Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького

Вид материала

Документы

Содержание Розділ 1. становлення та розвиток основних засад Розділ 2. природа та зміст всесвітньої культурної Культурної спадщини в міжнародному праві Список використаних джерел Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Мета та основні завдання дисертаційного дослідження. Методи дослідження Наукова новизна дисертаційного дослідження Практичне значення дисертації Особистий внесок здобувача. Апробація результатів дисертації. Структура та обсяг дисертації. Становлення та розвиток основних засад 1.2. Характеристика всесвітньої культурної та природної спадщини Природа та зміст всесвітньої культурної та 2.2. Принципи та критерії формування 2.3. Правова природа періодичних доповідей держав – сторін Конвенції 2.4. Імплементація міжнародно-правових норм охорони Характеристика статусу нематеріальної 3.2. Визначення поняття, складових та правового механізму охорони ... Полное содержание

Подобный материал:

• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького гуманітарний, 2839.8kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 1182.51kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 1053.42kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 2626.21kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права імені В. М. Корецького, 1087.81kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 1054.87kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 883.69kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 310.53kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 1216.18kb.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

МЕЛЬНИЧУК Олена Ігорівна

УДК 341.24

СТАТУС

ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ

СПАДЩИНИ ЛЮДСТВА

В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ


Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук


Науковий керівник –

АКУЛЕНКО Віктор Іванович,

доктор юридичних наук, професор


Київ – 2006

З М І С Т

ВСТУП ………………………………...………………………………………….... 3

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ОСНОВНИХ ЗАСАД

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА У СФЕРІ ОХОРОНИ ВСЕСВІТНЬОЇ

КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ


1.1. Виникнення та розвиток концепції всесвітньої культурної та

природної спадщини в міжнародному праві ………………….……………….... 16

1.2. Характеристика всесвітньої культурної та природної спадщини як

особливого об’єкту концепції загальної спадщини людства ……….................. 39


РОЗДІЛ 2. ПРИРОДА ТА ЗМІСТ ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ

ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ


2.1. Загальна характеристика правового статусу культурної та природної

спадщини в Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної

та природної спадщини 1972 р. ……………………………………………….…. 63

2.2. Принципи та критерії формування Списку всесвітньої культурної

та природної спадщини …………………………..………………………………. 89

2.3. Правова природа періодичних доповідей держав-сторін Конвенції

щодо охорони об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини ........ 106

2.4. Імплементація міжнародно-правових норм охорони всесвітньої

культурної та природної спадщини в національне законодавство

держав ……….....………………………………………………………………… 122


РОЗДІЛ 3. ХАРАКТЕРИСТИКА СТАТУСУ НЕМАТЕРІАЛЬНОЇ

КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

3.1. Міжнародно-правова охорона нематеріальної культурної спадщини

як складової частини всесвітньої спадщини …………………..………………. 140

3.2. Визначення поняття, складових та правового механізму охорони

нематеріальної культурної спадщини в Конвенції про охорону

нематеріальної культурної спадщини ……………………………………….… 158

3.3 Національні правові та інституційні механізми у сфері

охорони нематеріальної культурної спадщини ………………………..…..….. 172

ВИСНОВКИ ………………………………………………………….…………. 183

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ........................................………..... 191


ДОДАТОК ….…………………………………………...………………………. 213

В С Т У П


Актуальність теми. Збереження культурної спадщини людства та вирішення глобальних екологічних проблем є обов'язковими умовами існування та розвитку людської цивілізації. Внаслідок цього міжнародна охорона пам’яток культури та екологічна безпека навколишнього середовища перетворилися в гострі проблеми, що все більшою мірою хвилюють людство.

