож, літературний образ Богородиці позначений також народними архетипними уявленнями.
До сфери народного звичаю тяжіє й образ маку в поемі «Марія»:
Заквітчай голову дівочу
Лілеями та тим рясним
Червоним маком
Згідно української звичаєвості, маком квітчалися дівчата з родин, де були нагло померлі. Особливо це стосувалося тих, хто втратив батьків або чий коханий чи брат загинули на полі бою.
Таким чином символ маку не лише вказує на соціальний статус Марії, а й ніби пророкує майбутню загибель звістителя Месії.
Ще одним джерелом образу Богородиці в поемі «Марія» є, без сумніву, так звана літературна реальність, яка є нічим іншим, ніж авторською візією.
На першу таку візію натрапляємо в епізоді, коли Марія з Йосипом після довгих поневірянь разом з дитиною повертаються до свого хутірця й:
Бодай не довелось нікому
Узріть такеє. Благодать!
Гайочок тихий серед поля,
Одна-єдиная їх доля
Отой гайочок! І не знать,
Де він кохався. І хатина,
Все, все сплюндровано. В руїні
Їм довелося ночувать.
Подібні мотиви вже зустрічалися в інших творахТараса Григоровича. Безталанні покритки, наймити, заробітчани, москалі, повернувшись по багатьох роках поневірянь додому заставали на місці родинного гнізда хату, що смерділа пусткою з вмираючими батьком – матір’ю або ж взагалі голе пустирище.
Це пустирище стало для Тараса Григоровича символом зруйнованої, спустошеної мікрородини. У даному випадку це символ родини, що не відбулася.
Недарма ж
В ярок Марія до криниці
Швиденько кинулася. Там
Колись – то з нею яснолиций
Зустрівся гость святий. Бур’ян,
Будяк колючий з кропивою
Коло криниці поросли.
Авторською візією є також епізод, пов’язаний з прийняттям Єлисаветою Марії з її чоловіком та сином. Невипадковим є те, що Марія знову стає наймичкою людині, з якою її пов’язують кровні стосунки – «якась рідня там». Варто зауважити, що найми в творчості Тараса Григоровича традиційно пов’язувалися з жертвою, яку приносить хтось заради когось. У найми до людей йдуть, щоб розжитися копійчиною на власну хатину, бути біля рідної дитини, підкинути яку до чужих людей змусили злидні, й т.п.
Отже, Марія жертвує собою заради сина (глибше – заради Спасителя), а отже, й заради людства. Серце матері настільки болітимеза рідну кров, що покине й старого Йосипа (бо все ж таки аномальний, «окрадений» шлюб). Згодом «пішла тинятись попідтинню», доки не побачила розп’яття власного сина.
Й вдруге Марія повертається до хоча й до чужої, але все ж таки домівки в Назареті. Що ж вона там застає?
Вдову давно вже поховали
В чужій, позиченій труні
Чужії люде. А Івана
Її зарізали в тюрмі.
І Йосипа твого не стало.
І ти, як палець той, осталась
Одна однісінька!
Тема самотньої старості – одна з провідних тем у творчості Тараса Григоровича періоду 1859-1860рр. Символічним є те, що зібрані й натхненні Марією апостоли теж покидають немолоду жінку хоча й для того, щоб рознести по світу любов та правду.
Таким чином держава в образі макрородини руйнує мікрородину й прирікає Марію ( та й інших учасників цієї драми) на окрадену, ніким не оплакану старість. Та останні рядочки поеми «Марія», «а ти…//Мов золото в тому чорнилі,// В людській душі возобновилась», наштовхують на думку про те, що Тарас Григорович відкидає державу як складову макрородини й замінює її Всесвітом, «Світом християнськім», «Царсвом Божим», яке а priori не може бути ворожим мікрокосмосу родини земної.
Щоправда, Валерія Смілянська у розділі монографії «Структура і смисл: Спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка», присвяченому поемі «Марія», вказує на апокрифічні джерела. Зокрема,«Євангеліє Фоми», «Слово Іоанна Богослова про успеніє Богородиці», «Першоєвангеліє Іакова Молодшого».
Матір як наскрізний образ у творчості Тараса Шевченка
Підбираючись до глибинного аналізу образу Богородиці з поеми Тараса Шевченка «Марія», варто прислухатися до думки корифея української літературної критики ХІХст. Івана Яковича Франка, який слушно зауважує, що «ся тема [тема Пречистої Діви], одначе, була у Шевченкатільки одною з численних варіацій теми жінки – матері, що починається вже в його молодечій поезії українськими поемами «Катерина» та «Наймичка» та московською «Слепая»…
Таким чином, визначаючи образи жінок – матерів з інших творів Шевченка як предмету для творення образу Богородиці, приходимо до тези, що мотив материнського серця є наскрізним для всього творчого доробку Шевченка, а в поемі «Марія» він лише «доходить до найвищого вершка».
Щоб перевірити вищезазначену тезу, розглянемо образ жінки – матері в таких творах Тараса Григоровича:
- «Катерина».
- «Слепая».
- «Сова».
- «Наймичка».
- «Відьма».
- «Неофіти».
У поемі «Катерина», що належить до раннього періоду творчості Тараса Григоровича, вперше натрапляємо на образ матері. Покритка Катерина відкриває своєю постаттю в творчості Шевченка ряд матерів, трагічних у своїй любові до рідної крові, бо любові цій присуджено заплюнутися й розвиватися в умовах ницої дійсності, що живиться лише меркантильним розрахунком. Привертає увагу той факт, що Шевченко ніби не знає щасливої історії материнства окрім, хіба що, ідилії «Садок вишневий біля хати». Та гіркі страждання його молодих матерів зумовлені не лише наближенням Шевченкової творчості до реалізму, як то часто-густо потрактовують.
Свою Катерину автор підносить до рангу святої великомучениці. Вона фактично стоїть на розпутті: далеко позаду залишився всесвіт української хати, потонувшої в садах. Попереду – псевдомакрородина – Московщина, уособлення чужої землі, що перебуває в постійному конфлікті з мікрородиною. Можливо, тому Катерина так і не знаходить «у Москві свекрухи», бо та ніколи не замінить рідної матері.
Подібно до святих, що терпіли катування заради віри Христової, Катерина несе покуту заради своєї віри, що втілюється в особі її сина. Так Катеринина мати ціною самотньої старості оплачує переступ дочки.
Й обидві вони скорбящі – Мати земна й Мати небесна. Тому й святі.
Порівнюючи в своєму габілітаційному викладі «Наймичка» Т.Шевченка «Катерину», та власне «Наймичку», як твори, за тло яким править руйнування «патріархального сімейного життя через солдатчину», Іван Якович Франко щодо Катерини робить наступні зауваги: «Катерина – натура проста, палка, вразлива, сангвінічна; ошукана москалем, відіпхнута, у своїм тяжкім горі вона шукає на своє горе ліку – одинокого, який їй лишився, - в воді під льодом».
Та все ж таки причиною такого вчинку не може слугувати лише легковажність. Доказом того є поведінка головної героїні в ситуації з чумаками:
Бери мого, аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навіщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Швидше за все, смерть головної героїні зумовлена сукупністю обставин, за яких мікрородинане може існувати як така. Це як психологічна, так і соціальна невідповідність між Катериною та батьком її сина, чужість Катерини обом світам, до одного з яких вона вже не може повернутися, а до іншого її не приймають…
Отже, Катерина з одноіменної поеми репрезентує собою перший щабель драбини, що підіймає земну матір до рівня Богородиці.
Отже, образ матері – страдниці, що в безмірній любов ідо дітей ( та й до всього живого) вивищується над буденним світом та набуває рис Богородиці, з плином часу в творчості Тараса Григоровича лише поглиблюється.
Нових, властивих йому до цього часу рис, він набуває в образах наймички Ганни та божевільної молодиці в поемах «Наймичка» та «Відьма».
Повертаючись до вже згадуваного компаративного аналізу Іваном Яковичем Франком постатей Катерини та Ганни в габілітаційному вигляді «Наймичка» Т.Шевченка, зауважимо високу оцінку Франком постаті наймички, у якої «натура безмірно глибша, чуття у неї не тільки живе, але сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, заслонює перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини».
Українська селянка вивищується в своїй духовній величі та розумінні любові до ближнього до Христової заповіді: «Любіть ворогів своїх». Розіп’ята власною недолею, вона без нарікань несе свій хрест й знаходить сили пробачити лютому ворогові у контексті даної розмови.