Значна увага держав та міжнародних організацій до проблем збереження культурної спадщини та охорони навколишнього середовища за останні десятиріччя стала суттєвим чинником укладення численних міжнародних документів, проведення міжнародних кампаній, спрямованих на відновлення пам’яток культури, на популяризацію та поширення знань про охорону і збереження культури та природи, проявляючись в активній співпраці міжнародних організацій та держав в цій сфері. Так, за закликом Генерального директора ЮНЕСКО були проведені міжнародні кампанії зі збереження та відновлення всесвітньо відомих історичних пам’яток – історичного центру Венеції (Італія, 1966 р.), Акрополя (Греція, 1977 р.), Олександрійської бібліотеки (Єгипет, 1987 р.) та багатьох інших [1, с. 258]. В даний час проводяться переговори між ЮНЕСКО та урядом Афганістану по відновленню статуй Будди, які були так цинічно зруйновані на початку ХХІ ст. [2, р. 66]. Протягом останніх десятиріч постійно проводяться численні міжурядові конференції (Конференція ООН з навколишнього середовища 1972 р. в Стокгольмі, Міжурядова конференція з питань культурної політики та розвитку (Швеція, 1998 р.)), міжнародні форуми (Всесвітній форум по охороні фольклору за підтримки ЮНЕСКО та ВОІВ (Таїланд, 1997 р.), Паризький та Венеціанський конгреси архітекторів і технічних спеціалістів по історичним пам’яткам відповідно у 1957 та 1964 рр., міжнародний форум «Утакі та священні місця Азії» (Японія, 2004 р.)) тощо, предметом обговорення яких є проблеми захисту, відродження та популяризації пам’яток культури та збереження і відтворення екологічно чистого середовища.

Поширена практика міжнародного співробітництва в сфері охорони пам’яток культури та природи свідчить про існування міжнародних культурних відносин, що базуються на принципах міжнародного права, таких як повага прав людини, суверенної рівності держав, принцип сумлінного виконання міжнародно-правових зобов’язань тощо. На сьогодні нараховується близько 500 міжнародних багатосторонніх договорів прийнятих під егідою ЮНЕСКО та більше 800 двосторонніх договорів, зареєстрованих в Секретаріаті ООН, які охоплюють охоронні аспекти різноманітних видів об’єктів культури та природи.

Так, Резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 21 листопада 2001 р. прийнятою на її 56-й сесії 2002 рік був оголошений Роком охорони культурної спадщини Об'єднаних Націй [3]. Універсальна декларація про культурне різноманіття 2001 р., прийнята під егідою ЮНЕСКО, підкреслила важливість існування культурного різноманіття поряд з біологічним різноманіттям в природі. Конвенція ЮНЕСКО про охорону культурних цінностей у випадку збройних конфліктів 1954 р. (далі – Конвенція ЮНЕСКО 1954 р.) та два Протоколи 1954 р. та 1999 р. встановили режим охорони культурних цінностей під час збройного конфлікту.

У мирний час, за відсутності злочинних посягань об'єкти культурної спадщини також піддаються постійній небезпеці. Серед головних складових останньої можна назвати фактор часу, природні чинники (ерозію, стихійні лиха), антропогенні чинники – зростання міського та промислового будівництва, активізацію землекористування, експлуатації родовищ корисних копалин, погіршення екологічних умов тощо [4, c. 97]. Однією з найбільших проблем постають крадіжки об’єктів культури, археологічних пам’яток, а також так звана “чорна археологія” [5, c. 160]. Прийняття в 1970 р. Конвенції ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного ввезення, вивезення та передачі права власності на культурну спадщину (далі – Конвенція ЮНЕСКО 1970 р.), мало на меті забезпечити належну національну охорону рухомих культурних цінностей.

Руйнування статуй Будди в Баміані (Афганістан) в 2000 р. було названо «злочином проти світової культури» [6, c. 12]. В Декларації про навмисне руйнування культурної спадщини від 17.10.2003 р., прийнятій на 32-й сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО в Парижі [7], нагадується про цю трагедію та висловлюється занепокоєння “частими актами навмисного руйнування культурної спадщини”. В цьому документі держави закликаються до застосування дієвих заходів з метою попередження, уникнення, припинення актів навмисного руйнування культурної спадщини, незалежно від місця її знаходження. Декларація покликана слугувати орієнтиром для прийняття державних рішень, вона охоплює події в мирний час та ситуації під час збройного конфлікту, міжнародні та національні заходи, включаючи випадки окупації. В документі звертається увага держав на необхідність співробітництва з ЮНЕСКО та між собою, а також привернення уваги громадськості до проблем в цій сфері.

Стокгольмська конференція ООН з проблем навколишнього середовища 1972 р. схвалила принципи, згідно з якими природні ресурси Землі, включаючи повітря, води, поверхню, флору та фауну, повинні охоронятися в інтересах сучасного і майбутнього покоління шляхом ретельного планування та управління в тих сферах, де це є необхідним [8].

На Конференції ООН з питань навколишнього середовища та розвитку, що відбулася в 1992 р., були підведені підсумки двадцятирічної діяльності, спрямованої на охорону навколишнього природного середовища. На цьому міжнародному форумі була прийнята Декларація Ріо-де-Жанейро з навколищнього середовища та розвитку (далі – Декларація Ріо 1992 р.) [9], в якій були сформульовані основні принципи охорони навколишнього природного середовища, а також Порядок денний – ХХІ ст., що передбачав широку програму дій по охороні природи в наступному столітті.

Однією з суттєвих особливостей охорони навколишнього середовища є те, що часто ті чи інші проблеми, які виникають в цій сфері, неможливо вирішити в рамках однієї держави. Усвідомлення необхідності узгоджених дій всього міжнародного співтовариства в сфері охорони природної спадщини є характерною рисою сучасних міжнародних відносин. Проблема охорони навколишнього середовища від забруднення і організації раціонального природокористування за своїм характером є проблемою загальною, оскільки вона зачіпає інтереси всіх країн світу [10, c. 4]. Так, в середині ХХ ст. отримала розвиток нова галузь – міжнародне право охорони навколишнього середовища – спрямована на регулювання діяльності суб’єктів міжнародного права по попередженню та усуненню шкоди, нанесеної навколишньому середовищу від різних джерел, а також на раціональне використання природних ресурсів. Свої дослідження в сфері міжнародної правової охорони природного середовища присвятили як вітчизняні, так і зарубіжні вчені Р. Білдер, Буассон де Шазурне, С.В. Віноградов, А. Кісс, О.С. Колбасов, Н.Р. Малишева, В.Л. Мунтян, А.С. Тимошенко, В.А. Чичварин, Ю.С. Шемшученко, Ц. Флейшер та інші.

В той же час сьогодні в доктрині міжнародного права науковцями – В.І. Акуленком, Є. Александровим, М.М. Богуславським, В.Н. Денисовим, В.В. Максимовим, С.М. Молчановим звертається увага на факт появи та становлення нової галузі – міжнародно-правова охорона культурної спадщини. Формування нової галузі на сьогоднішній день ставить ряд нових завдань, в тому числі і розробку проблематики правового режиму пам’яток культури та природи, що володіють визначною універсальною цінністю.

Внаслідок інтеграційних процесів, глобалізації та наявності схожих проблем, на зміну правовим традиціям щодо виключної внутрішньо-правової національної охорони та захисту культурних цінностей та навколишнього середовищ, виникала ідея об'єднання зусиль всього міжнародного співтовариства в цих надзвичайно важливих для людства та уразливих внаслідок дії багатьох факторів сферах. Успішна реалізація такої ідеї в 60–70-ті роки ХХ ст. засвідчила про готовність міжнародного співтовариства до правового оформлення основних принципів міжнародного співробітництва в сфері охорони культурних та природних цінностей. Так, під егідою ЮНЕСКО в 1972 р. була прийнята Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (далі – Конвенція 1972 р.) [11].

Основними ідеями Конвенції 1972 р. є те, що об’єкти, які становлять всесвітню культурну і природну спадщину мають величезне значення не тільки для держави, на території якої знаходиться цей об’єкт, а й для всього людства в цілому. Традиційно кожна держава забезпечувала в силу своїх можливостей та волевиявлення збереження своєї культурної та природної спадщини, проводячи певну політику по організації і підтримці музеїв, реєстрації об’єктів культури, фінансуванню реставраційних робіт, захисту природних пам’яток тощо, проте з прийняттям Конвенції 1972 р. справа щодо захисту об’єктів, занесених до Списку всесвітньої спадщини, стала міжнародною. Відповідно до Конвенції 1972 р. об’єкти, визнані унікальними та незамінними, включаються в Список всесвітньої спадщини, який є віддзеркаленням багатства і розмаїття культури та природи світу.

Приблизно в 50–60-ті рр. ХХ ст. в доктрині міжнародного права виникла концепція загальної спадщини людства, яка полягає у науковому обґрунтуванні охорони та раціонального використання ресурсів та об’єктів (Місяць, Міжнародний район морського дна, відкрите море, Антарктика тощо), що мають цінність для сучасного та майбутніх поколінь людства. Схожість основних ідей цієї концепції та положень Конвенції 1972 р. дає можливість зробити висновок про те, що об’єкти всесвітньої спадщини можуть бути визнані особливою складовою загальної спадщини людства.