Марія Шевченка: антропоморфне та трансцендентне
Як вже зазначалося вище, образ Богородиці з поеми «Марія» постає верхівкою втілення жінки в радощах та горі материнства.
Аналізуючи в одному з попередніх розділах джерела літературного образу Богоматері, дійшли висновку, що з різноманіття генезного матеріалу випливає дуальність головної героїні. Дуальність ця полягає в природному: синкретизм антропоморфного (себто людського) та трансцендентного (божественного, ідеального). Перед тим, як розпочати аналіз образу Марії з одноіменної поеми Шевченка, звернімо увагу на репліку Василя Касіяна щодо поеми «Марія» та її головної героїні.
«Діва Марія – обрана Богом земна жінка, якій випала свята місія народити Сина Божого. Образ такої земної страдниці, жінки – матері створив Тарас Шевченко невдовзі після останніх відвідин України, яку за наказом властей змушений був покинути і вернутися до Петербурга. Поемою «Марія», яка стала одним з найвищих поетичних досягнень Шевченка, апофеозом образу матері в світовій літературі. Поет продовжив цю наскрізну тему своєї творчості, яскраво вписану в поемах «Катерина», «Наймичка», «Слепая», «Відьма», «Неофіти», в багатьох віршах».
Отже, єдність антропоморфних та трансцендентних рис Марії зумовлена вже самою боголюдською природою її Сина.
Олюдненість в літературній дійсності образу Богоматері бачимо вже з перших сторінок поеми, у невибагливому побуті головних персонажів. Марія, нічим не відрізняючись від Катерини («Катерина») чи Ганни («Наймичка»).
Українці здавна шанували Матір, як запоруку незнищенності світу, що витворився з Віри, Надії та Любові. Й вірили в неї так би мовити «персонально», повіряючи їй в щоденній молитві труднощі повсякденного життя.
Саме таку, свою Мадонну й подає Тарас Григорович в поемі «Марія» - близьку й знайому кожному з дитинства, берегиню ментального простору…
Так, як Катерини, Ганни, Оксани й Марини стоять в центрі мікрокосмосу, Богородиця постає структурним елементом макрокосмосу, зберігаючи попри те зворушливу опіку стосовно власної дитини.
Бо за сином
Святая мати всюди йшла,
Його слова, його діло –
Все чула, й бачила, і мліла,
І мовчки трепетно раділа,
На сина дивлячись
й вона заплаче, ідучи
У яр по воду до криниці,
Тихесенько. І принесе
Води погожої, і вмиє
Утомлені стопи святиє,
І пити дасть, і отрясе,
Одує прах з його хітона,
Зашиє дірочку та знову
Під смокву піде
Продовжуючи розмову про олюднення образу Богородиці в літературній реальності Тараса Григоровича, варто зауважити, що історіософії поета були притаманні глибокий антропоморфізм та християнська візія. Саме тому «події та постаті Євангельської історії були для поета справді історичними подіями й постатями, предметом історіософського осмислення».
Розглянувши питання антропоморфності образу Богородиці в творчості Тараса Григоровича Шевченка, відзначаємо що:
А. антропоморфне та трансцендентне в образі Богородиці становить синкретичну єдність;
Б. антропоморфізм Діви Марії в літературній реальності зумовлений як історіософією автора, так і прагненням явити спільноті народну Мадонну, відмінну від клерикального зображення Божої Матері;
В. трансцендентність образу Богородиці полягає в наділенні її христовою місією, якою героїня впорується за допомогою сили материнської любові.
А завершити аналіз образу Богородиці в творчості Тараса Григоровича Шевченка хочеться словами Івана Яковича Франка: «Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя, котрий би таким могучим словом бичував усе те, що в’яже, деморалізує і тисне женщину. Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високий, а так щиро людський ідеал жінки – матері, як се вчинив Шевченко в своїх поемах «Відьма», «Неофіти» і «Марія». Не посвячення своєї людської індивідуальності для мужчини, але найвище натуження той індивідуальності для діл милосердя, переможення власних терпінь, забуття власних ураз, де йде о службу високій і піднеслій ідеї – добра загалу, добра людськості – отсе ідеал жінки, який полишив нам в спадщині Шевченко. То ж не диво, що й найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі моральнім, велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства, Шевченко в головній мірі вважав ділом женищини – Марії, Матері Ісусової».