В останній час міжнародними інституціями, особливо ЮНЕСКО, підкреслюється необхідність міжнародно-правового захисту культури, що має нематеріальну форму і проявляється у народних піснях, легендах, міфах, обрядах, традиціях, народній медицині, віруваннях тощо. На відміну від матеріальних пам’яток культури, цей вид культурної спадщини є більш уразливий, оскільки залежить від її носіїв та середовища, в якому вони існують. Тому в 2003 р. на 32-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО була схвалена Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини [12], в преамбулі якої відзначається загальний інтерес людства у справі охорони нематеріальної культурної спадщини, визнається загроза зникнення та знищення нематеріальної культурної спадщини через недостатність заходів по охороні такої спадщини, підтверджується необхідність усвідомлення важливості нематеріальної культурної спадщини, особливо серед молодого покоління. Її захист є справою не менш важливою для усього людства і повинна здійснюватись об’єднаними зусиллями всіх або майже всіх держав. Тенденції, що існують в сфері міжнародно-правової регламентації відносин держав з приводу збереження культурної спадщини засвідчують, що нематеріальна культурна спадщина може отримати (de lege ferenda) статус всесвітньої спадщини.

Проблеми охорони пам’яток культури та навколишнього середовища досліджувалися багатьма вітчизняними та зарубіжними науковцями, проте міжнародно-правовий аспект збереження об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини залишається не дослідженим.

В українській юридичній науці, насамперед, слід відзначити праці В.І. Акуленка, В.І. Андрєйцева, Г.О. Анцелевича, В.Н. Денисова, О.Ф. Висоцького, В.В. Максимова, Н.Р. Малишевої, А.С. Мацка, В.Л. Мунтяна, М.І. Настюка, О.А. Радзівіла, Ю.С. Шемшученка, в російській та білоруській – М.М. Богуславського, Ю.А. Вєдєніна, С.В. Віноградова, Л.Н. Галенської, І.Е. Мартиненка, С.М. Молчанова, О.С. Колбасова, Н.А. Потапової, в європейській та американській – В.А. Сольфа, В. Бжезинського, Дж. Меррімана, С. Нахліка, Л. Прессуйра, Л. Протт, Я. Прушинського, Б. Дросте, Б. Хофмана, Ф. Шайлона, Дж. Хайя, Б. Боера, Р.Дж. Фоулера, С. Матінглі, А. Флемінга, В. Фідлера, Дж. Байтса, Дж. Беддінга, Л. Уолта та ін.

В більшості з цих праць значна увага зосереджується на проблемах реституції культурних цінностей, регламентації охорони культурної спадщини під час збройних конфліктів, проблемах збереження навколишнього середовища, екологічних аспектах життєдіяльності людини тощо. При цьому акцент робиться на проблемах, що існують або в сфері охорони культурної спадщини або на природоохоронних напрямках, оскільки юридична наука традиційно відокремлювала проблеми охорони культурних цінностей від екологічних проблем, в тому числі від охорони пам’яток природи.

Крім правознавців, цю тематику в Україні та за кордоном розробляли археологи, історики, мистецтвознавці, архітектори, екологи, філософи серед яких можна назвати такі імена – І.А. Ігнаткін, Л.В. Прибєга, В.В. Вечерський, В.І. Вернадський, Д.І. Лихачов, О.Л. Рибалко, О.М. Титова, П.Т. Тронько, П.П. Толочко, О.К. Федорук, П. Гримстед, A. Кассіс, M. Картс, Ф.Майор та ін. Наукова спадщина громадських діячів та вчених – М.К. Реріха, М.С. Грушевського, Г. Шклявера, Г. Лапраделя стосовно охорони об’єктів культури й до сьогоднішнього дня зберігає значення як важливе джерело для історико-правового та порівняльного аналізу.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною науково-дослідницької роботи відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, а саме теми «Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України», що здійснюється в рамках розроблення проблеми «Україна в системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика» (номер державної реєстрації 0100U000800).

Мета та основні завдання дисертаційного дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є комплексний аналіз міжнародно-правового статусу об’єктів культури та природи, включених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та об’єктів нематеріальної культурної спадщини в міжнародному праві.

Досягнення поставленої мети пов’язується з вирішенням наступних завдань:

– проаналізувати міжнародно-правові принципи і норми, що стосуються проблем охорони культурної спадщини і навколишнього середовища;

– розкрити сутність концепції загальної спадщини людства та концепції всесвітньої культурної та природної спадщини;

• визначити співвідношення концепції загальної спадщини людства та концепції всесвітньої культурної і природної спадщини людства;
  
• проаналізувати тенденції розвитку концепції всесвітньої культурної і природної спадщини людства в аспекті de lege ferenda;
  

– визначити міжнародно-правовий режим об’єктів культури та природи, включених до Списку всесвітньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО;

– проаналізувати зобов’язання держав-учасниць Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р., а також розробити практичні рекомендації щодо імплементації її положень у внутрішнє право України;

• визначити особливості міжнародно-правових принципів та норм Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., а також розробити практичні рекомендаціі щодо їх імплементації у внутрішнє право України
  
• визначити місце принципів і норм, що регулюють охорону всесвітньої культурної і природної спадщини в системі міжнародного права.
  

Об'єкт дослідження становлять міжнародно-правові відносини держав-учасниць Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. з міжнародними органами, створеними згідно з цією Конвенцією, які регулюють охорону, вивчення та популяризацію об’єктів всесвітньої спадщини, а також міжнародно-правові відносини, що виникають у зв’язку з прийняттям Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р.

Предметом дослідження є міжнародно-правові принципи та норми, що регулюють охорону, використання та популяризацію об’єктів культури і природи, встановлюють міжнародно-правові і внутрішньо-правові механізми їх забезпечення, в яких відображається природа і сутність сучасної концепції всесвітньої спадщини людства.

Методи дослідження. При підготовці дисертації використовувалася система загальнофілософських, загальнонаукових та спеціальних методів, які забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмету. З урахуванням специфіки мети і завдань дослідження, автор застосовував наступні методи:

філософський метод матеріалістичної діалектики (використовувався при визначені співвідношення концепції загальної спадщини та концепції всесвітньої спадщини людства);

історико-правовий метод (використовувався в процесі аналізу розвитку міжнародно-правових принципів та норм у сфері охорони культурної спадщини та навколишнього природного середовища);

логічний метод (надав можливість визначити тенденції розвитку концепції загальної спадщини та концепції всесвітньої культурної та природної спадщини людства в міжнародному праві, а також внести пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства України в сфері охорони культурної спадщини);

структурно-функціональний (дозволив проаналізувати міжнародно-правовий та внутрішньо-правовий механізми охорони всесвітньої культурної і природної спадщини);

формально-юридичний метод (застосовувався при визначенні в міжнародному праві таких концептуальних понять, як «всесвітня культурна спадщина», «всесвітня природна спадщина», «нематеріальна культурна спадщина», «загальна спадщина людства» та ін.);

порівняльно-правовий метод (використовувався при дослідженні національних законодавств держав світу у сфері охорони культурної спадщини).

Дана проблематика обумовила необхідність дослідження її також з широких культурологічних позицій.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що автор комплексно досліджує правовий статус об'єктів всесвітньої культурної та природної спадщини в міжнародному праві та визначає правовий режим об'єктів нематеріальної культурної спадщини. В ньому сформульовані висновки загальнотеоретичного характеру та розроблені конкретні пропозиції щодо імплементації Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. та Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. у внутрішнє право України.

Наукову новизну основних положень дисертації та особистий внесок автора у дослідженні проблеми становлять наступні висновки, положення та рекомендації:

– доведено, що міжнародно-правова доктрина збереження всесвітньої спадщини людства сформувалась і розвивається як єдина концепція, що охоплює охорону визначених в ній об’єктів, а саме об’єктів культури та природи унікального значення, що становлять спадщину для майбутніх поколінь людства, забезпечуючи тим самим їх збереження з боку міжнародного співтовариства без порушення суверенних прав держав, на території яких ці об’єкти знаходяться;

– визначено, що концепція всесвітньої культурної і природної спадщини людства є обмеженою, оскільки de lege lata вона поширюється лише на нерухомі об’єкти культури і природи, які включені конвенційним Комітетом всесвітньої спадщини в Список всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО;

– обгрунтовано, що сучасний розвиток міжнародно-правових норм у сфері охорони культурної спадщини в плані de lege ferenda свідчить про те, що концепція всесвітньої культурної та природної спадщини людства характеризується тенденцією включення до неї охорони рухомих культурних цінностей, нематеріальної культурної спадщини, археологічної, підводної культурної спадщини та інших об’єктів;

– доведено, що концепція всесвітньої спадщини та концепції загальної спадщини людства, хоча й співпадають у певних своїх характеристиках, але не є тотожними, оскільки статус об’єктів першої встановлюється міжнародним правом без обмеження суверенних прав держав на них, а об’єкти загальної спадщини перебувають поза національною юрисдикцією держав та належать всьому людству;

– обґрунтовано, що під правовим режимом всесвітньої спадщини слід вважати сукупність правовідносин з приводу виявлення, вивчення, збереження та популяризації об’єктів всесвітньої культурної і природної спадщини в рамках механізмів їх міжнародно-правової та внутрішньо-правової охорони;

– визначено, що конвенційний Комітет всесвітньої спадщини є інституційним органом міжнародного співтовариства, який діє на універсальному рівні, і здійснює повноваження, що характеризуються певними ознаками міжнародного управління об’єктами культури;

– обгрунтовано, що необхідною умовою збереження та популяризації в Україні нематеріальної культурної спадщини є ратифікація Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., що спрямована на досягнення зазначених цілей та створення достатніх правових гарантій щодо відродження, охорони та передачі майбутнім поколінням духовної спадщини;

– визначено, що міжнародно-правові принципи та норми, що регулюють охорону всесвітньої культурної та природної спадщини і нематеріальної культурної спадщини становлять інститути міжнародного права у складі нової галузі міжнародного права – міжнародного права охорони культурної спадщини.

Практичне значення дисертації полягає у розробці рекомендацій щодо імплементаційного процесу міжнародно-правових актів в Україні стосовно охорони пам'яток культури та природи всесвітнього значення. За результатами дисертаційного дослідження автором розроблено власний проект Закону «Про об’єкти культури та природи України, включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО”, який подано в Комітет з питань культури та духовності Верховної Ради України (зареєстровано 20.01.2005 р. за № 8742).

У складі робочої групи Міністерства культури і мистецтва України автор брала участь у розробці Загальнодержавної програми щодо охорони нематеріальної культурної спадщини України, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України № 1732 від 23.12.2004 р.

На запит Державної служби охорони культурної спадщини дисертантом розроблено пропозиції щодо внесення змін до законодавства України у зв’язку з прийняттям Закону «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини». Крім того, автор здійснила переклад з англійської на українську мову Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р., опублікованої в часописі «Пам’ятки України: історія та культура» (2004, № 3).

Особистий внесок здобувача. Всі результати даної роботи, сформульовані в ній висновки, положення і рекомендації обгрунтовані на основі особистих досліджень автора.

У співавторстві опубліковано одну статтю (Акуленко В.І., Мельничук О.І. Міжнародне право охорони культурної спадщини // Пам’ятки України: історія та культура. – 2005. – № 1. – С. 144-153; (продовження) Акуленко В.І., Мельничук О.І. Міжнародне право охорони культурної спадщини // Пам’ятки України: історія та культура. – 2005. – № 2. – С. 140-147). Не менше половини обсягу цієї статті є науковим доробком дисертанта, внесок якого полягає в обґрунтуванні становлення і розвитку міжнародного права охорони культурної спадщини, визначенні міжнародно-правового режиму охорони всесвітньої спадщини, характеристиці міжнародних організацій у цій сфері, систематизації матеріалу, підготовці тексту та формулюванні висновків.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювались у відділі міжнародного права і порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького.

Окремі результати дослідження оприлюднені у доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: «Перші всеукраїнські осінні юридичні читання студентів та аспірантів» (м. Хмельницький, 10-11 листопада 2002 р.; тези опубліковані), «Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України» (м. Дніпропетровськ, 18-19 лютого 2003 р., тези опубліковані), «Другі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р.; тези опубліковані), «Юридичні читання молодих вчених» (м. Київ, 23-24 квітня 2004 р., тези опубліковані), «Треті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 5-6 листопада 2004; тези опубліковані), «International Humanitarian Law: An Ongoing Challenge or History?» (Київ, 2-4 грудня 2004; тези опубліковані), «Четверті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 21-22 жовтня 2005 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені у восьми статтях та п’яти тезах доповідей на науково-практичних конференціях. Три статті опубліковані у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, що мають дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (нараховує 227 найменувань) та додатку (текст запропонованого законопроекту). Загальний обсяг роботи – 221 сторінка, з них 22 сторінки займає список використаних джерел, 9 сторінок – додаток.